Зміни в проявах та формах протидії політичним корупційним зловживанням соціальних верств підросійської України (XIX ст. - початок XX ст.)

Загальний стан політичної корупції XIX ст. Розгляд економічних, політичних та соціальних передумов зловживання владою. Історіографічне дослідження сутності методів боротьби з хабарництвом. Ефективність системи адміністративних обмежень службовців.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 12.04.2017
Размер файла 33,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІНИ В ПРОЯВАХ ТА ФОРМАХ ПРОТИДІЇ ПОЛІТИЧНИМ КОРУПЦІЙНИМ ЗЛОВЖИВАННЯМ СОЦІАЛЬНИХ ВЕРСТВ ПІДРОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ (XIX СТ. - ПОЧАТОК XX СТ.)

Падалка С.С.

На основі репрезентативного кола джерел, масиву літератури розглянуто зміни в політичних і правових передумовах корупційних діянь різних верств суспільства (чиновників, міщан, селян) в другій половині XIX ст. Наукова література, яка включає проблеми соціальних відносин лише почасти розглядає проблему зловживань бюрократії, а також прояви форм порушень з боку громадян тощо. Важливість окресленої проблеми зумовлюється, перш за все необхідністю мати чітке уявлення про соціально-економічні реалії українського суспільства. З'ясовано, що після 1861 р. в підросійській Україні склалась низка нових економічних, політичних, соціальних передумов поширення зловживань владою, а також були відкриті нові більш якісні засоби протидії корупційних діянь.

Враховувався фактор наступності та перспективності у розвитку соціальної сфери українського суспільства. Значна увага приділена з'ясуванню історичних чинників, зсувів у орієнтирах та оціночних судженнях суспільних верств. Вперше в історіографії на основі специфічного методологічного інструментарію проаналізовано вплив чинників що сприяли поширенню корупційних зловживань як посилення регулярної функції держави, незавершеність формування відносин власності, шляхів розбудови ринкового середовища. Особлива увага приділена з'ясуванню обставин змін в масовій самосвідомості сприйняття зловживання владою, казнокрадства. Підкреслено, що в підросійській Україні складались обставини, коли хабарництво виступало одним з елементів управління державними і суспільними справами. Значне місце в статті знайшли сюжети з'ясуванню правових чинників що спричиняли корупційні діяння. Розкрито вплив обмежувальних факторів, надмірних форм контролю, не систематизованості законодавства на економічні процеси, благополуччя державної бюрократії. Показана роль хабарництва в організації, устрої і функціонуванні політичної влади. Визначається, що корупція спричиняла великий соціальний, економічний збиток. В другій половині XIX ст. політична корупція, або корупція у вищих ешелонах влади, спиралася на фундамент побутової, масової корупції, яка існувала у вигляді традиції, звичаю або насаджувалася штучно. Одними з найбільш тяжких та розповсюджених у чиновницькому середовищі видів зловживань було хабарництво та лихоїмство. Фактично це два види хабара, які дещо різнилися між собою. Зміст, що вкладався у ці поняття, зводився до наступного: хабар - це винагорода за те, щоб чиновник у межах своїх повноважень вчинив незаконну дію на користь того, хто її надавав, лихоїмство - це винагорода за ту роботу, яку службовець і так був зобов'язаний виконати (надавалася з метою або прискорити роботу, або як подяка після її виконання).

Аби стримати поширення явища корупції держава намагалася створити систему адміністративних обмежень для службовців. До першої групи - відносилися обмеження, спрямовані на підтримку гідності служби й уряду, представниками якого були чиновники. Звод статутів про цивільну службу вимагав від останніх високої моральності, уникнення пияцтва, брехні тощо. Саме до цієї групи відносилась заборона видавати твори про внутрішнє і зовнішнє становище у державі. Це пояснювалося тим, що багато чиновників після відставки видавали мемуари, де досить детально описували чиновницьке свавілля, критикували владу. Друга група - обмеження, спрямовані на неприпустимість відволікання чиновника на інші заняття, крім службових. Передбачалося, що жалування забезпечувало чиновнику відповідне до його статусу утримання. Виходячи з цього закон забороняв сумісництво кількох посад у межах одного відомства. Третя група - дії, що могли бути використані чиновниками для протиправного покращення свого матеріального становища та з метою отримання немайнових вигод. Державним службовцями заборонялося брати участь у придбанні майна, продаж якого був їм доручений урядом, виступати повіреними у справах інших осіб в установі, де вони служили, займатися підрядами та постачанням у місцях служби, вступати в боргові зобов'язання з підлеглими, призначати на посади родичів чи однофамільців, приймати подарунки, пожертви, вітальні адреси тощо, бути позивачами у своєму відомстві. Четверта група - заборони на службову діяльність та винагороду за неї для чиновників, які отримали стягнення за порушення. Дані обмеження повинні були сприяти зниженню кількості зловживань у чиновницькому середовищі і створювали економічні механізми боротьби з ними.

Дослідник корупціїП. Берлін писав: в досліджувані роки переплетеність хабарництва з політичною благонадійністю не лише не роз'єднувалося, а ще більше зміцнювалося. Ця риса була властивою саме російському хабарництву. Намагаючись прив'язати до себе чиновництво міцними вузами матеріальної зацікавленості, уряд крізь пальці споглядав за збагаченням при допомозі хабарів. Уряд розумів, що якщо чиновники - хабарники і обманювали та спустошували скарбницю, то з іншої сторони, у політичному відношенні вони завжди були найбільш угодницьким елементом, типовими Молчаліними. Панцир політичної благонадійності захищав хабарників від надто суворого покарання. В 1908 р. коли розпочався черговий етап боротьби з корупцією відомий російський реформатор П. Столипін у журналі “Новое Время” писав: “Безплодные попытки хоть как нибудь сокрушить розбойные гнезда, хоть как нибудь распутаться в море хищничества заставляют предполагать, наводят на мысль об очень сильной, о непобедимой организации. По видимому, воровство имеет союзников везде, иметь сильную руку в таких местах, что громы отводятса в сторону и негодующие крики настывают на устах” (Новое время, 1908. - 26 апреля). На увагу заслуговує і міркування П. Столипіна про політичну благонадійність хабарників. Столипін наводить цікавий факт: “пойманные чиновники - взяточники, чтобы отвлечь внимание, поднимали чрезвычайный патриотический шум вокруг одного чиновника, обвиняя его в принадлежности к эсдекам. И внимание начальства от чиновников - взяточников, но зато патриотических было отведено в пользу чиновника который не принимал взятки но был заподозрен в “образе мыслей”.

Політична корупція мала і правову основу. В досліджувані роки у суспільстві залишався низький авторитет законів. Сила закону тлумачилася по різному. Дана тенденція зберігалась навіть після судової реформи 1864 р. Закони продовжували розглядатись як інструмент обмеження прав і свобод громадян. В попереджувальному плані закони діяли слабко. Даний підхід затискував суспільне життя у тісні норми. В даних умовах хабар виступав засобом який розблоковував напрямки суспільного життя, а отже сприяв у деякій мірі розвитку економічних свобод, “демократизував” соціальні відносини.Чиновники які “милостиво” тлумачили закони, дозволяли собі “не застосувати закони неухильно і суворо” та брали хабарі, таким чином, пом'якшували дану обмежувальну функцію законів. П. Берлин зробив висновок про те що хабарництво являє собою складний соціально-економічний продукт всієї своєрідної історії російської громадськості. Він писав що ще однією політичною стороною хабарництва було те що законодавство відставало від життя. Ріст життєвих сил швидко переростає законодавчі норми і форми. Вони йому становляться вузькими, тісними, вони затискають і тиснуть. Перегляд норм законів відбувався, але цей процес був занадто довгим і повільним. І тут на допомогу приходить широко поширене тлумачення законодавчих форм і норм. Їх починають ширше розуміти і цим самим давати простір вільному росту нових життєвих сил і відносин. Життєві сили завжди переростали законодавчі форми і норми.

Політична корупція опиралася на той морально-психологічний клімат адміністративних установ, який створювали самі чиновники. Існувало безліч характеристик, описів, “портретів” чиновників різних органів влади, які подавалися самими чиновниками, журналістами, науковцями, громадськими діячами. На нашу думку повно передавала зовнішні риси і внутрішній стан пересічного чиновника газета “Киевлянин”: “чиновник управляющий хозяйской канцелярией губернатора был брюнетом высокого росту с малоросийским произношением, глаза лукавые, прищуривал когда вел разговор. Глаза перебегали от предмета к предмету но никогда неостонавливались на лице говорившего с ним. Хвалил Фундуклея, не брал жалование, отдавал чиновникам своей канцелярии, часто приглашал чиновников на обед, для всякого чиновника пришедшего утром с докладом был открыт буфет и давали завтрак. Не сочуствовал интересам края, билкареристом”. Старшийполіцмейстер за описом видання виглядав так:“дужийдитина с подчиненными и поситителями выражался матом. Неимели господа общечеловеческого образования, вышли в люди путями Молчалина, гладили собачку начальника, угождали капризам, а каждую мелоч представляли как важное государственное дело”.

Особливою групою чиновників силових органів були адвокати. Їх послуги оплачувались дорого. Офіційна зарплата досягала 2 тис. руб. Кращі статки мали адвокати які працювали за наймом у відомих посадовців, підприємців, купців. Газета “Киевлянин” писала про київського адвоката Щуку: “адвокат Щука применял пословицу“на то щука в морі щоб карась не дрімав”. Занимал прекрасную квартиру в городе, жена ездила в щегольськомекипаже. Каждое воскресенье были вечера где местные чиновники угощались обедами.Щука виручал из беди своих клиентов за денежные вознаграждения. Щука считал що русские закониможна трактовать направо і налево”.

Судова бюрократія являлась втіленням судової вседозволеності і беззаконня, тяганини і хабарництва. Відомий юрист Росії XIX ст. А. Коні писав про чиновників судових органів: “Я иногда прихожу просто в отчаяние, видя чиновников, без всякой любви к делу, собственными руками разрушить здание, созданное судебными установлениями, пустых по натуре, алчных до денег и власти”.

Службовці судових органів продовжували зловживати владою незважаючи, що в 1864 р. службовцям судових органів Київської, Подільської, Волинської губернії були підвищені оклади на 50%.

Про низьку моральність мирових судів, їх хабарництво,неправосудних рішеннях і вироках свідчили багаточисельні факти. Так мировий суддя 2-ї дільниці Ушицького судового мирового округу Десятов виніс вирок до тюремного ув'язнення міщанина Шаповалова лише за те, що той піддав осуду незаконні дії судді. Причому по цій справі суддя Десятов особисто сам виступив уже свідком. Найбільш корупційними були судові палати, як суди другої інстанції по відношенню до окружних судів і здійснювали нагляд за діяльністю окружних і мирових судів. Судові палати розбирали справи по державним злочинам у складі чотирьох коронних суддів і чотирьох станових представників (губернського і повітового предводителя дворянства, міського голови і волосного старшин). Палати мали широкі права контролю за діяльністю окружної і мирової юстиції, адвокатури, нотаріату, судових слідчих. Керівна роль їх проявлялась передусім по кримінальних справах, що поступали по обвинувачувальній камері, по апеляційним і приватним скаргам. В судові палати потрапляла велика кількість справ. Мали місце судові зволікання, хабарництво. В 1886 р. газета “Волинь” (№107) опублікувала статтю М. Бучинського, у якій мировий суддя Новоград Волинського повіту В. Гудвіль обвинувачувався у хабарництві. Газета писала, що суддя Гудвіль “все более и более операется: появились рысаки, американка, линейка, и паук - 7 екипаж...”. З 1886 по 1889 рік учетная палата “розглядала” цю справу, безуспішно намагаючись доказати, що він не брав “бумажки в барашке” і що його безпідставно звинуватили в пресі. Одначе факти були настільки очевидні, що вони змушені були визнати справедливість статті М. Бучинського.

Великої шкоди наносили судові зволікання по цивільним справах. Часто судовий процес коштував дорожче, ніж сума позову. Неспроможні позивачі, як правило розорювалися і зупиняли позов, не дочекавшись завершення справи в суді. Багаті вели судові процеси десятиріччями. Справа графа Потоцького про несплату боргів генерал-майору Абазі в сумі 15 тис. руб. тягнулась з 1864 по 1893 р., майже 30 років. По цій справі суди неодноразово визнавали відповідача неспроможним боржником, між тим “неспроможний” боржник перевів у банки Парижа 5 млн. руб. і свої великі маєтки заклав в скарбницю. Так, граф-міліонер майже 30 років не сплачував борг генералу за допомогою судового зволікання і хабарів.Його наступник генерал-ад'ютант М.М. Анненков, напередодні польського повстання вдався до надзвичайних заходів: створив слідчі комісії з політичних питань, заснував військово-слідчі та військово-політичні суди. Після введення інституції мирових посередників, губернатор піклувався про збільшення жалування начальникам мирових установ. Діяльність губернаторів урізноманітнювала управлінські ініціативи, посилювала репресії проти шляхти. Особливо яскраво активізувався імперський наступ на перерозподіл земельної власності при київському генерал-губернаторі О. Безаку. Завдяки його зусиллям російське землеволодіння сягнуло 40%.

Торгівля посадами була особливим видом корупційних дій. Вона включала в себе призначення і підвищення по посаді. Дані зловживання найчастіше здійснювали діловоди окружних управлінь. Особливість їх в тому, що практично чиновника який брав хабар за дану справу, неможна було звинуватити у порушенні. Як писав журнал “Спутник чиновника”: “получал он деньги за назначения и повишения глазу на глаз, без свидетелей. Кто мог его уличить? Какие документы мог представить?”.

Найчастіше виявляли такі службові зловживання сенаторські чи губернаторські ревізії. Відомства з тим аби уникнути реорганізацій, приховували такі порушення. Найчастіше першими про зловживання “всесильних діловодів” повідомляли постраждалі, з числа тих хто не принесли “подарки” не потрапляли на відповідні посади. Судові процеси на яких розглядались дані зловживання протікали складно. Їх слабкою стороною залишалась доказова база. Слідчим практично не можна було здобути свідчень у свідків які були “зацікавлені”. Ті з них, хто одержував підвищення за плату остерігалися втратити куплену посаду, а ті хто не одержали, боялися що їх буде звинувачено в посяганнях на одержання посади незаконним шляхом.

Судові процеси над мировими суддями розкривали жахливу картину падіння моральних устоїв тих хто здійснював правосуддя. Характерною була кримінальна справа “О нападении на председателя Литинскогосъезда мировых судей”. В 1896 р. член Одеської судової палати О. Докс під час проведення ревізії Літинського з'їзду мирових суддів установив, що голова з'їзду Бєлогородський брав хабарі і виносив незаконні рішення. Було виявлено також, що місцевий адвокат Штернвів себе в суді настільки вільно, що публічно цілувався в суді і на вулиці з головою з'їзду мирових суддів і навіть був присутній у нарадчій кімнаті при вирішенні справи. В результаті ревізії Білогородський був звільнений з служби. Головою Літинського з'їзду мирових суддів був призначений Афанасьев, який виявився некращим свого попередника. В 1897 р. він разом з судовим приставом Незабітовським були звільнені за хабарництво по справі про продаж майна спадкоємця Мазаракі і звільнені з служби. Головою суду був призначений Левицький. Між ним і його попередниками, звільненими з служби, почалися інтриги, плітки, які привели до того, що дворянин Жардецький публічно на вулиці містечка Літина, побив суддю Левицького. Факт цей став надбанням губернської преси, почалося слідство, під час якого було допитано близько 100 свідків. Щоб якось пом'якшити літинський скандал між мировими суддями, влада вирішила не притягувати до суду Бєлогородського і Афанасєва. Суду були передані другорядні особи: адвокат Штерн, судовий пристав Незабітовський і дворянин Жардецький. Всі вони були засуджені від шести місяців до одного року і чотирьох місяців тюремного ув'язнення. Матеріали даного судового процесу по справі Левицького були свідченням диких проявів зловживань повітових служителів феміди, виявили факти хабарництва, судової тяганини і беззаконня. Великий суспільний інтерес викликав судовий процес барона Дальгейма. В 1900 р. членом Одеської судової палати була проведена ревізія мирових судів Ямпольського повіту Подільної губернії. Були виявлені факти тотального беззаконня і судової вседозволеності, що створили мирові судді. За здійснення посадових злочинів троє суддів були звільнені з служби, а мировий суддя 2-ї дільниці Ямпольського повіту барон Дальгейм переданий суду Одеської судової палати. Матеріалами ревізії було установлено, що барон Дальгейм в 1892-1897 рр. не направив в Ямпольський з'їзд мирових суддів 26 скарг, поданих на його рішення. Під час ревізії в мирового судді не виявилося в наявності 14 справ за 1892-1897 рр., а по 19 справах, що поступили в мировий суд в 1896-1898 рр. рішення мирового судді були написані лише в період ревізії. В книзі ж суду значилося, що всі ці рішення виконані судовим приставом. Таким чином, мировий суддя не лише виконував вироки і рішення, що не вступили в законну силу, але виконував і не написані ним рішення. Було установлено також, що мировий суддя на протязі трьох років за мотивами особистого інтересу не розглянув чимало кримінальних, цивільних справ.

Глибоко корумпованою залишалась київська поліція. Внаслідок чого Київ залишався одним знайкриміногенніших міст імперії (у 1897 р. тут на кожні 100 тис. жителів траплялось 649 злочинів). У Ростові - на Дону, відомому злодійськими традиціями траплялося 595 злочинів. Система забезпечення порядку в Києві була загальноросійською. На вершині міського правління стояв губернатор,йому підпорядкувалося десять поліцейських дільниць. Нижчу ступінь становили сотні кутків, на які розбивались ділянки, де працювали дрібні поліцейські чини - куткові й городові. В кінці XIX ст. із запланованими за штатом 579 правоохоронців, працювало лише 394. Такий некомплект був наслідком великого завантаження - городові за статутом повинні були постійно перебувати на своєму вимушеному пості з сьомої ранку до сьомої вечора. Друга причина - мізерні зарплати: городовий отримував на місяць 19 руб. Сім'ї багатьох городових і куткових жили в жебрацьких умовах. В 1885 р. окружний наглядач Либідської поліцейської дільниці, після того як йому відмовили в проханні про відставку застрелився. У передсмертній записці написав, - “Позбавляю себе життя, тому що безчесно жити не дозволяє мені совість, а чесно жити не вистачає коштів”. Послаблювало здатність правоохоронних органів виконувати покладені на них завдання і корупція у вищих ешелонах відомства. Проведена в 1890 р. губернатором Ф. Треповим ревізія діяльності глави міської поліції В. Ціхонського виявила, що поліцмейстер витрачав казенні кошти на власні потреби. Поліція заплатила зі свого бюджету 49 руб. на освітлення його квартири електрикою. Він брав мзду з євреїв за дозволи на проживання в Києві в обхід наявній тоді смузі осілості. У матеріалах ревізії зазначалося, що В. Ціхонський лише за два роки назбирав 100 тис. рублів, на які придбав собі цілий маєток. Найдивовижніше, що дана акція не мала для нього особливих наслідків. Він ще шість років керував поліцією, після чого успішно подав у відставку, отримав державну пенсію, а кримінальну справу проти нього закрили. Пронизаною хабарництвом була Київська міська санітарна комісія. Вона очевидно “свідомо” обмежувалася простими вказівками з фактів санітарних і гігієнічних порушень які допускалися установами, організаціями, громадянами. Лише поодинокі акти перевірок санітарного стану передавались до суду. А ті що туди потрапляли по кілька місяців не “мали ходу”. Вирок виносився лише тоді коли не було чого виконувати, або в виконані пройшла потреба.

Часто корупційні діяння місцевих чиновників негативно позначалися на соціальному благополуччі громадян. Видача за хабар патенту на торгівлю нечистому на руку підприємцю тягнуло за собою низку зловживань. Священик ІоанТуркевич з с. Дубровинець Липовецького повіту Київської губернії у 1869 р. написав листа у редакцію газети “Друг народа” у якому повідомляв про колективне невдоволення селян діяльністю шинкаря Я. Амбрамсона, який купивши в акцизному управлінні патент на торгівлю реалізовував неякісну горілку та не сплачував щорічний платіж (75 рублів срібла) у бюджет села. В листі повідомлялося, що звернення селян з цього приводу до станового пристава та його акт направлений до губернського міста залишився без уваги “на горі”.

Безконтрольно поводили себе адвокати в ході розв'язання земельних проблем, які виникали практично щодня після 1861 р. Як писала газета “Киевлянин” (1870 р.) “вони хапалися за справи заради заробітку, хоча вести справу були не взмозі”, їх “тактикою” була компрометація тієї особи яка вирішувала земельномайновий спір. Далі адвокати пропонували свої послуги, і відповідно вимагали кошти на підкуп членів земельних комісій і польового суду. Селяни у більшості випадків з відчаю ставали жертвами здирників і хабарників. У містах яскраве вираження мала корупція у справі працевлаштування у прибуткових, вигідних сферах. В 1860 роки у Києві відомі підрядчики оформляли відносини найму та влаштовували найманих робітників (за відповідну плату) у грабарський, столярний, токарний бізнес. Часто посередниками між вільнонайманими робітниками з місцевих селян і підрядниками виступали євреї. Вони займались поставкою робітників на цукрові, винокурінні, пивоварні, цегельні заводи, польові роботи, лісову виробку. В газетах містилось багато повідомлень про випадки порушень орендних зобов'язань, а то і шахрайство.

Чиновники Києва всіляко стимулювали розвиток постійної торгівлі. Це з одного боку у вигляді податків наповнювало київську казну, а з іншого і їх кишені. Чиновники керували процедурою “контрактів”, здобуттям (викуповуванням) торгівцями права торгувати на спеціально влаштованих аукціонах. Перемагав на них той, хто пропонував сплачувати більшу оренду. На “контракти”, з'їжджалося надзвичайно багато людей, а гроші, за виразом сучасника, наче “сипалися з рогу достатку”. З тим аби управляти процесом, урядом були відкриті профільні установи та створені спеціалізовані комісії, щоб вони керували місцевими надходженнями та витратами. Незважаючи на всі урядові заходи, а також через численні зловживання влади на місцях, дефіцит коштів у казні Києва перманентно зростав. Не змогли налагодити цю справу й чиновники Сенату. Тому Київське губернське правління час від часу мусило видати персональні дозволи на влаштування крамниць, а на інші “накладати арешти”, особливо великі зловживання спостерігалося в так званих питних відкупах, де щорічно прибутки становили сотні тисяч карбованців. Кримінальні ж розтрати посадовців міста тільки за першу половину XIX ст. перевищили 1 млн. крб. В послідуючий (досліджуваний) період, особливо після скасування магдебурзького права в Києві (1835 р.) і підпорядкування загальноімперським законом ця тенденція поглиблювалася, а суми зростали. Видача офіційних документів на відкриття шинків, крамниць, складів помітно активізувалась. Чиновники покривали лихварство, яке активізувалося в 1860-і роки. Потреби більшості дрібних виробників у грошах щорічно зростали, а це, в свою чергу, призводило до підвищення позичкового відсотка (10-15% на місяць), посилювало лихварський тиск. Газета “Киевский телеграф” та інші видання, лихварство досить часто називали “сумним явищем”, “болячкою”, “загальним лихом”, основний тягар якого лягав на найбідніші верстви, ніс їм “нову кабалу” та “економічне рабство”. Причому, поліпшити справу у цій царині могли лише заходи та поступки “зверху”. Щодо ж необхідності знищення “лихварського гніту” в Києві, як і в інших українських містах, одна з газет у своїй передовій статті за 23 листопада 1875 р. (№140) закликала “панів капіталістів” не обмежуватися наданням кредитів торговцями і промисловцями, а й “подати руку допомоги бідному й трудящому класу людей”. Разом з тим газета “Київський телеграф” проголошувала: лихварство є неминучою недугою суспільства, а тому це явище викоренити можливо тільки послабити. Продуктивним заходом у боротьбі з ним вважалось створення товариств взаємодопомоги (позичково-ощадних), які гарантували дрібним виробникам “самостійність” і давали б можливість конкурувати з представниками великих капіталів. Водночас передбачалося, що споживчі товариства усунуть різного роду посередників (“торговців - спекулянтів”, “господарських паразитів” та ін.). Певною мірою, за таких обставин, не знаходилось місця і купцям, як перехідної ланки між виробником (першим продавцем) і безпосереднім покупцем (споживачем). Проте ці побажання залишались практично нереалізованим.

Мирові суди притягували до кримінальної відповідальності майже виключно осіб з нижчих станів, головним чином неписьменних селян і міщан. В 1879 р. на Правобережній Україні всіма мировими по статуту про покараннях,притягнутих мировими суддями, було засуджено 3244 чоловіки: з яких: селян - 2104, міщан - 692, відставних нижчих чинів і їх сімей - 444, купців - 3, духівників - 1. Із всіх 3244 засуджених 2955 чол., або 91%, були неписьменними. Мирові суди розглядали більше кримінальних справ, ніж цивільних. Причому основна категорія кримінальних справ відносилась до злочинів, здійснених головним чином селянами і міською біднотою проти порядку управління, а також проти приватної власності. Таким чином політична корупція була хворобою не лише державного апарату. Вона переходила і у інші сфери діяльності: банки, приватні підприємства. Комерційний підкуп ставав нормою діяльності, і передбачав незаконну винагороду службовцю установи, де без підкупу не хотіли давати кредиту.

влада історіографічний хабарництво

Список використаних джерел

1. Дегтярьов С.І. Цивільне чиновництво України у кінці XVIII - першій половині XIX ст. - Суми: ТОВ “Друкарський дім “Папірус”, 2014. - 472 с.

2. Берлин П. “Русское взяточничество, как социально- историческое явление” // Современный мир. - 1910. - №8. - С. 45-56.

3. Из записок одного русского чиновника // Киевлянин. - 1864. - №67.

4. Киевские адвокаты // Киевлянин. - 1864. - №21.

5. Об увеличении на 50% содержании чиновников министерства юстиции Юго-Западного края // Киевлянин. - 1865. - 27 февраля. - №12.

6. ЦДІА України. - Ф. 442. - Оп. 635. - Спр. 314.

7. Киевлянин // стаття Бучинського. - 1893. - №312, 325.

8. Киевлянин. - 1891. - №214.

9. Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття. - К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. - 427 с.

10. Почтовые заметки. // Спутник чиновника. - 1914. - 13 июля.

11. ЦДІА України. - Ф. 79/348. - Оп. 1. - Спр. 984.

12. Бутченко М. Прислуги закону. На початку XX ст. Київ був найбільш кримінальним містом Російської імперії // Кореспондент. - 2013. - 17 травня.

13. Телеграммы, Киев 18-го ноября // Заря. - 1880. - 19 ноября.

14. Письмо в редакцию. Евреи в селе // Друг народа. - 1869. - 29 мая. - №22.

15. Киевлянин 1870 г., №134 // Часть неофициальная - Киев, 9 ноября 1870. - Адвокатура в югозападном крае.

16. Киев 25 мая 1869 года // Друг народа. - 1869. - 25 мая. - №21.

17. Из записок украинца // Друг народа. - 1869. - 17 июля. - №38.

18. Гуржій І.О., Гуржій О.І. Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2013. - 284 с.

19. Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. - Львов: Вища школа, 1974. - 112 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Аналіз соціально-економічних та політичних передумов боротьби англійських селян за землю. Початок та хід повстання під керівництвом Роберта Кета. Зміст програми повсталих: зниження земельної ренти, знищення маноріального суду, відміна кріпосного права.

    реферат [25,9 K], добавлен 27.10.2010

  • Вплив європейської суспільно-політичної і економічної думок на українських інтелектуалів кінця XIX ст. Розгляд економічних і соціальних ідей українського націоналізму. Економічна платформа, розроблена ідеологами ОУН, формування і втілення її положень.

    статья [17,0 K], добавлен 29.08.2013

  • Дослідження політичних, економічних та соціальних протиріч в управлінні Російською імперією у ХХ столітті. Причини спалаху страйків та бунтів серед робітничого класу. Ознайомлення із гаслами соціал-революціонерів. Наслідки економічної кризи 1900-1903 рр.

    курсовая работа [49,6 K], добавлен 04.02.2011

  • Дослідження історії захоплення радянською владою Західної України. Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях. Засоби ідеологічної боротьби органів комуністичної партії та їх діяльність у процесі утвердження режиму.

    курсовая работа [60,6 K], добавлен 13.06.2010

  • Розгляд етапів та особливостей етнічної історії Закарпаття. Вплив на збереження і розвиток зон українського етносу соціально-економічних та політичних порядків різних державно-політичних утворень. Радянізація краю і етнополітичні зміни в 1946-1950 роках.

    курсовая работа [47,7 K], добавлен 10.04.2014

  • Аналіз політично-адміністративних, податкових, військових, соціально-економічних реформ Петра І, їхніх причин й передумов, позитивних і негативних наслідків. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах. Європеїзація російської культури.

    дипломная работа [108,0 K], добавлен 06.11.2010

  • Основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України, характеристика основних форм и методів боротьби. Розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах боротьби, внесок частин Руху Опору в розгром німецького агрессора.

    дипломная работа [135,2 K], добавлен 15.07.2009

  • Розвиток пострадянських незалежних держав. Становлення системи судових органів та правової культури. Посткомуністичні трансформації як новий тип процесу суспільно-політичних перетворень. Передумови переходу до демократії: ризики транзитивного суспільства.

    контрольная работа [20,8 K], добавлен 19.01.2017

  • Внутрішнє становище у Радянському Союзі на початку 50-х років. Початок десталінізації суспільства. Реабілітація загиблих у концтаборах. Стан промисловості і сільського господарства. Адміністративно-територіальні зміни. Входження Криму до складу України.

    реферат [17,2 K], добавлен 18.08.2009

  • Курс на "прискорення", прийнятий на XXVII з'їзді КПРС, його сутність і особливості, основні причини прийняття та значення в подальшому політичному житті України. Розробка планів розв’язання соціальних проблем. Стан економіки в другій половині 80-х років.

    контрольная работа [94,0 K], добавлен 07.05.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.