Внесок вчених-джерелознавців в інтерпретацію носіїв історичної пам’яті: історіографічна розвідка
Бібліотеки, архівні установи, музеї як осередки зберігання історичної пам’яті. Джерелознавче дослідження та аналіз історичних робіт, присвячених використанню матеріалів різноманітних державних установ, що є одними з найбільш масових письмових джерел.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.03.2017 |
| Размер файла | 30,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru
ВНЕСОК ВЧЕНИХ-ДЖЕРЕЛОЗНАВЦІВ В ІНТЕРПРЕТАЦІЮ НОСІЇВ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ'ЯТІ: ІСТОРІОГРАФІЧНА РОЗВІДКА
Дегтярьов С. І.,
доктор історичних наук, доцент,
доцент кафедри теорії та історії держави і права,
Сумський державний університет (Україна, Суми)
Стаття присвячена джерелознавчим дослідженням ХІХ -- початку ХХІ ст. На думку автора, саме такі дослідження дозволяють правильно інтерпретувати історичні джерела як носіїв історичної пам'яті. У даній роботі увага приділена джерелознавчим роботам теоретичного спрямування та працям, присвяченим аналізу матеріалів різноманітних державних установ. Це дослідження українських і деяких зарубіжних вчених. До найбільш видатних науковців, що вивчали теоретичні проблеми джерелознавства у досліджуваний період віднесені М. Грушевський, В. Антонович, Л. Черепнін, В. Стрельський, Л. Пушкарьов, М. Варшавчик, С. Каштанов, М. Лихачов, С. Макарчук, Я. Калакура, І. Войцехівська, М. Ковальський, Ю. Мицик, Л. Дубровіна та інші. Найбільш відомими дослідниками документів державних установ були О. Лазаревський, Д. Багалій, В. Іконников, Я. Дашкевич, М. Щербак, В. Шандра, Р. Вортман та інші.
Ключові слова: історична пам'ять, історичне джерело, історіографія, документи, державні установи.
Роль історичної науки неухильно зростає. Людство, спираючись на досвід минулого, шукає відповіді на різні актуальні питання і намагається визначити найбільш оптимальні шляхи розв'язання насущних проблем сьогодення й майбутнього. джерело історичний пам'ять
Осередками зберігання історичної пам'яті є бібліотеки, архівні установи, музеї тощо. В архівах у якості носіїв цієї пам'яті виступають документи, які там зберігаються. Але з ними, безперечно, треба працювати, враховуючи різноманітні їхні особливості. Мало лише прочитати їх. Отриману інформацію необхідно правильно інтерпретувати. Тут неможливо обійтись без джерелознавства - галузі історичної науки, що вивчає теорію і практику використання історичних джерел, їхнє походження, можливість використання у дослідженнях тощо. До одних з основних завдань джерелознавства слід віднести аналітично-інформаційне вивчення і критичний аналіз джерел чи їх комплексів; вдосконалення наукових методичних прийомів і засобів вивчення та використання джерел, розробку методики джерелознавчої критики і т.д. [14, с. 35].
У даній роботі ми приділимо увагу деяким джерелознавчим дослідженням теоретичного характеру та роботам, присвяченим використанню матеріалів різноманітних державних установ, що є одними з найбільш масових письмових джерел.
Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад пошуку й опрацювання джерел стали роботи М. Костомарова, П. Куліша, М. Владимирського- Буданова, О. Лазаревського, М. Іванишева, В. Антоновича, В. Іконникова, М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Василенка, А. Андрієвського та інших. Ці вчені у своїх дослідженнях спиралися переважно на матеріали державних установ XVII - початку ХХ ст., серед яких помітне місце займали саме документи судових установ.
Одним з перших учених у галузі історичного джерелознавства був видатний вітчизняний історик В. Антонович. Він наголошував на тому, що судження історика не можуть бути голослівними, а повинні підтверджуватися науково і сумлінно, базуватися на документах, вірогідних фактах, історичних джерелах [14, с. 5]. Зразком копіткої праці в галузі джерелознавства, пошуку, збирання і публікації джерел є також діяльність учня В. Антоновича М. Грушевського, автора першого документального багатотомника «Жерела до історії України-Руси», який, за словами Д. Багалія, був підсумком усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках та стояв на рівні з аналогічними історіями інших народів.
Не менший внесок у справу пошуку й публікації джерел з історії України (особливо Лівобережної) зробив історик, фундатор т.зв. «лівобережної школи» О. Лазаревський, який активно використовував у своїх дослідженнях матеріали судових установ Лівобережної України XVII - першої половини XIX ст. Велику увагу він приділяв, зокрема, джерелам до «внутрішньої», тобто соціально-економічної, історії України. «Його репутація як твердокаменного документаліста і об'єктивіста стояла понад усяким сумнівом», - пікреслював М. Грушевський [7, с. 4]. О. Лазаревський та його послідовники (до них відносять О. Єфименко, М. Василенка, В. Модзалевського та ін.) всю свою енергію спрямовували на виявлення і запровадження до наукового обігу нових джерел, готуючи тим самим грунт для дійсно документальної історії України. Саме документалізм і став особливістю «лівобережної школи», представники якої суттєво збагатили джерельну базу української історичної науки [16, с. 10].
У радянські часи ситуація змінилася. Негативний вплив на розвиток історичного джерелознавства справили насадження ідеології тоталітаризму, практика репресій і переслідувань. Вже у перші роки після Жовтневого перевороту померло близько 20% від усієї чисельності істориків, серед яких були вчені старої формації, які здійснили велику роботу на ниві джерелознавства (В. Модзалевський, В. Ляскоронський, О. Лаппо- Данилевський, Д. !ловайський та інші) [12, с. 110]. Вони стали жертвами репресій, голоду й гонінь з боку більшовицької влади.
Але, незважаючи на це, розвиток джерелознавства не переривався. Зокрема українське історичне джерелознавство продовжувало розвиватися у 1920-1930- ті й наступні роки в основному завдяки працям істориків Галичини, Буковини і Закарпаття та представників української діаспори. Помітний внесок у його розвиток зробили учні М. Грушевського I. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Герасимчук та інші. Роботи Д. Дорошенка, С. Рудницького, Н. Полонської-Василенко,
0. Оглоблина, О. Пріцака, П. Мірчука, I. Огієнка, Т. Гунчака, В. Косика, Т. Мацьківа, Л. Винара та інших істориків цінні не лише своїм джерельним матеріалом, а й методикою його опрацювання і систематизації [18, с. 215-219, 238-240, 244, 258-260]. Наприклад, «Праці Т. Мацьківа, - зазначав Я. Калакура, - відзначаються високим ступенем документалізму і цим вони збагачують національну традицію, пов'язану з іменами В. Антоновича, М. Грушевського, з київською та львівською історичними школами, які віддавали пріоритет пошуку, збиранню та публікації джерел з української історії...» [19, с. 11]. Він виявив, опрацював і ввів до наукового обігу більше 200 унікальних документів, зокрема козацько-гетьманської доби.
Хоча й у незначній кількості, але мали місце незаідеологізовані джерелознавчі праці істориків зі сходу України; проте їх слід розглядати як поодинокі винятки. Прикладом такого дослідження може бути стаття В. Нікітіна, присвячена архівним матеріалам казенних палат 1781-1837 рр. [31, с. 24-33]. Автор розглянув матеріали Харківської і Полтавської казенних палат. Він визначив основні групи матеріалів цих установ за їхнім змістом: матеріали, що стосуються управління казенними селянами; загально-статистичні документи; матеріали, що характеризують тогочасну податкову політику тощо.
У другій половині ХХ ст. теоретичними питаннями історичного джерелознавства присвятили свої праці такі відомі історики радянської доби, як М. Покровський, Л. Черепнін, В. Буганов, С. Шмідт, М. Тихомиров,
1. Ковальченко, О. Медушевська, О. Пронштейн, В.
Стрельський, Л. Пушкарьов, М. Варшавчик, В. Фарсобін та багато інших. Але всі вони в основу джерелознавчого аналізу ставили класовий підхід [3; 33; 34; 35; 39]. Наприклад, В. Стрельський поділяв джерела для вивчення історії Росії періоду імперіалізму за їх походженням і об'єктивною цінністю на дві основні групи: 1) документи, що виходять від трудящих, їх організацій і являють собою найбільший науковий інтерес та 2) документи, що виходять з табору ворогів революції (від правлячих кіл, чиновників, землевласників і капіталістів), до яких слід ставитися особливо критично й зіставляти з іншими матеріалами. Але основною заслугою вченого слід вважати поділ ним письмових джерел дорадянського періоду на різні категорії та види. Зокрема, він поділив архівний документальний матеріал на такі чотири категорії: а) документація державних установ; б)
документація громадських організацій і політичних партій; в) документація церковного управління (Синоду, єпархій, консисторій, церков, монастирів, синагог тощо); г) документація приватних установ та підприємств та ін. Ним також було визначено основні види документів державних установ, серед яких і судові: 1) директивно- керівний і актовий матеріал та 2) поточні документи урядових установ. До першого виду В. Стрельський відносив: а) законодавчі та інші т.зв. «публічні акти», що видавалися органами влади та її представниками з різних приводів (закони, законоположення, маніфести, укази та ін.). Сюди ж належать статути й положення установ та організацій, матеріали міжнародних зносин;
б) приватні акти, що мають законну силу, документи майнових та інших операцій між окремими особами (акти купівлі-продажу, договори оренди, найму, закладні, заповіти, документи актів громадського стану, розписки, синдикатські договори, страхові поліси тощо). До другого виду було віднесено: адміністративну, судово-слідчу, фінансову, військово-оперативну, дипломатичну та іншу подібну діловодну документацію органів державної влади, а також офіційне листування службових осіб тощо [34, с. 109-110].
В. Стрельський розглядав документальний матеріал з позиції його форми, характеру й класового походження. Класифікуючи письмові джерела, він використовував досвід не лише вітчизняних, але й багатьох зарубіжних архіво- та джерелознавців (італієць Е. Казанова, американець Т Шелленберг, англієць Х. Дженкінсон, голандці С. Мюллер, Дж. Фейт, Р. Фруін та інші). При цьому дослідник детально вивчив законодавство та відомчі статути, якими регламентувалися спеціальні системи документування ХІХ - початку ХХ ст. Завдяки цьому ним було здійснено поділ документації державних установ, у тому числі судових, періоду імперіалізму на чотири основні групи: 1) внутрішня документація (протоколи, доповіді, допити, вироки, накази та ін.); 2) зносини; 3) просительська документація (прошення, скарги, відгуки, доноси тощо); 4) акти (кріпосні, купчі, закладні, заповіти, угоди).
Листування як група матеріалів, що виникла в результаті виконавчого діловодства, визнавалася вченим особливо складним комплексом документів, який він поділяв на: а) листування вищих установ; б) листування рівних присутственних місць; в) листування нижчих установ із вищими.
Окрему увагу В. Стрельський приділяв і судовій документації, види і форми якої регламентувалися нормами процесуального права (тобто склад документації та її форма визначалися законами). Судова документація здебільшого об'єднувалася у справи, що заводилися з конкретних питань судового розгляду. До складу судової справи, як правило, входили наступні документи: рапорт, доповідь, об'ява або позовне прохання. Далі в ході слідства й розгляду питання до справи додавалися документи у вигляді різних зносин, документів судових інстанцій тощо: протоколи допитів, дізнання, «клятвенні обіцянки», рішення, вироки і т. п. [36, с. 179-184].
Починаючи з 60-х років ХХ ст. з'являється низка дисертаційних робіт, присвячених різним проблемам теоретичного джерелознавства. Л. Пушкарьов розглянув питання визначення історичного джерела, його змісту і форми (форму розподілив на зовнішню і внутрішню), розібрав поняття типу, роду й виду в джерелознавстві [32].
Теоретичним проблемам джерелознавства присвячена робота О. Медушевської. Дослідниця розглянула методологічну базу радянського теоретичного джерелознавства; проаналізувала радянську історіографію джерелознавства у зв'язку з процесом становлення і розвитку теорії джерелознавства та характерні тенденції розвитку цієї дисципліни у тогочасній історіографії країн соціалістичного табору; звернула увагу на конкретні роботи, де відображено погляди буржуазних істориків з даної проблематики [30].
Джерелознавчій евристиці присвячена робота М. Ходаковського, який дослідив історіографічні й методологічні аспекти проблеми; основні тенденції механізації та автоматизації інформаційних процесів, впливи інформаційних концепцій на архівознавство і джерелознавство; проаналізував природу історичного джерела; визначив місце джерелознавства в системі інформаційного забезпечення історичної науки; розкрив методичні аспекти пошуку джерел і літератури у джерелознавчих дослідженнях [38].
Ще з кінця ХІХ ст. предметом джерелознавчих досліджень стає дипломатика - спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму та зміст актових джерел, методику їх опрацювання. Вивченню цього питання присвятили свої праці С. Каштанов, Н. Лихачов, О. Левицький, О. Лаппо-Данилевський, О. Введенський, Л. Черепнін, О. Зімін та ін. [5; 20; 21; 23; 24; 26; 41]. Зокрема Л. Черепнін одним з перших звернув увагу на акти й законодавчі джерела періоду феодальної епохи. Використавши методику роботи з джерелами, розроблену ще О. Шахматовим, він пристосував її до нового типу письмових пам'яток (до цього цей метод використовувався лише під час роботи з літописними джерелами) [12, с. 694-695].
У переважній більшості робіт з джерелознавства історії України цього періоду аналізувалися такі джерела, як більшовицькі листівки, партійні документи, мемуари учасників революційного руху і т. п. [4; 37; 40].
З відновленням державної незалежності України почався новий етап у розвитку історичного джерелознавства у контексті світової історичної науки. Українське джерелознавство поступово звільняється від ідеологічних нашарувань партійно-класового підходу до відбору, використання та інтерпретації джерел, їх фальсифікацій та спотворень.
Серед істориків сучасної України, які сприяли розвитку національного історичного джерелознавства, - О. Богдашина, С. Макарчук, Я. Калакура, І. Войцехівська, М. Ковальський, П. Шморгун, Ю. Мицик, Л. Дубровіна та ін. Вони присвятили свої роботи історії, теорії та методиці джерелознавства, вивченню його структури. Особлива увага приділялася дослідженню писемних джерел, що майже не використовувалися у радянський період [1; 6; 17; 27; 45].
Чи не найбільшим серед матеріалів, що зберігаються в архівних установах, є масив документів, які відклалися у результаті діяльності різноманітних державних установ.
Спеціальним джерелознавчим аналізом матеріалів державних установ кінця ХУЛІ - початку ХХ ст. займалася низка істориків, у тому числі українських. Це були В. Михайлова, А. Іваненко, В. Ільїн, А. Зубко,
З. Малкова, М. Плюхина, Я. Дашкевич, М. Щербак та деякі інші. Вони досліджували законодавчі акти, листи, листівки, статистичні матеріали [8; 13; 15; 28]. Вони, шляхом залучення нових матеріалів, значно розширили коло джерел, що тоді використовувалися. Зокрема М. Щербак у своїй кандидатській дисертації залучив до вивчення історії революційних подій 1905-1907 рр. на території України матеріали місцевих установ царизму. У своїй роботі він проаналізував матеріали місцевих адміністративних, жандармсько-поліцейських та судових установ як історичне джерело. Автор розглянув документи окружних судів та судових палат, а також військових судів, що особливо активно діяли у 1905-1907 рр. Такі матеріали були ним розподілені на дві категорії: слідчі (протоколи обшуків, допитів тощо) та судові (протоколи судових засідань, резолюції, вироки та ін.) [44].
Джерела судово-поліцейського походження вже довгий час є предметом активного дослідження істориками та правознавцями. Вони вважаються одними з найбільш інформативних. Увагу привертають спеціалізовані джерелознавчі публікації, в яких розкрито широкий спектр різноманітних документів судово-поліцейського походження.
Я. Дашкевич вперше провів систематичне аналітичне дослідження українських актових книг ХШ-ХУШ ст., серед яких були адміністративні та судові книги. Він дослідив низку питань пов'язаних з генезисом та історією книг в Україні, зупинившись окремо на стані та методиці їх вивчення. Досліджуючи судові книги вірменських адміністративних органів Я. Дашкевич поділив їх на дві основні групи: 1) книги вірменських війтівських урядів, тобто книги судових органів, виключно вірменських за складом та 2) книги мішаних судових органів. З точки зору змісту актових книг судових органів середньовічної України він розрізняв записові і реляційні книги (останні поділяв на облятові, маніфестаційні, запису позовів; судові книги з поділом на реєстри справ, декретові, «чорні» книги, або книги злочинців); з точки зору діловодчо- писарських - білові та чорнові книги [8].
Наприкінці 70-х років ХХ ст. О. Бровцинова розглянула можливість використання судово-слідчих матеріалів під час вивчення історії революційного руху в Росії на початку ХХ ст. У своїй праці дослідниця охарактеризувала весь комплекс судово-слідчих матеріалів, що виникли під час розгляду політичних справ у загальних судових установах (політичні справи, що розглядалися військовими судами з опорою на спеціальне законодавство, вона не брала до уваги). На конкретних прикладах дослідниця показала деякі методи роботи з судово-слідчою документацією. В якості основного джерела до свого дослідження
О. Бровцинова використала архівні матеріали царських установ, що займалися проведенням дізнання, попереднього слідства й суду.
Авторка розглянула царське законодавство стосовно державних злочинів, порядок розслідування й суду щодо політичних справ. Також було дано характеристику архівних фондів судово-слідчих органів царизму та класифіковано судово-слідчі матеріали за походженням і видами [2].
Подібну проблематику зламу ХІХ-ХХ ст. розглянув у своєму дисертаційному дослідженні М. Щербак. Ним було проаналізовано структуру судової та жандармсько- поліцейської системи після судової реформи 1864 р., показано історію їх виникнення й розвитку. Окремий розділ у праці М. Щербака присвячено джерелознавчому аналізу матеріалів судових установ, де подається досить детальна характеристика слідчих матеріалів, судової документації, матеріалів прокурорів судових палат та окружних судів. Матеріали, що відкладалися у процесі формування судової справи, автор поділив на дві групи: слідчі та судові. При цьому до першої групи було віднесено: протоколи обшуку, огляду речових доказів, допиту звинуваченого, допитів свідків, повістки, листування, висновок про припинення кримінального переслідування чи обвинувальний акт, лист необхідних відомостей, постанови, опис. Другу ж групу судових документів склали: протокол судового засідання, питальний лист по справі, резолюція і вирок. М. Щербаком також було проведено джерелознавчий аналіз архівних матеріалів із ДАРФ (м. Москва), ЦДІАУК, кількох обласних архівів України. Наводиться також інформація про ступінь збереженості матеріалів окремих судових установ в архівах України. Автор наголосив на значенні цих документів як джерел із суспільно-політичної історії України, зокрема для вивчення громадсько- політичного життя, історії важливих політичних процесів тощо. Але було вказано й на можливість та доцільність їх використання в інших галузях історичних досліджень [46].
Матеріали судово-слідчого характеру використовував Ю. Легун, досліджуючи генеалогію селян Подільської губернії. Він дійшов висновку, що ця група документів є значно інформативнішою (у дослідженнях його проблематики), ніж джерела церковного, господарсько- фінансового походження чи матеріали державно- адміністративного обліку. Автор вважає, що матеріали судово-поліцейського походження не мають ознак загальності, а є швидше індивідуально-конкретними, тобто стосуються обмеженого кола осіб [25, с. 293368]. Зокрема Ю. Легун залучив до своїх досліджень матеріали повітових судів, що нині зберігаються у фондах державних архівів Вінницької, Хмельницької, Одеської областей. Ним зроблено зовнішні характеристики фондів повітових судів названих архівосховищ (номери фондів, кількість справ у них, хронологічні межі, які охоплюють фонди) [25, с. 301-303].
Діяльність різноманітних державних установ Російської імперії на теренах України є сферою наукових інтересів сучасної української вченої В. Шандри. У цьому контексті вона велику увагу приділяє і комплексу архівних джерел, що розкривать різні аспекти функціонування цих інституцій, присвячуючи цим питанням окремі дослідження [42; 43].
Л. Ладига у своїй джерелознавчій роботі визначила й проаналізувала систему джерел з історії судочинства серед національних меншин за часів політики коренізації в Україні [22].
Одним з небагатьох дослідників, який використав матеріали повітових судів як джерело до вивчення конкретної проблеми - жіночої девіації, є український науковець В. Маслійчук [29]. Вивчаючи девіантну поведінку жінок Слобожанщини кінця ХУЛІ ст., автор використав як основне джерело матеріали повітових судів Харківського намісництва та їх апеляційної вищої інстанції на той час - верхніх земських судів. Поведінка жінки аналізувалася за допомогою кримінальних справ названих установ. На основі вивчених джерел дослідник припустив, що основною причиною зростання жіночих девіацій стала соціальна політика Російської держави на Слобожанщині. Наприклад, заборонивши у 1783 р. селянські переходи, уряд підштовхнув значні маси населення до втеч; після введення рекрутської повинності залишилось самотніми на тривалий час багато солдаток; розквартирування військових частин створило сприятливий грунт для численних порушень норм моралі в прикордонному намісництві.
Низка наших робіт також присвячена вивченню матеріалів повітових судів, зокрема тих, що функціонували на теренах Північно-Східної України як історичного джерела в цілому та зокрема при дослідженнях конкретних історичних проблем [9; 10; 11].
Підводячи підсумки, слід зазначити, що увага джерелознавчому напрямку в історичних дослідженнях приділялася завжди. Так,у радянськічасиджерелознавцями аналізувалися переважно історико-партійні матеріали. Проте приділялася увага дослідників і теоретичним та методологічним питанням історичного джерелознавства. Хоча й у меншій кількості, але предметом дослідження також були законодавчі акти, матеріали соціально- економічної та земської статистики, фондів вищих та центральних державних установ Російської імперії тощо. Але всі вони, за рідкісними винятками, розглядалися як джерела до вивчення революційних рухів, робітничих та селянських повстань і т. п. (мали ідеологічне забарвлення).
Із розпадом СРСР і становленням України та інших колишніх союзних республік як незалежних держав історична наука поступово скидає з себе ідеологічні нашарування, все більше використовується принцип об'єктивності. Дослідники стали залучати до своєї роботи нові джерела. У цей період з'являються роботи вітчизняних та зарубіжних науковців джерелознавчого спрямування. Це дозволяє по новому оцінити різні аспекти історичного минулого України та світу. Джерелознавчі роботи загальнотеоретичного характеру дозволяють максимально правильно й об'єктивно інтерпретувати історичні джерела, які, безперечно, є носіями історичної пам'яті суспільств чи окремих їх представників. Важливе значення при цьому мають також різноманітні масиви джерел, об'єднані характером свого походження чи іншими ознаками.
Список використаних джерел
1. Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія. Навчально-методичний посібник / О. М. Богдашина. - Х., 2005. - 192 с.
2. Бровцинова Е. П. Судебно-следственные материалы как источник по истории революционного движения России начала ХХ века (1904-1914 гг.): автореф. дисс. ... канд. истор. наук: 07.00.09 / Е. П. Бровцинова. - М., 1977. - 24 с.
3. Варшавчик М. А. О структуре источниковедческой критики / М. А. Варшавчик // Источниковедение отечественной истории: Сб. статей. - М.: Наука, 1980. - С.23-38.
4. Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение: Теория. Методология. Методика / Варшавчик М. А. - К.: Наукова думка, 1984. - 319 с.
5. Введенский А. А. Лекции по документальному источниковедению СССР (Дипломатика) / А. А. Введенский. - К.: Изд-во Киевского университета, 1963. - 219 с.
6. Войцехівська І. Н. Структура історичного джерелознавства: традиції та сучасні проблеми / І. Н. Войцехівська // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К., 2001. - Вип.3. Джерелознавчі дисципліни. - С.255-270.
7. Грушевський М. В двадцять п'яті роковини смерті Ол. М. Лазаревського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження / М. Грушевський // Україна. - 1927. - Кн.4. - С.4-8.
8. Дашкевич Я. Р Адміністративні, судові й фінансові книги на Україні в ХШ-ХVШ ст. (Проблематика, стан і методика дослідження) / Я. Р. Дашкевич // Історичні джерела та їх використання. - К.: Наукова думка, 1969. - Вип.4. - С.129-171.
9. Дегтярьов С. І. Архівні фонди повітових судів Лівобережної України (кількісна характеристика) / С. І. Дегтярьов // Сумська старовина. - 2007. - №ХХІ-ХХІІ. - С.150-159.
10. Дегтярьов С. І. Використання матеріалів повітових судів під час генеалого-біографічних досліджень: аналіз джерел / С. І. Дегтярьов // Сумська старовина. - 2008. - №ХХУ - С.47-53.
11. Дегтярьов С. І. Матеріали повітових судів Лівобережної України як історичне джерело (кінець ХVІІІ - 60-ті рр. ХІХ ст.): автореф. дис. . канд. істор. наук: 07.00.06 / С. І. Дегтярьов. - Київ, 2008. - 20 с.
12. Дубровский А. М. Историк и власть: историческая наука в СССР и концепция истории феодальной России в контексте политики и идеологии (1930-1950-е гг.) / А. М. Дубровский. - Брянск: Изд-во Брянского государственного университета им. акад. И. Г. Петровского, 2005. - 800 с.
13. Зубко А. Н. Материалы земской статистики как исторический источник по изучению истории Украины периода капитализма: автореф. дисс. . канд. истор. наук: 07.00.09 / А. Н. Зубко. - К., 1988. - 20 с.
14. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К.: Либідь, 2002. - 488 с.
15. Иваненко А. М. Законодательный материал как источник по истории рабочего движения в 1900-1904 гг.: автореф. дисс. . канд. истор. наук: 07.00.09 / А. М. Иваненко. - К., 1975. - 25 с.
16. Коваленко О. Б. Олександр Лазаревський і розвиток історичної науки в Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / О. Б. Коваленко // Сумська старовина. - №№ХІІІ-ХІУ. - 2004. - С.7-12.
17. Калакура Я. С. Українське історичне джерелознавство: традиції і сучасність / Я. С. Калакура // Константи. - 1996. - №2 (5). - С.14-23.
18. Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій / Я. С. Калакура. - К.: Генеза, 2004. - 496 с.
19. Калакура Я. Внесок Теодора Мацьківа в збагачення джерельної бази історії України / Я. Калакура // На пошану 80- річчя професора Теодора Мацьківа: Наук. збірник. - К.: Твім інтер, 1999. - С.10-20.
20. Каштанов С. М. Очерки русской дипломатики / С. М. Каштанов. - М.: Наука, 1970. - 502 с.
21. Каштанов С. М. Актовая археография / С. М. Каштанов. - М.: Наука, 1998. - 319 с.
22. Ладига Л. І. Джерела з історії судочинства серед національних меншин за часів політики коренізації в Україні: автореф. дис. . канд. істор. наук: 07.00.06 / Л. І. Ладига. - К., 2007. - 21 с.
23. Лаппо-Данилевский А. С. Очерк русской дипломатики частных актов: Лекции, читанные слушателям «Архивных курсов» при Петроградском археологическом институте в 1918 г. / А. С. Лаппо-Данилевский - Б.м., б.г. - 189 с.
24. Левицкий О. И. Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западного края и Малороссии / О. И. Левицкий // Труды ІХ археологического съезда в Киеве. - 1889. - Т.2. - М.: Изд. Т-ва Вольф, 1900. - С.55-82.
25. Легун Ю. В. Генеалогія селян Подільської губернії: джерела. Монографія / Ю. В. Легун. - Вінниця: О. Власюк, 2005. - 516 с.
26. Лихачев Н. П. Из истории дипломатики ХІХ в. / Н. П. Лихачев. - СПб., 1905-1906. - 52 с.
27. Макарчук С. А. Писемні джерела з історії України: Курс лекцій / С. А. Макарчук. - Львів: Світ, 1999. - 352 с.
28. Малкова З. И. Документы высших и центральных учреждений ХІХ - начала ХХ в. как источник биографических сведений / З. И. Малкова, М. А. Плюхина // Некоторые вопросы изучения исторических документов ХІХ - начала ХХ в. Сборник статей. - Ленинград: Изд-во Ленинградского университета, 1967. - С.204-228.
29. Маслійчук В. Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х - 90-х рр. ХVІІІ ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) / В. Маслійчук // Соціум. Альманах соціальної історії. - 2005. - Вип.5. - С.197-215.
30. Медушевская О. М. Теоретические проблемы источниковедения: автореф. дисс. . докт. истор. наук: 07.00.09 / О. М. Медушевская. - М., 1975. - 28 с.
31. Нікітін В. Архівні матеріали казенних палат за роки 17811837, як історичне джерело / В. Нікітін // Радянський архів. - Харків, 1931. - Кн.1 (16). - С.24-33.
32. Пушкарев Л. Н. Типологическая классификация русских письменных источников по отечественной истории: автореф. дисс. . докт. истор. наук: 07.00.09 / Л. Н. Пушкарев. - М., 1969. - 26 с.
33. Пушкарев Л. Н. Классификация русских письменных источников по отечественной истории / Л. Н. Пушкарев. - М.: Наука, 1975. - 282 с.
34. Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР. Період імперіалізму. Посібник / В. І. Стрельський. - К.: Радянська школа, 1958. - 480 с.
35. Стрельский В. И. Основные принципы научной критики источников по истории СССР / В. И. Стрельский. - К.: Радянська школа, 1961. - 133 с.
36. Стрельский В. И. Источниковедение истории СССР. Период империализма. Конец ХІХ в. / В. И. Стрельский - 1917 г. - М.: Наука, 1962. - 604 с.
37. Стрельский Г. В. Мемуары как источник изучения истории Великого Октября на Украине / Г. В. Стрельский. - К.: Наукова думка, 1978. - 136 с.
38. Талдикін О. В. Адміністративно-поліцейський аппарат царизму в Україні у XVII - першій половині ХІХ ст.: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О. В. Талдикін. - X., 2000. - 19 с.
39. Фарсобин В. В. Источниковедение и его метод / В. В. Фарсобин. - М.: Высшая школа, 1983. - 231 с.
40. Хороших А. В. Листовки революционных социал- демократических организаций Украины (1895-1904) как исторический источник: автореф. дисс. . канд. истор. наук: 09 / А. В. Хороших. - К., 1974. - 26 с.
41. Черепнин Л. В. Акты феодального землевладения и хозяйства / Л. В. Черепнин. - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - 443 с.
42. Шандра В. С. Київське генерал-губернаторство (18321914): Історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал / В. С. Шандра. - К., 1999. - 141 с.
43. Шандра В. С. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів / В. С. Шандра. - К.: [Держ. ком. архівів України], 2001. - 356 с.
42. Щербак Н. Г Материалы местных государственных учреждений царизма как источник изучения истории революции 1905-1907 гг. на Украине: автореф. дисс. . канд. истор. наук: 09 / Н. Г. Щербак. - М., 1985. - 24 с.
43. Щербак М. Г. Звіти губернаторів як джерело вивчення історії України / М. Г. Щербак, Н. О. Щербак // Вісник Київського університету. - 1991. - №3. - С.36-40.
44. Щербак М. Г. Матеріали жандармсько-поліцейських та судових органів царизму як джерело вивчення суспільно-політичної історії України (кінець ХІХ ст. - 1917 р.): автореф. дис. ... докт. істор. наук: 07.00.02; 07.00.09 / М. Г Щербак. - К., 1993. - 43 с.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Методологічні принципи, які застосовуються історичною наукою при дослідженні. Типи історичних джерел як матеріальних носіїв історичної інформації. Дослідницька робота в царині української історії в періоди революцій та війн, її відомі представники.
реферат [20,7 K], добавлен 17.11.2011Виявлення, джерельний аналіз та запровадження до наукового обігу архівної інформації, що міститься в масиві документів установ НАН України задля з’ясування основних тенденцій і напрямів розвитку української академічної історичної науки у 1944–1956 рр.
автореферат [46,3 K], добавлен 11.04.2009Основні публікації, що висвітлюють розвиток історично-географічних студій та викладання історичної географії у Наддніпрянській Україні у 1840-х рр. – на початку ХХ ст. Аналіз їх змісту. Напрацювання українських істориків у висвітленні даної проблеми.
статья [26,6 K], добавлен 17.08.2017Питання формування земських установ Полтавського земства, нормативної бази земської реформи й початкового періоду впровадження земств на території Полтавської губернії. Обрання голови губернської управи. Причини масових порушень виборчого законодавства.
реферат [21,6 K], добавлен 04.07.2009Діяльність Львівської та Київської історичної шкіл Грушевського, хронологічні періоди. Історична новизна праць С. Томашівського, присвячених добі Хмельниччини в Галичині. Робота Всеукраїнської Академії Наук. Традиції Українського Наукового Товариства.
реферат [28,4 K], добавлен 30.05.2014Зародження білоруської історичної думки і розвиток з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Принципи концепції історії Білорусії початку ХХ ст. Розвиток історичної науки в радянські часи. Особливості сучасна історіографія історії Білорусії.
реферат [49,3 K], добавлен 24.05.2010- Стан дослідження махновського селянського повстанського руху у сучасній українській історичній науці
Аналіз стану дослідження селянського повстанського руху на чолі з Н. Махном у сучасній українській історіографії. Вплив загальних тенденцій розвитку історичної науки на дослідження махновського та селянського повстанського рухів 1917-1921 рр. загалом.
статья [53,5 K], добавлен 17.08.2017 Зародження та етапи розвитку епіграфіки як спеціальної історичної дисципліни. Дослідження епіграфічних колекцій в Україні, їх значення в історії держави. Методи та інструменти дослідження епіграфічних колекцій за кордоном, оцінка їх ефективності.
контрольная работа [25,3 K], добавлен 23.11.2010Зміст універсально-історичної концепції Луніна. Освітлення національно-орієнтованої теорії всесвітньої історії в науковій роботі Петрова. Вивчення філософсько-історичних поглядів Костомарова та Антоновича. Ознайомлення із історіософією Липинського.
реферат [33,4 K], добавлен 21.10.2011Вчення про право в Західній Європі в XVIII—XIX століттях. Правові вчення Франції: ідеологія Ж. де Местра. Обґрунтування середньовічних ідеалів в Швейцарії. Англійська ідеологія. Погляди Гуго, Савіньї та Пухта. Наслідки виникнення історичної школи права.
курсовая работа [42,6 K], добавлен 25.01.2011
