Мухаммед Алі Джинна – історичний портрет

Суспільно-політичні погляди Джинни змінювалися поступово, їхня еволюція доволі цікава та показова: від щирого послідовника або, «посланця індусько-мусульманської єдності» до фундатора нової ісламської держави.

Початок його політичної кар'єри пов'язаний із піднесенням націоналізму, рухом за здобуття пурна сварадж - повної незалежності від британських колонізаторів. Він перебував під впливом таких відомих громадських діячів, як Г. К. Гокхале, Дадабгаї Наороджі, Сурендранатх Баннерджі, і вірив у необхідність єдності індусів та мусульман як запоруку досягнення спільної мети - позбавлення від колоніального ярма. З іншого боку, М. А. Джинна завжди вважав, що тільки іслам, як релігія та певний соціально-правовий кодекс, зможе ідейно забезпечити належний рівень існування мусульман Південноазійського континенту. В цьому його надихали ідеї та погляди видатних мусульманських діячів: М. Ікбала, Сайіда Ахмад Хана, Ага Хана.

У літературі досить часто трапляються зауваження щодо активної діяльності Джинни з фундації власної політичної сили, проте це не відповідає дійсності. Слід зазначити, що заснування Мусульманської ліги (1906 р.) було справді визначною подією для індійських мусульман, адже ніколи до цього моменту вони не мали власної політичної організації. Але Джинна в цей час був членом ІНК (Індійського національного конгресу) і навіть був присутній на відомій сесії Конгресу в Калькутті в цьому ж році як особистий секретар Дадабгаї Наороджі, якого тоді було обрано головою партії.

Здобутки та ідеї усіх своїх вчителів та соратників Джинна використав якнайкраще, врешті-решт, саме він створив необхідну атмосферу серед індійської мусульманської общини і згодом спромігся перетворити теорію двох націй на справжню ідеологічну платформу партії Мусульманська ліга: «Якщо в МЛ й не було своєї ідеології та соціально-економічної програми, теорія двох націй взяла на себе їхні функції, і таке становище збереглося надалі» [1, 100-101].

Еволюція політичних поглядів Джинни відбувалася поступово, відповідно до зміни ситуації у національно-визвольному русі країни загалом, її можна вважати навіть природною, якщо врахувати те, що він був націоналістом і мусульманином водночас. До того ж Джинна був юристом найвищого ґатунку, який завжди орієнтувався на пріоритет права, а шаріат вважав одним з найкращих здобутків світової юриспруденції.

Джинна палко пропагував зміни у виборчому законодавстві, стверджуючи при цьому, що майбутнє країни залежить від співпраці, доброї волі та згоди двох братських спільнот - індуської та мусульманської. Коли у 1912 році Ага Хан відійшов від керівництва Лігою, її лідери звернулися до Джинни з проханням приєднатися до цієї партії, тим більше що перед тим його неодноразово запрошували як гостя брати участь у засіданнях партійної ради. У 1913 році він погодився стати членом Ліги на умовах збереження лояльності до Конгресу. Намагаючись стати певним містком між двома основними політичними силами країни, у грудні того ж року Джинна виступив із блискучою промовою на сесії ІНК у рідному Карачі, в якій не було іншого гасла, крім єднання у спільній боротьбі проти колонізаторів [5, 91].

Безперечно, на момент залучення Джинни до керування партією та його ідейного розриву з ІНК Мусульманська ліга виконала необхідну консолідуючу роль: з невеликої партії представників мусульманської верхівки вона поступово перетворилася на організацію, яка взяла на себе повноваження представництва мусульман Індостану. Прихід Джинни теж відіграв значну роль, адже, за словами Неру, «М. А. Джинна був більш освіченою людиною, ніж більшість його колег із Мусульманської ліги. Безумовно, він був на голову вищим за них і тому став незамінним керівником» [1, 102].

На початку 20-х років М. Ганді розпочав кампанію громадянської непокори, його підтримали широкі маси населення, передусім - індуського. Тоді ж Джинна остаточно перервав свою діяльність в ІНК - після жовтневої 1920 року сесії Конгресу в Нагпурі, на якій саме Ганді виголосив резолюцію про непокору та неспівробітництво з колоніальною владою. Відповідно до поглиблення ідейних протиріч з ІНК змінювалася й ідейна платформа Ліги. У 1929 році М. А. Джинна обнародував програму із 14 пунктів, у якій, зокрема, наголошувалося на тому, що у майбутній Індійській федерації жоден уряд - як центральний, так і місцевий - не може бути створений без надання 1/3 посад мусульманам. Відтоді Ганді і Джинна йдуть до незалежності різними шляхами. Про поділ країни тоді ще не йшлося, але протягом наступних десятиріч ситуація продовжувала загострюватися. Двічі Ліга фактично програла вибори до центральних та провінційних законодавчих зборів, що поглибило конфлікт з ІНК та призвело до формулювання більш жорсткої політичної платформи Ліги. Відтепер два основних програмних пункти партії полягали у необхідності створення незалежного Пакистану та ствердженні, що тільки Ліга спроможна захистити права індійських мусульман [2, 438].

З 1934 року Джинна був незмінним керівником партії, він мав справді непохитний авторитет серед партійних соратників і користувався беззаперечною довірою більшості мусульманської общини. Кількість його прихильників 1937-39 рр. збільшилася ще й через певне розчарування мусульман тих провінцій, де уряд очолювали конгресисти: ІНК звинувачували у відсутності лояльності щодо мусульман, які все більше починали боятися встановлення «індуського правління» і, натомість, схилялися до «ідеї Пакистану».

Восени 1939 року керівництво ІНК відмовилося підтримати воєнні заходи Великої Британії та оголосило про саморозпуск восьми з одинадцяти конгресистських провінційних урядів. Джинна щиро радів з цього приводу і навіть організував наприкінці 1939 року «День звільнення від влади індусів». Остаточно політичний курс Мусульманської ліги був визначений Лахорською декларацією 1940 р.: «Пакистан зіндабад!» - «Хай живе Пакистан!» Вона була прийнята під час проведення чергової сесії Ліги, виступаючи на якій Джинна зазначив: «Жодна сила у світі не зможе зупинити створення Пакистану». На той час Мухаммеду виповнилося 64 роки [3, 35].

Щоправда, умови створення Пакистану не були тоді чітко визначені. Але вже через два роки на сесії Ліги в Мадрасі Джинна добився змін у програмі організації - до неї було включено статтю про поділ Індії за релігійною ознакою, згідно з теорією двох націй. Фактично з цього часу питання поділу країни стає одним з найгостріших у політичному житті Індії, а гасла Пакистану - надзвичайно популярними серед різних прошарків мусульманського населення, зростає і популярність Мусульманської ліги, чому об'єктивно сприяли масові репресії членів Індійського національного конгресу після проведення ним у серпні 1942 р. кампанії «Залиште Індію!». У свою чергу, у грудні 1943 року, під час проведення сесії МЛ в Карачі, було висунуте інше гасло: «Розділіть Індію та залиште її!» [4, 168].

Навесні 1944 року за станом здоров'я був звільнений лідер національно-визвольного руху М. Ганді. Занепокоєний активізацією діяльності Ліги, він запропонував Джинні розпочати діалог. До процесу підключилася й англійська влада, яка не бажала втрачати політичну ініціативу. Центральною темою листування та серії переговорів 1944 року стала теорія двох націй та майбутній поділ країни за релігійною ознакою, найактивнішим противником чого був Ганді. Проте переговори закінчилися провалом, оскільки ніхто не йшов на поступки. Джинна, зокрема, наполягав на тому, щоб Конгрес остаточно визнав формулу Пакистану до здобуття незалежності [2, 460].

Останньою спробою вирішити всі нагальні питання шляхом переговорів стала конференція в Сімлі у червні 1945 року, на якій віце-король Уейвелл ознайомив запрошених ним представників основних політичних сил з новими пропозиціями свого уряду. До участі в конференції від ІНК були запрошені М. Ганді, Дж. Неру, В. Патель, а також Маулана Абул Калам Азад; Джинна очолив делегацію Ліги. Сторони знов не дійшли згоди, оскільки мали протилежні підходи до умов формування тимчасового, перехідного уряду. Зокрема, Джинна заявив, що не може допустити до участі в цьому уряді мусульман, які не були б членами МЛ.

Вибори 1945-46 рр. Мусульманська ліга виграла й отримала усі передбачені для мусульман місця у центральній асамблеї, а також 75% з усіх місць за мусульманською квотою у провінційних законодавчих зборах. Джинна зміцнив свої позиції та нарощував активність, і невдовзі навіть Дж. Неру погодився на створення, за певних умов, окремої держави для мусульман Південної Азії, оскільки іншого виходу вже не залишилося. У квітні 1947 р. він зазначив: «Мусульманська ліга може отримати Пакистан. Але за умов, що вони не забиратимуть тих частин Індії, які не хочуть приєднуватися до Пакистану» [6, 139].

Можна стверджувати, що не лише вкрай складні історичні обставини, а й наполеглива діяльність видатної особистості, якою був Джинна, великою мірою вирішила подальшу долю мільйонів мешканців субконтиненту. Провідний російський фахівець з історії Пакистану В. Я. Бєлокреницький з цього приводу слушно зазначив: «Особливо великим був його внесок на заключному етапі реалізації ідеї «двох націй». Саме він своєю наполегливістю, навіть впертістю та небажанням домовлятися, змусив і англійців, які не хотіли поділу, й лідерів Індійського національного конгресу погодитися на нього, а також на термінове визнання повної незалежності двох домініонів…» [3, 36].

З червня 1947-го був оголошений так званий «План Маунтбеттена», який став основою для нової політичної карти Південної Азії і остаточно затвердив розділ колишньої колонії Британської імперії на дві країни за релігійною ознакою. Незважаючи на всі складнощі, Джинна спромігся втілити в життя свою ідею. Безперечно, він був не просто талановитим юристом, він став блискучим політиком, справжнім стратегом. Джинна мав для цього усе необхідне - освіту, зв'язки, досвід, характер, вміння спілкуватися. До того ж він добре знався на людській психології, чудово розумів, що таке релігійні почуття, і вчасно відновив традиційне для мусульман гасло: «Іслам у небезпеці». Складну ситуацію Джинна розв'язав передусім на свою користь; він чудово знав, що серед лідерів ІНК не було єдності, а також скористався тим, що англійці поспішали залишити країну, аби не відповідати за криваві міжконфесійні сутички і погроми, які стрімко ширилися. Нарешті, Джинна керувався у своїх діях тим, що релігійні почуття є одним із найсильніших факторів людської свідомості. При цьому його власні стосунки з релігією не мали нічого спільного з ідеологічними переконаннями. Це був найбільш практичний шлях до мобілізації спільноти, роз'єднаної політично, проте об'єднаної релігією.

Справді, саме почуття віруючих, прихильників ісламу, забезпечили головну рушійну силу створення Пакистану. Розрахунок виявився абсолютно точним: 14 серпня 1947 року в Карачі М. А. Джинна оголосив про заснування Пакистану і прийняв присягу як його генерал-губернатор. У серпні - листопаді 1947 року до Пакистану переїхало більш ніж 5,5 млн. біженців-мусульман з Індії, що тоді становило майже 1/5 частину його населення. Цей величезний людський масив отримав назву мухаджири, тобто «переселенці» [6, 145].

Отже, створення Пакистану можна розглядати як результат активної діяльності Мусульманської ліги на чолі з Джинною і саме завдяки талантам останнього. Саме Джинна був не тільки ідейним лідером нації (згідно з його ж теорією), а й фундатором нової держави, а така історична місія випадає на долю у лічені рази.

Висновки