Устрій Франції часів Людовіка XV. Франсуа Кене – засновник фізіократії.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Соціально-економічний устрій Франції часів Людовіка XV

устрій франція кене фізіократ тюрго

Економічні ідеї та програми тісно пов'язані з характером соціально-економічного устрою, знаходяться під визначальною дією базису суспільства. Вони є продуктом свого часу, теоретичним осмисленням протиріч епохи, хоча й володіють відносною самостійністю. Творчість Франсуа Кене яскраво підтверджує цей факт. Економічні дослідження основоположника фізіократії - живий відгук на суспільні протиріччя передреволюційної Франції, на тяжкий стан її господарства. Вони просякнуті турботою про підйом агрикультури, розвиток капіталістичних відносин (однак при збереженні абсолютизму) та зміцнення фінансового стану держави. Франсуа Кене бачив економічну стагнацію у Франції та намагався по-своєму її пояснити. Його не могло не хвилювати питання, чому країна, яка нещодавно була могутньою державою, перетворилася на другорядну європейську державу.

Між тим, таке перетворення відбувалося на очах. В будь-якому разі, його можна було спостерігати протягом життя одного покоління. «Блискуче царювання» Людовіка XIV (1661-1715) дорого обійшлося Франції. Марнотратство його двору перевершило всякі межі. Авантюристична політика та нечувані витрати на утримання двору привели до економічної катастрофи.

В другій половині 80-х рр.. XVII ст. У Франції почався економічний спад, який продовжувався протягом кількох десятиліть та перейшов потім у стагнацію.

Наступника Людовіка XIV - Людовіка XV (1715-1774), при дворі якого Кене працював лікарем, мало цікавило державне управління та стан економіки. Він витрачав шалені гроші на мисливські розваги, купівлю та побудову замків, подарунки своїм численним фавориткам, які займалися державними справами (Шатору, Помпадур, Дюбаррі та ін.). Людовіку XV належить відомий вислів: «Після нас - хоч потоп». Він заявляв: «На мій вік вистачить, - нехай мій наступник виплутується, як зуміє» [1, с.7].

В першій половині XVIII ст. в економіці Франції відбувалися руйнівні процеси. Вони стали вираженням кризи «старого режиму», яка врешті-решт привела до грандіозних подій Великої французької буржуазної революції 1789-1794 рр.

Особливо гострими були аграрні протиріччя. Як відомо, в передреволюційній Франції міцно трималися основні засади феодалізму. Право володіти землею мали тільки дворяни, церква і корона. Продовжував діяти середньовічний принцип: «Немає землі без сеньйора». Це означало, що дворяни вважалися верховними власниками не тільки доменіальної, але й селянської землі. В другій половині XVIII ст. сеньйори, намагаючись відновити втрачені раніше ренти й доходи, посилено підкреслювали свої монопольні права на землю.

Основна маса французьких селян отримала особисту свободу ще в XVI ст. Селяни не тільки піддавалися свавіллю вотчинного судочинства, а ще й оплачували витрати, пов'язані з діяльністю сеньйоральних судів. Продовжували діяти баналітети. Однак найбільш тяжким тягарем, яке лягало на селянські господарства, були сеньоріальні повинності. Переважна більшість селян платила грошовий оброк (чинш) сеньору, віддавала йому значну частину врожаю (шампур), нерідко відробляла панщину та виконувала інші повинності. Значну частину доходів селян становили державні податки.

Оббираний сеньйором та задавлений державними податками,селянин не міг забезпечити технічний прогрес у сільському господарстві. Врожаї були надзвичайно низькими. Тяжке становище сільського господарства поглиблювалося низькими цінами на зерно.

Таким чином, в епоху Кене в селі панували феодальні відносини, хоча й дещо модифіковані. Вони затримували розвиток капіталізму та обрікали французьке сільське господарство на відсталість та деградацію. Кризові явища в сільському господарстві підривали економічну основу дворянського абсолютизму та в кінцевому рахунку привели до радикальної революції 1789-1794 рр.

У промисловості Франції також були сильні феодальні пережитки, що знаходило своє вираження в збереженні цехової системи. Однак у містах буржуазні відносини розвивалися швидше, ніж у селі. Особливе значення мав розвиток мануфактурної промисловості.

Однак розвиток французької мануфактурної промисловості носило потворний характер. По-перше, більшість мануфактур випускала предмети розкоші та іншу продукцію, купувати яку могли лише представники вищих верств. По-друге, якщо англійські мануфактури забезпечували рентабельність виробництва звичайними капіталістичними методами, то у Франції привілейовані (зокрема, королівські) мануфактури трималися виключно на субсидіях. Фінансування мануфактурної промисловості лягало тяжким тягарем на французьке сільське господарство, посилюючи його розорення.

Економічна політика абсолютизму створювала штучні перепони для розвитку національного ринку. Продовжували існувати численні митниці, внаслідок чого, за підрахунками сучасників, перевезення товарів від французьких портів до Парижу обходилася дорожче, ніж їх доставка на узбережжя Франції з Нового Світу [4, 12 с.].

Тяжкий стан основних галузей економіки доповнювався серйозним розладом державних фінансів. Вже на початку правління Людовіка XV вибухнув великий скандал, пов'язаний з діяльністю фінансового авантюриста шотландця Джона Ло. Він прибув до Парижу, де заснував приватний банк для прийому вкладів, обліку векселів та банківських білетів. Скоро цей банк став державним. За задумом Ло, банк повинен був притягнути вільні засоби населення всієї Франції і потім направити їх на фінансування різних галузей. Пізніше цей авантюрист заснував Вест-Індську компанію (або «Компанію Міссісіпі»). Для привернення засобів населення за допомогою реклами використовувався прямий обман. На рекламних гравюрах були зображені жителі Луїзіани, що захоплено зустрічають французів. Всерйоз повідомлялося про те, що в Америці є гори з благородних металів. Дуже скоро в руки Ло перейшла торгівля майже всіма французькими колоніями, а також монетна регалія. Він взяв на відкуп і податі Франції. Банк видав уряду позику банківськими білетами, якими він і розплатився з кредиторами.

Спочатку справи Ло і «Компанії Міссісіпі» йшли пречудово. Шотландцю вдалося створити ажіотаж та азартну спекуляцію. На береги Сени поринули шукачі щастя не тільки з усієї Франції, а й з багатьох країн Європи. Сподіваючись на фантастичні доходи від акцій та білетів банку, землевласники продавали нерухомість та вкладали свої гроші в цінні папери. Курс акцій швидко зростав. Перепродаж цінних паперів досяг нечуваних масштабів.

Біржова гарячка навколо акцій та банківських білетів компанії Ло закінчилася грандіозним скандалом. Справа в тому, що Ло переоцінив можливості банку. Банк виявився не в змозі обмінювати цінні папери на гроші і луснув. Сам Ло втік із Франції, а його майно було конфісковано. Власники акцій та банківських білетів виявилися розореними.

Крах «системи Ло» породив недовіру до кредиту, надовго затримавши розвиток грошового ринку. Передові мислителі Франції, у тому числі й Кене, економічний занепад та фінансове банкротство Франції не без підстав пов'язували з політикою меркантилізму.

Зовнішня могутність Франції в XVIII ст. також серйозно похитнулась. У ході війни за іспанську спадщину (1701-1714) Людовік XIV зазнав кількох поразок від союзних держав. Франція опинилася на межі фінансової катастрофи. За Утрехтським (1713) та Раштаттським (1714) мирними договорами Людовік XIV був змушений уступити Англії Гудзонові затоку та протоку, Ньюфаундленд і Акадію. Франції довелося відмовитися від привілею на ввіз негрів-рабів у колонії Іспанії та Португалії.

Погіршення міжнародного положення Франції продовжувалося і при Людовіку XV, який втягував країну в дорого вартісні «війни розкоші». Франція брала участь у війні за Польську (1733-1735) та Австрійську (1740-1748) спадщину, а також у Семилітній війні (1756-1763). Французи зазнавали поразку за поразкою від англійців. Франція за період правління Людовіка XV втратила більшість своєї колись обширної колоніальної імперії. Занепад колишньої могутності Франції проявлявся і в тому, що англійці серйозно потіснили французів на морі, знищивши значну частину королівського флоту.

Тяжкий стан економіки та падіння міжнародного авторитету Франції в період правління Людовіка XV давали привід для критики з боку ліберального дворянства та буржуазії. Мислителі вважали, що Франція проводить недалекоглядну економічну політику, орієнтуючись на розвиток мануфактурної промисловості та зовнішній торгівлі предметами розкоші. Таких поглядів дотримувалися фізіократи, передусім Франсуа Кене.

Франсуа Кене - засновник фізіократії

Франсуа Кене (1694 - 1774) -- визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон та ін.) яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи" (physis - природа, kratos - влада). Існує думка, що цей термін «був придуманий самим Кене, який любив складені давньогрецькі слова» [1, 3 с.].

М.Блауг писав: «Кене був кепським інтерпретатором, і його праці буяють неясностями та протиріччями. Ця обставина, однак, менш значима, ніж вражаючий масштаб його ідей» [4, 29 с.].

Праці Кене пришвидшили початок Великої французької буржуазної революції, хоча сам Франсуа не пропонував жодних заходів з революційного перетворення французького суспільства і постійно підкреслював, що всі його економічні проекти направлені на збільшення доходів короля, підйом сільського господарства для добробуту нації.

За своїм походження Франсуа Кене був вихідцем із безправного третього стану. У батьків Кене було 13 дітей (сам він був восьмим). Сім'я жила бідно і не змогла дати йому ніякої освіти. Однак його жага до знань була настільки сильною, що він переїхав до Парижу з рідного Мере, де вивчився на хірурга.

В 1736 р. Кене купив посаду королівського хірурга. Весною 1749 р. Кене став особистим лікарем маркізи Помпадур - фаворитки Людовіка XV.

Політичною економією Кене став займатися у віці 60 років. А.Анікін так пояснив такий перехід Кене: «По мосту філософії він перейшов від медицини до політичної економії. Людський організм та суспільство. Кровообіг чи обмін речовин у людському тілі та обіг продукту в суспільстві. Ця біологічна аналогія вела думку Кене» [5, 136 с].

Кене 25 років прожив у своїй квартирі на антресолях Версальського палацу, де проводив збори «літературної республіки» - вчених, філософів, письменників. Кене спочатку проповідував свої ідеї в колі друзів, що збиралися на його антресолях. У нього з'явилися учні та однодумці. Згуртованість гуртка фізіократів та закритий характер його засідань дали підставу для звинувачень Кене та його учнів у сектанстві.

Франсуа Кене створив цілий ряд значних економічних творів. Він написав статті «Фермери», «Зерно» (1757), «Населення» (1756), «Податки» (1757) для «Енциклопедії» Дідро. Вершиною наукової творчості Кене стала «Економічна таблиця». В ній основоположник фізіократії зробив спробу аналізу суспільного відтворення. Точна дата створення «Економічної таблиці» невідома. За одними даними, її начерки існували вже в 1757 р., за іншими, - перші відтиски «Таблиці» були зроблені самим королем в 1758 р. [5, 145 с.]. Але більшість спеціалістів найбільш вірогідною датою видання «Економічної таблиці» вважають 1758 р.

Єдині 4 екземпляри першого видання «Таблиці», віддруковані в типографії палацу, скоро були втрачені. Довгий час вчені могли судити про зміст та основні принципи цієї праці Кене з книги маркіза Мірабо «Друг людей» та з написаної досить неясно статті самого Кене «Аналіз економічної таблиці», опублікованої в 1766 р. в «Журналі землеробства, торгівлі та фінансів». Лише в 1890 р. австрійський вчений С.Бауер виявив у паперах Мірабо первинний варіант «Таблиці», який був опублікований «Британською економічною асоціацією» у факсиміле в 1894 р.

Багато уваги глава школи фізіократів приділяв розробці економічної програми. В цьому відношенні найбільший інтерес найбільший інтерес представляє твір Кене «Загальні принципи економічної політики землеробського господарства та примітки до цих принципів», виданий в 1758 р. разом з «Економічною таблицею». В цій праці Кене прагнув довести, що економічна політика в державі повинна засновуватися на принципах «природного порядку», який ґрунтується на знанні та використанні природних законів. Як і в інших творах, він закликав заохочувати землеробство та відмовитися від покровительства мануфактурам і торгівлі. При цьому Кене посилався на догму про «безплідність» промислового виробництва, обґрунтуванню якої було присвячено цілий ряд спеціальних робіт «Відповідь на мемуари п-на М.Х.», «Про торгівлю», «Про ремісничу працю».

Вчення Кене швидко стало популярним. Однак скоро фізіократичні ідеї стали тьмяніти. У сфері економічної теорії фізіократія все більше вироджувалася в сектантство. Після приходу до влади Людовіка XVI (1774 р.) Кене був змушений покинути антресолі королівського палацу. В цей час він уже був у похилому віці. Помер Кене у Версалі 16 грудня 1774 р.

Фізіократія у творах Кене

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV. В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Вчення Кене об'єктивно було направлене проти феодалізму як системи та виражало інтереси сільськогосподарської буржуазії та ліберального дворянства, які розуміли необхідність серйозних змін в аграрних відносинах та економічній політиці. Кене покладав надії на перетворення суспільства зверху, за ініціативою та під керівництвом освічених монархів.

Методологія дослідження

Проблемами методології політичної економії Кене спеціально не займався. Першочергове значення Кене надавав розробці практичних рекомендацій, які могли б допомогти збільшити доходи короля й багатство нації. Теоретизування в нього грало підпорядковану роль.

В основі підходу Кене до аналізу економічних явищ лежала концепція «природного порядку». Він неодноразово підкреслював, що господарське життя суспільства підпорядковується фундаментальним законам природи. На думку Кене, «природний порядок» - це такий порядок, який найбільш вигідний для людей. Закони «природного порядку» є в той же час основними суспільними законами. Кене виділяв дві групи законів, яким підпорядковується розвиток суспільства, - закони фізичні та моральні. Державне управління ґрунтується на фізичних законах, під якими розуміється правильний перебіг всякого фізичного явища з області природного порядку, очевидно, найбільш вигідного для людського роду. Моральні ж закони, які також лежать в основі державного управління, визначають правильний перебіг всякої моральної дії з області природного порядку. Фізичні і моральні закони у своїй сукупності являють собою «природний закон». Концепція «природного порядку» орієнтувала дослідника на вивчення внутрішньої логіки розвитку економічних явищ та процесів.

Разом з тим у концепції існували і слабкі місця. Наприклад, Кене заявляв про те, що природні закони встановлені Творцем природи раз і назавжди. Тобто вони мають божественне походження і задача економічної науки полягає у відкритті їхньої суті. Отже, «основоположник фізіократії не розумів історичного характеру економічних категорій та законів» [4, 46 с.].

Наукові елементи методології основоположника фізіократії були пізніше сприйняті та розвинуті класиками політичної економії, передусім Адамом Смітом (1723-1790) та Давидом Рікардо (1772-1823).

Вчення про"чистий продукт" і класи

У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства -- класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу власників -- землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу -- всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Ф. Кене -- не тенденційний, коли розподіляє суспільство на класи, оскільки, за його словами, "працелюбні представники нижчих класів" справедливо можуть розраховувати на роботу з вигодою. Розвиваючи цю думку, вчений писав: "Заможність збуджує працелюбність, тому що люди користуються добробутом, який вона дає, звикають до вигод життя, до доброго харчування, доброї одежі та бояться бідності; виховують у своїх дітей таку саму звичку до праці та добробуту, а удача несе задоволення їхнім батьківським почуттям та самолюбству".

Положення про капітал, гроші і торгівлю

Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією -- основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією -- оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою -- "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Аналіз кругообігу господарського життя

Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу.

Існують два основні варіанти «Таблиці», що принципово не відрізняються один від одного: «Економічна таблиця» 1758 р. («Зигзаг доктора Кене») та «Економічна таблиця» 1766 р. (сам Кене називав цей варіант арифметичною формулою «Економічної таблиці») (рис. 1).

Рис. 1. Арифметична формула «Економічної таблиці» Ф.Кене (1766 р.). [7, 73 с.]

При аналізі суспільного відтворення Ф.Кене спирався на статистичні дані, опубліковані Вобаном, Бюффоном, Дюпре де Сен-Мором та іншими статистиками. В якості передумов аналізу беруться наступні умови:

В усіх провінціях землеробської країни панує велике фермерське господарство. Фермери, що представляють собою продуктивний клас, виплачують ренту землевласникам; основний капітал фермерів складає 10 млрд. ліврів, оборотний капітал, що піддається відтворенню протягом одного року (циклу), - 2 млрд. ліврів;

Ціни незмінні;

Має місце просте відтворення;

Кене абстрагується від обігу в межах одного класу;

Всі купівлі та продажі, здійснювані між різними класами, розглядаються як єдине ціле;

Кене абстрагується і від зовнішнього ринку.

Вихідним моментом кругообігу суспільного капіталу в «Економічній таблиці» є кінець збору врожаю.

Процес обігу суспільного капіталу описано в табл.1.

Таблиця 1. Етапи обігу суспільного капіталу в «Економічній таблиці» Кене [7, 75 с.].

В "Таблиці" Ф. Кене гроші -- не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці у "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому -- на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них зґявилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомію та фізіологію. Це -- перший в історії економічної думки досвід макроекономічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене -- перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї -- це зародки майбутніх економічних теорій.

Тюрго і його модель суспільства

Другою за величиною (після Кене) фігурою серед фізіократів був Анн Роберт Жак Тюрго. Як і інші фізіократи, А. Тюрго твердив: "Землероб є першою рухомою силою в ході всіх робіт: це він виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Праця землероба -- єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона -- єдине джерело всякого багатства". Критикуючи меркантилістів, А. Тюрго водночас відносить до багатства нації насамперед землі та отриманий з них чистий прибуток, тому що, на його думку, "хоч гроші безпосередньо і становлять предмет заощадження, але будучи, так би мовити, основним матеріалом капіталів при їх утворенні, становлять майже непомітну частину сукупної суми капіталів", а "розкіш обовґязково веде до їх знищення".

У своєму розумінні визначення суті та величини заробітної плати робітників А. Тюрго не розходиться ні з В. Петті, ні з Ф. Кене, вважаючи її результатом «від продажу своєї праці іншим» та думаючи, що вона «обмежена необхідним мінімумом для його існування, тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя». Але, на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі запропонованого ним поняття про «загальну економічну рівновагу», яка встановлюється співвідношенням «між цінністю всіх виробів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, кількістю зайнятих у їх виробництві людей та ціною їх заробітної плати». А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє у суспільстві три класи: виробників (люди, зайняті у сільськогосподарському виробництві); некорисний (люди, зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та у сфері послуг); власників землі. Однак перші два класи він називає працюючими, або зайнятими класами, вважаючи, що кожний з них "розпадається на два розряди" людей, а саме: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, та на простих робітників, що отримують заробітну плату. А втім, як уточнює вчений, саме "некорисний клас" включає в себе "членів суспільства, що отримують заробітну плату". Ця модель суспільства, яке складається з пґяти класів, найближча до дійсності. Вона є нібито містком між фізіократами та англійськими класиками, які чітко виділили три основні класи за їх відношенням до засобів виробництва: землевласників, капіталістів та найманих робітників. Вони позбавились поняття принципового поділу промисловості та сільського господарства, на що у свій час не міг зважитись А. Тюрго.

Про гроші, процент і ціни 

Гроші А. Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що «особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою». На його переконання, гроші, тобто золото та срібло, змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одного залежно від більшої чи меншої їх наявності.

Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента, засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали віддачу в ріст як злочин. Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток. Тому той, хто позичає, не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, є термометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючи зокрема, що низький грошовий процент -- це і наслідок, і показник надлишку капіталів.

У звґязку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі -- "у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику..., це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його "оцінки" при придбанні.

«Домоводство» Василя Каразина - українська паралель фізіократизму

Український економіст і освітній діяч Василь Каразин народився 30 січня 1773 р. у селі Кручик Богодухівського повіту Українсько-Слобідської губернії у дворянській родині. Освіту здобував спочатку в домашніх умовах, потім - у Кременчузі та Харкові. Залишившись 1792 року без батька, В. Каразин вступив на військову службу, під час якої відвідував гірничий корпус, де набув знань з природничих наук.

Своє розуміння економічних проблем В. Каразин виклав у листах російському імператорові, у статтях, соціальних проектах. Для означення господарства він часто користувався терміном "домоводство", що походить від грецького і означає "закон (правило) ведення домашнього господарства". Під домоводством В. Каразин розумів і національне господарство, тобто економіку на макрорівні, що, до речі, тоді було властиве для європейської економічної думки.

Дослідники світогляду В. Каразина слушно зазначають, що для нього основним економічно-правовим питанням було аграрно-селянське.

Думки В. Каразина про необхідність обмежити залежність селян від поміщиків співзвучні з концепціями фізіократів.

В. Каразин виклав широку програму економічного розвитку, подавав пропозиції щодо всіх основних секторів економіки, чільне місце в якій посідали аграрно-селянські проблеми. Водночас він обстоював інтереси промисловості та торгівлі. Цим сферам економіст відводив велику роль у господарській динаміці.

Втручання держави в торгівлю часто порушує природний процес розвитку останньої. Нерідко при здійсненні торговельної політики випускають з уваги те, що пристрасті людей, клімат, із роду в рід успадковувані звички, безліч інших причин, що можуть зіткнутися з зусиллями влади, сформували такі потреби, які переплелися з буттям нації, що їхній вплив є такий нездоланний до перемін, як і вплив природи. Посилання на клімат і на природну обґєктивність економічного процесу в працях В. Каразина трапляється не раз, що свідчить про співзвучність його поглядів з тими концепціями, які на зламі XVIII-XIX ст. були поширені у Західній Європі.

В. Каразин виходив з того, що кожним господарством слід відповідно управляти, а казенні селяни повинні бути залишені самі на себе. Без головного нагляду, без поділу праці, без знання всяке господарство, вважав він, занепадає. Економіст радив продати казенні землі, перетворити їх на грошові, що створить такий капітал, лише відсотків від якого буде достатньо на різні надзвичайні заходи. В основу граничних цін при продажу державних маєтків можна покласти повинності селян. "Я, - зізнається економіст, - приймаю за істину думку, визнану господарями майже в усій Європі, що за найпосереднішого догляду всяке нерухоме майно повинно приносити своєму власникові щорічно чистого доходу двадцяту частку, або пґять процентів своєї ціни".

Методи переведення казенних селян на грошові чинші В. Каразин намагався підтвердити власними розрахунками на матеріалах Слобідсько-Української, Воронезької, Київської, Волинської і Новоросійської губерній. Виклавши проект викупу казенних маєтків, він радив використати для того й іноземні капітали, які спричиняться до розвитку промисловості.

Учений прагнув полегшити життя селян. Він звертав увагу на звґязок між зростанням населення і цінами на землю. Суть аграрної концепції В. Каразина зводиться до переведення поміщицьких селян на грошові чинші, а згодом - до надання їм атрибутів власника, залучення селянських господарств у товарно-грошові відносини. Це був оригінальний метод звільнення селян від кріпосної залежності.

В. Каразин уважав, що зміна становища селян повинна ґрунтуватися на доцільності. Йдеться, передусім, про зміну селянином традиційних занять і перехід у ремісничий стан. Хто бажав далі вдосконалюватися у ремеслі, повинен був відробити певну кількість сільськогосподарських днів поміщикові. Крім того, В. Каразин застосував систему податків і повинностей, яка враховувала вікові особливості працівників. Ці та інші новації сприяли впорядкуванню відносин у сільській громаді, будувалися на принципах раціоналізації і, звичайно, протистояли поміщицькій сваволі. В. Каразин надавав великого значення економічним механізмам і мотиваціям у господарських процесах, які щораз більше замінялися товарно-грошовими відносинами.

Винятково великого значення надавав В. Каразин економічній науці в усіх її відгалуженнях, оскільки вона була покликана сприяти раціоналізації господарства на основі реальної дійсності. В. Каразин радив на державному рівні створити департамент статистики. Цю вимогу він аргументував тим, що чужинці спотворено висвітлюють економічне становище в Україні.

Аналізуючи становище населення, В. Каразин завжди зважав на природні умови. Цей аспект був новаторський для економічної науки не тільки того часу, він є актуальним і нині, бо при складанні статистичних таблиць розвитку населення все ще недостатньо враховують кліматичні та інші фактори природного середовища.

В. Каразин увійшов в історію, передусім, як реформатор у царині освіти і науки. Досить нагадати про створення завдяки його старанням першого у Східній Україні університету в Харкові. Цей університет мав стати осередком інтелектуальних сил усієї Наддніпрянської України.

Неприпустимим вважав В. Каразин однобічний розвиток економіки, створення одних районів промислових виробників при перетворенні інших на сировинні придатки в цілому, що призводить до зниження господарської ефективності. Він показав, що сирі шкіри з Полтави, Катеринослава, Харкова та інших місцевостей України везуть до Москви і Волхова, а повертаються тими ж шляхами готові вироби. Це факт, писав В. Каразин, що "ми пшеницю продаємо в Орел або в Москву і купуємо дорогою ціною борошно, яке привозять звідти, зроблене з цієї пшениці... На один Харківський ярмарок привозять за 500 і 700 верств свічки, зроблені з воску, який куплений тут на попередньому ярмарку". Це можна сказати і про білий мед, сир, український тютюн тощо.

Подоланню економічної відсталості в Україні мало служити Філотехнічне товариство (засноване 1811 року), метою якого було "застосування науки і мистецтв до домоводства". Під мистецтвом В. Каразин розумів мануфактурне і фабричне виробництво. Треба сказати, що в фонді Філотехнічного товариства швидко зростала кількість винаходів і відкриттів. Майже немає такої господарської чи технічної галузі, якої б не торкнувся талант В. Каразина. Помер В. Каразин 4 листопада 1842 р.

Отже, економічна теорія фізіократів посідає особливе місце в історії економічної теорії, що була зорієнтована у бік природи.

Список використаної літератури

Дроздов В.В.

Франсуа Кенэ. - М.: Экономика, 1988. - 126 с. - ISBN5 - 282 - 00587 - 5. (Изисторииэкон. мысли)

Юхименко П.І.

Економічна історія. Навчальний посібник. - К.: Вікар, 2004. - 341с.Злупко С.М.

Історія економічної теорії. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

Блауг М.

Экономическаямысль в ретроспективе. Пер. с англ., 4-е изд. - М.: «Дело Лтд», 1994. - 720 с.Аникин А.В.

Юность науки. Жизнь и идеимыслителей-экономистов до Маркса. (4-е изд.) - М.: Политиздат, 1985. - 367 с.

Юхименко П.І., Леоненко П.М.

Історія економічних вчень. - К.: Знання-Прес, 2005. - 583 с.Базилевич В.Д.

Історія економічних учень [Електронне видання]. - К.:Знання, 2005. - 452 с.

Размещено на Allbest.ru