Вознесенське поховання. Проблема інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

вознесенський поховання слов'янський князь святослав

Вознесенське поховання. Проблема інтерпретації

Білецький Андрій В'ячеславович

У свій час, завдяки В.А.Грінченку , в радянській історіографії одразу як аксіома встановилось твердження, що Вознесенське поховання відноситься не пізніше VIII ст. н.е., а то й раніше. Тут необхідно відзначити , що стаття В.Грінченка під назвою «Памятка VІІІ століття коло с. Вознесенки на Запоріжжі» вийшла після його смерті у 50 році. Вона стала відправною точкою у працях цілого ряду дослідників , які популяризували датування даного поховання-спалення , що стоїть у заголовку даної статті. Ця точка зору була популяризована дослідниками , такими як Т.Сміленко, Г. Шовкоплясом, І.Шовкоплясом, М.Брайчевським, А.Амброзом та іншими. Але, практично одночасно з В.Грінченком, одним з учасників розкопок, М. Міллером, була висловлена ще одна точка зору про приналежність даного поховання до другої половини Х ст. Дану точку зору на сучасному етапі підтримують Г.Шаповалов [43, с. 3-7] і Г.Лозко [21, с.99-100]. Завданням даної статті є уточнити хронологічні рамки даного поховання шляхом аналізу його речового інвентаря.

Підставою для віднесення Вознесенського поховання В.Грінченком до VІІІст стала проведена ним аналогія з Перещепинським, Келегейським, Новосанжарівським та Макухівським скарбами [12, с.62]. Тим не менше, дослідник не зважаючи на присутність в одному з цих скарбів монет VІІ ст., а також категорично визначене ним датування не пізніше VІІІ ст., все ж припускає пізніше на «цілі століття» датування [12, с.62]. Дане припущення абсолютно збігається з методологією датувань згідно нумізматичних знахідок розробленою Г.Корзухіною, яка на основі спостережень відзначає, що різниця між часом обігу монет і їх закопуванням як правило сягає від двох до чотирьох століть [20, с.18, 73]. Необхідно також зазначити, що М.Брайчевський вихідною точкою у датуванні Глодоського скарбу вважав датування Вознесенського скарбу, здійснене В.Грінченком [7, с.184]. Крім того, він відокремив Вознесенку і Глодоси з інших вище згаданих скарбів, вважаючи проведену з ними аналогію не зовсім виправданою з наукової точки зору [7, с.l77]. На відсутність аналогії між Вознесенським похованням і Перещепинським «скарбом» також вказував Л.Мацулевич [23, с.184-185]. Тому висновки щодо монет Перещепенського кладу не є актуальними у датуванні Вознесенського поховання [39, с.145-152]. Також М.Брайчевський визнає, що «монети» VІ - VІІІ ст.ст. на наших землях взагалі трапляються дуже рідко. Адже деякі дослідники називають цей час періодом «безгрошів'я» (В.Гошкевич): «Це дуже підважує інформативну вартість монетної частини скарбів як засобу хронологічних визначень. До того ж монети несуть ознаки тривалого життя в обігу. Деякі з них перетворені на підвіски. Отже, в землю вони потрапили через чималий відрізок часу після ії випуску у світ» [7, с.178]. З другої сторони варто відзначити, що М.Брайчевський схилявся до думки, що пам'ятка відноситься до VІІІ ст. [8, с.473], підставою для цього він вважав прив'язку до Пастирського городища. Тим не менше, сам вчений відзначав проблемність такої прив'язки через відсутність спільного керамічного комплексу Пастирського з Вознесенкою [7, с.187].

Ще одна проблема, пов'язана з данною пам'яткою, - це ії етнічна приналежність. Слов'янське походження Вознесенської пам'ятки відстоювали Рибаков Б.А. [31, с.11-14], Брайчевський М.Ю. [7, с.188-190; 8, с.473-474], Сміленко А.Т. [38, с.116]. В свою чергу неслов'янський характер обстоював А.Аброз [2, с.20-21] і М.Відейко [9, с.176].

Почнемо з аналізу припущень А. Амброза. Відразу необхідно зазначити, що його припущення базуються на його ж не до кінця обгрунтованих твердженнях. По-перше - «Каждое сменное захоронение с конем и оружием можно уверенно считать кочевническим. Устойчивым признаком степных кочевников V-VІІІ вв. является отсуствие фибул, обычной находки в погребение их оседлых соседей, а до Vв. - и степных сармат» [3, с.12]. Друге твердження базується на аналогії з поминальним храмом тюркських царів на території сучасної Монголії [2, с.212]. Третє твердження базується на аналогії Вознесенки і Глодос, де виявлені явні сліди людських жертвоприношень, які є для царських поховань традиційними [2, с.217-219].

Щодо першого твердження, то знахідки пальчастих фібул відносяться до ІV-VІІ ст. н.е., в той час як сам учений відносить Вознесенський комплекс до VІІІ ст. н.е. [3, с.90-94]. Враховуючи визначення В.Грінченком Вознесенки як військового комплексу, з чим погоджується А.Сміленко та інші вчені. Була б дивною знахідка жіночих прикрас власне руських речей. Крім того необхідно зазначити, що у руських похованнях ІХ-Х ст., зокрема у кургані часів Святослава Хороброго Чорна Могила, не знайдено ні одної фібули. У свою чергу приналежність Вознесенки до VІІІст. є проблематичною, адже цілий ряд знахідок дає підстави вважати, що верхньою межею здійснення цього поховання є Хст. Таким чином перше твердження утримується лише на надуманій різниці між лісостеповою і степовою зонами України. Друге твердження базується, як було уже сказано, на аналогії української пам' ятки з монгольською, зокрема з храмом Кюль- Тегіля в Калаційдалі [2, с.205-213]. Висновок М.Ю.Брайчевського про недоречність таких аналогій можна підтвердити такими фактами [7, с.180]. Так споруда, яку В.Грінченко визначає як основу, котра має форму кола, у свою чергу монгольський храм є чітко прямокутної форми. Про те, що особливість слов'янських сакральних місць, святилищ і поховань є планування колом, відзначають усі дослідники [31, с.20,22; 34, с.255]. Крім того, згідно ілюстрацій наведених А.Амброзом, головним обрядом поховання у тюркомовних кочівників є обряд тілопокладення в той час як на Вознесенці згідно описів В. Грінченка здійснено обряд тілоспалення, що на даний момент ще був характерний для русів (друга половина Хст.) [27, с.13].

А.Амброзом здійснена спроба заперечити факт обряду трупоспалення на цій підставі, що В.Грінченком з 352 уламків кісток 18 були ідентифіковані як конячі, про решта 34 обломки він нічого не повідомляє. На підставі цього він робить висновок, що «вероятно они неопределимы» [2, с.208-209]. З цього приводу роз'яснення нам дає ще один учасник археологічної експедиції на Вознесенці М. Міллер, свідчення якого замовчувалось в радянський період: «На самому споді під камінням було знайдено кілька незначних уламків кісток, серед них одна більшого розміру, очевидно частина людської гомілкової кості. Уламки кісток як і деяке каміння, були обпалені. Цей факт надзвичайної ваги не був у свій час спостережений досліджувачем через що сама істота пам'ятки в цілому лишилася йому незрозумілою» [26, с.56]. На думку М.Брайчевського упущення В.Грінченком інформації про ті 34 уламки кісток не є підставою, заперечувати що на виявленому кострищі разом з конем (чи конями) було спалено й вершника (або вершників); «…спеціальний похорон коней без їхнього власника виглядав би досить дивно» [7, с.180-181]. Тому твердження А.Амброза про те, що ці ями не були похованням, є безпідставними. Очевидно, що стверджувати це А.Амброза спонукала нетиповість даного поховання для тюрків. Цікавим є факт, поданий М.Міллером, що остаточно розвіює припущення Амброза. Зокрема, він не сумнівався в тому, що це князівське поховання, здійснене за обрядом тілоспалення, що зовсім не є характерним для тюрків. Крім того, саме поховання не пов'язане з городищем у той спосіб як гадав В. Грінченко [12, с.58-59]. Тут фактично лишається додати щодо третього пункту А.Амброза про те, що обряд жертвоприношення, згідно доречних зауважень М. Міллера, був характерний і для русів (слов'ян). Крім того, доречним є зауваження професора про відсутність взаємозв'язку поховання з городищем, що знову заперечує тюркську (монгольську) інтерпретацію А.Амброза [2, с.211-212].

Тому для того, щоб визначити хронологічні рамки етнічну приналежність даної пам'ятки, необхідно провести аналіз речового матеріалу на підставі публікації, здійсненої В.Грінченком у 1950 р., як це робив ряд вище згаданих дослідників. Крім цього, необхідно залучити фотозвіт археологічної експедиції 1930 р.

Першим, що найкраще піддається датуванню - це зброя і спорядження вершника, в даному випадку стремена. Перш за все таке уточнення хронології можливе завдяки працям А.М.Кірпічнікова, який стверджував що шабля, як вид зброї, була відома на Русі з ІХст. [16, с.57,61]. Шабля, як правило, використовувалась у кінному бою. Вчений відзначає що майже всі знахідки шабель територіально пов'язані з південною Руссю. За визначенням А.Кірпічнікова довжина леза досягала 1м, вигнутість в найвищій точці 3см, ширина від 3 до 3,7 см. [17, с.65,67]. В свою чергу зразки шабель, знайдених на Вознесенці, мали такі параметри: довжина з руків'ям 75,83,82 см (довжина руків'їв 8; 5; 11,8 см) ширина лез від 3,1 та 3 см. Якщо припустити, що дане поховання відноситься до часів Святослава Хороброго, то як аналогія до даних знахідок напрошується шабля, знайдена при розкопках Чорної Могили, а також т.зв. «шабля Карла Великого» [34, с.35,40] . Оскільки, приналежність Чорної Могили до часів Святослава Хороброго є незаперечним фактом, то варто розпочати аналіз шаблі з неї [34, с.29]. Довжина леза без руків'я має приблизно 71см, ширина 3см. Якщо відняти довжину руків'їв вознесенських шабель відповідно дістанемо ту саму довжину 74,5 і 70,5 см.

Наступна аналогія, як уже згадувалося, це т.зв. «шабля Карла Великого», що хронологічно близька до часів князя Святослава, між 80-ми роками Х ст. і 20 роками ХІ ст., київське походження цієї шаблі є фактично доведене [16, с.273]. Так довжина леза без руків'я є 80 см, ширина леза - 4,5 см [16, с.273]. В даному випадку необхідно врахувати значно кращу збереженість останнього зразка порівняно з попередніми, які ймовірно в первісному вигляді були довшими. Так із ілюстрації Б.Рибакова видно, що шабля з Чорної Могили складена з окремих фрагментів, що дає можливість припустити пропуск одного з фрагментів [34, с.35]. У свою чергу, у фотозвіті Б.Грінченка, на одному з екземплярів шаблі бракує частини зі сторони руків'я і вістря, двом іншим бракує вістря. Щодо ширини, то А.Кірпічніков, враховуючи тенденцію кінця Х початку ХІ ст. до їі збільшення, відзначав ії коливання від 3 до 4,5 см [17, с.67]. Крім того, цікавим також є мистецький аналіз шаблі Карла Великого, на підставі якого зроблено висновок про ії київське походження. А.Кірпічніков відзначає що: «…единствинная шабля с очень близким орнаментом вдоль лезвия найдено в Киеве в християнском вероятно княжеском погребении.»[16, с.271]. Пізніше вчений уточнює датування шаблі дещо давнішим періодом, ніж правління Володимира Святославовича: «Допустим, что изготовление вещи могло относится к несколько более раннему времени. На это указывает декоративная отделка клинка. Вдоль лезвия сабли с каждой стороны проходят золоченные полосы с гравированным орнаментом» [17, с.65]. Не зважаючи на те, що Г. Корзухіна датує цю шаблю («саблю-меч») першою половиною ХІ ст., вона не відкидає ймовірності Згідно ранішого датування [19, с.85] параметрів довжина 92 см, ширина 4,2см, дослідниця характеризує її як шаблю-меч [19, с.82].

Виявляється орнаментальна схожість з рослинним візерунком шкіряної обкладки піхв вознесенських шабель [12, с.51] з окремими деталями «шаблі Карла Великого» [16, с.274]. Цінною є деталь візерунка наконечника піхв тієї ж шаблі, що один до одного нагадує орнамент частини обгортки піхв [16, с.274] вознесенської шаблі [12, с.51]. Аналогічний орнамент на наконечнику піхв шаблі знайдено при розкопках слов'янського селища Х ст. Алчедар (Молдавія) [30, с.30,58], що також виявляє стилістичну схожість у вознесенських наконечників піхв [12, с.51]. Тому твердження авторів розділу «Степові скарби» про приналежність даних шабель , як і інших речей з Вознесенки до VII - VIII ст.. немає ніяких підстав [9 c.174].

Інші речі, знайдені у Вознесенському похованні знаходять аналогії в інших місцях Русі. Так поясні набори подані у фотозвіті на фото №30(4;7) [9, с.176], а також у самій статті В.Грінченка [12, с.46] знаходять аналогії на литих формочках з Києва, що знайдені у шарі Х ст. [13, с.105-106,108,112], а також бляшка [12, с.46] за стилем схожа на бляшку з кургану Гульбищ [34, с.39]. В кургані знайдені застібки, що за орнаментом ідентичні до вознесенських бляшок [12, с.46]. Значний інтерес становить ніж, з ялинково-очковим орнаментом [12, с43-44]. Зразок ще одного аналогічного ножа подає Б.Рибаков [33, с13]. Такий орнамент дослідник називає «очковим»[32, с.414]. Кістяна оправа ножа з аналогічним очковим орнаментом знайдена при розкопках в с.Дніпровському у Надпоріжжі (вище Вознесенки по Дніпру на 50 км) [6, с.169,177]. А.Брайчевська відносить дане поселення до Х-ХІІ ст., хоча дослідниця визнає можливість відсунути межу датування назад (кін. І тис. н.е.) [6, с.171-172]. Найближчою аналогією до візерунку вознесенських ножів є чотирилике писало, [10, с.18] знайдене в Преславі, зокрема Б. Рибаков описує: «Преславское писало четырьохгранно; каждая грань покрыта солярными знаками, расположенными различно, награвированы стилизированныe растения» [35, .с355-356]. Дана знахідка відноситься до Х ст. [10, с.23]. Цікаво відзначити, що Преслав був одним із базових місць перебування руських військ під час балканських воєн князя Святослава.

У свою черу, А.Т. Сміленко стверджує, про те, що Вознесенське поховання відноситься до VІІ ст. [37, с.115]. Її твердження базується на речовій близькості однієї з знахідок з аналогічною знайденою у зимнівському городищі В.Ауліхом і датованою ним VІІ ст. [4, с.59]. Але з цілком аргументованою критикою такого датування виступив А.І. Айбабін, який зазначає, що такого типу пряжка знайдена як у с.Зимне так і Вознесенці, побутувала в ІХ-ХІ ст. Причиною цих неточностей у визначенні хронології цієї як і усіх інших, є перекопаність культурного шару [1, с.310,312].

Ще одним аргументом для такого датування є кераміка. А.Сміленко слідом за В.Грінченком [12, с.62] відзначає канцерівське походження посуду знайденого на Вознесенці [38, с.155]. Дослідниця визначає вік кераміки археомагнітним методом датування горнів Канцерівки. Даний метод має похибку до двох століть. Судячи з усього ненадійність цього методу розуміє і сама А.Сміленко. Тому головною аргументацією у датуванні канцерівських знахідок все ж виступає власне Вознесенка, точніше те, як вона датується В.Грінченком.

При датуванні канцерівської кераміки необхідно врахувати ії аналогію з керамікою з Яцевої балки що відноситься до ІХ і ХІ ст. [38, с.148,166], а також аналогічних клейм на посуді у вигляді хреста [38, с.I67].

У свою чергу М.Ю.Брайчевський однозначно утверджує взаємозв'язок матеріалу Вознесенського комплексу з матеріалом пам'яток Надпоріжжя з Петрово-Свистунового і Яцевої балки [7, с.188], які А.Сміленко датує ІХ - ХІ ст. [38, с.163]. По суті аналогічність канцерівської кераміки з Надпорізьким поселенням Х - ХІІ ст. відзначає А.Т. Брайчевська [6, с.171,178,179]. Аналогічної думки дотримувався Б.О. Рибаков, прив'язуючи кераміку Петрово - Свистунового з керамікою Вознесенського поховання, не зважаючи на те, що він припускав дату поховання VІІІст. [33, c.11]

Очевидно ця та інші аналогії дали А.Сміленко підставу говорити про те, що «...в пам'ятках (кераміці - А.Б.) степового Подніпров'я X-ХІ ст. є також елементи салтівської культури VІІІ - ХІ ст.ст.» [38, с.172]. Необхідно відзначити, що А.Т.Сміленко [38, с.172,175] і А.Т.Брайчевська відзначають взаємозвязок цього посуду, як з Салтівською культурою так і з населенням Пн. Кавказу [6, с.172]. Дана культура тісно пов'язана з ясами-аланами [22, с.138,144,145], і дана культура проіснувала до кінця Х ст. Тому вважаю за необхідне прив'язати дані знахідки із походами Святослава Хороброго на Пн. Кавказ, а також переселенням частини цього населення на Подніпров'я, зокрема Надпоріжжя, повідомлення про що нам зберіг В.Н. Татіщев [42, с.43].

Ще одним аргументом, на якому трималось припущення про датування VІІ- VІІІ ст. є знайдені трьохлопатеві наконечники стріл, функціонування яких А.Мєдвєдєв відносить від І тис. до н.е. по поч. Х ст. [25, с. 58]. На думку вченого трьохлопатеві наконечники усіх типів виходять з ужитку на Русі до середини Х ст. [25, с.59]. Висновку А.Мєдвєдєва суперечать дві знахідки трьохлопатевих наконечників у похованнях, приналежність яких до епохи Святослава Хороброго є доведена; перше - це вже згадувана Чорна Могила [34, с.40]; друге - це Галичина Могила [5, с.6,8]. Необхідність подальшого використання цих наконечників обrрунтував Б.О.Рибаков їхньою функцією, що полягала у проникненні в щілини кольчуги [34, с.40].

Безумовно, що найбільший інтерес становить зображення орла, який на думку В.Грінченка, є значком військової частин [12, с.45,46]. З припущенням дослідника погоджується А.Сміленко [38, с.114] та М.Міллер [26, с.57]. Сумніви щодо приналежності даного орла до військового навершя, чи то римського, чи то візантійського, висловив Л.Мацулевич [23, с.198]. Необхідно відзначити, що сумніви ученого йдуть всупереч його ж висновкам про саме візантійське виробництво цього орла [23, с.189-190] на що звертає увагу А.Сміленко у своїй аргументації щодо використання орла «як значка військової частини в римський час що міг як пережиток мати місце і в пізніший час» [38, с.114]. Л.Мацулевич час виготовлення орла вважає V ст. [23,с.187]. Сам учений погоджується, що цей орел, як військовий знак, використовувався на межі VІІ- VІІІ ст. Підставою для такого твердження є монограма, яка на його думку є ім'ям командира. Таке позначення військової частини в Візантії було характерним з VІ по ІХ ст. Але сам автор відзначає систематичне вживання такого позначення у пізніші часи [23,с.202]. Зокрема в Х ст. що видно з посилання на Ю.Кулаковського, що свідчить про чітку спадковість війських полків, що мали свої найменування і свою бойову історію від римських часів [40, с.26]. Нерозривність цієї спадкоємності спостерігається і часи імператора Маврикія (582-602), що засвідчено у «Стратегіконі» і Констянтина VІІ Порфірородного. Як про це згадують обидва імператори відповідно в «Тактиці» і «De ceremonie». Зокрема учений звертає увану на те о в столиці імперії при імператорі постійно перебували чотири кінних загони. Вони брали участь в поході в тих випадках коли в ролі головнокомандуючого виступав сам імператор або наближена до нього людина [40, с.26]. До речі таких при імператорі Іоанну І Цимісхію були стратопедарх Петро і Варда Склір, що виступали проти князя Святослава у 970 році [41, с.163].

Тим більше, що при аналізі клейма і його хронологічної приналежності він згадує ложки з аналогічним як у орла клеймом, датовані знайденою візантійською монетою ХІ ст. імператора Костянтина Х Дуки (l059-1067) [23, с.188-189].

Ще одиним аргументом на користь цього припущення є знайдений панцер з бляхами, про який В.Грінченко не подає у статті ніяких відомостей, але його зображення подане у фотозвіті. Дана фотографія опублікована М. Відейком з подальшим коментарем як обладунки воїна-кочовика, що не може відповідати дійсності з наступних міркувань [9, с.169,227]. Так, вчені не сумніваються, що головним видом озброєння на Русі була кольчуга [18, с.15]. Більше того, поширення бляшаного панцера («пластинчатого доспеха» по А.Кірпічнікову) більш-менш масово почалось не раніше ХІ ст. [18, с.16]. Твердження про те, що бляшкова броня набула поширення вже в VІІ-Х ст. на підставі того що виявлені 40 таких обладунків на території Русі протягом VІІІ-ХV ст. є надто тенденційним, якщо в цій же таблиці їхнього поширення з 39 обладунків тільки 3 належали періоду VІІ-Х ст. З них один обладунок датується Х ст., дві інші датуються в діапазоні з VІІ по Хст. Всі інші датуються не раніше Х-ХІІ ст. [24, с.123,124]. Таким чином популярність бляшкового панцера на Русі Х ст. є дещо завищена. Якщо співставити тип бляшок Вознесенського панцера то він не відповідає жодному з типів знайдених на Русі, ні за формою ні за способом кріплення [24, с.120], зокрема бляшки і з Білої Вежі, що за хронологією можуть відповідати часу Святослава Хороброго (Х-ХІІ ст.) [18, с.17]. Очевидно даний Вознесенський обладунок не є руського виробництва. Більшість вчених, зокрема А. Кірпічніков, звертають увагу на те, що на мініатюрах, фресках, печатках, іконах і рельєфах, такого типу обладунок зображається у вигляді луски: «Для Руси эти чешуйчастые одежды не считались реальными и обьяснялись действительно сплошным влиянием византийской иконографии, для самой же Византии панцыри были ообычны» [18, с.15].

Ю. Кулаковський у своїх коментарях до «Стратегіки» Никифора ІІ відзначає, що не зважаючи на рекомендації візантійських військових трактатів одягати піхотинцям бляшкову броню [40, с.29], вона все ж залишається яскравою ознакою важко озброєного кіннотника-катафракта і пішого стрільця [40, с.32-33]. Дуже цікавим і показовим в цьому плані є рельєф ХІ ст. з Михайлівського Золотоверхого монастиря, на якому зорбражені два вершники-змієборця в двох різних типах, бляшкових панцерів. Зокрема бляшки на панцері вершника, що справа, цілком нагадують тип вознесенського бляшкового обладунку [14, с.I60]. Враховуючи чітко встановлену візантійську традицію в іконографії, стає очевидна візантійська приналежність вознесенського обладунку. До того ж він не міг бути дуже віддалений в часі від Михайлівського рельєфу, а значить, відносяться десь не раніше ніж Х ст., тобто цілком можлива його належність до часів Святослава Хороброго. Принагідно, хотілось би відзначити певний ідейний взаємозв'язок між вершником-змієборцем і власне змієборчою символікою бойового навершя (орла) знайденого на Вознесенці.

Таким чином напрошується висновок щодо військового навершя у вигляді орла, що бореться зі змією, і даного обладунку, які могли належати елітному загону катафрактів. Даний загін нам відомий з хронік Л.Диякона і Скіліци під назвою «безсмертних», який цілком можливо, очолював стратопедарх Петро [15, с.57,70]. Тому, в даному випадку, у зв'язку з монограммою на грудях орла, що розшифрована, як ім'я воєначальника Петра (цілком погоджуючись з Л.Мацулевичем, що даний військовий знак не міг належати рідному брату імператора Маврикія на ім'я Петро, тим не менше, на відміну від дослідника, не виключається можливість приналежності даного знаку будь-якому іншому візантійському воєначальнику у пізніших часах) [23, с.202], хотілось би висловити наступні припущення. Цілком погоджуючись з А.Т.Сміленко, що даний орел є трофеєм, здобутим під час одного з балканських походів, вважаю його значком військової частини, яку очолював стратопедарх Петро, що був розгромлений князем Святославом [41, с. 163-164]. Ймовірність здобуття цього значка, як трофея, є дуже високою, внаслідок військових дій 970р., так і під час фінальної битви під Доростолом.

Датування Вознесенського поховання Х ст. підтверджують й інші знахідки. Вудила знайдені В.Грінченком, найбільше підходять до ІІ типу, які згідно класифікації А.Кірпічнікова на Русі фіксуються не раніше Хст., набуваючи максимального поширення в ХІІ-ХІІІ ст. [18, с.16]. Щодо зразка стремені поданого першим [12, с.43], що належить до ІV типу і побутувало в основному в VІІ-ХІст., а то й пізніше. Друге стремено, найближче до VІ типу, використовувалось на дуже широкій території, крім Русі з VІІ по ХІ ст. [12, с.48,49].

З другої сторони, хотілось би зауважити, що ймовірніше залишки військового спорядження (крім шабель і орнаментальних обкладок) не належали похованим. Оскільки, срібний орел незалежно від його приналежності визначається як військовий трофей усіма вище згадуваними вченими, то відповідно такими самими трофеями є усі речі, знайдені у похованні [12, с.63]. А значить вони не могли бути особистими речами похованого (чи похованих), як це стверджував В. Грінченко [12, с.61].

Місцем виробництва більшості речей В. Грінченко визнав Візантію. Крім того, М.Міллер відзначає в характеристиці скарбу деталі, упущенні В.Грінченком, зокрема, що « ...було чимало частково стоплених, або поламаних - срібних речей з яких більшість - церковне начиння: кадила, чаші, діксоси і т.п. Деякі речі не було відзначено взагалі, оскільки весь матеріал не було науково оброблено» [26, с.57-58].

Більше того, є всі підстави припускати, що власники цих речей були принесені в жертву при здійсненні поховального обряду. Адже нема змісту везти тільки речі (зокрема стремена і вудила) без їх власників. Про «полонъ бещисленъ» нам згадує ПВЛ.

Цікаво також відзначити, що в одному з поховань, яке В. Грінченко прив'язував до скарбу [12, с.58-59], було знайдено прясельце конічної форми висотою 2см. Виходячи з того, що прясельця теж є датуючим матеріалом, зокрема використання глиняних пряселець відбувалось включно до другої половини Хст., що надійно засвідчено знахідкою на Чорній Могилі [29, с.25], а також враховуючи традиційну форму і розміри цього прясельця [22, с.21], можна вважати це ще одним непрямим доказом приналежності усіх цих поховань до часів князя Святослава. Адже ця форма була характерна і для шиферних овруцьких пряселець, що почали використовуватись з кінця Х ст. [32, с.221].

На даному етапі зібраний науковий матеріал про обряд поховання (зокрема руського чи то слов'янського), а також світогляд давніх русів-слов'ян, дає можливість інтерпретувати, як етнічну приналежність так і світоглядний зміст цієї пам'ятки. Ще одним свідчення того , що Кічкаський скарб є похованням-спаленням Х ст.., є частина кольчуги , що зберігається у Дніпропетровському краєзнавчому музеї Дана кольчуга має наступні характеристики : зовнішній діаметр 10-11 мм , внутрішній діаметр 7 мм , товщина кілець - 1,5 мм , спосіб виготовлення - почергова клепка і зварка . Спосіб кріплення , згідно В.Грінченка , записаних у щоденнику : « Одне залізне коване колечко , на якому надіто таких самих троє колечок» [ 11 с. 7 ;с. 12]. Даний опис відповідає типу кольчуг , знайдених , власне , у давньоруських похованнях-спаленнях Х ст.. [с.9,13 ; с. 27]. Необхідно відзначити , що неодмінною характеристикою усіх знайдених кольчуг даного періоду , як і у випадку з Кічкаським ( Вознесенським ) похованням с.42 було те , що вони були знайдені «…в имевшихся погорелых кусках ( из трупосожжений) [ c. 9]. Однією з головних ознак слов'янського язичницького обряду поховання є насипання кургану [27, с.7]. Відсутність такого на Вознесенському похованні Г.Шаповалов цілком резонно пояснює що «сама Вознесенська гірка має бути своєрідним величезним природнім «курганом» на честь князя» [44, с.40]. Згідно опису В.Грінченка можна зробити висновок, що обряд поховання здійснено шляхом тілоспалення на стороні [27, с.13]. Вчені визначають, що даний поховальний обряд є суто слов'янським, про що вже було сказано вище. Зокрема А.Моця вважає, що цей обряд використовувався у VII-Хст. Хоча ним визначається факт існування даного обряду на східних руських землях до ХІ ст. [27, с.113]. Дослідник відзначає, що між тілоспаленням на місці і на стороні існує тісний генетичний зв'язок [28, с79]. Пов'язується перш за все зміна цього обряду розкладом общини, яка могла виконувати таку трудомістку роботу як обряд тілоспалення на стороні [28, с.44-46]. В даному випадку коли мова йде про поховання князя, ще й його дружиною, виконання такого обряду є цілком можливим і доречним. Крім того, саме планування Вознесенського поховання знаходить більше аналогій зі слов'янськими святилищами ІХ-ХІ ст. [31, c.20,37,207], ніж з тюркськими[2, с.205]. Аналогії з останніми скоріш за все відсутні, про що було сказано вище. Головним речовим набором слов'янських поховань, згідно визначення А.П.Моці, є присутність зброї [27, с.14], яка в нашому випадку представлена наконечником стріл, шаблями. Також для слов'янських поховань цього періоду характерний наступний набір: кераміка, пряслиця, залізні ножі з прямою спинкою, кресало; кістяні «вістря», зокрема наконечники стріл, а також кості жертовних тварин [27, с.23,25,28,29]. Увесь цей речовий матеріал присутній у Вознесенському похованні. Даний матеріал був проаналізований вище. Ще однією ознакою слов'янськості даного поховання є знахідка корабельних цвяхів [43, c.40].Так описано Ібн Фабланом поховання знатного руса , згідно тверджень Б.О.Рибакова , є словянським [ 34 , c.23, c.30].Поховання у човні ним пояснюється тим , що коли русич помирав у дорозі , то даний човен виконував роль тимчасового дорожнього житла [ c.30]/ Безумовно , що Дніпро у нижній своїй течії , зокрема в районі о. Хортиця , не був чужиною для київського князя. Але, кінцевим пунктом повернення для нього був Київ , що чітко випливає з ПВЛ : « Піду на Русь , і приведу більшу дружину…І прийшов Святослав до Порогів , і не зміг пройти їх » .Згідно методології археологічної науки, кінцевою датою археологічного об'єкта визнається верхня хронологічна межа знахідок [7, с.144]. Як показав аналіз речового інвентаря Вознесенського поховання, більшість знайдених у ньому речей належать до Х ст. Тому визнається необхідність відсунути хронологічні рамки розкопаного В.Грінченком поховання з VІІ - VІІІ до Х ст., а точніше другої його половини. Перегляд даної хронології автоматично виключає протоболгарську інтерпретацію поховання (як поховання хана Аспаруха) [41, с.40]. монограми замість чітко аргументованого Л. Мацулевичем «Петроу» т.з. «Аспор». Останнє прочитання є некоректним , хоча б через елементарну Твердження про те , що Вознесенське поховання-спалення може належати хану Аспаруху є надуманим. Про це свідчить висмоктане із пальця прочитання відсутність букви «с» у монограмі, а також відсутність у «праболгарському» прочитанні монограми очевидну букву «у» , яка її увінчує. Крім того , як зазначає А.Сміленко ( А. Бричевська) , сам обряд спалення починаючи власне з VII - VIII ст.. н.е. може вважатися етнічною ознакою поховань Східнослов'янськими племенами [ 36 c.55-56]

Дослідниця підкреслює відсутність даного обряду «…в могилах Салтівської культури, залишених аланами та болгарами » [36 c.58].

Бібліографія

Айбабин А.И. Рецензия на книгу Ауліха В.В. Зимнівське городище (словянська памятка VІ-VІІ ст .. н. е. в Західній Волині).// СА -1975. М21.

Амброз А.К. О Вознесенском комплексе VIII в. на Днепре - вопрос интерпретации.// Древности эпохи великого переселения. М.: Наука, 1982.

Амброз А.К. Восточноевропейские и средноазиатские степи V - первой половины VIII в. // Степи Евразии в эпоху средневековья. М., 1981.

Ауліх В.В. Зимнівське городище - слов'янська памятка VI-VII ст. н.е. в Західній Волині. // К., 1972.

Баран В., Томенчук Б. Літописний курган Галичина Могила у Крилосi. // Галичина. - 1998. М21. С.5-10.

Брайчевська А.Т Древньоруські пам'ятки Дніпровського Надпоріжжя.// АП., - К., 1962. т. ХІІ.

Брайчевський М.Ю. Хазарія і Русь. // Вибране. - К. - 2009. ТП.

Брайчевський М.Ю. Аскольд - цар Київський. /М.Ю. Брайчевський// Вибране. - К. - 2009. Т.ІІ.

Відейко М.Ю. Україна: від Антів до Русі. // - К.:Кріон, 2009. - 240с.

Георгиев П.Л. Изображение на четирилико славянско божество от Преслав.// Археология. - 1984. М21.

Грінченко В. А. Щоденник // Архів Дніпропетровського краєзнавчого музею.

Грінченко В.А. Пам'ятка VІІІ ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі. // Археологія. - 1950. - ТЛІ. С.37-63

Гупало К.Н., Ивакин Г.Ю. Набор литейных форм для поясных украшений Хв. // Древности среднего Поднепровья. Сборник научных трудов. Киев «Наукова думка». - 1981. C.l05-112.

Державний історико-архітектурний заповідник «Софіївський музей». /Упорядник Стоцька 1.// - К., Мистецтво. - 1984.

Диакон Л. История /пер. М.М.Кононенко// - М., 1988.

Кирпичников А.Н. Так назьваемая сабля Карла Великого.// СА. - 1965. №22.

Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. // М.: Наука - 1966. Вип.І.

Кирпичников А.Н. Снаряжение всадника и боевого коня на Руси ІХ - ХІІІ в.в. // - Л. - 1973.

Корзухина Г.Ф. Из истории древнерусского оружия ХІв. // - СА. - 1950.Т. ХІІІ.

Корзухина Г.Ф Русские клады ІХ - ХІІІ вв. // - М. - Л. 1954.

Лозко Г.С. Пробуджена Енея.// - Харків. - 2006.

Ляпушкин И.И. Памятники Салтово-маяцкой культуры в бассейне р. Дона // - МИА, №262, М - Л., 1958.

Мацулевич Л.А. Войсковой знак Vв.// - Византийский временник. - 1959.Т. XVI.

Медведев А.Ф. К истории пластинчатого доспеха на Руси. // - СА. - 1950. №22.

Медведев А.Ф. Ручное метательное оружие (лук и стрелы, самострел) VІІІ-ХІVвв.// - М.: Наука. - 1966. 118 с

Міллер М. Могила князя Святослава. // Старожитності. - 1993. №27-8, 9-10.

Моця А.П. Население Среднего Поднепровья IX-XIII вв. // - К. - 1987.

Моця А. П. Погребальные памятники южнорусских земель ІХ-ХІІІвв. // - К. - 1990.

Розенфельд Р.Л. О производстве и датировке овручских пряслиц. // - СА. - 1964. №2.

Русанова И.Л., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье. ук// - Ужгород. «Карпаты». - 1981.

Русанова И.Л., Тимощук Б.А. Языческие святилища древних славян. // - М. - 1993.

Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. // - М. - 1948.

Рыбаков Б.А. Уличи. // - КСИИМК. - 1951. Вып. ХХХV.

Рыбаков Б.А. Древности Чернигова./ - МИА. - М. - Л. 1949. №211.

Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. // - М. - 1987.

Глодосські скарби - К; 1965 р.

Смиленко А.Т. Находка 1928 г. у г. Новые Сенжары. // - Славяне и Русь. - М., 1968.

Сміленко А.Т. Слов'яни та їх сусіди в степовому Подніпров'ї (ІІ-ХІІІ ст.) // -К.,1975.

Соколова И.В. Монеты Перещепинского клада. // Византийский временник. - М.,1993. Т.54.

Стратегика императора Никифора. Изд. Кулаковского Ю.А. - СПб. - 1908.

Сюзюмов М.Я. Об источниках Льва Дьякона и Скилицы. // - Византийское обозрение. Юрьев. - 1916. Т.2. Вып.l. С.13З.

Татищев В.Н. История Российская. // - М.-Л. - 196З.

Шаповалов Г.І. Дo питання про місце загибелі та поховання князя Святослава Ігоровича. // - Культурологічний вісник. - 2003. Вип. 10.

Шаповалов Г.І. Могила Святослава - в центрі Запоріжжя. // Сварог - 2003. - №13-14.

Білецький Андрій В'ячеславович

Вознесенське поховання. Проблема інтерпретації.

В цій статті здійснено спробу переглянути «традиційну» для радянської і сучасної української історіографії дату Вознесенського поховання - VIIIст. Автор, на підставі аналізу речових знахідок поховання, датує його X ст. Встановлюється його слов'янська приналежність і висловлюється припущення про те, що це є похованням останнього князя-язичника Святослава Хороброго.

Билецкий Андрей Вячеславович.

Вознесенское погребение. Проблема интерпретации

В данной статье совершена попытка пересмотреть «традиционную» для советской и современной украинской историографии дату Вознесенского погребения - VIIIв. Автор, проанализировав вещевой материал погребения, датирует его Xв. Устанавливается его принадлежность славянам, а также выражается мнение, что это погребение последнего князя-язычника Святослава Храброго.

Biletskij Andrij V`jacheslavovych.

Voznesenske burring. The problem of interpretation

An attempt to revise ”traditional” for Soviet and modern Ukrainian historiography date of Voznesenskogo burring VIII century was made in this article. The autor dates it back to X century based on the analyses of artifacts of the burring. Due to it, it is identified his Slavic origin, and there is a speculation thet this burring belongs to the last pagan prince Svyatoslav The Brave.

Размещено на Allbest.ru