Етапи розвитку Запорізької Січі. Військова організація Запорізької Січі. Джерела права та правова система Запорізької Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Реферат

на тему:

„Етапи розвитку Запорізької Січі”

Дніпропетровськ

2007



План

1. Становлення Запорізької Сiчi.

2. Устрій Сiчi.

3. Загальні стосунки Ciчi з сусідами та іншими країнами.

4. Роль у загальнонаціональному руху та Визвольній вiйнi.

5. Встановлення контролю Москви над Запорізькою Січчю.

6. Кінець Запорізької Січі. Підсумок.

Література



1. Становлення Запорізької Сiчi

За визначенням Запорізька Січ - являє собою суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва за порогами, що склалася у першій половині 16 ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому - всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне управління Січі.

Виникнення З.С. було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у пониззя Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Днiпра, ймовірно, на початку 16 ст. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська - в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували “уходи” та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З.С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано З.С. як організацію всього козацтва за порогами.

2. Устрiй Сiчi

Утворення З.С. було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького. За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам'янська і Нова (Підпільненська), хоча після жорстокого зруйнування у 1775 р. З.С. росiйським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ. З.С. була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на З.С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З.С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці - рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З.С. становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства - власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) - маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка - старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З.С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають “козацькою республікою”. Запорізькі козаки становили товариство - громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З.С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запорожців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

3. Загальнi cтосунки Ciчi з сусiдами та iншiми країнами

Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів - з другого, З.С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запорожців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із З.С. вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього багатого на природні ресурси краю. Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.

4. Роль у загальнонаціональному руху та Визвольнiй вiйнi

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту - в повстаннях під проводом К.Косинського (1591-1593 рр.), С.Наливайка (1594-1596 рр.), Павлюка і К.Скидана (1637 р.), Я.Остряниці і Д.Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. під керівництвом Б.Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.

Великої слави здобули запорожці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.

Поворотним етапом в історії З.С. стала Переяславська рада 1654 р. За З.С. було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом царський уряд почав посилати запорізькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції З.С. у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорізьких володінь. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих притоків Дніпра - р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.

5. Встановлення контролю Москви над Запорiзькою Сiччю

Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над З.С. в інтересах кріпосницької держави. З.С. поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорізьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І.Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.

Запорізьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707-1708 рр.) запорізька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.

Уряд царя Петра І розглядав З.С. як один з осередків визвольної боротьби. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорізької старшини й невеликої кількості обманутих ними козаків, царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14(25).V.1709 р. З.С. було зруйновано (т.зв. Стару Січ, яка містилася на о.Базавлук (Чортомлик)). Частина козаків перейшла на підвладну Кримському ханству територію і поблизу нинішнього Херсона заснувала т.зв. Олешківську Січ. Тут запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося лише в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.

6. Кiнець Запорізької Січi. Пiдсумок

Останній період (1734-1775 рр.) в історії З.С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого - поступовим занепадом автономії З.С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприя-ли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці З.С., що полягали насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах - рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її радою старшини і “значного товариства”. За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним ) - участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) З.С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і З.С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З.С. і 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано i на пропозицiю Потьомкина зiслано одвiчно до Соловецького монастiру, де вiн помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі З.С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

запорізький січ військовий адміністративний



Міністерство освіти і науки України

Військовий інститут телекомунікацій і інформатизації

НТУУ «КПІ»

Варіант № 23

РЕФЕРАТ

на тему

«Військова організація Запорізької Січі»

Виконав:

студент 1803 навчальної групи

Рудь Михайло Миколайович

Перевірив:

Викладач кафедри історії НУТУ «КПІ»,

к.і.н. Ховрич Сергій Миколайович

Київ - 2009 рік



ПЛАН

Вступ.

Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі.

Право і судочинство у Запорізькому низовому війську.

Висновки.

Використана література.



Вступ

Розташована в недосяжності для урядової влади Запорізька Січ була військовою організацією, кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Як політична організація Запорізька Січ була козацькою республікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошовий отаман.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорізька Січ ділилася на паланки (округу) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні пости в республіці були виборними на загальному козацькому сході.

Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман керував усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками; але після походу в усьому відповідав перед радою. Писар вів канцелярію й рахунки війська. Осавули заступали гетьмана і служили йому за ад'ютантів. Обозний керував табором і артилерією. Судді судили козаків. Хоч запорізьке військо зростало під впливом литовського й польського воєнного устрою, вся його організація прийняла зовсім окремий самобутній характер.

1. Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі

Запорізька Січ була військовою організацією: козаки жили в куренях (військовий підрозділ), ними керував отаман або гетьман, що керував Січчю за допомогою козацької верхівки - старшини. Козаки робили успішні походи в Крим і навіть доходили до Стамбула (Константинополя). По ріках і морю вони плавауцкли на невеликих човнах, видовбаних із цілого дерева, які називалися чайками. По краях прикріплювалися зв'язання з очерету, що надавало додаткову стійкість. У козаків була кіннота, але все-таки основою їхнього війська була піхота. Щоб протистояти татарській кінноті козаки починають активно використовувати вогнепальну зброю - пищали, пістолі, невеликі пушки. По степу вони пересувалися на возах, які у випадку нападу татар, козаки встановлювали у квадрат і вели сильний вогонь по татарах. Прорватися в середину квадрата було дуже важко, і звичайно татари відступали.

Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім російського уряду, тимчасово під заступництвом кримського хана, запорізькі козаки в усі часи свого історичного існування керувалися власним, звичайно щорічно що змінювалось і неодмінно неодруженим начальством.

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях -- "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданняхВійськової ради. Згідно із звичаєм правом на них міг бути присутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік -- 1 січня і 1 жовтня -- вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними.

Кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваженнянаказній старшині.

Кошовий отаман з'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. У воєнний час кошовий був «головним командиром», «фельдмаршалом» війська й діяв як зовсім необмежений диктатор:

він міг викинути неслухняного за борт човна або ж на шиї з мотузкою тягти його за важким обозом;

у мирний час він був «конституційним монархом» Запоріжжя й тому управляв всією областю козацьких вільностей з їх паланками, селищами, зимівниками й бурдюгами ;

виконував роль верховного судді над всіма провиненими й злочинцями, і тому карав винних за провини й визначав страту лиходіям за злочини;

вважався верховним начальником запорізького духівництва й тому приймав і визначав духовних осіб з Києва в січові й паланочні церкви.

Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних на раді всіх чинів, що випливали за ним, узаконював розподіл «по лясам» землі, косовиць, рибних ловель, звіриних відходів, розділяв військовий добуток, військові доходи, царську платню, приймав нових осіб у Січ, відпускав старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, посилав ордера паланочній старшині, входив у дипломатичні відносини із сусідніми державами. Але при всій своїй силі кошовий отаман, однак, не був необмеженим владарем запорізького війська. Життя кошового отамана, як і інших старшин, анітрошки не відрізнялася від життя інших козаків.

Військовий суддя був другою особою після кошового отамана в запорізькому війську; як і кошовий отаман, він обирався на військовій раді із простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і віковічних порядків, на яких ґрунтувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, як зовсім не існуючим у запорізьких козаків, а переказами або традиціями. Обов'язком військового судді було судити винних; він розглядав карні й цивільні справи й чинив суд над злочинцями, залишаючи остаточний вирок суду вирішувати кошовому отаманові або військовій раді. Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, він зобов'язаний був тримати її при собі під час військових зборів або рад і прикладати до паперів, на яких встановлювалось рішення всієї ради. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні особливого житла, ні окремого стола, а жив і харчувався з козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування.

Військовий писар, як і кошовий отаман і військовий суддя, вибирався товариством на загальній раді й завідував всіма письмовими справами запорізького війська. Обов'язок писаря був у Запоріжжі настільки важливим і відповідальним, що якби хто інший, замість нього, насмілився писати від імені коша кому-небудь або приймати листи, що надсилають на ім'я писаря, того без пощади б стратили . Значення військового писаря в Запоріжжі було дуже велике. Вплив військових писарів був дуже важливим на Запоріжжя, тому що більшість із них залишалися на своїх посадах протягом багатьох років беззмінно. Зовнішнім знаком достоїнства військового писаря була в довгій срібній оправі чорнильниця - каламар.

Військовий осавул, так само, як кошовий отаман, суддя й писар, обирався козацькою радою із простих козаків низового товариства; обов'язки військового осавула були дуже складні: він спостерігав за порядком і благополуччям між козаками в мирний час у Січі, і військове в таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового або всієї ради, як у самій Січі, так і у віддалених паланках війська; робив наслідки із приводу різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького посольства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібну й грошову платню й, за наказом кошового, розділяв його згідно посади кожного старшини; охороняв всіх запорізьких вільностей, що проїжджали по степах; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; посилав поперед війська для розвідки про ворогів; стежив за ходом битви під час бою; допомагав тій або іншій стороні в жаркі хвилини бою. Зовнішнім знаком влади запорізького військового осавула була дерев'яна тростина, на обох кінцях скована срібними кільцями, що він зобов'язаний був тримати під час військових зборів. Життя й доходи військового осавула були такі ж, як і військового писаря; але платні він одержував 40 рублів у рік. У помічники військовому осавулу вибирався військовий підосавульний, а на випадок війни військовий обозний, що відав артилерією і військовим продовольством і розділяв всі праці осавула.

Посада курінних отаманів, названих просто «отамання», числом 38, по числу куренів у Запорізькій Січі , як і інші, була виборна; у курінні обиралася людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої військової старшини, а більшою частиною із простих козаків; вибір курінного отамана відомого куреня становила приватна справа тільки цього куреня й виключав втручання козаків іншого куреня. Курінні отамани насамперед виконували роль інтендантів у Січі; прямою їхнім обов'язком були доставка провізії й дров для власного куреня й зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці; тому в курінного отамана завжди перебували ключі від скарбниці, які в його відсутність ніхто не смів брати, якщо на те не було дозволу від курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків свого куріння, як батьки про власних дітей і, у випадку яких-небудь провин з боку козаків, винних карали тілесно, не просячи на те ні в кого дозволу. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж кошового або суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях або випадках діяв і на настрій усього війська. Нездатних, п'яниць, недбалих або просто що не зуміли сподобатися козакам курінних отаманів козаки негайно скидали й навіть іноді страчували.

Після військової старшини й курінних отаманів випливали так звані «батьки» або «старі», «сивоусі діди», «знатні радці», тобто колишні військові запорізькі старшини, що посади залишили свої, по старості років і через хворобу, або залишивши їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, розпачливе молодецтво замолоду - давали їм право на величезний моральний авторитет у середовищі запорізького війська. Це були «стовпи» усього низового війська, носії всіх його переказів і строгих виконавців козацьких звичаїв. На рідній площі «сивоусі діди» займали місце після військової старшини; під час війни командували над окремими загонами й навіть іноді над самими полковниками; при відправленні «аркушів» від січового товариства приписувалися негайно після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили з гармат, «а із дрібної рушниці більше, ніж по іншим простим козакам».

За військовою старшиною випливали військові служителі -- довбуш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани.

Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-економічні відмінності та напруженість

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо . зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше -- гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу -- на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше -- курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів -- чайок або байдаків.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві -- в 1651 р., декілька -- в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. -- в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали -- нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

2. Право і судочинство у Запорізькому низовому війську

На Запоріжжі формувалася і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію.

Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки -- два третього судять".

В роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території.

З карних злочинів самими найбільшими вважалися: зрадництво, убивство козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому або п'яному стані; злодійство чого-небудь козаком у товариша й приховування ним краденої речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками докажеться, стратять»; зв'язок з жінкою й домівський гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний злочин «до обезславлення всього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому Запоріжжі або в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша кінь, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамаківство, тобто злодійство коней, худоби й майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, крім матері, сестри або дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і несло за собою найсуворіше покарання.



Висновки

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування - так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов'язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з'являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України - Козацької доби.



Використана література

1. Антонович В. Розповіді про запорізьких козаків. - К., 1992.

2. Грушевський М. Історія української козаччини// Вітчизна. - 1989.№1-11.

3. Історія Держави та права /за ред. А Рогожина. - К., 1996.

4. Історія держави та права України /за ред. П. Музиченка. - Київ. - 1999.

5. Історія України /за ред. В.А Смолія. - К., 1997.

6. Субтельний Орест Україна: історія. - К., 1991.

7. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - К., 1990-1991. - Т.1-2.



Реферат

джерела права та правова система запорізької січі

Під джерелом права прийнято розуміти зовнішню форму виразу змісту норм права.1. Різновиди вживаних у певній державі джерел права дозволяють стверджувати про належність її до певної правової системи (так англо-саксонській правовій системі характерним є прецедент, романо-германській системі - нормативно-правовий акт, системі мусульманського права - норми Корану, а системі релігійно-традиційного права - правові звичаї, етичні норми релігії тощо). Світовий досвід свідчить, що, зазвичай, в існуванні кожного суспільства першою застосовуваною правовою системою є система релігійно-традиційного права, котра згодом може трансформуватися в одну з інших вказаних систем. Визначення сутності правової системи Запорізької Січі є важливою засадою з'ясування однієї з основних віх становлення романо-германської системи в Україні. Особливої актуальності дане дослідження набирає у наш час, коли реформування вітчизняної правової системи ні в якому разі не повинно ігнорувати українську правову традицію, вагомою частиною котрої власне і було право Запорізької Січі.

Сьогодні дослідження української давнини супроводжуються зростанням інтересу до минулого нашої держави, як в історичному, так і в правовому відношенні. Тим не менше, більшість сучасних досліджень права на Запорізькій Січі не ставлять перед собою мету розглянути її джерела та систему права. Отже, завданнями даної праці є: з'ясувати джерела права Запорізької Січі; визначити основні джерела права Запорізької Січі; дати характеристику правовій системі Запорізької Січі.

Дослідженню даної проблематики було присвячено праці багатьох дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних. Так ще Ж.-Б. Шерер y XVIII ст. у своїй праці “Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців” вважав за необхідне дати огляд законів та права запорізьких козаків.2. У ХІХ ст. дослідженню права на Запорізькій Січі присвятили свої праці Л. Падалка, А. Скальківський, М. Сумцов, Д. Яворницький.3.

Серед сучасних дослідників, котрі займаються дослідженням окресленої проблематики, слід відзначити В. Ластовського, котрий звертає увагу на роль канонічного права на Запорізькій Січі4; Г.К. Швидько, чиє дослідження значною мірою присвячене суддівству на запорізькій вольниці5; також дослідження І. Грозовського6; Г. Гайдая7 та Л. Вербинця8. Значний внесок у дослідження права на Запорізькій Січі зробив С. Кульчицький9. Однак, правовій системі та джерелам права Запорізької Січі, на наш погляд, приділено недостатньо уваги. Заповнити деякі прогалини у з'ясуванні цих понять і покликана дана розвідка.

Перш за все, необхідно окреслити сутність поняття козацького права. Так І.Б. Усенко вважає, що козацьким правом був увесь комплекс звичаїв, що виникли на Січі10. П. Музиченко назвав козацьке право “своєрідною народною Конституцією”11. Таким чином, одним з джерел права на Запорізькій Січі було власне козацьке право. Саме ним, очевидно, найбільше регламентувалося звичайне життя запорожців. Тим не менше, козаки часто брали участь у міжнародних протистояннях (зокрема європейських війнах)12. Таким чином, незаперечним є той факт, що, окрім козацького права, правовідносини на Запорізькій Січі визначалися й іншими правовими нормами, зокрема міжнародними договорами (наприклад, про участь козаків у певному збройному протистоянні) та нормами права “метрополій” (тобто Московії чи Польщі), яким правовідносини Запорізької Січі формально мали відповідати. Прикладом впливу права “метрополій” можна вважати зміни реєстру, що значною мірою впливало на кількість козаків та їхній правовий статус (зокрема верстви випищиків, реєстровців, привілеї останніх і т.п.); акти Москви чи Польщі щодо міжнародних відносин (так, наприклад, польський король Володислав IV видав 1632 р. едикт - “Пакт Конвента”, котрий забороняв відрядження всякого війська з Польщі до іноземних держав, тобто в даному разі заборонялася участь козаків у Тридцятилітній війні)13.

Значну роль у житті Запорізької Січі відігравали такі джерела права як рішення козацької ради та рішення, прийняті козаками шляхом прямої демократії (вибори гетьмана, отамана та розгляд інших важливих питань).

Отже, джерела права Запорізької Січі були досить різноманітними, зокрема серед них можна виділити такі основні види: 1) правові звичаї (“давні вольності” і т.п.), що були запозичені від різних народів, представниками яких і утворювався поліетнічний склад Січі (це підтверджують теорії походження козаків - черкаська, чорноклобуцька, татарська та ін.); 2) деякі види соціальних норм, зокрема, норми канонічного права та моральні норми, котрі визначалися своєрідним “кодексом честі” козаків14; 3) рішення козацької ради; 4) акти волевиявлення козаків шляхом прямої демократії (тобто вибори деяких представників старшини, своєрідний “референдум” в разі розгляду важливих питань і т.д.); 5) міжнародні договори, тобто правочини, котрі визначали взаємини Січі з іншими державами, участь козаків у війнах і т.д.; 6) право “метрополій”, котре мало як безпосередній вплив на Запорізьку Січ (у т.ч. на козацький реєстр), так й опосередкований вплив (своєрідна рецепція козаками деяких правових норм); 7) нормативно-правові акти, що видавалися гетьманом або військовою адміністрацією, хоча власне на Січі вони не мали широкого застосування, оскільки козаки ставилися насторожено до писаних документів, бо вважали, що вони зможуть обмежити їхні права та вольності.

Цікавою особливістю деяких джерел права була форма їхнього вираження. Найрозповсюдженішою з них, очевидно, була усна. Джерела права, що мали особливо значущий зміст могли виражатися письмово (міжнародні договори, акти гетьмана). Цікавою формою вираження волі козаків була конклюдентна (тобто коли зміст виражався конкретними діями, наприклад, підкиданням шапок при виборах старшини або голосуванням у той же спосіб).

Джерела права Запорізької Січі могли вдосконалюватися завдяки рецепції права іноземних держав (так відомим є вплив польського, російського, татарського права). В даному контексті доцільно згадати, що право Запорізької Січі також мало вплив на навколишні території. Особливого значення воно набувало під час народних повстань, коли демократичні засади устрою Запорізької Січі швидко розповсюджувалися на українські землі, підконтрольні Польщі. Таким чином, внаслідок повстань, джерела права Запорізької Січі з локального могли набувати загальнодержавного характеру.

Тим не менше, особливе значення з усіх названих джерел права Запорізької Січі, безперечно, належить релігійно-традиційним нормам15, котрі самими козаками визнавалися пріоритетними. Значення правового звичаю полягало у тому, що він спирався на давні права, тобто сприяв збереженню власне української правової традиції давнини. Крім того, враховуючи свободолюбиву сутність козаків, правовий звичай видавався їм найзручнішим джерелом права, оскільки широкі можливості його тлумачення навряд чи могли створити підстави для обмеження прав козаків. Збереження козаками давніх звичаїв, щоправда, у дещо специфічний спосіб, створило в майбутньому підґрунтя для збереження норм українського права при його кодифікації вже у XVIII столітті16.

Великий вплив на право Запорізької Січі мали норми канонічного права, вагомого джерела права козацької вольниці. Так, канонічне право було важливим механізмом, котрий дозволяв поєднати норми традиційного права з реаліями життя за допомогою гуманності та відносної гнучкості (відомо, наприклад, що смертна кара не застосовувалася під час посту і т.п.); отже ним і звичаями обґрунтовувалися мораль та законність17.

Досліджений матеріал дозволяє зробити такі висновки щодо особливостей джерел права Запорізької Січі: 1) правові норми, виражені у джерелах права, ймовірно тлумачилися розширено, оскільки вони були неписаними і не могли передбачити усі правовідносини, що виникали у суспільстві (у підтримку судження про розширене тлумачення можна навести призов козаків керуватися традиціями та “здоровим глуздом”)18; 2) важливого значення серед джерел права Січі набували різноманітні соціальні (зокрема релігійні) норми, котрі часто могли суттєво вплинути на здійснення правосуддя; 3) джерела права Запорізької Січі постійно могли зазнавати впливу права сусідніх держав або перебувати з ним у взаємодії (міжнародні договори, вплив права “метрополій” - Москви та Польщі); 4) більшість правових норм носили неписаний характер, що пояснюється самою сутністю правового звичаю, що домінував на Запорізькій вольниці; 5) джерела права Січі могли прямо залежити від чисельних збройних конфліктів, оскільки сама сутність Січі може бути визначена як “мілітаризована демократія”. Це пояснюється насамперед тим, що Січ часто знаходилася у ворожому оточенні на кордонах із Кримським ханством, бойові дії були принциповою засадою існування Січі (оскільки значну частину запорожців складали біглі від шляхти селяни, котрі боронили південні кордони України, а одним з основних видів “доходів” була військова здобич); 6) відсутнім був принцип розподілу влад, тобто законодавча влада не відокремлювалася від виконавчої та судової. Це сприяло відсутності на Січі писаного законодавства, оскільки не було спеціальних державних органів, котрі займалися б законотворенням, тобто створенням джерел права. Тим не менше, відсутність розподілу влад є важливою ознакою права феодальної доби, хоча сам принцип розподілу влад з'явився вже у XVIII ст. завдяки французькому мислителю Ш.Л. Монтеск'є19; 7) чинність джерел права Запорізької Січі за територією та за колом осіб (тобто тих, хто проживав на цій території) могла суттєво змінюватися в залежності від успішності певного визвольного руху чи повстання (так регіон влади козацької держави, наприклад, було суттєво зменшено Білоцерківським миром 1651 року, порівняно із Зборівським миром 1649 року); 8) враховуючи прагнення козаків зберегти давні традиції, можна впевнено говорити про консерватизм, притаманний як правовим нормам на Запоріжжі, так і зовнішній формі їхнього виразу, тобто джерелам права.

З'ясувавши сутність та пріоритетність джерел права Запорізької Січі, слід визначити правову систему козацької вольниці. На нашу думку, правова система Запоріжжя являла собою систему релігійно-традиційного права з деякими ознаками романо-германської правової системи, притаманної всій континентальній Європі.

Наведемо основні ознаки звичаю, як основного джерела релігійно-традиційної правової системи20: 1) локальність (так кількість козаків на Січі могла варіюватися від декількох десятків до декількох десятків тисяч осіб, що, однак, не свідчить, що це була переважаюча частина українського народу); 2) персоніфікований характер, тобто чинність не за територією, а за колом осіб (так, наприклад, т.з. “козацьке право” розповсюджувалося лише на козаків); 3) тісний зв'язок з релігійними нормами, обрядами; 4) безперервність та одноманітність дотримання (тобто консерватизм, притаманний Запорізькій Січі); 5) правова сила давнього звичаю, тобто його визнання людською спільнотою або санкціонування державою.

Правовій системі Запоріжжя були притаманні також і деякі ознаки романо-германської правової системи, зокрема: 1) визнання нормативно-правового акту, як одного з джерел права; 2) визнання звичаю джерелом права (навіть сьогодні звичай визнається одним із джерел цивільного права); 3) розуміння того, що право повинне міститися лише у законодавчих нормах21 (однак, акти військової адміністрації Січі не дублювали зміст звичаїв, а стосувалися лише найважливіших правовідносин та їхньої регламентації).

Отже, ми дійшли висновку, що правова система Запорізької Січі мала релігійно-традиційний характер. Тим не менше, широке вживання такого джерела права як нормативно-правовий акт (переважно із середини ХVII ст.) дає підстави стверджувати, що мало місце зародження романо-германської правової системи в Україні, котра остаточно витіснила систему релігійно-традиційного права у XVIII - XIX ст., опісля кодифікації українського права. Слід також відзначити, що консерватизм джерел права Запорізької Січі, безперечно, відіграв важливу роль у збереженні національної правової традиції.

Перспективними напрямками подальшої розробки даної проблематики варто вважати визначення ролі судової практики при здійсненні правосуддя на Запорізькій Січі та формуванні джерел права, детальніше дослідження механізму зміни релігійно-традиційної системи права Запорізької Січі на романо-германську правову систему України, визначення ролі військово-правової доктрини Січі, окреслення в історичному аспекті причин та особливостей формування в Україні романо-германської правової системи у XVIII - XIX ст.



ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Юридична енциклопедія. - К., 1999. - Т. 2; 2

2. . Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. - К. 1994. - С. 179-181;

3. Оноприенко Е. Карающая Сечь// Киевские новости.- 1996.-15 листопада. - С. 14;

4. Ластовський В. Канонічне право: особливості еволюції в Україні в епоху феодалізму. - Черкаси, 2002;

5. Швидько Г. Історія держави і права України. - Дніпропетровськ, 1998. - С. 59-74;

6. Грозовський І. Козацьке право: сторінки історії// Право України. - 1997. - №6. - С. 76-81;

7. Гайдай Г. Козацький суд// Український світ. - 1996. - №1-3. - С. 20-21;

8. Вербинець Л. Судівство і кари на Запоріжжі 16-17 ст.// Українське козацтво. - 1973. - Ч. 2 (24). - С. 15-19;

9. Кульчицький С. Історія держави і права України. - Львів, 1996. - С. 87-110;

10. Юридична енциклопедія. - К., 1999. - Т. 2. - С. 567;

11. Музиченко П. Історія держави і права України. - К, 2000. - С. 173;

12. Джолос С. Правові засади участі українських козаків у європейських війнах XVII ст./ Матеріали VI Всеукраїнської студентської наукової конференції “Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях студентської молоді”. - Черкаси, 2004. - С. 146;

13. // Український історик. - 1978. - № 1-3 (57-59) - С. 40-51;

14. Кодекс честі запорожців. // Українське слово. - 1993. - 5 березня;

15. Швидько Г. Вказана праця. - С. 81;

16. Юридична енциклопедія. - К., 1999. - Т. 2. - С. 567;

17. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т. 1. - С. 261;

18. Швидько Г. Вказана праця. - С. 81;