Олександр Лотоцький (1870–1939 рр.): інтелектуальна біографія історика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх двох десятиліть в українській історичній науці відбуваються значні трансформації. Вони зумовлюються як політичною ситуацією в країні, так і процесом розвитку історичного знання, зміною методології досліджень, інтеграцією української історичної науки у світовий історико-історіографічний простір. Переосмислення минулого України збільшило зацікавлення багатьма постатями української історії, про яких у радянські часи було мало що відомо. Це зумовило появу значної кількості традиційних біографічних досліджень, головною метою яких було визначення здобутків окремих історичних діячів у боротьбі за українську державність.

На новітньому етапі розвитку української історіографії біографічні розвідки поступово переходять на якісно новий рівень: від традиційного поетапного відтворення фактів біографії - до інтелектуальної біографії. Увага вчених дедалі більше зосереджується на висвітленні безперервних взаємозв`язків людини та соціокультурного середовища, що її оточує, з`ясуванні світогляду історика в його історичних поглядах, особливостей формування життєвих пріоритетів особистості. Українські діячі першої половини ХХ ст. все активніше сприймаються не лише як учасники національно-визвольних змагань на теренах України, а й як творці інтелектуального простору Європи. Позбавлені політичних важелів впливу на процеси, що відбувалися на українських землях, багато українців, які опинилися в еміграції, стали не лише спостерігачами європейського наукового життя, а його співтворцями, використовуючи при цьому свій досвід наукової, культурно-просвітницької, організаторської діяльності. Українські інтелектуали не лише творили свій, «внутрішній», інтелектуальний простір, а й долучалися до формування європейської інтелектуальної історії.

Названі процеси в сучасній українській історіографії спонукають до більш глибокого переосмислення та аналізу творчої спадщини Олександра Лотоцького (1870-1939 рр.), що сприятиме визначенню її дійсного місця в інтелектуальному просторі України першої половини ХХ ст., і тим самим зумовлюють актуальність даного дослідження.

Відтворення інтелектуальної біографії О. Лотоцького надає можливість суттєво розширити уявлення про становлення світогляду вченого, прослідкувати взаємовпливи його наукових студій та громадсько-політичної діяльності, принципи формування наукової концепції, зв`язок між її основними ідеями та державно-політичною службою науковця. Залишається актуальним і доповнення біографії О. Лотоцького новими фактами.

Мета дослідження полягає у реконструкції основних складових інтелектуальної біографії О. Лотоцького у контексті розвитку української історичної науки та українського громадсько-політичного життя протягом кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., що включає: біографію особистості (етапи формування як фахівця, родинні впливи, риси характеру, особисте життя); професійну біографію (позиції історика в академічній системі та напрями професійної діяльності); бібліографічну біографію (аналіз праць та ідейно-методологічних засад автора, визначення основних напрямів наукової роботи); ситуаційну біографію (події, умови соціально-політичного та культурно-громадського життя епохи, в яких брав участь вчений).

Зазначена мета вимагає розв`язання наступних завдань:

- виділити відмінності у предметному полі, методологічних засадах та джерельній базі між інтелектуальною біографією та традиційним біографічним підходом в історіографічному дослідженні;

- охарактеризувати історіографічний образ О. Лотоцького у вітчизняній та зарубіжній науковій і мемуарній літературі;

- з`ясувати витоки та основні віхи творчої діяльності науковця, зумовлені особливостями соціокультурного та інтелектуального середовища (Київ, Санкт_Петербург, Прага, Варшава);

- простежити історичні аспекти різних видів творчої діяльності О. Лотоцького в їх взаємозв'язку - наукової, громадсько-політичної, публіцистичної, викладацької;

- здійснити комплексний аналіз наукових та ідеологічних засад автокефалії Української православної церкви, що обстоювалися у політичній діяльності та науковому доробку О. Лотоцького;

- проаналізувати концептуальне бачення О. Лотоцьким організаційних принципів та історії православних церков у контексті українського історіографічного процесу першої третини ХХ ст.;

- визначити місце та значення наукового доробку вченого в різних інтелектуальних контекстах, з точки зору стану української історичної науки 30-х років ХХ ст. та актуальних проблем і перспектив її розвитку на сучасному етапі.

1. Історіографія, джерела та методологія дослідження

Визначені основні періоди у процесі вивчення творчої біографії О. Лотоцького. Використовуючи хронологічний принцип, умовно можна виділити три етапи у дослідженнях життя та творчості історика.

Перший етап охоплює 1910-1930-ті рр. Він репрезентований матеріалами, в яких подаються оцінки наукової та громадсько-політичної діяльності О. Лотоцького. Ці напрями життєвої активності вченого знайшли відображення в статтях у періодичних виданнях, енциклопедіях. Оцінку діяльності О. Лотоцького надав Д. Дорошенко.

Встановлено, що в середовищі української еміграції склався в цілому позитивний образ науковця, який відбився у невеликих за обсягом, переважно оглядового характеру, ювілейних нарисах, спогадах та рецензіях на його наукові праці.

Роботи другого етапу - 1940-1980-ті рр. - можна поділити на три групи: 1) дослідження українських істориків з діаспори; 2) праці польських науковців; 3) студії радянських істориків.

У цей час у наукових колах української діаспори активно зверталися до висвітлення наукової, громадської та політичної діяльності О. Лотоцького. У пресі з`являлися спогади про вченого, авторами яких є: С. Наріжний, П. Зайцев, І. Токаржевський-Карашевич, І. Власовський та ін. У публікаціях відзначалася роль науковця у боротьбі за проголошення автокефалії Української православної церкви (далі - УПЦ), його праця на посаді директора Українського Наукового Інституту (далі - УНІ) у Варшаві. Друкувалися статті на пошану вченого у роковини його смерті, схвальні відгуки про мемуари та історичні розвідки науковця.

У 1983 р. син О. Лотоцького Борис опублікував збірник, що містить статті на згадку про історика, бібліографію його праць та фотодокументи.

Польська історіографія цього періоду представлена загальними розвідками щодо діяльності українських науковців-емігрантів на польських теренах. Більша частина цих праць була опублікована у 1970-1980-х рр. У них отримали висвітлення робота УНІ у Варшаві під керівництвом О. Лотоцького, його праця у Варшавському університеті, культурно-просвітницьких товариствах.

Найменше представлена радянська історіографія. Це зумовлено тим, що за радянських часів в Україні, через ідеологічні причини, ім`я О. Лотоцького залишалося маловідомим. Наукових розвідок, присвячених життєвому шляху та творчості вченого, на теренах УРСР майже не проводилося. Виняток становить дослідження О. Дея, який подав перелік псевдонімів О. Лотоцького.

Таким чином, у межах другого етапу дослідження творчості О. Лотоцького можна виділити дві тенденції: з одного боку - «байдужість» до постаті науковця, що характерна для української радянської історіографії; а з іншого - у середовищі української еміграції та польських наукових колах простежуються сталі зацікавлення творчим доробком ученого.

Третій етап у вивченні життя та творчості О. Лотоцького охоплює 1990_ті рр. - початок ХХІ ст. Його виокремлення пов`язане зі впливом політичних змін кінця ХХ ст. на тематику історичних розвідок як в України, так і поза її межами.

Перша група матеріалів цього періоду - наукові розвідки, опубліковані на території України. Перші дослідження життя та діяльності О. Лотоцького було зроблено В. Ульяновським та С. Ульяновською. У великій кількості публікацій 1990_х рр., присвячених періоду Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, постатям М. Грушевського, С. Петлюри та інших українських діячів, часто згадувалося й ім`я О. Лотоцького. В окремих матеріалах висвітлювалася видавнича діяльність науковця, його участь у боротьбі за публікацію україномовних видань, державна служба, науково-організаційна праця.

Різні аспекти життя та діяльності О. Лотоцького відображалися у працях сучасних українських дослідників: В. Андрєєв (стосунки О. Лотоцького та Д. Дорошенка); О. Ігнатуша (дослідження устрою православної Церкви та боротьба історика за автокефалію УПЦ); А. Портнов (діяльність вченого в еміграції).

Спеціальне наукове дослідження, присвячене відтворенню біографії вченого, було проведене В. Швидким та О. Дудко. Ці роботи є традиційними біографічним розвідками. Якщо В. Швидкий приділив більше уваги доеміграційним рокам життя вченого, то О. Дудко закцентувала її на польському періоді життя науковця. В обох дослідженнях О. Лотоцький постає переважно як громадський діяч та політик. Наукова діяльність, інтелектуальна еволюція вченого, аналіз його історичних студій - все це не отримало належного висвітлення у роботах В. Швидкого та О. Дудко. Це дає можливість для подальшого історіографічного дискурсу, присвяченого відтворенню інтелектуальної біографії О. Лотоцького.

Зауважимо, що з 90-х рр. ХХ ст. в Україні почалося перевидання праць ученого, а саме: «Автокефалія», читанка для дітей «Вінок», релігійні оповідання для дітей «Старий заповіт», «Новий заповіт», «Наука про службу Божу».

Сторінки емігрантського життя науковця продовжували вивчатися істориками української діаспори у 1990-х рр. - на початку ХХІ ст. Ці розвідки складають другу групу досліджень зазначеного періоду.

Матеріали польської історіографії становлять третю групу праць, присвячених вивченню життєвого шляху О. Лотоцького. У 1990-ті рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст. польська історіографія значно збагатилася студіями про діяльність українських емігрантів у міжвоєнній Польщі, зокрема, О. Лотоцького. Окремо відзначимо дослідження М. Леншевського, С. Козака, О. Вішки та Р. Потоцького, які вивчали різні аспекти наукової, викладацької, політичної діяльності О. Лотоцького.

Таким чином, на сучасному етапі спостерігається зацікавлення постаттю О. Лотоцького, що репрезентовано в широкому колі літератури, присвяченій українським визвольним змаганням 1917-1920 рр., науковим установам української еміграції у 1920-1930-х рр. та окремим представникам української історичної науки.

Проте, поза увагою науковців залишилася інтелектуальна біографія вченого, визначення місця О. Лотоцького-історика в українській історичній науці ХХ ст. Розширення уявлення про взаємовпливи його історичних студій та громадсько-політичної діяльності, принципи формування наукової концепції, зв`язок між її основними ідеями та практичною діяльністю науковця дає можливість доповнити історіографічний образ О. Лотоцького, що склався у вітчизняній та зарубіжній науковій спадщині, новими знаннями.

Проаналізовано джерельний комплекс, який став підґрунтям роботи. Історіографічний характер дисертації обумовив вибір джерельної бази. Відбір матеріалів визначався тим, що робота присвячена відтворенню інтелектуальної біографії О. Лотоцького. Тому основна увага зосереджувалася на джерелах, які дозволяють розширити уявлення про розвиток світоглядної позиції вченого, становлення його суспільно-політичних поглядів і, насамперед, про формування його наукової концепції.

Джерельна база дисертації нами поділена на опубліковані та архівні документи. До останніх належать ті, що знаходяться у фондах таких установ: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІА України, м. Київ), Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України у Києві (ІР НБУВ); Archiwum Gіуwny Akt Nowych (AGAN), Archiwum Gіуwny Akt Dawnych (AGAD), Archiwum Uniwersytetu Warszawskiego, що знаходяться у Варшаві (Польща).

Весь комплекс джерел систематизований автором за такими групами: І) документальні джерела, ІІ) публікації в періодичній пресі; ІІІ) наукові праці О. Лотоцького; ІV) публіцистичні роботи; V) публікації мемуарного характеру, VІ) листування О. Лотоцького.

До першої групи джерел належать документи, що дозволяють відтворити основні віхи життя та діяльності вченого і є тлом для реконструкції його інтелектуальної біографії. У першу чергу, слід назвати ті, що зберігаються в ЦДІА України, м. Київ (ф. 1225), ЦДАВО України (ф. 4465), ІР НБУВ (ф. 335, ф. 175). Відомості про життя дослідника в Польщі доповнюються інформацією, отриманою в результаті опрацювання фондів AGAN (фонди «Ministerstwo Wyznaс Religijnych i Oњwiecenia Publicznego w Warszawie z lat 1917-1939», «Ministerstwo Spraw Wewnetrznych z lat 1917-1939»), AGAD (фонд «Warszawski Duchowny Konsystorz Prawoslawny w Krуlestwie Polskim, 1835-1915, 1934») та Архіву Університету Варшавського («Sprawozdanie z dzialaіnoњci Studjum Teologji Prawoslawnej Uniwersytetu Warszawskiego»).

Важливою складовою джерельної бази є публікації в періодичних виданнях, які становлять другу групу. В них відстежувалася культурно-просвітницька та наукова діяльність представників української еміграції у міжвоєнний період.

Зважаючи на характер дисертації, основною є третя група джерел - історичні дослідження О. Лотоцького. Умовно їх можна поділити на декілька підгруп: 1) твори О. Лотоцького під час навчання у семінарії та духовній академії; 2) праці, що висвітлюють розвиток православних церков та їх устрій; 3) дослідження в галузі духовної освіти; 4) роботи біографічного характеру; 5) рецензії.

Четверту групу джерел складають публіцистичні праці О. Лотоцького, які дають уявлення про формування громадсько-політичних поглядів дослідника.

До п'ятої групи джерел віднесені матеріали мемуарного характеру - спогади самого О. Лотоцького, а також його колег, знайомих, друзів.

Шоста група джерел - це листування О. Лотоцького з родичами, друзями, науковцями, установами, організаціями. Неопублікована епістолярна спадщина зберігається у фондах ЦДІА України, м. Київ (ф. 1225, ф. 1235), ІР НБУВ (ф. 335). Опубліковано його листи до М. Грушевського, О. Шахматова, листування з Ф. Матушевським, В. Доманицьким.

Отже, залучена джерельна база дозволяє дослідити творчу активність О. Лотоцького, її основні форми та результати. Особливість використаної нами джерельної бази при реконструкції інтелектуальної біографії вченого полягає в її значному розширенні за рахунок праць дослідника, які відображають різні сфери його інтелектуального життя. Це дозволило сконцентрувати увагу на дослідженні саме особливостей еволюції світогляду та наукових переконань О. Лотоцького, прослідкувати на тлі життєвих змін його становлення як науковця, відтворити образ інтелектуала, життєва енергія якого знаходила прояв у різних сферах діяльності.

У дисертаційному дослідженні використано теоретико-методологічні принципи «інтелектуальної історії». яка вивчає історичні аспекти усіх видів творчої діяльності людини, у тому числі її умови, форми та результати. Протягом 1980-1990-х рр. у західній історіографії відбулося становлення нового жанру історичного дослідження зі специфічним визначенням предметного поля - «інтелектуальна біографія». Це стало логічним результатом поєднання двох дослідницьких перспектив: «інтелектуальної історії» та «нової біографічної історії» з акцентом на взаємовпливах мислителя минулого та його соціо-інтелектуального простору. Питання, пов`язані з теорією і практикою інтелектуальної біографії, особливостями формування історичних поглядів знайшли свій розвиток та обґрунтування у працях сучасних російських та українських авторів.

Інтелектуальна історія досліджує всі форми, засоби та інститути інтелектуального спілкування, всі продукти людського інтелекту. Залучення методологічних підходів інтелектуальної історії в біоісторіографічних дослідженнях сприяє написанню інтелектуальних біографій. Наріжним каменем біографічного підходу в інтелектуальній історії є розуміння нерозривного зв'язку між життям та творчістю особистості, між фактами її психологічної та інтелектуальної біографії.

Відмінність «інтелектуальної біографії», «персональної» або «індивідуальної» історії від звичного жанру традиційної біографії полягає у тому, що життя окремої людини, формування внутрішнього світу, внесок у розвиток зовнішнього світу виступають одночасно і як мета дослідження, і як засіб пізнання історичного соціуму, який твориться ними і включає їх самих. Тобто, вони використовуються для глибшого розуміння соціального контексту, а не навпаки, як це практикується у традиційних історичних біографіях. Проте, сама по собі біографія не має сенсу. Значення особливого дискурсу вона набуває лише у рамках соціальної та культурної ситуації, в яких проходить життя та діяльність особистості. У зв'язку з цим у даному дисертаційному дослідженні використано типологію біографічного жанру, розроблену Д. Уокером, яка вміщує у собі: 1) біографію особистості (дані про час і місце народження, освіту, родинні впливи, риси вдачі та особисте життя науковця); 2) професійну біографію (позиції історика в академічній системі, його професійна діяльність та відносини у науковому співтоваристві); 3) бібліографічну біографію (аналіз праць автора, історії їх створення, джерельної бази, методології досліджень, понятійного апарату); 4) ситуаційну біографію (події та умови соціально-економічного та політичного життя епохи, в яких жив та працював учений). Таким чином, уся сукупність фактів особистісного, професійного, ситуаційного та бібліографічного характеру утворює те, що можна називати науковою або інтелектуальною біографією ученого. На тлі життєвих ситуацій, змін у професійній сфері, умов розвитку суспільства в дисертаційному дослідженні відтворюється еволюція особистісних та наукових переконань О. Лотоцького.

При написанні інтелектуальної біографії необхідно розуміти, що інтелектуалом можна назвати того, хто живе напруженим інтелектуальним життям. Коли мова йде про науковця, інтелектуалом його можна назвати не лише за роботу в архівах, бібліотеках, написання монографій. Формування власного погляду на предмет дослідження, широка ерудиція, послідовне втілення своїх переконань як в науковій сфері, так і поза нею, участь у громадських акціях, власна позиція у громадсько-політичному житті, вміння доводити свою точку зору - все це дає підстави людині назвати себе не просто вченим, дослідником, а й інтелектуалом.

Постать О. Лотоцького цілком відповідає зазначеним критеріям. Як науковець він мав чіткі погляди на предмет свого дослідження, вони логічно поєднувалися з його громадянською позицією та політичними переконаннями, а різні сфери діяльності зумовили становлення його як високоосвіченого ерудита. Свою творчу енергію він реалізовував не лише в науковій сфері, адже був й активним учасником суспільно-політичних подій, в яких керувався власними переконаннями.

Свідченням того, що мова йде не про тривіальне відтворення фактів життя науковця є те, що крізь призму особистого життя, професійних зацікавлень, суспільного контексту відбувається дослідження етапів розвитку наукової концепції О. Лотоцького. Біографія стає ніби засобом вивчення механізмів формування ментальності історика. Ідейні впливи, система освіти, політичні переконання, коло спілкування допомагають відтворити загальну картину світосприйняття, систему фахових рис, інтелектуальних преференцій вченого. А історичні погляди стають своєрідним виразом світобачення історика. В них проявляються і його стиль мислення, і ерудиція, і життєві та професійні пріоритети.

Інтелектуальна біографія стає, таким чином, не звичайним відтворенням етапів життєвого шляху, а квінтесенцією життєвої активності в усіх її проявах: як громадянина, як науковця, як просто людини, що здатна самостійно мислити, приймати усвідомленні рішення та відстоювати свої переконання. Зв`язок усіх цих аспектів прослідковується на прикладі інтелектуальної біографії О. Лотоцького.

2. Становлення О. Лотоцького як інтелектуала-гуманітарія (до 1917 р.)

Висвітлюється розвиток життєвих та наукових пріоритетів діяча.

Присвячений аналізу початкових історичних студій ученого, співпраці з відомими українськими істориками. Основою, підґрунтям його становлення як національно свідомого українця та історика Церкви стало родинне виховання, вплив батька - православного священика. Якості фахового історика формувалися у О. Лотоцького завдяки спілкуванню з В. Антоновичем, М. Грушевським, О. Лазаревським під час навчання в Київській духовній академії. Історія Церкви поступово стала основним предметом наукових студій молодого дослідника. З третього курсу під керівництвом професора І. Малишевського, який викладав в академії курс «История Русской Церкви», він опрацьовував тему про устрій української Церкви. Результатом наукових пошуків стала стаття «Соборні крилоси на Україні та Білій Русі в ХV-ХVІ ст.», що була надрукована в «Записках НТШ» 1896 р. Публікація українською мовою завдала йому неприємностей. Рада Академії винесла вердикт про небажаність праці О. Лотоцького, як неблагонадійного, в освітній галузі. Скінчивши Академію влітку 1896 р. зі званням кандидата богослов'я, він не зміг знайти роботу викладачем і влаштувався працювати у Київську палату Державного контролю. Однак, О. Лотоцький продовжував історичні дослідження. До кола питань, що розглядалися молодим науковцем, потрапляли різні аспекти церковної історії: роль князів у становленні Церкви за доби Київської Русі, боротьба за православну віру на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст., православні обряди, матеріальне становище духовенства в Росії протягом ХVІІІ-ХІХ ст. Наукові студії з часом дедалі щільніше перепліталися з аналізом стану православної Церкви на українських землях на початку ХХ ст. Дослідницькі інтереси почали впливати на громадську діяльність О. Лотоцького.

Підкреслюється, що майже 20-річна громадсько-політична та просвітницька діяльність, державна служба та напружена самоосвіта в економічній сфері значною мірою впливали на становлення О. Лотоцького як інтелектуала. У його творчому доробку, окрім наукових статей з історії Церкви, з'являються публіцистичні матеріали, замітки з економічних питань, книжки для дітей. Протягом 18 років життя в Петербурзі (1900-1917) він співпрацював з видавництвом «Вік», «Благотворительным обществом издания общеполезных и дешевых книг», «Обществом имени Т.Г. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт-Петербурга», брав участь у виданні україномовного Євангелія, боротьбі за скасування Емського едикту 1876 р. про заборону української мови. Теми, пов`язані з громадською діяльністю О. Лотоцького, висвітлювалися в його публіцистичних матеріалах: утиски національно-культурних прав українського народу, заходи зі вшанування пам`яті Т. Шевченка, ставлення до українського народу з боку представників російської громадськості.

Досліджено праці науковця, присвячені проблемам освіти в Україні. Звернення до історичних студій у галузі освіти вчений пояснював тим, що на початку ХХ ст. виникла необхідність реформування багатьох сфер життя, у тому числі і освітньої. Тому він і вважав за потрібне проаналізувати шлях та особливості розвитку навчальних закладів на теренах України, аби врахувати всі національні риси та потреби у навчальному процесі. Дослідження історії виникнення освітніх установ на українських землях О. Лотоцький починає з часів Київської Русі. На кінець ХVІІ ст., за словами дослідника, вони були вкриті достатньо щільною мережею шкіл. Багато з них були католицькими, але власні освітні традиції знайшли продовження в діяльності братських шкіл.

Найбільш руйнівними для українських освітніх установ О. Лотоцький вважав ХVІІІ-ХІХ ст. Узагальнюючи погляди дослідника на розвиток системи освіти в цей період, можна відзначити декілька основних ідей, що прослідковуються у його працях: небажання влади сприяти поширенню освіти серед народу, безпосередня залежність змін у навчальних закладах від політичних подій у державі; процеси русифікації та полонізації на українських землях; низький рівень матеріального забезпечення шкіл та викладачів; непродуманість реформ в освітній галузі; зменшення частки загальноосвітніх дисциплін у програмах духовних шкіл, що знижувало загальний рівень підготовки випускників.

Публікації О. Лотоцького, присвячені історії освіти та стану навчальних установ на початку ХХ ст., мали на меті привернути увагу суспільства до освітніх проблем.

3. Розквіт інтелектуальної творчості Олександра Лотоцького

Присвячений реконструкції різнобічних напрямів діяльності науковця, які засвідчують широту його інтелектуальної активності.

Обґрунтовано взаємообумовленість політичної та наукової діяльності дослідника. Перебуваючи на посадах генерального писаря Української Центральної Ради, міністра ісповідань за часів Гетьманату, посла УНР у Туреччині О. Лотоцький велику увагу приділяв церковному життю на українських землях, виступав за автокефалію УПЦ. На засіданні Всеукраїнського церковного собору 12 листопада 1918 р. він проголосив заяву, в якій відзначалося, що автокефалія української Церкви - це не лише церковна, але й національно-державна необхідність. Виконуючи обов`язки голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Туреччині, він прагнув домогтися визнання Константинопольським патріархом автокефалії УПЦ.

Виконання О. Лотоцьким державних обов`язків протягом 1917-1920 рр. сприяли формуванню політичного бачення ролі автокефальної Православної церкви в українському державотворенні та проекції актуальних проблем церковного будівництва на історичну ретроспективу інституціонального розвитку українського православ`я.

Підкреслимо, що ідеологічне підґрунтя подальших наукових студій ученого з історії церкви остаточно склалося вже після 1917-1920 рр. О. Лотоцький прийшов переконання у необхідності самостійного політичного розвитку України, державна незалежність якої обумовлена всім її історичним розвитком від часів Київської Русі і до сьогодення. Як вагомий чинник життя українців розглядав історик православну Церкву. Її історія у висвітленні дослідника - це також постійна боротьба за самостійний розвиток, адже прагнення до автокефалії він вбачав ще з часів прийняття християнства. Роздуми та студії О. Лотоцького над історичною долею української Церкви зрештою оформилися у цілісну концепцію розвитку та устрою православних церков. Її загальна мета була зумовлена політичними переконаннями вченого, які полягали в тому, що у незалежній державі має бути незалежна Церква.

Висвітлюються особливості використання О. Лотоцьким у своїх матеріалах персонологічного підходу. Біографічні нариси, підготовлені дослідником, почали виходити ще за студентських років і хронологічно охоплюють майже все творче життя історика, що вказує на його безперервне звернення до біографічної проблематики, хоча ці дослідження і не були провідною сферою його наукових розвідок. У 20-30-х рр. ХХ ст., у період розквіту інтелектуальної творчості О. Лотоцького, зацікавленість ученого персональним виміром української історії зростає. Умовно, за жанром, обсягом та призначенням, можна виділити окремі видання, статті з приводу ювілейних дат, розділи в спогадах.

Перший досвід роботи над біографіями дослідник отримав ще в студентські роки. У Київській духовній академії була розпочата робота над біографічним словником діячів - українців та чужинців, що зробили внесок в українську справу. Керував роботою професор В. Антонович за допомогою М. Грушевського. О. Лотоцький очолював групу, яка опрацьовувала біографії церковних діячів. Протягом наступних років у науковому доробку дослідника постійно з`являлися розвідки, присвячені І. Тобілевичу, С. Руданському, В. Антоновичу, С. Єфремову, В. Доманицькому, В. Біднову та іншим. Найчастіше у своїх біографічних нарисах О. Лотоцький висвітлював діяльність Т. Шевченка, М. Грушевського та С. Петлюри. Зазначимо, що спогади історика також насичені невеликими характеристиками громадських, політичних, культурних діячів, з якими довелося зустрітися автору мемуарів.

Отже, біографічні розвідки О. Лотоцького є презентацію громадянських, політичних та наукових уподобань діячів українського руху. Головним критерієм позитивної оцінки у роботах вченого було вірне і сумлінне служіння українській національній справі. Метою біографічних нарисів науковця можна вважати популяризацію знань про українських духовних та політичних лідерів.

Містить аналіз життєвих умов, що сприяли поверненню О. Лотоцького до історичних досліджень та активізації його науково-організаційної роботи. У 1920 р. з Константинополя О. Лотоцький виїздить до Європи. Перебуваючи у Празі, вчений займається викладацькою працею, що дозволило йому відновити історичні студії. Він працював в Українському Вільному Університеті, Українській Господарській Академії в Подебрадах, був членом Українського історично-філологічного товариства, Українського Республікансько-Демократичного Клубу. Викладаючи в Українському Вільному Університеті, науковець 1924 р. отримав звання надзвичайного професора після видання праці «Устав князя Володимира Великого». У 1926 р. за працю «Українські джерела церковного права» став звичайним професором університету.

З переїздом до Варшави 1928 р. інтелектуальна діяльність науковця стала ще більш насиченою. Цьому сприяли його співпраця з різними академічними інституціями, визначними науковцями. Вчений був викладачем та завідувачем кафедри Історії Православних слов`янських та Румунської церков Православного Богословського відділення Варшавського університету, викладав такі курси: «Історія православних слов`янських церков та румунської церкви», «Історія становлення Церкви (з 1054 р.)», «Студії з історії православної Церкви в Польщі». У 1930-х рр. було опубліковано монографії та мемуари О. Лотоцького: «Українські джерела церковного права», «Автокефалія», «Сторінки минулого», «В Царгороді». Він брав участь у діяльності Українського Центрального Комітету в Польщі, Клубу «Прометей», здійснював наукові поїздки до Чехословаччини, Німеччини, Франції. Як один з ініціаторів та перший директор УНІ у Варшаві, О. Лотоцький зробив значний внесок в інституалізацію української історичної науки в Польщі.

Встановлено, що емігрантське життя внесло свої корективи не лише у сферу наукових студій історика. Політичні реалії 20_30-х рр. ХХ ст. не могли залишити байдужим О. Лотоцького, не могли не викликати його коментарів та оцінок. Негативне ставлення історика до політики Російської імперії щодо українського народу трансформувалося у повне неприйняття Радянського Союзу, невизнання правомірності його існування. Визнаючи соціальну різницю між царською Росією та Радянським Союзом, історик наголошував на єдності їх національно-державної політики. І саме ця спадковість політичних традицій зумовлювала те, що незалежність України так само не була в інтересах радянської держави, як її не було в планах царського уряду. О. Лотоцький був переконаний, що СРСР - нетривале утворення, і тому необхідно виявити організованість та витривалість, очікуючи нової нагоди на відновлення боротьби за власну державність.

В умовах, коли на українських землях не було можливості для збереження традицій державотворення, національного розвитку, ці завдання О. Лотоцький покладав саме на представників української еміграції. Певною мірою така позиція була зумовлена відчуттям провини, адже його покоління не змогло зберегти українську державність. Українських емігрантів він розглядав, по-перше, як ланку, що поєднує населення українських земель у складі СРСР та світ, а по-друге, як виразників національних інтересів перед світовою громадськістю. Саме заради виконання цих завдань емігрантська інтелігенція мала сприяти активізації культурного життя українців за кордоном, створювати громадські, наукові товариства, проводити політичне виховання молоді.

Отже, протягом 1920-1930-х рр. О. Лотоцький продовжив активну громадську діяльність, відновив свої наукові студії та зайнявся викладацькою роботою. Історичні розвідки продовжували доповнюватися публіцистичними статтями, в яких висвітлювалися політичні погляди автора та реалії емігрантського життя.

4. Концепція устрою та розвитку православних церков О. Лотоцького в інтелектуальному просторі першої третини ХХ ст.

На основі аналізу монографій, статей реконструйовано погляди вченого на головні засади та етапи становлення православних церков, зокрема, Української православної церкви.

Зазначається, що на початок ХХ ст. в українській історичній науці тема становлення та розвитку православної Церкви на теренах України вже мала певну історіографічну традицію. Перевага в історичних розвідках надавалася подіям, пов`язаним з поширенням християнства, умовами розвитку православної Церкви за литовсько-польської доби, боротьбі козацтва за православну віру. О. Лотоцький прагнув у своїх історичних студіях довести право УПЦ на автокефалію. Таке завдання вимагало спочатку дослідити загальні засади церковного устрою, історію розвитку інших православних церков. Саме ці теми були недостатньо висвітленими в українській історичній науці на початку ХХ ст.

О. Лотоцький визначав поняття «автокефалія» як право незалежності у церковних справах. Початок формування автокефального устрою він пов`язував у першу чергу з етнічними особливостями народів, серед яких поширювалося християнство. Набуття національних елементів створювало підстави для автокефального устрою православної церкви. Аналіз засад православного церковного устрою науковець продовжив висвітленням історичного розвитку православних церков: Болгарської, Сербської, Російської та ін.

Присвячений аналізу поглядів ученого на розвиток православної церкви на теренах України. Боротьба за автокефалію УПЦ стала головною справою для О. Лотоцького після подій 1917-1920 рр. Втративши політичні важелі для доведення своєї точки зору з цього питання, дослідник намагався зробити це науковими засобами.

О. Лотоцький досліджував історію православної церкви на українських землях з часів прийняття християнства до ХХ ст., відповідність її устрою основним церковним канонам, розвиток церковного права. Головними засадами устрою православних церков, на яких базується поняття автокефалії, дослідник визначав єдність усіх православних церков, наявність національних особливостей та соборність. На його думку, УПЦ повною мірою зберігає ці засади й своїм історичним розвитком доводить, що може претендувати на визнання автокефалії.

За підсумками своїх розвідок науковець дійшов висновку, що проголошення автокефалії УПЦ цілком правомірне і вона є однією з умов становлення незалежної Української держави.

Зазначено, що в історичних студіях О. Лотоцького знайшли відображення питання наявності в українській традиції різних культурних впливів: східного (візантійського, московського) та західного. Як органічну властивість українства розглядав О. Лотоцький поєднання світоглядних ідей як західнохристиянського, так і східнохристиянського світів.

Доведено, що визначальним і позитивним для розвитку культури і насамперед Церкви на українських теренах з Х по ХІV-ХV ст. О. Лотоцький вважав східний, візантійський вплив. Сприйняття західних традицій протягом наступних століть стало причиною того, що населення українських земель ХVІІ ст. науковець характеризував вже як людей західноєвропейської культури. Знайомство із західною культурою, відкритість українського суспільства до нового призвели до посилення відмінностей між Україною та північним сусідом - Росією, чий вплив надалі стає визначальним. На думку вченого, найбільш руйнівним для національних засад української Церкви стали ХVІІІ-ХІХ ст., протягом яких російський уряд планомірно нівелював національні особливості українського церковного життя. Дослідник вважав, що від повного культурного занепаду українців врятував лише той освітній потенціал, в основі - візантійський, а надалі - західноєвропейський, який населення наших земель мало на кінець ХVІІ ст.

Таким чином, у концепції О. Лотоцького історія УПЦ подається у загальному контексті розвитку православ`я, що стало новим напрямом досліджень історії Церкви в українській науці.

Висновки

історіографічний лотоцький мемуарний творчій

У Висновках обґрунтовано загальні підсумки дисертаційного дослідження. Вони формулюються таким чином:

1. Встановлено, що інтелектуальна біографія передбачає не усталене поетапне відтворення життєвих віх особи, а цілісний аналіз усіх проявів творчої активності людини, їх взаємообумовленість, зв`язок із соціокультурним та політичним середовищем, в якому людина жила і творила.

2. Основою джерельної бази інтелектуальної біографії стають, насамперед, документи, що висвітлюють розвиток світоглядної позиції, наукових та громадянсько-політичних преференцій історика: статті, монографії, мемуари.

3. Реконструкція інтелектуальної біографії О. Лотоцького (1870-1939 рр.) дозволяє простежити історичні аспекти різних напрямів його творчої діяльності, розширити відомості про формування предмету досліджень, еволюцію ідеологічних засад його історичних студій, їх зумовленість тогочасним соціокультурним та інтелектуальним середовищем. Відтворення загальної картини інтелектуального розвитку діяча вимагає аналізу усіх напрямів, в яких реалізовувався його життєвий потенціал: наукові студії, громадсько-політична та науково-організаторська діяльність.

4. Наявні на сьогоднішній день наукові дослідження про О. Лотоцького не відтворюють його образ, як інтелектуала, у повній мірі. Праці, в яких висвітлюється життєвий шлях ученого, нами умовно поділені на три групи: прижиттєві рецензії, відгуки, оцінки діяльності О. Лотоцького; публікації 1940-1980-х рр.; історичні дослідження 1990-х рр. - початку ХХІ ст. У більшості історичних розвідок він постає як активний учасник українського громадсько-політичного життя. Недостатність паралелей між різними векторами діяльності О. Лотоцького не дозволяла відтворити цілісну картину становлення високо ерудованого інтелектуала.

5. Інтерес до історії Церкви у О. Лотоцького формувався під впливом родинного оточення, під час співпраці з видатними українськими істориками В. Антоновичем, М. Грушевським. До кола його початкових наукових студій потрапляли різні аспекти церковної історії, вивчення яких поєднувалося з аналізом стану православної Церкви на українських землях наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Значний вплив на формування О. Лотоцького-історика наклало його життя у Петербурзі у 1900-1917 рр. Державна служба та громадська діяльність, з одного боку, зумовлювали отримання нових знань у різних галузях, досвіду громадської роботи. Проте, з іншого боку, обмежували можливості займатися історичними розвідками. Висвітлення громадсько-політичного життя українства, історії розвитку освітніх установ розширюють простір творчої діяльності науковця. Відбувалося становлення О. Лотоцького не просто як ученого чи державного службовця, а як справжнього інтелектуала, патріота України.

6. Протягом 20-30-х рр. ХХ ст. повною мірою розкрився потенціал О. Лотоцького як історика, організатора науки та викладача. Керівництво науковими установами, викладання у вищих навчальних закладах, участь у наукових конференціях, створення власної наукової концепції - все це дало йому можливість впливати на формування соціокультурного середовища серед українства в еміграції та зайняти чільні позиції в персональній ієрархії української історичної науки в еміграції. Вчений скеровував історичні студій в еміграції, організовував наукове життя, формулював власні ідеї, що трансформувалися у наукову концепцію, був одним з провідних дослідників історії Церкви в українській історіографії.

7. Різноманітні огляди церковної історії, біографічні нариси, публіцистичні статті тощо стали основою для оформлення О. Лотоцьким авторської концепції історичного розвитку православних церков. Крім того, історичні погляди О. Лотоцького відбивали і його життєві позиції, відображали його переконання не лише як людини, а й як громадянина та політика. Ідеологічне підґрунтя історичних студій 1920-1930-х років сформувалося головним чином у ході національно-визвольних змагань на українських землях у 1917-1920 рр. та внаслідок втрати Україною державності.

8. О. Лотоцький трактував поняття «автокефалія» як право незалежності у церковних справах. Він розглядав основні засади автокефалії православних церков, досліджував їх історичний розвиток, визначав історико-правові передумови отримання православною церквою статусу автокефальної, досліджував національні особливості УПЦ. Висвітлення цих аспектів дало можливість ученому наблизитися до головного завдання, яке ставилося ним у ході наукових студій: довести, що у незалежній державі має бути незалежна Церква. Кожен народ має право на свою національну Церкву, скільки народів - стільки може бути і автокефальних церков.

9. Історичні дослідження О. Лотоцького мають високий науковий рівень; публіцистичні праці відзначаються чітким формулюванням проблеми, аргументованістю власної позиції; мемуари є яскравою презентацією епохи, її дійових осіб очима О. Лотоцького, містять достатньо багато цінних для історії фактичних відомостей, біографічних нарисів.

10. О. Лотоцький не є загальновідомим науковцем на тлі таких непересічних особистостей, як М. Грушевський, В. Липинський чи Д. Дорошенко. Проте, його науковий доробок дедалі активніше починає використовуватися у сучасній українській історичній науці. Цей процес стосується як історичних монографій вченого, так і його спогадів, публіцистичних статей, нарисів з історії освіти. Зайнявши чільне місце серед українських істориків в еміграції у 1920-1930-х рр., дослідник був забутий в Україні. Відтворення основних віх життєвого шляху О. Лотоцького поставило його в один ряд з активними учасниками національно-визвольних змагань на українських землях. Реконструкція ж інтелектуальної біографії О. Лотоцького дозволяє знову наблизити постать вченого до рівня визнаного науковця не тільки в емігрантських колах, а й в Україні.

Література

1. Михайленко Г. О.Г. Лотоцький: умови розвитку освіти на українських землях / Галина Михайленко // Півд. архів: Зб. наук. праць: Іст. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. ХХІ. - С. 27-31.

2. Михайленко Г. Еволюція наукових зацікавлень О.Г. Лотоцького / Галина Михайленко // Вісн. Тавр. фундації (Осередку вивчення укр. діаспори): Літ.-наук. зб. - Вип. 2. - К. - Херсон: Просвіта, 2006. - С. 96-122.

3. Михайленко Г. Наукова та громадсько-політична діяльність О.Г. Лотоцького: історіографія питання / Галина Михайленко // Півд. архів: Зб. наук. праць: Іст. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. ХХІІІ. - С. 142-147.

4. Михайленко Г. Науково-громадська діяльність О. Лотоцького в контексті культурного життя української еміграції в Центрально-Східній Європі / Галина Михайленко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. - Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2006. - Вип. 4. - С. 254-263.

5. Михайленко Г. Публіцистичні праці О. Лотоцького як джерело вивчення української історії / Галина Михайленко // Півд. архів: Зб. наук. праць: Іст. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2007. - Вип. ХХV. - С. 55-60.

6. Михайленко Г. Українська культура між Сходом і Заходом: візія О. Лотоцького / Галина Михайленко // Півд. архів: Зб. наук. праць: Іст. науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2007. - Вип. ХХVІ. - С. 101-106.

7. Михайленко Г. Особливості розвитку української православної церкви в Х - ХVІІ ст. у висвітленні О. Лотоцького / Галина Михайленко // Древнее Причерноморье. - Одесса: ФЛП «Фридман А.С.», 2008. - Вып. VІІІ. - С. 244-249.

Размещено на Allbest.ru