Культурна спадщина та історія Правобережної України у наукових студіях Ореста Левицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

писемний пам'ятка левицький

Актуальність теми. Упродовж 1990-х рр. - початку ХХІ ст. помітно зросло зацікавлення життям та діяльністю яскравих постатей у галузі вітчизняної історії, біографічні матеріали яких тривалий час спотворювалися тенденційними оцінками або замовчувалися взагалі. Для науковців стали доступними засекречені особові фонди ще кілька десятків років тому „непопулярних” діячів українського пам'яткознавства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Адже останні довго вважались особами, наукова спадщина яких не вписувалась у рамки комуністичної тоталітарної системи.

У контексті актуалізації в сучасних історичних дослідженнях антропологічного підходу помітне місце має бути відведене вивченню діяльності та наукової спадщини визначного українського вченого-історика, археографа, архівіста, етнографа, белетриста й водночас пам'яткознавця Ореста Івановича Левицького (1848-1922 рр.). Сьогодні особистість науковця значною мірою повернута з історичного забуття. Однак і досі практично маловідомим залишається його внесок у пошук і дослідження культурної спадщини правобережних українських земель, справу її збереження, охорони та популяризації, висвітлення сторінок минувшини цього регіону України на підставі часто власноруч віднайдених і вивчених науковцем реліквій.

Завдяки О. Левицькому до наших днів збереглося чимало писемних пам'яток. Першочергове місце серед них посідають актові книги Київщини, Волині й Поділля - важливі джерела з вивчення середньовічної історії України. Їх публікація здійснювалась у серійних виданнях Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київської археографічної комісії) під безпосереднім керівництвом або за участю О. Левицького. Це сприяло формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін (археографії, палеографії, картографії та ін.), вихованню в Україні кадрів кваліфікованих істориків, архівістів, які згодом ставали активними діячами українського національного відродження.

Особистість ученого заслуговує на визнання також тому, що він, широко залучаючи пам'ятки історії та культури, виступав фаховим дослідником окремих питань і періодів середньовічної історії Правобережної України. Гідними наслідування залишаються величезна ерудиція О. Левицького, намагання дотримуватися наукової об'єктивності та принциповості, легка й доступна мова та форма викладу ним історичного матеріалу. Літературне мистецтво й високий науковий рівень ученого-пам'яткознавця щодо підготовки власних праць можуть слугувати сучасним дослідникам історії та культурної спадщини України чудовим взірцем для наслідування, а тому потребує подальшого вивчення й оприлюднення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукових тем „Минуле і сучасне Волині”, „Історія культури Волині” історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки, згідно з навчальними програмами й планами кафедри давньої та нової історії України. Робота є складовою частиною держбюджетної теми „Західне Полісся: історія і культура”(номер державної реєстрації 01031U000656).

Мета і завдання дослідження. У дисертації поставлена мета - дослідити діяльність О. Левицького щодо пошуку, вивчення, оприлюднення та охорони культурної спадщини Правобережної України впродовж останньої третини ХІХ ст. - перших двох десятиліть ХХ ст., висвітлення сторінок середньовічної історії регіону на підставі історичних реліквій.

Відповідно до поставленої мети виділено такі завдання:

систематизувати відомі на сьогодні матеріали та ввести до наукового обігу нові джерела про пам'яткознавчу діяльність О. Левицького;

дослідити діяльність О. Левицького з вивчення писемних пам'яток у складі Київської археографічної комісії, інших наукових інституцій, вплив такої співпраці на його становлення як ученого й популяризатора культурної спадщини та історії Правобережної України;

проаналізувати джерельну базу і зміст наукових та публіцистичних історико-краєзнавчих праць О. Левицького, що стосуються пам'яток і минувшини Правобережної України;

визначити роль наукової спадщини вченого в розвитку історичних і пам'яткознавчих студій Київщини, Волині та Поділля.

Об'єктом дослідження виступають пам'яткознавчі пошуки й наукова спадщина О. Левицького, які дають змогу простежити процес дослідження вченим пам'яток правобережних українських земель та реконструкції на їх підставі низки сюжетів середньовічної історії означеного регіону.

Предметом дослідження є форми, методи, прийоми та зміст роботи О. Левицького в галузі пам'яткознавства й науково-публіцистичної діяльності, спрямовані на вивчення, збереження та популяризацію впродовж останньої третини ХІХ ст. - перших двох десятиліть ХХ ст. культурної спадщини й історії Київщини, Волині та Поділля.

Територіальні межі дослідження охоплюють Київщину, Волинь і Поділля - території, які в історичній науці класифікуються як Правобережна Україна. За адміністративно-територіальним поділом Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст. вони були об'єднані в Київське, Подільське й Волинське генерал-губернаторство у складі трьох губерній. Ці території вирізнялися самобутністю історичного розвитку, наявністю чималої кількості пам'яток, що давало змогу проводити широкомасштабну діяльність у сфері вивчення минулого регіону, пошуку та збереження його культурної спадщини.

Хронологічні межі дисертації охоплюють останню третину ХІХ ст. - перші два десятиліття ХХ ст. - період здійснення О. Левицьким історико-пам'яткознавчої діяльності. Саме тоді він сформувався як справжній подвижник вивчення пам'яток Київщини, Волині й Поділля, насамперед археографічних та архітектурних, чудовий знавець релігійно-церковної й соціально-побутової історії цих земель. Напрацювання вченого у сфері пам'яткознавства та дослідження минувшини Правобережної України втілились у науково-публіцистичні праці, які й досі не втратили цінності.

Методи дослідження. Для розв'язання дослідницьких завдань у дисертації застосовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні методи. Із-поміж загальнонаукових використано структурно-системний підхід, який дав змогу розглянути об'єкт дослідження з усіма його основними рисами як єдине ціле. Використовувався також метод аналізу й синтезу. Із переліку спеціальних історичних методів дисертантка звернулася до проблемно-хронологічного, біографічного, порівняльного методів, а також методу класифікації. Проблемно-хронологічний метод дав змогу простежити становлення О. Левицького як дослідника історії та культурної спадщини Правобережної України, його здобутки у вивченні й популяризації цих сфер суспільно-культурного життя регіону. Біографічний, порівняльний методи, а також метод класифікації допомогли звернути увагу на віднайдення та опрацювання невідомих до цього часу фактів із життя та наукової діяльності О. Левицького, осмислення його непересічної ролі в розвитку української історичної науки та пам'яткознавства останньої третини ХІХ ст. - перших двох десятиліть ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці комплексно характеризується діяльність О. Левицького як дослідника культурної спадщини та історії саме правобережних українських земель. Завдяки використанню опублікованих матеріалів, виявлених в архівах нових документів, інших джерел відтворено невідомі сторінки життя й творчості вченого, які стосуються насамперед вивчення ним Волині та Поділля. Так, віднайденим і вперше введеним до наукового обігу джерельним матеріалом про дослідження О. Левицьким пам'яток подільського краю є листи Є. Сіцинського - українського історика та етнографа, музеєзнавця, відомого краєзнавця Поділля. Елементом новизни стало залучення для розкриття теми ще не оприлюдненої частини листування О. Левицького з відомим вітчизняним істориком, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, професором Київського університету В. Іконниковим. З'ясовано роль О. Левицького як одного з перших провідних вітчизняних учених, який звернув увагу на особливу цінність археографічних пам'яток, зокрема актових книг Волині та Поділля, став взірцем їх сумлінного виявлення, вивчення й оприлюднення. Дістало подальший розвиток положення про вагоме значення дослідника в українському національному відродженні межі ХІХ-ХХ ст., у розвитку на Правобережній Україні краєзнавчого руху.

Практичне значення одержаних результатів. Зміст, положення й висновки дисертації є складовою частиною вивчення в загальноукраїнському масштабі питань дослідження впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. історії та культурної спадщини українських земель. Фактологічний матеріал роботи, її теоретичні положення й висновки можуть бути використані під час підготовки узагальнюючих праць з історії України, її регіонів, насамперед Правобережної України, історіографічних, біографічних та краєзнавчих видань, посібників, спеціальних статей.

Використані джерела стануть у нагоді в процесі укладання збірника документів з історії суспільно-політичного та культурного життя Київщини, Волині й Поділля другої половини ХІХ - початку ХХ ст., хрестоматії з історії українського краєзнавства та пам'яткознавства. Дисертаційна робота може сприяти активізації наукових студій, спрямованих на вивчення життєвого й творчого шляху представників української інтелігенції означеного періоду.

Апробація результатів дисертації. Загальна концепція й результати дослідження розглядалися на засіданнях кафедри давньої та нової історії України Волинського національного університету імені Лесі Українки. Вони були оприлюднені на більше ніж 20 наукових зібраннях різних рівнів, зокрема, на ХV Міжнародній конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2005 р.), V Буковинській історико-краєзнавчій конференції, (Чернівці, вересень 2005 р.), ХІІ Міжнародній науковій конференції „Волинська ікона: дослідження та реставрація” (Луцьк, жовтень 2005 р.), ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків „Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, травень 2006 р.), Другій всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 140-літтю з дня народження видатного українського історика, першого Президента Української держави Михайла Грушевського (Львів, грудень 2006 р.), Міжнародній науковій конференції молодих учених „Каразінські читання” (Харків, квітень 2007 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції „Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії” (Ніжин, квітень 2007 р.), Міжнародній науково-краєзнавчій конференції „Звягель - Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення” (Новоград-Волинський, липень 2007 р.), Буковинській науково-практичній конференції „Ми українці, ми українські” (Чернівці, листопад 2007 р.), ХХVІ Волинській обласній науковій історико-краєзнавчій конференції „Минуле і сучасне Волині та Полісся. Луцька міська громада: історія, традиції, люди” (Луцьк, листопад 2007 р.), XXVII Міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції „Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олександр Цинкаловський і край” (Володимир-Волинський, лютий 2008 р.), ХХVІІІ Волинській обласній історико-краєзнавчій науковій конференції „Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть” (Стара Вижва - Нова Вижва, червень 2008 р.), Волинській історико-краєзнавчій конференції (Житомир, листопад 2008 р.), XXIX Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції „Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині” (Ковель, грудень 2008 р.), ХХХІІ Міжнародній історико-краєзнавчій конференції „Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині” (Володимир-Волинський, червень 2009 р.).

Протягом 2005-2009 рр. окремі аспекти дисертації доповідалися на „Днях науки” Волинського національного університету імені Лесі Українки, упродовж 2007-2009 рр. - на міжнародних науково-практичних конференціях аспірантів і студентів „Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє” (Луцьк, Волинський національний університет імені Лесі Українки).

Питання теми апробувалися під час викладання нормативного курсу „Історія України” у Кузнєцовській філії Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу (м. Київ).

Публікації. Результати дисертації викладені в 11 публікаціях, із яких чотири вміщено в наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, сім - у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів (шести підрозділів), списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок, у тому числі основного тексту - 165 сторінок. Загальна кількість використаних джерел - 295 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок із науковими програмами, планами, темами; визначено мету й завдання дисертації, її об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі; окреслено методи дослідження; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, форми апробації роботи.

У першому розділі - „Історіографія та джерельна база” - дається характеристика здобутків історіографії з теми дисертації та її джерел.

Перший підрозділ - „Висвітлення теми в історичній літературі” - містить аналіз праць, у яких ідеться про вивчення О. Левицьким культурної спадщини Правобережної України та висвітлення на її підставі сторінок середньовічної історії регіону.

Відзначено, що дослідження творчої спадщини О. Левицького розпочалося на межі ХІХ-ХХ ст. Воно здійснювалось у 1920-ті рр., продовжилося з кінця 1960-х рр. і триває сьогодні. Отримані результати дали змогу підготувати історіографічно-бібліографічні огляди літератури про життя та діяльність визначного вченого. Ними є розділи або фрагменти праць М. Марченка, В. Кравченка, В. Сарбея та Л. Москвич, К. Кондратюка, ін. Однак констатується, що в історіографії немає спеціального дослідження про пам'яткознавчі зацікавлення О. Левицького культурною спадщиною Правобережної України. Наявні монографії й статті висвітлюють лише фрагментарні відомості з означеної теми. Ці дослідження розділені на кілька груп: видання дореволюційної доби; публікації 1920-х рр.; наукові розвідки вчених української діаспори; праці дослідників у Радянській Україні другої половини 1960-х - початку 1970-х рр.; роботи, що з'явилися в умовах розпаду Радянського Союзу, здобуття й утвердження незалежності України (кінець 1980-х рр. - початок ХХІ ст.).

У дореволюційних виданнях стислу інформацію про О. Левицького як автора багатьох наукових та літературно-публіцистичних праць - і значно меншою мірою пам'яткознавця - подано в енциклопедіях, працях І. Франка, С. Єфремова, В. Іконникова. У першій половині 1920-х рр. з'являються нариси М. Василенка та М. Грушевського, написані на знак ушанування пам'яті вченого. Тут високо оцінено його внесок у вивчення авторства „Літопису Самовидця”, публікацію окремих томів джерелознавчих видань Київської археографічної комісії. Однак тема вивчення О. Левицьким інших пам'яток Правобережної України, його зусилля щодо збереження культурної спадщини регіону в працях цих та інших авторів 1920-х рр. не піднімається.

В умовах замовчування прізвища О. Левицького сталінським тоталітарним режимом (1930-ті - початок 1950-х рр.) своєрідними рятівниками збереження пам'яті про вченого виступили науковці української діаспори. Тут вирізняються праці Д. Дорошенка, О. Оглоблина. Їх доповнюють колективні видання зарубіжних українських дослідників наступних десятиліть.

У вітчизняній історіографії материкової України звернення до особистості О. Левицького на короткий період активізувалося наприкінці 1960-х - на початку 1970-х рр. Саме тоді з'явилися праці Л. Москвич, А. Сторчака, В. Cарбея, де популяризувалися біографія вченого, його творча, у тому числі пам'яткознавча, спадщина. Однак ідеологічна атмосфера наступних півтора десятка років зумовила те, що прізвище О. Левицького знову почало лише згадуватись у тодішніх наукових публікаціях.

На межі 1980-1990-х рр. українські історики отримали можливість широкого дослідження життя та діяльності вченого. Цьому сприяло й відродження наприкінці 1988 р. пам'яті про нього як одного з фундаторів і перших президентів Академії наук України. Найповніше в ці та наступні роки спробували охарактеризувати діяльність О. Левицького В. Сарбей і Л. Москвич. Підсумком їхньої роботи стали кілька статей та ґрунтовна монографія. На підставі залучення широкого кола джерел автори показали О. Левицького як знавця актових книг - важливого джерела дослідження історії України XV?XVIII ст. Монографія простежує діяльність науковця щодо їх пошуку під час відряджень на Волинь і Київщину, здійснення ним археологічних розкопок, вивчення пам'яток сакрального мистецтва.

В умовах незалежної України вивчення особистості О. Левицького здійснюється з урахуванням узагальнюючих праць сучасних українських істориків, де розглядається проблематика ХІХ - початку ХХ ст., у тому числі пам'яткознавчого характеру. Ними є дослідження О. Реєнта, Н. Щербак, О. Журби, Л. Баженова, С. Заремби, С. Гаврилюк, ін. Спираючись на них, ряд авторів подали на сторінках збірників міжнародних, усеукраїнських та регіональних конференцій загалом уже відомий матеріал про О. Левицького. Окремі статті, замітки науково-популярного характеру про дослідника написали краєзнавці, журналісти.

Таким чином, історіографічний аналіз дає підстави стверджувати, що, незважаючи на увагу до постаті О. Левицького, його діяльність щодо вивчення культурної спадщини та історії Правобережної України ще не знайшла вагомого наукового висвітлення. Особливо це стосується Поділля. Потребує ґрунтовнішого аналізу його робота в складі науково-громадських товариств історичного та пам'яткознавчого профілю, різносторонні зв'язки з представниками інтелігенції різних регіонів, про які йдеться в дисертації: із родиною Косачів (Волинь), Є. Сіцинським (Поділля).

У другому підрозділі - „Джерела” - охарактеризовано основні види джерел, які використано для написання дисертації. Усебічний аналіз пам'яткознавчої діяльності О. Левицького базується на виявленні, вивченні та опрацюванні насамперед письмових історичних джерел: архівних матеріалів, публікацій документів, наукових звітів і творів самого О. Левицького, листування, періодичних видань, спогадів тощо.

У фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві містяться матеріали, у яких ідеться про пам'яткознавчу діяльність О. Левицького, його участь у роботі науково-громадських осередків, зв'язки з визначними діячами української науки й культури. Це рапорти, протоколи різноманітних засідань, звіти, листи, анкети та інші документи. Вони містяться у фондах: 725 - Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, 222 і 223 - Історичне товариство Нестора-літописця, 1143 - особистий фонд О. Левицького, ін.

Вагомі архівні документи О. Левицького опрацьовано у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Головним чином це фонди: І - літературні матеріали, ІІІ - листування, 81 - Левицький Орест Іванович (1848-1922). Тут містяться унікальні рукописні свідчення про зацікавлення вченим історичною проблематикою та пам'ятками правобережних українських земель: звіти про відрядження, описи виявлених пам'яток, листування з істориками, пам'яткознавцями, краєзнавцями, ін. Серед епістолярію особливу цінність становлять матеріали, які свідчать про вивчення О. Левицьким збірок Київського центрального архіву давніх актів, зв'язки з краєзнавцями Волині й Поділля, участь в обстеженні та вивченні пам'яток старовини Правобережжя на межі ХІХ-ХХ ст. Зокрема, автором виявлено листи подільського краєзнавця Є. Сіцинського до О. Левицького. Їх зміст дав змогу неспростовно довести факти поїздок ученого на Поділля для дослідження культурної спадщини регіону.

Епістолярна спадщина О. Левицького - листування з О. Дверницьким, В. Іконниковим та іншими учасниками пам'яткознавчого руху останньої третини ХІХ ст. - початку ХХ ст. - стала також вагомим джерелом вивчення заслуг ученого в збереженні пам'яток української історії й культури - Успенського собору ХІІ ст., що у Володимирі-Волинському, залишків давньоруського храму у с. Білогородка поблизу Києва, ін.

До написання дисертації були залучені публікації історичних документів, а також їх колекції. Це насамперед матеріали, пов'язані з підготовкою та виданням „Літопису Самовидця”, кількох томів „Архива Юго-Западной России”, тритомної збірки джерел з історії України, якою стали „Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учреждённою при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе”.

Суттєве значення для вивчення наукових (у тому числі пам'яткознавчих) захоплень О. Левицького мають його твори: звіти, наукові праці, науково-популярні нариси, художньо-публіцистичні твори, рецензії на видання світських та церковних краєзнавчих осередків Правобережної України. Більшість із них з'явилася на сторінках „Киевской старины”; ці матеріали публікувалися також у часописі „Зоря”, „Літературно-науковому віснику”, інших виданнях.

Вагомим складником у дослідженні діяльності О. Левицького щодо вивчення ним культурної спадщини та історії Правобережної України стали спогади визначних діячів української науки й культури, які співпрацювали з ученим - М. Грушевського, М. Василенка, Олени Пчілки, ін.

Таким чином, репрезентована джерельна база дала змогу об'єктивно й досить повно розкрити тему дисертації, вирішити поставлені в ній завдання.

Другий розділ - „Пошукова й пам'яткоохоронна робота О. Левицького як представника державних та громадських наукових інституцій” - досліджує діяльність ученого з вивчення пам'яток у складі загальноросійських та регіональних державних і науково-громадських товариств історичного та історико-пам'яткознавчого профілю.

У першому підрозділі - „Діяльність із вивчення писемних пам'яток у складі Київської археографічної комісії” - охарактеризовано зміст та результати пам'яткознавчої роботи О. Левицького як члена створеної 1843 р. наукової інституції, призначення якої полягало у виявленні, збиранні, збереженні, опрацюванні й публікації писемних джерел. Праця вченого в комісії тривала з 1874 по 1921 р. Вона дала йому змогу займатися найулюбленішою справою всього життя - науково-дослідницькою діяльністю, допомогла повною мірою розкрити талант О. Левицького як неперевершеного знавця писемних історичних джерел Правобережної України періоду середньовіччя. Наукову майстерність ученого засвідчили визначення ним початкового справжнього тексту археографічної пам'ятки - „Літопису Самовидця”, його опрацювання, підготовка до друку та видання в 1878 р. із включенням до книги трьох інших літописів. Високим фаховим рівнем відзначилася робота О. Левицького з підготовки до публікації „Південноруських літописів”, опису актових книг Київського центрального архіву давніх актів. Останні О. Левицький слушно вважав чи не найважливішими з письмових джерел для вивчення історії правобережних українських земель XV-XVIII ст. Охарактеризовано зміст та результати відряджень дослідника в різні регіони Правобережжя, насамперед на Волинь, для пошуку археографічних пам'яток. Підкреслено, що ці знахідки, ураховуючи попередні напрацювання дослідника, стали вагомим підґрунтям для випуску під редакцією О. Левицького двох томів „Архива Юго-Западной России” та перевидання тритомної серії „Памятников, изданных Временною комиссиею для разбора древних актов…”. Публікації цих джерел, що заповнили суттєву археографічну прогалину в реконструкції історії релігії й церкви, соціально-побутової сфери життя різних верств суспільства Правобережної України XV?XVIII ст., О. Левицький супроводив ґрунтовними передмовами. Це засвідчувало високу наукову майстерність О. Левицького під час опрацювання та видання археографічних пам'яток.

У другому підрозділі - „Наукові здобутки вченого як члена загальноросійських та регіональних історичних осередків” - висвітлюється внесок О. Левицького в українське пам'яткознавство під час його діяльності в складі численних вітчизняних і зарубіжних наукових установ та товариств.

Відзначено, що він був членом Південно-західного відділу Російського географічного товариства (із 1875 р.), Історичного товариства Нестора-літописця (із 1878 р.), дійсним членом Київського юридичного товариства (із 1878 р.), Московського археологічного товариства (із 1885 р.), заступником голови Українського наукового товариства в Києві (із 1907 р.), дійсним членом Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва (КТОПСІМ) (із 1910 р.), Наукового товариства імені Т. Шевченка (із 1911 р.), почесним членом Володимир-Волинського Святоволодимирського православного церковного братства (із 1887 р.), Братства імені князів Острозьких у Острозі (із 1910 р.) та інших. Із часу заснування в листопаді 1918 р. Української академії наук (УАН) О. Левицький був її академіком, а з 1919 р. - віце-президентом. Два роки вчений виконував обов'язки Президента Академії наук, а 27 березня 1922 р. був офіційно обраний третім Президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

У складі вищеназваних наукових інституцій О. Левицький працював над виявленням, обстеженням та описом пам'яток, домагався їх збереження й охорони. Завдяки вченому як членові Історичного товариства Нестора-літописця вдалося зберегти на Волині пам'ятку періоду Київської Русі - Успенський собор м. Володимира-Волинського. Відрядження на Волинь сприяло налагодженню тісних контактів науковця з родиною Косачів, середовище якої подарувало світові геніальну поетесу Лесю Українку. На початку ХХ ст. у складі КТОПСІМ учений доклав чимало зусиль для порятунку на Київщині залишків давніх споруд містечка Білгорода (згодом села Білогородка), відомого з часів Київської Русі, пам'яток Києва та Поділля. Як член Московського археологічного товариства О. Левицький залучався до підготовки й проведення загальноросійських археологічних з'їздів. Удалося встановити, що напередодні ХІ з'їзду (Київ, 1899 р.) учений власноруч обстежив пам'ятки Поділля. Об'єктом його уваги під час відрядження до краю влітку 1898 р. стали архітектурні старожитності. О. Левицькому вдалося, зокрема, обстежити низку старовинних подільських церков, Сутківську церкву-фортецю (XV-XVІІІ ст.), реконструйований середньовічний Меджибізький замок. Останній унаслідок перебудовних робіт, проведених у романтичному та псевдоготичному стилях, позбувся вигляду оборонної твердині й перетворився на білосніжний романтичний палац. На самому з'їзді О. Левицький виступив із доповіддю про долю актових книг українських земель. Свій авторитет блискучого знавця культурної спадщини та середньовічної історії України, її збирача й фахового дослідника вчений підтвердив участю у виданні збірника „Древности Украины”.

Показано, що активну наукову та громадську діяльність О. Левицький здійснював у складі Українського наукового товариства, очолюваного М. Грушевським. Він виступав із доповідями на історичну, суспільно-політичну й пам'яткознавчу тематику, друкував у виданнях товариства, насамперед його „Записках” та часописі „Україна”, власні праці.

О. Левицький активно співпрацював із регіональними науково-громадськими осередками: популяризував їх діяльність на загальноросійському рівні, відгукувався критичними рецензіями та замітками на їх видання, надавав кваліфіковані поради пам'яткознавчого характеру, допомагав науковою літературою тощо.

Третій розділ - „О. Левицький - популяризатор культурної спадщини та історії Правобережної України” - висвітлює діяльність ученого щодо публікації наукових статей і художньо-публіцистичних творів пам'яткознавчого та історичного змісту.

У першому підрозділі - „Опис пам'яток старовини й визначення проблем їх збереження” - об'єктом вивчення стали праці О. Левицького, зміст яких стосується характеристики старожитностей Правобережної України, питань їх збереження.

Відзначено, що логічним етапом пам'яткознавчої діяльності дослідника став опис у монографіях, статтях у періодиці реліквій, віднайдених ним, постановка актуальних проблем їх збереження. У центрі досліджень О. Левицького перебували актові книги. Він з'ясував причини їх появи, види, зміст, підкреслив роль і значення цих пам'яток не лише як збірників судочинства, а й активних виразників суспільно-політичного життя правобережних українських земель упродовж кінця XVІ-XVIII ст. Зазначено, що змістом багатьох власних науково-популярних статей учений показав, як записами в актових книгах можна було висловити ставлення до політики властей Речі Посполитої, змалювати побутові сюжети життя українського народу того часу, зберегти від забуття чимало інших важливих і цікавих відомостей. У низці праць О. Левицький указав на значущість актових книг правобережних українських земель як чи не єдиного джерела, яке дало змогу зберегти історію звуків і форм тодішньої української мови, якою ці документи в більшості велися. Науковець звернув увагу на заходи щодо збереження актових книг, які були вжиті офіційною російською адміністрацією в середині ХІХ ст.

Характеристику писемним пам'яткам О. Левицький подавав також у вигляді рецензій або відгуків на видання місцевих краєзнавчих товариств. Такий матеріал з'являвся зазвичай на сторінках „Киевской старины”. Підкреслено, що особливу увагу - ураховуючи поважний статус рецензованих видань - привертають відгуки дослідника на випуски „Волынского историко-археологического сборника” (1896 р., 1900 р.), та на „Труды Общества исследователей Волыни” (1902 р.). Блискуча ерудиція, наукова вимогливість, високі моральні риси О. Левицького спричинили негативну оцінку ним кількох публікацій писемних пам'яток, що з'явилися на сторінках першого з видань. Особливо це стосується так званого „Почаївського літопису”, який О. Левицький охарактеризував як украй відвертий фальсифікат. Наукову критику саме цьому, за словами вченого, „дивовижному літописові” він дав у 1896-1898 рр. на сторінках кількох статей, опублікованих у „Киевской старине”. Аналізуючи зміст цієї „пам'ятки давнини”, її мовні особливості, вжиту термінологію та ін., О. Левицький указав на численні хронологічні невідповідності подій, описаних тут, історичним відомостям, що склалися на час написання рецензії. Учений навів чимало прикладів перекручування „літописцем” фактів, наведення таких назв населених пунктів регіону, які не могли існувати у ХІІІ-ХІV ст. Рецензент зазначив, що ці назви з'явилися лише в ХVІІ-ХVІІІ ст. внаслідок перейменувань, які провели польські шляхтичі на честь своїх дружин і доньок. Так само негативно О. Левицький оцінив мову документа, засвідчив її невідповідність зразкам ХІІІ-ХV ст., що були в ужитку в Україні; наявність тут багатьох дивовижних і незрозумілих термінів, які не зміг витлумачити навіть коментатор „літопису”. У роботі зазначається, що недостовірні факти з нього ще й сьогодні - через незнання істинної наукової вартості цього „літопису” - продовжують потрапляти на сторінки історико-краєзнавчих видань про Волинь.

Показано, що об'єктом опису вченого були також архітектурні старожитності, твори малярства, рукописні й стародруковані книги, інші реліквії. Джерела засвідчують, що з-поміж усіх пам'яток Правобережжя найчастіше дослідник звертав увагу на реліквії Волинської губернії, зокрема міст Луцька та Володимира-Волинського. Меншою мірою предметом характеристики О. Левицького в друкованих виданнях виступала культурна спадщина Київщини й Поділля. Учений указував на причини байдужого ставлення суспільства до пам'яток старовини, висловлював власне бачення проблем їх збереження. Він зазначав, що в цій важливій справі недостатньо зусиль державних інституцій, громадських краєзнавчих осередків, окремих пам'яткознавців. Головним рушієм тут, на думку О. Левицького, повинна стати широка суспільна зацікавленість у збереженні й охороні культурної спадщини як уособлення вікових традицій і духовних цінностей корінного населення Правобережної України.

Другий підрозділ - „Розкриття сторінок світського та релігійно-церковного життя XV-XVIII ст.” - висвітлює широту зацікавлень ученого середньовічною історією Правобережної України.

Уважне вивчення майже трьохсот наукових і науково-популярних праць, статей, рецензій, відгуків, художньо-публіцистичних творів О. Левицького свідчить, що він звертався до низки провідних сюжетів. Помітне місце в науковому доробку посіли його дослідження про Б. Хмельницького. Чимала наукова спадщина вченого стосується історії православної церкви та релігійних подій XVI-XVIII ст. в Україні. О. Левицький аналізував становище православної церкви напередодні, під час і після укладення Берестейської унії, показав історію протестантських течій на Правобережній Україні, висвітлив біографії діячів уніатської церкви К. Терлецького та І. Потія, перекладача Євангелія українською мовою В. Тяпинського, дав характеристику архівним документам, що стосуються церковних справ, описам церков, монастирів й ін.

У ряді наукових досліджень О. Левицького, що базуються на великому архівному матеріалі, йдеться про становище селян і рядових козаків, їх визиск старшиною, національне, економічне та релігійне гноблення українського народу на Правобережжі в другій половині XVIІ-XVIIІ ст. Декілька публікацій присвячені П. Тетері, іншим відомим особистостям з історії Правобережної України зазначеного періоду, подіям у регіоні на початку ХІХ ст.

Близько двадцяти праць О. Левицький присвятив проблемам сімейних відносин, звичаїв та сімейного права. Зазначено, що першою науковою розвідкою тут слід уважати статтю про сімейні відносини в Україні XVI-XVII ст., що з'явилася 1880 р. Згодом побачили світ праці про шлюб у Русі-Україні XVI?XVII ст., нариси про життя різних верств населення в XVI-XVIIІ ст. Цю тему О. Левицький продовжив у передмові до третього тому восьмої частини „Архива Юго-Западной России” та в нарисі „Риси сімейного побуту в Південно-Західній Русі”. У цій науковій роботі вивчено життя й побут переважно вищих верств тогочасного суспільства Правобережної України. Звернено увагу на досить високий статус української жінки-шляхтянки XVI-XVII ст., її незалежність, активну участь у вирішенні наболілих питань суспільно-політичного та культурного життя. Історико-правові питання розглядалися і в інших публікаціях ученого. Вони й сьогодні зберігають велику наукову цінність завдяки обширному, ґрунтовному та разом із тим цікавому фактологічному матеріалові.

Помітним є доробок О. Левицького в показі побуту, звичаїв і традицій населення Волині й Поділля. Етнографічна грань життя різних верств українського суспільства подавалася вченим через окремі нариси та статті, публікації подорожніх записок, легенд, віршів з історії побуту дворянства, селянства, різноманітних розповідей про вияви надприродних сил, чар, ін.

У висновках викладено результати дослідження, обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що знайшло свій вияв у вивченні змісту, місця й ролі діяльності О. Левицького щодо дослідження пам'яток та історії Правобережної України.

На основі всебічного й ґрунтовного опрацювання значної кількості джерел, критичного аналізу історіографії проаналізовано стан дослідження теми та ступінь її джерельного забезпечення. З'ясовано, що внесок О. Левицького у пошук, вивчення й збереження культурної спадщини правобережних українських земель, популяризацію сторінок їх історії шляхом залучення часто власноруч віднайдених і досліджених ученим реліквій на сьогодні залишається недостатньо вивченим. Однак існує чимала кількість джерел, які дали змогу повною мірою охарактеризувати його здобутки в цій галузі, визначити місце та роль у всеукраїнському пам'яткознавстві останньої третини ХІХ ст. - початку ХХ ст.

На становлення О. Левицького як науковця, дослідника археографічних й інших історичних пам'яток Правобережної України визначальний вплив справили середовище та умови, у яких відбувалося формування зацікавленості історією й пам'ятками старовини. Ними виступили спочатку родинне оточення, навчання в духовному закладі. Подальша активна участь у діяльності Київської громади під час і після здобуття освіти в Київському університеті Св. Володимира зумовили формування в О. Левицького демократичних і національно-патріотичних переконань, що наклали відбиток на його наступні наукові (у тому числі пам'яткознавчі) уподобання. Їх не могли похитнути навіть неприязне ставлення до вченого офіційних властей Російської імперії, а також відверта ворожість до нього як до „українофіла” з боку тодішнього керівництва університету. Саме зусилля цих реакційних кіл стали причиною того, що О. Левицький так і не зробив науково-педагогічної професорської кар'єри, не одержав офіційного наукового ступеня чи вченого звання.

Із початку науково-дослідницької діяльності вчений зарекомендував себе професійним археографом, фаховим представником історико-філологічної науки, автором белетристичних творів. За їх допомогою він намагався якнайактивніше сприяти утвердженню в середовищі українського народу національної свідомості. Уже першими власними науковими працями О. Левицький виявив себе кваліфікованим фахівцем-істориком, чудовим дослідником і знавцем археографічних джерел. Найповніше свою майстерність щодо їх обстеження, вивчення й публікації учений продемонстрував як член Київської археографічної комісії. Джерелознавчі дослідження впродовж усього часу членства в комісії О. Левицький здійснював на підставі вивчення писемних пам'яток, що перебували в її розпорядженні, були складовою частиною архівних зібрань ряду світських та церковних інституцій Києва, насамперед Київського центрального архіву давніх актів. Для вивчення залучалися також писемні пам'ятки, віднайдені О. Левицьким під час неодноразових відряджень на територію Волині, Київщини, рідше - Поділля.

Підсумком такої результативної роботи історичного й пам'яткознавчого характеру став випуск кількох томів збірок джерел у серії „Архив Юго-Западной России” та „Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов…”. Вони дали змогу ввести до наукового обігу раніше невідомі матеріали, що розкривали важливі теми суспільного, релігійно-церковного й соціально-економічного життя правобережних українських земель середньовічної доби. Звичайно, не слід забувати про ідеологічне спрямування цих праць, які своїм змістом повинні були підтверджувати тезу самодержавства та офіційної науки про одвічну приналежність правобережних земель російським історії та православ'ю.

Вагомим підсумком також вирізняється діяльність О. Левицького у складі загальноросійських і регіональних осередків історичного та історико-пам'яткознавчого профілю. Поруч з археографічними студіями вчений виявляв, обстежував, описував і домагався збереження й охорони інших видів пам'яток - археологічних, архітектурних, мистецьких. Особливими успіхами увінчалася ця робота О. Левицького як члена Історичного товариства Нестора-літописця та Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва стосовно архітектурних споруд Волині й Київщини.

Результативними були наукові здобутки вченого як члена Московського археологічного товариства, Українського наукового товариства, краєзнавчих світських і церковних товариств Волині. Будучи тісно пов'язаними з археографічними старожитностями, вони водночас стосувались інших видів історичних пам'яток та набували характеру взаємної співпраці, надання необхідних консультацій і порад. Складовою частиною співпраці вченого з краєзнавчими осередками була допомога науковою літературою, популяризація їх діяльності на загальноросійському рівні через періодику й видання їхніх праць, вияв власного бачення актуальних питань пам'яткознавства та науково-громадського життя. Водночас успіхи загальноросійських і регіональних наукових інституцій, членом яких був О. Левицький, сприятливо впливали на утвердження його позицій як визначного вченого й популяризатора культурної спадщини та історії Правобережної України.

Описуючи пам'ятки старовини корінного населення правобережних українських земель, національних меншин, які впродовж століть проживали тут, учений визначальне місце відводив археографічним старожитностям. У центрі таких його досліджень перебували актові книги. Їм присвячений матеріал, виголошений дослідником на ХІ загальноросійському археологічному з'їзді 1899 р. у Києві. Чітка будова доповіді, ґрунтовне змістове наповнення, логічність і доступність викладу дають змогу й сьогодні усвідомлювати значення актових книг як надзвичайно цінного джерела для дослідження низки питань історії України середньовічної доби.

Важливість археографічних пам'яток для науки та громадсько-політичного життя О. Левицький неодноразово підкреслював у численних рецензіях і відгуках на краєзнавчі видання, що з'явилися на межі ХІХ-ХХ ст. Провідне місце серед них посідали аналітичні матеріали, що стосувалися друкованих праць, підготовлених краєзнавчими осередками Волині. Учений позитивно оцінював уміщені тут публікації про сакральні археографічні пам'ятки, збірки різноманітних джерел з історії та культурної спадщини краю. Водночас він гостро й негативно оцінював джерельні матеріали, які друкувалися без належної наукової експертизи, спрямовувалися на здобуття сенсації та часто виявлялися відвертими фальсифікатами.

Об'єктом уваги О. Левицького виступали також інші історичні пам'ятки - давні архітектурні споруди, твори малярства тощо. Під час опису культурної спадщини Волині вчений звертався насамперед до старожитностей міст Луцька та Володимира-Волинського. Певні матеріали О. Левицький опублікував і стосовно стану оборонних об'єктів Поділля. Він висловлював жаль щодо цілеспрямованого їх нищення. На підставі періодизації функціонування та реконструктивних перебудов таких оборонних споруд протягом століть автор показував роль цих пам'яток в історії регіону, нерідко всієї України, непересічну мистецьку цінність, яка втрачалася внаслідок руйнування цих об'єктів природою й людиною.

Невід'ємною частиною наукової спадщини О. Левицького виступають його праці, присвячені різноманітним проблемам історії Правобережної України. Вони стосуються насамперед світського та релігійно-церковного життя регіону XV-XVIII ст.: особистості Б. Хмельницького, соціальних відносин, побуту, звичаїв і традицій населення Волині та Поділля, проблем сімейного й звичаєвого права, історії православної, римо-католицької, уніатської, протестантської церков, релігійних подій того періоду на Правобережжі. Як і дослідження, у яких ідеться про культурну спадщину регіону, ці роботи базуються на вагомій джерельній базі, основою якої є власноруч віднайдені й опрацьовані вченим матеріали з актових книг Київщини, Волині й Поділля.

Наукова спадщина О. Левицького відіграла й сьогодні відіграє вагому роль у студіях про пам'ятки старовини та історію Правобережної України. Вона виступала ще одним свідченням самобутності й багатства української минувшини та культури. Своїм змістом праці вченого розширили джерелознавчі аспекти наукових пошуків ХІХ - початку ХХ ст. Стосовно введення до наукового обігу актових книг, то в цій галузі праці О. Левицького стали справжнім зразком професіоналізму. Студії вченого сприяли зверненню до малодосліджених тем історії Правобережжя, які й сьогодні входять до кола наукових пошуків; дали змогу збагатити досвід організації історико-пам'яткознавчих досліджень новими напрацюваннями, що зберігають практичну цінність і наукову значимість у наші дні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ В НАУКОВИХ ФАХОВИХ ВИДАННЯХ

1. Коробчук І. М. Джерела до вивчення пам'яткознавчої діяльності Ореста Левицького / І. М. Коробчук // Зб. навч.-метод. матеріалів і наук. стат. іст. ф-ту Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2006. - Вип. 11. - С. 23-28.

2. Коробчук І. М. Волинезнавчі публікації Ореста Левицького в часописі „Киевская старина” / І. М. Коробчук // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки : Іст. науки. - Луцьк, 2007. - № 1. - С. 248-254.

3. Коробчук І. М. Оцінка О. Левицьким краєзнавчо-пам'яткознавчих видань громадсько-наукових товариств Великої Волині межі ХІХ-ХХ століть / І. М. Коробчук // Південний архів. Історичні науки : зб. наук. праць. - Херсон, 2008. - Вип. 27. - С. 23-29.

4. Коробчук І. М. Орест Левицький - історик і пам'яткознавець Правобережної України (історіографічний аспект) / І. М. Коробчук // Наук. вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки : Іст. науки. - Луцьк, 2009. - № 13. - С. 312-320.

У матеріалах наукових конференцій:

1. Коробчук І. М. Церковна старовина Волині в дослідженнях Ореста Левицького / І. М. Коробчук // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2005 р. : матеріали XV Міжнар. конф., 16-18 трав. 2005 р. / Львів, Ін-т релігієзнавства - філія Львів. музею історії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археогр. та джерелознавства ім. М. Грушевського. - Л. : Логос, 2005. - Кн. II. - С. 854-859.

2. Коробчук І. М. Орест Левицький - дослідник культурної спадщини Волинської губернії / І. М. Коробчук // Волинська ікона : дослідження та реставрація : матеріали XII Міжнар. наук. конф., 27-28 жовт. 2005 р. / Управління культури і туризму Волин. обл. держ. адмін., Волин. краєзн. музей, Музей волин. ікони. - Луцьк : МП „Пульс”, 2005. - Вип. 12. - С. 116-118.

3. Коробчук І. М. Пам'ятки Луцька у змалюванні Ореста Левицького / І. М. Коробчук // Волинь очима молодих науковців : минуле, сучасне, майбутнє : матеріали І Міжнар. наук.-практ. конф. асп. і студ., 18-19 квіт. 2007 р. / М-во освіти і науки України ; Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк : РВВ „Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки, 2007. - Т. 1. - С. 52-53.

4. Коробчук І. М. Пам'яткознавчі публікації Ореста Левицького у науковій періодиці Наддніпрянщини / І. М. Коробчук // Каразінські читання : матеріали Міжнар. наук. конф. молодих учених, 20 квіт. 2007 р. / Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - Х. : Вид-во ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2007. - С. 152-153.

5. Коробчук І. М. Успенський собор м. Володимир-Волинського у дослідженнях та описах Ореста Левицького / І. М. Коробчук // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Олександр Цинкаловський і край : матеріали ХХVII Міжнар. наук. іст.-краєзн. конф., 22 лют. 2008 р. / Волин. обл. рада, Волин. обл. держ. адмін. [та ін.]. - Луцьк : МП „Пульс”, 2008. - С. 101-103.

6. Коробчук І. М. Орест Левицький - дослідник і популяризатор релігійно-церковного життя Правобережної України XVI-XVIII століть / І. М. Коробчук // Волинь очима молодих науковців : минуле, сучасне, майбутнє : матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. асп. і студ., 16-17 квіт. 2008 р. / М-во освіти і науки України ; Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк : РВВ „Вежа” ВНУ ім. Лесі Українки, 2008. - Т. 1. - С. 210-211.

7. Коробчук І. М. Орест Левицький і родина Косачів / І. М. Коробчук // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Ковель і ковельчани в історії України та Волині : матеріали ХХIХ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., 5-6 груд. 2008 р. / Волин. обл. держ. адмін., Управління культури Волин. обл. держ. адмін. [та ін.]. - Луцьк : Надстир'я ; Ковель : ТОВ „Ковельська міська друкарня”, 2008. - С. 196-198.

АНОТАЦІЯ

Коробчук І. М. Культурна спадщина та історія Правобережної України у наукових студіях Ореста Левицького. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Волинський національний університет імені Лесі Українки. - Луцьк, 2009.

У дисертації подано результати дослідження наукової діяльності Ореста Левицького (1848-1922) щодо вивчення та збереження культурної спадщини Київщини, Волині й Поділля, висвітлення на її підставі сторінок середньовічної історії цих регіонів. Аналізується робота вченого з пошуку писемних пам'яток у складі Київської археографічної комісії. На значному джерельному матеріалі, частина якого вперше введена до наукового обігу, простежується його роль у дослідженні археологічних, архітектурних й інших старожитностей Правобережної України як члена загальноросійських та регіональних науково-громадських осередків. Охарактеризовано праці вченого, що містять опис пам'яток старовини й торкаються питання їх збереження. З'ясовано тематичну спрямованість наукових студій О. Левицького про середньовічну історію Правобережжя, підготовлених із залученням історичних реліквій регіону. Підкреслено значення пам'яткознавчої спадщини вченого для сучасної історичної науки та діяльності з вивчення й збереження пам'яток старовини.

Ключові слова: Орест Левицький, культурна спадщина, Правобережна Україна, Київська археографічна комісія, актові книги, наукове товариство, історико-пам'яткознавчі дослідження.

АННОТАЦИЯ

Коробчук И. Н. Культурное наследие и история Правобережной Украины в научных исследованиях Ореста Левицкого. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Волынский национальный университет имени Леси Украинки. - Луцк, 2009.

В диссертации представлены результаты исследования научной деятельности Ореста Левицкого (1848-1922) по изучению и сохранению культурного наследия Киевщины, Волыни и Подолья, освещению на его основании страниц средневековой истории этих регионов. Анализируется работа ученого, касающаяся поиска и изучения письменных памятников Правобережной Украины в составе Киевской археографической комиссии. Она охватывала археографическое наследие, находившееся как в распоряжении самой комиссии, так и реликвии, разысканные ученым во время его неоднократных командировок в указанные регионы.