Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

УДК 355.48 (477.83/86) “10-13”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Військова справа у Галицькому та Волинському князівствах XI-XIV століття

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

Кійко Валерій Іванович

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету "Львівська політехніка".

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Шеломенцев-Терський Святослав Володимирович, Національний університет «Львівська політехніка», доцент кафедри історії, теорії та практики культури.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Кучинко Михайло Михайлович, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри археології та спеціальних історичних дисциплін;

кандидат історичних наук Копитко Андрій Дмитрович, Львівський національний аграрний університет, доцент кафедри філософії та політології.

Захист відбудеться "27" листопада 2009 р., о 12.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті "Львівська політехніка" за адресою: м.Львів-13, вул. С.Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету "Львівська політехніка" за адресою: м.Львів-13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий «22» жовтня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 Кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В історичній науці, особливо у військовій історії, щораз більше виникає потреба комплексного дослідження конкретних історичних епох. У цьому зв'язку велику наукову цінність, пізнавальне і практичне значення має дослідження початків національної армії, витоків військових традицій українського народу, що беруть свій початок у княжій добі. Військова справа є важливим атрибутом незалежних держав. Від її розвитку в значній мірі залежить життєздатність держави. Галицько-Волинське князівство зуміло пронести українську державність через важкі випробування XIII-XIV ст. Тому дослідження стану розвитку військової справи на галицько-волинських землях є важливим завданням українських істориків.

Дорадянська історіографія об'єктивно базувалась лише на писемних джерелах. У працях радянських істориків проблема військової справи на галицько-волинських землях не досліджувалася , а зводилася найчастіше до переліку літописних даних.

За роки незалежності України проведено значні науково-дослідницькі роботи на пам'ятках княжої доби, зокрема у столицях княжих уділів - Галичі, Володимирі, Луцьку, городищах - феодальних фортецях Урич (Тустань), Чорнівка, Зелена Липа, завдяки яким отримано значний комплекс археологічних джерел.

Актуальною залишається проблема всебічного об'єктивного дослідження військово-політичної діяльності українських князів, що мала великий вплив на утвердження національної державності, ідей самостійності України, військових традицій. Разом з тим не отримали належного висвітлення соціальний склад, побут княжих дружинників, їх військовий вишкіл. Об'єктивне вивчення цих важливих сторінок військової історії України XI-XIV ст. становить не лише науковий, але й суспільно-практичний інтерес. Це й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації безпосередньо пов'язана з планами науково-дослідної роботи Інституту гуманітарних і соціальних наук, Інституту Сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”, де протягом тривалого часу ґрунтовно досліджуються військово-політична історія України і, зокрема, військова справа у Галицько-Волинському князівстві у XI-XIV ст.

Мета і завдання дисертаційної роботи - на підставі узагальнення здобутків вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу архівних документів та музейних колекцій дослідити:

- становлення та розвиток військової справи у Галицькому та Волинському князівстві у XI-XIV ст., її окремих та суміжних галузей (оборонної архітектури, ковальське ремесло, виробництво захисного озброєння тощо);

- особливості та пріоритети розвитку військової справи в окремі періоди історії Галицько-Волинського князівства;

- вивчення в історичному контексті еволюції технології зброї в Україні та співставлення із світовим рівнем розвитку.

Новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше зроблено спробу комплексного вивчення історії розвитку військової справи у Галицько-Волинському князівстві в XI-XIV ст., визначення місця цієї галузі у матеріальній культурі та значення її для суспільно-політичного розвитку:

- вивчено матеріально-технічне забезпечення дружинного прошарку та його вплив на збереження державності і політичної культури руського вояцтва;

- викладено військово-політичну діяльність галицько-волинських князів у XI-XIV ст.

- подано відомості про оборонне будівництво, з'ясовано типологію укріплень княжих міст та замків, визначено їх хронологічні особливості;

- охарактеризовано знахідки основних видів зброї, класифіковано археологічний матеріал, визначено його хронологію;

- досліджено розвиток зброярської справи в Галицько-Волинському князівстві на тлі його міжнародних контактів;

- визначено етапи становлення й розвитку професійної армії Галицько-Волинського князівства.

Об'єктом дослідження є військове будівництво в землях Південно-Західної Русі в XI-XIV ст.

Предмет дисертаційного дослідження - військова організація, озброєння, фортифікація й військове мистецтво Галицькому та Волинському князівствах в XI-XIV ст.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені тематичною спрямованістю та охоплюють період XI-XIV ст., тобто від часу формування перших державницьких інституцій після входження до складу Київської держави Прикарпаття та Волині, які стимулювали військове будівництво, і до ліквідації військових структур Галицько-Волинської держави внаслідок її поділу між Королівством Польським та Великим князівством Литовським.

Методологічна основа дослідження - принципи історизму та наукової об'єктивності, що базуються на пріоритеті археологічних знахідок та документів, які дають змогу всебічно висвітлити стан військової справи русичів доби середньовіччя. Дисертант застосував аналітичний, порівняльний, конкретно-історичний та проблемно-хронологічний методи.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі комплексного аналізу писемних джерел та археологічного матеріалу:

- засвідчено, що військова справа Галицького та Волинського князівств формувалась на основі місцевої військової традиції;

- обґрунтовано вплив варязьких найманців та вихідців із кочового степу в запровадженні передової стратегії та тактики галицьких й волинських дружин XI-XII ст.;

- аргументовано доведено, що участь широких мас міщан та селян общинників у військових формуваннях князів та бояр була підґрунтям військової могутності галицьких й волинських дружин;

- висвітлено міжнародні аспекти запровадження нових видів озброєння у галицько-волинській армії XIII-XIV ст.

- відтворено військову тактику та стратегію галицько-волинських полководців.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що положення і висновки в багатьох аспектах доповнюють наукові знання з історії українського війська, а узагальнення особливостей формування військових знань, військового вишколу, забезпечення кадрами, можна творчо використати з метою національно-патріотичного виховання, підвищення морально-психологічного рівня вояків сучасних Збройних сил України. Висновки і фактичний матеріал дисертації доцільно врахувати у процесі підготовки узагальнених праць з історії доби середньовіччя, курсів політичної та військової історії України, у виховній та навчально-педагогічній роботі Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій України.

Особистий внесок здобувача у розроблення проблеми полягає в неупередженому аналізі архівних матеріалів, наукової літератури, музейних збірок. Узагальнено історичні факти, що відображають процес створення військових формувань у період Київської та Галицько-Волинської держави та їх внесок у боротьбу за незалежність руських князівств, організацію військової справи давніх русичів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи апробовані у п'ятьох публікаціях, виступах на засіданнях кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”. Результати досліджень оприлюднені автором на наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “Україна у Другій світовій війні”, присвяченої 60-й річниці її завершення (Львів, 2005); Другій міжнародній науковій конференції "Збройні сили України: історія і сучасність" (Інститут гуманітарних і соціальних наук Національного університету "Львівська політехніка", 29-30.03.2006); Другій всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 140-літтю з дня народження видатного українського історика, першого президента Української держави Михайла Грушевського (Львів, 19-20.12.2006); Науково-практичній конференції «Скалатський замок в контексті відродження пам`яток історії та культури Тернопільщини» (м. Скалат, 26.06.2007); Міжнародній науково-практичній конференції на пошану Михайла Рожка (Львів 4-5.06.2009).

Структура дисертації визначена темою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації складає 168 сторінок. Список використаної літератури включає 305 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичну значимість роботи.

У першому розділі - “Історіографія і джерела” - проаналізовано стан наукового розроблення теми вітчизняними і зарубіжними істориками, джерельну базу дослідження.

Одними з перших своє трактування військово-політичних подій періоду Галицько-Волинського князівства подали російські історики М. Карамзін [1828] та М. Погодін [1850]. Останній склав, зокрема, таблиці міжусобних війн удільних князівств за 1054-1240 рр. Різних аспектів військової історії Галицько-Волинської держави торкалися відомі історики Д.І. Зубрицький, І.І. Шараневич, М. Дашкевич, а також М. Грушевський та представники його школи О. Андріяшев [1887] і П. Іванов [1895]. Тоді ж розпочалося дослідження старожитностей Галицько-Волинської держави І. Шараневичем, В. Антоновичем, М. Грушевським.

Важливе значення для формування джерельної бази з військової історії мало картографування пам'яток фортифікаційного мистецтва, яке розпочато наприкінці XIX ст. на Волині Д. Самоквасовим [1880], Л. Баторевичем [1879-1881], В. Антоновичем [1901]. На Прикарпатті першими досліджувалися оборонні споруди княжого Галича та городища у с. Городниця на р. Дністер [Kopernicki, 1884]. Підсумок робіт дослідників XIX ст. підведено регіональним зводом археологічних пам'яток Б. Януша [1918], на Поділлі - Ю. Сіцінського [1901]. Проте, за умови відсутності практики та досвіду досліджень військово-історичних пам'яток тодішнім дослідникам не вдалося зробити правильні висновки ані стосовно хронології, ані стосовно призначення укріплень.

Вперше спробу детально розглянути історію військової справи в Україні зроблено львівським вченим І. Крип'якевичем в єдиній узагальню-вальній колективній військово-історичній праці міжвоєнного періоду “Історія українського війська” [1937, розділ “Збройні сили княжої доби”]. У цій роботі відомий український історик, використовуючи писемні та археологічні джерела, подав грунтовну характеристику військової тактики, дружинних традицій тощо. В цей період широку програму вивчення старожитностей Галицько-Волинської держави втілювали Я. Пастернак [1961] та О. Цинкаловський [1961].

За Радянської доби історики активно популяризували, хіба що військово-політичну діяльність Данила Галицького. Ім'я Данила стало символом військової звитяги [Килимник, 1955; Котляр, 1979]. Згодом діяльність Данила як полководця майже синхронно та подібно характеризували В. Каргалов [1989] і М. Котляр [1989, 2002; 2005].

Найсерйозніші сучасні дослідження останніх етапів існування Галицько-Волинської держави виконані київським істориком Ф.М. Шабульдо та львівським - Л.В. Войтовичем. Проте, суцільної картини, що відображає особливості військово-політичної ситуації другої половини XIII-початку XIV ст. ще не зроблено.

Згадані роботи, написані лише на даних історичних джерел, не внесли суттєво нового у характеристику військової справи часів Галицько-Волинської держави, оскільки професійні історики ігнорували результати сучасних їм досліджень, проведених на території колишньої Галицько-Волинської держави. Разом з тим, окремі аспекти військової історії, які розглядалися при аналізі археологічних джерел сучасними західноукраїнсь-кими археологами, зокрема, В. Петегиричем, С. Пивоваровим, С. Терським та ін., не в повній мірі залучалися для глибшого трактування писемних джерел.

Про військово-політичні події в Галичині та на Волині у XI-XIV ст. фрагментарно повідомляють давньоруські літописні зводи „Лаврентіївський літопис”, „Іпатіївський літопис”, „Галицько-Волинський літопис”. У них описуються події, пов'язані з формуванням Київської та Галицько-Волинської держав, подається характеристика військово-політичної ситуації в регіоні. Зокрема, тексти літописів містять згадки про князівські фортеці, перипетії міжусобних війн, походи кочівників, напади сусідніх держав тощо. Особливо важливою є інформація літописів про перебіг найважливіших битв, в яких брали участь галицькі та волинські князівські ополчення. Найменше писемних джерел є про період кінця XIII-першої половини XIV ст. Про військово-політичну ситуацію в Галичині та на Волині відомо насамперед із пізніших руських літописів, а також із повідомлень пруських та польських хронік, звітів церковних діячів та нечисленних документів великокнязівської канцелярії [Флоря, 2000].

Найбільш важливу інформацію подають археологічні джерела, які діляться на дві категорії - нерухомі та рухомі пам'ятки. До перших належать залишки городищ, довгих валів, кам'яних веж-донжонів, до других - різноманітна зброя та спорядження вершника і коня.

Інформація про обстеження нерухомих пам'яток та знахідок рухомих міститься у наукових звітах, що зберігаються у фондах історичних та краєзнавчих музеїв регіону, зокрема, у Львівському історичному (матеріали з розкопок Галича, Звенигорода, Теребовлі, Володимира, Пересопниці та ін.), історико-культурних заповідників Збаража, Острога, Луцька, Кам'янець-Подільського. Тут опрацьовано археологічні матеріали (зразки давньоруської зброї, військового спорядження тощо), а також плани і креслення результатів розвідок чисельних городищ і поселень.

У дисертації також проаналізовано відомості про пам'ятки військової історії з території межиріччя Західного Бугу та Горині, Верхнього Пруту і Середнього Подністров'я, відображені у звітах про стаціонарні дослідження городищ і поселень ХІ-ХІІІ ст. цього ареалу, що зберігаються в наукових архівах Інституту археології НАН України, Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Львівського історичного музею та ін. Зокрема, опрацьовано звіти М.П. Кучери, М.М. Кучинка, Б.О. Тимощука, Б.А. Прище-пи, С.В. Терського, Б.А. Томенчука, Л.П. Михайлини, С.В. Пивоварова, І.П. Возного про археологічні городища ХІІ-ХІІІ ст. Найбільший пласт матеріалів для періоду ХІ-ХІІІ ст. дали матеріали з розкопок літописних Звенигорода, Дорогобужа та Пересопниці у 1970-1990-х рр., а також з городищ у с. Городище біля Шепетівки та с. Чорнівка на Буковині. Про пам'ятки військової історії ХІV ст. найповнішу інформацію дають розкопки М.М. Кучинка та С.В. Терського у Володимирі та Луцьку, а також С.В. Пивоварова у фортеці с. Зелена Липа на р. Дністер.

Крім того, під час виконання дисертаційної роботи використані матеріали стаціонарних археологічних розкопок княжих столиць Волині - Володимира, Лучеська, Пересопниці та розвідкових пошуків Волинської археологічної експедиції Львівського історичного музею (досліджувались городища ХІ-ХІІІ ст. у Верхньому Побужжі) у 1992-2005 рр. Таким чином, зібрано матеріал для порівняльного археологічного вивчення зброї, оборонного зодчества Галицько-Волинської Русі, що дозволяє проаналізувати соціально-економічний і військовий комплекс Волині, Прикарпаття та Середнього Подністров'я.

Великий масив інформації про давні укріплення, зафіксований дослідниками XIX-XX ст., на сьогодні не достатньо типологізований та хронологічно стратифікований. Адже характер кожного городища можна визначити тільки після розкопок усієї площі, коли виявляться типологічні відмінності його від інших категорій поселень. Тому проблема укріплених поселень може бути вирішена остаточно тільки в результаті розкопок суцільними площами пам'яток даного типу і навколишніх територій, на що не раз вказували провідні археологи. Це дозволить, зокрема, вияснити планування, характер оборонних споруд, відновити картину військової справи їхніх мешканців. Завдання археологічної класифікації городищ полягає в тому, щоб диференціювати городища за найсуттєвішими, формальними ознаками: за умовами топографічного розміщення, за ступенем залежності планування від рельєфу місцевості та структурою оборонних споруд тощо. Вона становить джерелознавчу основу для більш поглиблених історичних досліджень.

Так, на Буковині та Поліссі у 1950-1960-х рр. результативні дослідження городищ княжої доби провели чернівецький вчений Б.О. Тимощук та московський вчений Ю.В. Кухаренко. Нове узагальнення археологічних пам'яток, відомих на кінець 1950-х рр., здійснив львівський археолог О.О. Ратич [1957]. Згодом цю роботу продовжили, укладаючи карти пам'яток окремих регіонів І.К. Свєшніков, М.М. Кучинко та Г.В. Охріменко, І.С. Винокур. У цих виданнях відображено пам'ятки регіону як зазначені в усіх попередніх місцевих археологічних картах, так і відкриті в результаті археологічних досліджень та розвідок 60-х - на початку 80-х рр. ХХ ст.

У 1960-1970-і рр. поступово виробляються принципи археологічної класифікації укріплень. Підґрунтям для цього послужили особливо масштабні роботи фахових археологів П.О. Раппопорта, Б.О. Тимощука та М.П. Кучери, які охопили значну частину городищ регіону. З метою вивчення пам'яток, технології будівництва земляних укріплень, а також вивчення їх хронології на багатьох городищах було зроблено розрізи валів і ровів. Аналізуючи отримані дані, археологи встановили наявність характерних внутрішніх дерев'яних конструкцій. Щоправда, у переважній більшості випадків, оборонні вали, особливо зовнішніх ліній укріплень прикарпатських та волинських городищ, внутрішніх конструкцій не мали.

Планомірні археологічні дослідження городищ Верхнього Подністров'я та Волині, проведені за останні десятиліття О.М. Корчинським та Б.А. Томенчуком у Прикарпатті, С.В. Терським, Б.А. Прищепою, Р.М. Чайкою та ін. на Волині дозволили запропонувати схему розвитку мережі укріплень кінця I-початку II тис. н.е.

Важливими для з`ясування ряду військово-історичних проблем є майже повністю досліджені городища X-XI ст. поблизу Чарукова на Волині, яке було, за висновком його дослідника М.М. Кучинка, "боярською садибою" [1996], а в Галичині - синхронне городище у Судовій Вишні [О. Ратич, 1962]. Розкопки датованої XII-XIII ст. князівської фортеці, на р. Гуска поблизу Шепетівки, ймовірно, решток літописного Кам'янця - ранньої резиденції князя Данила Галицького [М. Каргер, 1965; А. Пескова, 1988], дали найбільш вагомий на сьогодні комплекс озброєння та спорядження княжих дружинників. Цікаві знахідки предметів озброєння зібрано на Буковині: у боярській садибі XII-XIII ст. у Чорнівці [Возний, 1998] та фортеці XIV ст. у с. Зелена Липа. Певне значення для вивчення особливостей технології фортифікаційного будівництва мають багатолітні дослідження городищ у Ленківцях біля Чернівців [Тимощук, 1982], городищ Листвин та Уніяс (Антонівці) у Кременецьких горах [Чайка, 1996; Гаврилюк, 1994], а також наскельної фортеці Уричі (Тустань) в Карпатах [Рожко, 1996]. В останній знайдено чималу колекцію озброєння післямонгольського часу.

Пам'ятки давньоукраїнського зброярства періоду Галицько-Волинської держави зберігаються у фондах Львівського історичного музею, Івано-Франківського, Тернопільського, Рівненського, Волинського, Чернівецького краєзнавчих музеїв, Луцького історико-культурного заповідника та інших установ України та Росії. Найбільші колекції зброї та військового спорядження походять з великих центрів Галицько-Волинського князівства: Галича (Крилос), Звенигорода, Теребовлі (Зеленче), Пліснеська, Пересопниці. Це, насамперед, бойові сокири, мечі, булави, кистені, вістря списів та стріл, остроги, деталі сагайдаків, елементи захисного обладунку та спорядження вершника і бойового коня. Ці види зброї та військового спорядження розглядалися дослідниками, переважно лише в контексті історії східноєвро-пейського озброєння.

Відомий російський археолог А.М. Кірпічніков вперше спробував узагальнити різні категорії зброї та військового спорядження з території усієї Київської держави. Укладання ленінградськими дослідниками А. Медведє-вим та А. Кірпічніковим каталогів основних видів зброї стало важливим підсумковим етапом на цьому шляху, і досі ці видання залишаються важливим джерелом до вивчення середньовічного озброєння [Медведєв, 1966; Кирпичников, 1966-1973, 1976]. Проте, ряд висновків цих авторів в світлі нових археологічних знахідок суттєвого доповнюються, а то й ґрунтовно переглядаються. Згодом зведення цих пам'яток виконували В.М. Петегирич [1990] та М.М. Кучинко [2002], а також польські дослідники на матеріалі з території сучасної Польщі.

Однак, значна частина цінних пам'яток військової справи досі не дочекалася опублікування. Певний інтерес становлять статті про озброєння княжої доби Б. Прищепи, С. Пивоварова, Л. Войтовича, А. Федорука, видані в останні десятиліття, та деякі інші праці українських, російських, польських та білоруських дослідників. Останнім часом з'явилася низка праць С.В. Терського, присвячена аналізу деяких видів озброєння цього періоду, зокрема, пластинчатих сокир-бердишів. Огляди зброї традиційно робляться археологами лише при виконанні нарисів про окремі, переважно, літописні міста.

Поширення вогнепальної зброї в регіоні вивчали львівський вчений-архівіст та музейний діяч К. Бадецький та сучасний чернівецький історик А. Федорук.

Таким чином, аналіз історіографії проблеми засвідчує, що, незважаючи на значний доробок історичної науки щодо дослідження Південно-Західної Русі і, зокрема, Галицького і Галицько-Волинського князівств, й досі фактично не вивченим залишається багато аспектів історії військової справи на галицько-волинських землях у ХІ-ХІV ст. Опрацювання і використання давньоруських літописів, хронік іноземних авторів, археологічних карт та інших письмових джерел, археологічних досліджень Львівщини, Волині, Рівненщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Тернопільщини, Чернівеччини стало основою історичного та теоретичного осмислення і відтворення узагальненої військової історії галицько-волинських земель середини ХІ - середини ХІV ст.

У другому розділі - “Військово-політична діяльність галицьких та волинських князів у XI-XIV ст.” - показано організаційну діяльність галицьких та волинських князів у XI-XIV ст. щодо розвитку військової справи та відпору зовнішній агресії.

З моменту утвердження Київської держави на територіях Волині та Прикарпаття, коли тут розпочався процес формування місцевих військових кадрів та відповідної інфраструктури (мережі укріплень, стратегічних шляхів, зброярських майстерень), важливим спрямовуючим фактором військового будівництва була князівська влада. Відтак військово-політична діяльність галицьких та волинських князів спиралась на синтез місцевих традицій, кадрів та існуючу з племінного періоду інфраструктуру з принципами військового будівництва, привнесеними представниками великокнязівської адміністрації та дружини з Середнього Подніпров'я.

Формування Галицького та Волинського князівств відбувалося за складної військово-політичної ситуації, тому їхній політичній еліті доводилося велику увагу надавати зміцненню обороноздатності своїх уділів. У цій діяльності їм доводилося спиратися на нечисельні загони, що відбрунькувалися від великокняжої дружини. А основною військовою опорою на місцях мав бути місцевий боярський прошарок, що в тій чи іншій мірі сформувався ще у докиївський період. Рівень військової організації місцевих племен, слід думати, в значній мірі залежав від ступеня державної організації.

Уже перші галицькі та волинські князі отримували неодноразові перемоги над західними сусідами та великокняжими дружинами. Так, під час міжусобиць галицькі князі Володар та Василько змогли відбитися від Святополка, розбивши його на Рожнім полі Галицько-Волинського пограниччя, та його союзників - угрів під Перемишлем (1099) - в коаліції з волинським князем Давидом Ігоревичем та половцями хана Боняка. За князювання Володимирка Володаревича (1141 - 1153), який об'єднав в 1141 р. Перемишльську і Галицьку волості і в 1144 р. переніс столицю в м. Галич над Дністром відбувається цілеспрямована експансія в напрямі до Чорного моря на Придністровське Пониззя, де розпочинається активна розбудова укріплень. За його сина і наступника Ярослава Володимировича (Осмомисла) Галицьке князівство утверджується у Причорномор'ї аж до устя Дунаю. Незважаючи на поразку в кровопролитній битві під Теребовлею (1154) з дружиною Ізяслава Мстиславовича, Ярослав зумів у подальшій боротьбі проти Угорщини, Польщі та половців зберегти володіння у басейні Середнього і Нижнього Подністров'я. Його князівство стало рівноправним учасником міжнародних договорів із Візантією та Угорщиною. Свідчення військової міці галицьких дружин є також в „Слові про Ігорів похід”.

Із смертю Ярослава Осмомисла ініціатива у військово-політичній діяльності переходить до волинських князів. Це визначило Романа Мстиславовича як ініціатора об'єднання західних земель Русі у Галицько-Волинську державу - наступницю Київської. Він зайняв володимирський стіл у період, коли Київ був втрачений волинськими Мономаховичами, а їхніми стратегічними союзниками виступали сусідні польські князі.

Утвердившись у Берестейщині, Роман Мстиславович здійснив два великих походи проти ятвягів взимку 1196/1197 та у 1198 р. Створення імперії вимагало великої уваги і на південних та західних рубежах, де Роман активно воює з половцями та поляками. З метою зміцнення позицій у Забужжі у 1195 р. Роман надав велику військову допомогу краківському князю проти великопольського Мєшка II (битва на р. Мозгаві). Проте, основним його здобутком стало захоплення Галича. Воно дозволило поставити під єдиний контроль торгівельні шляхи із Сходу на Захід та розвивати альтернативний дніпровському шлях із «варяг у греки». Складна політична ситуація вимагала розбудови військової інфраструктури. Роман Мстиславич вважається творцем важко-озброєної кінноти.

Видатним державним та військовим реформатором був його син і наступник Данило Романович. Свою військову кар'єру він розпочав з перемоги над литовським племенем ятвягів, з якими 1219 р. було досягнуто згоди. 1232-1233 рр. - успішна військова кампанія проти угорських військ під Білобережжям на Случі і поблизу міста Шумська, у якій найкращим чином виявились полководницькі здібності й особиста хоробрість Данила. Маневр з розсіченням бойового порядку ворога і нанесенням йому переможного удару обхідним рейдом, застосований ним у цій битві, неодноразово вдавався й у інших битвах, зокрема, Ярославській.

Перевіркою ефективності військових реформ князя Данила була боротьба з монголами. Напередодні їхнього вторгнення продовжується зведення загороджувального рубежу на східному кордоні галицько-волинського по ріках Горинь та Случ (Крем'янець, Данилів, Кам'янець (городище на р. Гуска поблизу Шепетівки), Колодяжин та ін.). Згодом монголи з великими труднощами здобували укріплені ним Колодяжин, Кам'янець, Галич, Володимир, а Данилів та Крем'янець виявилися нездоланними. Посилюються оборонні рубежі також у Західному Побужжі, де постали нові добре укріплені міста Холм та Угровськ. Військова залога князівських фортець, в першу чергу на східному кордоні була озброєна за передовими європейськими зразками. Данило першим у Східній Європі запровадив засоби боротьби з важкоозброєними воїнами: арбалети (в Кам`янці досліджено спорядження арбалетника, судячи з усього командира, що загинув під час захисту фортечної вежі від монголо-татар) та півтораручні мечі. Гак для натягування арбалетного лука, що зберігся на його поясі, є найдавнішою знахідкою в Європі.

На заключному етапі правління Данило Галицький лавіруючи поміж двома ворожими таборами - Золотою Ордою та Заходом - добивається союз-них стосунків з монгольським ханом та угорським королем. Намагаючись протистояти ворогам він продовжує військову реформу, залучаючи все най-краще із монгольської тактики та озброєння. Так, під час одного його закор-донного походу "немци же дивяшеся оружью татарьскому" - коні були вкриті шкіряними попонами, воїни мали шкіряні захисні обладунки. Врахо-вуючи досвід, здобутий під час боротьби з військами Батия, Данило, розпочи-нає зведення ширшої мережі аналогічних Крем`янцю та Данилову укріплень уздовж усього східного кордону (Луцьк, Львів та ін.). Столичний Холм укріп-люється кам'яними стінами. Важливими успіхами військової політики на заході та півночі було приєднання Люблінщини та остаточне вирішення т.зв. ятвязького питання: у союзі з мазовецькими польськими князями та Тевтонським орденом ятвязька земля була завойована і поділена між союзниками у 1254 р.

Тривала боротьба за володіння порубіжними із Золотою Ордою землями підірвала військові сили князівства. Перемоги військової кампанії 1254-1255 рр. проти монголів виявилися тимчасовими. Золота Орда змусила знести зведені укріплення.

Особливістю військово-політичної стратегії князя Лева Даниловича, який зупинив розпад держави після смерті батька, була військова взаємодія з татарами, що дозволило зберегти західні та північні кордони держави, незважаючи на зростаючу агресію Польщі та Литви, а також поширити свою владу на Закарпаття.

Активною розбудовою військової інфраструктури Волині відзначились князі Володимир Васильович та Мстислав Данилович. Вони звели ряд укріплених кам'яними вежами-донжонами замків в Кам'янці та Бересті, а згодом в Угровську та Чорторийську. Із останнім галицько-волинським князем - Любартом (Дмитром) Гедиміновичем пов'язана побудова ряду порубіжних фортець, а також цегляного луцького замку.

Таким чином, у XI-XIV ст. галицько-волинські князі проводили активну військово-політичну діяльність, спрямовану на зміцнення та збереження української державності.

У третьому розділі - “Оборонні споруди та зброя в Галицько-Волинському князівстві у XI-XIV ст.” - йдеться про формування оборонного комплексу, що включав, окрім мережі фортифікаційних споруд, сукупність зброї ближнього та дальнього бою, захисний обладунок воїна та спорядження вершника і верхового коня, зброярські майстерні.

Визначено три періоди формування фортифікаційного комплексу: X-XI ст. - формування общинних та міжплемінних центрів; XI-XIII ст. - створення мережі фортець та князівських замків, розбудова укріплень міст - центрів уділів; друга половина XIII-XIV ст. - перебудова укріплень та зведення нових, поява кам'яної оборонної архітектури у відповідності з новими вимогами. Розглянуто формування оборонних укріплень Галича, Володимира, Звенигорода, Лучеська, Теребовлі, Перемишля, Пересопниці та інших удільних центрів краю.

Розглянуто речові комплекси предметів озброєння з розкопок Галича, Володимира, Лучеська, Звенигорода, Дорогобужа, Пересопниці та інших літописних центрів. Найбільш показовими для раннього періоду X- XI ст. є озброєння з розкопок Пліснеська, Судової Вишні, Городища коло Луцька.

На основі аналізу знахідок предметів озброєння визначено присутність варязьких дружинників у головних політичних центрах Волині: Володимирі, Лучеську, Дорогобужі, Листвині. До специфічних предметів їх озброєння відносяться характерні мечі та деталі піхви (навершя), вістря стріл та "крилате" вістря списа (Листвин), яке є прямим "каролінгським" імпортом. Із підкурганних дружинних поховань у с. Мокрому та Пліснесько походять найдавніші зразки шоломів та кольчуги.

Встановлено, що найпомітніший вплив на озброєння та амуніцію дружинників галицьких осередків справляли тюркські кочівники. Так, шабля - основна зброя кінноти, запозичена у кочівників, у Пліснеську та Судовій Вишні зустрічається у комплексах X- XI ст., в той час як на Русі вона набуває розповсюдження лише у XII-XIII ст. Шабля була легша і маневреніша, тому використовувалася переважно вершниками, в той час як для піхотинців зручнішим був меч. В Галицько-Волинській державі він модифікувався у півтораручний вже у першій пол. XIII ст. (Городище коло Шепетівки).

Значно помітніші запозичення від кочівників у сфері спорядження вершника і коня. Такими були специфічні типи найбільш ранніх вудил X-XI ст. з гризлом, що складалося з одного стрижня, прямокутного у перетині, інколи зігнутого, завершеного з обох кінців петлями, через які просунуті кільця (знайдено у напластуваннях X-XI ст. на поселенні Ромош в околиці літописного Всеволожа на р. Західний Буг, на городищах у Ступниці та Листвині, а також у споруді на Ринковому пагорбі Лучеська). Звичними у X-XI ст. для українських дружинників стають численні кістяні елементи упряжі коня, включно із псаліями. До якнайдавніших належать вудила з роговими псаліями. Псалії з рогу знайдені в Сутейську, городищах в Коршеві, в Городищі біля Луцька, в Тоболах на Поліссі і Пересопниці. Вони були непрактичними, оскільки легко ламалися, тому їх заміняють залізні псалії. Найбільші ранні їх типи - стрижневі - походять з Пліснеська і Судової Вишні, пізніші знайдені Дорогобужі, Листвині, Городищі біля Шепетівки та у Луцьку. Кістяні петлі для полиць сідла (Дорогичин, Ленківці), обкладки сідельних кантів (Звенигород), кістяні підпружні пряжки (Галич, Теребовля) та інші кістяні елементи спорядження вершника та коня були прямим запозиченням у кочівників. Натомість, остроги та підкови мали європейське походження.

Найпоширенішим та найдавнішим видом зброї ближнього бою на пам'ятках регіону були сокири. Найраніші представлені у комплексах Пліснеська, Городища коло Луцька. Бойова сокира майже завжди менша і легша від господарської сокири. Найраніші типи булав і костенів знайдено у Городищі коло Луцька, Пліснеську, Ступниці, городище біля Луцька). Вони виготовлялися з кістки. Заготовка кистеня знайдена в майстерні косторіза XII ст. у Звенигороді. У XII-XIII ст. на пам'ятках регіону набувають поширення металеві булави та кистені виготовлені, правдоподібно, у Середньому Подніпров'ї. Окремі зразки інкрустовані сріблом з використанням черні та інкрустації у вигляді лускового орнаменту. Чисельнішими є знахідки булав (25 екз.). Бронзові і залізні булави застосовувалися переважно вершниками. Вважається, що вони належали військовим начальникам.

Проаналізовано найчисельнішу категорію знахідок предметів озброєння - вістря стріл, що діляться за формою, способом кріплення та призначенням. Після меча найголовнішою і найбільш типовішою зброєю ближнього бою в руках слов'янського воїна, як свідчать джерела, був спис. Спочатку він служив лише подібно до римських дротиків для кидання і тільки в IX-Х ст. наступає новий період у розвитку і використанні списа. Літописи часто згадують про "взятие города копьем". За формою пера серед них виділяють ранні листоподібні і пізні ланцетоподібні.

Захищали воїнів від ураження щит, шолом, кольчуга і панцирна броня. Найпоширенішими були кольчуги, за знахідками яких територія Волинської землі є однією з найбільш насичених в Давній Русі. Таким чином, кольчуги в екіпіровці воїнів Волинської землі були домінуючими. Значне поширення мав також пластинчатий обладунок. Він лише доповнював захисний обладунок дружинника, але не зміг витіснити кольчугу. У Галицько-Волинському літописі від 1288 р. в "Заповіті" Володимира Васильковича згадуються належні йому "броні дощаті" [ПСРЛ, т. 2, ствп. 904], тобто панцир зі сталевих пластин.

Поряд із зброєю, невід'ємним спорядженням дружинника був мідний казан, що вважається запозиченням у половців. Мідні клепані казани мали значне поширення в Галичині та Волині (Володимир, Пересопниця Чорнівське, Ленківецьке городища). Натомість характерні підківки із шипами для пересування по льоду, які зібрані на багатьох пам'ятках Волині, мають північне походження.

Таким чином, протягом X-XIV ст. фортифікації та системи озброєння галицьких та волинських дружин розвивалася на рівні передових євро-азійських стандартів.

Висновки

Становлення військової справи та професійного армії у Галицько-Волинському князівстві відбувалося паралельно із розвитком української державності періоду Київської Русі. Формування української державності в IX-XI ст. розгорталися в екстремальних умовах протистояння зовнішній агресії хозар, варягів, угорців, печенігів та половців. За цих умов в українській військовій справі концентрувався військовий досвід багатьох держав та народів, в процесі об'єднання племен у містах зосереджувалася найбільш активна частина чоловічого населення держави, що виступала головним діючим чинником у розгортанні державотворчої та військової діяльності.

Важливим матеріальним складником військової справи галицько-волинських земель у період їх входження до складу київської держави були фортифікації та військові традиції племінного періоду.

У X-XII ст. найбільш практично підготованими в князівському війську були найманці-нормани, які часто займали посади військових керівників. Значним військовим досвідом володіли також тюркські кочовики, які активно наймалися на службу як галицькими, так і волинськими князями. Ці дві категорії у князівському війську представляли професійну частину, а саме: важко озброєну кінноту та піхоту.

Згодом відсоток професійних воїнів місцевого походження зростав, і з часом вони почали домінувати і у війську галицьких та волинських князів. Професіонали-полководці були в ціні. Це видно з літопису, в якому військовій діяльності окремих бояр надано значно більше уваги, ніж діяльності окремих великих князів. Об'єктивна оцінка джерел вказує на провідну роль місцевих бояр у створенні Збройних Сил Галицько-Волинської держави у формуванні системи військових фортифікацій та у боротьбі проти зовнішньої агресії.

До участі у військових формуваннях князів та бояр залучались широкі кола міщан, які становили кістяк пішого ополчення. У ковальських майстернях міщан виготовлялася більшість необхідного «пішцям» військового спорядження.

Свідченням високого професіоналізму руських бояр є численні перемоги не тільки над добре вишколеними арміями західних сусідів - поляків та угорців, німецьких рицарів, але й над професійними військовими - кочівниками. Фактично, лише в умовах князівських міжусобиць у цих потенційних агресорів з'явилася можливість реалізовувати свої територіальні домагання.

Відправною точкою розвитку військової справи населення Галичини та Волині були фортифікації та озброєння племінної епохи. Ряд укріплень племінних центрів було пристосовано для потреб міст та замків.

Свідченнями впливу найбільш практично підготованих в князівській дружині найманців-норманів в X-XII ст. є чисельні знахідки специфічних предметів озброєння та амуніції. Значний вплив на формування військової справи як Галицького, так і Волинського князівства справляли також тюркські кочівники, свідченням чого є наявність в комплексах X-XII ст. шабель (Пліснеськ, Судова Вишня), а також кістяних та залізних предметів спорядження вершника та коня. Ці дві категорії в княжій дружині представляли професійну частину, а саме: піхоту та важко озброєну кінноту.

Помітний стрибок в розвитку військової справи відбувся в період міжкнязівських конфліктів та феодальної роздробленості. У фортифікації поширюється багаторядна система оборони, призначена для протидії облоговим пристроям. У другій половині XIII-XIV ст. звичними для волинської фортифікації стають вежі-донжони (Холм, Берестя, Камянець, Чорторийськ, Угровськ). На заключному етапі розвитку фортифікацій Галицько-Волинської держави з'являються суцільно кам'яні замки. При Данилі Галицькому вперше на Русі створюються формування професійних «стрільців», озброєних самострілами (арбалетами), запроваджуються досконаліші захисні обладунки. Сучасники відмітили широке застосування галицько-волинськими військами передового східного озброєння та амуніції. Проведені військові реформи дали можливість Галицько-Волинському князівству поширити свій вплив на сусідні території.

Дослідження військової історії середньовічного населення Галицько-Волинського князівства дозволяє переконливо стверджувати про те, що військова справа протягом ХІ - першої половини ХІV ст. розвивалася на рівні передових східноєвропейських армій, галицько-волинські княжі та боярські дружини були важливою складовою частиною давньоруських збройних сил.

Водночас проведений глибокий та всебічний аналіз даних проблем має велике практичне значення для вирішення актуальних завдань розбудови національної державності сьогодні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кійко В.І. Військово-політична діяльність Любарта Гедиміновича - останнього галицько-волинського князя / В.І. Кійко // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. - № 528: Держава та армія.- 2005. - С. 28-34.

2. Кійко В.І. Формування стратегічної мережі укріплень земель Прикарпаття і Волині у світлі військової політики галицько-волинських князів XI-XIV ст. /В.І. Кійко // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”.- № 555: Держава та армія.- 2006. - С. 20-26.

3. Кійко В.І. Військово-політична діяльність галицько-волинського короля Данила у часи монгольської навали / В.І. Кійко // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”.- № 571: Держава та армія. - 2006. - С. 93-99.

4. Кійко В.І. Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII-на початку XIV ст. / В.І. Кійко // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”.- № 584: Держава та армія.- 2007. - С. 31-37.

5. Кійко В.І. Історіографія розвитку військової справи у галицько-волинському князівстві XIII-XIV ст. / В.І. Кійко // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”.- № 634: Держава та армія.- 2008. - С. 132-137.

Анотація

Кійко В.І. Військова справа в Галицькому та Волинському князівствах XI-XIV ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. Національний університет “Львівська політехніка”. - Львів, 2009.

У дисертації на підставі здобутків вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу нових документальних та археологічних пам'яток і матеріалів узагальнено дані про ґенезу військової справи русичів у XI-XIV ст. Проаналізовано військово-політичну діяльність галицьких та волинських князів, зокрема, Данила Романовича (1201-1268), Лева Даниловича (1229-1301), Любарта Гедиміновича (бл.1308 - 1384). Досліджено розвиток їхньої військової тактики та стратегії.

Розглянуто етапи розвитку та особливості місцевої фортифікації, особливості української зброї та військової техніки XI-XIV ст. Обґрунтовується участь зброярів Галицько-Волинської держави у синтезі культурних здобутків цивілізацій Сходу і Заходу.

Ключові слова: дружинник, воєвода, князівські замки, оборонні укріплення, Галицько-Волинська держава.

Annotation

Kijko V.I. Military affair of the Galician and Volhynian kingdoms in XI-XIV centuries. - Manyscript.

Thesis for obtaining candidate's degree of History in accordance with speciality 20.02.22. - Military History. National University “Lvivska Polytechnika”. - Lviv, 2009.

In this candidate's degree the process of accumulation of knowledge about medieval military affair and weapons thanks to archaeologist investigations of the Galicia-Volhynian state (Western Ukrainian territory) has been investigated. All this generalizations of the main problems of the Ukrainian military history has been investigated.

Military and political activity of dukes Danylo Romanowycz (1201-1268) and Lubart Gedyminowycz (1308-1384) has been analysed. The questions of Ukrainian weapons, military technics , tactics and defensive installations in XIV centuries has been exposed.

This candidate's degree deals with written origins and archaeological sources of new types of weapons on the background of historical and geografical situation in Eastern Europe in XIII-XIV centuries. The conclusion about the important role of armourers of the Galicia-Volhynian state in synthesis of the achievements of the East and West civilisations is proved.

Key words: voevode, king`s castles, drills and training of Ukrainians, fortification , weapons, Galicia-Volhynian state.

Аннотация

Кийко В.И. Военное дело в Галицком и Волынском княжествах XI-XIV вв. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 ? военная история. ? Национальный университет "Львовская политехника". ? Львов, 2009.

Период вхождения земель Галичины и Волыни в состав Киевского и Галицко-Волынского государства был начальным этапом формирования военного дела средневековой Украины, в т. ч. военных традиций, военной инфраструктуры, военной политики. За последние десятилетия накоплен огромный, в первую очередь, археологический материал, характеризующий военное дело XI-XIV вв.

Огромный военно-политический опыт, отличную профессиональную подготовку имели большинство галицко-волынских князей. Проанализировано военно-политическую деятельность галицких и волынских князей, а именно, Данила Романовича (1201-1268), Льва Даниловича (1229-1301), Любарта Гедиминовича (ок. 1308-1384). Большое внимание уделено военной деятельности отдельных бояр. Изучено развитие их военной тактики и стратегии.

Кроме княжеских и боярских дружин важной составной частью земельных ополчений были военные формирования горожан и смердов, которые составляли костяк пешего ополчения. В кузнечных мастерских горожан изготовлялось большинство необходимого «пешцам» воинского снаряжения.

Свидетельством высокого профессионализма волынских и галицких бояр являются многочисленные победы не только над хорошо вышколенными армиями западных соседей - поляков и венгров, но и над профессиональными военными - кочевниками.

В основании военного дела населения Галичины и Волыни находились фортификации и вооружение племенной эпохи. Рассмотрено этапы развития и особенности местной фортификации, особенности украинского оружия и военной техники ХІ-XIV веков. Обосновывается участие оружейников Галицко-Волынского государства в синтезе культурных достижений цивилизаций Востока и Запада.

В частности, свидетельствами присутствия наиболее практически подготовленных в княжеской дружине наемников-варягов в X-XII вв. являются находки специфических предметов вооружения и амуниции. Значительное влияние на формирование военного дела как Галицкого, так и Волынского княжества оказывали также тюркские кочевники, свидетельством чего является присутствие в комплексах X-XII вв. сабель (Плеснеск, Судовая Вишня), сделанных из кости и железа предметов снаряжения всадника и коня. Эти две категории в княжеском войске представляли профессиональную часть, а именно: тяжело вооруженную конницу и пехоту. військовий історичний галицький князівство

Заметный скачек в развитии военного дела произошел в период междукняжеских распрей и феодальной раздробленности. В области фортификации распространяется многорядная система обороны, предназначенная для противодействия осадным орудиям. Во второй половине XIII-XIV вв. обычными для волынской фортификации становятся башни-донжоны (Холм, Берестье, Каменец, Чорторыйск, Угровск). При Данииле Галицком впервые на Руси создаются формирования профессиональных «стрельцов», вооруженных самострелами (арбалетами). Современники отметили широкое употребление галицко-волынскими войсками передового восточного вооружения и амуниции. Проведенные военные реформы дали возможность Галицко-Волынскому княжеству расширить свое влияние на соседние территории.

Исследование военной истории древнерусского населения Галицкого Волынского княжеств позволяет убедительно утверждать о том, что военное дело на протяжении ХІ - первой половины ХІV ст. развивалось на уровне передовых европейских армий, галицко-волынские княжеские и боярские дружины были важной составной частью древнерусских вооруженных сил.

Ключевые слова: дружинник, воевода, военное обучение русичей, фортификация, оружие, оборонительные сооружения, Галицко-Волинское княжество.

Размещено на Allbest.ru