Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 930.1 (398) “0395/1453”: 378.4 (477-25) “18/19”

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Візантиністика в Київському університеті Св. Володимира (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Чеканов Всеволод Юрійович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Київського славістичного університету.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Рудь Микола Олексійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, історичний факультет, кафедра історії стародавнього світу і середніх віків, доцент.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Коцур Анатолій Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, історичний факультет, кафедра української історії та етнополітики, завідуючий;

кандидат історичних наук, доцент Тарасенко Ольга Олексіївна, кафедра історії України і методики навчання Інституту лідерства, освітнього законодавства і політики Київського університету імені Бориса Грінченка, доцент.

Захист відбудеться “19” січня 2010 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.123.01 у Київському славістичному університеті (03200, м. Київ, пров. Рильський, 10, кімн. 212).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського славістичного університету (03150, м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 9).

Автореферат розісланий “09” грудня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П. І. Скрипка.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю вивчення та використання наукового спадку вітчизняної історіографії, значним професійним інтересом до її надбань та потребою в поглибленому аналізі окремих її складових з метою поступової ліквідації “білих плям” у знаннях про минуле історичної науки. Важливою, але досі недостатньо висвітленою галуззю вітчизняної історіографії є дослідження проблем всесвітньої історії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., зокрема, в Київському університеті Св. Володимира. Праці тогочасних київських істориків-медієвістів І. В. Лучицького, Ф. Я. Фортинського, В. К. Піскорського, Т. Д. Флоринського, Ю. А. Кулаковського та ін. привертали до себе увагу як російських, так і закордонних фахівців. Особливе місце посідали в той час студії з візантиністики, в яких зростаючий інтерес до проблем всесвітньої історії переплітався з традиційною для вітчизняної історіографії увагою до історії православ'я, Давньої Русі та слов'ян. Дослідження обраної теми дає змогу розширити й систематизувати наші знання про зміст та особливості розвитку візантиністичних студій у Київському університеті, з'ясувати, як відбувалося в ньому формування фахівців з всесвітньої історії.

Відтворення минулого київської візантиністики дозволяє скласти більш цілісну уяву про зміст наукових інтересів вітчизняних вчених у сфері всесвітньої історії, визначити суть тенденції до розширення кола досліджень. Існує потреба теоретичного осягнення цього процесу, пізнання його закономірностей та визначення шляхів його подальшого розвитку. Відповідно, виникає питання щодо послідовності і систематичності дослідження історії Візантії в Університеті, тобто, по суті, щодо існування в ньому відповідної науково-історичної школи.

Отже, з пізнавальної точки зору актуальність праці обумовлена необхідністю всебічного вивчення історії історичної науки в Університеті Св. Володимира. З практичної точки зору дослідження має на меті сприяти відродженню в ньому візантиністики, практично зниклої після 1917 р. Актуальність дослідження з теоретико-методологічної точки зору визначається висновками про закономірності розвитку університетської історичної науки у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Зв'язок з науковими програмами, планами й темами. Дисертація відповідає основній науково-дослідній темі Київського славістичного університету “Україна і слов'янський світ” і була затверджена Вченою Радою КСУ (протокол № 12 засідання від 2 липня 2009 р.).

Мета дослідження полягає в комплексному вивченні науково-викладацької діяльності у сфері візантиністики професорів історико-філологічного факультету Київського університету П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського; у з'ясуванні того, як розширення кола наукових інтересів вітчизняних фахівців вплинуло на підвищення якості та рівня їхніх досліджень; у визначенні специфіки, тенденцій та наслідків розвитку візантиністичних студій у Київському університеті.

Досягнення поставленої мети вимагає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

провести ґрунтовний аналіз джерел та історіографії проблеми;

виявити чинники, які дали поштовх і сприяли розвитку візантиністичних студій у вітчизняній історичній науці;

проаналізувати характер та зміст доробку київських істориків-візантиністів другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;

визначити спектр досліджень та методи, що використовувалися київськими візантиністами, проаналізувати сутність їх науково-історичних поглядів;

показати вплив на київських візантиністів тенденцій, притаманних світовій історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ ст., встановити місце київських візантиністів у загальному контексті вітчизняної та світової візантиністики;

визначити особливості наукової діяльності київських візантиністів;

з'ясувати питання щодо існування в Київському університеті науково-історичної школи з візантиністики.

Об'єктом дослідження є візантиністична складова наукової та викладацької діяльностї П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського в 1869-1917 рр.

Предметом дослідження є процес зародження та розвитку візантиністичних студій П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського, їхні науково-історичні погляди, науково-професійні зв'язки та взаємовпливи, а також чинники, тенденції та закономірності становлення візантиністики в Університеті.

Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові (історичний, логічний, порівняльний) та загальноісторичні (порівняльно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний) методи. Системний підхід уможливлює типологізацію доробку київських візантиністів. Дослідження здійснюється як за хронологічним принципом, доцільним при вивченні біографій, так і за принципами: історизму, дотримання якого дає можливість розглянути проблему в контексті конкретно-історичної ситуації; об'єктивності, який передбачає всебічне дослідження джерельної бази; системності, необхідним для кращого розуміння динамічних процесів, що одночасно охоплюють широке коло людей та подій.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з другої половини ХІХ ст., коли в Київському університеті розпочався процес становлення наукової візантиністики, до 1917 р. Важливим моментом у цьому процесі стало створення у 1869 р. на історико-філологічному факультеті кафедри історії російської церкви, на якій розпочав свою діяльність перший візантиніст Університету - П. О. Терновський. Кінцевою датою є 1917 р., коли було припинено працю останнього з київських візантиністів, Ю. А. Кулаковського.

Всередині досліджуваного періоду можна виділити три етапи:

до початку 80-х рр. ХІХ ст. - відокремлення наукової візантиністики від студій з історії стародавньої церкви та давньоруської історіографії історії Візантії, вивчення джерельної бази історії Візантії (провідна персоналія - П. О. Терновський);

80-і рр. ХІХ ст. - розширення на хвилі панславізму кола візантиністичних інтересів та досліджень на базі концепції “греко-слов'янського світу” (Т. Д. Флоринський);

90-і рр. ХІХ ст. - 1917 р. - долучення київських візантиністів до світової візантиністики, створення самоцінних розвідок на базі позитивістської методології, спроба написання узагальнюючої праці з історії Візантії (Ю. А. Кулаковський).

Наукову новизну дисертації визначають мета, об'єкт і предмет дослідження. Проблему становлення і розвитку візантиністики в Київському університеті, яка досі не привертала спеціальної уваги, вперше розглянуто як інтегральне ціле і комплексно проаналізовано в трьох вимірах:

як явище в історії Київського університету;

як прояв тенденції до створення науково-історичної школи;

як свідчення об'єктивних процесів розвитку світової історичної науки.

У дисертації вперше здійснено спробу комплексно висвітлити науково-викладацьку діяльність київських візантиністів, зміст та еволюцію їхніх дослідницьких поглядів. Методологічні засади досліджень П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського проаналізовано в контексті їх наукових контактів з вітчизняними та закордонними фахівцями. На прикладі київських візантиністів поставлене питання про залежність напряму досліджень від кола наукового спілкування, національно-державних ідеологем та панівної методології, а також розглянуто проблему шляхів інтеграції вітчизняних вчених до світової історичної науки.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання зібраного фактичного матеріалу при написанні історіографічних розділів навчальних посібників з історії Візантії та з історії православ'я для історичних та гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів, а також в узагальнюючих працях та спецкурсах з історії Київського університету, вищої освіти та розвитку історичної науки в Україні.

Наукова апробація дослідження. Окремі положення дисертації було оприлюднено у виступах на науково-практичній конференції “Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин” (м. Луганськ, 26-27 квітня 2006 р.), на ІІІ міжнародному семінарі “Проблеми всесвітньої історії: держава та суспільство в історичній ретроспективі” (м. Чернігів, 17-19 травня 2006 р.) та на міжнародній науково-практичній конференція “Стан та перспективи розвитку славістики на початку третього тисячоліття” з нагоди 15-ї річниці Київського славістичного університету (м. Київ, 5-6 лютого 2009 р.).

Зміст дисертації відображений у 5 статтях у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для апробації результатів кандидатських і докторських дисертацій.

Структура роботи зорієнтована на максимальну відповідність поставленій меті, завданням та характеру дослідження. Дисертація обсягом 202 сторінки основного тексту складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків. Список використаних джерел та літератури включає 273 позиції на 26 сторінках.

Основний зміст

У вступі до дисертації обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано об'єкт, предмет, мету і завдання дисертації, визначено хронологічні межі та методологічні засади дослідження, встановлено його наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ “Історіографія та джерела розвитку візантиністики в Київському університеті Св. Володимира”, присвячений характеристиці джерельної бази та аналізу літератури, ділиться на два підрозділи. У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми” проаналізовано стан розробки проблеми в минулому та на сучасному етапі.

Радянські і пострадянські дослідники розглядали персоналії київської візантиністики епізодично. В історіографії радянських часів, зокрема, в роботах О. Л. Вайнштейна, Г. Л. Курбатова, Є. В. Гутнової та в колективних працях історіографічного спрямування, а згодом у новітній українській та російській історіографії діяльність київських візантиністів належного висвітлення не отримала. візантиністичний історичний київський

У підрозділі міститься аналіз історіографії по кожній з персоналій. Вона стала активно поповнюватися саме в останні роки. Так, історіографії наукової діяльності П. О. Терновського фактично не існувало як такої до виходу у 2004 р. розвідки Т. К. Огнєвої Огнєва Тетяна. Справа Терновського / Т. К. Огнєва. - К. : Вирій, 2004. - 96 с.. Ця дослідниця вперше звернула увагу на важливі факти з біографії вченого, однак зосередилася не на аналізі наукового доробку П. О. Терновського, а на розгляді його конфлікту з обер-прокурором Священного Синоду К. П. Побєдоносцевим.

Особистість іншого київського візантиніста - Т. Д. Флоринського - привернула увагу радянських вчених ще у середині ХХ ст., оскільки панславізм зближував його студії з актуальними після Другої світової війни дослідженнями історії країн т. зв. “соціалістичної співдружності”. Проте його наукова спадщина трактувалася радянськими вченими виключно як славістична, без урахування того, що протягом 80-х рр. ХІХ ст. він відстоював розроблену відомим славістом В. І. Ламанським концепцію греко-слов'янського світу, яка постулювала рівнозначність обох його частин. У цілому належного висвітлення наукова діяльність Т. Д. Флоринського не отримала ні в радянські, ні в пострадянські роки. Ймовірно, що в СРСР цьому не сприяли суспільно-політичні погляди вченого, за які його у 1919 р. було страчено чекістами, а в незалежній Україні на заваді могло стати несприйняття вченим українського національного відродження.

В узагальнюючих історіографічних працях радянських часів персоналія Ю. А. Кулаковського була також представлена епізодично, без окремого акценту на зацікавленості історією Візантії. Подекуди аналіз обмежувався його ранніми розвідками з історії Риму, котрі загалом не посіли в доробку вченого суттєвого місця, а також 3-томною “Историей Византии” (1910-1915 рр.), яку розглядали окремо, полишаючи поза увагою попередні 20 років роботи дослідника у візантиністиці. Ситуація змінилася з виходом робіт Л. В. Матвеєвої та А. О. Пучкова Матвеева Леся. Юлиан Кулаковский. Жизнеописание / Л. В. Матвеева. - К. : Стилос, 2002. - 482 с. - (Ин-т востоковедения им. А. Крымского НАН Украины); Юлиан Андреевич Кулаковский. 1855-1919. Библиографический указатель. К 80-летию со дня смерти / [сост. и автор вступ. ст. А. А. Пучков]. - К. : НИИТАГ, 1999. - 52 с. - (НИИ теории и истории градостроительства и архитектуры); Пучков А. А. Юлиан Кулаковский и его время. Из истории антиковедения и византинистики в России / А. А. Пучков. - СПб. : Алетейя, 2004. - 477 с. - (серия “Византийская библиотека. Исследования”).. Їх сильною стороною є залучення широкого кола матеріалів, проте систематизований аналіз наукової діяльності Ю. А. Кулаковського в них відсутній, основний акцент зроблений на подіях особистого життя.

Змістом підрозділу 1.2 “Джерельна база дослідження” є аналіз матеріалів, які відбивають візантиністичні студії науковців. Оскільки комплексно проблема візантиністки в Київському університеті поставлена вперше, дослідження вимагало насамперед визначення тематичних рамок масиву джерел та історіографії, зведення розпорошених матеріалів в єдине ціле за критерієм присутності в них візантиністичної складової в обсязі, достатньому для досягнення мети дослідження.

Задіяні джерела можна поділити на дві групи: неопубліковані та опубліковані. У першій групі основне значення мають матеріали з фондів ЦДІАУ, ДАК та ІР НБУ: рукописи наукових праць, документи службового походження, особисте листування. Проте дослідницьких рукописів збереглося мало, а службові документи та листи мають здебільшого допоміжне значення. Тому найважливішими є джерела другої групи - опубліковані праці вчених, присвячені візантиністичним сюжетам (близько 70). Найважливішими серед них є докторські дисертації П. О. Терновського і Т. Д. Флоринського, а також “История Византии” Ю. А. Кулаковського.

Серед джерел до персоналії П. О. Терновського значну роль відіграють документи службового походження, зокрема, протоколи засідань історико-філологічного факультету з фонду Київського університету ДАК (ф. 16), що містять відомості стосовно керівництва ним кафедрою історії російської церкви. Найбільше значення серед документів ДАК мають матеріали до захисту вченим у 1877 р. докторської дисертації та його доповідна записка 1874 р. про необхідність реформи викладання на факультеті, що відбиває його погляди на науково-викладацький процес. Головними ж джерелами є опубліковані праці дослідника з візантиністичної тематики.

Документи службового походження, що стосуються Т. Д. Флоринського, мають специфіку, обумовлену тим, що він єдиний з київських візантиністів обіймав посаду декана історико-філологічного факультету. Рукописних матеріалів щодо його наукової діяльності не збереглося, листування з колегами носить переважно особистий характер. Проте у ф. 16 ДАК зберігаються матеріали офіційного характеру: протоколи засідань Ради Університету та історико-філологічного факультету, важливі для з'ясування участі вченого у процесі викладання та в адміністративній діяльності Університету, а також інші офіційні документи, наприклад, справа про затвердження його деканом факультету. В фонді листування (ф. 3) ІР НБУ зберігається 90 листів Ю. А. Кулаковського до Т. Д. Флоринського, причому 20 з них містять відомості, які дозволяють реконструювати характер взаємозв'язків та взаємовпливів між обома дослідниками, а також деякі матеріали щодо наукової та адміністративної діяльності Т. Д. Флоринського, в тому числі запрошення до участі в суспільних заходах, службове листування з Міністерством народної освіти тощо. Окремі документи знаходяться у персональному фонді Т. Д. Флоринського (ф. 219) ІР НБУ, але він включає всього 38 одиниць зберігання.

Найбільше значення мають наукові праці вченого, опубліковані до 1888 р., коли Т. Д. Флоринський відійшов від візантиністики, віддавши перевагу вивченню історії та етнології слов'янства. Наявні друковані джерела дозволяють висвітлити русофільські та панславістські політичні симпатії Т. Д. Флоринського.

З наукової діяльності Ю. А. Кулаковського існує значно ширше коло джерел, обумовлене існуванням великого персонального фонду вченого в ЦДІАУ (ф. 264). Він включає 228 одиниць зберігання, 33 з яких безпосередньо стосуються предмету дисертації і широко задіяні у дослідженні. Найціннішими серед них є рукописи статей, що відображають його еволюцію як візантиніста. Велике значення мають також матеріали ф. 16 ДАК, зокрема, справа про відрядження Ю. А. Кулаковського в 1903 р. на міжнародний конгрес історичних наук у Римі, а також матеріали ІР НБУ - листування з Т. Д. Флоринським з ф. 3 та окремі документи, переважно особистого характеру, з невеликого персонального фонду Ю. А. Кулаковського (ф. 239), що включає 48 одиниць зберігання.

Опубліковані візантиністичні розвідки вченого дозволяють розкрити не лише напрями, характер та специфіку його досліджень, але й еволюцію його поглядів на методологію дослідження, і тому є дуже важливими. Для розуміння концептуальних засад і дослідницької позиції Ю. А. Кулаковського та впливу його наукового доробку на колег-візантиністів показовими є рецензії на його праці, а також розвідки тогочасних вчених з аналогічних проблем історії Візантії.

У цілому, хоча джерельна база збереглася лише фрагментарно (особливо це стосується П. О. Терновського і Т. Д. Флоринського), а історіографія досі залишається надто скромною, стан джерел уможливлює висвітлення теми дисертації та виконання поставлених мети та завдань.

У другому розділі “П. О. Терновський та його внесок у започаткування візантиністики в Київському університеті”, що ділиться на три підрозділи, ставиться за мету реконструювати в загальному контексті розвитку вітчизняної візантиністики біографію та науково-педагогічну діяльність професора П. О. Терновського (1838-1884 рр.), першого представника візантиністики в Університеті Св. Володимира.

У підрозділі 2.1 “Пріоритетні напрямки розвитку наукової візантиністики в Росії у другій половині ХІХ ст.” аналізуються тенденції розвитку вітчизняної медієвістики у другій половині ХІХ ст.

Ще у середині ХІХ ст. медієвістичні (в т. ч. візантиністичні) студії, не скеровані національно чи релігійно (такі, що не вкладалися в офіціозну “уваровську тріаду” православ'я, самодержавства і народності), з'являлися у вітчизняній історіографії рідко. Але в обстановці ідейно-політичної лібералізації під час реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. почався відхід вчених від скерованої таким чином візантиністики, допоміжної щодо досліджень Стародавньої Русі та витоків православ'я. У центр уваги потрапила власне Візантія, а не лише зв'язки Давньої Русі з нею. Мотиваційним стрижнем досліджень дедалі частіше почав виступати не офіціоз, а пошук історичної істини в дискусійних питаннях, які поставали перед вченими незалежно від політичних кордонів чи релігійної приналежності. Цьому сприяли більша свобода наукового спілкування, пожвавлення академічного життя, розширення та урізноманітнення контактів науковців різних країн Європи внаслідок інтернаціоналізації та інтеграції наукової діяльності. Втіленням процесу переходу від офіціозу до полеміки у вітчизняній візантиністиці стала діяльність визначного російського історика В. Г. Васильєвського.

У підрозділі 2.2 “Життя та науково-викладацька діяльність П. О. Терновського” показано, як цей процес відбився на творчості київського візантиніста. П. О. Терновський, уродженець Москви, розпочав свою наукову діяльність у Києві в 1862 р. спершу як викладач Духовної академії, а у 1869 р. прийшов на новостворену кафедру історії російської церкви історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира, яку невдовзі очолив. Вчений був запрошений туди в рамках укріплення Університету кадрами з інших університетів Російської імперії, а також з метою посилення православного російського елементу в ньому після польського повстання 1863-1864 рр. Розвиваючи свої студії від історії церкви до джерелознавства історії Візантії, відомого йому завдяки вивченню церковних хронік, історик з середини 70-х рр. ХІХ ст. здійснював переклад і видання джерел, займався написанням навчальних посібників. У своїй діяльності в ці роки П. О. Терновський лише подекуди звертався до історії російської церкви, тоді як візантійське православ'я стало постійним об'єктом його досліджень.

У підрозділі 2.3 “Внесок П. О. Терновського у вивчення історії Візантії та у викладання її у вищій школі” показані передумови переходу дослідника від історії церкви до історії Візантії. З 1873 р. П. О. Терновський брав участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця. Не поділяючи українофільських поглядів та краєзнавчих захоплень більшості своїх колег по Товариству, вчений почав спрямовувати їхню увагу на вивчення всесвітньої історії, зокрема, джерел з історії візантійського православ'я. Згодом він став брати участь у перекладі російською мовою та виданні цих джерел (“Житіє” Феодора Студіта (1879 р.), “Хронографія” Феофана Сповідника (1884 р.)), а також у створенні узагальнюючих праць. Свідченням остаточного вибору на користь візантиністики стала докторська дисертація вченого “Изучение византийской истории и ее тенденциозное использование в древней Руси” (1875-1876 рр.), де поєдналися висновки офіціозно мотивованих розвідок попереднього періоду і тяжіння до джерелознавства історії Візантії як такого.

У підрозділі також показані погляди вченого на місце історії візантійського православ'я серед навчальних дисциплін. Він не вважав її “охранительным” засобом, а бачив рівноправною серед інших гуманітарних дисциплін, важливою для повноцінного розвитку вихованців Університету.

Перехід від досліджень Русі до Візантії, який намітився у діяльності П. О. Терновського, виявився незавершеним з низки причин. По-перше, він залишився неусвідомленим самим науковцем, адже до кінця свого життя той продовжував позиціонувати себе як історик Русі, руської та російської церкви, хоча фактично займався джерелознавством історії Візантії. Реальний зміст його праць виходив далеко за рамки історії Русі: у 70-х рр. ХІХ ст. він охопив давньоруське джерелознавство історії Візантії, а на початку 80-х рр. поширився і на власне візантійські джерела. По-друге, перехід П. О. Терновського від досліджень Русі до Візантії був примусово перерваний через конфлікт з обер-прокурором Синоду К. П. Побєдоносцевим, що призвело до передчасної смерті вченого у 1884 р. Викладацька ж, видавнича та перекладацька діяльність історика насамперед справила вплив саме на розвиток вітчизняної візантиністики.

Третій розділ “Т. Д. Флоринський і нові здобутки київської візантиністики у 80-ті роки ХІХ ст.”, який складається з чотирьох підрозділів, присвячений видатному представникові візантиністики у Київському університеті - Т. Д. Флоринському (1854-1919 рр.).

У підрозділі 3.1 “Особливості нового періоду в розвитку вітчизняної історичної науки” головну увагу приділено поступу вітчизняної історичної науки в напрямі, визначеному тенденціями, що окреслені у підрозділі 2.1. До 80-х рр. ХІХ ст. у вітчизняній медієвістиці суттєво зменшилася питома вага досліджень з проблематики, визначеної офіціозом, натомість зросла потреба в інтернаціональному обговоренні результатів роботи. Аналогічні процеси паралельно відбувалися і в національних історіографіях інших європейських країн. Це сприяло посиленню тенденцій до міжнародної кооперації істориків.

У підрозділі 3.2 “Життєвий шлях Т. Д. Флоринського” аналізуються життя та наукова діяльність вченого, який з самого початку цікавився славістикою - дослідницьким простором, де не було російської “монополії”, а співпрацювали історики різних націй. Як і П. О. Терновський, Т. Д. Флоринський не був уродженцем Києва. Народився і навчався він у Санкт-Петербурзі, до Києва ж був запрошений у 1882 р. за сприяння В. С. Іконникова з метою підсилення “культурної боротьби” проти пожвавлення ідейного українства серед місцевої професури в добу т. зв. “контрреформ”. Сенс цього запрошення полягав у тому, що з 1884 р. славістичні навчальні дисципліни в університетах були перетворені на обов'язкові. На хвилі панславізму вони стали “охранительным” знаряддям в галузі освіти. Розв'язання завдань “культурної боротьби” Т. Д. Флоринський долав успішно, що сприяло його службовій кар'єрі - у 1890 р. він став деканом історико-філологічного факультету (до 1905 р.). Загинув він 1919 р. від рук чекістів.

Підрозділ 3.3 “Візантиністичні студії Т. Д. Флоринського у 80-х рр. ХІХ ст.” присвячений студіюванню вченим історії Візантії, яке розпочалося ще наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. у Санкт-Петербурзі. Цікавлячись середньовічною історією південно-західних слов'ян, Т. Д. Флоринський почав розвивати успадковану від професора В. І. Ламанського, в якого він навчався, концепцію греко-слов'янського світу. Під останнім Т. Д. Флоринський розумів географічну, етнокультурну та політичну спільноту, сформовану у середині ХІV ст. в балканських провінціях Візантії - як тих, що відпали від неї після руйнації імперії хрестоносцями у 1204 р., так і тих, що залишилися під контролем Константинополя. Відпалі провінції поступово перейшли під управління нового володаря - царя Сербії Стефана Душана, якого Т. Д. Флоринський вважав ключовою для розуміння епохи фігурою. Декілька своїх праць, написаних в Санкт-Петербурзі та в Києві - “Южные славяне и Византия во второй четверти XIV века” (1882 р.), “Политическая и культурная борьба на греческом Востоке в первой половине XIV века” (1883 р.), а також докторську дисертацію “Памятники законодательной деятельности Душана, царя сербов и греков” (1888 р.) - вчений присвятив цьому діячеві. Він вважав Стефана Душана творцем політичного та етнокультурного балансу сил на Балканах на противагу романо-германському світові, активним прибічником рецепції слов'янами візантійського права й культури, ідеологом об'єднання Балкан під егідою освіченого “царя сербів і греків”, яким той бачив саме себе.

У докторській дисертації Т. Д. Флоринський вперше проаналізував увесь масив юридичних пам'яток тієї епохи, наблизився до відтворення багатогранної картини політичних процесів у всьому Балканському регіоні. Дослідження вело до висновків, ширших за панівну в історіографіях країн тогочасної Європи ідеологію національних інтересів, що заперечувала доцільність створення Стефаном Душаном двополюсної держави на базі Сербського царства та Візантійської імперії. Т. Д. Флоринський же саме в ній вбачав потугу для цивілізаційного піднесення середньовічних Балкан. Те, що після смерті Стефана Душана Сербія зосередилася на власних національних інтересах, на його думку, завдало нищівного удару можливостям спільного спротиву балканських країн турецькій агресії у другій половині XIV ст. Розвиток дослідження в цьому напрямі практично ставив науковця в опозицію до національних історіографій слов'янських країн, що спричинило звужування його подальших студій. Т. Д. Флоринський продовжував усвідомлювати себе перш за все славістом, тому в своїх нових працях він зменшив питому вагу саме візантиністичної їх складової.

У підрозділі 3.4 “Відхід Т. Д. Флоринського від візантиністики наприкінці ХІХ ст.” показано, що після 1888 р. Т. Д. Флоринський з причин, викладених у підрозділі 3.3, надалі не поглиблював свого дослідження греко-слов'янського світу і відійшов від цієї концепції. Відтепер науковець займався переважно етнологією слов'янства, яку до того студіював паралельно. Особливе місце серед славістичних розвідок посідає джерелознавча праця “Константин Багрянородный как писатель о южных славянах перед судом новейшей критики” (1884 р.) Проте з кінця 80-х рр. ХІХ ст. славістика в його доробку вже ніде не перетиналася з візантиністикою.

У висновках до розділу візантиністична складова наукової діяльності Т. Д. Флоринського характеризується як прояв тенденції до розширення кола інтересів вітчизняних науковців за рамки не лише офіціозно чи релігійно, а й національно орієнтованої ідеології, на користь наукової об'єктивності та свободи дослідження. Окремо відмічено якісний підйом наукового рівня студій внаслідок широкого залучення та комплексного розгляду джерел різних типів. У вивченні історії взаємовідносин слов'ян та Візантії, здійсненому у 80-х рр. ХІХ ст., Т. Д. Флоринському вдалося вперше в європейській історіографії поставити питання про місце і значення середньовічної Сербії в тогочасному політичному житті.

У четвертому розділі “Ю. А. Кулаковський і візантиністика в Київському університеті наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.” мова йде про наступний етап розвитку візантиністики в Університеті, що припав на час, коли під впливом методології позитивізму світова історична наука намагалася подолати окремість національних історіографій. Розділ ділиться на п'ять підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Життєвий та творчий шлях Ю. А. Кулаковського” проаналізовано біографію історика. Ю. А. Кулаковський (1855-1919 рр.), православний з Литви, лояльний російський підданий за переконаннями, також був переведений у 1881 р. до Києва задля посилення ідейних позицій російського елементу. Його наукова діяльність розпочалася ще у Санкт-Петербурзі. У діяльності Ю. А. Кулаковського як візантиніста виділяються дві стадії, що різняться за тематикою і методологією досліджень: стадія “малих” полемічних розвідок, заснованих на позитивістському підході до історичних фактів (1895- 1905 рр.), і стадія зміни методологічних засад та спроб створення узагальнюючої праці з історії Візантії (1906-1915 рр.), так і не закінченої внаслідок кончини вченого у 1919 р.

Ю. А. Кулаковський, діяльність якого складала третій етап розвитку візантиністики в Київському університеті, вже цілковито орієнтувався на дискусійні питання світової науки. Розквіт його наукової діяльності припав на роки формування на межі ХІХ-ХХ ст. світової історичної науки, виявом якої стали міжнародні конгреси історичних наук, що почали скликатися з 1900 р. У 1903 та 1908 рр. Ю. А. Кулаковський був відряджений Університетом для участі в міжнародних конгресах історичних наук у Римі та Берліні.

У підрозділі 4.2 “Перші візантиністичні праці Ю. А. Кулаковського (90-і рр. ХІХ ст.)” досліджуються витоки візантиністичних захоплень вченого: по-перше, поступове розширення кола наукових інтересів від вивчення окремих аспектів історії Стародавнього Риму до археології Північного Причорномор'я і візантійських написів цього регіону; по-друге, участь в розкопках на Кримському півострові (з 1890 р.)

В останні роки ХІХ ст. Ю. А. Кулаковський перейшов від студій окремих епіграфічних пам'яток до дослідження питань історії Візантії, не зв'язаних з минулим Північного Причорномор'я. Деякі з цих питань привернули увагу вченого виключно внаслідок їх дискусійності у тогочасній візантиністиці. Низку їх Ю. А. Кулаковський розглянув, застосовуючи текстологічний аналіз писемних джерел. В його основі лежав успадкований від засновника епіграфічної школи німецького історика Т. Моммзена, в якого київський візантиніст навчався особисто, позитивістський підхід до історичного факту як до окремості, відділеної від нашарування пізніших інтерпретацій. У підрозділі проаналізовані статті науковця, присвячені візантійським пам'яткам Керченського півострова, Тамані та Абхазії.

У підрозділі 4.3 “Розвиток візантиністичних студій Ю. А. Кулаковського на початку ХХ ст.” показано, як, ґрунтуючись на позитивістському підході, дослідник комбінував окремі факти у часто довільні умоглядні комбінації, керуючись філологічними, а не історичними закономірностями. На прикладі одного з дискусійних питань світової візантиністики - про створення у VII-VIII ст. військово-адміністративних територіальних одиниць (“фем”) - з'ясовано, що історик, на відміну від сучасників, розглядав створення фем не як результат реформи, спрямованої на мобілізацію сил Візантії проти арабської агресії, а як спадок минулого і продовження пізньоримської практики. Він порівнював феми з римськими провінціями, геть ігноруючи при аналізі візантійські установи, сучасні фемам, лише тому, що в їхніх назвах не містилося філологічних паралелей. Ю. А. Кулаковського цікавили тут лише ознаки подібності в назвах інституцій, різних за часом і характером. Проте його уваги не привертало змістовне наповнення цих назв, тобто, мета створення інституцій, їхня компетенція, функції та місцезнаходження.

Такі студії Ю. А. Кулаковського носили “кабінетний” характер і не отримали визнання з боку колег-істориків, бо ґрунтувалися на невизнаній методології. Через надмірне застосування філологічного аналізу вони нерідко виводили його за рамки історичної науки. Інакше реагували колеги на археологічні розвідки вченого, цінність яких було визнано і за кордоном. Зокрема, це стосується його праці “Прошлое Тавриды” (1906 р.).

У підрозділі 4.4 ““История Византии” (1910-1915 рр.) і викладацький аспект наукової діяльності Ю. А. Кулаковського” показано, що, починаючи з 1906 р., Ю. А. Кулаковський знизив активність щодо “малих” розвідок, став шукати нові методологічні підходи і водночас готувати велику узагальнюючу працю - “Историю Византии”. Оскільки позитивістська методологія з її непридатністю для узагальнень не підходила для створення фундаментальної праці, історик задекларував у вступі до монографії, що відтворюватиме історію Візантії лише на основі джерел, не враховуючи концептуальних розробок пізнішої історіографії. “Историю Византии” Ю. А. Кулаковського колеги розцінили як методологічно невиправдану, суто описову і некритичну.

Підрозділ 4.5 “Питання про існування візантиністичної школи в Київському університеті” присвячено аналізу наукових зв'язків Ю. А. Кулаковського, зокрема, з Т. Д. Флоринським, та питанню щодо існування візантиністичної школи в Університеті Св. Володимира. Документи не дають підстави стверджувати, що в Києві сформувалася така школа. Дослідження київських візантиністів носили відособлений одне від одного, подекуди навіть епізодичний характер, не мали спільної мети і не спиралися на використання єдиної методології. Жоден з київських візантиністів не мав учнів, котрі успадкували б цю проблематику безпосередньо від учителя. За таких умов, а також внаслідок культурного занепаду під час громадянської війни, візантиністика у Київському університеті не пережила 1917 р.

У висновках до розділу вищезгадані чинники, що визначили характер наукової діяльності Ю. А. Кулаковського, розглядаються в більш широкому контексті. На відміну від вчених Москви та Санкт-Петербурга, у київських візантиністів, відокремлених від обох столиць Російської імперії, зокрема, у Ю. А. Кулаковського, цікавість до участі в міжнародних наукових дискусіях ніколи не була підкріплена намаганням привнести в них специфічну проблематику російської візантиністики - увагу до економічної історії Візантії та доведення глибокої спорідненості Візантії (а відтак, і Росії) з європейською цивілізацією, що відрізняло, зокрема, таких вчених, як В. Г. Васильєвський та Ф. І. Успенський. Залежність від полеміки з дрібних питань, до того ж, ініційованих закордонними вченими, також справила негативний вплив на долю візантиністики в Києві.

Висновки

Тема має достатню для досягнення мети та виконання дослідницьких завдань дисертації джерельну базу, представлену джерелами різних типів в обсязі, що уможливлює проведення комплексного дослідження. Історіографія теми, попри неповноту та певну тенденційність, відкриває можливості для створення оригінального дослідження.

Становлення та розвиток вітчизняної візантиністики у другій половині ХІХ ст. були обумовлені такими факторами: суспільно-політичною лібералізацією 60-70-х рр. ХІХ ст.; спільними для різних країн процесами інтернаціоналізації досліджень, що призвели на межі ХІХ-ХХ ст. до формування світової історичної науки; переходом від досліджень, пов'язаних з вивченням історії давньої Русі та офіційної церкви до студій, орієнтованих на сприйняття міжнародним науковим загалом. У цих процесах в Київському університеті Св. Володимира важливу роль відіграла науково-викладацька діяльність професорів історико-філологічного факультету П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського.

Студії згаданих вчених розпочиналися не як суто візантиністичні, а в рамках інших дисциплін (історія православної церкви, історія південно-західних слов'ян, археологія), за які поступово виходили. Вони нерідко визначалися авторами як приналежні висхідним дисциплінам, а не візантиністиці (що особливо помітно у творчості П. О. Терновського і Т. Д. Флоринського), і з такої позиції розглядалися їхніми сучасниками та наступниками. Так, дослідження Т. Д. Флоринським греко-слов'янського світу отримало міжнародне визнання як внесок у дослідження історії південно-західних слов'ян.

Київські візантиністи у своїх дослідженнях застосовували методологію, успадковану з власних попередніх досліджень з історії православної церкви та історії слов'ян; методологію, привнесену зі спеціальних історичних дисциплін (археологія, епіграфіка, текстологія); методологію позитивізму, запозичену з-за кордону. Через перевагу в дослідному інструментарії спеціально-історичних методів в їхній творчості склалися тенденції до переважного розгляду вузькоспеціальних питань та до відриву від участі у формуванні концепції російської візантиністики (дослідження аграрної та економічної історії Візантії, намагання довести її спорідненість з Європою).

Внаслідок цих тенденцій київські візантиністи з часом стали втрачати орієнтири досліджень: у випадку П. О. Терновського їх візантиністичний характер заперечувався самим автором; Т. Д. Флоринський не спромігся поглибити свої студії греко-слов'янського світу і звузив їх простір до історії південно-західних слов'ян; у випадку Ю. А. Кулаковського намагання створити першу в Росії узагальнюючу працю з візантиністики увійшло в суперечність з домінуючою методологією позитивізму.

Студії київських візантиністів відрізнялися увагою до полемічних питань, ініційованих закордонними фахівцями, через що вони не сприяли утвердженню російської візантиністики як національного варіанту світової візантиністики з власним колом проблем та підходів до їх вивчення. Додатковим фактором, що обумовив відокремлений характер їхніх досліджень, виступила нерегулярність контактів з науковцями Санкт-Петербурга і Москви. Діяльність київських візантиністів, одночасно відірвана як від проблематики російської науки, так і від місцевого контексту через зосередженість їх на сюжетах зі всесвітньої історії, не могла призвести до утворення в Університеті Св. Володимира середовища, сприятливого для концептуальних досліджень у сфері візантиністики, і, зрештою, до виникнення науково-історичної школи. Наслідком цього стало припинення візантиністичних студій в Університеті після 1917 р., забуття доробку київських візантиністів та недооцінка його значення пізнішою вітчизняною історіографією. Проте, на межі ХХ-ХХІ ст. спадок київських візантиністів ХІХ ст. виявив здатність привернути до себе увагу як важлива сторінка минулого вітчизняної історіографії в контексті її інтеграції до світової історичної науки.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Питання ранньосередньовічної етнічної історії південних слов'ян у науковому доробку Т. Д. Флоринського (1854-1919) // Етнічна історія народів Європи : зб. наук. праць. - К. : Видавничий центр “Київський університет”, 1999. - С. 90-94.

2. До проблеми розвитку візантиністики в Київському університеті в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - К. : Видавничий центр “Київський університет”, 2000. - Вип. 43 : Історія. - С. 62-66.

3. Ю. А. Кулаковський та його внесок у візантиністику кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Український історичний збірник - 2000. - К. : Інститут історії України, 2000. - С. 219-229.

4. Ю. Кулаковський : історик-дослідник чи історик-ерудит? (за матеріалами листування з Г. Ласкіним та В. Латишевим) // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. - Чернігів, 2006. - Вип. 34. Серія “Історичні науки”. - № 4. - С. 99-103.

5. Т. Д. Флоринський та його внесок у розробку концепції греко-слов'янського світу // Університет. - 2009. - № 3. - С. 96-99.

Анотація

Чеканов В. Ю. Візантиністика в Київському університеті Св. Володимира (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Київський славістичний університет. - Київ, 2009.

У дисертації вперше поставлено і комплексно розглянуто проблему вивчення і викладання історії Візантії в Київському університеті з другої половини ХІХ ст. до 1917 р. Показано, що тогочасна візантиністика була представлена науково-викладацькою діяльністю професорів історико-філологічного факультету П. О. Терновського, Т. Д. Флоринського та Ю. А. Кулаковського. У роботі проаналізовано характер та зміст доробку київських візантиністів, визначено їхнє місце в загальному контексті вітчизняної та світової візантиністики. Значну увагу приділено питанню, чому в Університеті Св. Володимира, попри наявність визнаних фахівців, не виникло візантиністичної школи.

Ключові слова: П. О. Терновський, Т. Д. Флоринський, Ю. А. Кулаковський, Київський університет Св. Володимира, візантиністика, слов'янознавство, методологія, світова історична наука.

Аннотация

Чеканов В. Ю. Византинистика в Киевском университете Св. Владимира (вторая половина ХІХ - начало ХХ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Киевский славистический университет. - Киев, 2009.

В диссертации впервые поставлена и комплексно рассмотрена проблема изучения и преподавания истории Византии в Киевском университете в период со второй половины XIX в. по 1917 г. Показано, что византинистика в нем была в этот период представлена профессорами историко-филологического факультета Ф. А. Терновским, Т. Д. Флоринским и Ю. А. Кулаковским. На базе значительного количества источников, часть которых впервые введена в научный оборот, выделены и подробно изучены общие и особенные черты научно-преподавательской деятельности киевских византинистов, проанализированы ее отличия от аналогичной деятельности в других крупных университетских центрах Российской империи.

Данная диссертация является первым в Украине исследованием, в котором киевская византинистика рассматривается как интегральное целое и как оригинальное, самодостаточное явление в истории отечественной науки. В работе детально проанализированы предпосылки формирования киевской византинистики, разработана ее периодизация. Научные работы киевских византинистов изучены с точки зрения их новаторства, вклада в отечественную и мировую византинистику, а также в смежные дисциплины, например, славистику.

Научная деятельность киевских византинистов показана в контексте возрастания на рубеже ХІХ-ХХ веков интереса отечественных ученых ко всеобщей истории, а также на фоне рождения мировой исторической науки. В диссертации ставится вопрос о последовательности и систематичности исследований киевских византинистов, о наличии внутренней логики и о степени внешних влияний, определивших выбор их тематики. Также в работе анализируются различные влияния на формирование научно-исторических взглядов киевских византинистов, на методологию их исследований. Значительное внимание уделено вопросу, почему в Университете Св. Владимира, несмотря на наличие признанных специалистов - авторов научных работ мирового уровня, не сформировалась византинистическая школа.

Ключевые слова: Ф. А. Терновский, Т. Д. Флоринский, Ю. А. Кулаковский, Киевский университет Св. Владимира, византинистика, славяноведение, методология, мировая историческая наука.

Annotation

Chekanov V. Y. Byzantinology in Kyiv St. Volodymyr University (second half of XIX - beginning of XX centuries). - Manuscript.

Thesis for obtaining candidate's degree in specialty 07.00.06 - historiography, studies of historical sources and special historical disciplines - Kyiv Slavistic University. - Kyiv, 2009.

In the thesis the problem of research and teaching of Byzantinian history in Kyiv University in time from second half of XIX century to 1917 is for the first time put as it is and viewed in complex. Byzantinology in the University was represented in that period by professors of faculty for history & philology Philip Ternovsky, Tymofey Florinsky and Iulian Kulakovsky. In the research there are clarified the questions about contents, character, significance of their researches and about the outer influences onto them; the directions of them are analyzed as well. The considerable attention in the dissertation is given to the question why despite the presence of honored specialists in St. Volodymyr University there never had arisen the scientific school for byzantinology.

Key words: Philip Ternovsky, Tymofey Florinsky, Iulian Kulakovsky, Kyiv St. Volodymyr University, byzantinology, Slavonic studies, methodology, world science of history.

Размещено на Allbest.ru