Українсько-російські відносини 1991-2008 років: економічний аспект

Третій етап українсько-російського співробітництва припадає на 2000-2004 роки. Потужне нарощення інвестиційної активності Росії щодо всіх пострадянських країн набувало рис економічної експансії. Сукупний обсяг інвестування РФ в українську економіку зріс у 23,3 рази (до 800 млн. дол.), що свідчило про значне підвищення її зацікавленості в українських ринках. Російський капітал виявив свою присутність у 70% підприємств України. Їх приватизація відбувалась переважно через посередників, що дозволяло Росії отримувати контрольні пакети акцій. Одночасно спостерігалось значне, але не зіставне (у 6,3 разів - до 102,5 млн. дол.) зростання української інвестиційної активності щодо Росії .

На четвертому етапі (з 2005 р.) активізували свої позиції українські фінансові групи. Обсяги інвестицій України в європейському напрямку майже в 40 разів перевищили її інвестиції в Росію (5,9 млрд. дол. проти 150 млн. дол.), що остаточно визначало економічні пріоритети вітчизняного бізнесу, а відтак і домінуючий інтеграційний вектор країни. Питома вага підприємств з російським капіталом знизилась до 15 - 20%, але їх зосередженість у ключових галузях забезпечувала вплив Росії на інформаційний простір та політичні процеси в Україні.

У другому параграфі четвертого розділу - «Еволюція міжгалузевої економічної кооперації та інвестиційної діяльності» - досліджено основні напрямки, характер, масштаби й тенденції економічної кооперації та взаємних інвестицій в основних галузях народногосподарських комплексів України й Росії.

Найбільш помітною була присутність російських інвесторів в нафтогазовій сфері, де цілеспрямована скупівля активів відбулась наприкінці 1990-х - початку 2000-х років. Загалом невдалі спроби «Газпрому» отримати в управління українську газотранспортну систему (ГТС) спричинили підвищення зацікавленості російського бізнесу до газорозподільчих систем України. Зокрема, в 2000-і рр. через офшорні фірми російські інвестори взяли участь приватизації близько половини обласних газорозподільчих систем. При цьому в сфері видобування сирої нафти присутність російських компаній з приватними інвестиціями залишалась незначною.

Економічною кооперацією була охоплена й конкурентоспроможна ядерна енергетика. Співробітництво в ній включало участь сторін у кожному циклі її виробництва, акумулювання та використання, розробці програм гарантування безпеки експлуатації ядерних технологій тощо.

Високим залишався рівень кооперації в металургійній сфері. В окремих її галузях Росія на 90-100% залежала від поставок з України (марганець, хром, титан, залізні руди). На російський ринок поступало близько чверті українського експорту чорних металів та 30-40% труб. Прихід у РФ українських металургійних компаній сприяв певному зниженню рівня монополізації російського ринку.

Ключова роль в ситемі виробничої кооперації належала машинобудівній сфері. Її переважна спрямованість на Україну забезпечила високу частку російських автомобілебудівних компаній в акціонерному капіталі Львівського автобусного заводу, Чорноморського суднобудівного, заводу «КримавтоГАЗ», Київського авторемонтного заводу, «КременчугавтоГАЗ» та інших. Український капітал з'явився в машинобудівельному комплексі Уралу.

В хімічній промисловості важливу роль для російської промисловості відігравали поставки з України - полістиролу, смол, хімічних добрив. При цьому капітал російських інвесторів спрямовувався головним чином на суміжні сектори: шинні підприємства, заводи з випуску технічних тканин для автопромисловості.

Співпраця України й РФ у фінансовому секторі (через довготривалу закритість внутрішнього банківського ринку РФ) була започаткована на початку 2000-х рр. Переважно вона проявилась у скупівлі Росією українських банків та відкритті в Україні своїх філіалів ( Укрсиббанк, ВТБ та інші).

Одним із проявів виробничої кооперації стали спільні підприємства (СП). Авторкою виявлена тенденція зростання їх кількості. Якщо у 1999 р. функціонувало 522 українсько-російських СП (12,8% від загальної кількості зареєстрованих в Україні), то у 2005 р. - бл. 800 (15%).

Взаємовигідний характер виробничої кооперації нерідко супроводжувався й деструктивними явищами. Дисертантка наводить чимало прикладів використання російського капіталу в Україні як таке, що завдавало шкоди національним інтересам України. Йдеться, зокрема, про випадки повного або часткового демонтажу й вивезення з України високотехнологічного обладнання окремих приватизованих Росією підприємств стратегічного значення (Севастопольського судноремонтного заводу та ін.).

З'ясовано, що двостороння військово-технічна кооперація розвивалась непослідовно і з різним ступенем ефективності. Тісна кооперація, переважно в галузях спільного виробництва, технічного обслуговування та модернізації існуючих озброєнь, супроводжувалась відкритою конкуренцією в розробці та виробництві однотипних зразків.

Росія із середини 90-х рр. взяла курс на співробітництво у високотехнологічних галузях iз компаніями США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії. У сфері збуту продукції -- з Китаєм, Індією, країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки та Африки. Кооперація з Україною мала переважно вимушений, інерційний характер. Розвиток євроатлантичної інтеграції України вирішальним чином вплинув на прискорення процесу формування в Росії завершеного циклу виробництва зброї стратегічного призначення. При цьому завдяки високій інтегрованості авіаційних та космічних потенціалів обох країн, продовжувалась активна розробка спільних високотехнологічних проектів.

Зокрема, відбувалось будівництво літаків АН-38 в Новосибірську, АН-140 - в Самарі. АН-70 було створено в кооперації з Омським авіаційним заводом. Завершилась підготовка до спільного виробництва в Ульяновську українського лайнера АН-124М «Руслан». Значну зацікавленість сторін викликав проект будівництва АН-148 - нового пасажирського літака для регіональних авіаліній. Загалом упродовж 2000-х рр. (зокрема, за останні п'ять років) відбулось майже потрійне зростання українського експорту високотехнологічної продукції в Росію й аналогічне прирощення імпорту з Росії. При цьому за Україною зберігалось позитивне сальдо в зазначеному секторі кооперації. Проте періодичне гальмування цих процесів з боку Росії вмотивовувалось її прагненням зупинити реалізацію Україною євроатлантичної інтеграційної програми.

У висновках дисертантка наголошує, що визначальною особливістю українсько-російського економічного співробітництва 1991-2008 рр. став пошук оптимальної для обох сторін моделі взаємовідносин. Незважаючи на певні трансформації зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних курсів учасників економічного діалогу, можна констатувати, що Росії так й не вдалося відмовитись від патерналізму, а Україні - утвердити повноцінно партнерські принципи співробітництва.

Саме несумісність російської та української моделей співробітництва не дозволила повною мірою реалізувати його величезний потенціал. У результаті в системі економічних відносин двох держав закріпились конструктивний і деструктивний підходи. Перший дозволив їм уникнути катастрофічних соціально-економічних наслідків форсованого переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Роль Росії у цьому позитивному процесі без сумніву була визначальною. Другий - деструктивний підхід - унеможливив інтеграцію України в т.зв. євразійські економічні структури (Єдиний економічний простір - ЄЕП, Євразійське економічне співтовариство - ЄврАзЕС тощо). Неприйнятними для України виявились пропоновані Росією принципи інтеграції. Вони вимагали від неї підлеглості наддержавним структурам в умовах їх патронування Росією, зорієнтованості на російську економіку, що проявилось, зокрема, в пропонованому Російською Федерацією переведенні фінансово-економічних відносин на російський рубль як спільну валюту створюваної Співдружності тощо.

Провал спільних інтеграційних проектів призвів, по-перше, до концентрації українсько-російських економічних відносин на двосторонньому рівні. По-друге, під впливом економічного тиску з боку Росії Україна засвідчила своє прагнення створювати альтернативні інтеграційні союзи з метою т.зв. блокового виходу зі сфери впливу Росії. Серед таких проектів був ГУУАМ, який, після виходу з організації Узбекистану, утвердився в складі Грузії, України, Азербайджану та Молдови.

Визначальним фактором двостороннього співробітництва ставали періодичні та суттєві корекції зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної стратегії Росії. Авторка бере до уваги два таких ключових повороти - кінця 1990-х рр. та 2007-2008 рр. Перший полягав у відмові від попередньо оприлюдненого курсу на входження Росії до європейських інтеграційних структур. Натомість в центрі нової стратегії Росії виявились завдання, пов'язані зі створенням конкурентного європейському й підконтрольного собі євразійського інтеграційного союзу за участю України. Сутність трансформації російської стратегії 2007-2008 рр. проявилась у спробах Росії закріпити в системі міжнародної безпеки т.зв. ідеологію «регіоналізації». Розглядаючи її як противагу глобалізації та як свідчення переходу від однополярного до багатополярного світу, Росія вкладала в її зміст ідею розподілу сфер впливу між світовими центрами сили або т.зв. «відповідальними країнами». Війна з Грузією, блокування європейського та євроатлантичного інтеграційних процесів України засвідчили той факт, що Росія провела «червону демаркаційну лінію», яка розмежовує сфери її «відповідальності» з країнами Заходу. Україна, за цими розрахунками, залишилась у сфері російського, у т.ч. економічного впливу.

Іншим визначальним чинником «зовнішньої корекції» українсько-російських економічних відносин стала поетапна інтеграція України до ЄС. В дисертації доведено, що в умовах наростаючої конкуренції Росії з Євросоюзом за домінування на українському економічному просторі Росія фактично відмовилась від політики згортання економічних зв'язків з Україною як інструменту політичного тиску. Це не означало відмову від галузевих та інших санкцій. Йшлося про зміну форм застосування цього інструментарію. Де-факто Росія виявила готовність послідовно реалізовувати офіційно оприлюднену політику економічної експансії, тобто посилення своєї економічної присутності в Україні. Доказом того стало стрімке зростання двостороннього товарообігу та інвестицій навіть в умовах поглиблення з 2005 р. політичної кризи у відносинах між Україною та Росією.

В роботі вперше простежено процес формування нормативно-правової бази економічних відносин між Україною та РФ, основні засади якої, викладені в двосторонніх галузевих та інтегральних документах, були визначені наприкінці 1990-х років. Це відбувалось на фоні різношвидкісної адаптації внутрішніх законодавств України й Росії до європейських економічних стандартів. Серед проявів такої адаптації - започаткування процесу переведення прикордонного співробітництва на єврорегіональні засади. Були створені єврорегіони «Дніпро» та «Слобожанщина», які об'єднували дві українських, дві російських та одну білоруську області.

Загалом створення нормативно-правової бази економічного співробітництва між Україною та РФ пройшло кілька етапів. В 1991-1997 рр. відносини розбудовувались в умовах відсутності базових домовленостей між суверенними державами. Другий етап (з 1997 р.) характеризувався створенням «сітки» угод на основі Договору про дружбу, співробітництво і партнерство (31 травня 1997 р.) та Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 року. Вирішальним моментом залишалось практичне дотримання декларованих принципів економічної взаємодії.

Взаємовигідною стала загалом позитивна динаміка розвитку двосторонніх торгово-економічних відносин. Вона синхронізувалася з етапами т.зв. «розщеплення економік» (1991-1996 рр.), кризового спаду активності зовнішньоекономічних контактів (1997-1999 рр.), викликаного несприятливою міжнародною фінансовою кон'юнктурою, стагнаційними процесами в торгово-економічному співробітництві двох держав (2000 - 2002 рр.) та їх безперервним наростанням з 2003-2004 рр. до 2009 року.

У досліджуваний період виявились тенденції оптимізації структури торгівлі України з Росією. По-перше, впродовж останніх п'яти років майже на третину знизилась частка імпортованих з РФ енергоресурсів у загальному імпорті з Росії (з 65,5% до 46,8%). Це свідчило загалом про зростання економічних можливостей України. По-друге, в півтора рази (з 23,5% до 37,3%) зросла в експорті до Росії частка продукції національного машинобудівного комплексу. Для порівняння: частка аналогічної продукції в російському експорті до України не перевищувала 20%. При цьому проблема диверсифікації економічних, у т.ч. енергетичних зв'язків України, залишалась далеко не вирішеною. Зокрема, для альтернативних поставок органічного палива в Україну вдалося задіяти потенціал центральноазіатських держав.

Взаємовигідний загалом розвиток двосторонньої виробничої кооперації, що проявився у створенні спільних фінансово-промислових груп і підприємств та придбанні у цілковиту власність окремих промислових, аграрних та інших об'єктів господарювання у країні-партнера, супроводжувався наростанням (починаючи з середини 2000-х рр.) деструктивних і загрозливих з точки зору національної безпеки України тенденцій. Йдеться про збереження існуючих та створення нових російських монополій у сфері виробництва (наприклад, у кольоровій металургії) та переробки (у т.ч. нафтопродуктів), а також дезорганізацію й розформуванням викуплених російськими підприємцями важливих для України підприємств у машинобудівній, переробній та інших галузях.

Несприятливою стала тенденція поступового згортання двосторонньої кооперації у високотехнологічних сферах оборонного комплексу, космічних досліджень, судно- та літакобудування. Рівень двосторонньої кооперації у військовій сфері знизився упродовж досліджуваного періоду на 10%. Відновлення коопераційних зв'язків значною мірою залежатиме від політичного, економічного та військово-технічного зближення Росії з країнами Заходу (США та ЄС), на інтеграцію з якими націлена стратегія України.

Наростання масштабів двостороннього інвестиційного співробітництва супроводжувалось з боку Росії диференційованим підходом до вибору регіональних пріоритетів. Вони були пов'язані, по-перше, з територіями високої концентрації етнічних росіян та російськомовного населення, по-друге, з енергоємними областями. При цьому напрями інвестицій України в Росію ніяким чином не були пов'язані з вирішенням етнокультурних проблем української діаспори.

Враховуючи зазначене, можна прогнозувати малоймовірність у найближчій перспективі зміни діючого курсу Росії на розширення своєї економічної присутності в Україні. В контексті завдань, що випливають з потреби нормалізації всієї системи українсько-російських відносин, авторка вважає, зокрема, необхідним:

- формування взаємовигідної партнерської моделі співробітництва, позбавленої патерналізму та дискримінаційних санкцій;

- еволюційне зближення принципів функціонування євразійської економічної співдружності націй (ЄврАзЕС) з європейською (ЄС); синхронізація з цим процесом поетапного підключення України до інтеграції на просторі СНД (включаючи створення єдиного транспортного простору ЄврАзЕС);

- максимально можливе збереження ключових напрямків українсько-російської військово-технічної кооперації, в якій з обох сторін задіяно бл. 1300 підприємств;

- поширення на всі українсько-російські прикордонні області єврорегіональної форми співробітництва з їх приєднанням до Європейської асоціації єврорегіонів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Галушко О.В. Українсько-російські економічні відносини: основні етапи та тенденції розвитку (1991-2005 рр.) / О.В. Галушко // Вісник Київського міжнародного університету. - Вип.5. - 2007. - C. 61 - 71.

2. Галушко О.В. Розвиток концептуальних основ українсько-російського економічного співробітництва (1991-2005 рр.) / О.В. Галушко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип.13. - 2008. - C. 180 - 183.

3. Галушко О.В. Історіографія українсько-російського економічного співробітництва (1991-2005 рр.) / О.В. Галушко // Віснику академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - № 4. - 2008. - C. 9-14.

4. Галушко О.В. Енергетичний аспект українсько-російських економічних відносин (1991-2005 рр.) / О.В. Галушко // Вісник Київського міжнародного університету. - Вип.8. - 2009. - C. 52 - 63.

Размещено на Allbest.ru