Размещено на http://www.allbest.ru/

Віхи політичної історії

Зміст

• 1. Індська (Хараппська) цивілізація
• 2. Заселення Північної Індії "аріями"
• 3. Поява цивілізації в долині Гангу
• 4. Індійський похід Александра Македонського
• 5. Імперія Маур'їв
• 6. Імперія Гуптів
• Список використаної літератури


1. Індська (Хараппська) цивілізація

Перші поселення землеробів археологи виявили в низько гірських західних районах долини Інду. їх датують IV тис. до н. е. В середині III тис. до н. е. такі поселення зарясніли вже по всій долині, причому окремі з них, як на той час, можна вважати містами. Отож у Північно-Західній Індії склалася третя після шумерської та єгипетської міська цивілізація епохи бронзи. Вчені називають її по-різному: Індською, Протоіндійською, Хараппською, Доведійською. Географічний ареал цієї цивілізації виходив далеко за межі Індської долини і майже вдвоє перевищував сумарну територію Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, приблизно дорівнював території сучасної Франції.

Основними вогнищами Індської цивілізації були міста Мохенджо-Даро та Хараппа. Кожне з них займало площу близько 2,5 кв. км, мало потужну оборонну стіну, у Його дво- і триповерхових будинках загалом мешкало до 100 тис. городян. У містах була цитадель, призначена, найімовірніше, для магістрату. В цитаделі Мохенджо-Даро археологи виявили басейн площею понад 83 кв. м, що використовувався для колективних обмивань, пов'язаних з культовою практикою індійців, чи, можливо, для коронації царя, якого вони, на відміну від європейців, не помазували на царство, а окроплювали. Неподалік від цього басейну стояли громадські комори для зерна і щось схоже на залу чи ринок. Широкі міські вулиці, як і в шумерських центрах, перетиналися під прямим кутом. Обабіч вулиць тулилися крамниці та майстерні. Кожна багата садиба мала свою криницю, криниці було вирито також на вулицях. Городяни обзавелись чималою кількістю криниць, мабуть, у зв'язку з тим, що в їхньому релігійному житті важливу роль відігравали ритуальні обмивання. У Мохенджо-Даро існувала найдосконаліша для тієї доби система водопостачання та каналізації, яка мала колосальне значення в умовах тепличного клімату, перенаселеності міста та загальної антисанітарії. Майже в кожному будинку було обладнано душ і вбиральню (в Європі такого комфорту не знали навіть короновані власники Версальського палацу, побудованого чотирма тисячоліттями пізніше).

Прямих доказів існування в хараппських центрах державних інститутів виявити не вдалося, проте індологи майже переконані в тому, що хараппське суспільство мало державу, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території та піклувався про її благоустрій. Але яким конкретно був державний устрій хараппських міських общин? Монархічним? Олігархічним? Республіканським? На це запитання відповіді досі немає.

Хараппська цивілізація існувала десь упродовж 2300--1700 рр. до н. е., а потім загинула, хоча й не безслідно. Щодо причин її раптової загибелі висловлюються різні гіпотези.

Протягом тривалого часу індологи поділяли точку зору англійського археолога М. Уїлера, згідно з якою хараппські міста стали жертвою нашестя "арійських" племен. Це наукове припущення базувалося на знахідці в Мохенджо-Даро, де виявлено 18 людських скелетів з явними слідами фізичних пошкоджень. Однак згодом ці кістяки було датовано XVIII ст. до н. е., "арії" ж потрапили в Індію кількома століттями пізніше. До того ж, як установили археологи, післяхараппські культурні нашарування в долині Інду майже не відрізнялися від хараппських, тому навряд чи були "арійськими". Нині індологи здебільшого вважають Хараппську цивілізацію жертвою спричиненої нею ж самою (нераціональним веденням поливного землеробства та хижацьким вирубуванням лісів) екологічної катастрофи. Останнім часом її загибель пов'язують з епідемією малярії (ця гіпотеза базується на результатах використання нових методів обстеження згадуваних 18 кістяків).

Хараппська цивілізація розквітла тоді, коли інші райони Індостану ще жили в первісності. Після її загибелі минуло більш як тисячоліття, перш ніж в Індії знову з'явилася цивілізація -- вже в іншому регіоні і в іншій історичній обстановці.

2. Заселення Північної Індії "аріями"

Нова цивілізація постала не в Північно-Західній, а в Північно-Східній Індії, в долині Гангу її виникненню сприяла міграція в Північну Індію "арійських" племен, які назвали свою нову батьківщину Ар'явартою -- "країною аріїв". В історичній науці ці племена дістали назву індоарійських.

Індоарійці разом з іранцями відпаростилися від індоєвропейського племінного союзу, як уже зазначалось, приблизно в середині II тис. до н. е. Яким шляхом забрели вони в Індію, з'ясувати не вдалося. Як вважають дослідники, вони могли спершу потрапити разом з іранцями до Ірану, а вже потім перекочувати в індійські джунглі. Могли шляхи індоаріїв та іранців розійтися ще до прибуття останніх в Іран, тобто десь у Середній Азії. Не відомо точно, якою була міграція індоаріїв до Індії. До недавніх пір вона уявлялась дослідникам як нашестя хоробрих і жорстоких воїнів, що супроводжувалось масовим поневоленням аборигенів та кривавими оргіями. Нині ж учені більше схиляються до думки, що відбулося поступове, мирне заселення індійських земель цими племенами. Слід зазначити, що ані перша, ані друга концепція не підтверджуються надійними джерелами.

Історики нерідко трактують прихід індоаріїв у "країну тисячі чудес" як завоювання висококультурним народом напівдиких аборигенів, навіть вважають мігрантів творцями індійської цивілізації. Прихильники расової теорії при цьому зараховують світлошкірих "аріїв" і темношкірих аборигенів до різних рас, осмислюють "арійське завоювання Індії" як перемогу вищої раси над нижчою. На думку ж їхніх опонентів, індоарії -- ніяка не раса, а етнічна група чи, що вірогідніше, елітарний прошарок у племінному союзі індоєвропейців, що хараппська культура в Індії своїм рівнем не поступалася індоарійській, тому остання аж ніяк не могла виконати культуртрегерську місію в цій країні.

Отож питання про міграцію в Північну Індію "аріїв" залишається дискусійним, відповіді на нього не виходять за межі здогадів і наукових гіпотез. Наука не знає, відкіля і як потрапили "арії" на свою нову батьківщину.

3. Поява цивілізації в долині Гангу

Освоєння Північно-Східної Індії "аріями" тривало майже тисячоліття. Цей період індійської - історії в науці називають Ведійським, бо саме тоді було складено на санскриті -- мові "аріїв" -- священні тексти Вед. У Ведійський період, до середини І тис. до н. е., в північних краях Індостану відбувся синтез індоарійської та місцевих (протомундівської та протодравідійської) культур у нову, спільну для населення цього обширного регіону культуру, що її здебільшого ототожнюють з культурою "сірої розписної кераміки".

До своєї міграції в басейн Гангу та її приток індо-арійські племена ще вели напівкочове життя, проте в них уже з'явились соціальна нерівність, зародки станово-кастової системи, легітимна центральна влада -- одним словом, зароджувалася цивілізація. Потрапивши в глушину, де лише вряди-годи можна було зустріти осідок землеробів, індоарії стали переходити від кочового життя до осілого, хліборобського. З допомогою залізних знарядь праці, які саме тоді ввійшли у вжиток, вони розчищали дрімучі хащі, осушували болота, будували іригаційну систему у вигляді каналів і водоналивних коліс. До середини І тис. до н. е. весь басейн Гангу вже був обжитий індоаріями, хоч там усе ще залишалось чимало боліт і джунглів.

Політичне життя ведійської Індії вирізнялося вражаючою нестабільністю. Численні племена легко знімалися з обжитих місць і знаходили собі інший осідок. Раптово виникали і швидко гинули царства, династії, змінювались їхні назви. Контури політичної історії країни проглядаються в цій політичній мозаїці лише із середини І тис. до н. е.

Наприкінці Ведійського періоду, але не раніше VIII ст. до н. е., в долині Гангу з'явилися перші міста (до речі, були вони менші за хараппські центри і гірше від них упорядковані) та найдавніші держави, що їх стародавні тексти називають "великими країнами" (махаджанападами). Таких "великих країн" налічувалось понад півтора десятка, і вони мали різний політичний устрій. Одні з них були примітивними монархіями з дуже слабкою центральною владою, інші -- олігархіями чи республіками.

Найсильніші тогочасні держави в долині Гангу -- Ко-шала із столицею в Шравасті та Магадха із столицею в Раджагріха (нинішній Раджгір). У політичному змаганні між ними поступово гору взяла Магадха (сучасний південний Біхар), яка посилилась за династії Шайшунагів. Шостий цар цієї династії, Аджаташатру, завоював сусідню республіку Ліччхавів, а невдовзі й саму Кошалу. Його наступник Удаїн зробив своєю столицею Паталіпутру -- майбутній політичний та культурний осередок Північної Індії. Згодом царі Магадхи поширили свою владу також на сильну державу Аванті із столицею в Удджайні.

У IV ст. до н. е. в державі Магадха відбувся двірцевий переворот. Цього разу на політичний Олімп зійшла нова династія Нандів, яку започаткував царський цирульник, тобто представник соціальних низів. Найди тримали півмільйонну армію, яка завоювала держави Центральної Індії, але чомусь винищували військову знать.

Північна Індія, таким чином, політично об'єднувалась, однак цей процес не зачепив долину Інду, яка після загибелі Хараппської цивілізації рясніла карликовими князівствами та племінними союзами. Скориставшись політичною розпорошеністю цієї території, перські царі з династії Ахеменідів прилучили її до складу своєї неозорої держави. Північно-Західна Індія становила дві перські сатрапії -- Гандхару та Хінду. Індійці платили завойовникам-персам колосальну данину (майже 9 тонн золота щорічно), служили в перському війську. А втім, входження індійських земель до складу імперії Ахеменідів мало й позитивні наслідки: воно сприяло взаємовпливу індійської та перської культур.

4. Індійський похід Александра Македонського

індський цивілізація македонський ганга

Важливою подією в житті Північної Індії став непрошений візит туди в IV ст. до н. е. греко-македонської армії юного царя Александра. Знищивши Перську імперію Ахеменідів, Александр Македонський надумався кинути собі до ніг увесь світ, а оскільки за тогочасними географічними уявленнями "кінцем світу" була саме Індія, то він і попрямував туди в 327 р. до н. е. Першою жертвою завойовників стала столиця Гандхари Пушкалаваті ("Місто лотоса"), яка впала, витримавши ЗО днів облоги. Після того, як греко-македонці оволоділи Гандхарою, ряд місцевих царків, у тому числі цар Такшашили, скорилися Александру Македонському й сплатили йому величезну данину. Проте в 326 р. до н. е. один із найсильніших володарів у Пенджабі Пор учинив греко-македонцям збройний опір. Битва відбулася в долині річки Гідасп, причому під час тропічної зливи, яка перетворила долину на непрохідне болото. Військова фортуна відвернулася від Пора. Важкі індійські колісниці загрузали в болоті, бойові слони, яким воїни Александра Македонського завдавали болючих ран, повернули назад і стали топтати свою піхоту. Одним словом, армія Пора зазнала в цій битві нищівної поразки, сам Пор був поранений і потрапив у полон. Александр Македонський великодушно зберіг Пору життя, навіть залишив його на царстві, кордони якого було розширено за рахунок кількох сусідніх міст. Цей широкий політичний жест мав, на думку Александра, послабити збройний опір місцевого населення греко-македонцям.

Здобувши ряд блискучих перемог над роз'єднаними військовими силами пенджабських князівств, армія Александра Македонського дійшла до річки Гіфазис. Воїни Александра вже були по саму зав'язку ситі індійською екзотикою, ледве трималися на ногах від утоми, багато їх гинуло від укусів страшних індійських кобр. Гнітюче враження справляли на них також тропічні зливи, сезон яких був у розпалі. Останні залишки бойового духу в них вивітрились у зв'язку зі звісткою про те, що в долині Гангу на них чекає півмільйонна армія Нандів. Це вже було занадто, і воїни категорично зажадали, щоб їх негайно повернули в рідні краї. В цій непростій ситуації Александр Македонський, як пишуть історики, здобув найпочеснішу перемогу у своєму житті -- переміг самого себе, відмовився від маячної ідеї завоювати світ і вирішив обійтися його половиною. Греко-македонці сушею і морем повернулися додому.

В чому полягало історичне значення індійського походу Александра Македонського? По-перше, завдяки цьому походу Індія потрапила в орбіту економічного й культурного впливу елліністичного світу й водночас познайомила Європу із своєю самобутньою культурою. Цей взаємовплив двох культурних світів забезпечили греко-македонські гарнізони в кількох десятках фортець, що їх побудував на індійській землі Александр Македонський (на місці битви з царем Пором з'явилася, наприклад, Нікея; там, де загинув від старості улюблений кінь македонського царя Буцефал,-- Буцефалія тощо). Згодом індійці зрівняли із землею ці оплоти чужоземного панування на їхній батьківщині, проте індійські Александрії встигли відіграти роль носія елліністичної культури в Індії. По-друге, опір греко-македонським нападникам сприяв політичній консолідації індійських територій, утворенню в Індії сильних і стабільних держав.

5. Імперія Маур'їв

Не встиг Александр Македонський залишити Індію, як там відразу спалахнуло визвольне повстання. Боротьбу індійців із греко-македонськими гарнізонами очолив Чандрагупта (Сандракота) з роду Маур'їв. Навербувати повстанське військо йому допоміг брахман (жрець) Каутілья -- неперевершений майстер політичних інтриг. Зруйнувавши побудовані Александром Македонським фортеці, Чандрагупта, для якого участь у повстанні була лише сходинкою на політичний Олімп, повернувся в долину Гангу і повалив там династію Нандів. Заснована ним династія дістала назву Маур'їв.

Невдовзі спалахнув воєнний конфлікт між Чандрагуптою та сирійським царем Селевком (царство Селевкідів утворилося після смерті Александра Македонського). Хто заварив цю військову кашу, з'ясувати не вдалося. Перемога в цій війні, мабуть, була на боці індійського царя, бо відомо, що Селевк віддав йому фактично задарма (за 500 бойових слонів, які становили лише чотирнадцяту частину "танкового" парку армії Чандрагупти) нинішню територію Афганістану та Белуджистану. У Паталіпутру, столицю держави Маур'їв, прибули сирійська принцеса (вона поповнила гарем Чандрагупти) та посол царя

Селевка Мегасфен, який провів у Паталіпутрі п'ять років і описав свої враження про неї у праці "Індіка".

Після смерті Чандрагупти 25 років царював його син Біндусара, який залишив невиразний слід в історії. Потім царський трон дістався онуку Чандрагупти Ашоці, який взяв собі тронні імена Піядасі ("солодколиций") та Деванампія ("улюбленець богів", "дурень"). Слід наголосити, що друге значення титулу Деванампія анітрохи не підходило Ашоці, бо він був людиною високої культури, політично досвідченою (до воцаріння служив намісником у Північ но-Західній Індії). Проливши море крові, Ашока завоював сусіднє царство Калінга, після чого ще одна сусідня держава, Андхра, сама зголосилася стати васалом Маур'їв. Ашока підтримував дипломатичні зв'язки із Сирією, Єгиптом, Македонією, Кіреною, Епіром, Цейлоном.

Д Велетенська держава Ашоки, до якої не входив лише крайній південь Індостану, являла собою клаптикову імперію, розчленовану безліччю етнічних, соціальних, релігійних, культурних бар'єрів. її населяли, за словами індійського історика Д. Косамбі, і дикуни кам'яного віку, і ті, хто слухав Арістотеля. Державна влада в країні залишалася традиційно слабкою. Тому Ашока мусив спиратися на ідеологічні форми консолідації суспільства. Він, зокрема, розробив єдину для всіх індійців дхарму (релігійно-етичний кодекс) і, що вважають найбільшою його історичною заслугою, підтримав буддизм -- нову релігію, яка проголосила рівність усіх у духовному житті й стала в руках суспільних верхів могутнім знаряддям ідеологічного впливу на маси. Гадають, що саме за Ашоки у Паталіпутрі відбувся III Буддійський собор *, на якому було розроблено догматику раннього буддизму (хінаяни). В різних куточках своєї неозорої держави Ашока, за легендою, побудував 84 тисячі "ступ" -- буддійських олтарів, заснував школи, лікарні, монастирі. Завдяки його зусиллям буддизм поширювався і за межами Індії, ставши, таким чином, найпершою світовою релігією. Разом із тим в Ашоки вистачило мудрості не одержавлювати буддизм, уберегти суспільство від отруйного зілля релігійного розбрату. В одному з указів Ашока заборонив вихваляти свої духовні ідеали й гудити чужі, бо таке міжрелігійне протистояння "підриває корені своєї віри й завдає шкоди чужій".

В імперії Маур'їв царська влада посилилась і була вже легітимною (спадковою). Для зміцнення в державі центральної влади індійське суспільство вже цілком дозріло і в соціальному, і в психологічному плані, відкривши для себе банальну істину, що, як говорилося в одному поширеному афоризмі, "держава, в якій багато тих, хто вважає себе мудрим і рветься до влади, неодмінно загине". Однак традиції військової демократії в імперії Маур'їв ще не відмерли. Центральна влада майже не втручалась у приватне життя громадян, не обмежувала місцеве самоврядування. В монархії, хоч як це парадоксально звучить, існувало безліч республік -- общин мирян і монахів (гани, сангхи), органами влади в яких були народні збори чи олігархічні ради. При самому царі існувала впливова рада з вельмож у складі брахманів (жерців), міністрів, представників магістратури. Ця рада самостійно ухвалювала важливі закони, навіть критикувала царські укази. Політична обстановка в державі була вкрай нестабільною, двірцеві змови стали нормою політичного життя. Страбон повідомляв, що індійські царі-радж, боячись замаху на своє життя, щоночі змінювали спальню, а на люди виходили не інакше як у супроводі озброєної жіночої гвардії.

Артхашастра рекомендувала царю обзавестися цілою армією шпигунів із різного роду гульвіс, астрологів, хіромантів, аскетів, селян, торговців, прислуги, повій і т. ін., щоб він був добре поінформований про настрої в народі. Шпигуни мали стежити навіть за самим царем, а з царевичів узагалі не зводити очей, адже вони, як нарікала Артхашастра, в боротьбі за владу, "ніби раки, пожирали своїх батьків". Особливо ретельно царі мали контролювати своїх чиновників -- перевіряти, чи вони сповна розуму, чи лояльні до існуючого політичного режиму, чи не надміру ласі на золото та жінок тощо. Проте, як гірко констатував царський міністр Каутілья, тримати чиновницьку братію в рамках законності було неможливо, і встановити, скільки крадуть чиновники, було завданням, схожим на визначення того, скільки води в річці випиває риба.

Артхашастра особливу увагу приділяла питанню стягування податків з населення, оскільки вважала сильною лише ту державу, скарбниця якої ніколи не буває порожньою. Чиновникам-фіскалам давалися десятки порад, як побільше викачати грошей з населення, в тому числі рекомендувалося спекулювати на його побожності (чиновники мали збирати пожертви на "святині", щоб потім їх таємно переправляти в скарбницю).

Великого значення надавала Артхашастра також функціонуванню судової системи, зокрема її каральній функції. Вважалося, що чесних людей дуже мало, порядок і законність у суспільстві пануватимуть лише в тому випадку, коли за правопорушення суворо каратимуть. Верховна судова влада мала належати царю, оскільки лише він, мовляв, досконало знає дхарму й наділений достатньою життєвою мудрістю. Щоб царя вважали гарантом справедливості, він повинен карати за порушення дхарми навіть самого себе та своїх родичів, причому ще суворіше, ніж інших. Однак судова мірка була не для всіх однакова. Брахманів, скажімо, не страчували навіть за тяжкий злочин, натомість соціальним низам не давали спуску навіть за дрібні порушення. Найтяжчими злочинами вважались образа брахмана, крадіжка, порушення кастових обмежень і заборон тощо.

Держава мала постійно дбати про високу боєздатність своєї армії, яка складалася з піхоти, кінноти, загонів бойових колісниць і "танків давнини" -- бойових слонів. Артхашастра рекомендувала в мирний час розквартировувати воїнів у селах і містах. Тодішня воєнна доктрина припускала напад лише на слабшого ворога, тому Артхашастра давала володарю цілу низку рекомендацій, як послаблювати того, на кого збираєшся нападати. Цареві, зокрема, радилося засилати у ворожий стан професійних шпигунів і провокаторів, щоб вони вміло пересварили між собою весь командний склад, перш ніж за справу візьметься цар із своєю армією.

Коли знайомишся з цими та іншими рекомендаціями Артхашастри, складається враження, що вже на світанку своєї історії державна машина Індії являла собою добре налагоджений політичний механізм з могутнім апаратом чиновників, які мали чітко визначені функціональні обов'язки, "все проникною" і "всеосяжною" таємною службою, системою тотального стеження за населенням. Але, на думку ряду дослідників, така модель державного устрою буддійської Індії насправді є фантастичною. Мовляв, описуючи складний і добре організований державний апарат, Артхашастра лише узагальнювала політичний досвід багатьох незалежних чи напівзалежних індійських держав, так що імперія Маур'їв ще була "рихлим, аморфним, нерівноправним об'єднанням кількох царств", поєднанням зрілих політичних інститутів і численних залишків військової демократії.

Коли Ашока помер чи просто втратив владу, клаптикова імперія Маур'їв стала швидко розвалюватись. її занепад прискорили греко-бактрійці та парфяни. Володарі Греко-Бактрійського царства завоювали більшу частину території Північної Індії, після чого Калінга та Андхра відокремилися від Маур'їв. Близько 180 р. до н. е. від руки свого генерала, який походив з роду Шунгів, загинув останній представник династії Маур'їв, проте й нова династія Шунгів довго не проіснувала. Близько 100 р. до н. е. у Північну Індію вдерлися скіфські племена саків, які заснували там Індо-Скіфську державу. На початку нової ери Північно-Західну Індію завоювали парфяни, які утворили там свою державу із столицею в Такшашилі. Перша індійська імперія, таким чином, остаточно канула в небуття, хоч її культура завдяки буддійським монастирям поступово поширилась на всю Південну Азію.

6. Імперія Гуптів

У І ст. до н. е. на Середню Азію та Бактрію від китайських кордонів накотилася хвиля кочівників, які в китайських хроніках іменуються юеджами. На греко-бактрійській території юеджі, походження яких є предметом гострих дискусій у науці, заснували Кушанську державу -- "безкраю, проте дуже нестійку й неоднорідну". До складу цієї держави увійшли, крім території Афганістану, Центральної та Середньої Азії, також Північно-Західна Індія та частина долини Гангу. В долині Інду центрами кушанських ншіснитв-кшатрапій стали Капіша та Такшашила, в долині Гашу -- Варанасі та Матхура. Втім, довго в Індії кушани не втримались. Уже наприкінці III ст. до н. е. вони втратили там майже всі свої завоювання.

Завдяки своєму входженню до складу Кушанської імперії індійські землі налагодили ширші й стабільніші міжнародні культурні та економічні зв'язки. При цьому індійці зберегли неповторність своєї культури, яка істотно вплинула на культуру завойовників-кушанів. Саме за кушанської доби в Середній та Центральній Азії поширився буддизм, ревним прихильником якого став у II ст. н. е. один із наймогутніших кушанських володарів -- Канішка

(він скликав IV Буддійський собор, на якому було розроблено догматику буддизму махаяни).

Після загибелі Кушанської імперії Індія вкотре вже розпалася на безліч карликових князівств, які дуже різнилися між собою соціально-економічним та культурним рівнем, політичною структурою. Проте невдовзі відбулося нове об'єднання Індії в єдину державу, причому ядром цієї держави стала Магадха, в якій ще за кушанів зацарювала династія Гуптів.

Індійські історики вважають династію Гуптів унікальним явищем у всесвітній історії вже тому, що серед п'яти її імператорів не виявилось жодного недоумка-тирана. Гупти були висококультурними, освіченими політиками. Свою державну мудрість вони засвідчили, зокрема, тим, що, сповідуючи індуїзм, опікали також буддизм і джайнізм.

Започаткував династію Гуптів брахман Чандрагупта І (320--335 рр.), який став царем завдяки одруженню з принцесою племені ліччхавів Кумарадевою. За його наступника Самудрагупти (335--380 рр.), якого історики часом називають "індійським Наполеоном", держава Гуптів стала наймогутнішою в країні. Ядром держави була долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни: на півночі Непал, на північному сході Камарупа (нинішній Ассам), на півдні "лісові царства", на заході та північному заході держави-республіки та окремі області Декана. Але найбільший розквіт імперії Гуптів припав на добу царювання сина Самудрагупти -- Чандрагупти II Вікрамадітьї (380--415 рр.), який знищив державу шаків, завоював Гуджарат і Сураштру. Держава Гуптів, таким чином, здобула вихід до Аравійського моря, а з ним -- можливість установлювати безпосередні зв'язки із цивілізованим Близьким Сходом. Це благотворно позначилось на розвитку індійської культури. В тогочасній Індії розквітли наука, література, мистецтво, тому добу IV--V ст. індологи називають "золотим віком Гуптів", хоча археологи виявили, що гуптівська Індія була біднішою за кушанську.

Як мовиться, немає нічого вічного під сонцем. Урешті-решт, закотилася й зірка Гуптів. Уже в середині V ст. останній представник цієї династії мусив рятувати свою державу від гунів-ефталітів ("білих гунів"), які вдерлися з Центральної та Середньої Азії в Гандхару. Гуни, найімовірніше, відпаростилися від великої групи тюрксько-монгольських народів, хоч не виключається їхнє іранське походження. Війна з гунами тривала 70 років (до речі, саме тоді західна гілка цих кочівників справляла свій кривавий бенкету Західній Європі). Зрештою, Гуптам удалося відтіснити смертельного ворога на північний захід, однак ця воєнна перемога стала для них пірровою. Затяжна війна з гунами посилила залежність Гуптів від місцевих князів і вождів племен, які під час війни підтримували центральну владу, а коли настав мир -- перестали з нею рахуватись. Урешті, одна з найбільших імперій давнини розпалась на безліч дрібних царств.

Південній Індії, про яку джерела розповідають дуже скупо, не довелося мати справу з нападниками-кочівниками. її господарство розвивалося в умовах зміцнення внутрішньо індійських зв'язків та налагодження стабільної торгівлі із Середземномор'ям та Південно-Східною Азією. На півдні Індостану в першій половині І тис. н. е. поставали міста, з'являлися великі й, головне, стабільні держави. Найсильнішими тамтешніми державами були Андхра, що піднялася з руїн імперії Маур'їв і розквітла за династії Сатаваханів, та держава Вакатаків у Декані, яка була васалом Гуптів, а після загибелі Гуптської імперії сама розпалася. Про тамільські держави Чера (Керала), Чола та Пандья, що люто ворогували між собою, майже нічого не відомо.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru