Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО (ДО 1569 Р.) В СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ ІСТОРІОГРАФІЯХ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

ВАСИЛЕНКО ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 930.1(47)“18/19”+94(47)“12/15”

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та політичної теорії Національного гірничого університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, профессор Швидько Ганна Кирилівна, Національний гірничий університет, кафедра історії та політичної теорії, професор.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, профессор Пінчук Юрій Анатолійович, Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії та спеціальних історичних дисциплін, старший науковий співробітник;

доктор історичних наук, профессор Удод Олександр Андрійович, видавництво “Генеза”, головний редактор;

доктор історичних наук, профессор Щербак Віталій Олексійович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, гуманітарний факультет, декан.

Провідна установа: Дніпропетровський Національний університет, кафедра історіографії, джерелознавства та архівознавства.

Захист відбудеться “26” квітня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 при Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий “23” березня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Перспективним напрямом розвитку історіографічних студій є розробки в царині проблемної історіографії. Вони дозволяють встановити існуючі досягнення в сфері дослідження тих чи інших конкретно-історичних проблем, провести реконструкцію історіографічного процесу в цілому, повніше й адекватніше відтворити історію розвитку історичної науки. Особливо це стосується історії вивчення тих питань, які з певних причин були витіснені на марґінес дослідницької уваги.

Дослідження політичної історії Центральної та Східної Європи доби пізнього Середньовіччя неможливе без належної уваги до Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) - однієї з найбільших держав реґіону, яка протягом трьох з половиною століть відігравала тут одну з ключових ролей. Важливим є її місце і в історії східнослов'янських народів. “Литовський” період в історії Білорусі та України відокремлює їхнє до певної міри спільне (разом із Росією) минуле в “імперії Рюриковичів” від доби, коли окремішність цих трьох етносів стала цілком очевидною, утворивши підґрунтя їхнього становлення як модерних націй. За ступенем зацікавлення історією ВКЛ вітчизняна, білоруська та російська історіографічні традиції поступаються (чи дорівнюють) лише литовській, польській та німецькій. Дослідниками проблем політичної історії ВКЛ не завжди рухав суто академічний інтерес: попри віддаленість у часі, литовська доба, точніше, її інтерпретації, слугувала й слугує підґрунтям для багатьох національних історичних міфологем (більшою мірою - білоруських та російських, значно меншою - українських). Ускладненість литуаністичних студій політико-ідеологічними, в першу чергу національними, чинниками визнавалася й самими істориками, зокрема тими, хто явно підпадав під їхній вплив. Тому деміфологізація вітчизняної історії та історії Центрально-Східної і Східної Європи в цілому уявляється вельми плідним полем діяльності.

Політична історія ВКЛ протягом більшої частини радянської доби не належала до проблем, дослідження яких вважалося актуальним. Тож здобутки східнослов'янської литуаністики, отримані зусиллями декількох поколінь істориків, фактично не отримали продовження. Сучасне відродження інтересу до названих студій (у Білорусі, меншою мірою - в Росії) майже не торкнулося вітчизняної історіографії. “Литовська” доба в історії України зазвичай трактується як “темні віки”, проміжний етап, який нібито не становить самостійного інтересу. Часто доводиться констатувати й побутування в наш час концепцій, що панували (або навіть відходили в минуле) приблизно століття тому. Певною мірою це пов'язано з тим, що першочергова увага приділяється колу проблем вітчизняної історії, традиційно трактованих у якості центральних; насамперед, природно, до них відносять ті, що пов'язані з державотворчими процесами.

Нагальною є потреба адекватної оцінки досягнень східнослов'янської литуаністики. Це обумовлене й тим, що звернення до даного кола історичних сюжетів відіграло певну роль у процесі становлення модерних національних історіографій східнослов'янських народів. Значно більшою мірою це стосується білоруської історичної науки. Втім, до деякої міри зростання зацікавлення литуаністичними дослідженнями корелює і з процесом формування української національної самосвідомості, хоча для останнього притаманне насамперед зацікавлення “козацькою” проблематикою.

Дослідження історії ВКЛ допомагає подолати досі розповсюджену у вітчизняному історіописанні хибу: схильність розглядати історію України переважно ізольовано, а не в широкому контексті міждержавних та міжнародних контактів. Ця тенденція чітко простежується якраз щодо періоду перебування більшої частини українських етнічних територій у складі Литовсько-Руської держави. В той же час аналіз місця, яке займали українські землі в тодішній Центрально-Східній Європі, дає змогу по-новому поглянути на сучасні дискусії в суспільстві щодо бажаних (і одночасно таких, що нібито спираються на поважну історичну традицію) напрямів інтеґрації України. На сучасному етапі актуальним є осмислення вітчизняної історії в ширшому контексті - реґіональному, загальноєвропейському й світовому.

Таким чином, дослідження процесу вивчення в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. політичної історії ВКЛ є актуальною науковою проблемою, вирішення якої дозволяє вдосконалити рівень знань стосовно загального перебігу історіографічних процесів у східнослов'янських народів, ступеню розв'язання низки конкретно-історичних проблем, виокремити перспективні напрями подальших досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибір теми дослідження пов'язаний із науковими традиціями, що склалися на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету протягом 1970-90-х рр. Дисертаційна робота виконувалася згідно з держбюджетною темою науково-дослідної лабораторії історії Придніпровського реґіону кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського Національного університету “Етнонаціональна історія і духовний розвиток Наддніпрянщини ХVІ - початку ХХ ст.: суспільна та воєнна історія” №1-074-04 (номер державної реєстрації PІV0І0ІV00І527) та з держбюджетною темою кафедри історії України Дніпропетровського Національного університету “Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії України” №1-117-06 (номер державної реєстрації 0106U000789).

Метою дисертаційної праці є історіографічна реконструкція та всебічне дослідження й осмислення процесу становлення в якості однієї з пріоритетних наукових проблем широкого кола питань, пов'язаних із політичною історією ВКЛ, аналіз ідейно-теоретичних методів і засобів її вивчення та розв'язання білоруськими, російськими й українськими істориками ХІХ - першої третини ХХ ст., виявлення та узагальнення характерних особливостей даного процесу.

Задля реалізації мети дослідження визначений наступний комплекс дослідницьких завдань:

- з'ясувати стан історіографічної розробки проблеми;

- обґрунтувати методи та основні теоретико-методологічні принципи дослідження;

- сформувати та систематизувати максимально репрезентативну джерельну базу праці;

- проаналізувати існуючі в історичній науці зазначеної доби концепції з комплексу проблем політичної історії ВКЛ та їхню відповідність джерельному підґрунтю;

- дослідити маґістральні напрями еволюції дослідницьких поглядів та визначити чинники, що спричинилися до цього;

- визначити особливості в підходах окремих дослідників та їхніх груп до даної проблематики, а також причини цих розбіжностей, з'ясувати інтелектуальні орієнтири окремих істориків;

- виявити основні етапи у процесі дослідження політичної історії ВКЛ та притаманні їм особливості;

- проаналізувати існуючі досягнення і здобутки та на підставі цього визначити роль і місце даної доби в історіографічному опрацюванні проблематики;

- з'ясувати ступінь використання (як у науковому, так і в ідеологічному аспектах) здійсненого в досліджуваний період доробку наступними поколіннями істориків;

- за допомогою джерельних та історіографічних даних розробити і верифікувати авторську концепцію розвитку досліджень політичної історії ВКЛ у східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження є білоруська, російська та українська історіографії ХІХ - першої третини ХХ ст.

Предметом дослідження є процес генези, становлення і розвитку досліджень у східнослов'янських історіографіях широкого кола проблем політичної історії ВКЛ, в контексті загального історіографічного процесу та ідеологічної й суспільно-політичної ситуації даної доби.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності. Для розв'язання поставлених завдань були використані як загальнонаукові (історичний, логічний, аналіз, синтез) та загальноісторичні (проблемний, хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний), так і власне історіографічні методи (історіографічний аналіз, історіографічний синтез, методи історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації). Даний комплекс принципів і методів дослідження видається достатнім для досягнення мети і завдань дисертаційної роботи.

Хронологічні межі. Нижньою хронологічною межею в царині власне історії слугує час утворення ВКЛ - друга чверть ХІІІ ст.; з певною умовністю за таку можна прийняти 1219 р., тобто укладення угоди групою литовських князів із волинськими Романовичами. Верхньою межею є 1569 р., коли Люблінська унія поклала край реальній самостійності ВКЛ. За нижню межу досліджуваної історіографічної доби обрано злам ХVІІІ - ХІХ ст. Від часу появи “Історії держави Російської” Н.Карамзіна східнослов'янське історіописання дає значний матеріал для дослідження обраної проблематики. Природною верхньою межею є початок 1930-х рр., оскільки до цього часу історична наука на теренах СРСР значною мірою зберігала плюралізм ідей, підходів у царині теорії та методології. Пізніше стає очевидним процес формування провідних, а згодом монопольних концепцій під безпосереднім тиском з боку державної влади. Від цього часу майже на чверть століття литуаністичні студії в східнослов'янських історіографіях практично припинилися.

Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в наступному:

- історія дослідження політичної історії ВКЛ доби його самостійності у східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. вперше стала предметом спеціальних студій як самостійна і цілісна наукова проблема;

- вперше здійснено комплексне вивчення широкого спектру дослідницьких поглядів і на цій основі проведена історіографічна реконструкція, що дозволяє максимально повно відтворити даний етап досліджень зазначеної проблематики;

- виділені окремі періоди історіографічного процесу досліджуваної доби та з'ясована їхня специфіка;

- підведений підсумок вивчення зазначеного кола проблем, зведено воєдино існуючі досягнення та лакуни в цій царині, а також вказані перспективи розвитку відповідних студій;

- зазначена історіографічна реконструкція створює додаткові можливості для поглибленого вивчення загальних процесів, що відбувалися в білоруській, російській та українській історіографіях відповідної доби;

- за допомогою комплексного використання джерел та існуючих історіографічних напрацювань вдалося додатково арґументувати твердження про суттєвий вплив на становлення й розвиток литуаністичних досліджень в східнослов'янських історіографіях інтелектуальних (насамперед ідеологічних) “викликів” з польського боку;

- певною мірою побічним результатом дослідження стала низка запропонованих уточнень до реконструкції окремих подій та процесів політичної історії ВКЛ другої половини ХІV ст.

Практичне значення. Основні результати дослідження використані в монографії “Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст.” (Д., 2006), в наукових статтях, матеріалах і тезах міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій і читань.

Вони застосовуються при викладанні курсу “Політична історія України” в Національному гірничому університеті. Отримані результати можуть бути використані при створенні синтетичних праць, підручників, навчальних посібників з історії білоруської, української та російської історичних наук, історіографії історії ВКЛ і суміжних держав, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, історії середніх віків, викладанні відповідних загальних і спеціальних курсів. Стає можливим переосмислення деяких стереотипів стосовно політичної історії ВКЛ та загальних історіографічних процесів досліджуваної доби.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на ІХ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, вересень 1999), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, лютий 2001), Міжнародному круглому столі “Гісторыя вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991-2003 гг.” (Ґродно, Республіка Білорусь, травень 2003), Міжнародній науковій конференції “Історична та суспільна думка Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ століття” (Дніпропетровськ, жовтень 2003), ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, листопад 2004), ІV Реґіональній краєзнавчій науково-практичній конференції “Придніпров'я давнє і сучасне: невідомі та маловідомі сторінки історії і культури” (Дніпропетровськ, березень 2005), наукових читаннях з політичної історії України та Росії, присвячених пам'яті проф. А.М.Черненка (Дніпропетровськ, квітень 2006).

Робота обговорена на засіданні кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету.

Публікації. Основні результати дослідження відображені в 1 монографії, 22 статтях у фахових виданнях та інших наукових публікаціях (загальний обсяг - близько 80 др. арк.).

Структура дисертаційної роботи орієнтована на досягнення мети й реалізацію завдань дослідження.

Праця складається із вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Критерієм виділення розділів та параграфів є проблемно-хронологічний принцип. Загальний обсяг дисертації становить 616 с., з них основний текст - 410 с., додатки - 17 с., список використаних джерел і літератури - 186 с. (2249 бібліографічних позицій).

маґнатство шляхта великокнязівський литовський

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані об'єкт і предмет дослідження, визначені його мета і дослідницькі завдання, хронологічні межі, новизна і практичне значення роботи.

Розділ перший - “Історіографічні, теоретико-методологічні та джерелознавчі проблеми дослідження” - складається з 3 параграфів. У параграфі 1.1 - “Ступінь наукової розробки проблеми” - проаналізовано дотеперішній історіографічний доробок з даної проблеми. Історіографія не тільки політичної історії ВКЛ у цілому, а й окремих її періодів чи проблем довго практично не піддавалася спеціальному вивченню. Починаючи від 1880-х рр. (праці М.Дашкевича, А.Барбашева), з'явилися короткі огляди, які стосувалися, однак, литуаністики в цілому; про політичну історію ішлося лише побіжно. До того ж ці нариси важко назвати дійсно історіографічними; маємо справу швидше зі звичайною бібліографією. Окрім названих авторів, це стосується С.Платонова, Й.Малиновського, І.Лаппа, В.Пічети, Д.Дорошенка Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. - К., 1885. - С.3-6; Барбашев А. Витовт. Последние двадцать лет княжения. 1410-1430. (Очерки литовско-русской истории ХV в.). - СПб., 1891. - С.31-33. - Прим.13; Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. - 9-е изд. - Пг., 1915. - С.128-129; Малиновский И.А. Новые труды по истории Литовско-Русского государства // Журнал министерства народного просвещения (далі - ЖМНП). - Ч.ХХХVІ. (Новая серия). - 1911. - №11. - С.149-159; Лаппо И.И. Разбор исследования М.К.Любавского “Литовско-русский сейм” // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете (далі - ЧОИДР). - 1903. - Кн.ІІІ. - Смесь. ІІ. - С.4-9; Пичета В.И. Разработка истории литовско-белорусского права ХV-ХVІ вв. в историографии // він же. Белоруссия и Литва ХV-ХVІ вв. - М., 1961. - С.427-434; Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. - Т.І. (До половини ХVІІ століття). - К., 1992. - С.100.. Чи не найширший огляд знаходимо в праці І.Лаппа, яка побачила світ у 1924 р.; проте вищеназвані особливості притаманні і йому Лаппо И.И. Западная Россия и ее соединение с Польшею в их историческом прошлом. Исторические очерки. - Прага, 1924. - С.28-84.. До подібних спроб вдавалися польські й радянські автори Goyski M. Przeglad literatury historycznej polskiej do dziejow XIV i XV w. z ostatnich lat siedmiu. (1901-1907) // Przeglad historyczny (далі - PH). - T.VI. - 1908. - S.368, 395-399; Kamieniecki W. Litwa w literaturze historycznej rosyjskiej // ibid. - T.VIII. - 1909. - S.228, 231-234; Голенченко Г.Я. Дворянско-буржуазная историография белорусской культуры ХV-ХVІ вв. // Белороссика: книговедение, источники, библиография. Сб. статей. - Мн., 1980. - С.103-112.. Короткий огляд і характеристику “дворянсько-буржуазної” історіографії суспільно-політичної історії ВКЛ до 1569 р. містить стаття Є.Карпачова Карпачев Е.М. Освещение в русской дворянско-буржуазной историографии общественно-политической истории Великого княжества Литовского (до Люблинской унии) // Материалы межреспубликанской научной конференции по источниковедению и историографии народов Прибалтийских республик Союза ССР: Историография. - Вильнюс, 1978. - С.26-30..

Пізніше в працях окремих литуаністів з'являються тематичні історіографічні огляди. Як правило, вони присвячені вивченню доволі вузьких проблем і відігравали явно допоміжну роль, бувши додатком до конкретно-історичних досліджень чи вступом до них. Протягом аналізованої історіографічної доби такі спроби не були численними. Стислий огляд літератури боротьби ВКЛ за галицько-волинську спадщину зробив І.Філевич Филевич И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владимирское наследие. Исторические очерки. - СПб., 1890. - С.222-223.; погляди щодо змови 1440 р., внаслідок якої загинув Жиґімантас І, проаналізував Б.Барвінський Барвінський Б. Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський. (1432-1440). Історична монографія. - Жовква, 1905. - С.111-113.. До історіографії Люблінської унії (насамперед спектру поглядів щодо її історико-юридичної кваліфікації) неодноразово зверталися І.Лаппо Лаппо И.И. Люблинская уния и третий Литовский Статут // ЖМНП. - 1917. - №5. - С.90-92; він же. Литовский Статут 1588 года. - Т.І. - Ч.1. - Kaunas, 1934. - С.289-312. та В.Пічета Пичета В.И. Разработка... - С.437-440; він же. Польша на путях к колонизации Украины и Белоруссии. Люблинская уния и ее политические последствия // Пичета В.И. Белоруссия и Литва. - С.563-567; він же. Изучение Литовских Статутов в новейшей историко-юридической литературе (1918-1940 гг.) // там само. - С.495-499; він же. Феодальное поместье в ХV-ХVІ вв. в Великом княжестве Литовском // там само. - С.184-186.. Крім того, останній присвятив велику статтю історії вивчення цілої низки проблем: складання території ВКЛ, етноконфесійних взаємин, співвідношення влади великого і обласних князів, еволюції таких інституцій, як сейм і Пани-рада Пичета В.И. Разработка... - С.434-437, 440-444, 450-451..

Особливо відзначу низку оглядів літератури з численних проблем політичної історії ВКЛ, вміщену М.Грушевським у примітках до ІІІ, ІV та V томів “Історії України-Руси” Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т.ІІІ. До року 1340. - К., 1993. - С.173-174, 504-505, 523-533, 543-545; Т.ІV. ХІV-ХVІ віки - відносини політичні. - К., 1993. - С.424-493, 495-496; Т.V. Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях ХІV-ХVІІ віків. - К., 1994. - С.619-634, 642-643, 655-660.. (Перша відповідна спроба здійснена ним у “Нарисі історії Київської землі” Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV сторіччя. - К., 1991. - С.473, 475, 477-481, 483-487, 489, 491-492.). Як і у випадку з викладом історії Литовсько-Руської держави, вчений не обмежився сюжетами, які безпосередньо стосувалися минулого українських земель. Тож, попри природну фраґментарність і лаконічність, яка витікала з самого характеру цих заміток, вони досі лишаються найповнішою зі спроб подібного роду.

Від середини 1910-х рр. окремі огляди східнослов'янської литуаністики зустрічаємо і в працях польських істориків. К.Ходиницький двічі звертався до історіографії національно-релігійних стосунків Chodynicki K. Proby zaprowadzenia chrzescijanstwa na Litwie przed r. 1386 // PH. - T.XVIII. - 1914. - S.217, 219-220; idem. Geneza rownouprawnienia schyzmatykow w Wielkim ks. Litewskim. Stosunek Zygmunta Augusta do wyznania grecko-wschodniego // ibid. - Serya II. - T.II (XXII). - 1919-1920. - S.55-58.. Доволі повний аналіз літератури приєднання Литвою Поділля здійснив С.-М.Кучиньський Kuczynski S.M. Sine Wody. (Rzecz o wyprawie Olgierdowej 1362 r.) // Ksiega ku czci O.Haleckiego, wydana w XXV-lecie jego pracy naukowej. - W., 1935. - S.84-97.; С.Краковський обмежився проблемою Синьоводської битви Krakowski S. Korjatowicze i sprawa podolska w XIV w. w oswietleniu najnowszej historjografji polskiej // Ateneum Wilenskie (далі - AW). - R.XIII. - 1938. - Z.1. - S.255.. Певну увагу було приділено й литовсько-московській угоді 1449 р. Skopinska Z. Traktat 31 sierpnia 1449 roku w swietle polityki Litwy i Moskwy w latach 1440-1453 // AW. - R.V. - 1928. - Z.15. - S.109-112.

За радянської доби справа з дослідженням даної проблематики не покращилася. Окремі зауваги знаходимо в “Нарисах історії історичної науки в СРСР” Очерки истории исторической науки в СССР. - Т.І. - М., 1955. - С.612-615; Т.ІІ. - М., 1960. - С.86, 709-710, 720-724, 726-732; Т.ІІІ. - М., 1963. - С.303-305, 667-672.. Єдиний значний за обсягом історіографічний екскурс (присвячений генезі литовської державності) здійснив В.Пашуто Пашуто В.Т. Против некоторых буржуазных концепций образования Литовского государства // Вопросы истории. - 1958. - №8. - С.43; він же. Образование Литовского государства. - М., 1959. - С.162-191, 240-243.. Короткі огляди літератури гаданого походу Ґедімінаса на Волинь і Київщину та встановлення литовської зверхності над Поділлям зробив Ф.Шабульдо Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987. - С.27-28, 42-44.. Деякі зауваги містяться в нарисі історіографії “феодальної” доби історії Білорусі Копысский З.Ю., Чепко В.В. Историография БССР (эпоха феодализма). - Мн., 1986. - С.15-62.; характеру приєднання Литвою руських земель торкнулася С.Бєляєва Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине ХІІІ - ХІV в. (По материалам археологических исследований). - К., 1982. - С.9, 11..

Майже аналогічну картину спостерігаємо в українській та білоруській нерадянській літературі. Варто згадати хіба що огляд історіографії “татарської” політики Витаутаса М.Ждана Zdan M. Stosunki litewsko-tatarskie za czasow Witolda, w. ks. Litwy // AW. - R.VII. - 1930. - S.529-532. та окремі думки, висловлені Я.Запрудником при аналізі радянських концепцій історії ВКЛ Запруднік Я. Савецкія канцэпцыі гісторыі Вялікага княства Літоўскага // Запісы. (Беларускі інстытут навукі й мастацтва). - Кн.12. - Нью Йорк, 1974. - С.22-29..

Істотно не поліпшилася справа й останнім часом. У вітчизняній історичній літературі варті згадки історіографічні нариси Ф.Шабульдо і О.Русиної стосовно встановлення зверхності Литви над Південною Руссю Шабульдо Ф.М. Концепція Синьоводської битви В.Б.Антоновича і вітчизняна історіографія // він же. Синьоводська проблема: можливий спосіб її розв'язання. - К., 1998. - С.51-68; він же. Наративні джерела й перші дослідники про похід Ольґерда на Сині Води і Білобережжя // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІ-ХVІІІ століть. - К., 2000. - С.57-74; він же. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії ХІV ст. - К., 2003. - С.8-26; Русина О. Леґенда про виправу Ґедиміна на Русь в оцінці В.Б.Антоновича та в пізнішій історіографії // Академія пам'яті В.Б.Антоновича: Доповіді та матеріали. - К., 1994. - С.93-99; вона ж. Проблеми інкорпорації південно-руських земель Великим князівством Литовським в українській історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Литва-Україна: історія, політологія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції (Вільнюс, 28-30 вересня 1993 р.). - Вільнюс, 1995. - С.98-104; вона ж. Київська виправа Ґедиміна. (Текстологічний аспект проблеми) // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові (далі - ЗНТШ). - Т.ССХХХІ. - 1996. - С.147-157; вона ж. До джерел історіографічного міфа (переглядаючи проблему Ґедимінового походу на Київ) // Середньовічна Україна. - Вип.2. - К., 1997. - С.32-47; вона ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998. - С.57-60.. В монографії О.Музичка, присвяченій Ф.Леонтовичу, аналізу литуаністичних студій вченого відведено окремий (найбільший за обсягом) розділ Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович (1833-1910): Життя та наукова діяльність. - О., 2005. - С.100-146.. Літературу деяких проблем політичної історії останньої третини ХV ст. розглянув В.Ульяновський Ульяновський В. Митрополит київський Спиридон: Образ крізь епоху, епоха крізь образ. - К., 2004. - С.76-77, 84, 91.. В дисертаціях О.Шами та Б.Черкаса дано стислі огляди історіографії інкорпорації українських земель Польщею 1569 р. і Люблінської унії Шама О.І. Польсько-литовська унія та інкорпорація українських земель до Королівства Польського на Люблінському сеймі 1569 року: Дис. ... канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. - К., 1996. - С.3, 7-10, 14-19. та литовсько-кримських взаємин першої половини ХVІ ст. Черкас Б.В. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством (1502-1540): Дис. ... канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. - К., 2003. - С.8-12. Російська литуаністика в особі М.Крома дала екскурси в історію дослідження литовсько-московських взаємин кінця ХV - першої третини ХVІ ст., становища православного населення в цю добу та характеру повстання Михайла Глинського Кром М.М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца ХV - первой трети ХVІ в. (Исследования по русской истории. Вып.4). - М., 1995. - С.8-24, 119-120.. Аналогічну спробу щодо громадянської війни 1430-х рр. здійснив Д.Володіхін Александров Д.Н., Володихин Д.М. Борьба за Полоцк между Литвой и Русью в ХІІ-ХVІ веках. - М., 1994. - С.49-53, 56-58.. Її важко назвати вдалою; суттєві прогалини в джерельній базі зумовили низку сумнівних або відверто хибних тверджень. Доволі поверховим є історіографічний огляд А.Дворніченка, що слугує вступом до перевидання праці М.Любавського Дворниченко А.Ю. Историография Великого княжества Литовского и “Очерк истории Литовско-Русского государства” М.К.Любавского // Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. - СПб., 2004. - С.15-24.. Нарешті, й серед білоруських дослідників, які значно активніше за своїх колеґ досліджують литовсько-руську історію, мало хто звертається до історіографічних студій. Огляд літератури утворення ВКЛ, слідом за Пашутом (але з цілком відмінних позицій), здійснив А.Кравцевич Краўцэвіч А.К. Стварэнне Вялікага княства Літоўскага. - Жэшав, 2000. - С.29-51.. З'являються нариси, присвячені окремим дослідникам (М.Любавському, М.Довнару-Запольському) Карев Д.В. Великое княжество Литовское (ХІV - нач. ХVІ вв.) в российской либеральной историографии конца ХІХ - нач. ХХ вв. (М.К.Любавский и его труды по истории ВКЛ) // Наш радавод: Материалы І и ІІ межреспубликанских научных конференций по историческому краеведению Белоруссии и генеалогии (Радунь - 10 ноября 1989 г., Гродно - 28 ноября 1990 г.). Сб. статей. - Кн.ІІ. - Гродно, 1990. - С.146-160; Іофе Э.Р. Палітычная сістэма Беларусі ў даследаваннях М.В.Доўнар-Запольскага // Даследчік гісторыі трох народаў. М.В.Доўнар-Запольскі: Зб. навуковых артыкулаў і дакументаў. - Гомель-Рэчыца, 2000. - С.219-224..

Здійснений аналіз вповноважує на висновок, що історія становлення та дослідження зазначеної проблематики знаходила досі фраґментарне відображення. Спеціальні історіографічні праці практично відсутні; дослідники, як правило, обмежуються стислими бібліографічними оглядами чи конспективним викладом концепцій опонентів та однодумців у межах наукових дискусій. Нерівномірна увага до окремих проблем обумовила відповідні особливості проблемно-історіографічних досліджень; помітні також несистемність викладу, обмеження колом найвизначніших дослідників.

Таким чином, ніхто досі не здійснив аналізу (підґрунтям якого слугувала б репрезентативна джерельна база) історії вивчення в білоруській, російській та українській історіографіях усього комплексу проблем політичної історії ВКЛ. Між тим відсутність подібної праці істотно ускладнює розвиток литуаністики - зокрема, східнослов'янської - в цілому; в таких умовах значно важче виокремити перспективні напрями досліджень, а також уникнути “дублювань” уже висловлених раніше поглядів. Тож вибір теми даної дисертаційної роботи вважаю цілком виправданим.

У параграфі 1.2 - “Методологічні засади та методи дослідження” - розкрито використання в дослідженні, згідно зі специфікою об'єкту і предмету, методологічних ідей та настанов вітчизняних і зарубіжних дослідників стосовно особливостей становлення білоруської, російської та української національних свідомостей, взаємозв'язку між цими процесами та виокремленням трьох східнослов'янських історіографій, співвідношення між історичною та суспільно-політичною думками в Білорусі, Росії та Україні.

Насамперед постає проблема національної ідентифікації того чи іншого історика. Багатьох репрезентантів східнослов'янської литуаністики ХІХ - початку ХХ ст. важко однозначно віднести до тієї чи іншої національної історіографії. Етнічна приналежність, мова, місце народження чи проживання далеко не завжди відіграють вирішальну роль. Не випадково з цього приводу зустрічаємо взаємовиключні твердження. Так, Т.Нарбута В.Пічета, Д.Дорошенко та ін. зараховували до польських істориків Брянцев П.Д. Очерк древней Литвы и Западной России. - Вильна, 1891. - С.9; [Петров Н.И.] Белоруссия и Литва. Исторические судьбы Северо-Западного края / Изд. П.Н.Батюшковым. - СПб., 1890. - С.81; Платонов С.Ф. Назв. праця. - С.128; Пичета В.И. Введение в русскую историю. (Источники и историография). - М., 1922. - С.179; Дорошенко Д.І. Назв. праця. - Т.І. - С.100; Игнатенко А.П. Введение в историю БССР. Периодизация, источники, историография. - Мн., 1965. - С.33., В.Пашуто - до литовських Пашуто В.Т. Образование... - С.214.; відніс його, І.Даниловича та Ю.Ярошевича до числа своїх співвітчизників один із фундаторів білоруської історіографії М.Довнар-Запольський Довнар-Запольский М.В. Основы государственности Белоруссии. - Гродна, 1919. - С.13.. М.Коялович обмежився твердженням, згідно з яким ці вільнюські історики не вважали себе поляками Коялович М.О. Лекции по истории Западной России. - М., 1864. - С.23-24; Улащик Н.Н. Открытие и публикации Супрасльской летописи // Летописи и хроники. 1976. - М., 1976. - С.204..

Сам Коялович був білорусом за походженням (і, називаючи себе “литовцем” Пальмов И.С. Памяти Михаила Иосифовича Кояловича. - СПб., 1891. - С.6., не мав на увазі етнічну приналежність). Однак зараховувати його до білоруської історіографії, гадаю, є цілком помилковим; дивно, коли це робить такий кваліфікований дослідник, як Д.Карєв Карев Д.В. Белорусская историография в эпоху капитализма (1861-1917 гг.) // Наш радавод: Материалы международной научной конференции по региональной истории Восточной Европы “Культура народов Великого княжества Литовского и Белоруссии ХІІІ - нач. ХХ вв.” (Гродно, 22-24.10.1991). - Гродно, 1991. - Кн.3. - Ч.І. - С.52.. Це ж стосується і його аналогічного твердження щодо І.Лаппа Дорошенко Д.І. Назв. праця. - Т.І. - С.115; Карев Д.В. Белорусская историография... - С.52, 77, 81; він же. Белорусская историография в ХVІ - начале ХХ вв. // ??????????. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю Я.Ісаєвича. (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наукових праць. Вип.5). - Л., 1998. - С.296.. Останній визначав співвітчизників як “білоруську гілку руського народу” Лаппо И.И. Западная Россия... - С.14, 48-49., відроджуючи в первісному вигляді тези Кояловича. На подібності їхніх концепцій наголошували й польські автори Chodynicki K. [Rec.:] Лаппо И.И. Западная Россия и ее соединение с Польшею в их историческом прошлом. Исторические очерки. Прага, 1924; Lappo I.I. Litevsky statut a jeho sankce v r. 1588 (Sbornik ved pravnich a statnich. R.XXII. Praha. 1922) // AW. - R.II. - 1924. - S.252-253.. Тож, вважаю, є всі підстави віднести обох до російської історіографічної традиції. У випадку з Лаппом так чинила й чинить низка білоруських істориків Дружчыц В.Д. Палажэньне Літоўска-Беларускай дзяржавы пасьля Люблінскай вуніі // Працы БДУ. - 1925. - №6-7. - С.221-222; Шчарбакоў В.К. Нарыс гісторыі Беларусі. - Ч.І. - Мн., 1934. - С.12; Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т. - Т.4. - Мн., 1997. - С.333..

Непорозумінням є іменування “польським” істориком І.Шараневича чи “білоруськими” - М.Любавського і Я.Якубовського Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - М., 1985. - С.17; Муравьева Л.Л. Летописание Северо-Восточной Руси конца ХІІІ - начала ХV века. - М., 1983. - С.245; Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К., 1998. - С.220.. Поширену оцінку Д.Бантиша-Каменського як “українського” історика спростовує В.Кравченко Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХVІІІ - середина ХІХ ст.). - Х., 1996. - С.169.. Навряд чи можна обґрунтувати “українську” приналежність Ф.Леонтовича, С.Бершадського, М.Владимирського-Буданова, а тим більше - І.Линниченка Пичета В.И. Введение в русскую историю. - С.178; Лащенко Р. Назв. праця. - С.11, 219; Пашуто В.Т. Против некоторых буржуазных концепций... - С.43; він же. Образование... - С.162; він же. Внешняя политика Древней Руси. - М., 1968. - С.446; Беляева С.А. Назв. праця. - С.8; Музичко О.Є. Назв. праця. - С.4, 10-12, 17, 46-48, 91-92, 97, 99, 109, 148, 151.. Те ж стосується твердження про Довнара-Запольського як “українсько-білоруського” історика Багалій Д.І. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті. - Т.І. Історіографічний вступ і доба натурального господарства. - Х., 1928. - С.37.. Важкою є однозначна ідентифікація у випадку М.Дашкевича Чуткий А. Проблема “національного” в житті і творчості Миколи Дашкевича // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. - Вип.4. - К., 2000. - С.219-245..

Видається, має рацію А.Кравцевич, стверджуючи, що “за найбільш виразний, хоч і не цілком безперечний, критерій може бути прийнята патріотична позиція того чи іншого дослідника” Краўцэвіч А.К. Назв. праця. - С.30.. Додам також, що необхідно враховувати існування виокремлених П.Магочієм двох типів національної свідомості народів у поліетнічних державних утвореннях: ієрархії численних лояльностей та принципу взаємовиключних свідомостей (в нашому випадку це стосується і дослідницького середовища ХІХ-ХХ ст., і литовсько-руського суспільства долюблінської доби) Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ. - 1991. - №3. - С.97-107; Кравченко В.В. Назв. праця. - С.33-34.. Дійсно, українське та білоруське історіописання протягом значної (в другому випадку - більшої) частини ХІХ ст. існували як складові російської історичної науки, її проблемні галузі; лише поступово відбувається їхнє самовизначення як окремих історіографій, відповідно до кристалізації національної ідентичності. Це супроводжується формуванням власних історіософських засад, ориґінального бачення ключових проблем вітчизняної історії, відмінного від поглядів уже не лише польських, а й російських дослідників. Був наявний і зворотній зв'язок. З одного боку, дослідження історії ВКЛ, зокрема політичної, фіксуючи наявні розбіжності в концепціях, ініціювало процес формування білоруської і (значно меншою мірою) української національних історіографій. З іншого, загальні процеси білоруського та українського національного становлення та оформлення відповідних історичних наук закономірним чином підвищували увагу до цих досліджень.

Специфіка дисертаційної праці обумовила застосування відповідного комплексу методологічних принципів дослідження. Серед загальнофілософських має бути найперш названий принцип історизму. Він вимагає критичного використання максимально репрезентативного кола джерел, з урахуванням обставин їхнього створення, розгляду реконструйованих історичних фактів у їхньому взаємному зв'язку і причинно-наслідковій обумовленості, вивчення подій, явищ і процесів у розвитку, зосередження при реконструкції реалій минулого на розумінні досліджуваної епохи та людей в тогочасних культурних категоріях Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. - М., 1980. - С.207 і далі.. Принцип об'єктивності передбачає врахування складності й суперечливості цих подій і процесів, уникаючи упередженого ставлення дослідника до них. Природно, походження, національна та релігійна приналежність, політичні вподобання, особливості освіти, виховання, зрештою, психології накладають неминучий відбиток на творчість кожного історика. Тож абсолютна об'єктивність дослідника неможлива; проте його обов'язком є усвідомлення цього, шляхом відповідних рефлексій, і уникнення на даній підставі проявів тенденційності й заанґажованості. Можна цілком погодитись із зауваженням, згідно з яким “сам історик зі своїми вподобаннями має бути об'єктом власного аналізу. Треба частіше ставити собі питання, як моє становище в часі, просторі, суспільстві впливає на мою дослідницьку стратегію” Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. - М., 2006. - С.26..

Серед загальнонаукових методів використані насамперед історичний і логічний, а також методи аналізу й синтезу. Пріоритет у дослідженні надається проблемному методу в поєднанні з хронологічним, зокрема, в процесі систематизації матеріалів та результатів дослідження. Знайшли використання також історико-порівняльний та історико-генетичний методи Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. - С.168 і далі.. Застосування першого дозволило, наприклад, співставити специфіку окремих етапів розвитку східнослов'янської литуаністики; другого - виявити внутрішній зв'язок між ними. Що до власне історіографічних методів, то йдеться про історіографічний аналіз та історіографічний синтез. Першим із чинників історіографічного аналізу є аналіз соціокультурних передумов стану і розвитку історичної науки певної доби. Наступний стосується характеру проблематики історичних досліджень, яка певною мірою пов'язана з соціокультурними умовами існування історичної науки. Проблематика ж обумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та принципи джерелознавчого аналізу. Найважливішим чинником є характеристика методологічних принципів історичного дослідження. Кінцевою метою історіографічного аналізу є дослідження історичних концепцій та теорій.

Історіографічний синтез передбачає комбінацію трьох методів. Класовий розглядає історіографічний процес як історію боротьби ідей та течій у науці; для культурологічного історіографія виступає як складова історії культури; сцієнтистський спрямований на усвідомлення внутрішньої логіки розвитку науки Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ - початок ХХ століття). - К., 2000. - С.31-33.. Історіографічний аналіз і синтез доповнюються методами історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації. Це дає можливість виокремити основні етапи історіографічного процесу, виявити суттєві зміни, що відбувалися протягом досліджуваної доби, прослідкувати в хронологічній послідовності процес розв'язання низки конкретно-історичних проблем, визначивши внесок у це конкретних дослідників.

Параграф 1.3 - “Джерельна основа дослідження та її специфіка”. Робота над даним дисертаційним дослідженням виявила необхідність залучення вельми широкого кола джерел. Специфіка предмету дослідження, мета та завдання праці визначили структуру джерельної бази. Задля усвідомлення особливостей останньої необхідно виділити два її рівні.

Перший рівень становить комплекс історичних джерел, на підставі яких безпосередньо реконструюються різноманітні аспекти політичної історії ВКЛ. Даний комплекс (природно, з неоднаковою повнотою) використовувався в якості джерельної бази досліджень репрезентантами східнослов'янської литуаністики. Звернення до нього необхідне, з огляду на потребу в кваліфікованій оцінці авторських суджень та концепцій. Йдеться майже виключно про писемні джерела, які традиційно прийнято поділяти на документальні та наративні.

Сукупність праць, у яких з різних теоретико-методологічних та ідейно-політичних позицій висвітлюються проблеми політичної історії ВКЛ, являє другий рівень джерельної бази дисертаційної роботи. Ці власне історіографічні джерела, природно, становлять найчисленнішу групу. Проте специфіка історіографічних джерел починає звертати на себе дослідницьку увагу лише останнім часом. І.Колесник визначає ці джерела як специфічну групу джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас є доробком цього процесу. Той самий текст наративного чи документального характеру (синтетичні історичні дослідження, статті, монографії, рецензії, критичні огляди, доповіді, чернетки, нотатки, плани робіт, мемуари, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні, діловодчі документи) може бути історичним або історіографічним джерелом. Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі історіографічного дослідження. Джерельна база останнього має три рівні: 1) конкретний текст історика, 2) “великий текст”, тобто сукупність робіт історика, його творчий доробок, 3) “історико-культурний контекст” - сукупність матеріалів, що характеризують епоху та умови наукової діяльності історика Там само. - С.37-38..

Пропонується наступна систематизація історіографічних джерел:

а) спеціальні праці (монографії, нариси, статті, рецензії), присвячені політичній історії ВКЛ у цілому чи окремим її проблемам та комплексам проблем;

б) роботи, що стосуються проблем загальної історії ВКЛ, Корони, великоруських князівств, Золотої Орди, Ордену, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, Центрально-Східної та Східної Європи доби ХІІІ - ХVІ ст.;

в) загальні курси з історії перелічених вище держав, країн та реґіонів;

г) учбові курси, підручники та науково-популярні праці відповідної тематики (в якості додаткових джерел).

Окрім робіт білоруських, російських та українських авторів зазначеної доби, були залучені також аналогічні дослідження їхніх попередників (ХVІІІ ст.) та наступників (друга третина ХХ - початок ХХІ ст.), а також репрезентантів несхіднослов'янських історіографій, насамперед польської.

Розділ другий - “Історіографія утворення Великого князівства Литовського та формування його державної території” - містить 9 параграфів. В параграфі 2.1 - “Внутрішні і зовнішні передумови утворення Великого князівства Литовського” - зазначено, що становлення литовської державності спочатку розглядалося переважно крізь призму литовсько-руських взаємин. Часто ідеалізувалися стосунки з Полоцькою землею; гіперболізувалася роль кривицької колонізації Литви (І.Бєляєв, М.Коялович, І.Філевич, згодом - білоруська історіографія 1890-1920-х рр.). Давався взнаки стереотип, згідно з яким за литовцями не визнавалася здатність до державотворення. Багато авторів акцентували увагу на ролі, яку відігравав тиск з боку Ордену. В.Антонович, наголосивши на відсутності в Литві до середини ХІІІ ст. зародків державності, вважав ключовим фактором в утворенні ВКЛ загрозу від рицарів. Концепція В.Антоновича отримала широке визнання, попри критику окремих її елементів М.Дашкевичем, Д.Іловайським, М.Грушевським. Поступово дедалі більшу увагу привертають внутрішні, насамперед соціально-економічні, чинники розвитку литовського суспільства (М.Любавський, В.Пічета, Н.Рожков, П.Клименко).

Параграф 2.2 - “Формування “ядра” литовсько-руської державної території за правління Міндауґаса” - присвячено історіографії утворення й територіальних меж ВКЛ. Поступово відбувалася відмова від інформації литовсько-руських літописів та “Хроніки” Мацея Стрийковського про леґендарних попередників Міндауґаса. Докладному аналізу піддано угоду волинських Романовичів з литовськими князями 1219 р.; взаємини перших із Міндауґасом перебували в центрі уваги й надалі (оцінка мирної угоди 1254 р., часу і причин її розриву). Початковим “ядром” ВКЛ, починаючи від Н.Устрялова, значна частина дослідників визнавала Чорну Русь; поступово починає переважати визнання в цій якості власне Литви (Аукштайтії). Докладно обговорювалася проблема часу підпорядкування ВКЛ Чорної Русі, Полоччини, Вітебщини, Смоленщини, Турово-Пінщини; фраґментарність джерельних свідчень обумовила різноманітність поглядів щодо цих питань.

У параграфі 2.3 - “Литовсько-Руська держава за найближчих наступників Міндауґаса (до кінця ХІІІ ст.)” - констатується явно незадовільний рівень джерельного “забезпечення”, що давало простір для суто спекулятивних висновків. Поширений був погляд, згідно з яким по смерті Міндауґаса спостерігається тривала криза державності; протилежної думки дотримувалися М.Дашкевич і П.Клепатський. Аналогічний поділ спостерігаємо щодо доби правління Трайдяніса: тодішнє послаблення ВКЛ обстоював В.Антонович, заперечували - М.Дашкевич, М.Грушевський, А.Прєсняков. Докладно аналізувалися взаємини Вайшвілкаса з галицько-волинськими князями.

В параграфі 2.4 - “Територіальне зростання Великого князівства Литовського за Витяніса і Ґедімінаса”, - зазначено, що брак джерельних звісток обумовив розмаїття поглядів щодо наявності перерви у володінні ВКЛ Полоцьком і Вітебськом, часу та обставин приєднання Мінської і Турово-Пінської земель, перебування Підляшшя і Київського Полісся під литовською зверхністю. Поширюється гіперкритичне ставлення до історичних джерел, значною мірою спричинене впливом позитивістських настанов.

У параграфі 2.5 - “Боротьба Литви за галицько-волинські землі” - зазначене центральне місце в даному комплексі проблем оцінки вірогідності інформації пізніх литовсько-руських літописів і творів Стрийковського про похід Ґедімінаса на Південну Русь і здобуття ним Волині і Києва. Першим поставив її під сумнів Н.Карамзін, вказавши, що Волинню пізніше правив Юрій ІІ, якого він вважав онуком Юрія І; цей погляд лишався панівним до першої половини 1880-х рр. Паралельно існувала традиція, що вела початок від А.-С.Нарушевича і зводилася до ототожнення Юрія з останнім галицько-волинським правителем Болеславом Тройденовичем. Вирішальні арґументи на її користь навели Ї.Ржежабек та О.Бальцер; цей погляд отримав визнання переважної більшості фахівців. Численні здогади висловлювалися щодо того, чиєю дочкою була дружина Любартаса Ґедиміновича і чи мав він володіння на Волині до смерті Болеслава-Юрія ІІ (1340). Критика Н.Карамзіним не похитнула віри в реальність походу Ґедімінаса (за винятком Д.Зубрицького). К.Стадницький обмежив здобутки ВКЛ Берестейщиною й Турово-Пінщиною; подібні погляди висловили М.Смирнов, І.Шараневич. Найзначніший внесок у критичний аналіз цієї леґенди здійснив В.Антонович, вказавши на низку помилок і анахронізмів. Значні розбіжності викликало питання про долю Галичини і Волині після 1340 р. Насамперед виникли сумніви в здобутті Польщею Волині (І.Ходиницький, Д.Зубрицький). З початку ХІХ ст. аналогічна думка висловлюється щодо Галичини; зрештою І.Філевич довів, що в 1340-1349 рр. Волинню й Галичиною володів Любартас. Довго дискутувалося датування перемир'я Ґедиміновичів з Казімєжем ІІІ; в підсумку, загальновизнаним стає 1352 р. Неуспішною виявилася спроба І.Філевича оголосити угоду, укладену Ґедиміновичами з Казімєжем у 1366 р., підробкою. В цілому пік зацікавлення даною проблематикою припадає на 1890-і рр. Звернення до неї часто створювало дражливі ситуації в політико-ідеологічній площині, спричиняючи дискусії між репрезентантами східнослов'янських та польської історіографій.

В параграфі 2.6 - “Проблема часу і обставин приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави” - показано, що початок скепсису щодо уявлення про приєднання Київщини Ґедімінасом поклав Карамзін, вказавши на інформацію про місцевого князя Федора, залежного від Орди (1331). З цим погодилися Д.Бантиш-Каменський, М.Погодін, Д.Зубрицький; проте в цілому довіра до традиції зберігалася. К.Стадницький припустив, що незабаром по здобутті Київ був втрачений Литвою. В.Антонович звернув увагу на звістки Густинського літопису, пов'язавши приєднання Київщини з перемогою військ Альґірдаса над татарами на Синій Воді (1362). Заперечив це М.Дашкевич, доводячи прилучення Києва за часів Ґедімінаса. В підсумку на межі 70-80-х рр. постали два варіанти вирішення питання. Більшість погодилася з основними тезами В.Антоновича; з деякими уточненнями прийняв їх і М.Грушевський. Не бракувало й тих, хто різною мірою визнавав історичне зерно в леґенді про похід Ґедімінаса. Новий поштовх до дискусій дало припущення М.Фасмера і М.Присьолкова (1916), згідно з яким згадка в грецькому збірнику ХІV ст. про Федора, брата ??????????'а, доводить, що Федір київський був братом Ґедімінаса.