Размещено на http://www.allbest.ru/

Франсуа Міттеран

Народився 1916 року у р. Жарнак (департамент Шаранта). Закінчив Паризький Університет, за освітою - правник та політолог. Працював журналістом, адвокатом.

Учасник Другої світової війни, 1940 року потрапив у німецький полон, біг. У Франції брав участь у Опорі, заснував Національний рух військовополонених і депортованих.

Входив у тимчасове уряд генерала де Голля (серпень-вересень 1944 р. ). У наступні роки у різних кабінетах Четвертої республіки обіймав міністерські посади, зокрема міністр у справах ветеранів війни (1947-1948 рр. ), міністра внутрішніх справ (1954-1955), міністра юстиції (1956-1957 рр. ). Депутат Національного зборів Франції в 1946-1958 роках та з 1962 року. У 1959-1962 роках - сенатор.

У 1953-1965 роках очолював партію Демократичний і соціалістичний союз Опору. У 1965-1968 роках - національний голова Федерації демократичних і соціалістичних лівих сил. У 1971-1981 роках - присутній перший секретар Французкой соціалістичної партії.

У 1965 і 1974 роках балотувався президентом країни. Избран президентом Франції у травні 1981 року, у травні 1988 року переобраний другого один президентський строк.

Шлях у політику

Після втечі з фашистських таборів Франсуа Міттеран добрався додому, у ще "вільну зону " Франції.

Він влаштувався службу в Віші, намацавши зв'язку з підпіллям. Пізніше вибрався до де Голлю, до Алжира.

Міттеран перейшов до "роботу " - створив і очолив легальну організацію, під вивіскою якій формувалася підпільне Національний рух військовополонених і депортованих. Німеччина тримала в концтаборах близько два мільйони французьких солдатів. Після закінчення вони тисячами повертаються додому, і всі через Париж. Вони потребують притулку , одягу, їжі, роботи. Вони вже скандують під вікнами, як і 1789-м: "На ліхтарі! "Якось розгніваний генерал велів призвести до нього керівників "Руху". "Та він комуніст, цей Міттеран!" - у пориві люті вигукнув генерал. Тут явно поквапився з судженням, але ці характерний приклад того, як психологічна несумісність іноді може перетворитися на політичний конфлікт. Генерал морщився, коли бачиш невоевавшую, обовшивевшую армію, а Міттерана що це друзі за нещастям.

"Шарль Де Голь був оточений сподвижниками, Франсуа Міттеран - друзями, испытывавшими щодо нього особисту симпатію, навіть якщо де вони поділяли його ідей" (До. Нэй). Вже ставши президентом, Міттеран неодноразово ставив за глухий кут своїх помічників. У якій б куточку країни, у якій частини світу він і виявився, скрізь в нього виявляли друзі. Знатні, безвісні, заможні, бідні, політично близькі чи далекі йому. Його відносини грунтуються не так на політичні передумови, а більшою мірою на дружбі, яка, як відомо, або зав'язується, або ні. Якщо ця політична здогад правильна, багато чого проясняється й у тих франко-советских відносин останнього семиріччя існування СРСР, у тому еволюції від холоду до тепла.

Новоутворена ще 1945 року невеличка, але галаслива й активна партія - Демократичний і соціалістичний союз Опору - протягом 12 років висувала Міттерана своїм депутатом до парламенту. Проте ряди її нестримно танули, її виборці переходили набік тріумфатора - голлизма. Міттеран пестував її як партію "третя сила" - проти комуністами, і голлістів, проти лівих і правих, бо такою була тоді його уявлення про політику центра:не об'єднувати, а вбивати клин. Але агонія Четвертої республіки таки була вироком центристської тактиці - час нею ще прийшло.

Лідер опозиції

У політичній життя Франсуа Міттерана вирішальні дні настали восени 1965 року.

Спливав перший президентський мандат генерала де Голля. Одне з претендентів - мер Марселя соціаліст Гастон Деффер. Він збирає навколо себе всі ліві сили крім комуністів. Заодно він намагається отримати голоси прибічників компартії ізолювавши її партійний апарат, не узявши він ніяких зобов'язань проти нього. Ідея Деффера: створити "велику федерацію" некомуністичних лівих сил в розрахунку, що надійдуть зважується на власну інший бік і електорат ФКП.

З іншого боку лівоцентристи висунули ідею об'єднання комуністами. Саме восени 1965 року формула левоцентристкого блоку (що, власне, сьогодні й становить саму сутність поняття "миттеранизм") стала вперше як обговорюватися у політичних клубах, а й опробоваться практично. Стрижнем цих дебатів було ставлення до комуністів: із нею чи ні них? У першій позиції стояв Міттеран, другого - Деффер. У цьому обидва були антикомуністами. У результаті "велика федерація" імені соціалістів і центристів провалилася, а із нею провалилася і кандидатура Гастона Деффера.

Франсуа Міттерану , людині без партії, щастило не всім на визнання єдиним кандидатом лівих сил, тоді як партії висунули чимало претендентів зі своїх лав. Він тільки приховував - навпаки, звертаючись все до нових і нових людей, яких залежало його висування, відразу викладав до столу свій головний, вирішальний й єдине козир : його підтримав Центральним комітетом ФКП. Саме Міттерану належить головна заслуга усунення головною перепони співробітництво лівих партій - антикомунізм.

Отже, 19 грудня 1965 р. історія зафіксувала першу спробу й перше поразка Міттерана у боротьбі посаду. Він програв генералу де Голлю, зібравши під час виборів 45 відсотків. Але саме він утвердився у власних очах французів як голова опозиції, лідер союзу лівих сил.

На цій посаді Міттеран очолив Федерацію демократичних і соціалістичних лівих сил, де у демократів значилися всі, хто завгодно - від комуністів до центристів, тяжіють до правому флангу. Через "разношерстости" Федерації, розбіжностей всередині її, другі після створення федерації парламентські вибори (1968 р. ) стали важким ударом за тактикою уп-рямого об'єднувача. Міттеран позбавляється посади, і з цим та надій: нині він не сміє навіть притязать на висування своєї кандидатури на позачергових виборах (1969 р. ), що після несподіваної відставки генерала де Голля.

Соціалісти і комуністи йдуть до виборів 1969 року роздільно. І отримують відповідно 5 відсотків і 21, 5 відсотка.

У році Міттеран знову з'явився кандидатом лівих сил, причому цього разу передвиборний блок з ФКП спирався загальну урядову програму лівих партій. І цього раз "поїзд 70-х" пішов без Міттерана. Йому вже дістало менше відсотка всіх голосів. Та наступного дня почався масовий наплив в ФСП. Опитування незмінно показували привабливість програми, а із нею і дедалі більшу популярність лідера соціалістів. І тепер парламентські вибори 1978 року - ФСП одним із перших партій мови у Франції. І - першої партією опозиції , що дуже болісно сприйняли комуністи.

Ця зміна ролей привела і до переосмислення тактики. Свою третю спробу обійняти посаду президента 1981 року Міттеран вирішив зробити не кандидатом всіх лівих сил, як раніше, а виступаючи від імені лише своєю власної партії. Бо згуртування "лівої Франції" завжди відповідала зімкненням і "права". Він розсудив: без комуністів, без підписаній з ФКП Спільної урядової програми, отже, без що випливають із неї зобов'язань буде скоріш представником лівого центру. І він виграв. У Елисейский палац вступив лівий президент П'ятої республіки.

Президент

Коли наприкінці 70-х початку 80-х у низці країн Західної Європи - й США при владі опинилися консервативні сили, то мови у Франції політичний маятник зробив рух протилежність - справа-наліво . Протягом 80-х лідери "неоконсервативної революції" були переобрано: Р. Рейган і Р. Якщо ж - другого термін, М. Тетчер - втретє. А Франція знову надійшла навпаки, вдруге обравши навесні 1988 року соціаліста Міттерана.

"Особливістю останньої французької президентській кампанії була дивна смерть соціалізму як предмета спору між кандидатами президентом країни, де виникло саме ця слово" ("Таймс", квітень 1988 р. ).

На афіші французких соціалістів у центральних 1988 року слова "соціалізм" не було. Воно вилучено ними з звернення ще 1982 - 1983 роках, коли, не зумівши вийти з кризи, молоде ліве уряд віддали перевагу спробувати керувати ним.

"Це щоправда, що ми надто розмріялися в 1981 року і недооцінили міжнародний криза. . . " - сказав Міттеран вже з закінченні першої третини свого президентського терміну. Популярність соціалістів падала так стрімко, що до середини 80-х досягла критичної позначки: такого низького рейтингу за можна порівняти період у відсутності в П'ятої республіці що жоден її президент. війна демократичний політика президентський

Це переломний період. Що глибша розчарування виборців голосуючих за соціалістів, тим більша кредит учорашніх супротивників соцпартії. Лави перших тануть, зате других ростуть. І ростуть то швидше, що далі відступають Міттеран та його команди від своїх передвиборних установок. Програма і результати першого президентського семиріччя виявилися полярно далекими. Повернення у березні 1983 року до політики "жорсткої економії", з якою уряд соціалістів порвало всього на двох років, призвів до зростання безробіття, до появи армії "нових бідних". Усі рідше лунали й гасла "розриву з капіталізмом", доки зникли зовсім.

Це усього лежала продумана, усвідомлена коригування курсу, нехай і нав'язана певною мірою світової економічної ситуацією, яка зовсім на сприяла французькому «лівому експерименту". Майстерність політичного компромісу Міттерана у тому проявилося, що саме тоді її соціалістична орієнтація стала дедалі більше явно набувати соціал-демократичну забарвлення. Поверхню виступило те, що раніше дозріло у глибині. Зовнішні причини могли зіграти хіба що фахівцям-філологам роль каталізатора. Внісши коригування на свій курс, правляча партія повернула кермо влади зліва-направо - ближчі один до політичному центру.

Вже після перших двох-трьох років "лівого експерименту" мови у Франції було виявлено поглиблення кризи і супутній йому зростання консервативних настроїв. У тому 1986 року зміна розстановку політичних сил зафіксували парламентські вибори - перемогли праві партії. Вони сформували уряд на чолі з Ж. Шираком і потрібно - при лівому президенті - демонтувати недавні нововведення своїх попередників.

"Соціалісти виявили досить гнучкості, відмовившись від продиктованих їх ідеологією експериментів, і швидко повернули до центристської політиці, завдяки якому Міттеран і завоював новий президентський мандат" ("Вашингтон-пост", травень 1988 р. ).

Відбувалася еволюція Франції до англосаксонської моделі, коли влада чергуються дві близькі і дисципліновані політичні сили - лево- і правоцентристська.

"Міттерану судилося стати не де Голлем лівих сил, як і претендував, а президентом нормалізації, тобто пристосуванням французької демократії до англосаксонської моделі, підпорядкування національної економіки диктату світового рынка"(С. Жюлі).

Чергування при владі двох близьких центристських партій з майже непомітними лівими і правими відтінками - ось що країні соціальний світ образу і політичний консенсус. Так, власне, виглядає завдання другого семиріччя президентства Міттерана.

Вступивши Елисейский палац Міттеран обрушив на французів цілий шквал соціальних реформ. Найчастіше важливих - як-от націоналізація, - щоб їх допомогою, нехай навпомацки, здійснити давно задуману стратегію "розриву з капіталізмом". Однак у результаті досягнуть цілком протилежний ефект: саме за лівому уряді капіталізм отримав поштовх оновленню.

Останніми роками Міттеран і саме невпинно пояснював, у чому зміст його нового проекту. Як і раніше йдеться соціалізм, Але "без колективістських методів". Єдиний порятунок - в змішаної економіці, яка поєднувала державний сектор з частнопредпринимательским. Тільки таким чином можна "змінити природу прибутку", "контролювати влада капіталу". Сам президент визначає цьому проекті як "третій шлях" - середній між капіталізмом і соціалізмом, спроможний узяти від обох систем усе найкраще і відкинути їх пороки.

Французкая демократія, століттями вызревавшая в гострому протиборстві класів, тепер уникає силових прийомів там, де без на них можна обійтися. Міттеран не повторить "помилок молодості", як-от в 1947 року - коли, отримавши свій "перший портфель інформації з уряду Четвертої республіки, міністр у справі ветеранів війни негайно очистив своє відомство від комуністів. Ставши президентом, він вважав за свій обов'язок не відштовхувати, а наближати. І до кінця схилявся участі комуністів уряді лівих сил. Вони - четвірка міністрів - працювали чудово й дружно, доки зрозуміли, що з "соціалістичним експериментом" сталося необоротне зміна. Але вони стали і собі. Союз з комуністами Міттеран визначав як "конфліктний альянс" ще відтоді, коли вперше відчув, що може стати лідером лівих сил. Поки соціалісти були другий силою опозиції, вони наголошували на "альянсі". Выдвинувшись на першою роллю у таборі лівих сил, вони перенесли акцент на "конфлікт". У "конфліктному альянсі" соціалісти виявилися лише більш завбачливі, а й часом отримували "допомогу" із боку ФКП в несподівані моменти. Промахи та системні помилки ФКП допомагали ФСП залучити до свій бік виборців.

Щойно ставши президентом, Міттеран запропонував повністю змінити профіль Лотарингії, що волочило у себе закриття десятків підприємств, які становлять гордість національної індустрії, звільнення сотень тисяч жителів. Здавалося, що з президента, який ризикнув би викликати він невдоволення трудовий Франції, до рук лише одне серйозний аргумент:сталелитейная і чугунолитейная промисловість Франції програла у конкуренції з Люксембургом, Японією, ФРН. Попередні праві уряду воліли штучними субсидіями підтримувати затухающую металургію Лотарингії, забувши момент на її своєчасної модернізації. У цьому вся конфлікті ФКП виявилася, зрозуміло, за металургів, вимагаючи від уряду під що там що зберегти робочі місця сотням тисяч чоловік. Та одне вірно чи вимагати економічного статус-кво, увічнювати застій, узаконювати становище, у якому самі сотні тисяч чоловік будуть змушені миритися про те, що вони на подачки ? Слід визнати, що справжньої науково-технічної стратегії ні на національної металургії, ні конкретно для Лотарингії ФКП запропонувати не змогла.

"Лотарингскую битву" виграв Міттеран. У сотень тисяч чоловік були "викуплені" їхні робітники місця, інші змогли перекваліфікуватися, треті - достроково виходити пенсію.

Але змінюється як робітничий клас, існування "середнього класу", якого відносять інтелігенцію, менеджерів, висококваліфікованих робітників і т. буд. , - віддавна аксіома західної соціології і політології. Соціалісти визнає наявність цього, більше, своє політичне стратегію будують у прямому розрахунку нього. А проміжне становище цього допомагає соцпартії знаходити порозуміння і з буржуазією, і з трудящими.

Завоювавши влада, соціалісти перекроїли виборчу систему отже вплив компартії відчутно скоротилося.

"Третьої сили" відчиняє навстіж ті ж самі двері, якими вчора її легко защемляли між лівої і правої стулками. "Живий водою" з цією силою виявився лівий антикомунізм, у якому є бирка із точною датою народження - травень 1968 року. Міттеран як не спізнився на "поїзд 70-х", а щасливо його пропустив. Його чекала інша епоха. Ні на 60-ті, ні з роки ні готовий до тієї найпершої ролі, яку відвели йому 80-ті і що він зіграв у 90-х. Але вже справедливо казати про різних виконання: спочатку "ідеологія" була важливіше "ринку", потім він віддали на поталу йому. Увесь політичний біографія Міттерана зіткана з зовні непослідовних вчинків. Чому колись ляснув міністерської дверима, протестуючи проти скинення султана Марокко, зате спокійно пережив франко-английскую експедицію до Суеца? Чому пристрасно викривав ядерну доктрину Франції, та раптом круто змінив свої позицію?

Чому, проголосувавши за американське ядерну зброю для Європи, заперечив участі Франції в СОИ?Почему фактично сприяв "заморожуванню" процесу роззброєння на початку 1980-х, тож під кінець активно сприяв йому?

Багато таких "чому". І те, що здається непослідовним очей із боку, цілком логічно самих Міттерана. Коли він з попелу відтворив соціалістичну партію, об'єднавши при цьому півсотні клубів і гуртків, у ній панувало безліч течій, вважатися доводилося з кожним із них. Єдність партії йому важливіше, ніж послідовність політичної лінії. Тепер завдання - перетворитися на магніт всім "осколків" лівого походження. Однак сам Міттеран це завдання розуміє куди шире:сплотить дисципліноване виборче більшість без розподілу на лівих і правих.

"Я - приналежність французкого пейзажу", -сказав якось себе Міттеран, не устающий повторювати, що він змінюється щоразу, коли змінюється "фон проблеми".

У Франції кілька років "співіснування" лівого Президента "з урядом правих сил фон змінився істотно: політичний маятник пішов тому - сьогодні вже від лівого краю до центра. Цей період для Міттеран був чим іншим, як новим "конфліктним альянсом".

П'ята республіка веде свій відлік з прийняттям нової конституції в 1958 року. Якщо оглянути ці десятиліття, очевидна разючі контрасти. Тоді - розвал колоніальної системи, рамки атлантичних зобов'язань, "Загальний ринок", щойно почав "утюжить"патриархальный селянський уклад. Тепер - динамічна індустріальна держава, має великий вагу у європейських та справах. Звідси й постійний передвиборний гасло буржуазних партій :"Це ми зробили сучасну Францію!"

Справді протягом 22 років - до 1981 року - при владі стояли праві партії. Однак у будівництві нової Франції, її демократичних інститутів вирішальний внесок внесли саме ліві сили. Демократизація виборчої системи, завоювання права десятьох-, та був і восьмигодинний робочого дня, націоналізація великих секторів економіки та т. буд. - ця спадщина носить явний відбиток "лівої Франції".

Але як Франція, змінюється світ. . . Вже у лютому 1990 року Президент Французкой Республіки Франсуа Міттеран дав інтерв'ю кореспондентам французких газет.

"У про п р про з. Чому запропонували Європейську конфедерацію?

Про тонн на е т. Ідея проста. Країни Східної Європи обретающие свою волю і повний суверенітет й намагаються відновити себе, не захочуть бути ні ізольованими, ні утриманцями. Вони прагнуть у разі зараз, розпочати співтовариство. Та й сам Співтовариство, певне, до всього готове. Удовлетворятся вони регіональними угодами між собою і злочини угодами з ЄЕС лише на рівні организаций?Это нічого очікувати відповідати їх гідності та інтересам. Чи будуть вони у рамках РЕВ, де панує Радянський Союз перед? Малоймовірно. Що тоді? Виступаючи зі зверненням до французам 31 грудня минулого року, я висловив побажання про створення наступні роки конфедерації, об'єднуючою демократичні країни нашого континенту до рамках загальної економічної й постійної організації, ведающей спершу економічним і культурним обміном та поглибленням взаємної безпекою, до регулярних зустрічами міністрів закордонних справ. Це означала б запропонувати цих країнах велику перспективу. Вони чітко усвідомили би належність до Європи і свій належність до Європи і свій природну солідарність у межах організації рівноправних партнерів. "

". . . Немає жодних можливостей надавати пряму допомогу СРСР рішенні внутрішніх проблем. Але непряму допомогу можна надати, створювати клімат співробітництва Києва та відбувається обмін".

Франсуа Міттеран протягом два десятиріччя надавав значний вплив на політичного життя одна з головних європейських держав, багаторазово стояв біля витоків великих ініціатив і акцій європейської спільноти і ширшого міжнародного масштабу. З завдяки зусиллям нерозривно пов'язані реорганізація, розвиток і зростання Французкой соціалістичної партії.

Політичний курс Ф. Міттерана

У 1981 р. Президентом Франції було обрано 65-річного представника Французької соціалістичної партії Фронсуа Міттерана. Ф.Міттеран добровільно ділив владу з прем' єр-міністром, парламентом та Державною Радою, а при Ш. де Ґоллі ці три інститути влади не мали самостійного значення. Вперше за історію П'ятої республіки у Франції чотири міністерські портфелі були надані комуністам. Його курс зовнішньої та внутрішньої політики був розрахований на побудову сильної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління та децентралізації. Цей президент-соціаліст підтримував курс Франції на політичну та економічну інтеграцію Франції у європейські структури.

У перші місяці діяльності Президент Ф.Міттеран активно підтримував прихильників націоналізації великих монополій та розвитку державного сектора економіки. Закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п'яти промислових корпорацій, двох фінансово-промислових угрупувань, тридцяти дев'яти приватних банків. Це схвально було сприйнято в СРСР. Однак політика націоналізації економіки, здійснювана у 1981-1982 рр. одразу ж почала призводити до втрати Францією зовнішніх ринків, запланованих прибутків, відповідно - почалося недофінансування соціальних програм, зросли темпи безробіття, що викликало незадоволення профспілок.

Уже в березні 1984 р. Ф.Міттеран змінює вектор своєї внутрішньої політики, відмовившись від ідеї націоналізації промисловості. Відповіддю на такі зміни став вихід з його уряду комуністів.

На президентських виборах 1988 р. 71-річний Ф.Міттеран знову здобуває перемогу, що сталося, ймовірно, завдяки переходу на більш помірковані позиції, активізації роботи щодо створення нової єдиної Європи, участі у процесі розрядки холодної війни, зменшення соціальної напруги у суспільстві. У період президентства Міттеран вів оригінальну культурну політику, плодами якої стяли реконструкції великого Лувру з монтажем скляної піраміди перед ним, побудова великої арки в районі Дефанс і будівлі опери на площі Бастилії, створення нового комплексу національної бібліотеки.

Референдум 1992 р.

У 1992р. у Франції було проведено референдум щодо приєднання до Маастрихтського договору.

Договір про утворення Європейського Союзу було підписано у голландському місті Маастрихті міністрами закордонних справ 12 країн-членів Європейської спільноти 7 лютого 1992 року. Від цього моменту аж до моменту остаточного набрання чинності 1 листопада 1993 року договір став предметом широко розгорнутих політичних дебатів по всій Європі. Побудований на основі, закладеній Єдиним європейським актом 1986 р.. Маастрихтський договір являє собою важливий крок уперед у процесі політичної та економічної інтеграції. Навіть сама зміна формальної назви організації - замість Європейського Економічного Союзу (ЄЕС) на Європейську Спільноту (ЄС) у 1986 році та на Європейський Союз (ЄС), яку було запроваджено у Маастрихті, - стала сигналом того, що нова Європа стала справжньою політичною реальністю, а не простим торговельним блоком. Зважаючи на те, що такий рух завжди буде пов'язуватися з протиріччями, не викликає подиву, що дебати навколо договору та його положень були досить інтенсивними. Але лише три із дванадцяти країн-учасниць того часу -Данія, Ірландія та Франція - винесли договір на розсуд народу шляхом референдуму.

У Франції рішення щодо проведення референдуму про договір прийняв сам Президент. Рішення Франсуа Міттерана вдатися до референдуму було винятково політичним, керованим як міркуваннями французької внутрішньої політики, так і положеннями самого договору.

Мабуть, єдина найважливіша подія на шляху до ратифікації Маастрихтського договору сталася не у Франції, а в Данії. Коли датські виборці відкинули договір голосуванням 51% проти 49% на своєму референдумі 2 червня 1992 року, найближче майбутнє усього європейського проекту опинилося під сумнівом. Перед голосуванням у Данії загалом очікувалося, що ратифікація договору країнами-учасницями відбуватиметься поволі та гладенько. Відмова Данії вибуховою хвилею пронеслася над європейськими столицями, і в інших місцях Європи більше уваги почали зосереджувати на деяких суперечливих аспектах договору.

Президент Міттеран оголосив про свій намір провести референдум негайно після голосування у Данії. Якщо раніше про бажаність проведення у Франції референдуму з Маастрихтського договору ще можна було дискутувати, то наслідки голосування у Данії зробили його неминучим. Усі зацікавлені сторони одержали сигнал про небезпеку, властиву цьому процесові, та зміцнили позицію євроскептиків у різних партіях. Хоча раніше Міттеран в одному зі своїх інтерв'ю натякав, що договір легко буде затверджено французьким електоратом, результат референдуму з цього питання далі вже не можна було вважати доведеним. У своєму зверненні з нагоди Дня взяття Бастилії 14 липня президент оголосив, що референдум призначається на 20 вересня 1992 р.

Головна опозиція Маастрихту у Франції спочатку виходила від політичних екстремістів, особливо комуністів та Національного фронту. Але опоненти були й в усіх інших партіях, разом із незначною їхньою кількістю у власній партії Міттерана - соціалістичній. Згідно з критиками, Маастрихт був лише одним кроком у невпинному марші до недемократичної, слабкої та неконтрольованої європейської наддержави, що загрожує національній суверенності. Прихильники "так" доводили, що відмова від договору поставить під загрозу весь прогрес нової Європи, якого вона досягла протягом останніх тридцяти років.

Результатом французького референдуму про приєднання до Маастрихтського договору, проведеного 20 вересня 1992 року став розподіл голосів на запитання "Чи схвалюєте ви проект закону, представленого французькому народові Президентом республіки, про ратифікацію Договору про Європейський Союз?" 51% дійсних голосів - "за", 49% голосів - "проти".

Размещено на Allbest.ru