Найдавніша історія України

З метою активізації економічних процесів за доцільне законом Верховної Ради (жовтень 1992 р.) визнавалися спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ). Перші СЕЗ почали діяти в Криму, Закарпатській області. В січні 1999 р. набрав чинності закон Верховної Ради “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”.

В цілому державі продовжував залишатися високий рівень безробіття і бідності населення. Безробіття основний чинник економічної еміграції, а це -3-5 млн. працюючих за кордоном. За офіційно визначеними критеріями, до категорії бідних у 2002 р. належало майже 28% населення України, а до зубожілих - 15%. Чисельність громадян України, які мали статус безробітного, на 1 січня 2002 р. становила 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. У сільській місцевості було зареєстровано 311,7 тис. безробітних, або 4,8% працездатного населення. У містах рівень зареєстрованого безробіття на січень 2003 р. склав 3,8%. Найнижчим він був у Києві (0,5%), а найбільшим - у Рівненській області (7%). Почала збільшуватись заборгованість по заробітній платні, особливо в бюджетній сфері. Цим і скористувався Президент України відправивши уряд у відставку у 2002 р.

Сформований за рішенням парламентської більшості коаліційний уряд 16 листопада 2002 р. очолив голова Донецької обласної адміністрації В. Янукович. Новий уряд проголосив наступ на бідність за рахунок суттєвих структурних перетворень в народному господарстві, полегшення податкового тиску. Під пильним оком уряду знаходилася приватизація. Уряд підвищив загальний прожитковий мінімум, заробітну плату, пенсії.

Після виборів Президента України у 2004 р. був сформований новий уряд. Його очолила лідер БЮТ Ю.Тимошенко.

Таким чином, початок ХХІ ст. доводить, що для населення відкриваються все більші можливості з подальшої стабілізації економіки для якісних перетворень в соціальній сфері, для людського розвитку.

3. Наприкінці 80-х - початку 90-х років в Україні з'явилися передумови формування багатопартійності: демократизація суспільства, розширення гласності, поява політичного плюралізму, створення неформальних об'єднань.

За ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами й засобами діяльності, соціальною базою і складом виборців політичні партії України можна поділити на п'ять груп: 1) партії комуністичного та соціалістичного спрямування; 2) соціал-демократичні партії; 3) організації ліберального, ліберально-демократичного і центристського спрямування; 4) національно-демократичні партії; 5) національно-радикальні організації.

До партій соціал-демократичної орієнтації на початку 2003 р. в Україні належали Соціал-демократична партій України (об'єднана) та ряд інших організацій. Ці партії визнають пріоритет прав людини, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, дотримуються традиційної форми демократії - політичної, економічної і соціальної.

До політичних організацій ліберального та ліберально-демократичного спрямування на початку 2003 р. належала Ліберальна партія України та ряд інших.

До організацій центристського спрямування належали Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, Трудова Україна", які об'єдналися на виборах 2002 р. у блок "За єдину Україну" (лідер - В. Литвин). Провідні діячі -- А. Кінах, В. Пустовойтенко, К. Ващук, С. Тигіпко.

Національно-демократичні партії у політичному спектрі України у 1990-х рр. були представлені передусім Народним рухом України, Українською республіканською партією, Демократичною партією України та ін.

Ідеологічною основою партій національно-демократичної орієнтації є національна ідея, демократичний націоналізм, який у розумінні національних демократів означає баланс інтересів нації й особи, єдність прав нації і людини.

До націонал-радикальних організацій та партій на початку 2003 р. належали Українська національна асамблея - Українська народна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів, створений на базі ОУН(б) та інші. Усі вони визнають пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими, виступають за сильну українську державу, а тому в перехідний період згоджуються і на встановлення в країні авторитарного режиму, їхній ідеал -- самостійна соборна Україна.

На 1 квітня 2003 р. в Міністерстві юстиції України було зареєстровано 124 партії. Загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 400-500 тис. осіб. Характерними рисами розвитку української багатопартійності на сучасному етапі є:

1. мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. - 27, на початку 1998 р. -52, на перше лютого 2001 р. -109, то в березні 2002 р. політичний спектр республіки налічував 135 партій.

2. Незначна за європейськими мірками чисельність політичних партій. Багато партій налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів. Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, Народний рух України - 55 тис., Народно-демократична партія - 30 тис., СДПУ(о) - 71 тис.

Нечисельність партійних лав пояснюється тим, що становлення політичних партій проходило в екстремальних умовах поглиблення економічної кризи, краху суспільства ідеалів, байдужості більшості населення до політики і політиків. Поява окремих партій пов'язана з прагненням тих чи інших осіб “ввійти” в політику.

3. Невизначеність соціальної бази. Відсутність стабільного електорату та зв'язку з ним. Сучасні політичні партії в Україні утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії мають намір представляти в органах влади.

Досвід партійного будівництва у незалежній У країні за 1991-2007 рр. свідчить, що політичні партії, за винятком тих, що мали власні фракції у Верховній Раді, посідали другорядне місце в ієрархії інститутів політичної системи держави, їхній вплив на суспільно-політичне життя в Україні був мінімальний і обмежувався можливостями окремих представників у структурах влади.

4. Після отримання Україною політичної незалежності проблема духовного відродження встала на передній план. Тривале перебування українського народу у складі різних держав залишили глибокі деформації у мовній сфері. Верховна Рада 29 жовтня 1989 р. прийняла "Закон про мови в Українській РСР", який юридичне закріплював державний статус української мови, гарантував рівноправність мов усіх народів, що проживали на території України. Відповідно до закону протягом п'яти років українська мова мала бути впроваджена в діяльність державних установ.

Основне завдання етнічної політики полягало у забезпеченні гармонійного співіснування громадян України різних національностей. Конституція України, Декларація прав національностей України, закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Україні", "Про об'єднання громадян", "Основи законодавства України про культуру" проголосили рівні політичні, соціально-економічні, культурні права всіх громадян, незалежно від їхньої національності. На 2003 р. в Україні було організовано понад 450 національно-культурних товариств, 39 етнічних спільнот конституювалися як національні меншини і утворили свої національні громадські організації.

Здобуття незалежності, розбудова демократичної та правової Української держави вимагали докорінної перебудови системи освіти в республіці. У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив програму "Освіта" ("Україна XXI століття"). Суть нової програми освіти полягала у докорінному оновленні педагогічного процесу: децентралізації та демократизації управління освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Як і все суспільство, сфера освіти потрапила у зону глибокої кризи. У 1990-ті рр. посилювався залишковий принцип фінансування освітянських потреб. У1992 р. частка бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, у 1993 р. - 11,7%, у 1994 р. - 9,5%, у 1996 р. - 4,97%, у 1999 р. - 3,85%, у 2002 р. - 4%. Соціальний престиж педагогічної праці падав. Головна причина цього явища -- злиденна оплата праці вчителів. У 1997/1998 р. вона складала 130 гривень, у 2002/2003 р. - 250 грн., але і цю зарплату затримували на кілька місяців.

Ще одна негативна тенденція у розвитку вітчизняної освіти - необґрунтованість структури підготовки кадрів на сучасному етапі. За даними Міністерства освіти України, в 1991-2003 рр. мало місце перевищення випуску над потребою низки економічних, юридичних професій, але вузи продовжували їх готувати, поглинаючи бюджетні кошти і збільшуючи кількість безробітних з вищою освітою.

Скорочувалася мережа шкіл. Лише за 1996/1997 р. було закрито понад 100 шкіл, 16 тис. класів, скорочено понад 10 тис. вчителів, переважно у сільських школах. Скорочувалася мережа закладів дошкільного та позашкільного виховання. 1991-2003 рр. були важкими для вищої школи. Відбулося скорочення професорсько-викладацького корпусу, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення, матеріально-технічна база багатьох вузів перебувала у незадовільному стані. За роки незалежності (1991-2003 рр.) здобули освіту в навчальних закладах усіх типів понад 18 млн. молодих людей.

Важливою складовою частиною духовної культури є наука. У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів. Провідним науковим центром залишалася Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Була заснована низка галузевих академій.

Фінансування наукових досліджень залишалося вкрай недостатнім. Якщо на початку 80-х рр. для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки - тільки 0,5%. Вітчизняні науковці мали наприкінці 1990-х років обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги. У результаті відбувався відплив учених із наукових установ країни. У 1991-2003 рр. пересічно щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів виїжджали з України в пошуках роботи за кордоном.

Процеси оновлення за роки незалежності охопили також літературу і мистецтво. У 1991-2003 рр. у літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджувався плюралізм. Необхідно відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д.Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, Р. Лубківського, Р. Іваничука, С. Плачинди, О. Мусієнка, О. Сизоненка, І. Дзюби.

Обнадійливі зрушення стали помітними в театрі, кінематографі, музиці. Яскравим явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами української літератури: "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" - І.Франка. Розвиток театрального мистецтва в Україні в 1991-2003 рр. був пов'язаний із творчістю таких новаторів-режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Донченко, С. Мойсеєв, В. Петров.

У 1992 р. було утворено Всеукраїнську музичну спілку. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Кара-биць, О. Морозов, А. Горчинський. Широкої популярності набули фестивалі: "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Берегиня" тощо. Нові пісні дарували слухачам О. Білозір, М.Гнатюк, Р. Кириченко, П. Дворський, І. Попович, В. Шпортько, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, П. Зібров та ін. Останніми роками українське образотворче мистецтво збагатилося картинами А. Антонюка, Ю. Герца, В. Зарецького, творчість яких була відзначена державною премією ім. Т. Шевченка.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігійного життя релігії і церкви, збереженими ними загаль-нолюдськими культурними та моральними цінностями. Якщо в 1985 р. в Україні існувало 5,5 тис. релігійних общин 18 різних конфесій та напрямів, то на 1 січня 2003 р. в Україні нараховувалося 28,6 тис. релігійних організацій 54 віросповідань.

Поряд з позитивними моментами в розвитку культури мали місце негативні моменти: українській культурі катастрофічно не вистачало коштів, що часто призводило до закриття чи перепрофілювання культурно-просвітніх закладів.

4. Процес переходу зовнішньополітичної діяльності України на шлях самостійності і рівноправності у міжнародних стосунках розпочався з моменту визнання її незалежності державами світового співтовариства. Наприкінці першого десятиріччя незалежності Україна налагодила дипломатичні стосунки з 138 державами світу, а в 46 країнах відкрила дипломатичні та консульські представництва.

Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.) Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) та в Конституції 1996 р. Зовнішня політика нашої держави була спрямована на виконання таких завдань: утвердження і розвиток республіки як незалежної демократичної держави; збереження територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном; розповсюдження у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України стали: розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі у європейському регіональному співробітництві, співробітництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин України стали відносини з прикордонними державами і західними країнами -- членами НАТО та Європейського Союзу.

На початку 1992 р. Україна стала повноправним членом Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і підписала Гельсінські угоди 1975 р., які гарантують непорушність кордонів, мир і стабільність у Європі. У рамках ОБСЄ та ООН Україна брала участь у міжнародних миротворчих операціях у Боснії та Герцеговині, Анголі, Таджикистані та інших країнах.

9 листопада 1995 р. Україну прийняли у Раду Європи. У 1992 р. Україна ввійшла до числа 11 країн-засновниць Чорноморського Економічного Співробітництва. Україна розвивала стосунки з такими регіональними структурами, як Центральноєвропейська Ініціатива, Асоціація вільної торгівлі тощо. Велике значення для економічного розвитку нашої країни мав вступ у 1992 р. до Європейського банку реконструкції та розвитку. 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті керівники США, Росії та Великобританії надали Україні гарантії безпеки. 1 червня 1996 р. завершився процес вивезення з території України всього ядерного озброєння.

Одне з центральних місць у стосунках України з навколишнім світом належить відносинам із Росією. Після розпаду СРСР недоторканість кордонів була підтверджена у багатосторонній угоді про створення СНД 8 грудня 1991 р. 31 травня 1997 р. у Києві президентами Росії Б. Єльциним і України Л. Кучмою було підписано "Договір про дружбу, співробітництво та партнерство". Принципово важливим моментом договору було визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів як України, так і Росії. Восени 2003 р. спалахнув конфлікт між Україною і Росією у зв'язку з побудовою дамби російською стороною у Керчинській протоці від Таманського півострова до українського острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила Росії порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

Дуже важливими для України залишалися економічні відносини з Росією. На Кишинівському саміті СНД у жовтні 2002 р. прем'єр-міністри України і Росії підписали угоду про стратегічне партнерство в газовій сфері на 30 років. Протягом 2001-2003 рр. численні зустрічі президентів обох країн Л. Кучми і В. Путіна дали поштовх до виконання конкретних економічних та політичних проблем у двосторонніх відносинах.

24 вересня 1993 р. було створено Економічний Союз країн СНД. У квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Усього за дванадцять років незалежності Україна уклала з країнами СНД сотні двосторонніх угод у різних ділянках суспільно-політичного, економічного і культурного життя. 28-29 січня 2003 р. у Києві відбулася чергова зустріч лідерів країн-учасниць СНД.

Країнами пріоритетного інтересу для України стали індустріальне розвинені держави Заходу. 25 грудня 1991 р. незалежна Україна була офіційно визнана провідною країною Заходу - США. Принципово новим елементом взаємодії України з США стала спільна україно-американська міжурядова комісія, створена у 1996 р.

Німеччина - друга країна Заходу, співробітництво з якою має велике значення для України. Станом на початок 2002 р. прямі інвестиції німецьких фірм в економіку України складали 249,5 млн. доларів (у 1996 р. - 156,9 млн.). У 2002 р. товарообіг з Німеччиною складав приблизно 9% зовнішньоторгового обороту України.

Проголошення незалежності України у 1991 р. докорінно змінило ситуацію в україно-польських відносинах. Договір "Про добросусідство, дружні відносини і співпрацю" від 18 травня 1992 р. заклав фундамент рівноправного партнерства між двома державами. Добросусідські відносини склалися в України з Угорщиною, Словаччиною, Румунією.

На початок XXI ст. Україна є всіма визнаною, миролюбною, демократичною державою, гарантом миру і стабільності на сході Європи.

Теми повідомлень:

1. Декларація про державний суверенітет.

2. Торгівля Донбасу в умовах ринку.

3. Формування багатопартійності в Україні.

4. Україна і СНД.

5. Роль іноземних інвестицій у індустріальному розвитку Донбасу.

Понятійний апарат:

Державний Суверенітет - повна незалежність держави від інших держав у її внутрішніх ділах та зовнішніх відношеннях.

Декларація - (латинське деклараціо - об'ява, проголошення). Звичайно у формі декларації проголошуються основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики. Декларація про державний суверенітет України закріпила основні принципи її державності.

Громадянство - правова незалежність особи (постаті) до конкретної держави.

Бартер - товарообмін без використання грошей.

Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції