Найдавніша історія України

Апогею голодомор досяг узимку й навесні 1933 р. Вимирали цілі села, а пошуки й вилучення продовольства тривали. Голод охопив усю Україну, а також Північний Кавказ, Кубань, нижнє Поволжя, Казахстан.

Історики донині не встановили кількість жертв голодомору. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації, для наукових досліджень було накладено "табу" майже до кінця 80-х рр. Західні дослідники (зокрема, Роберт Конквест з Великобританії в "Жнивах скорботи") ще на початку 80-х рр. визначили кількість померлих - 5 млн. селян. За підрахунками професора Станіслава Кульчицького прямі втрати від голодомору складають 3-3,5 млн. осіб.

Застосовуючи насильницькі методи до українського села, влада домоглася збільшення хлібопостачання державі до 576 млн. пудів в 1940 р. ( проти 1933 р. в 1,5 разу). Такими були підсумки перетворень, яких зазнала економіка радянської України за часів її сталінізації, у роки передвоєнних п'ятирічок.

В умовах утвердження командно-бюрократичної системи господарювання йшло подальше укріплення тоталітарного режиму влади. Репресії в Україні набував особливого значення, терор стали засобом державного управління.

У червні 1929 р. ДПУ розстріляло колишнього генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх в організації націоналістичного підпілля. У липні почалися арешти провідних українських науковців, національно-свідомої інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації - Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних навесні 1930 р. опинилися 45 "членів СВУ". Серед них академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська.

Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ-СУМ буцімто мали розгалужену систему в усіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання. Це повстання мало б привести до відновлення самостійної "буржуазної" України. За недавно відкритими документами в архівах колишнього ДПУ-КДБ, справу сфабрикували радянські карні органи. Не підлягає, однак; сумніву, що більшість заарештованих дійсно була пройнята антирадянськими почуттями. Вони одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу "виявилася" причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної церкви (УАПЦ). Вона виникла в роки Української революції (1919 р.), а канонічно оформилася в 1921 р. З уведенням у 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР втратив чинність декрет уряду про свободу совісті. Тисячі церков в Україні було закрито, священників - репресовано. УАПЦ органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності. У 1930-1934 рр. було заарештовано йзасуджено 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 загинули без слідства й суду. Церква змушена була оголосити про саморозпуск, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

На початку 1931 р. в Харкові заарештували велику групу командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії. Наступними були представники так званого Українського національного центру (УНЦ), сфабрикованого ДПУ. Керівництво Центром інкримінувалося діячам УНР, які в 20-х роках повернулися в радянську Україну. Запрограмоване слідство доводило, що лідером Центру був Михайло Грушевський, що повернувся з еміграції в 1924 р. ДПУ встановив за М.Грушевським негласний нагляд, завів слідчу справу (її закрили лише через 2 роки після смерті академіка, що сталася під час хірургічної операції в Кисловодську 25 листопада 1934 р).

Значної масовості репресивні дії набули під час проголошеної И.Сталіним кампанії ліквідації куркульства як класу. До літа 1931 р. розкуркулили ще 23,5 тисячі сімей. Загалом, за роки колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств (разом із членами сімей це становили 1,2-1,4 млн. осіб). Більше половини з них стали "спецпереселенцями", зазнавши нелюдських страждань на Півночі та в Сибіру.

Друга велика хвиля масових репресій протягом 1932-1936 рр. проявилася в Україні у вигляді штучного голоду, постишевського терору й так званих посткіровських арештів. Після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.) були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”) - органи позасудових репресій.

Голодомор 1932-1933 рр. збігся в часі з намаганням московського керівництва покарати українських комуністів за "націонал-ухильництво". За мету ставилося фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали. Спільними зусиллями сталінського прибічника П.Постишева та голови ДПУ республіки В.Балицького звинувачено давнього більшовика М.Скрипника в національному ухилі, що призвело його до самогубства. Сфабриковано справи "Української військової організації", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій". Заарештовано Олександра Шумського, колишнього наркома освіти початкового періоду українізації. У грудні 1934 р. на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено 28 осіб, переважно письменників, діячів культури. В 1935 р. було сповіщено про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру”, “Націоналістично-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троцкістсько-націоналістичного терористичного блоку” та ін. За звинуваченням у "націонал-ухильництві" заарештовано Юрія Коцюбинського (розстріляний 1937 р.).

Третя хвиля масових репресій, відома як Великий Терор радянських часів, що охопив усі нації та соціальні групи, припала на 1937-1938 рр. Рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. “Про антирадянські елементи” стало поштовхом для масових репресій. Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР №00447 від 30 липня 1937 р. виділяв такі групи населення, на які безпосередньо спрямовувалися каральні дії: 1) репресовані в минулому колишні куркулі; 2) колишні церковники і сектанти; 3) члени антирадянських політичних партій; 4) колишні активні учасники бандитських повстань, білі, карателі; 5) кримінальні злочинці.

За підрахунками професора Володимира Нікольського з 1927 по 1953 рр. в Україні було репресовано та засуджено 713397 осіб, з них розстріляно 132981. У період “великої чистки” 1937-1938 рр. репресовано та засуджено 198260 осіб, з них розстріляно 123421. Засудили на смертну кару майже кожного шостого, на ув'язнення - дещо менше половини, на заслання та висилку - майже кожного шістнадцятого. Інспіровані згори репресії, що нібито мали за мету вичищення країни від ворожого, соціально-небезпечного елементу, перетворились у низку масових каральних операцій, жертвами яких стали невинні люди - робітники, службовці, колгоспники.

У роки перших п'ятирічок у промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників, водночас впроваджувалась нова складна техніка. Тому карні органи виявили багато "шкідників" і "диверсантів". Для прискорення розгляду справ за абсурдним звинуваченням, коли арештовані не витримували тортур, зводили наклеп на себе, колег, рідних, працювали так звані "двійки" і "трійки". Вони виносили, як правило, один вирок - розстріляти. У Донбасі було заарештовано й страчено майже всіх керівників вугільних трестів, великих шахт, металургійних та коксохімічних заводів, Донецької залізниці. Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка компартії України та уряду УРСР. Серед страчених - керівники партії й уряду Х.Раковський, Е.Квірінг, Ю.Медведев, 17 наркомів. Не уникли репресій і організатори терору попередніх років П.Постишев, С.Косіор, В.Балицький, В.Чубар. П.Постишева відкликали з України і в 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. Повністю був знищений командний склад Київського та Харківського військових округів на чолі з Ионою Якіром та Іваном Дубовим.

Нещодавно, вивчаючи архіви НКВД, російські історики знайшли список 1111 розстріляних в'язнів соловецького ГУЛАГу. Серед них цвіт української культури - Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Антон Крушельницький, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, історик, академік Матвій Яворський. Місце розстрілу - урочище Сандормох у карельських лісах - виявили через 60 років.

Зрозуміло, що українці не були єдиним етносом в УРСР, який страждав від тоталітаризму. Це не обійшло і єврейські сім'ї, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та інших нацменшин. Так, тільки відповідно до єжовської директиви №050215 НКВС від 11 грудня 1937 р. про грецьку націоналістичну антирадянську, шпигунсько-диверсійну контрреволюційну організацію за рік було заарештовано в Донецькій області 3,5 тис. греків. Майже всіх, їх розстріляли за рішенням двійки (Єжов, Вишинський) та обласної “трійки”.

Таким чином, 30-ті роки стали для українського народу великим іспитом. Це був період грандіозних планів, перетворень у промисловості, сільському господарстві, культурі та великих сподівань на щасливе життя, а водночас не менших розчарувань у поліпшенні умов праці, матеріальному достатку, реалізації прав людини. На базі сталінізації економіки утвердилася командно-бюрократична система господарювання, а радянська Україна перетворилася з відсталої аграрної на промислово-аграрну республіку в складі СРСР. Водночас для населення УРСР це були роки великих протиріч у суспільно-політичному житті - тут і початок демократичних засад, і безмежні порушення прав людини аж до репресій значної кількості кращих господарів на селі, працівників промисловості, господарських і партійно-державних керівників, діячів науки й культури. Таким був прояв тоталітаризму в умовах, закріплених сталінською Конституцією СРСР.

Теми повідомлень:

1. “Розстріляне відродження” в Україні.

2. П. Постишев в Україні.

3. Соціально-політичний розвиток Донецького регіону.

Понятійний апарат:

Індустріалізація країни - докорінне перетворення економіки на базі нової техніки.

Репресії - переслідування по сфальсифікованим справам карних органів.

Колективізація - перевід селянства від індивідуальної до колективної форми землекористування.

Голодомор - вид репресії сталінського тоталітаризму щодо українського селянства в 1932-1933 р.

Проблемно-пізнавальні питання:

1.Чому в Україні, на відміну від Росії, після повалення царизму, виникло не дві, а три форми влади?

2.Чому Раднарком Росії заважав становленню незалежності України, але погодився на самостійність Фінляндії?

3.Чим був зумовлений збройний виступ українського полку ім. П. Полуботка?

4.Коли виникла ЦР?

5.Хто був І президентом України?

6.Хто ввійшов у склад ЦР?

7.Яке значення ІІ універсалу?

8.Якими були відносини між ЦР та Тимчасовим урядом восени 1917 р.

9.Чому директорія не змогла виконати роль об'єднавчої сили українського народу?

10.Коли були проголошені унівесали ЦР?

11.Які основні положення ІІ універсалу ЦР?

12.В якому універсалі була проголошена незалежність України?

13.Які причини поразки Української національно-демократичної революції?

14.Яка організація була ініціатором створення ЦР?

15.Чи був акт підписання Брестського договору зрадою з боку ЦР справі Української революції?

16.Яких успіхів було досягнуто Гетьманатом у національно-культурному будівництві?

17.Що таке “Директорія УНР”

18.Де і коли була проголошена ЗУНР?

19. Що означає політика “воєнного комунізму”?

У чому суть непу?

20.Які результати мала реалізація непу в Україні?

21.Які причини та наслідки голоду 1921-1923 рр.?

22.Чим зумовлювався конфлікт влади з церквою на початку 20-х рр. ХХ ст.?

23.Які найважливіші промислові об'єкти були споруджені під час першої п'ятирічки в Україні?

24.У чому полягав авантюристичний характер сталінських директив щодо економічного розвитку України?

25.Які основні наслідки колективізації в Україні?

26.Що таке “ножиці цін?

27.Які причини і наслідки голоду 1932-1933 рр.?

28.Чи був голодомор 1932-1933 рр. спричинений цілеспрямованим геноцидом сталінізму проти українського селянства?

29.Які були визначальні риси тоталітарного режиму?

30.Хто був провідником сталінської політики в Україні?

31.Які основні положення Конституції УРСР 1937 р.?

32.Проти кого були спрямовані репресії в Україні?

33Чому тоталітаризм руйнував духовне життя українського народу?

Реферати:

1.М.С. Грушевський - державний діяч України.

2.Гетьман України Павло Скоропадський.

3.Є. Петрушевич - Президент ЗУНР.

4.Донецько-Криворізька республіка.

5.Аграрні перетворення на Донеччині (1917-1923рр.).

6.Голод 1921-1923 рр. в Україні.

7.індустріалізація в Донбасі.

8.голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

9.реалізація непу у Донбасі.

Тема 5. Україна в Другій світовій війні. (1939 - 1945 рр.)

Лекція 5.

План

1.Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

2.Початок Великої Вітчизняної війни. Оборонні бої на території України.

3.Встановлення фашистського окупаційного режиму. Рух опору на окупованій території України.

4.Визволення України від фашистських загарбників.

1.У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних держав. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячі кола Японії, Німеччини, Італії почали підготовку до нового перерозподілу світу. Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і нав'язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови.

Це призвело до окупації Австрії гітлерівськими військами, а потім до ганебного Мюнхенського зговору 29-30 вересня 1939 р. Віддавши Чехословаччину фашистській Німеччині, Англія і Франція зробили вирішальний крок до світової війни. Німеччина і Італія почали захоплювати території інших країн, Японія - територію Китаю.

Уряди Англії та Франції під тиском громадської думки були змушені заявити про надання гарантій Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, але практично нічого не робили для приборкання агресора. Тим часом Версальско-Вашингтонська система починає тріщати скрізь. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Важливим дестабілізуючим фактором політичного життя була роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій. Все це робило українське питання клубком серйозних суперечностей.

В кінці 30-х років визначилися три групи країн, найбільш зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Їхня основна мета - утримати підвладні землі і приєднати нові. Друга група - Франція, частково США, Англія, які дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка активно домагалася повернення Закарпатської України.

Напередодні Другої світової війни ініціатором у вирішенні українського питання стала Німеччина та її союзники. Обґрунтовується "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". А у червні 1933 р. відкрито висувається вимога про передачу України німцям "для раціонального використання родючої території". Дедалі українські орієнтири стають чіткішими у німецьких планах зовнішньополітичної експансії.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у вирішенні українського питання демонстрували Угорщина та Польща. Треба підкреслити, що польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення: блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями.

В останні місяці 1938 р. Гітлер переходить від тактики "нейтралітету" до зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Активізуються дипломатичні відносини, засновується у Хусті німецьке консульство, організовано "Німецько-українське культурне товариство", посилюються економічні зв'язки: уряд Волошина зобов'язується поставляти Німеччині молочні продукти, дерево, хутро, шкіру, вино.

Активізує свою діяльність і Японія, яка вирішила заснувати у Закарпатті консульство. Таким чином з середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики.

Але Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей стратегічний плацдарм, зайнятий німецькими військами, перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Керівництво Німеччини вирішило, що настав час альянсу з СРСР у вигляді "союзу для війни".

Напередодні окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Радянське керівництво робить крок у відповідь - замінюється антифашистське настроєний нарком закордонних справ М. Литвинов.

Але з часом політика Німеччини стає жорсткішою. Німецька сторона ставить Радянський Союз перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами". Керівні кола Радянського Союзу вважали міжнародне становище несприятливим для конфлікту з Німеччиною. Проте і поступатися своїми інтересами Союз не збирався. У завершальній стадії переговорів з міністром закордонних справ Німеччини радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, про відмову Гітлера від планів "Великої України". Задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. було підписано договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Складовою частиною договору був секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися інтереси двох країн, установлювався східний рубіж, який німецькі війська не повинні були переходити.

Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої Світової війни. Але широко відомо, що остаточна дата нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939р. була визначена німецьким керівництвом у квітні того ж року.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Переважна більшість території західної України увійшла до складу СРСР. Але під німецькою окупацією опинилися землі Холмщини, Лемківщини.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Бессарабію і Буковину. У складі УРСР було створено дві нові області - Чернівецьку та Ізмаїльську, проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Радянсько-німецька угода про ненапад від 23 серпня 1939 р. не стала гарантом безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940р. Гітлер підписав план "Барбароса" -- план знищення Радянського Союзу. Україна мала стати аграрною колонією і забезпечувати Німеччину продуктами харчування і сировиною.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. В січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум -- на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, -- писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, -- є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави -- «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі -- козир у дипломатичній грі; у воєнний -- матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний -- одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

2. На Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій "Південь", які повинні були просуватися в напрямку на Київ, а далі на Харків і Донбас. Допоміжний удар завдавався на півдні - через Молдавію вглиб Південної України на Крим.

В Україні військам агресора протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий - генерал М.П. Кирпонос) і Південний (командуючий - генерал І.В.Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий - адмірал П.С.Октябрський), Дунайська флотилія.

30 червня 1941р. був створений Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі з И.В. Сталіним. В руках цього органу була зосереджена вся повнота влади в Україні. 7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі.

Хоча в останній період перед війною в СРСР було вжито енергійних заходів щодо створення матеріально - технічних та оборонних передумов для зміцнення країни, проте вони були недостатніми для ведення успішних бойових дій проти німецьких збройних сил, особливо з урахуванням військово-стратегічних прорахунків вищого радянського політичного і військового керівництва.

Військово - промисловий потенціал Німеччини та її союзниць значно переважав радянський, створений за роки індустріалізації, яку не вдалося використати повною мірою. Серед негативних факторів військового характеру слід назвати необґрунтовані репресії командно-політичного складу Червоної Армії 30-х років, які її дуже ослабили. До того ж Радянська Армія не мала сучасного досвіду ведення воєнних операцій.

Радянські війська були поставлені у дуже важке становище раптовістю нападу переважаючих сил фашистської армії. Але і в такому критичному стані, в якому опинилася армія СРСР, її бійці та командири виявляли велику мужність і героїзм. Проте спроби нанести контрудари німецьким військам і змінити несприятливий перебіг подій на свою користь також не дали бажаних результатів.

7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі. У перші місяці війни на Україні було мобілізовано в армію близько 2 млн. чоловік, створювалося народне ополчення. Але новим військовим частинам і з'єднанням не вистачало озброєння, боєприпасів, бо до війни мобілізовані запаси були зосереджені в основному в прикордонних округах і були або знищені при відході наших військ, або захоплені ворогом.

Патріотичний рух охопив усю країну. У республіці більше двох мільйонів чоловік створювали укріплення для військ. На 1 листопада 1941р. в фонд населення України надійшло близько мільярда карбованців. Крім того, в фонд було переказано багато золота, платини, срібла, коштовностей, облігацій державних позик.

Значну практичну допомогу діючій армії надавали науковці. Так, під керівництвом академіка Патона співробітники інституту електрозварювання успішно розробляли і впроваджували у виробництво методи електрозварювання відпрацьованих деталей та автоматичного зварювання металів, що широко використовувалось в танковій промисловості, створювали установки для підводного зварювання та різання металів, що в багато разів скорочувало ремонт кораблів. Успішно працювали науковці інституту АН УРСР в Харкові над розробкою проблем оборонного значення.

Велику роботу провели державні, партійні, господарські органи з евакуації понад 550 великих підприємств, великої кількості матеріальних і культурних цінностей з України на схід країни.

Першими зустріли напад ворога прикордонники, моряки воєнно-морських баз, бійці і командири укріплених районів. В нерівних боях із загарбниками вони виявили мужність і героїзм. Так, одинадцять днів і ночей відбивали атаку супротивника бійці 13-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В.Лопатіна.

У результаті невдач Червоної Армії в прикордонних битвах на фронті склалася дуже складна обстановка. На Південно - Західному фронті найбільш загрозливе становище було на Київському напрямку. У радянського командування не вистачало резервів. Радянські війська, яким загрожувало повне знищення, не були своєчасно відведенні, тому що Сталін наказав за "будь-яку ціну" утримати Київ. Тільки 17 вересня ставка дозволила залишити Київ. Але вже було пізно: вороже кільце замкнулося. У Київському оточенні загинуло чотири армії. В полон до фашистів потрапили 655 тис. червоноармійців та командирів. Командування, штаб фронту, в тому числі командуючий фронтом генерал М.П. Кривонос, загинули в бою, виходячи з оточення.

Жорстокі бої розгорнулися біля Дніпропетровська і Запоріжжя. Героїчна оборона Одеси тривала 73 дні. У смузі Південного фронту протягом першої половини вересня точилися запеклі бої. До кінця жовтня 1941р. ворог захопив майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували Севастополь. На кінець 1941р. ворог окупував майже всю Україну, крім Ворошиловградської області та східних районів Харківської і Сталінської областей. Але досягнуто цих результатів було високою ціною. Досягти основної мети - швидкого розгрому Радянської держави Німеччині не вдалося, плани блискавичної війни були остаточно зірвані.

Влітку 1942р. у результаті невдачі радянських військ у районі Харкова, поразок на Керченському півострові та здачі Севастополя була окупована вся територія України. 22 липня 1942р. був залишений останній пункт України -- м. Свердловськ Луганської області.

3. На зайнятій фашистами території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Фашистське керівництво наполегливо проводило ідею, що війна проти народів СРСР -- це безкомпромісна боротьба за знищення радянського ладу і вона докорінно відрізняється від війни проти Західних країн. Захоплену територію агресори розглядали як воєнну здобич.

Споконвічні українські землі були штучно розчленовані. Основна частина УРСР була віднесена до рейх-комісаріату "Україна" зі столицею у м. Рівному. Його очолив фанатичний нацист-українофоб Е. Кох. Західноукраїнські землі, возз'єднані у 1939р., були включені до генерал - губернаторства, створеного на території окупованої Польщі.

Інша частина території України, її Південні області і Північна Буковина увійшли до складу Румунії. Східні області - Донбас і Харківщина - були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу військових комендантів.

З приходом в Україну окупантів почалося масове винищення мирних жителів і геноцид єврейського населення. Всього фашисти знищили кілька мільйонів чоловік, а 2,5 млн. жителів України були відправлені на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти спалили тисячі міст і сіл, зруйнували і пограбували десятки тисяч підприємств, шахт, колгоспів, МТС та промислових і транспортних об'єктів.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати плани перетворення її в колоніальну країну, в «життєвий простір» для німців. Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів - Харкова, Дніпропетровська.

В Україні німецькі окупанти ввели загальнотрудову повинність для усього населення, каторжні роботи, вивезення на роботу у Німеччину. Всього з окупованих радянських територій на фашистську каторгу, за німецькими даними, було вивезено 2,8 млн. чоловік, з них майже 80% з України. Багатьом з них не судилося повернутися на Батьківщину.

Жорстокий окупаційний режим в умовах німецького «нового порядку» мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів. Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилюється підпільна боротьба і партизанський рух.

Ця боротьба розгорнулася з перших днів вторгнення агресорів на територію України. Офіційна директива про формування партійного підпілля і організацію партизанської боротьби була прийнята радянським військово-політичним керівництвом наприкінці червня 1941р. Організаторами її стали партійні, комсомольські, радянські органи, військове командування та органи НКВД. Безпосередніми керівниками партизанського руху в Україні були М.Хрущов, Д. Коротченко, М.Співак та інші.

Особлива увага приділялась створенню партизанських і диверсійних загонів та баз, їх матеріально-технічному забезпеченню. Розгортання боротьби у ворожому тилу відбувалось у дуже важких умовах. Швидка окупація більшості районів України та жорстока розправа з партизанами та підпільниками призвели до великих втрат у русі Опору. Але навіть у 1941р. для боротьби з ними фашисти змушені були зняти з фронту понад 50 тис. солдатів та офіцерів.

У травні 1942р. при Ставці Верховного Головнокомандування створюється Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. Уже наприкінці року у республіці партизанські загони, підпільні та підривні групи діяли в усіх її районах.

Боротьба у ворожому тилу набирала різних форм: бойові дії, організаторська і політична робота підпільників, масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів та ін. У ній брали участь близько 300 тис. партизанів, об'єднаних у 60 великих з'єднань, та майже 2 тис загонів і груп.

Новий вищий етап партизанського руху почався з весни 1943р., коли значно зміцніли сили патріотичного руху і він набув організаційного і бойового досвіду. На Правобережну і Західну Україну були здійснені рейди партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та інших.

Під час підготовки до Курської битви була спланована радянським командуванням так звана рейкова війна (кодова назва "концерт"). Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії, сотні підприємств і військових складів та ін. Для придушення партизанського руху з фронту було знято кілька сот тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Всенародний опір загарбникам був і у Донбасі. До відступу Червоної Армії з території Донбасу була створена мережа підпілля. На окупованій території Донбасу було створено понад 300 партизанських загонів і груп, в яких брало участь понад 8,2 тис. осіб.

На більшій території Краснолиманського і колишнього Ямського районів, що опинилися у смузі прифронтової зони, по річці Сіверський Донець, розташувалися 14 партизанських загонів.

За завданням командування 6-ї і 9-ї армій вони здійснювали рейди в тил ворога, вели розвідку, передаючи розвіддані до штабу військ Червоної Армії. На рахунку партизанських загонів Донбасу було багато успішних бойових операцій. За неповними даними в боях з ворогом було знищено понад 2800 солдатів і офіцерів супротивника, знищено велику кількість бойової техніки.

Активно діяли патріотичні групи у Стаханові, Свердловську Ворошиловградської області. За неповними даними партизанськими загонами Ворошиловградської області з червня 1942 р. до лютого 1943 р. вбито, поранено та узято в полон 4847 ворожих солдатів та офіцерів.

Застосовувати звичайні партизанські методи у безлісних районах Донбасу було дуже важко. Тому широко застосовували такі форми, як пропаганда серед населення, саботування відбудовних робіт окупантів на заводах та шахтах, зрив відправки молоді до Німеччини та ін.

Своєрідну роль в умовах окупаційного режиму відігравала ОУН.

З кінця 1942р. об'єднані загони ОУН та формування "Поліська Січ" Т. Бульби-Боровця одержали назву Українська Повстанська Армія (УПА). З літа 1943р. визначилась її остаточна структура. За територіальною ознакою вона складалася з трьох частин: Північ, Захід, Південь. Восени 1943р. головнокомандуючим УПА було призначено одного з вищих офіцерів батальйону "Нахтігаль" Романа Шухевича.

Українські емігрантські джерела чисельність УПА визначають у 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної Армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Окремі військові підрозділи УПА і після відновлення радянської влади на західноукраїнських землях продовжували антирадянську боротьбу до початку 50-х років.

4. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт --с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами. Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Маліновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант -- дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишевська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР.

У січні 1944 р. Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечено перемогою в січні--лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня -- Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку -- це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого -- з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель

Якими ж були підсумки війни для України?

По-перше, війна і тимчасова окупація найбільш розвинутої в економічному відношенні, найбільш населеної частини країни завдала колосального збитку народному господарству. В Україні в руїни були перетворені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1,2 трлн. крб.

По-друге, Україна зазнала тяжких людських втрат. Крім мільйонів воїнів, які були мобілізовані з України і загинули в боях або померли від ран, загинуло ще багато мільйонів мирних жителів. Гітлерівці вбили і замучили 3 млн.265 тис. мирних жителів, І млн.366 військовополонених, вивезли в Німеччину 2 млн. 109 тис. чоловік. Мільйони мирних громадян вмерли, тому що фашисти ввели голодний режим харчування для місцевих жителів, фактично винищили систему охорони здоров'я. В період війни на одне народження приходило 2,3 смерті "з природних причин". За роки війни загинув кожний шостий житель республіки. В цілому довоєнна чисельність населення УРСР була відновлена тільки в 1960р.

По-третє, українські землі вперше за свою історію були об'єднані в складі єдиної держави -- УРСР.

По-четверте, Україна, як складова частина Союзу РСР, стала переможцем у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

По-п'яте, зріс міжнародний авторитет України, яка стала поруч з другими країнами засновницею Організації Об^'єднаних Націй та співробітником інших важливих міжнародних організацій.

Таким чином, Україна зустріла Другу світову і Велику Вітчизняну війну у складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Смертельна небезпека, що нависла над Батьківщиною, згуртувала увесь радянський народ. Він витримав суворі випробування і відіграв вирішальну роль у розгромі фашистської Німеччини.

Український народ зробив вагомий внесок у перемогу над ворогом на фронті і в тилу. Народний характер війни виявився в єдності фронту і тилу, в широкому партизанському русі проти фашистських загарбників, у братерській дружбі народів. Назавжди увійшли в історію подвиги захисників Одеси, Києва, Севастополя, перемоги в битвах за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській операції та багатьох інших наступальних діях радянських військ на території України.

У ході визволення Радянською Армією Закарпаття склалися умови для возз'єднання Закарпатської України з УРСР, що знаменувало завершення історичного процесу об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Коли і де в умовах війни було проголошено самостійну українську державу?

2. У ході якої стратегічної операції почалося широкомасштабне визволення України?

3. Назвіть основні форми боротьби з окупантами у Донбасі.

Теми повідомлень:

1. Рух Опору в Донбасі.

2. ОУН-УПА: сучасна оцінка їх діяльності.

3. С. Ковпак - видатний діяч партизанського руху.

Понятійний апарат:

Агресія - незаконне, з т.з. міжнародного права, застосування сили однієї держави проти іншої, збройний напад на іншу державу з метою захвату її території, скасування незалежності, зміни суспільного або політичного ладу.

Військова мобілізація - заклик військовозобов'язаних запасу до армії під час війни.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Хто став ініціатором у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни?

2. Коли і де в умовах війни було проголошено самостійну Українську державу?

3. У ході якої стратегічної операції почалося широкомасштабне визволення України?

Тема 6. Україна в умовах наростання кризи тоталітарного режиму (1956 - 1985 рр.) та перебудовчих процесів (1985 - 1991 ). Розвиток незалежної України

Лекція 6-7.

План

1. Становище України в повоєнний період(1946-1953 рр.

2. Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954 -1985 рр.).

3. Відродження незалежної україни. суспільно - політичний розвиток україни в умовах незалежності

1. Відбудова народного господарства України після війни. Ідеологічний наступ сталінського режиму.

Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в складних умовах.

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що міг би використати противник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. -- Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила 1,2-1,5трлн крб. - понад 40 % національного багатства. На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (бл. 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові -- 2,5 млн., цивільні -- 5,5 млн.), в той час як у Німеччини та Росії ці показники виявилися значно меншими -- 6,5 та бл. 6 млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн. осіб. Крім того, з України евакуйовано 30212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупованій німцями території.

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і раніше випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7% У 1945 р. Україна дала 18 % загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2 % сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава --Київ. На кін. 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш вразливою категорією українського суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946--1947 рр., який охопив мільйони жителів України. За найскромнішими підрахунками, бл. 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак, добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн. т, що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з проханням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічалися випадки людоїдства і трупоїдства.

Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця “допомога” була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

В цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до розв'язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на поч. 50-х років становила лише 84 % довоєнного рівня.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70 % робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку переважно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, в тому числі і Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.