Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут заочного та дистанційного навчання

Контрольна робота

Роль боярства в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві: порівняльна характеристика

Вступ

Все населення Київської Русі ділилося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра -- кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом у 5 гривен золота, а простих людей -- в 1 гривну срібла. Бояри за відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.

Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець--варяг, половець та ін.

У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських патриціїв була з євреїв. боярство соціальний галицький русь

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напіввільних і залежних.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).

Роль боярства в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві: Порівняльна характеристика

Бояри -- Збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Щодо походження терміну бояри висловлюються різні думки. Одні дослідники виводять його від старослов'янського «бой» (воїн) або «болій» (великий), інші -- від тюркського «бояр» (вельможа, багатий муж), ще інші -- від староісландського «boaermen» (знатна людина).

Виникнення боярства на Русі виноситься до епохи розкладу родоплемінних відносин у слов'янських племен (6-9 ст.). В період утворення Київської держави бояри поділялися на дві великі групи:

- земські бояри (старці, градські) -- потомки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства;

- княжі бояри -- представники княжої дружини та урядники його двору.

В 11 ст. відбувається злиття обох груп боярства. Бояри були васалами князя, зобов'язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. Одночасно вони користувалися так званим правом від'їзду, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель. В часи Київської держави Бояри не були замкнутим станом, були випадки, коли до їхнього середовища потрапляли представники городян, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздробленості посилилась економічна могутність Боярів, зросло їх політичне значення.

Особливе місце серед боярства на Русі Х-ХІІ ст. належало огнищанину - головному управителеві князівських маєтків. Зокрема, у віданні огнищанина був увесь адміністративний апарат княжого господарства - збирач княжих прибутків, завідувач княжими стайнями і табунами. До категорії "малих" бояр писемні джерела відносили урядових чиновників: соцьких, десяцьких, тіунів (тивунів), дворецьких та ін. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян - слуг князівського двору.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинської держави була та обставина, що переважна більшість земельних володінь тут перебувала у боярських руках. Насамперед це стосувалося Галичини. Бояри в Галицькій Русі були земельною аристократією, яка водночас становила верхівку князівської дружини, "княжих мужів". Могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а й на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярина сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу - навіть у виступі проти верховного сюзерена, тобто князя. Учені пояснюють це явище нерівномірністю й неоднаковістю процесу утворення великого землеволодіння на заході Русі. У Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидшого його зростання. Виникнення великого землеволодіння тут випереджало створення князівського домену. Останній почав складатися вже тоді, коли переважну частину общинних земель захопили бояри, а це обмежило кількість вільних земель для князівських володінь. До того ж протягом другої половини XII ст. боярське землеволодіння в Галичині зростало більшими темпами, ніж у будь-якій іншій давньоруській землі чи князівстві того часу. Причину того вбачають в особливостях розвитку виробничих відносин у Галицькій землі, де була відчутною економічна централізація навіть у часи існування відносно єдиної Києво-Руської держави, а князь традиційно вважався лише першим серед рівних, тобто великих феодалів. Надалі це стало однією з основних причин значного впливу галицького боярства на політичне та соціально-економічне життя держави.

Боярство у Галицько-Волинській державі було неоднорідним. Воно поділялося на групи. У джерелах згадуються бояри "старі" й "молоді", а також "луччі", "великі", "нарочиті". Ці назви визначали заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були великі бояри, що очолювали все боярство: на Волині - В'ячеслав Товстий, в Галичі - Володислав, Судислав, Доброслав. Галицькі великі бояри, що звалися "мужами галицькими", володіли значними успадкованими територіями і мали навіть власні дружини. Літописці неодноразово підкреслюють, що "мужі галицькі" (тобто бояри) "не були всі єдиної думки", виступали проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. А це згубно впливало на єдність і обороноздатність держави. До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо "поповим унуком". А протеговані ним бояри, яким він надав Коломию, походили "от племені смердья".

Великі бояри мали привілейоване становище при великих князях: вони служили у княжій "старшій" дружині, здійснювали управління, а їхні сини обіймали посади "двірних" слуг на княжому дворі. Свої землеволодіння бояри успадковували (принцип батьківщини) або ж одержували від князів. Останні складали групу служивого боярства (феодалів). Вони одержували від князя землю за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті феодала), в "отчину", тобто з правом передання землі у спадщину. Втім, переважно це було умовне землеволодіння, тобто володілець розпоряджався землею за умови служби (тобто доки служить князю). В обов'язок служилого боярства входило також поставляння князеві війська, що складалося з їхніх феодально-залежних селян. Вони, зазвичай, були опорою князя у князівсько-боярських міжусобицях.

Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Волинському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином представники боярської аристократі, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської аристократії.

Не будучи формально вищим органом влади, боярська рада до XIV ст. фактично керувала князівством. Із XIV ст. вона стає офіційним органом влади, без згоди якого князь не міг видати жодного державного акта. Боярська рада, визнаючи владу князя, фактично обмежувала її. Саме цей орган галицькі бояри використовували в боротьбі проти посилення князівської влади, за збереження своїх привілеїв. Фактично в руках бояр зосереджувалась адміністративна, військова й судова влада. Літописець про це пише так: "Князей себе называху, а сами всю землю держаху".

Різниця в соціально-економічному та соціально-політичному становищі бояр призвела до того, що вже на ХІ ст. бояри диференціювалися на “великих” та “малих”, “старшу” та “молодшу ” дружину. Між зазначеними групами бояр існували субвассальні відносини. На кінець ХІІІ - середину XIV ст. для позначення вищої соціальної верстви застосовувався термін “боярин”. Характерно, що в XIV-XV ст. він вживається ще у двох значеннях: а) традиційному - найближча до князя верхівка; б) новому - означення професійного воїна взагалі (armiger sive boiarin - 1387 р.). У цьому відношенні “боярином” вважався кожний без огляду на походження і майнове становище, хто присвятив себе військовій справі.

Модифікація структури боярського прошарку на Волині проходила під впливом Галичини. Зовнішнім виявом цього стало відродження терміну на окреслення родовитого землевласницького боярства - земляни, котрий у формі “земляне” зустрічаємо в подільських привілеях Коріатовичів, у перемишльських та галицьких актах (перша половина XV ст.), у руському перекладі Віслицького статуту (1347р.). Цей же термін засвідчений у литовсько-руських землях під 1386 р. в латинській транскрипції - terrigenae. Спостерігається і ототожнення понять “боярин”, “земянин”, “пан”.

Літопис чітко фіксує випадки зовнішніх вливів в боярський прошарок. Цей процес пожвавився після монголо-татарського погрому, коли вища аристократія більшості руських князівств і, зокрема, волинських, була або винищена, або емігрувала з небезпечних районів. Потік іноземців спрямовувався на зміцнення службового прошарку та князівської дружини. Розчиняючись у місцевому середовищі, прийшле боярство через два-три покоління повністю зливалося з місцевим боярством, знаходячи в їхніх корпоративних та партійних побудовах місце для себе, відповідно до свого майнового статусу, родовитості, політичного становища.

Для Галицького князівства ХІ-XII ст. лiтописнi свідчення, щодо бояр дуже скупі. Волинська земля в цьому аспекті висвiтлена ще менше. З початком XIII ст. на сторiнках лiтопису з'являється велика кiлькiсть боярських iмен та династiй, які з кожним роком вiдiграють все вагомішу роль в суспільно-політичному житті земель. Простежено політичну і економічну діяльність таких родів, як Остромировичі, Чагри, Арбузовичі (Ярбузовичі), Молибоговичі, Домажиричі, Кормильчичі, Яновичі, Нездили, Дмитровичі, Дем'яновичі, Шелви, Павловичі, Жирославичі, Дядьковичі, Вишатичі та ін. За Казимира і його наступників деякі з галицьких та волинських боярських родів продовжували відігравати важливу роль в політичному та адміністративному житті Польщі та Литви (Васичинські, Дворсковичі, Потрутовичі-Оріховські, Добрянські, Кульчицькі, Лоєвичі, Мошенки (Мошенчичі), Тептюхи, Гороховські). З середини-кінця ХIV ст. простежуються нові потужні боярсько-шляхетські роди (Кирдеї, Корчаки, Драго-Саси, Гулевичі). Той факт, що їх представники виступають в актах як визначні особи, ексціпієнти певних пільг від нових державних структур, дозволяє припустити, що їх родове коріння сягає часів Галицько-Волинської держави, де сформувалося високе суспільне становище їхніх предків.

На підставі літописних, археологічних, актових матеріалів простежено чисельність пересічної боярської сім'ї (5-7 осіб), визначено пересічний середній вік боярства (чоловіки - 36,8 р.; жінки - 33,1 р.). Шлюбна політика бояр підпорядковувалася політичним інтересам, інтересам землі та роду (налагодження чи скріплення союзницьких відносин із представниками інших боярських партій, для охоплення потрібних осіб своїм впливом і просто для матеріальних надбань). Не можна відкидати факту шлюбних контактів з поляками, угорцями, німцями, представниками степу та інших руських князівств.

Висновки

У Київській Русі та її наступниці Галицько-Волинському князівстві соціальні верстви населення поділялися на дві категорії: вільних і невільних людей. Таке стало можливим унаслідок становлення феодальних відносин. Очолював феодальну піраміду Великий князь, якому належала вся державна влада у Київській Русі.

Князь очолював дружину і призначав намісників. Необмежена влада Великого князя Київського була характерною рисою ранньофеодальної монархії, що оформилася в Київській Русі.

Княжу дружину складали старші воїни, тіуни, старші дружинники, їх називали «княжі мужі». Фактично це були землевласники -- бояри. За службу вони отримували від князя землю й військову поживу. Бояри були впливовою економічною та політичною силою суспільства, особливо у Галицько-Волинському князівстві. Злочини, заподіяні проти бояр, каралися смертю, на відміну від злочинів проти інших верств населення.

Найбільш багата частина боярства -- «великі бояри» -- мала власні укріплені замки, воєнну дружину, вела торгівлю.

Список використаної літератури

1. Анісімов В. В.Історія України : словник-довідник / В. В. Анісімов. - К. : УБС НБУ, 2012.-284 с.

2. Бонь О.І. Історія України:курс лекцій: навч. посібн./ О.І. Бонь, О.Л. Іванюк. - К.: Вища школа, 2008. -463с.

3. Іванов В. М. Історія держави і права України [Текст] : навч. посібник : рек. МОН України / В'ячеслав Миколайович Іванов. - К. : Атіка, 2003. - 416 с.

4. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навч. посібник /. І.Я. Терлюк. - К.: Атіка, 2011. - 944 с

5. Щукін В. В. Історія держави і права :словник термінів і понять/ Щукін В. В., Сугацька Н. В., Павлюк А.М.- К.: Кондор, 2011.- 284 с.

6. А. С. Чайковський Історія держави та права України: Підручник / А. С. Чайковський, В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред.. А. С. Чайковського. -К: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru