Політизація національного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І.Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композитора М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло близько 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андрієвського, М Русова, Л.Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) -- організація націоналістичного напрямку, яку очолював М.Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності. Врешті «Спілка» влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій -- Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінчєнко і С.Єфремов.

Обидві партії -- УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «каде». Справді, з російською конституційно-демократичною партією їх ріднив послідовний демократизм. З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо). Для ілюстрації цієї тези наведемо витяг з відозви полтавської громади демократичної партії: «Стоячи на обороні інтересів українського народу, -- проголошувалося у відозві, -- ми закликаємо в наші ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідомленні його культурних, соціальних і економічних особливостей з метою його політичного вивільнення і подальшого культурного розвитку в напрямку загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу, що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас».

1.Політизація українського громадського життя

У XX ст. Росія прийшла, поєднуючи процеси економічної, соціальної модернізації з залишками кріпосницької системи, головним уособленням якої була державно-політична структура країни.

Американський історик Л. Гаймсон відзначає: "З соціального погляду це поєднання полягає в тому, що, незважаючи на розвиток класових відносин у суспільстві, в селах і навіть містах зберігалися залишки станової і кастової системи, особливо у взаєминах верхів і низів. З економічного погляду це значило, що, незважаючи на безсумнівний розвиток ринкових і капіталістичних відносин навіть у селі, воно мало відбиток докапіталістичного ладу напівкріпосницьких відносин у функціонуванні селянського двору й поміщицького землеволодіння, а також у їх взаєминах. У політичному житті ці пережитки докапіталістичної ери помітні в переважаючій ролі державного апарату, де домінувало дворянство, а також у чисельній перевазі крупних земельних власників у центральних і місцевих представницьких закладах...".

Проілюструємо це спостереження деякими цифрами. У 1900 р. на шахтах Донбасу було видобуто майже 672 млн пудів вугілля, що у 8 разів перевищувало показник 1880 р. Ще вищими темпами піднімався видобуток залізної руди у Криворіжжі. У 1900 р. він перевищив 156 млн пудів і порівняно з 1881 р. зріс у 79,8 раза. Вугільна й металургійна промисловість були об'єднані монополіями "Продамет" та "Продвугілля". На початку XX ст. протяжність залізничних колій України досягла 2 тис. верст. Залізниця з'єднала всі промислові центри, створила принципово нові умови для розвитку народного господарства, розширила ринки збуту, сприяла тіснішій інтеграції української території.

Поліпшення транспортної інфраструктури, втягування України в товарно-грошові відносини сприяли інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. У 1900 р. валовий збір зернових досяг 740,9 млн пудів, що майже вдвічі перевищувало показники 60-х років. Високі темпи економічного розвитку приваблювали іноземний капітал. Сума іноземних інвестицій у російську економіку у 1901 р. склала 975 млн крб.

Високі темпи розвитку народного господарства позначилися на демографічній ситуації. До 1897 р. населення України порівняно з 1863 р. збільшилося на 10 млн осіб і складало 23,4 млн. Україна залишалася селянською країною, але її соціальна структура поступово змінювалася.

Товарно-грошові відносини проникали в сільське господарство, що призводило до диференціації селянства. На кінець XIX ст. соціальна структура селянства була такою: 448 тис. селянських заможних господарств, 550 тис. середняцьких, 1550 тис. бідняцьких.

Перехід від натуральних до ринкових форм ведення господарства породжував проблеми інтенсифікації праці, поліпшення агрокультури, збуту продукції, закупівлі знарядь праці, тобто вимагав від селянина підвищення освітнього та фахового рівня. Останнє посилювало його увагу до проблем освіти, культури, науки і, звичайно, до національної проблеми. Ця тенденція свідчила про те, що українське питання рано чи пізно мало вирватися з вузького кола українофільства і стати політичною потребою дня.

Поступово змінювався характер стосунків між містом і селом. Місто виступало не лише адміністративно-бюрократичним осередком, але й промисловим, торговельним та культурним центром. В умовах капіталістичного розвитку невпинно зростала роль інтелігенції в суспільному поділі праці. За підрахунками Г. Касьянова, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 125,8 тис. осіб, які займалися інтелектуальною працею, що, однак, сягало лише 0,5 % загального складу населення . Проте професії інженера, лікаря, вчителя, агронома ставали дедалі поширенішими, а їх тісний зв'язок з міщанством і селянством сприяв змінам характеру суспільства.

З іншого боку, змінювалися джерела формування інтелі- генції. Якщо у середині XIX ст. основним контингентом вищих навчальних закладів була дворянська молодь, то на початку ХХ-го серйозну конкуренцію їй складали діти міщан, ремісників та селян. У 1913 р. в університетах вони складали майже 39 % студентів, а в інших вищих навчальних закладах -- 54 %.

Міста відтягували на себе частину "зайвого" сільського населення. За рахунок сільської бідноти поповнювалися лави робітничого класу, який стрімко зростав. З 1900 до 1917 р. його чисельність збільшилася на 1,2 млн осіб і складала 3,6 млн. Проте населення міст насамперед зростало за рахунок міграції росіян. Якщо вихідці з Росії становили у 1874 р. лише 11 % населення Києва, то через 23 роки цей показник піднявся до 54,3 %55. 40 % міського населення на Правобережжі складали євреї, які контролювали малий бізнес та дрібну торгівлю.

Потрапляючи до російськомовних міст, український етнічний елемент маргіналізувався. Цей процес загострював його національні почуття. У XIX ст. Росія здобула собі славу "тюрми народів" і з цією славою непорушно увійшла в XX століття.

Відомий російський історик та політичний діяч П. Мілюков відзначав з цього приводу: "...Протягом всього царювання Олександра III націоналізм зробився офіційною доктриною і почалися перші в російській історії офіційні урядові гоніння проти цілих національностей: особливо єврейської та фінської.

І в тому, і в іншому випадках ці гоніння викликали у відповідь сильні спалахи націоналізму: єврейський "сіонізм" та фінський "активізм". Те ж відбулося і в Закавказзі, почалися національні переслідування, як, наприклад, закриття вірменських шкіл у 1897 p., конфіскація національного церковного майна в Ечміадзіні в 1902 p., причому остання призвела до сутички з військами... З цього ж часу зіпсувались польські стосунки і виникло "українське питання.. ."5б.

Отже, на початку XX ст. створилася ситуація, в якій капіталістичні відносини сприяли розвиткові національної проблеми, тоді як державна російська влада блокувала можливості до її розв'язання. Таке поєднання робило національну проблему одним із чинників зростання революційних настроїв суспільства.

З 90-х років XIX ст. у російському суспільстві почали активно розвиватися процеси соціального й політичного невдоволення, які західні історики визначають як "різке підвищення рівня соціальних очікувань і вимог". Така революція очікувань торувала шлях до справжньої революції. Навіть велика буржуазія в Росії була відсторонена від управління державою і була не проти звільнитись від її патерналізму.

Робітничий клас бідував. За законом 1897 p., офіційно робочий день складав 11,5 години. Нерідко частину заробітку робітникам видавали продуктами харчування. У 1900--1903 pp. Становище пролетаріату значно погіршилось у зв'язку з загальноросійською економічною кризою, яка призвела до масового скорочення робітничих місць та заробітку. Влітку 1903 р. Україну охопив загальний страйк, в якому брало участь 200 тис. робітників, які поряд з економічними вимогами висували й політичні. Це засвідчувало, що і в робітничому класі відбувається революція настроїв, що, як і в буржуазному класі, в середовищі пролетаріату народжується новий тип людини -- громадянина, особистості. Людина чи група людей, які висували соціальні вимоги, уже цілком могли бути носіями не лише соціальної (класової) свідомості, але й національної.

Не менше, ніж у місті, напруження спостерігалося і на селі. Реформа 1861 р. була проведена за рахунок селянства. На 1905 р. 32,5 тис. дворянських родин в Україні володіли 11 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин. Іншими словами, якщо населення за цей час збільшилося вдвічі, то площа селянського землеволодіння -- лише на третину. Селяни змушені були орендувати у поміщиків 4,5 млн десятин землі і сплачувати за неї щорічно 63 млн крб. орендної плати, що складало 60 % загального прибутку. За умови постійного спаду цін на сільськогосподарську продукцію ціна землі невпинно зростала.

На основі перенаселення села і безземелля тут теж визрівали революційні настрої. Протягом 1900--1901 pp. в Україні відбулося 670 селянських виступів. Весною 1902 р. селянський рух набрав небачених до того масштабів. Антипоміщицькі виступи охопили 337 сіл Полтавської та Харківської губерній. У них брало участь 160 тис. селян. Вони відбирали поміщицьку землю, худобу, хліб, фураж. На придушення виступу уряд кинув війська. Восени 1902 р. Київська і Харківська судові палати розглянули десятки судових справ про розгром панських маєтків, за якими до суду були притягнуті тисячі селян.

Наприкінці XIX -- поч. XX ст. в український рух прийшло нове молоде покоління, яке виростало в умовах швидкої модернізації Росії, перетворення її в капіталістичну державу при одночасному збереженні імперської системи влади. Остання все більше перетворювалася в гальмо суспільного розвитку, що приводило до зростання революційного руху та політизації громадського розвитку, в тому числі і українського руху. Українофільство втратило свою національно-мобілізуючу функцію, вже в 90-х роках XIX ст. воно виглядало як відвертий анахронізм, який в молоді викликав лише різку критику, бо життя стрімко оновлювалося.

Заборона легальної політичної діяльності аж ніяк не зменшувала рівень політизації суспільства. З кінця XIX ст. в Росії починають виникати нелегальні політичні партії -- загальноросійські та національні. Характерна з цього приводу думка І. Лисяка-Рудницького: "Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до "ідеологізації" політики і рівночасно до політичної культури й духовного життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання" .

Ця думка досить чітко пояснює, чому наприкінці XIX ст. ми спостерігаємо політизацію українського руху і чому саме в середовищі інтелігенції створюються перші українські політичні організації.

Вище вже йшлося про розкол "громадівців" і про позицію М. Драгоманова. Під впливом його ідей у Східній Галичині, у Львові, у жовтні 1890 р. постала Русько-українська радикальна партія. До проводу партії увійшли С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко та Р. Яросевич. Майже одночасно влітку 1891 р. в Каневі студенти М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик та І. Липа створили таємне товариство "Братство тарасівців". Поява братчиків засвідчила неминучість майбутніх змін в українському русі. Тарасів-ці встановили контакти з групами української студентської молоді Одеси, Полтави, Чернігова. У квітні 1893 р. вони опублікували у львівському часописі "Правда" спеціальну декларацію, в якій віддали належне старому українофільству і розмежувалися з ним: "Що минуло, те не вернеться. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабо-ваний нарід, що зветься українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних українців. В сім його історична заслуга" .

Тарасівці критикували українофілів за їх кабінетну любов до українського народу, дистанційованість, за якою не видно соціальних реалій "ні темноти, ні бідноти, ні голодної смерті, а ні величезного економічного й духовного підупаду загалу". Завдання тарасівців полягало в тому, щоб з українофіла зробити свідомого українця ("українську інтелігенцію в самому високому розумінні сього слова").

Тарасівці розуміли український рух як "культурно-політичну справу", яка повинна створити альтернативу російському революційному рухові, щоб спинити перехід молодих українців до його організацій. Водночас вони говорили про українців як окрему самостійну націю і називали себе "інтелігентами загальноросійськими", наголошували, що стоять за повну автономію всіх народів, які входять до Російської держави. Утворення брат-ства засвідчило прихід до українського руху нового покоління інтелігенції, ближчого до народу, пройнятого соціальними і політичними настроями.

Можливо, найповніше ці настрої нового покоління висловив близький ідейно до "тарасівців" Б. Грінченко у "Листах з України Наддніпрянської", що публікувалися 1892--1893 pp. у газеті "Буковина". Грінченко вступив у полеміку з Драгомановим з приводу становища і характеру української літератури, вказував на шкідливість для національної справи драгоманівського панрусиз-му, а одночасно й українофільства. "Українські націонали-народо-любці, -- а саме від їх імені говорить Б. Грінченко, -- вважають русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернуть їх їй" .

Вперше з цілковитою однозначністю проблему політичної незалежності українського народу, державної самостійності України сформулював 1895 р. у брошурі "Україна irredenta" Ю. Бачинський. Ця брошура знайшла гарячу підтримку з боку І. Франка, який одразу ж відгукнувся на неї рецензією у журналі "Житє і слово": "Я не думав входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний на разі у доктринерську тогу. Будь-що-будь є це перша на галицько-руськім ґрунті спроба синтези певних поглядів і наукового об-ставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може, погрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби, так само як і потреби життя матеріального, породжують великі історичні події. А раз відчуття буде -- у кого з національних, у кого з економічних причин -- буде потреба політичної самостійності України. І справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться .

На початку 1896 р. у Києві І. Стешенко та Леся Українка створили першу українську соціал-демократичну організацію "Українська соціал-демократія". Того ж року тут започаткувалося таємне товариство "Україна молода", до складу якого входило 22 громади з різних міст України. У 1896--1897 роках відбувалася полеміка між Лесею Українкою та І. Франком з питань тактики українського громадсько-політичного руху. Це свідчило про суттєву зміну характеру українського руху, його невпинну політизацію.

Спроба В. Антоновича та О. Кониського відродити громадівсь-кий рух на старих культурницьких засадах шляхом створення у 1897 р. Української загальної позапартійної організації помітного самостійного успіху не мала. Члени цієї організації змушені були втягуватися до політичної діяльності й склали ліберально-демократичне крило українського руху.

Межею остаточного переходу українського руху до політичного періоду діяльності варто вважати появу двох політичних партій, які виникли майже одночасно на західно- і східноукраїнських землях. 26 грудня 1899 р. у Львові було створено Українську національно-демократичну партію (УНДП). її керівний орган -- Тісніший Народний комітет -- складався з 13 осіб на чолі з Ю. Романчуком, членами комітету були М. Грушевський, К. Левицький, І. Франко та ін. Партія оголосила, що її ідеалом є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". Це була свого роду стратегічна перспектива, ближче завдання полягало в створенні з українських земель Галичини та Буковини "одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом". У відповідності до цього гасла формулювалися вимоги в галузі економіки, культури, освіти. Партія мала ліберально-демократичний, поступовий характер. Його точно висловив І. Франко у статті "Поза межами можливого", яка була опублікована 1900 р. в "Літературно-науковому вістнику": "Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого, -- писав він. -- Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений т. зв. матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою "імманентною" силою розвою продукцій-них відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьми, нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" .

Лівішою за політичним спектром від УНДП виявилася створена у січні 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП) -- перша масова українська політична організація. Існувало шість організацій (вільних громад) партії в Україні, Північний комітет РУП у Петрограді та група в Москві. В грудні 1902 р. в Києві відбувся І з'їзд РУП, який обрав до складу ЦК партії Д. Антоновича, Є. Голіцинського та В. Винниченка. Партія нелегально видавала газети "Гасло", "Праця", "Селянин", вела агітаційно-пропагандистську роботу в масах, переважно серед інтелігенції та селян.

Оскільки РУП була першою модерною політичною партією на східноукраїнських землях, вона увібрала в себе більшість молодих політичних сил України, її достоїнство виявилось одночасно і недоліком, який дав про себе знати, як тільки партія вирішила сформулювати свою програму.

Спочатку як декларативний документ використовувалась брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". Однак вона не стала програмою РУП, оскільки самостійницька ідея не знайшла загальної підтримки. "Велику помилку зробив би той, -- зазначалося в статті "Від редакції", вміщеній у першому номері "Гасла" за січень 1903 p., -- хто лічив би світогляд тої брошури тепер типічним для нашої партії. Очевидно, головна засада брошури -- ідея самостійної України має свою вагу; партія завше яскраво обстоювала сей пункт своєї політичної програми, даючи йому відповідне місце з погляду на його практичне значення, і для того ми не потребуємо, очевидно, його зрікатися; але ми повинні визнати не досить для нас відповідним брак соціалістичного світогляду тої брошури в обґрунтуванні сеї ідеї і навіть подекуди про-риваннє націоналістичних тенденцій". В результаті М. Міхновський з невеликою групою своїх прибічників вийшов з РУП.

З відходом самостійників ідейні суперечки в РУП не припинилися. Характерною у цьому плані стала дискусія між Д. Антоновичем та М. Поршем в оцінці національного питання. На думку Д. Антоновича, національне питання було вигадкою буржуазії. А оскільки українці не мали власної буржуазії, то, за логікою лідера партії, і національного питання для них не існувало. В одній із статей марксистська ортодоксія приводить Д. Антоновича до висновку, що й української нації не існує .

Таку постановку питання заперечив М. Порш. Він доводив, що демократизація суспільства не може обминути національну проблему. Тому завдання партії полягає в формуванні національної свідомості пролетаріату й розробці програми з національного питання. Як аргумент на свою користь, М. Порш наводить рішення Брюннського (1899 р.) з'їзду австрійських соціал-демократів, який визнав "усю незмірну вагу національного питання для пролетаріату" . Нігілізм Антоновича Порш вважав шкідливим і тому, що в такій його постановці національна справа потрапила б "під безроздільний вплив ідеологів і політиків буржуазії". Незважаючи на певну протилежність у поглядах і оцінках, і Антонович, і Порш не бачили можливості для створення єдиного національно-визвольного українського руху, оскільки це суперечило їх розумінню класового поділу суспільства. Згоджуючись з Антоновичем у думці про незрілість українського пролетаріату й буржуазії, М. Порш пропонував на першому етапі національно-визвольної боротьби дотримуватись моделі національно-територіальної автономії, а вже згодом ставити питання про самостійність.

Позиція лідера партії, як і звертання М. Порша до досвіду австрійської соціал-демократії, свідчили про відсутність у рупівців політичної традиції щодо національного питання. Ставши на шлях заперечення українофільства, вони виявилися змушеними, з одного боку, шукати вирішення завдання в програмах західноєвропейських чи російських соціал-демократів, а з іншого -- вступити у суперечку з діячами українського ліберально-демократичного табору.

Зрештою, еклектичність ідейної бази РУП призвела до розколу партії, який стався наприкінці 1904 р. при спробі провести II з'їзд партії. В центрі уваги делегатів знову постало національне питання, проблема з включенням до програми тези про автономію. "З самого початку з'їзду справу було поставлено в гострій і категоричній формі, -- згадував учасник подій В. Мазуренко. -- Виявилась велика розбіжність думок. Давні друзі стали один супроти одного, буквально брат проти брата, жінка проти чоловіка, доходило до істерики, до зомління під час найвищого напруження" . Меншість на чолі з М. Меленевським, яка виступала проти автономії, залишила з'їзд і в такий спосіб його зірвала. На початку січня 1905 р. конфлікт отримав продовження, прибічники М. Меленевського вийшли з партії і створили Українську соціал-демократичну спілку. 12 січня ця група видала декларацію, де пояснила свій вчинок прагненням "пособити з'єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине закристалізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної "Самостійної України", себто стати на перешкоді затемрінню класової свідомості українського пролетаріату" . То ж не дивно, що "спілка" стала складовою частиною партії російських меншовиків.

Більшість РУП на II з'їзді партії у грудні 1905 р. перейменувала себе в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), тоді ж була ухвалена програма партії. Вона вимагала демократизації Російської держави з забезпеченням автономії України. У програмі застерігалися громадянські права, права нації на самовизначення, широке місцеве самоврядування, знищення класових і станових привілеїв, рівність мов у школах, судах та урядових установах, заміна армії народною міліцією. Детально обумовлювалося питання охорони праці робітників та земельних перетворень.

Таким чином, РУП, а потім її спадкоємиця УСДРП, вперше вивели український рух на шлях політичної боротьби. Наголошуючи на принциповій важливості цієї обставини, В. Дорошенко писав: "Завдяки існуванню й діяльності РУП маса живої, революційно-настроєної молодіжі на Україні не пропала для українства. Давніше молоді сили, що рвалися до безпосередньої боротьби з царизмом, марно гинули для української справи, бо, не знаходячи для себе відповідної української організації, йшли в ряди російських партій і там зникали без користі для рідного краю. Перед РУП багато несвідомої або малосвідомої молодіжі на Україні вважало цілком серйозно, що зміст українства -- се заняття етнографією, мовою, укладання укр. словаря, видання якихось невинних брошурок і нічого понад се, й з легковаженням ставилося до "українофілів" та вважало їх мало що не реакціонерами... РУП самим фактом свого існування раз на завжди розрубала сей гордіїв узол" .

П. Феденко назвав РУП "політичною школою масової української революційної роботи" . Цю школу пройшли майбутні члени Центральної Ради Д. Антонович, В. Винниченко, М. Ткаченко, Б. Мартос, В. Садовський, М. Порш, С. Петлюра. Перебування в РУП наклало безумовний відбиток на всю їх наступну діяльність. Українські соціал-демократи тісно поєднували розв'язування національної і соціальної проблем. Як ортодоксальні марксисти, вони надто багато уваги приділяли соціалістичній ідеї, вважали її провідною, тому, очевидно, так і не змогли піднятися до розуміння само-цінності створення суверенної української держави.

Вийшовши з РУП, М. Міхновський зібрав довкола себе групу націонал-революціонерів (М. і С. Шемети, О. Макаренко, О. Степаненко, М. Шаповал), яка утворила в 1902 р. Українську народну партію (УНП). Іі лідером та ідейним натхненником був М. Міхновський, адвокат за фахом, надзвичайно честолюбна і талановита людина, прекрасний оратор і публіцист. Його перу належала брошура "Самостійна Україна", з якої УНП і черпала свої програмні гасла. Як можна зрозуміти з назви брошури, головна мета партії -- "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж до Кавказьких" . Автор "Самостійної України" різко ополчився на українофілів, звинуватив їх у сервілізмі, безідейності, інертності, в тому, що вони "зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним", надавши йому "характер недоношеної розумом етнографічної теорії" . Оголосивши, що молоде українське покоління пориває з українофілами, М. Міхновський постав перед проблемою пошуків історичного легітимізму для висунутого ним гасла "до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної". Цю проблему він розв'язав, оголосивши минулі від Переяславської угоди 1654 р. 247 років "важким антрактом української історії", і закликав повернутись до первісних умов цієї угоди, "щоб -- спадкоємці Богдана Хмельницького -- ми по праву могли користуватись нашою спадщиною" .

УНП створила своє видавництво й видала у Львові та Чернівцях ряд агітаційно-пропагандистських матеріалів, зокрема книгу "Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії". На обкладинці цієї книги були видрукувані знамениті

"Десять заповідей УНП", які складали квінтесенцію партійних ідей: "1. Одна, єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна -- республіка робочих людей -- оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

Усі люди -- твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди суть вороги нашого народу, аж поки вони панують над нами і визискують нас. Україна для українців. Отже, вигонь звідусіль з України чу-жинців-гнобителів. Усюди і завсіди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Не зробись перевертнем-відступником. Не обкрадай власного свого народу, працюючи на ворогів України. Допомагай своєму землякові наперед усіх. Держись купи. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобіворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаси їм сили і відваги" .

Програма УНП визнавала "соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український і інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні" .

Рушійні сили національно-визвольного руху УНП бачила насамперед у робітниках і селянах, яких і збиралась об'єднати для "боротьби з пануючими, гноблячими і визискуючими". Тому в її програмі так багато місця було відведено робітничому і селянському питанням. Партія відстоювала 8-го динний повний робочий день і 4-годинний -- у суботу, скорочений день на шкідливому виробництві і для юнаків 16--18 років, заборону праці вагітних жінок, забезпечення гігієни праці та помешкання. Аграрний розділ програми УНП вимагав наділення всіх селян землею, а свій ідеал у цій галузі партія бачила в націоналізації землі "для запровадження соціалістичного строю і соціалістичного оброблення землі" .

У програмі УНП знаходимо ще одну важливу думку, яку варто віднести до її пріоритетів. У розділі "Чуже лихо не болить" УНП наголошувала, що процес демократизації панівної нації ще зовсім не обіцяє демократії для нації пригнобленої: "Байдужість демократій пануючих націй до становища зневолених мимоволі викликає підозріння, що демократія пануючих націй, вирвавши політичну власть із рук вищих класів, ставши у власті державної, може заняти їх привілейоване становище щодо націй підвладних, і може це легко зробити..." . УНП звертала на цю обставину увагу всіх пригноблених націй і закликала знищити національне гноблення по всьому світу.

Незважаючи на радикалізм програмних вимог, апеляцію до робітничого класу і селянства, Українська народна партія не дістала якоїсь широкої підтримки, вона залишалася невеликою групою інтелігентів, у роки реакції припинила свою діяльність, відновивши її лише весною 1917 р. Незалежна соціалістична Українська держава була надто екстравагантною політичною ідеєю для початку XX ст., щоб бути засвоєною широкими робітничими і селянськими масами, а інтелігенцію, надто міцно прив'язану до російського суспільства, вона лякала "зоологічним націоналізмом" (М. Грушевський). Націоналістичні гасла не знаходили широкого співчуття і розуміння серед українського загалу, і ця обставина сильно позначилася на діяльності Центральної Ради.

На зламі століть українська культура зробила значний крок уперед, вийшла за межі описового етнографізму. Література, збагачена іменами Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського, В. Стефаника, піднялася до нагальних соціальних і морально-етичних проблем. Поряд із селянською тематикою вона активно починає розробляти міську.

Помітних успіхів досягли суспільні та гуманітарні науки. Реорганізоване у Львові 1892 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, особливо з приходом до його керівництва М. Грушевського, перетворилося у модерну дослідницьку наукову інституцію. У 1898 р. у Львові розпочалося видання багатотомної "Історії України-Руси" М. Грушевського. В основу цієї праці талановитий учень В. Антоновича М. Грушевський поклав нову схему історії українського народу, яка базувалася на одрубності українців від росіян, доводила, що українці як етнос мають відмінне від росіян історичне коріння.

Наукова праця, організаторські здібності, участь у суспільно-політичному житті Східної Галичини досить швидко вивели М. Грушевського на роль лідера, ідеолога ліберально-демократичного напряму українського руху. Одночасно з ним піднімалась постать С. Єфремова, автора "Історії українського письменства", активну громадсько-політичну позицію займав Б. Грінченко -- упорядник "Словаря української мови", чимало інших діячів української культури.

Швидка політизація суспільного життя не могла не відбитися на українському культурництві. 1897 р. у Києві була створена за ініціативою О. Кониського Українська загальна позапартійна організація (УЗПО). Вона "мала за завдання згуртувати всі свідомі українські сили, розкидані по різних місцях, і, з'єднавши їх, виступити спільними силами на боротьбу за національні права українського народу, -- відзначав В. Дорошенко. -- До речі сказати, тарасівці увійшли в цю організацію. Була вона, з огляду на тодішні порядки в Росії, конспіративною, таємною; складалася з місцевих автономних громад, зв'язаних на федеративний лад; виконавчим органом її була виборна Центральна Рада, а законодатним -- періодичні з'їзди делегатів місцевих громад, що відбувалися тричі нарік" . У 22 місцевих громадах, що входили до УЗПО, налічувалося 438 членів. Серед почесних та найактивніших був, по суті, цвіт української національної еліти -- В. Антонович, Б. Грінченко, О. Кониський, С Єфремов, М. Лисенко, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, М. Ста-рицький, В. Чехівський, Є. Чикаленко, І. Шраг, тобто значна частина тих людей, які весною 1917 р. виступили організаторами Центральної Ради.

В основу діяльності УЗПО було покладено культурницьку діяльність, видання і поширення української книги. Насамперед члени організації налагодили нелегальне транспортування української літератури з-за кордону. Користуючись послабленням цензурних утисків, вони створили видавництво "Вік", завдяки якому "українська книжка починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей" . Водночас Рада УЗПО займалась протегуванням через земські установи свідомих українців на посади лікарів, учителів, статистиків, державних службовців. На початку нового століття чимало зусиль і уваги організації було затрачено на розгортання кампанії за відновлення права на друковане українське слово та запровадження освіти рідною мовою. Оскільки заборони царського уряду в царині української культури залишалися, то, хотіли того чи ні керівники УЗПО, її діяльність політизувалася. Яскравим прикладом перетворення культурної акції в політичну демонстрацію стали урочистості з приводу відкриття у Полтаві пам'ятника І. Котляревському. Обурені забороною губернатора проголошувати вітальні промови українською мовою, українські діячі демонстративно залишили зал міського театру, що викликало величезний резонанс у країні.

В умовах, коли українське друковане слово було заборонене, видання або нелегальне транспортування з-за кордону української літератури ставало справою політичною, а поширення таких книжок серед міського і сільського населення -- і поготів. Під впливом наростання революційних подій у країні назрівав конфлікт поколінь і в УЗПО. Молодші її члени наполягали на політизації організації. Як наслідок конфлікту, у 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). У програмі партії, опублікованій "Літературно-науковим вістанком" у червні 1905 p., говорилося, що головною причиною утворення партії стала потреба "боротьби за знищені права українського народу". Головним ворогом партії було названо російське самодержавство, а разом з ним -- централізація влади, політика яких "не числиться з індивідуальностями окремих народів", "примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам" . Отже, партія мала ліберально-демократичну програму, яка виходила з необхідності демократизації, децентралізації Росії, перетворення її в парламентську державу з забезпеченням автономії України шляхом скликання українського сейму і ухвали ним конституції (особливого органічного статуту). До Ради УДП в 1904 р. входили Б. Грінченко, С. Єфремов, Ю. Квасницький, В. Чехівський, М. Левицький, Є. Чикаленко. Наприкінці року Б. Грінченко, С Єфремов і М. Левицький вийшли з партії і невдовзі утворили Українську радикальну партію (УРП). У платформі партії центральне місце було відведено національній проблемі, говорилось про принизливе становище українців як народу, поділеного між двома державами, наголошувалося на особливостях російської дискримінаційної політики ("нашу мову скрізь заборонено, нас силуються денаціоналізувати з найбезсоромнішою жорстокістю, і ми не маємо тут ні одної національної інституції"). У платформі партії хоч і говорилось, що її соціальні ідеали можуть бути здійснені "при повній політичній самостійності українського народу", але, як і УСДРП, і УДП, радикали бачили Україну автономною одиницею федеративної, демократичної Росії. Розбіжності між УДП і УРП виявилися настільки несуттєвими, що 1906 р. партії знову об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію. "Слабкою стороною партії був її надто мішаний склад -- під її прапором об'єдналося майже все свідоме укр. громадянство з виїмкою соц. демократів, -- відзначав В. Дорошенко. -- Тож серед укр. демократів-радикалів можна було знайти людей і дуже радикально, а то й соціалістичне настроєних і, навпаки, людей досить уміркованих. Се, розуміється, не могло не вести до незгоди, котру даремне полагодити частим перероблюванням програми. Але ця широкість рамок партії мала й свою сторону -- завдяки їй багато елементів, що інакше стояли б осторонь, втягнулися в організоване укр. життя. Се значно зміцнило й поширило українську пропаганду" .

Таким чином, на початку XX ст. в Україні з'явилося кілька національних партій лівого та центристського гатунку. О. Субтельний звернув увагу на те, що в українському політичному спектрі не вистачало партії консерваторів. Це був, на його думку, недолік, бо згадана прогалина змушувала "українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій" . Тоді варто замислитись, а що ж заважало "українцям відповідних переконань» створити свою власну партію? Очевидно, що брак української консервативної традиції. Спроби П. Куліша започаткувати державницький напрямок суспільно-політичної думки не знайшли і, очевидно, не могли в реаліях 2-ї пол. XIX ст. знайти послідовників. Лише окремі представники класу великих землевласників-поміщиків виявляли національну свідомість, в той час як основна їх маса через систему станових пільг була так тісно зв'язана з царизмом і поміщицькими верствами Росії, тому плекати найменші надії на їх участь у національно-визвольному русі, в основі якого до того ж лежала демократична традиція, не доводилось.

2.Створення політичних партій

Події революції 1905--1907 pp. показали, що консервативні елементи склали основу політичних партій, які стали на захист самодержавства. Спроби В. Липинського сформулювати українську ідею на територіальній основі і в такий спосіб залучити до українського руху землевласників після революції 1905 р. теж особливого успіху не мали. Коло прибічників Липинського не перевищувало 30 осіб.

Якщо говорити про органічні вади українського політичного руху на етапі його становлення, то варто звернути увагу на обмеженість його соціальної бази. Загалом її складала інтелігенція, до якої долучалася лише незначна частина робітничого класу і селянства. Через зрусифікований характер українського міста промисловий робітничий клас потрапив до сфери впливу російської соціал-демократії, яка до того ж утворилася дещо раніше української і мала розгалужену мережу організацій в Україні. Непростими вийшли й стосунки УСДРП з селянством. Через соціал-демократичну доктрину, яка розглядала селянство як рудимент феодального суспільства, українське селянство не знайшло в УСДРП виразника своїх соціальних настроїв. Як на характерний приклад варто зіслатися на оцінку II з'їздом УСДРП селянських антипоміщицьких стихійних виступів 1905 р. Ці рухи українськими соціал-демократами були визнані "виразом дрібнобуржуазних інстинктів", "цілком реакційними". З'їзд ухвалив "не тільки не підтримувати таких селянських рухів, але всі сили ужити для того, щоб розвіяти ті ілюзії, які селяни покладають на ці розрухи, і щоб переконати селян, що лише організована і планомірна боротьба за соціалістичний лад є для них, як і робітників, єдиним виходом з теперішнього пригніченого становища" .

Не змогли перетворитись у масові політичні сили ні Українська радикально-демократична, ні Українська народна партії. За таких умов в українських містах створювався сприятливий ґрунт для дії загальноросійських політичних сил, а село значною частиною залишалося поза політичним життям. У своїх спогадах М. Ковалевський писав: "Брак політичної організації тодішнього українства бив просто в очі: адже довкола були українські села з їх соціальними і політичними потребами, були часто свідомі своїх зусиль селяни, які знали, чого хотять, і для яких розв'язання української справи поєднувалося з необхідними соціальними реформами. Була й інтелігенція, що могла сформулювати ці політичні і соціальні прагнення народних мас. Отже, були всі елементи для поширення політичної бази українського руху. Ця стихійна сила українства відчувалася на кожнім кроці: не було, однак, ще тієї іскри, яка народною енергію скерувала б в українське річище" .

Певну конкуренцію українському рухові складали російські народницькі організації. Вже в 2-й пол. 90-х років XIX ст. в Україні діяло кілька груп російських есерів. В Полтаві, Києві та Харкові вони провели три з'їзди і створили так звану "південну" партію есерів, яка згодом інтегрувалась до Російської партії соціалістів-революціонерів. Під час революції 1905--1907 pp. російські есери зібрали під свої прапори в Україні до 10 тис. членів.

Наростання суспільно-політичного напруження в поєднанні з кризовими явищами економіки на початку XX ст., невдалий для Росії розвиток війни з Японією обернулись революцією 1905--1907 pp. Звістка про січневу "криваву неділю" у Петербурзі розлетілась по всій країні і стала поштовхом масових антиурядових робітничих виступів. 12 січня 1905 р. в знак протесту проти розстрілу петербурзьких робітників розпочався політичний страйк робітників промислових підприємств Києва. Аналогічні страйки в січні відбулися у Харкові, Катеринославі, Житомирі, Бердичеві. В січ-ні-березні в Україні мали місце 180 страйків, в яких взяло участь 170 тис. осіб. Поряд із робітничим класом до революційної боротьби включалось селянство: за перші три місяці 1905 р. в Україні відбулося 140 селянських виступів. Селяни громили поміщицькі маєтки.

Протягом року революційний рух наростав. У вересні-грудні 1905 р. в Україні сталося 1900 селянських виступів, було розгромлено 600 поміщицьких маєтків, селянський рух охопив 64 з 94 повітів України, в 61 селі мали місце зіткнення селян з поліцією та військами. Криваву розправу над селянами каральні війська влаштували в с Великі Сорочинці на Полтавщині.

У жовтні відбувся всеросійський політичний страйк, в якому взяли участь 120 тис. робітників України. Гасло "Геть самодержавство!" оволодівало масами. Революційний рух проник у армію. 14 червня спалахнуло повстання на броненосці "Князь Потемкин-Таврический", деяких інших суднах Чорноморського флоту. В повстанні взяло участь близько 2 тис. матросів. У листопаді в Севастополі повстали моряки крейсера "Очаків", у Києві відбувся виступ саперів під проводом Б. Жаданівського, у Харкові -- збройна демонстрація солдатів 269-го Богодухівського піхотного полку. Кульмінацією революції стало грудневе збройне повстання робітників Москви. Збройні сутички робітників з військами мали місце в Києві, Катеринославі, Харкові, Олександрівську, Дебальцевому.

Розвиток революції супроводжувався організацією робітничого класу створенням Рад робітничих депутатів та профспілок. На селі дістали поширення організації "Всеросійського селянського союзу".

Під натиском революційних мас царизм був змушений піти на ряд поступок у демократизації суспільно-політичного ладу країни. 17 жовтня 1905 р. цар підписав маніфест "Про удосконалення державного порядку", який обіцяв запровадження громадських свобод слова, друку, сумління, зборів та спілок, скликання законодавчої Державної Думи.

Політичні маневри царизму потягли за собою перегрупування політичних сил країни, формування нових політичних партій. У жовтні виникла Конституційно-демократична партія Росії. Кадети, до складу яких увійшли видатні діячі науки, освіти, юриспруденції, медицини, стали однією з найвпливовіших політичних сил країни. Партія ставила своїм завданням перетворення Росії у конституційну парламентарну монархію. Осередки кадетів виникли в багатьох великих містах України. Загальна кількість їх членів наближалась до 10 тис. Серед них були відомі своїми українськими симпатіями М. Василенко, А. Вязлов, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Науменко, Ф. Штейнгель. У національному питанні кадети обрали класичну ліберальну позицію, яка не ставила питання про національну територію і не розглядала народ-націю юридичним суб'єктом. У програмі партії 1905 р. було записано: "Основной закон Российской империи должен гарантировать всем населяющим империю народностям, помимо полной гражданской и политической равноправности всем гражданам, право свободного культурного самоопределения, как-то: полную свободу употребления различных языков и наречий в публичной жизни, свободу основания и содержания учебных заведений и всякого рода собраний, союзов и учреждений, имеющих целью сохранение и развитие языка, литературы и культуры каждой народности" . Альтернативою національно-територіальній автономії кадети бачили місцеве самоуправління. Показовим був той факт, що кадети не захотіли підтримати розгляд у Державній думі питання про українську автономію, яке було внесено українською парламентарною громадою, але до порядку денного так і не було заявлене. Велика промислово-торговельна та фінансова буржуазія, а також значна частина великих землевласників об'єдналися в "Союзе 17 октября". Октябристи боронили єдину і неподільну Росію з сильною монархічною владою. Партійні організації (відділення) "октябристів" в Україні нараховували приблизно таку ж кількість членів, як і кадетські -- близько 10 тисяч. Серед октябристів було кілька представників старовинних козачих старшинських родів, які вже давно інтегрувались 1917 р. у російське дворянство і свої станові інтереси ставили куди вище національних. Ця обставина, за спостереженням М. Ковалевського, відкидала "цю панівну верству нащадків колишньої старшини до реакційного російського табору" .

Найпотужнішу інтервенцію на українські землі на початку XX ст. здійснили праві консервативні російські сили, які ставили собі за мету охорону самодержавства та експансію російського націоналізму. Вони користувались підтримкою уряду; міністр внутрішніх справ Росії (1902--1904 pp.) В. Плеве, поборник політики русифікації російських окраїн, був одним з ініціаторів розгортання російського чорносотенного руху. Організаційним центром чорносотенства в період революції 1905--1907 pp. став "Союз русского народа", створений у листопаді 1905 р. Його ідеологія будувалась на тезах про єдність і неподільність Російської імперії, єднання царя і народу, на запереченні національних автономій та відвертому антисемітизмі. Великі організації союзу виникли в Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові. В Україні "Союз русского народа" об'єднав у своїх лавах 190 тисяч членів, що складало майже половину його складу. Поряд з союзом в Україні утворились і діяли різноманітні російські монархічні й водночас націоналістичні організації, серед завдань яких обов'язково була присутня боротьба з українським рухом, їхнім друкованим органом стала газета "Киевлянин", яку редагував Д. Піхно. До таких організацій належали "Партия правого порядка", "Русское братство", "Русская монархическая партия", "Киевское русское собрание". Всі вони мали ідеологію, аналогічну "Союзу русского народа", а тому через якийсь час опинились у його лавах.