Поняття язичництва

Размещено на http://www.allbest.ru

Терміном язичництво у християнському богослов'ї, а частково і в історичній літературі визначаються дохристиянські та нехристиянські, головним чином політеїстичні релігії.

Язичництво -- релігія людей того рівня розвитку,' коли все специфічно людське прирівнюється до природного і сприймається як магічні випари, продукти цього природного. Людина -- частина загального цілого, природи, космосу, її життя не можна відокремити від космосу. Людська спроможність упорядкувати космос привела до визначення семи координат світу, за якими можлива орієнтація у виборі сторін чи напрямків: верх -- середина -- низ -- схід -- південь -- захід -- північ. Наприклад, міфологічна модель світобудови використовує універсальний символ світового дерева.

Чим же була первісна релігія? “Нічим, як тільки почитанням природи, -- писав І. Франко,-- котре на тім полягало, що первісний чоловік наділяв цілу природу життям і чувствами, подібними до своїх власних… Релігією первісного чоловіка був анімізм (віра в загальне одушевлення) чи то в неясній формі фетишів (живих, шкодячих або помагаючих чоловікові предметів, амулетів і пр.), або в формах звірячих (зооморфізм) і людських (антропоморфізм) ”. У язичництві людина все сприймає як таке, що перебуває у живому взаємозв'язку й активній взаємодії.

На Русі особливо вшановувалися такі язичницькі боги: Лада -- життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту -- вогню й води в єдиній особі, мати Сонця; Див -- яскраве небесне склепіння (небесний екватор); Сварог -- зодіак (екліптика); Дана ( ля) ~ втілення води; Полель -- втілення світла (Сіріус); Перун (грецький Гіперіон, зендський Пейрамун) -- батько Сонця, Місяця и зорі (астральної тріади Русі), його образ на небі -- сузір'я Стрілець; Волос (Тур) -- сузір'я Тілець (Волосожар); Берегиня -- прадерево Світу (галактика, Земля); астральна тріада Русі: Місяць (Дідух Коляда -- Василь), Сонце (Сварожич -- Ярило) Зоря (Венера -- Іштар -- асс., Астарта -- фінік.). Доіндоєвропейські протослов'янські назви мали: Коза (Капелла); Плуг (Оріон) Хрест (Лебідь); Борона (Кассіопея); Віз (Велика Ведмедиця); Пасіка (Мала Ведмедиця) та ін.4

Давньоруський князь Володимир, прагнучи об'єднати племена спільною вірою, звелів зібрати усіх ідолів у спеціально визначеному місці. За літописними, літературними та фольклорними джерелами київський пантеон (лат. Pantheon -- храм усім богам) виглядає так: 1) Дажбог, Хоре, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош («Повість минулих літ); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда («Густинський літопис» і “Синопсис” Гізеля); 3) Сварог і Сварожич («Іпатіївський літопис»); 4) Берегиня, Плуг (інші літописи); 5) Див, Яр, Тур («Слово про Ігорів похід»); 6) Дана, Леля, Прія, Полель, Ярило, Місяць, Зоря, Баба (давньоруська література і фольклор).

Язичницькі боги виступали у різних іпостасях. Перун, наприклад, відомий як громовержець, змієборець, але йому властива і “світська” роль (його “двійником” називають Вія, що є слов'янським аналогом індійського Вайю). Як бог грози і плодоносного дощу він також був наділений життєдайними функціями чоловічого начала Символи Перуна -- кінь, солярний та громовий знаки. Ще про Перуна відомо, що він був княжим, дружинним богом.

На особливу увагу заслуговують Род і Рожаниці. Від них безпосередньо залежали функції родючості та життєдайності. їх образи пов'язані з символікою зоряного неба, зірок. На думку відомого дослідника язичництва Б. Рибакова, культ Рода виник разом з культом Рожаниць задовго до появи дружинного культу Перуна. У період матріархату виникає образ Великої Богині, пізніше він трансформується в образ верхового бога -- покровителя рільництва, примхливого і грізного повелителя дощу, хмар, блискавки, від якого залежить усе життя на землі. Цей бог мав відношення до всіх трьох ярусів світу, до всіх його сторін.

Б. Рибаков детально дослідив унікальну пам'ятку IX ст., відому під назвою Збруцького ідола, і виявив тут пантеон слов'янських божеств . Це чотиригранний вапняковий стовп, квадратний у перетині, заввишки 2 м 67 см. Верхня його частина оформлена у вигляді круглої шапки з хутряною опушкою. Під спільною шапкою-- чотири людські обличчя, котрі завершують чотири пласкі грані ідола.

Чотириликий бог (під одною шапкою) дивиться “на всі чотири боки . Збруцький ідол вважається втіленням дохристиянських слов'янських уявлень про Всесвіт з його трьома світами: верхнім -- небесним, середнім -- земним, людським, і нижнім -- світом предків, земних глибин.

Функціонально це виглядає так:

1. Небесна сфера: Дажбог -- божество світла, сонця, податель благ, містичний прародитель руських людей (дажбожих онуків) -- Перун -- бог грози та блискавки, покровитель воїнів.

2. Земний простір: Мокош -- “Мати врожаю”, господиня символічного рогу достатку, одна з двох рожаниць. Лада -- друга рожаниця, покровителька весняної ярої вегетативної сили та шлюбів (вона зображена з кільцем у руці). Люди -- біля підніжжя божества. На бічній грані біля жіночої постаті зображено дитину.

3. Підземний світ: Волос-Велес -- доброзичливий бог землі, де упокоїлися предки, обережно тримає на своїх плечах площину земного простору з людьми на ній.

В уяві язичників світ був заселений богами, грізними і добрими, доброзичливими й не дуже. Мавка, чугайстер, лісовик, упирі, домовик, “той, що в скалі сидить”, водяник тощо -- персонажі, з якими постійно “мав справу” наш предок. На них треба було зважати, приносити жертви, щоб задобрити, або навпаки, вміти себе охоронити, оберегти. Жертви приносили і в кумирнях, і в гаях, і в воді, і на кладовищах. Вигляд ці жертви мали різний. У наш час збереглося дуже багато залишків язичницьких обрядів, які поглинуті християнством, і ніхто на це не зважає. Вони сприймаються як свої. Чиї “свої”? Язичницькі? Християнські? Ні, просто народні.

Чудово описав давні народні звичаї Михайло Коцюбинський у “Тінях забутих предків”. “На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повного вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра та відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скуштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилося закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, -- але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з'являлись ніколи,-- і легко зітхав”6

Іноді ці жертви сприймалися як рівноцінний .обмін з природою, з космосом. Це добре видно з аналізу календарних свят, адже ці свята (у розумінні язичника) -- не що інше, як задана космосом схема поведінки.

У циклічності космічного процесу беруть участь вегетативні сили природи і солярна сила, символізована вогнем. Найвищу активність добрих і злих сил природи пов'язували з чотирма часовими точками річного циклу: весняним й осіннім рівноденням, літнім і зимовим сонцестоянням. Перемога добрих сил заздалегідь передбачалась, але люди повинні були допомогти їй здійснитися. В язичницькому світосприйнятті виконання впродовж року обрядових магічних дій забезпечувало родючість землі, здоров'я худоби, благополуччя сім'ї і передусім перемогу космічних сил світла.

Про давні поховальні обряди нашого народу свідчать арабські джерела IX ст., розкопки українських могил IX-X ст., зокрема Чорної могили у Чернігові . Еволюція поховального обряду відображає зміни уявлень давніх слов'ян про потойбічний світ . Існувало повір'я, що життя не закінчується зі смертю, і покійники можуть з'являтися серед людей. Тому померлого споряджали на “той світ” дбайливо, щоб йому “всього вистачало” і він “не шкодив” після смерті. Спочатку померлих закопували в могилі у скорченому вигляді, що За формою нагадував ембріон -- так відбувалася підготовка до другого народження на землі, до перевтілення в якусь живу істоту. Згодом практикується кремація, спалення мерців. Тривалий час інгумація (поховання в землі) та кремація співіснують. Ритуал кремації відповідав соціальному стану померлого. Вважалося, що небіжчик після смерті продовжує те життя, яке мав на землі. В могили простих людей, окрім посуду з їжею та напоями, клали знаряддя праці сокири, серпи, мотики, ножі, за допомогою яких вони могли забезпечити своє “існування на тому світі”. Коли помирав багатий та знатний чоловік, разом з ним спалювали жінку (або якусь дівчину, але не рабиню), слугу, а також різні коштовні речі, зброю тощо.

Звідси зрозуміло, якою була ціннісна установка: накопичити у земному житті більше багатств, що разом з померлим підуть на “той світ” (або закопаними в землю, або спаленими на багатті) і забезпечать йому кращу долю. ідол збруцький язичництво

Язичницькі уявлення про потойбічний світ вимагали від слов'янина мужності, стійкості, самопожертви, бо зрадника та порушника присяги чекало вічне рабство після смерті. Язичницькі жреці проповідували: ті, хто на землі потрапив у рабство або в особисту залежність, на тому світі” будуть у такому ж стані. У зв'язку з цим рус-язичник вибирав смерть, якщо виникала дилема: продовжити своє життя на землі рабом або залежним і так визначити свою долю у потойбічному світі, чи звести рахунки з цим світом і “піти туди” людиною вільною.

З появою соціальної диференціації неминуче відбувалася поляризація культу небожителів. В оселях простого люду посилювався культ предків, “дідів”. Сільський волхв повинен був знати всі обряди, заговори, ритуальні пісні, цілющі властивості трав, вміти обчисляти календарні строки всіх магічних дій, щоб вплинути на врожай та людську долю. За сумою знань він повинен би наближатися до сучасного професора етнографії; але етнограф мусить довго вишукувати напівзабуті пережитки, а давній чаклун, очевидно, одержував добрі знання від своїх учителів-попередників.

Серед знаті були спеціальні люди, які розробляли й удосконалювали систему загальних обрядів, створювали тексти молебнів та співу, передавали зафіксовані традицією форми звертання до богів та заклинання ворожих людині сил. Ймовірно, кожен язичницький храм мав постійного жерця і служителя, щоб підтримувати незгасний вогонь (як у храмі Перуна), відбирати тварин для жертвоприношень, організовувати молебні тощо. Виняткова роль -- належала волхвам-чаклунам у створенні різноманітного обрядового фольклору. Язичницькі жерці належали до безпосереднього оточення князя й брали участь у важливих державних справах.

Язичництво відобразило найважливіші сторони господарської, соціальної, духовної сфери давніх суспільств та їх природного оточення. В язичництві чітко виражені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність.

У системі цінностей слов'янського язичництва відбилося прадавнє розуміння всезагального універсального закону Всесвіту. Язичництво витіснили офіційні монотеїстичні релігії, на Русі -- християнство. В умовах формування на Русі класового феодального суспільства язичництво переживало кризу, воно вже не могло задовольняти нові соціальні потреби.

Размещено на Allbest.ru