Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

ДЖЕРЕЛА З ГЕНЕАЛОГІЇ СЕЛЯН ПОДІЛЬСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ: СТАН ЗБЕРЕЖЕННЯ, ІНФОРМАТИВНЕ НАПОВНЕННЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ (1793-1917 рр.)

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

ЛЕГУН Юрій Вікторович

Київ - 2006



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, Щербак Микола Григорович, завідувач кафедрою архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Дубровіна Любов Андріївна, директор Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

доктор історичних наук, професор Казьмирчук Григорій Дмитрович, завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

доктор історичних наук, професор Щербак Віталій Олексійович, декан факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться __22 січня________ 2007 р. о ___10.00_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий "__13__" _грудня_____________ 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура роботи визначена її метою, змістом та поставленими дослідницькими завданнями. Значний вплив на неї мав і сучасний стан збереженості окремих типів і видів джерел, які склали предмет дослідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел (50 стор., 506 позицій), додатків (15 стор.). Загальний обсяг складає 491 сторінку.

Актуальність дослідження особливостей формування, стану збереження, інформативного наповнення писемних джерел з генеалогії селян Подільської губернії, створених у період входження цієї території до складу Російської імперії, зумовлена комплексом чинників.

В першу чергу її мотивує швидке зростання інтересу до вивчення власних родоводів, яке в останні десятиліття охопило значну частину українського суспільства. Стрімке розширення кола дослідників, які звертаються до архівних установ України з подібними запитами, є справжнім викликом, який постає перед державними структурами, науковою спільнотою, громадськістю і потребує швидкого та якісного вирішення. Без вивчення і опису джерельної бази, створення зручної системи доступу до архівної інформації, забезпечення архівного пошуку добірними методичними і довідковими виданнями цей суспільний інтерес ризикує бути штучно зведений нанівець.

Генеалогічні розвідки базуються цілком і виключно на даних персонального характеру - згадках імен, прізвищ суб'єктів дослідження, основних дат життя, місця проживання, кола родичів. Джерела з такою інформацією слугують основою для історичних досліджень не тільки з родознавства селянства, але й соціально-економічних відносин, аграрної історії, біографістики, етнографії, мікрорегіоналістики та багатьох інших дисциплін. Таким чином, вивчення джерельної бази генеалогії селян має міждисциплінарне значення і дає цінний матеріал для багатьох суміжних галузей історичної науки.

Увага науковців до джерел з генеалогії відповідає загальносвітовій тенденції до перенесення акценту на вивчення людини, родини, мікроспільноти, як суб'єктів історії. Мало яка інша галузь історичних досліджень виявляє такий сильний інтерес до окремої особи, обставин життя певної родини. Дослідження родоводів окремих сімей створює нові можливості для розгляду традиційних історичних проблем, але під іншими кутами зору. Підтверджує це і потужна традиція родознавчих досліджень селянства у європейських країнах, і значна активізація такої роботи в останні роки у наших сусідів - росіян та поляків.

Розвиток генеалогії селянства базується на специфічній джерельній базі, яка має інший характер, склад, особливості формування, потребує особливих методик дослідження, аніж традиційні напрями, пов'язані з пануючими прошарками суспільства. Ці розрізнення випливають з жорстко фіксованого соціального статусу кожної верстви у Російській імперії. Відмінні системи оподаткування, військового набору, судочинства породжували різні джерельні комплекси з генеалогічною інформацією. Упродовж століть генеалогія досліджувала лише правлячі роди. Відповідно джерела з родознавства шляхетських станів мають глибокі традиції наукового вивчення і опрацювання. Але сьогодні відбувається розширення поля генеалогічних досліджень на нові ділянки та напрями. Фактично на наших очах формується нова підгалузь традиційної спеціальної історичної дисципліни - генеалогія селянства, розвиток якої потребує нових джерелознавчих досліджень.

Дослідження джерел з селянського родознавства допоможе повноцінно зреалізувати інтерес представників сучасної політичної, економічної, культурної еліти до власної сімейної історії. Наслідком правової емансипації та потужних соціальних пертурбацій, які стрясали суспільство у ХХ ст., стало вагоме, а часом і домінуюче представництво вихідців з селянських родин у вищих шарах українського соціуму. Їх зацікавлення у вивченні сімейної історії реально сприяє формуванню матеріальної основи для поглиблення генеалогічних досліджень загалом.

Увага фокусується на джерелах з генеалогії селян і тому, що українці мають переважно землеробське походження. Адже ще й в середині ХХ ст. посполиті складали переважну більшість українського населення. Відтак, не знаючи історії походження селянських родів, їхнього генеалогічного паспорту, важко вести мову про глибинну всебічну, позбавлену „білих плям” національну історію.

Через низку складних історичних обставин географія збереження писемних джерел з теренів Правобережної України досить широка - крім українських, вони перебувають в архівах Польщі і Росії. Залучення до наукового обігу та генеалогічної практики якомога ширшого кола історичних джерел є актуальною проблемою розвитку цієї спеціальної історичної дисципліни. Архівні збірки джерел з персональною інформацією щодо селян Центрального і Східного Поділля охоплюють значний історичний проміжок і поділяються на документи часів Речі Посполитої, Російської імперії та Радянського Союзу. Виходячи зі стану їх збереженності, рівня концентрації у архівах, обсягу та інших характеристик, актуальним є завдання наукового вивчення і популяризації інформації про стан матеріалів, утворених у часи Російської імперії, які на території Поділля припали на період від 1793 до 1917 рр.

Практичну потребу вивчення і опису джерельної бази з генеалогії селянства окремого регіону підтверджує і власний досвід дисертанта, позитивна реакція істориків, краєзнавців і генеалогів на публікації збірок матеріалів та покажчиків.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в руслі наукових досліджень, які проводяться кафедрою архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дисертаційного дослідження є комплекс джерел з генеалогії селянства Подільської губернії, укладених у 1793-1917 рр.

Предметом дослідження є тенденції формування джерельної бази з генеалогії селянства, її класифікація, встановлення повноти та достовірності джерельної інформації і з'ясування значення для практичного виконання генеалогічних реконструкцій.

Метою роботи є виявлення, атрибуція та характеристика джерел селянського родознавства, з'ясування їх інформативних можливостей для дослідження генеалогії селянства регіону. Ця мета здійснена шляхом реалізації таких завдань:

з'ясувати основні етапи та напрямки розробки проблеми джерельної бази генеалогічних досліджень селянських родин, проаналізувати вміст праць українських, російських та польських авторів з цієї та подібної проблематики;

виявити основні архівні джерельні комплекси з генеалогії селянства Поділля у архівосховищах України, Росії та Польщі, дати аналітичну характеристику цих колекцій документів, окреслити коло основних церковних та світських інституцій, з канцелярій яких походять документи;

простежити особливості формування, правового регулювання та цільового призначення окремих складових документального масиву джерел;

дослідити відмінності функціонування різних систем державного, церковного, господарського обліку населення на території регіону та вплив цих відмінностей на характер генеалогічної інформації у відповідних видах джерел;

встановити час створення й використання, межі територіального поширення та сучасний стан збереження тих чи інших видів документів;

з'ясувати рівень інформативного наповнення різних видів та типів писемних джерел, окреслити коло джерел, які мають найбільше практичне значення у генеалогічній роботі;

визначити максимально ефективну методику їх опрацювання, яка дозволить одержати оптимальні результати у справі укладання родоводів селянських родин;

дослідити можливість використання у генеалогічних розвідках нетрадиційних для цього напряму видів джерел (картографічних матеріалів, документів військового обліку тощо);

проаналізувати наявні системи класифікації історичних джерел. На основі аналізу розробити класифікаційну схему генеалогічних джерел, які укладалися на території регіону у досліджуваний період.

Хронологічні рамки роботи зумовлені завданнями розгляду джерел з генеалогії селянського населення Подільської губернії в часи входження регіону до складу Російської імперії, простеження етапів створення різних типів та видів документів. Вони охоплюють період від 1793 до 1917 р.

Нижня хронологічна межа пов'язана з приєднанням території Центрального та Східного Поділля до складу Російської імперії, запровадженням на цих теренах імперської системи управління, оподаткування та обліку населення. Серед джерел, яким присвячене дослідження, важливе місце займають матеріали державного обліку населення, поміж якими особливе значення мають ревізійні списки - документи фактично першого загального перепису населення краю. Проведення основної частини першої ревізії на теренах Поділля припало на 1795 - 1796-й рр. Це дозволило б позначити нижню межу дослідження 1795-м роком - роком початку масового запровадження власне російської облікової системи на цих територіях. Однак, окремі перші ревізійні реєстри регіону датувалися ще кінцем 1794 року. До того ж, місцева російська адміністрація іще раніше здійснила численні підготовчі заходи до проведення ревізії та фактично розпочала окремі облікові дії відразу після введення військ на ці території. Тому на титулі дисертації значиться 1793-й рік - дата приєднання Поділля до Російської імперії. історичний генеалогія архівний родознавство

Аналіз джерел закінчується 1917-м роком - часом ліквідації управлінського апарату царської Росії, та проголошення наміру держави перебрати від церкви функції реєстрації актів цивільного стану. Однак подекуди дисертант виходить за означені хронологічні межі, якщо того вимагає логіка викладу матеріалу.

Територіальні межі дисертації охоплюють Подільську губернію Російської імперії у кордонах 1797-1917 рр. Встановленню таких обрисів територіально-адміністративної одиниці передував період пошуку оптимальної системи територіального устрою новоприєднаних територій. У перші роки після другого поділу Речі Посполитої терени Поділля перебували у складі Ізяславської та Брацлавської губерній (березень 1793 - лютий 1796 рр.). 20 лютого 1796 року було відкрите Брацлавське намісництво, яке проіснувало до 30 квітня 1797 р. Нарешті, Павло І своїм указом від 12 грудня 1796 р. наказав створити з „колишньої Польської України, Волині і Поділля” дві губернії - Волинську і Подільську, а також виділити відповідну частину території для створення Київської губернії. Відтак, як реально існуюча адміністративно-територіальна одиниця, Подільська губернія постала з 1797 року.

Тим не менш, зважаючи на часову непорівнянність цих кількох перших років, наповнених пошуками системи устрою теренів Поділля, та подальших понад 100 років її стабільного існування, недоречно вводити до назви праці вказівки на такі територіальні одиниці як Брацлавська губернія і намісництво.

Термінологія. Специфіка російської державної і церковної документації полягає у тому, що вона містить велику кількість термінів, які не мають прямих відповідників у інших мовах. Такі слова та словосполучення як „ревизские сказки”, „присутствие”, „отдатчики”, „оклад”, „уставные грамоты”, „брачные обыски” тощо є творчістю представників цього бюрократичного апарату і при перекладі на іншу мову вимагають розлогих пояснень і уточнень.

Чимало категорій вживалися зовсім не у тому значенні, до якого звик пересічний читач. Так, переклад слів „объявление” та ”условие” як „оголошення” та „умова” буде невірним, оскільки вони у певних адміністративних і господарських відносинах вживалися у значенні „список рекрутів”, „контракт”. Тому значна частина термінів подана у їх природному, російському написанні, доповненому певними розшифровками та тлумаченнями. Інші ж дефініції подані в українському перекладі, з поясненням, чому обрано саме таке звучання: „сказки” - „списки”, „брачные обыски” - „передшлюбні опитування”. Деякі терміни використані в українській транскрипції російського звучання: „присутствіє”. У кожному такому випадку дисертант виходив з прагнення якомога точніше зберегти первинне значення і звучання слова та найкраще донести його зміст до українського читача. Саме тому значна частина джерельних цитат у тексті також подана у оригінальному російському або польському написанні.

Методологічною основою дослідження стали джерелознавчий, порівняльний, порівняльно-генеалогічний, а також загальнонаукові методи типологізації та класифікації. Провідну роль відіграли джерелознавчі методи, які дозволили всебічно опрацювати матеріали та виявити інформаційні можливості джерел. Застосовуючи порівняльні методи, вдалося проаналізувати широку палітру документів задля виділення їх особливостей.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що автор вперше в українській історіографії ґрунтовно проаналізував характеристики джерел з генеалогії селян окремого великого регіону та запропонував систему їх класифікації. Наукова новизна дисертаційної роботи знайшла свій вияв у тому, що в ній:

введено до наукового обігу значну кількість джерельних комплексів та окремих документів. Серед них - колекції топографічних мап ХІХ ст., уставних грамот часів аграрної реформи, матеріали першого загальноросійського перепису, збірки геометричних, люстраційних, повірочно-люстраційних інвентарів казенних сіл, справи позичальників Селянського поземельного банку, друковані списки убитих та поранених солдатів часів першої світової війни тощо;

здійснено аналіз стану збереження, особливостей укладання та інформативного наповнення писемних джерел з генеалогії селянства Подільської губернії в архівних і бібліотечних збірках Києва, Вінниці, Кам'янця-Подільського, Хмельницького, Москви, Санкт-Петербурга, Варшави, Кракова;

доведено, що існує реальна можливість здійснення реконструкцій родоводів переважної більшості селянських родин регіону щонайменше до кінця XVIII століття. Результати дослідження засвідчують збереженість і придатність до практичного використання цілого комплексу джерел з генеалогії селянських родів;

з'ясована практична цінність використання у генеалогічних розвідках нетрадиційних видів історичних джерел - планів населених пунктів і окремих земельних ділянок, різноманітних документів судового провадження, справ про накладання церковної покути, списків позичальників збіжжя у громадських складах тощо;

вперше систематизовано доробок українських, російських та польських істориків з тематики класифікації генеалогічних джерел. На основі аналізу таких джерелознавчих досліджень та власного емпіричного досвіду автора запропоновано кілька класифікаційних схем поділу масиву джерел з генеалогічною інформацією про селян Подільської губернії. Одна з таких систем знайшла свою реалізацію у структурі дисертаційного дослідження;

визначені критерії, за якими встановлюються відмінності між джерелами: генеалогічними, генеалогічного характеру, зі вмістом генеалогічної інформації. З'ясовано, які конкретно види документів з генеалогії селянства представлені у кожній такій джерельній групі;

з'ясовано особливості проведення переписів, статистичних обрахунків людності на території Подільської губернії, широту охоплення ними населення, визначено корпус документів, у яких нотувалися отримані відомості;

показано різницю вмісту родознавчої інформації у різних видах документів і, відповідно, встановлено ступінь придатності та цінності таких пам'яток для використання у генеалогічній роботі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані під час підготовки підручників зі спеціальних історичних дисциплін, джерелознавчих і краєзнавчих праць; укладання словника генеалогічних термінів. Багатий фактологічний матеріал тексту дисертації має значення для роботи архівістів, джерелознавців. Праця може бути використана як путівник при плануванні і виконанні різнопланового архівного пошуку. Покажчики, вміщені у додатках, стануть у нагоді не тільки дослідникам родоводів, але й історикам - краєзнавцям. Дисертантом також залучено опрацьований матеріал до створення документального фільму „Куди веде родовід” за участю Голови Польського геральдичного товариства професора С. К. Ку-чинського.

Аналіз змісту джерел дозволив виробити методику їх опрацювання, окреслити етапи генеалогічного пошуку. Перш за все, ця робота вимагає якісної попередньої підготовки - ретельного опитування родичів, вивчення домашніх архівів, документації радянського періоду. Зібрані таким чином відомості мають підвести дослідника до інформації про осіб, які жили або народилися у перші десятиліття ХХ ст. Тільки у такому разі можна розпочинати архівний пошук серед матеріалів, які склали предмет аналізу у даній дисертації. Далі слід опрацьовувати документи, в яких фіксувалося максимально широке коло жителів певного населеного пункту. Саме такі види джерел - метричні книги, сповідальні відомості, господарські інвентарі переважно і перебувають у центрі уваги сучасних генеалогів.

Іншою важливою умовою архівної евристики є дотримання принципу поступового і методичного просування в глиб років. Оскільки сучасні дослідники селянських родоводів будують майже винятково висхідні змішані схеми (від нащадків до пращурів за батьківською і материнською лініями), важливо зберегти поступовість і не втратити жодного наступного покоління предків. Для успіху генеалогічних розвідок особливо важливе значення має хронологічна цілісність добутої інформації. Бо тільки за цієї умови можна реконструювати схему роду - безперервного часового зв'язку різних поколінь.

Ще один суттєвий момент, який необхідно враховувати при організації пошукової роботи, - належність об'єктів пошуку до певної категорії селянства. Адже ця верства була досить неоднорідною за своїм статусом.

Наукова апробація. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Відділу спеціальних історичних дисциплін Інституту історії НАН України, кафедри етнології Вінницького державного педагогічного університету, доповідалися на всеукраїнських, міжнародних та регіональних конференціях: ІІ міжнародному науковому конгресі українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, 17 - 18 вересня 2003 р.); VIII Петербурзьких генеалогічних читаннях „Питання генеалогічної евристики” (Санкт-Петербург, 17 червня 2004 р.); міжнародній науковій конференції „Проблеми етносоціального та етнокультурного розвитку Київської Русі та слов'янський світ” (Київ, 24 травня 2005 р.); ІІ Міжнародному науково-практичному семінарі „Кайндлівські читання” (Чернівці, 28 - 29 травня 2005 р.); ХХ Вінницькій науковій історико-краєзнавчій конференції (Вінниця, 27 - 28 жовтня 2005 р.); наукових геральдичних конференціях у м. Львові.

Основні положення та висновки роботи викладено у 21 опублікованій праці автора, у тому числі в монографії (516 с.); збірнику матеріалів (284 с., у співавторстві, особистий внесок автора - підготовка вступної частини, ілюстрацій, картографічних матеріалів, забезпечення комп'ютерного набору і друку); архівному покажчику (72 с., у співавторстві, особистий внесок автора - передмова, а також упорядкування 7 з 12 розділів); 18 статтях у фахових виданнях та 4 публікаціях матеріалів наукових конференцій.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, наголошено на питанні наукової новизни дисертації, що знайшло своє відображення у основних положеннях і висновках, винесених на захист. Вказано на практичне, прикладне значення та апробацію одержаних результатів, охарактеризовано структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі „Історіографія проблеми та актуальність генеалогічних досліджень” проаналізовано стан висвітлення досліджуваної теми у історичній науковій літературі. Джерела з генеалогії ставали предметом досліджень лише епізодично, переважно у відповідних частинах і розділах генеалогічних розвідок. Причиною такої ситуації є сучасний початковий етап становлення самої генеалогії селянства, як галузі наукових досліджень.

У розділі розглянуто особливості і традиції генеалогічних досліджень з селянської тематики в українській, російській та польській історичних науках. Звернення до двох останніх національних історіографій пояснюється фокусуванням у орбіті їх наукових інтересів українських земель, які в різні періоди входили до складу цих двох держав.

Аналіз здобутків вчених з обсягу родознавства свідчить про означений вектор значного переважання проблем елітарних верств суспільства. Протягом віків чітко простежується зв'язок генеалогічних досліджень з матеріальними і станово-соціальними потребами: обґрунтуванням шляхетного походження та права на власність.

Через ці та деякі інші причини, у XVIII-ХІХ та й на початку ХХ ст. серед генеалогічних праць істориків відсутні доробки на кшталт створення селянських чи робітничих родознавчих схем. Хоча у таких працях вже фігурує чимало матеріалу про пращурів роду - вихідців з середніх та нижчих верств суспільства (переважно - з козаків).

Рубіжні етапи в розвитку генеалогії означені появою перших методик її дослідження, які удосконалюючись, привели до формування на теренах України повноцінної історичної наукової галузі наприкінці ХІХ ст. Саме тоді визначено значення генеалогії для розвитку загально-історичних досліджень, яке дозволяло крізь призму життя окремих родів побачити особливості історичного процесу цілої нації, країни. Однак, відсутність соціальної мотивації до вивчення історії селянських родин та інші причини не дозволили поодиноким прикладам уже наявних у цей час тематичних робіт набути ознак систематичності і перетворити селянську генеалогію на повноцінну галузь наукових досліджень.

Серед дослідників початку ХХ ст. посилюється інтерес до вивчення династій селян-підприємців та інших неординарних селянських родів. У цих працях наводяться різні види родослівних, викладаються основні принципи їх складання, міститься інформація про численні джерела, включаючи і сімейні архіви селян.

Загалом же спроби вивчати проблему у цей час були поодинокими та безсистемними. Виняток може складати пошукова робота, виконана селянином Кушніром-Марченком К.Ф. над укладанням селянських родоводів кількох сіл Золотоноського повіту Полтавської губернії.

Генеалогічна тематика перших років радянської влади - до початку 1930-х - означена невеликими за обсягом статтями, окремими розвідками. Хоча радянська історична наука досить упереджено ставилася до генеалогії, вона використовувала методологію останньої у тій чи іншій формі. Це стосувалося робіт з євгеніки довоєнного періоду. Іншим напрямом, що розвивався в СРСР, було вивчення трудових „династій”, які переважно мали сільське коріння.

У 1960-ті роки інтерес до генеалогії, зокрема перших паростків селянської, визначався загальним прогресом у гуманітарних науках, змінами настроїв у суспільстві. Сприяла цьому і поява численних публікацій документів, джерельних матеріалів, де знайшлося місце і генеалогічним пам'яткам. Та загалом, генеалогічна тематика селянського спрямування аж до кінця 80-х років ХХ ст. у працях радянських дослідників ледь жевріла. Виняток складають поодинокі роботи А. Введенського, С. Вєсєловського, Н. Воскобойнікової, М. Громико, Н. Носова та ін. Окремі розвідки, переважно в царині шляхетської генеалогії, здійснювали українські історики в діаспорі.

Масово починають з'являтися праці з дослідження селянських родоводів тільки з початку 1990-х років. Актуальності набувають вивчення мало- або зовсім невідомих землеробських сімей; постають джерелознавчі та методичні розробки з цієї теми. Швидкими темпами розширюється коло дослідників, які займаються власною генеалогією, досить часто цілком або частково базованою на селянському корінні. Від цього часу постійно вводяться до наукового обігу все нові види писемних джерел, у яких зафіксовано інформацію генеалогічного значення щодо осіб і родин хліборобів.

Із здобуттям незалежності української держави перед дослідниками постали нові можливості у вивченні національної генеалогії та генеалогії селян зокрема. Суспільні перетворення стимулювали загальний інтерес до історії, одним з проявів якого стала зацікавленість у вивченні власного родоводу. Розширення інформаційного обміну з іншими країнами дозволило залучити до наукової практики в Україні досягнення і результати, отримані іноземцями у ході багатолітніх досліджень.

Важливо, що відтепер для українських науковців стали доступнішими напрацювання польської історіографії у цій царині. Адже науковці цієї країни також вивчали історичні явища і процеси на українських теренах, але під значно меншим ідеологічним тиском. Хоча тут також відчувається значне переважання інтересу до шляхетських родин і притлумлена увага до вивчення непривілейованих станів, зокрема - селян.

Частина розділу присвячена аналізові діяльності самоврядних генеалогічних об'єднань, кількість яких стрімко зростала на межі ХХ і ХХІ століть. Скрізь і завжди поява наукових інституцій - товариств (з різними назвами) викликає започаткування наукової журнальної періодики, публікацію праць, проведення конференцій, круглих столів. Це - могутня сила для об'єднання, координації діяльності, виховання молодих дослідників.

Останніми роками спостерігається швидке зростання кількості аматорських публікацій, присвячених історії власних родин. Це безумовно позитивне явище не позбавлене, однак, певних “хвороб росту”. Зокрема, воно хибує на низький методологічний рівень розвідок та вузькість використовуваної джерельної бази. Саме тому актуальними для подальшого розвитку вітчизняної генеалогії стають джерелознавчі дослідження, методичні опрацювання, укладання покажчиків, довідників, баз даних.

Поява книг, в яких поєднано суто генеалогічну інформацію зі спогадами та іншими джерелами особистого походження, дає підстави на висновок про перспективність залучення до генеалогічних досліджень ще не використаних джерел, а, відтак, на перспективність широкомасштабної роботи в напрямі розвою селянського родознавства.

Родинні спогади, як і мемуари, є тими літературними жанрами, які органічно пов'язані з генеалогією і пробуджують серед широкого загалу читачів інтерес до з'ясування обставин історії власної родини. Іншим видом історико-літературних творів, у яких більшою чи меншою мірою відображаються генеалогічні відомості про селян, є краєзнавчі нариси, історії сіл.

У розділі охарактеризовано також сучасний стан розробки та запровадження комп'ютерних технологій у сфері отримання та аналізу генеалогічної інформації.

У цій галузі робота проводиться по 3-х основних напрямах:

1. Створення комп'ютерних баз даних, занесення до них інформації персонального характеру.

2. Розробка та поширення спеціалізованого програмного забезпечення для створення баз даних, генеалогічних таблиць, родоводів.

3. Поширення генеалогічної інформації в Інтернеті, створення он-лайнового поля спілкування дослідників сімейної історії.

У двох останніх видах діяльності відчувається надзвичайно тісний зв'язок української генеалогічної науки і практики з російською. Саме тому, при аналізі стану справ на цьому напрямі, розглянуто і доробок російських науковців та практиків-генеалогів.

Оглянутий матеріал із досліджень селянської генеалогії засвідчив в цілому зародковий етап студій на цій ниві. Перед українськими генеалогами стоїть ряд складних проблем, серед яких найбільш злободенною виглядає справа виявлення, вивчення і залучення до наукового обігу великих комплексів джерельної інформації, без вирішення якої подальший розвиток нових напрямів генеалогічної науки, зокрема - селянського, виглядає нереальним.

Другий розділ "Принципи класифікації джерел з інформацією для створення генеалогії селян" присвячено визначенню авторських підходів до питання вибору критеріїв поділу джерельного комплексу матеріалів генеалогічного змісту та подальшого групування його складових з метою вдосконалення архівного пошуку і організації праці дослідників. Насамперед розглянуто теоретичні аспекти поняття "класифікація". Вказано, що інтерес до теоретичної розробки концепцій класифікації та вироблення її нових видів пояснюється кількома причинами.

Зокрема, з початком сучасної науково-технічної революції, наслідком якої став інформаційний вибух, загалом загострилася проблема побудови і використання класифікацій. Надмірна чисельність й погане впорядкування нових понять і термінів, друкованих і неопублікованих матеріалів - все це ускладнює пошук і використання потрібних даних, викликає, як це не парадоксально, інформаційний дефіцит.

По-друге, зростає кількість проблем, які вирішують, чи сподіваються вирішити за допомогою класифікаційних схем. Здійснюючи поділ, дослідник може мати на увазі різні цілі, об'єктивні чи суб'єктивні. Так, він може прагнути зручності передачі інформації (педагогічна мета) або зручності її застосування (практична). Зростання кількості таких цілей, поява нових, посилює мотивацію до пошуку інших систем класифікації.

Врешті, класифікація, як інструмент пізнання об'єктів - справа необхідна, оскільки вона скорочує опис, і вказує на зв'язки явищ. Щоправда, невдала класифікація, зближуючи різнорідне й роз'єднуючи однорідне, може стати перешкодою для дослідника. Саме тому, перш ніж визначитися з кваліфікаційною системою, необхідно вивчити питання найдосконаліше, ознайомитися з максимально широким колом існуючих підходів у справі поділу тих чи інших явищ.

Відтак, певна частина розділу присвячена історіографічному аналізові вирішення питання загальної класифікації історичних джерел у вітчизняній науці. Зазначено, що ця проблема є однією із найрозробленіших у вітчизняній історичній науці. Від самого початку її становлення дослідники намагалися якось систематизувати виявлений матеріал, згрупувати його, розділити на категорії, об'єднані кількома загальними властивостями.

В результаті ретельного аналізу варіантів, запропонованих вітчизняними істориками за майже 200-літній проміжок розробки проблеми, зроблено висновок, що різновекторність підходів до справи класифікації історичних джерел свідчить про неможливість вживання єдиного критерію їх поділу. Звідси випливає теза про безумовну доцільність їх вивчення (а отже класифікації) із застосуванням максимально ймовірної кількості підходів і систем поділу. При цьому варто, в першу чергу, виконувати класифікацію за кількома суттєвими ознаками, надаючи можливість практикам, які використовують джерельну базу, обрати найефективніший підхід у її застосуванні для досягнення мети своєї розвідки.

Враховуючи власний емпіричний досвід, набутий під час пошуку матеріалів з теми дослідження, дисертант вважає доречним застосувати у справі класифікації генеалогічних джерел системи, вироблені у царині загальнотеоретичного джерелознавства і, в першу чергу, систематизувати джерела за способом кодування та відтворення інформації. Нині за цими ознаками найчастіше виділяють такі типи джерел: речові, словесні (вербальні), зображальні, звукові (аудіальні), поведінкові, конвенційні. Серед них словесні джерела - особливий тип, який характеризується тим, що їх визначальною ознакою виступає слово в усній, письмовій чи іншій формі, яке фіксує мову людини. Носієм інформації словесних джерел є пам'ятки мови (лінгвістичні джерела), усної творчості, писемні пам'ятки.

Наймасовіша категорія цього типу - писемні джерела - становить особливий інтерес для генеалогічних досліджень окресленого хронологічного проміжку. У свою чергу їх можна поділяти за кількома ознаками: походженням (використовуючи й класифікацію за фондоутворювачем); за родами та видами; на масові та одиничні тощо.

Окремо у розділі проаналізовані приклади класифікації джерел, які використовувалися або були запропоновані у спеціалізованих творах з генеалогії. Адже чимало дослідників - практиків уже описували тим чи іншим чином подібну джерельну базу, застосовуючи певні системи поділу її складових. Їхні підходи викладені у джерелознавчих розділах і частинах окремих історичних творів з конкретних генеалогічних проблем. У цьому випадку класифікація джерел має виразний прикладний характер і відбувається на основі емпіричної оцінки науковцями характеру джерельної бази, виокремлення з масиву матеріалів окремих сегментів, що найбільш відповідають авторській концепції. Врешті, основним критерієм групування джерел у таких працях виступає обсяг збереження архівної бази та її інформативне наповнення матеріалами з досліджуваного питання.

Детальніше розглянута проблема масових джерел, оскільки вони надзвичайно часто використовуються у генеалогічних реконструкціях. Недосконалість понятійного апарату історичної науки та введення терміну „масові джерела” у науковий вжиток тільки наприкінці 1970-х років, привело до того, що визначення „масовий” в науковій та навчальній літературі часто застосовують до джерел, яких збереглося багато. Автор акцентує, що віднесення тих чи інших історичних джерел до масових є їх якісною, а не кількісною характеристикою. Масовість не тотожна численності, поняття „масовий” є протилежним до „унікальний”, але не до „поодинокий”.

Окремо наголошено, що система класифікації джерел генеалогічного характеру не може бути уніфікованою для усієї України, оскільки існують суттєві відмінності поміж такими матеріалами з різних територій і різного хронологічного періоду. Загалом, коло джерел, які містять інформацію про імена, прізвища, місця проживання, вік, сімейний і соціальний стан посполитих Подільської губернії кінця XVIII - початку ХХ ст., є надзвичайно широким і охоплює різні види історичних пам'яток.

Серед них, як уже зазначалося, особливе значення мають писемні архівні матеріали. Їх класифікація може базуватись на кількох принципах:

Поділ за походженням на матеріали: органів державного управління; церковні; судово-поліцейські; органів місцевого самоврядування; військових інституцій; маєткову документацію та інших фінансових і господарських суб'єктів.

За призначенням, метою створення документу або цілого джерельного комплексу: на справочинні, статистичні, облікові і актові.

Поділ за архівними установами і фондами.

Групування за формою на книги, грамоти, листи, протоколи, анкети, звіти, бланки, розпорядження, постанови, посвідчення тощо.

Поділ за ознакою масові - одиничні.

Поділ за ознакою перелікові - індивідуальні.

Класифікація за сферою суспільних відносин, для обслуговування яких створювалися документи - на церковні, державно-адміністративні, судово-поліцейські, самоврядні, військові, медичні, господарські, освітні.

Кожна з зазначених систем не є універсальною і має свої недоліки. Саме тому доречно застосовувати комплексну класифікацію, яка має враховувати унікальні особливості джерельної бази зазначених проблеми, регіону і періоду. У відповідності до такого підходу, з усього масиву джерел з генеалогії селян Подільської губернії, у цій дисертації виокремлені найоб'ємніші групи: церковної документації, державно-адміністративного обліку, господарсько-фінансового походження та матеріали судових і поліцейських установ.

Такий підхід дозволяє побачити: відмінності формування того чи іншого джерельного блоку; змістові і формулярні особливості груп документації; ознаки сучасного стану збереження колекцій джерел. Остання позиція є особливо важливою для справи організації пошукових робіт, визначення найбільш актуальних архівів та архівних фондів. Виходячи з запропонованої класифікаційної схеми і побудовано структуру основної змістової частини дисертації.

У третьому розділі “Корпус джерел церковного походження: фіксація та особливості генеалогічної інформації” послідовно розглянуто процес формування комплексу архівних джерел генеалогічного характеру, які укладалися у різних церковних установах. Оскільки селяни Центрального і Східного Поділля переважно належали до православної конфесії, першочергову увагу звернуто на матеріали саме цієї церковної структури.

У зв'язку з відсутністю в Україні спеціалізованих архівів церковних документів (частину яких знищили час і політичні лихоліття, а решта переважно влилася до державних сховищ), наразі досить складно вибудувати структуру згаданих джерел, оцінити рівень їх збереженості у місцевих та центральних архівних, бібліотечних і музейних зібраннях. Розвинута клерикальна бюрократична система Російської імперії та її побудова на принципах суворої ієрархії обумовили концентрацію великої кількості рукописних пам'яток у фондах керівних церковних установ - губернської Консисторії та Синоду.

Беручи до уваги основну мету, з якою укладалися документи, запропоновано розділити клірові матеріали на три групи - акти реєстрації цивільного стану, документи церковного обліку населення і майна та іншу церковну документацію. У кожній з цих груп зустрічаються окремі види матеріалів індивідуального й масового характеру.

За кількома показниками - масовістю, повнотою збереження, цінністю генеалогічної інформації, широтою географічного охоплення, хронологією провідне місце серед джерел церковного походження займають метричні книги. Популярність метрик серед практичних генеалогів пояснюється уже самим призначенням книг - фіксацією актів цивільного стану.

На початку цієї частини розділу оглянуто стан розробки теми метричних книг в українській, російській та польській історіографіях. Значна частина розділу присвячена питанням укладання цих документів, сучасного стану їх збереження, вивченню особливостей формулярів та з'ясуванню обсягу занотованої у них родознавчої інформації. Згадані і охарактеризовані основні архівні колекції метричних книг, що походять з Поділля.

У підсумку зазначено, що метричні книги виступають головним джерелом у справі селянської генеалогії. Адже збережена у них інформація має виразний генеалогічний характер: тут занотовано імена, прізвища, основні дати життя, родинні зв'язки. Посилює таку оцінку джерела і відносно добрий стан збереження кількох великих колекцій метрик у архівних установах України.

Щоправда, подібні відомості занотовані і в інших видах документів, які укладалися церковними служителями: книгах передшлюбних опитувань та власне шлюбних документах. Шлюбні документи мали посвідчувати особу, підтверджувати відсутність іншої сім'ї та забороненого рівня кревної близькості між майбутнім подружжям. Однак збереглося подібних генеалогічних джерел, порівняно з метричними книгами, незрівнянно менше.

Сільське населення фіксувалося кліриками не тільки у актах реєстрації цивільного стану. Як будь-яка організація, чий добробут залежав від кількості “клієнтів“ - у даному випадку парафіян, церква велику увагу приділяла контролю за відвідуванням вірними богослужінь. Надзвичайно цікавим генеалогічним джерелом є сповідальні відомості. Їх цінність для дослідників селянської генеалогії полягає у загальному одномоментному фіксуванні усіх жителів населеного пункту. Таким чином висвітлюються усі родини - носії одного прізвища і значно спрощується групування розрізнених записів отриманих з метричних книг. Вони віддавна привертають увагу практичних генеалогів, однак не можуть зрівнятися у значенні з метричними книгами через набагато гіршу збереженість.

До малознаних нині джерел з церковної історії та генеалогії належать пом'яники (поменники, поминальники). Це книги або аркуші, до яких заносили імена віруючих, переважно цілими родинами, для поминання їх у храмі. Таким чином, поряд з метричними книгами ці документи мають найбільше підстав називатися генеалогічними джерелами церковного походження. З поменника дізнаємось про місце проживання певного роду, імена його представників, про факти смерті, а також про адміністративний поділ українських земель, назви населених пунктів. Це джерело можна вважати допоміжним для розробки селянської генеалогії. Воно дозволяє зробити певні уточнення відомостей, взятих з метричних книг, сповідних та клірових відомостей. Близькими за своїм змістом до поменників є досить рідкісні книги записів пожертвувань на церкву.

Поряд з цим, у розділі звернуто увагу і на інші різновиди документів церковного походження, у яких фіксувалися імена, прізвища, обставини життя подільських селян. Подана і оцінка потенційної можливості залучення цих джерел до практичної родознавчої роботи. Так, на перешкоді широкого використання у генеалогічних пошуках клірових відомостей і актів візитацій стоїть природа зафіксованої у них інформації - менша увага до згадок селян, акцентуація на матеріальних цінностях та характеристиці клірових служителів.

Однак, детальне вивчення подібних джерел дозволяє говорити про їх суттєву вартість як історичного джерела. Наприклад, візитації окрім вісток про народження, вік осіб, інформують і про інші сторони життя священиків, паламарів, дяків, селян. Використання багатого фактологічного матеріалу візитацій із застосуванням елементів антропології, історичної географії, демографії, соціології дає можливість розпочати дослідження щоденного побуду духівництва і селян, їхніх світоглядних орієнтацій, ментальності, релігійності.

Церква була найближчою до селянина офіційною інституцією. Попри авторитаризм поведінки багатьох панотців, сільська громада у тій чи іншій формі обов'язково долучалася до справи управління церковним життям. Чимало прохань і звернень священиків „для вагомості” підсилювали звернення сільських сходів або, принаймі, груп „активістів”. Подібні колективні звернення прихожан храмів окремих сіл подавались до органів світської і церковної влади з приводу отримання дозволів на будівництва нових культових споруд, ремонт старих, створення шкіл, відведення землі під цвинтарі тощо. Нерідко набожні подільські землероби самі виявляли ініціативу, беручи на себе додаткову повинність у справі матеріальної підтримки церкви. Такі листи до органів влади фіксували імена усіх парафіян - господарів дворів.

Господарська документація культових установ відображає особливості економічного функціонування цих інституцій - серед іншого, вона доносить до нас і імена певної кількості належних їм кріпаків. Щоправда, кількість залежних церковних селян в умовах Російської імперії постійно скорочувалася. Відповідно, з часом обмежувалося і генеалогічне значення господарських церковних документів.

Унікальними за своїм змістом, насиченими інформацією про приватне життя об'єктів дослідження, є матеріали церковних судових розслідувань, особливо пов'язаних з шлюборозлучними процесами. Однак, ці свідчення мають локальне практичне значення через індивідуальний характер, нотування імен небагатьох селян. Подібні за своєю формою і досьє про накладання єпитимії на селян за їхні релігійні злочини чи проступки.

На завершення зазначено, що жодна інша група писемних джерел зі свідченнями про окремих селян та їх родини не привертала до себе настільки потужної уваги вітчизняних істориків. Причина цього криється у інформативній вартості документів, укладених каноніками. Адже інституції та служителі православної церкви протягом кількох століть були найбільш наближеними до інтересів простих селян суспільними структурами. У їхніх відносинах не були такими відчутними відстороненість державного чиновника і економічний визиск панської економії. Священик знаходився біля селянина у визначальні моменти людського життя - при хрещенні, одруженні, похованні. Великою мірою саме цими обставинами обумовлений той факт, що архівні матеріали церковного походження є сьогодні одним з основних джерел, з якого черпаємо важливі біографічні відомості: імена, родинні зв'язки, риси характеру наших предків - хліборобів.

Розділ четвертий “Матеріали державно-адміністративного обліку населення Подільської губернії 1793-1917 рр.” присвячено окремій групі документів, створених в результаті адміністративної діяльності влади, тобто - державного управління справами держави і суспільства. При виконанні цих функцій перед урядом та місцевими державними установами поставали різні питання: організації обліку населення, контролю за пересуванням громадян, забезпечення комплектації війська, збору податків, отримання статистичних відомостей. Всі вони потребували конкретної інформації про населення, інколи доволі різнобічного характеру. Збирали, систематизували і опрацьовували таку інформацію часом постійно діючі державні інституції, в інших ситуаціях - спеціально для цього створені. У результаті виник обширний і багатоманітний комплекс архівних джерел, який формально об'єднано словосполученням “джерела державно-адміністративного походження “.

Зафіксовані у них стосунки держави і селянина яскраво відобразили становий дворянський характер Російської імперії. Владні інституції, переважно, розглядали землероба як об'єкт сплати податків та продукування прибутків (удільні, казенні селяни) або як „гарматне м'ясо” для забезпечення боєздатності армії. Саме для регулювання відносин у цих сферах держава створювала потужні управлінські структури. Відповідно, переважна частка облікових матеріалів сільського населення, яка накопичувалася у владних установах, належить саме до галузей фіскального і військового обліку людності.

Яскравим зразком створення списків населення для виконання саме цих двох функцій є ревізійні списки, більш відомі у своїй оригінальній назві - „ревизские сказки”. У розділі детально проаналізовано практику проведення ревізійних переписів населення. Ревізії були головною формою обліку оподаткованого та значної частини неоподаткованого населення Російської імперії XVIII - першої половини XIX століття. Вони були запроваджені в епоху правління Петра І у зв'язку з переходом від старої - подвірної до нової - подушної системи оподаткування. Загалом за час існування подушного податку в царській Росії проведено 10 таких заходів з 10 - 20 річною періодичністю. З них на території Подільської губернії здійснені п'ять останніх.

Як генеалогічне джерело, ревізький список є унікальним документом, першим переписом абсолютно більшої частини населення, що у тісному використанні поруч з іншими джерелами дозволяє провести реконструкцію багатьох селянських родоводів Поділля першої половини ХІХ ст.

Вагома частина населення регіону - казенні селяни мали особливий статус державної власності, який передбачав існування спеціальних установ, що мали здійснювати управління таким майном. У результаті поділів Польщі, Російська держава крім політичного контролю над українськими територіями, отримала і чималі земельні володіння, які раніше належали Короні Речі Посполитої. У першу чергу, це - старостинські маєтки. У них державні структури, крім господарських, здійснювали і заходи, які мали на меті швидше облікові та статистичні завдання. Зокрема, на початку ХІХ ст. в Подільській губернії цим займалася спеціальна комісія по продажу державних маєтків у приватні руки. На неї, серед іншого, покладався обов'язок здійснити опис староств за розробленим в Департаменті державного майна Міністерства фінансів зразком.

Господарсько-облікова діяльність Російської держави в казенних селах відображена в архівних матеріалах відповідних установ - Департаменту державного майна Міністерства фінансів, Міністерства державного майна, Удільного відомства. Майже в усіх джерельних комплексах дореформених часів помітно значно кращий стан збереження архівних матеріалів, пов'язаних з казенними селянами, аніж подібних документів з відомостями про селян-кріпаків.

Розвиток технічного прогресу, соціальні і політичні зміни ХІХ ст. примусили бюрократичний апарат Російської імперії жвавіше застосовувати у своїй практиці нові методи управління. Зокрема, значно зросла в очах можновладців вартість статистичних свідчень, що стимулювало розвиток статистичної системи в країні. Селянство, як наймасовішу категорію населення, не могли залишити осторонь і воно стало об'єктом різних статистичних досліджень у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Інформація про окремі персоналії, захована у первинних матеріалах таких заходів має виразний генеалогічний характер.

Загальний інтерес держави до особи селянина визначив і особливості писемних історичних матеріалів, ним породжених. Адміністративні установи залишили нам переважно перелікові документи - різні списки і реєстри, у яких фіксувалося ім'я посполитого та вказувалася мінімальна побічна інформація з питання, яке на той час цікавило державу. Так, ревізійні списки додатково інформують про вік осіб, номер двору, у якому вони проживали, рід діяльності. Найбільше інформативне наповнення мають статистичні первинні матеріали першого Загальноросійського перепису населення 1897 року. Однак до наших часів їх збереглося надзвичайно мало, а імперський уряд, спочатку через нестачу грошей, пізніше - через початок першої світової війни, не зміг продовжити практику проведення загальних переписів населення. Перепис 1897 року мав організаційні, технічні та методологічні недоліки і прорахунки, але він вперше надав відносно точні дані про все населення Російської імперії. Це було єдине в Росії джерело про склад і розподіл людності зламу ХІХ - ХХ ст. Тому його значення для розвитку статистики, демографії, генеалогії надзвичайно велике.