Судоустрій українських земель Великого князівства Литовського

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

судоустрій литовський князівство історія

Вступ

1. Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського і класифікація видів судів

2. Система державних судів у пореформений період і формування судової влади на українських землях

2.1 Судова реформа 1564-1566 рр.

2.1.1 Земські суди

2.1.2 Гродський суд

2.1.3 Підкоморські суди

3. Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського

Висновки

Список використанної літератури

Вступ

Дванадцятирічне існування незалежної Української держави відзначене бурхливим процесом наукового дослідження історії національного державного та правового життя. Інтерес до історії національного права викликаний прагненням ліквідувати “білі плями”, чиє виникнення й існування певною мірою було пов'язане з тривалими попередніми заборонами ідеологічного характеру щодо дослідження українського права; іншим чинником, що зумовив інтерес до правового минулого, стало усвідомлення необхідності відтворити об'єктивну, неупереджену картину генези та еволюції національної правової системи для визначення потенційних можливостей її подальшого розвитку.

У цьому зв'язку аналіз судової системи та судового процесу на українських землях Великого князівства Литовського видається корисним і актуальним у декількох аспектах. Вважаємо, що важливим чинником необхідності звертання до історії української правової системи литовського періоду є той факт, що період другої пол. XIV-першої пол. XVI ст. був визначальним для формування українського права як європейського за змістом і спрямованістю. Актуальність цього дослідження також вбачаємо в тому, що протягом останніх десятиліть відбулося накопичення значних за обсягом і принципових за значенням теоретичних набутків як у правознавчих, так і в суміжних науках (історичних, суспільствознавчих). Крім того, відмова від ідеологічних обмежень дала змогу оцінювати історичні процеси не тільки з марксистських позицій, а з урахуванням можливостей інших підходів. Це вимагає теоретичного переосмислення фактів і явищ доби, яка розглядається, на основі сучасних теоретичних та методологічних досягнень.

1. Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського і класифікація видів судів

В історії розвитку судоустрою українських земель Великого князівства Литовського видається можливим виділити три етапи. Перший охоплює період від другої пол. XIV до поч. 70-х рр. XV ст., тобто від входження Київщини, Волині і Поділля до складу Великого князівства Литовського до скасування удільної системи у князівстві. Протягом цього періоду суспільне і державне життя князівства було подібним до суспільного і державного життя Київської Русі [1]. Достатніх документальних даних про судоустрій цих часів не збереглося. Однак із текстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що в Київській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, суди верви, церковні суди [1]. В документах XV ст. є вказівки на існування цих видів судів у Литовсько-Руській державі [1], отже висновок щодо запозичення Великим князівством Литовським судової системи Київської Русі і зберігання її протягом названого періоду вважаємо очевидним.

Наступний етап припадає на останню третину XV-60-і рр. XVI ст., тобто від ліквідації удільної системи і утворення централізованої держави до судової реформи 1564-1566 рр. Протягом цього періоду ранньофеодальна монархія трансформується у станово-представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Серед дослідників немає одностайності стосовно визначення причин такої передачі. Ф. Леонтович звернув увагу на те, що третейські, доменіальні суди, суди для інородців і суди в містах з магдебурзьким правом були становими судами, і дійшов висновку, що передача державною владою права суду окремим верствам або особам була наслідком станового розшарування суспільства. Основна причина передачі державною владою права суду магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (в судах міст-магдебургій), національним меншинам (суди для інородців), окремим особам (доручення великим князем суду комісарам, маршалку, Пани-Раді) полягала в тому, що об'єктивні умови державного існування Великого князівства Литовського в XIV-першій пол. XVI ст. зумовили підпорядкованість внутрішньої політики держави її зовнішній політиці. Напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила бути зосередженою на військових справах і безпосередньо пов'язаних із ними фінансових; всі ж інші, в тому числі і судова, посідали другорядні місця. Іншу причину вбачаємо у тому, що в XV ст. посилилася корпоративність суспільства і виникнення станових судів було закономірним. Певну роль відіграв і притаманний феодальному праву пріоритет приватного права над публічним.

Визначимо ще одну причину, яка, на нашу думку, є однією з найістотніших. Як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564-1566 рр. у державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державну політику. Відправлення суду об'єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником.

Третій етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українських землях, розпочався із проведенням судової реформи 1564-1566 рр. Він пов'язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів - земських, гродських і підкоморських. На нашу думку, саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі.

Система судоустрою Великого князівства Литовського протягом довгого часу розглядалась як низка різноманітних судів, пов'язаних між собою більшою чи меншою мірою. Спроби скласифікувати суди були здійснені лише протягом останніх років, хоча ще М. Ясинський говорив про державні (великокнязівський і його різновиди, суд воєвод, старост і намісників), приватні і станові суди (копні, полюбовні, панські, або вотчинні, і міські) [2]. С. Кудін виділяє суди державні (великокнязівський, або господарський, маршалковий, асесорський, комісарський, суд Панів-Ради) і спеціальні (міські, доменіальні, духовні, копні) [2]. На нашу думку, така класифікація викликає певні зауваження. По-перше, в неї не включені третейські і полюбовні суди, а також суди для національних меншин. По-друге, термін “спеціальні” стосовно названих судів, на наш погляд, не є точним. Звичайно спеціальними кваліфікуються суди, які розглядають специфічні справи, отже, такими, на нашу думку, можна вважати лише духовні суди церкви (вони розглядали здебільшого сімейні справи) і згадані С. Кудіним серед міських судів цехові суди (розглядали справи, які виникали в процесі виробництва). Крім того, автор не вказав, який критерій був ним покладений в основу такої класифікації, що, очевидно, зумовилось обмеженим обсягом публікацій.

Ми пропонуємо поділити суди на державні та недержавні.

До державних судів Великого князівства Литовського відносимо:

1. Центральний суд:

- суд великого князя (господаря);

- суди за його дорученням:

- суд Панів-Ради;

- суд маршалка;

- маршалківський суд;

- комісарський суд.

2. Регіональні суди:

- суд воєвод, старост, намісників;

- суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост.

До недержавних судів віднесемо:

- доменіальні суди;

- церковні суди;

- суди в містах з магдебурзьким правом;

- третейські та полюбовні суди;

- копні суди;

- суди для інородців.

Визначимо, що через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564-1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від великого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалося обов'язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом - писаним загальнодержавним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях було значною мірою модифіковані під впливом місцевого права [3]; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.

Однак існували принципові, на наш погляд, відмінності: в державних судах правосуддя відправляли посадові особи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони несли безпосередню відповідальність перед владою; підсудність державним судам визначалась за територіальним принципом, недержавним - за становим або за станово-територіальним. Окрім того, держава залишила за собою право контролю над недержавними судами. Так, апеляційною інстанцією для духовних, третейських судів, судів магдебургій був центральний державний суд; місцеві державні суди (гродські) певною мірою контролювали діяльність копних, доменіальних судів і судів для інородців.

Як ми вказували вище, незважаючи на другорядне становище суду і судочинства, в Литовсько-Руській державі судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлювалася еволюцією державного, правового і суспільного життя і була відбитком вказаних процесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і недержавними судами була неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив на перші відбувалося безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої, компетенції і функціонуванні були санкціоновані “зверху” і відбувалися швидше, ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системі державних судів. Після судової реформи 1564 - 1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни і вона набула такого вигляду:

- суд великого князя і його різновиди;

- земський суд;

- гродський суд;

- підкоморський суд.

Зміни в структурі державних судів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочали процес формування на українських землях судової влади.

Що стосується недержавних судів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася досить повільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей, структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак, зміни в них відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення (щоправда, переважно суспільної верхівки), отже, на нашу думку, функціонування саме недержавних судів сприяло ефективнішому подоланню правового нігілізму, формуванню певної поваги та інтересу до права і до суду. Таким чином, діяльність недержавних судів зробила свій певний внесок у формування в князівстві судової влади.

2. Система державних судів у пореформений період і формування судової влади на українських землях

2.1 Судова реформа 1564-1566 рр.

Як вже вказувалося вище, проведення судової реформи було пов'язане з істотними змінами в суспільній структурі держави. Хлібний бум, який розпочався в Європі в першій пол. XVI ст. внаслідок відкриття Америки, дав змогу шляхті Великого князівства Литовського вийти на провідні позиції в державі і розпочати змагання за владу з магнатами. Протистояння магнатів і шляхти знайшло відбиток і в галузі судочинства. Протягом декількох років на сеймах шляхта неодноразово ставила питання реформування судової системи, і на Більському сеймі 1564 р. великий князь вдовольнив клопотання шляхти: були впроваджені виборні земські суди. На Віленському сеймі 1565-1566 рр. Велике князівство Литовське було поділене на 30 судових повітів і у кожному повітовому центрі впроваджувалося три типи судів: земські - для розгляду цивільних справ, гродські - для розгляду справ кримінальних, підкоморські - для розгляду земельних справ шляхти. Статут 1566 р. закріпив проведену реформу.

Саме місцеві суди стають найважливішою ланкою державного суду. На наш погляд, реформа розпочала процес формування судової влади в державі. Як вже вказувалося, судові справи частково були передані суспільству (земські суди), частково залишилися в руках влади, але внаслідок проведення реформи з'являються професійні судді, що призначаються місцевим урядом “до життя”, тобто є незалежними від місцевої влади. Таким чином, судова влада в державі формується як незалежна. Хоча й не свідоме прагнення демократії, а сувора необхідність змусили уряд провести реформу і тим самим покласти початок видокремленню судової влади, вона сприяла бурхливому розвиткові суспільно-правового життя на засадах свободи і рівності більшості населення і заклала підвалини формування на українських землях елементів правової держави.

2.1.1 Земські суди

Земські суди були першим в Україні прикладом відокремлення державного суду від адміністрації. Щоправда, мотиви впровадження елементів розподілу влади у вказаний період були не ті, якими пізніше керувався Монтеск'є: найважливішими справами шляхти в цей період залишалися військові справи, судова влада ще тільки розпочала формування, і отримання судових прибутків було для суддів не менш актуальним, ніж відправлення суду як таке. Можна погодитися із загальноприйнятим твердженням, що сама ідея створення такого типу судів, очевидно, була запозичена з Польщі, але слід зауважити, що впровадження земських судів на українських землях було підготовлене об'єктивними умовами їхнього суспільного та державного розвитку. Крім того, під впливом української правової і суспільної традиції інститут земського суду зазнав суттєвих змін, які сприяли виникненню істотної різниці в устрої, компетенції і функціонуванні вказаного виду суду в українських землях. Впровадження земських судів в українських землях Великого князівства Литовського відбулося в декілька етапів. На Підляшші земські суди діяли ще в XV ст., оскільки в цьому регіоні, хоча він і належав до Литовсько-Руської держави, були значними впливи польського права. Вказані суди, як і подібні польські, розглядали виключно справи шляхти, отже, вони базувалися на становому принципі. Модернізація регіональних судів, проведена Статутом 1529 року, наблизила суди воєвод і старост до земських судів. Вище вказувалося, що вона полягала у дозволі для адміністрації областей у своєму повіті обрати в помічники “двух земянинов, людей добрых и годных веры”, які за їхньою відсутністі мали розглядати і вирішувати судові справи, а також присяжних писарів, до компетенції яких входило протоколювати хід судової справи. Ці суди розглядали виключно справи шляхти, отже, за Статутом 1529 року, вони були організовані .за становим принципом. Створення на українських землях Великого князівства Литовського земських судів як таких відбулося на Більському сеймі 1564 р. Загальну картину устрою, компетенції та функціонування земських судів можна відтворити, проаналізувавши Статут 1566 року. За Другим Статутом, земські суди створювались у кожному повітовому центрі. З розвитком феодалізму і зародженням передумов формування капіталізму в Литовсько-Руській державі все більш кваліфікована увага приділяється власності, що сприяло виникненню нових правових інститутів, покликаних захищати власність. До компетенції земських судів були віднесені майнові справи. Право обирати всіх членів земського суду - суддю, підсудка і писаря - було надано місцевій шляхті. Отже, вперше на українських землях державний суд відокремлюється від адміністрації. Згідно зі Статутом 1566 р., шляхта обирала 4 кандидати, з-поміж яких великий князь мав затвердити одного. Це затвердження вважалося довічним; у випадку відмови обраного врядника від посади, його смерті тощо всі нижчі рангом затверджені особи піднімалися в цій ієрархії на один щабель вище: підсудок займав вакантне місце судді, писар - підсудка. Інші три кандидати у таких випадках не обиралися. Членами земського суду мали бути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 1). За Статутом 1566 року, в судді не могли бути обрані ані духовні особи, ані великокнязівські урядники. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном “при зобранью шляхти”. Текст присяги був приведений 77 у Статуті 1566 року. Як і в регіональних, в земських судах при розгляді справ були присутніми численні сторонні особи, насамперед, представники шляхти. Причина полягала в тому, що із впровадженям виборних земських судів інтерес верхівки до права і тонкощів судочинства підсилився, оскільки відтепер практично кожний шляхтич міг сподіватись бути обраним у члени суду. Шляхта досить ретельно вивчала Статут, і серед неї з'явилось багато знавців права, причому не тільки чоловіки, а й жінки[5].

Спочатку земський суд не мав чітко визначених термінів судових сесій; справи розглядались і вирішувались відразу після звернення позивача і відповідача до суду. Щоб населення не гаяло часу на судову тяганину, справи розглядались навіть у неділю або в свято. Статутом 1566 року були встановлені строки сесії земського суду - “роки”. Вони відбувалися тричі на рік. Зимова судова сесія, або “роки трикрольські”, починалася 7 січня, після свята Трьох Королів, Водохреща. Літня сесія, або “роки троїцькі”, починалась на другий день після Трійці. Осіння, або “роки Михайлівські”, починалася 30 вересня, “назавтрее” після свята Святого Михайла. Такий порядок міг порушуватись лише у випадках скликання великого вального сейму, у разі війни або морової пошесті (розд. IV, арт. 27). За нез'явлення на сесію без поважних причин члени суду тратили свою посаду. Поважними причинами відсутності вважались хвороба або зайнятість власними справами в іншому суді (розд. IV, арт. 7). Член суду звичайно обирався із видатних і авторитетних осіб шляхетського походження, і така особа могла бути відправлена великим князем за кордон у складі посольства або за іншими земськими справами. Така практика є ще одним свідоцтвом другорядності справи правосуддя в князівстві, а отже і зародковим станом у ньому судової влади. Однак тут ми зустрічаємось і з свідоцтвом нової тенденції - дбання влади про відправлення суду: при відозві земського судді великий князь має призначити йому тимчасового заступника, шляхтича з місцевих землевласників, які мали бездоганну репутацію і знали право (розд. IV, арт. 7). Сесії земського суду тривали по два тижні, якщо справ було мало; при великій їх кількості сесія тривала до остаточного розгляду всіх справ. Пізніше, за часів Стефана Баторія, термін сесії збільшився до трьох тижнів. Суд тривав з ранку до вечора; справи розглядались у тій послідовності, у якій надходили позови, для чого заздалегідь складався реєстр (розд. IV, арт. 27). Земський суд мав владу “на роки зложенные позвати перед себе, судити, и справовати всих панов рад духовных и свецких, княжат, панов хороговных, шляхту и бояр о земские речи з имений однако, .одностайно, хто одно кольве в том повете имения свои мети будет” .(Статут 1566 року, розд. ІV, арт. 25). Держава дбала про дотримання нових правил підсудності, які не допускали судових привілей магнатів порівняно із шляхтою: був визначений розмір штрафу - копа грошей на користь суду, півкопи на користь підсудка і трьох рублів на користь противної сторони - для всякого, хто не захоче судитись в.земському суді у справах, які підлягають його юрисдикції, і звернеться до замкового, комісарського та інших судів, крім тих випадків, колипротивна сторона добровільно піддасться під інший суд (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 27). На практиці юрисдикції земського суду на українських землях Великого князівства Литовського підлягали всі мешканці повіту. У судових актах земського суду періоду, який розглядається, знаходимо приклади звернення до земського суду магнатів, шляхти, духовенства, міщан (у тому числі і мешканців магдебургій), представників національних меншин князівства (євреїв, татар), іноземців, які тимчасово перебували в державі.

Отже, на відміну від польської моделі, земський суд у Великому князівстві Литовському, хоча і складався з шляхти, сформувався як позастановий, що, на наш погляд, пояснюється давніми демократичними традиціями Литовсько-Руської держави.

2.1.2 Гродський суд

У 1566 р. Другий Статут впровадив гродські суди, які мали судити кримінальні справи мешканців повіту. Гродський суд, як і земський, веде своє походження від колишніх регіональних судів. Назва гродських судів походить від назви місця, де звичайно відбувався названий суд - він чинився “на гроді”, або в замку, що знаходився в центральному місті землі; звідси й інша його назва - суд замковий. Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких злочинів, які були названі “старостинськими артикулами” і були підсудні виключно адміністрації - воєводі або старості. Перелік таких злочинів на момент створення гродських судів дещо розширився порівняно із Першим Статутом. За Другим Статутом, найбільш тяжкими кримінальними злочинами вважалися наїзди на шляхетські маєтки, розбій у великокняжих містах і на дорогах, підпал, згвалтування жінки, злодійство, підробка грошей і паперів, вбивство шляхтича (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 20). Суд у названих справах влада залишила у своїх руках: гродський суд мав складатися із воєводи або старости (або призначеного ним намісника), замкового судді і замкового писаря. Замковий суддя призначався воєводою або старостою із місцевої шляхти; він мав бути “чоловеком добрим, в тому повіті осілим”. По призначенні суддя приносив присягу (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 21). Отже, суд у найбільш тяжких злочинах залишається в руках адміністрації. До проведення 83 реформи склад присутніх в суді не був постійним, для кожноїконкретної справи такі люди обирались окремо, тому частою була участь випадкових, некомпетентних людей. Вони не несли відповідальності за вирок і виконували роль лише пасивних спостерігачів. На відміну від них, гродський суддя став центральною фігурою гродського суду і ніс певну відповідальність за свою діяльність. Із призначенням на посаду він приносив присягу за формулою присяги земського судді; без принесення присяги замковий суддя до посади не допускався (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 21). За нез'явлення на судову сесію або за дострокове її припинення без поважної причини (такою вважалась хвороба або участь у своїх справах у судовій сесії замкового або земського суду іншого повіту, яка співпала по термінах з даною сесією) члени суду втрачали свою посаду (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 27). Вони були відповідальними за вирок: у разі протиправного рішення члени гродського суду могли викликатися скривдженою стороною до великокнязівського двору, де мали чинити свій суд в особистій присутності великого князя (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 21). Вважаємо, що діяльність гродських судів є свідченням формування в Литовсько-Руській державі публічного права. Розширюється коло “старостинських артикулів”, тобто справ, визнаних державою небезпечними для суспільства, а не тільки для окремої особи; намічається розокремлення цивільних і кримінальних судів, а згодом і цивільного і кримінального процесів. У Литовсько-Руській державі намічається перехід від феодального права до буржуазного. До замкового присуду належали майже всі верстви населення Великого князівства Литовського. У ЦДІАК України зберігаються судові книги Вінницького, Володимирського, Житомирського, Київського гродських судів, записи в яких належать до періоду, що розглядається. Видані матеріали книг Луцького і Володимирського гродських судів. Названі судові книги містять справи шляхти, міщан, великокнязівських селян; перед гродським судом ставали приватно-власницькі селяни у випадках, коли пан відмовлявся вчинити право-суддя або при скоєнні ними тяжких кримінальних злочинів. Звертались із скаргами магнати, духовенство (католицьке і православне) і навіть міщани магдебургій, а також євреї, незважаючи на те, що мали свої общинні суди.

Отже, замковий суд формується як позастановий. У гродських судових книгах містяться записи стосовно справ про наїзди на маєтки, вбивства, побиття, покалічення, грабунки, злодійства, замахи на вбивство, загрози, незаконне привласнення земель, худоби, ув'язнення, тортури, підпали, невидачу біглих селян, знищення межових знаків, вимагання грошей тощо. Однак зустрічаємо чимало записів про цивільні справи: порушення боргових зобов'язань, невиконання домовленості про шлюб, тяжби про спадщину, порушення правил оренди, невидачу викупленого закладу тощо.

Серед місцевих судів найдавнішим був гродський (замковий) суд. Замковий суд проводив свої засідання в замку (гроді). Головна роль у цьому суці належала посадовим особам -- воєводі, старості, державцю та їхнім заступникам. Суд діяв у двох складах: вищому і нижчому. Підсудність справ замковому суду була досить широкою. До судової реформи 1564--1566 рр. йому були підсудні справи про напади на шляхетські маєтки, на церкви і костели, насилля над жінками, напади в містах, розбій на дорогах, крадіжки, підлоги, підпали, чародійство, отруєння, погрози вбивства або підпалу шляхтича щодо шляхтича, про вбивство шляхтича та ін. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів. Нижчий гродський суд мав збиратися чотири рази на рік і розглядати справи протягом чотирьох тижнів, вищий суд--двічі на рік по чотири тижні [5].

2.1.3 Підкоморські суди

Підкоморські суди на українських землях Великого князівства Литовського були впроваджені внаслідок судової реформи 1566 р. До їхньої компетенції входив розгляд земельних справ шляхти. Історія земельного судочинства у більшості феодальних країн Європи має певні спільні риси. Право розгляду земельних справ первісно належало верховній владі, оскільки суд в епоху раннього феодалізму взагалі не був відокремленим від адміністрації. З формуванням станово-представницької монархії виникають судові інституції у земельних справах, які діють за дорученням і від імені верховної влади. Наступним етапом розвитку земельного суду є впровадження особливих судових установ, які спеціалізуються на розгляді вказаного виду справ. Велике князівство Литовське мало певні відмінності від такої схеми. До середини XVI ст. розгляд земельних справ відбувався на традиційних, архаїчних засадах, що були започатковані ще давнім звичаєвим правом. Свідченням давності походження земельногосудочинства на українських землях є той факт, що процедура вирішення земельних суперечок обставлялася урочисто, а сторони та свідки, приносячи присягу, ходили по межі із землею на голові (пізніше землю замінили іконою). Протягом тривалого часу земельні справи розглядались полюбовними судами або великим князем; пізніше їх могли розглядати призначені великим князем комісарські суди; за бажанням сторони могли звернутися до регіонального суду. Така система була неефективною, нечіткою, що ускладнювалось також поширеною практикою надання судових імунітетів певним верствам населення; окрім того, сама процедура суду у земельних справах була надто дорогою Отже, відмова від традиційного розгляду земельних суперечок у Великому князівстві Литовському диктувалася об'єктивними чинниками, насамперед, архаїзмом і дороговизною процедури. За зразок для нового земельного судочинства було взято польську модель. Заперечувати або ігнорувати польські впливи на українську правову систему, зокрема, на проведення судової реформи 1566 р., неможливо, але, проаналізувавши судові акти, вважаємо за необхідне зробити деякі зауваження стосовно характеру і ступеню цього впливу. Безумовно, цілком уникнути його було неможливо хоча б тому, що верховна влада у Польщі і у Великому князівстві Литовському з середини XV ст. була спільною. Польща мала розвиненіший рівень земельного судочинства порівняно із Великим князівством Литовським (і, зауважимо, один із найрозвиненіших уЄвропі), але основні етапи його розвитку в королівстві збігаються із загальноєвропейськими, тобто складались під впливом об'єктивних причин всеєвропейського характеру і не можуть розглядатись як виключно польське надбання [6].

До компетенції підкоморія входив розгляд земельних справ, які надходили від земських судів. Якщо по закінченні розмежування сторони заявили претензії на відшкодування збитків, то підкоморій відсилав справу на розгляд земського суду, за дорученням якого здійснював розмежування. Таким чином, підкоморські суди у Великому князівстві Литовському займали підпорядковане становище стосовно земських судів і були своєрідним підрозділом останніх; отже, їхня кількість мала дорівнювати кількості земських судів. На відміну від земського і гродського судів, спеціального приміщення підкоморський суд не мав, а засідав безпосередньо на місці подій.

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. їх було створено в 1566 р. У цьому суді рішення за земельними спорами та майновими вимогами, що випливали з них, виносив один суддя -- підкоморій. За Статутом 1566 р. його призначав безпосередньо господар. Помічником підкоморія був коморник. Розгляд справи проводився на місці спірних кордонів землеволодінь. Тут підкоморій вислуховував пояснення сторін, опитував сусідів, після чого виносив рішення й особисто встановлював межові знаки.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав їх на двері".

На українських землях існували суди, які не вписувалися до загальної судової системи. До таких спеціальних судів належали: церковні, цехові, ярмаркові, каптурові суди, суди для іновірців, гетьманський, полюбовний (приятельський) суди.

3. Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського

Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мав давньоруське походження. Процесуальне право - та галузь права, в якій зміни відбувались найбільш повільно, тому саме в процесі збереглась найбільша кількість елементів звичаєвого українського права. Однак разом з еволюцією правової системи зазнало змін і процесуальне право українських земель. Зміни відбувалися в руслі подібних змін в Європі й за аналогічними тенденціями. Отже, з одного боку, українське процесуальне право литовської доби базується на споконвічних давньоруських засадах, з іншого боку - використовує європейський досвід. Слід зазначити, що з європейського досвіду запозичувалося те, що знаходилося в загальній відповідності з демократичними традиціями, притаманними давньоруському праву. В указаний період виникає ряд демократичних інститутів у державі, формуються демократичні засади організації державно-правового життя. З'являються поняття громадянських прав і свобод особистості, гарантії недоторканості особи тощо (звичайно, тільки у відношенні пануючих верств населення). Релігійне світосприймання поступається місцем раціоналістичному. Вказані зміни накладають відбиток і на процесуальне право Литовсько-Руської держави, в якому протягом XIV-першої пол. XVI ст. відбуваються такі зміни: процес певною мірою позбавляється архаїчності; зменшується (однак не зникає) формалізм процесу, але водночас процес ускладнюється; зароджується публічне право, а з ним і інквізиційний процес; намічається диференціація цивільного та кримінального процесів; процес певною мірою демократизується. Відбувається своєрідний органічний синтез давньоруських, національних традицій і тенденцій, які були викликані ідеями Ренесансу та Реформації в Європі.

Період XIV-першої пол. XVI ст. вважаємо важливим для становлення українського процесуального права (і національної правової системи взагалі) як європейського за змістом і спрямованістю. Як і в Європі в цілому, в українських землях намічаються тенденції переходу від середньовічного права до буржуазного. Процес еволюції інтенсифікувався після проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст.

Інституту професійних суддів в дореформений період не існувало. Судочинство в державних судах, не відокремлених від адміністрації, відправлялося: в центральному суді - великим князем або особами, ним призначеними (звичайно суд доручався членам Пани-Ради, маршалкам, тощо); в місцевих судах судили воєвода або староста. Отже, протягом XIV-першої пол. XVI ст. функція судді виступала як другорядна, додаткова справа для державного урядника і, у відповідності до системи кормління, розглядалась як винагорода за сумлінну службу. Спеціальних професійних вимог до суддів державних судів не пред'являлося. Допускалося навіть, що вони не знали місцевого права, хоча судити мали саме за звичаєвим правом даної землі. В недержавних судах функції судді виконували: в містах з магдебурзьким правом - обрані на певний термін присяжні судді-лавники або війт, який міг призначатись, обиратись до життя або отримувати владу в спадщину, отже, такі, що мали знати право; в третейських судах - добровільно обрані сторонами приватні особи, звичайно, знавці права; в копних судах - найбільш поважні особи, які знали право; в церковних судах - вищі від сторін за рангом ієрархи, які мали бути обізнані з канонічного права; в доменіальних судах (в тому числі і в церковних доменіальних, і в приватновласницьких містах) функції суддів виконували пани (в церковних доменіальних - духовні феодали) незалежно від ступеню обізнаності з права або призначені ними урядники. Отже, в дореформений період функції суддів виконували непрофесіонали, хоча в більшості недержавних судів вимагалося знання права. Для державних судів обізнаність з питань права особи, яка виконувала функції судді, була необов'язковою.

Процесуальне право вказаного періоду взагалі не передбачало, що суддя має бути професіоналом у праві. Відсутність судової влади в державі і невідділеність суду від адміністрації зумовили ту особливість процесуального права, що авторитетності судовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а ранг особи, яка вказане рішення винесла. Тому при обранні суддів перевагу надавали особам вищого рангу, більшого авторитету і поважності. Існувала також практика перенесення розгляду справи, яка викликала утруднення, від одного судді до іншого, більш авторитетного, який вважався й більш досвідченим і обізнаним з питань права.

Попри всі особливості, які мали місце в різних судах, попри перекручення та порушення права, які відбувались на практиці, ми вважаємо, що однією з найважливіших і найдавніших засад діяльності судів була колегіальність. Протягом періоду, який розглядається, вказана засада перетворилася здебільшого на формальність, однак скасована не була.

Якісні зміни в складі суду відбулися після проведення в другій пол. XVI ст. судової реформи. Як вже неодноразово зазначалося вище, реформа була викликана необхідністю розвантажити адміністрацію від справ, що вважалися державою другорядними, насамперед, судових. Але об'єктивно проведення реформи сприяло виокремленню і початку формування судової влади в Литовсько-Руській державі. Найважливішим наслідком реформи в галузі судочинства стало виникнення інституту професійних суддів. Спроби утворити інститут професійного суддівства просліджуються в Статуті 1529 р., в якому воєводи та старости зобов'язуються кожний у своєму повіті обрати двох зем'ян, привести їх до присяги і доручити їм розгляд справ, які надходитимуть за відсутності місцевої адміністрації. Також обрані особи мають бути присутніми при суді воєвод і старост. Однак, проаналізувавши судові акти періоду, який розглядається, можна дійти висновку, що на практиці вказане положення Статуту нерідко порушувалося. Місцева адміністрація продовжувала судити населення або одноосібно, або в присутності випадкових осіб.

Статут 1566 р., закріпивши створення земських, гродських, підкоморських судів, впровадив виборні посади земського судді, підсудка та писаря, а також гродського судді і писаря та підкоморія, які призначались воєводою або старостою. Обрання і призначення мало довічний характер, отже, формується інститут професійних суддів. Визначені були вимоги до осіб, що обиралися або призначалися: ними мали бути “люди добрие, цнотливие, расторопние, в праве умеетние, роду шляхецкого, в том повете добре оселие, не иное вери только хрестиянское”.). Таким чином, держава дбала як про професіоналізм, так і про моральні якості членів суду. По обранні члени суду мали принести присягу, текст якої наводився в Статуті (розд. IV, арт. 19). Посилюється відповідальність членів суду за винесені рішення. Передбачена була відповідальність писаря за внесені в судові книги записи протоколів судового процесу.

Оскільки передбачалося, що судді мають бути знавцями права, то потреба в консультантах зникає. Однак у пореформені часи зберігається участь у процесі сторонніх осіб, що, на наш погляд, було, з одного боку, даниною традиціям старовини, з іншого - заходом по запобіганню зловживанням владою з боку суддів. Доказом, на наш погляд, є той факт, що в пореформених судах склад сторонніх осіб визначається самими сторонами і вказані особи, як правило, є однієї соціальної приналежності з ними. Крім того, бути присутніми на процесі мали право всі бажаючі. Звичайно їх було досить багато, оскільки на сесію земського або гродського суду з'їжджалися всі, чиї справи чекали на розгляд, а також їхні свідки, родичі, друзі. Всі вони мали право при бажанні бути присутніми під час розгляду не тільки власної справи, але і інших справ. Слід зауважити, що з впровадженням реформи в шляхетсько-магнатських колах значно підвищився інтерес до права і тонкощів судочинства. Таким чином, судова реформа внесла зміни не тільки в судову систему, а й у структуру судів, започаткувавши на українських землях Великого князівства Литовського формування інституту професійних суддів.

Висновки

Таким чином, в початковий період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського діяли суди, які започатковані були ще в період Київської Русі. Це були суди глави держави, його намісників, церковні, вотчинні, вічові суди. Судова влада поглиналася адміністративною і не існувала як окрема гілка влади. Судовий процес був усним, гласним, змагальним. Під тиском шляхти в 1564-1566 рр. проводиться судова реформа. Скасовуються регіональні суди воєвод, старост і їхніх намісників. Держава розділяється на п'ятдесят судових повітів, і у кожному повітовому центрі створюються три типи судів - земський, гродський і підкоморський. Державні суди утворюють виражену дволанкову систему: судами першої інстанції є повітові суди, апеляційною інстанцією і судом по державних злочинах є суд глави держави.

Якісні зміни відбулися і у судовому процесі. Державна влада законодавчо оформлює систему професійних судових чиновників. Встановлюються правила поведінки в суді, влада дбає про дотримання поважної поведінки учасниками процесу. Чітко визначаються етапи судового процесу, помітні відмінності між судочинством у гродських і земських судах, оформлюється система судових доказів. Судовий процес позбавляється архаїчних рис, поза правові процедури поступово витісняються правовими.

Список використаної літератури

1. Пашук А.Й. Судовi установи і їх діяльність на Україні. - Львів, 197.

2. Статут Великого князьства Литовского 1588 года // Временник Императорского общества истории и древностей российских. - М., 1857. - Кн. 19. - 382 с.

3. Юхо И.А. Основные черты судоустройства и судопроизводства по Статуту Великого княжества Литовского 1529 года // Первый Литовский Статут 1529 года. - Вильнюс, 1982.

4. Музиченко П., Ковальова С., Долматова Н., Крумаленко М., Єфремова Н. Суд і судочинство на українських землях XIV-XVI століть. - Одеса, 2000. - 180 с.

5. Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К., 1999. - 662 с.

6. Падох Я. Суди i судовий процес старої України: нарис історії. - Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. - Львiв, 1990.

Размещено на Allbest.ru