Національно-політичні аспекти голоду 1933 р. та соціально-демографічні наслідки голоду для України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет ім.. М. П. Драгоманова

Інститут історичної освіти

Кафедра історії України

Реферат на тему:

«Національно-політичні аспекти голоду 1933 р. та соціально-демографічні наслідки голоду для України»

Підготувала:

cтудентка 42 ІУ групи

Шабаш І.В.

Перевірила:

к.і.н., доц. Двірна К.П.

Київ 2013

Зміст

1. Національно - політичні аспекти голоду 1933 р.

2. Соціально-демографічні наслідки голоду для України

2.1 Демографічні наслідки для України

2.2 Масштаб та наслідки голодомору 1932-1933 років

Висновки

Список використаної літератури

1. Національно - політичні аспекти голоду 1933 р

Після проголошення Й. Сталіним політики «великого перелому» почалися примусова колективізація, розкуркулення, форсована індустріалізація і масові репресії. Спочатку партійна верхівка СРСР нав'язала селянам завищені плани хлібозаготівель з врожаю 1932 р.; 7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК було ухвалено так звану постанову «Про п'ять колосків» (з дозволом застосовувати найвищу міру покарання - розстріл з конфіскацією майна). 22 жовтня 1932 р. Сталін відрядив комісії з надзвичайними повноваженнями під керівництвом Молотова і Кагановича в Україну для термінового виконання плану хлібозаготівель. У селян вилучали раніше розданий за виконану роботу хліб, а також м'ясо, картоплю, інші овочі. Відповідно до директиви ЦК ВКП(б) від 29 жовтня посилились репресії за «розкрадання, злочинне розбазарювання і приховування колгоспного хліба» та боротьба «з куркульською агентурою, що розкладає колгоспи». У жовтні-листопаді 1932 р., після телеграми Й. Сталіна М. Хатаєвичу щодо розгляду на політбюро «питання про те, як поставити на коліна українського селянина» та постанови ЦК ВКП(б) від 18 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель», яка санкціонувала повальні обшуки селянських садиб із метою вилучення хліба у хліборобських районах України, почались конфіскації будь-яких продуктів харчування. Ці конфіскації у листопаді - грудні 1932 р. були частковими, а з січня 1933 р. стали повномасштабними.

А 15 листопада 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та звільнення міст від зайвих елементів», відповідно до якої видача паспортів селянам не передбачалась. 27 листопада 1932 р. на об'єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) Сталін закликав «викоренити саботаж і антирадянські явища», відповідаючи на удар саботажників «нищівним ударом». ГПУ УСРР чітко виконувала поставлене Москвою завдання: «викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах». Партійне і радянське керівництво забороняло людям виїжджати в інші регіони для пошуку хоч якихось продуктів харчування. Були створені «трійки» та ОСО, яким надавалося право розгляду «хлібних» справ у прискореному порядку і застосування смертної кари. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня запровадила практику занесення сіл і колгоспів «на чорну дошку» (що автоматично означало винищення голодом усіх мешканців цих сіл). Режим «чорних дощок» запровадили лише в регіонах, населених українцями. Такі заходи в інших регіонах СРСР не використовувались. З лютого по серпень 1933 р. смерть від голоду набула в Україні та на Кубані масового характеру. Дітей, батьки яких померли від Голодомору, передавали у радянські інтернати, тобто мала місце «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу», що підпадала під Конвенцію ООН про визнання геноциду (1948 р.).

Штучно створений Голодомор поєднувався з політичними репресіями проти української інтелігенції, націонал-комуністів та припиненням і засудженням політики українізації (яка доти була офіційною політикою СРСР і фінансувалася з державного бюджету).

Таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. повністю змінили національну політику щодо українців, посилили політичні репресії та поклали відповідальність за продовольчу кризу на українську політичну еліту, на провідників і активістів українізації, яких звинувачували у змові із селянами (прикметно, що стосовно інших етносів, які були залучені в загальний процес «коренізації» в СРСР з квітня 1923 р., таких постанов не було ухвалено). У цих постановах чітко простежується зв'язок між політикою хлібозаготівель і результатами українізації, хлібозаготівлі мали стати засобом придушення опору українського селянства. 20 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У ухвалює рішення про збільшення поставок зерна; 29 грудня з'явилося рішення ЦК КП(б)У про здачу всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєвий (що позбавляло селян останніх запасів хліба). 1 січня 1933 р. Сталін (який мав вичерпну інформацію про результати попередніх повальних обшуків) дає телеграму-ультиматум: або селяни здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. 22 січня 1933 р. директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) впроваджується блокада голодуючих України й Кубані та вводяться «загород загони» для недопущення виїзду селян до інших регіонів СРСР у пошуках продуктів харчування.

Реалізація цих та інших рішень і директив є прикладом умисних дій, спрямованих не тільки на організацію штучного голоду, а й на заборону виїзду селян із регіонів, охоплених голодом, з метою позбавлення голодуючих будь-яких можливостей знайти хоча б якусь їжу. Отже, для подолання опору селянства примусовій колективізації були використані як надмірні обсяги хлібозаготівель, так і терор голодом, що поставило хліборобів на межу виживання.

У 1932-1933 рр. було заарештовано більш як 1999 тис. осіб, репресовані, як «вороги радянської влади», найкращі представники української політичної, інтелектуальної, господарської та культурницької еліти, що відігравали провідну роль у соціально-економічному та національно-культурному розвитку українського народу. Понад 62 тис. кубанських селян були відправлені на північ «за саботаж». Українізацію було тут припинено, а українське національно-культурне життя у місцях компактного проживання українців знищене. 22 листопада 1933 р. в резолюції Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У український націоналізм названо головною небезпекою в національному питанні. Таких рішень не було у жодній з республік СРСР. Загалом у 1932-1933 рр. на 69 своїх засіданнях Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло 270 питань щодо «упокорення України». І насильницька колективізація, і примусове розкуркулення, і ліквідація найкращих селянських господарств, і винищення селянської господарської еліти та найініціативніших організаторів сільськогосподарського виробництва спрямовувалися на поневолення і закріпачення українського селянства, на позбавлення українців почуття господаря, на ліквідацію економічної самодостатності українського народу. Відомо, що чисельність сільського населення за період між двома радянськими переписами (1926, 1939 рр.) скоротилась на 20%. За даними Е. Лібанової, у 1932-1933 рр. загальний коефіцієнт смертності серед міського населення підвищився у 2,3 разу, а сільського - в 7,4 разу, сягнувши 157,3%.

Голодомор спричинився до цілої низки катастрофічних зрушень в етнічному складі населення України. Оскільки сільське населення України в ті часи на 96% складалося з етнічних українців, то штучно створений Голодомор став одним із потужних чинників примусової зміни її етнічного складу. Адже після голодного вимирання величезної кількості українців майже відразу здійснювалось заселення вимерлих сіл представниками інших національностей, здебільшого росіянами. Почалася штучна фрагментація української спільноти, дестабілізація її етнічної єдності та лінгво-етнічна міксація. Частка українців серед населення України зменшилась більш як на 20%, а неукраїнського населення - зросла більш як на 5,5 млн.

Внаслідок Голодомору було порушено між поколінну передачу етнокультурної інформації, соціокультурного досвіду, що перервало історичну пам'ять, етнокультурну й етнопсихологічну спадкоємність на пост геноцидних українських теренах. Україна втратила не тільки цінні етнокультурні надбання минулого, а й багатовіковий само організаційний і суб'єктний досвід українського селянства. Були деформовані процеси етнозбереження та націєтворення. Знищення української інтелігенції практично унеможливлювало нові спалахи національного духу. Почалася цілеспрямована денацієзація, насильницька русифікація і сов'єтизація українців у СРСР. Культурно-історичне підґрунтя для збереження і розвитку української ідентичності системно нівелювалось і руйнувалось.

2. Соціально-демографічні наслідки голоду для України

2.1 Демографічні наслідки для України

Голодомор, який сталінська влада застосувала щодо української нації 1932 1933 рр., не лише спричинив загибель мільйонів українців. Такі національні травми не загоюються століттями, і сьогодні Україна відчуває наслідки цієї трагедії: демографічні, економічні, правові, морально-етичні, соціально-психологічні, політичні.

Як стверджує історик Станіслав Кульчицький у статті “Демографічні втрати України у ХХ столітті”, хоча на початку ХХ ст. України як держави не існувало, але була територія на якій українці становили більшість населення. Двоє вчених - Микита Шаповал і Володимир Кабузан - однаково визначають межі української етнографічної території й оцінюють чисельність населення в ній за станом на 1914 рік у 46 млн. осіб, зокрема 32,7 млн. українців.

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 рр., то йдеться про період від кінця літа 1932 до початку літа 1933 рр. Саме за цей час в Україні загинули мільйони людей. Пік Голодомору - весна 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня.

Демографічно найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська) області. На них припадає 52,8 відсотків загиблих від загальної кількості. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

За адмінтерподілом 1932 року до складу УСРР входило 7 областей: Київська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька. У сучасних Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі - у 3-4 рази. Отже, Великий Голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. Зауважимо, що у таких же масштабах голод вирував у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де мешкали українці. Нині існує десять різних оцінок кількісних втрат у діапазоні від 3 до 7 млн. осіб. Фахівці з України, США, Австралії та Франції на підставі аналізу радянської демографічної статистики дають більш-менш однаковий результат: 1932 - 1933 рр природний рівень смертності в Україні був перевищений на 3 - 4 млн. осіб. Зниження рівня народжуваності під впливом голоду підвищує сукупні демографічні втрати до 5 млн. осіб.

Щодо кількісного виміру жертв Голодомору, то Роберт Конквест наголошує: “Кількість жертв у справжній війні проти селянства, розв'язаній тоді Сталіним у межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. Більше того, до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку” [2, с.7]. Позиція західних дослідників щодо українського Голодомору 1932-1933 рр. не є одностайною. Скажімо, відомий німецький дослідник проблем аграрної історії Штефан Мерль висловлює не тільки сумніви щодо геноциду українців, а заперечує наявність наміру творення голоду [5, с.58]. Американський історик Марк Таугер причиною голоду 1932-1933 рр вважає несприятливі погодні умови і, відповідно, неврожай.

Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року. За підрахунками французьких демографів, внаслідок Голодомору в Україні не народився мільйон дітей. На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до одного року.

Вчені зробили висновок, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано.

Цифри демографічних втрат, які фігурують у виданнях української діаспори - від 7 до 10 млн. осіб. Авторитетний у колах діаспори демограф і географ Володимир Кубійович оцінював прямі втрати до 3 млн. осіб, зазначаючи при цьому: “Більшість авторів подає втрати, спричинені голодом, багато вищі - на 4-7 млн” [6]. Наприкінці 1980-х рр. російський дослідник В. В. Цаплін першим виявив най вірогіднішу кількість жертв голоду 1932 - 1933 рр. в Україні та загалом по Союзу основі розбіжностей між даними переписів 1926 і 1937 рр. Отже, враховуючи різницю між виявленою та очікуваною кількістю населення, яка сягала 6,3 млн. осіб, В. Цаплін виокремив безпосередньо померлих від голоду людей - 3,8 млн. осіб., оскільки, на його думку, 2 млн осіб залишили країну, а 1,5 млн. осіб. потрапили до таборів Гулагу. Він констатує, що органи ЗАГСу не зафіксували 1 млн. смертей голодних селян, виконуючи, очевидно, директиву державних органів влади. Дослідник відхилив будь-який вплив стихійного природного фактора походження голоду, вказавши на його соціально-економічні причини - примусову колективізацію та хлібозаготівлі [7, с.135; 26, с.177].

Дослідження В. Кондрашина засвідчують, що людські втрати України від голоду 1932-1933 рр. значно перевищували втрати Поволжя або інших округів Північного Кавказу.

Українські вчені одностайно констатують, що під час голодомору було зафіксовано лише частину смертей. Саме тому питання про його демографічні наслідки продовжує існувати. Щоб визначити демографічні наслідки голодомору українські дослідники використовують результати переписів населення 1926, 1937 1939 рр., а також щорічні дані про механічний і природний рухи населення. Потрібно відзначити, що реєстрація природного руху за 1932-1933 рр. проводилася дуже неякісно.

Демографічні втрати Голодомору 1932-1933 рр. для України були катастрофічними. У кількісному плані їх встановити непросто. За даними істориків-демографів, що використовують матеріали переписів 1926, 1937, 1939 рр., кількість померлих становить від 5 до 7 млн. Упродовж двох останніх десятиліть доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький послідовно обстоює свою методику обчислення кількості жертв Голодомору в Україні. Саме йому належить першість у кваліфікації тотального вилучення харчових продуктів в українського селянства на межі 1932-1933 років як визначального чинника убивства голодом мільйонів людей. На думку вченого, “знаряддям вбивства голодом виявилися натуральні штрафи”.

Значні людські втрати під час голоду 1932-33 років суттєво підірвали демографічний потенціал України. Зокрема, вони позбавили її демографічної переваги, яку можна було б набути в процесі демографічного переходу і пов'язаного з ним демографічного вибуху, що розпочався в Україні наприкінці ХІХ століття.

Сучасні дослідники стверджують, що “за відсутності демографічних руйнацій 1914-1922, 1932-34, 1937-1947 років численність населення сьогодні становила би 75-80 млн. осіб (за даними 1914 року в країні мешкало 36 млн.)” [4, с.22]. Не важко уявити, що це нині дві України. Можна констатувати: сучасне населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло б бути набагато більше Інститут демографії України провів власне дослідження людських втрат.

Голодомору 1932-1933 рр., використовуючи результати реконструкції основних параметрів демографічної динаміки України 1927-1938 років за підсумками переписів 1926, 1937 і 1939 років, даними міського обліку 1931 року та статистики природного і механічного руху населення. За твердженням Є. Лібанової, “оцінка демографічних наслідків Голодомору 1932-1933 років складається з визначення надлишкової чисельності померлих і ненароджених у цей період та кумулятивної оцінки демографічних втрат через те, що люди, які передчасно пішли з цього світу або й не народилися, не зоставили по собі нащадків” [4, с.23].

Динаміка чисельності населення України, яку пропонує Інститут демографії особливо її аномалія в 1932-33 рр., порівняння тенденцій, що спостерігалися на теренах УРСР, із ситуацією в західноукраїнських землях, ілюструють наявність руйнівних процесів. Від 1932 до 1934 року Україна втратила більше 3 мільйонів населення! Окремо звернемо увагу на надзвичайно низьку щорічну динаміку зростання кількості населення у період 1934-1938 рр.

Поряд з катастрофічним підйомом смертності у 1932-1933 рр. в Україні відбулось обвальне падіння народжуваності. 1934 року в Україні народилося лише 561,6 тис. дітей, що в 1,8 раза менше, ніж 1931 року. У сільській місцевості зниження народжуваності було ще значнішим.

Отже, за результатами Інституту демографії України, демографічні втрати внаслідок Голодомору 1932-1933 років оцінюються в 4,5 млн. осіб - 3,4 млн втрачено через підвищену смертність, а 1,1 - через знижену народжуваність. Ці 4,5 млн осіб не народили дітей і онуків, що й обумовило кумулятивні демографічні втрати України, які сьогодні становлять близько 6 млн осіб, а отже, перевищують безпосередні втрати голодних років” [4, с.29].

У результаті глибина й масштаби штучно створеної демографічної кризи на селі були такими відчутними, що її відлуння відгукується до наших днів. Це насамперед: 1) екстраординарний підйом смертності; 2) неприродно низький рівень тривалості життя; 3) суттєво підірваний потенціал життя насамперед у селян.

2.2 Масштаб та наслідки голодомору 1932-1933 років

Кількість жертв Голодомору досі не встановлено, хоча йдеться, безумовно, про кілька мільйонів людей. Тогочасні втрати населення України можна вивести наближено з порівняльної таблиці приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавались у радянських джерелах незалежною Міжнародною комісією юристів (створена у 1988 році у складі провідних юристів зі Швеції, Бельгії, Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США):

· СРСР: +16%.

· Росія: +28%.

· Білорусія: +11.2%.

· Україна: -9.9%.

Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року.

Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році. При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.

«Указ требовал того, чтобы крестьяне Украины, Дона и Кубани вымерли вместе со своими малыми детьми». Василий Гроссман. Буйство Голода.

Голодомор 1932-1933 років мав деморалізуюче значення для всього Українського народу. Коли йде війна, є очевидний ворог. Тут же, навпаки, офіційно пропагувалася ідеологія інтернаціоналізму і братерства, проголошувалися «найсвітліші ідеали, мета - комунізм», і водночас внаслідок цілеспрямованих дій цивільної влади, за підтримки «громадськості» - комсомолу, профспілок, комнезамів - населення було доведене до масової голодної смерті.

Соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки Голоду 1932-1933 років актуальні й до сьогодні. Тоді на довгі десятиліття було підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничу та товарну інфраструктуру, фізично знищено підприємницькі та ініціативні елементи, залякано цілі покоління українців, причому, не лише селян, зламано волю усього Українського народу до опору тоталітарній системі, до національного відродження.

Висновки

Смертність від голоду почалася вже в перші місяці роботи молотовської комісії. З березня 1933р. вона стала масовою. Дуже часто вимирали цілими сім'ями чи навіть селами.

Серйозне наукове дослідження наслідків Голодомору на Україні і ретельні розрахунки С.В. Кульчицького, зроблені на основі реальних статистичних матеріалів Всесоюзних переписів 1926 і 1937 років показують, що під час Голодомору на Україні повні втрати населення, включаючи ненароджених, становлять для 1933р. 4207 тис. чол., а з поправкою на неточність розрахунків до 4,5 млн. чол.. Урахування голоду 1932 року підвищує загальну кількість втрат до 4649 тис. чол., а з поправкою на неточність - до 5 млн. чол.

Західний спеціаліст українського походження В.Гришко пише: «За найбільш обережними оцінками, заснованими на аналізі радянської статистики, жертви голоду в УРСР становлять - 7,5 млн. чол., з яких 4,8 млн. вмерли від голоду в 1932-1933рр., а решта становить втрату природного приросту».

На парламентських слуханнях, присвячених 70-річчю Голодомору на Україні, спікер парламенту Володимир Литвин заявив, що під час Голодомору на Україні загинуло 3-10 млн. чол., але вірогідніше, близько 7 млн. чол.

В кінці листопада 2006 р. в засобах масової інформації були оприлюднені останні дані українських дослідників Голодомору, які стверджують, що під час Голодомору 1932-1933рр. повні втрати населення України склали 7-11млн.чол.

Але насправді наслідки Голодомору не обмежуються лише фізичними втратами населення. Голодомор викликав значні негативні економічні, політичні, морально-етичні і соціально-психологічні наслідки.

Цей Голодомор викликав найбільшу катастрофу в історії України. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і на економічному, соціально-політичному і культурному рівні. Після цієї катастрофи традиційне українське село зі своїм укладом і звичаями перестало існувати. Якщо суцільна колективізація і голод фізично зруйнували соціально-економічні підвалини національної самобутності українських селян, то припинення українізації у грудні 1932р.означало духовну руйнацію народу.

голодомор колективізація репресія індустріалізація

Список використаної літератури

1. Василенко В. Голодомор 1932--1933 років в Україні: правова оцінка/ В. Василенко // Дзеркало тижня. - 2008. - 18 - 24 жовтн.

2. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор/ Р. Конквест / Пер. з англ./ Р. Конквест - К.: Либідь, 1993. - 384с.

3. Кульчицький С. Демографічні наслідки голоду-геноциду 1933 р. в Україні / С. Кульчицький // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2002. - №7. - c.7-19.

4. Лібанова Е. Катастрофа та її відлуння. Оцінка демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років / Е. Ліанова // Сучасність. - 2008. - №11 (листопад). - с.22.

5. Мерль Ш. Голод 1932-1933 годов - геноцид украинцев для осуществления политики русификации? / Ш. Мерль // Отечественная история (Москва). - 1995. - № 1. - С.51-62.

6. Цаплин В.В. Статистика жертв сталинизма в 30-е годы / В. Цаплин // Вопросы истории. - 1989. - № 4. - С. 175 -181.

Размещено на Allbest.ru