Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - ВАЖЛИВИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

2. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УНР

2.1. Вищі органи державної влади Української Народної Республіки

2.2 Місцева влада і місцеве самоврядування

2.3 Правові основи військового будівництва

2.4 Судова система

3. ІІІ УНІВЕРСАЛ ,ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

В історії України ХХ сторіччя період визвольних змагань, відновлення української державності після її повної втрати наприкінці XVIII сторіччя є предметом особливої уваги. Українська Народна республіка була першою українською державою ХХ сторіччя. А творилася вона силами Української Центральної Ради, історія якої, нажаль, не існувала в радянській історичній науці -- як результат маємо надзвичайно низьку наукову розробку теми. Лише її безпосередніми діячами здійснювалось вивчення і осмислення історії Центральної Ради, але це, по понятих причинах, робилося досить суб'єктивно. І тому питання про діяльність УЦР, вивчене об'єктивно і з тверезим поглядом із сьогодення, має надзвичайну важливість для розуміння процесів тогочасного державотворення, що, до речі, дуже схожі на сучасності.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію “на завоювання власних національно-політичних прав”, наповнити її “свідомістю власних національних інтересів”.

Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.

З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.

В таких складних історичних умовах була створена та діяла Українська Центральна Рада, яка за будь-яку ціну намагалась відновити українську державу.



1. ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - ВАЖЛИВИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

У Петрограді 25 жовтня 1917 р. перемогло збройне повстання. До влади прийшли більшовики. Генеральний Секретаріат, як вища територіальна влада в Україні, створена Центральною Радою і затверджена Тимчасовим Урядом, заявив, що разом з іншими демократичними революційними силами рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати петроградське повстання.

Коли драматичні події вже перемістилися до Києва, лідери Центральної Ради, покладаючись на підтримку українських військ, вирішили будувати свої відносини з Росією, точніше -- вже з більшовицьким центром, на принципово нових засадах.

«Грізний момент, -- говорив М. Грушевський 7 листопада 1917р. на засіданні Малої Ради, -- який переживають Росія та Україна, коли не залишилося центральної влади, коли спалахнула і поширюється громадянська війна, яка вже переходить і на Україну, -- цей грізний момент вимагає рішучих кроків на шляху до зміцнення влади на Україні» [27].

Після цього М. Грушевський оголосив текст III Універсалу Центральної Ради: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів» [26].

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

М. Грушевський у своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним.

У І Універсалі Центральна Рада назвала себе «обраним органом українського народу». III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу-- селян, робітників і солдатів» [2].

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Секретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті -- «революційний, демократичний парламент». Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Влада в УНР, зазначалося у IV Універсалі, «буде належати тільки народу України, іменем якого будуть скликані Установчі Збори».

Власне, відомий термін «передпарламент» цілком можна застосувати у цей час до Центральної Ради.

По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Наприклад, у списках персонального складу Центральної Ради з 640 осіб були представники Української Ради селянських депутатів (145), Всеукраїнської Ради військових депутатів (132), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), делегати від «губерній і великих міст» (67), «професійних, просвітніх і економічних організацій»1. У процесі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнилася «представниками інших народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій» [11].

І все ж, незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування.

М. Грушевський указував на труднощі створення «територіального органу на засадах безпосереднього, загального і рівного представництва» [7]. Великі надії покладалися на скликання" Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося бути втіленими в життя.

Певний підсумок проблем представництва підбивався 20 березня 1918 p., коли Центральна Рада урочисто відзначала свою першу річницю. На засіданні Малої Ради за участі Ради Міністрів з доповіддю виступив М. Грушевський. Виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнився посланцями нових організацій, які одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваючи, однак, зазначав М. Грушевський, що вона «все таки є представництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце і роботу представництву, утвореному на підставі виборчого права усієї української землі. Обставини, однак, не дали можливості їй здійснити те саме своє гаряче бажання -- скликати Українські Установчі збори...» [6].

Першим узагальнюючим документом, який повинен був реорганізувати діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» (М. Грушевський називав його «внутрішнім регламентом роботи», а П. Христюк -- «внутрішньою конституцією»). Цей наказ з'явився 23 квітня 1917 р. і фактично закріпив уже існуючу структуру [14]. Починався він словами: «Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організації українського народу, має своїм завданням виконати волю цього населення, виражену в українському національному з'їзді».

Робота Центральної Ради повинна була здійснюватися через її Загальні збори і Комітет Ради. У наказі послідовно перелічувались повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються на звичайні (чергові), які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць» і надзвичайні-- їх скликає Комітет у разі «термінової необхідності».

Комітет Центральної Ради «провадить роботу Ради у конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До його складу входять: а) обрана з'їздом президія Ради -- голова та два його заступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також особи, кооптовані Комітетом до його повного складу (33 члени). З числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів комісій, причому останніми можуть бути обрані і не члени Центральної Ради, які стають членами Ради і Комітету.

У липні 1917 р. Центральна Рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема -- діяльності свого Комітету. Так, виступаючи 6 липня на засіданні пленуму Центральної Ради, М. Грушевський заявив, що Комітет Центральної Ради здійснюватиме законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 липня Центральна Рада видала постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що розробляє і вирішує всі найважливіші справи, що виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підготовка доповідей для сесій Центральної Ради; в) поповнення складу Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невідкладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, утому числі: 8 українських соціалістів-революціонерів, 3 українських соціалістів-федералістів, 1 безпартійного соціаліста, 1 українського трудовика та ін. [15]

Поступово ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р. -- закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.



2. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УНР

2.1 Вищі органи державної влади Української Народної Республіки

український народний республіка універсал

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконавчий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 p.), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду народних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього входили 9 членів: В. Винниченко -- голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк -- генеральний писар, X. Барановський -- генеральний секретар фінансів, С. Єфремов -- генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра -- генеральний секретар військових справ, Б. Мартос -- генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко -- генеральний секретар просвіти, М. Стасюк -- генеральний секретар продовольчих справ [16]. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович -- генеральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін -- генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес -- генеральний контролер, П. Стебницький -- статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, залишалося ще дві вакансії: генерального секретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості [25].

Пізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже входили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборонив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів -- Голубович (укр. с.-р.), міністри: внутрішніх справ -- Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ -- Жуковський (укр. с.-р.), судових -- Шелухін (укр. с.-ф.); земельних -- Ковалевський (укр. с.-р.); харчових -- Коліух (укр. с.-д.); праці -- Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів -- Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів -- Сокович (укр. с.-р.); фінансів -- Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти -- Прокопович (с.-ф.); торгівлі й промисловості -- Фещенко-Чоповський [4].

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми державотворення.

Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й питання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок заміщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання документів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складання протоколів та ін.).

Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи організаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше -- практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції.

Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Генеральний Секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої повноваження. Це втілилося, зокрема, у другій Декларації Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. У ній зазначалося, що Генеральний Секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом як вищий орган влади в Україні, виступає у тісні державно-правові відносини її вищим «органом» влади всеросійської республіки.

Генеральний Секретаріат «розробляє по всіх секретаріатах ті норми, які повинні визначати межі компетенції кожного секретарства й усього секретаріату в цілому» [17].

26 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат надіслав до Петрограда меморандум, в якому підкреслив, що сам Тимчасовий уряд, всупереч його ж Інструкції, «не тільки не звертається до адміністрації України через Генеральний Секретаріат, але навіть приписує своїм органам дотримуватися старого порядку у зносинах з центральним урядом». Подібні дії Тимчасового уряду, як зазначалося у меморандумі, «не тільки не сприяють організації влади у країні, але й просто викликають її дезорганізацію». Тому Генеральний Секретаріат вважав за необхідне вжити низку заходів, щоб усунути непорозуміння у взаємовідносинах між секретаріатом і Тимчасовим урядом.

Українських лідерів турбувала і суто внутрішня проблема, яка полягала у прагненні розподілити «сфери впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою. 22 серпня 1917 р. пленум Центральної Ради прийняв резолюцію з питань ставлення до Інструкції Тимчасового уряду, одним з пунктів якої доручав «Малій Раді і Генеральному Секретаріату розробити статут, який би визначав взаємовідносини між Українською Центральною Радою і її Генеральним Секретаріатом».

Після проголошення УНР ця проблема стає першочерговою, хоча вона так і не була розв'язана. У підсумку Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, щодо яких приймалися то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат розглянули проблеми ціноутворення: 19 грудня уряд видав постанову «Про ціни на державний спирт», а парламент ухвалив закон «Про затвердження тарифів на вантажі».

Досить яскраво ця ситуація виявилася у випадку з Генеральним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Генеральний Секретаріат неодноразово обговорював питання, що стосуються його діяльності, зокрема питання «Про створення при секретарстві земельних справ продовольчого відділу» (11 вересня), «Про встановлення третьої посади товариша Генерального Секретаря земельних справ для здійснення продовольчої справи» (20 вересня), затвердження положення про секретарство земельних справ (21 вересня). Однак через деякий час у «сферу впливу» Генерального Секретаріату вже активно втручається Центральна Рада, яка 15 листопада приймає постанову «Про розширення компетенції Генерального секретарством земельних справ» [9].

Подібна правова невизначеність характерна і для двох наступних універсалів, що обмежувалися тільки загальними положеннями і містили конкретні доручення Центральній Раді, уряду й окремим секретарствам.

Втім, у тих умовах значно більшої шкоди українській справі завдали не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво. П. Христюк писав, зокрема, про фракцію УПРС у Центральній Раді, яка постійно була незадоволена політикою «есерівсько-есдеківського Генерального Секретаріату».

І все ж незважаючи на всі проблеми і помилки, Центральна Рада зробила важливий крок у напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалися «в силі до прагнучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917 p.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер. Вони були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати повноцінну державу.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину.

Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917 p., функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще до того, як у відповідний спосіб «легалізувалися». Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, тоді як тільки 23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю» [20]. Створення ж деяких інших інституцій, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію «економічного комітету» для керівництва постачанням і розподілом продовольства, сирих матеріалів і палива та водночас для регулювання усієї промисловості і торгівлі. Однак ця ідея стала реалізовуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918р. вона одержала проект закону «Про вищу Економічну Раду УНР».

Реформування державного механізму провадилося Центральною Радою майже до останніх днів її існування. Так, 20 квітня 1918 р. було підготовлено законопроект, згідно з яким замість ліквідованого відомства Генерального писаря для управління справами Ради Міністрів засновувалася посада керуючого справами Ради Народних Міністрів. У цій новій ролі колишній Генеральний писар, а тепер -- керуючий справами уряду лише «завідував усім діловодством» і керував апаратними відділами: юридичним, редакційно-видавничим і публікаційним, господарським. При Центральній Раді планувалося утворити кодифікаційний відділ.

2.2 Місцева влада і місцеве самоврядування

Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним -- щоб народ сам собою управляв» [28].

І Універсал ще зберігав існуючу систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про українізацію і переорієнтацію на Центральну Раду. В. Винниченко з цього приводу писав: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу й тоді перевибрати адміністрацію».

IV Універсал взагалі зобов'язав «уряд додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з'явилася, точніше -- легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, бо наприкінці 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила закон «Про розподіл України на землі», який передбачав новий адміністративно-територіальний поділ України на тридцять земель. Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла реалізувати цей закон.

Органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки небезпечною, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект про асигнування 100 млн. крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила понад 15 млн. крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи істотно запізнилися [23].

Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Універсалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприклад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селянських депутатів.

Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регулювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн -- учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки...» [14].

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубович (глава делегації), М. Любинський -- в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація повинна була боротися за приєднання до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у практичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради -- боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія працювали активно й наполегливо.

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мирний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифікаційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українського парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків дуже корисним. Насамперед, ним українська держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародного права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, припиняються [24].

Військове будівництво традиційно вважається «ахілесовою п'ятою» Центральної Ради.

Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські національні збройні сили: перше представляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визнаючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не панівних класів» [1].

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Центральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, взагалі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універсалам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В. Винниченка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що відразу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писменний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський -- представниками відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді.

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність професіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому головна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її формування і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганізації фронту.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С. Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України» [5]. Для вступу до лав української армії вони повинні були надати довідки від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили.

2.3 Правові основи військового будівництва

23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення призову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім -- закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. -- тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога [12]. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради шукати лише в її прорахунках у військовій справі -- вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу історію.

Діяльність щодо охорони революції. Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів». Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити термінових заходів для «захисту революції». 28 серпня 1918 p., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Корнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охорони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітничих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста» [13].

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Комітету діятимуть «...при державних установах, громадських інституціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі з контрреволюцією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тощо. Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку деяких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецслужб [22].

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р., а з 10 листопада -- безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження». До її складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію з представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому числі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Винниченко, що населення «шукало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формування. «Найбільш свідомий, політичне й національне, елемент села, -- писав він, -- брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці».

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні міркування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формування «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16--19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів, зі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові». Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость -- в курінь, повіт -- в полк, губернія -- в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затверджений Генеральним Секретаріатом 26 листопада 1918 p., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкована комісарам Центральної Ради міліція -- як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» [8].

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради -- газета «Пролетарская мысль». Водночас відомі й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

2.4 Судова система

Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 p., яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, -- наголошувалося в Декларації, -- має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні [18]. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відповідних законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні».

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду.

«Генеральний Суд, -- вказувалося в ст. 1, -- складається з трьох Департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правітельствующему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства».

Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження -- до затвердження Генерального Суду на основі конституції -- визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебных установлений» [19].

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокураторія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого-- її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні».

У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до реформування усієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все наполегливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, наприкінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».



3. ІІІ УНІВЕРСАЛ ,ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня (7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918р.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні, 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях, Раду народних комісарів - уряд, створений більшовиками, секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії [10].

Отже, у листопаді 1917 р. в Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу. Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія із представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися і міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б конституювати новій суспільно-політичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило ІІІ Універсал. В ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів [3].

III Універсал проголошував широку програму перетворень:

- скасовувалось право приватної власності на землю - вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

- Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

- проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

- скасовувалась смертна кара;

- впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

- підтверджувалось право національно-територіальної автономії. За визначенням В.Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

Особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Наш край так само в небезпеці. Без власті, дужої, єдиної, народної Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Однині Україна стає Українською Народною Республікою.

В ІІІ Універсалі також зазначалось, що не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, УЦР твердо стане на українській землі, щоб своїми силами помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.

Згідно положень ІІІ Універсалу до території Народної Української Республіки належали землі, заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, мало бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів.

Признаючи, що землі ті є власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

На території Народної Республіки України встановлювалося по всіх підприємствах вісім годин праці.

Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами усіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу [21].

Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до дня проголошення Універсалу, як уже засудженим, так і не засудженим, а також і тим, хто ще до відповідальності не потягнений, давалася повна амністія.

Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідальний духові народу.

З тою метою Генеральному Секретарству Судових Справ наказано зробити всі заходи упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу.

Генеральному Секретарству Внутрішніх Справ приписано вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.

Так само в Українській Народній Республіці мало бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібраних, союзів, страйків, недоторканости особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий). Незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за насильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що українці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередитися на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух.

Проголошення третім Універсалом Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.



ВИСНОВОК

Підводячи підсумки викладеного у роботі, можна дійти до таких висновків:

Центральна Рада протягом свого нетривалого існування пробудила наш народ від рабської покори і сплячки, підняла на національно-визвольну боротьбу за відродження державності, створила суверенну УНР, очолила героїчну боротьбу за її незалежність на засадах найширшої демократії.

Одним з найбільших її досягнень є те, що 7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися ” землі, заселені у більшості українцями”. Крім того,. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи й житла.

Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду із сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову майбутність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „ силами нашими допомогти Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на “ старшого брата ”, що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.