Становлення та функціонування номенклатури радянської системи освіти в Україні 20–30-х рр. ХХ ст.

Історіографія кадрового корпусу управлінських підрозділів Наркома освіти на початку ХХ ст. Обов’язки секретарів, соціальне походження, політичне минуле і національний склад номенклатури. Внесок кожного наркома в розбудову української освітньої системи.

Рубрика История и исторические личности
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 18.10.2013
Размер файла 43,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Становлення та функціонування номенклатури радянської системи освіти в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.

Виговський Микола Юрійович

1.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Трансформація політичних, соціально-економічних і духовних відносин в Україні 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. торкнулася організаційної структури та функцій органів державної влади, визначення ролі та місця її номенклатури, а з іншого боку, актуалізувала вивчення власного історичного досвіду розбудови та функціонування системи державної влади, її відносин із суспільством.

Дослідження становлення та функціонування управлінських структур державної і політичної системи влади в УРСР, ролі та місця відповідної категорії номенклатури має науково-пізнавальне і прикладне значення для виявлення специфіки взаємин держави та суспільства. Номенклатура впливає на реалізацію суспільного ідеалу, визначає специфіку повсякденного життя суспільства, пришвидшує або гальмує конструктивні форми модернізації. Історики та політологи висвітлювали функціонування саме номенклатури партійно-державних органів влади, тобто керівного складу ВКП(б) - КП(б)У та урядових структур. Елітарний аспект важливий, але він не розкриває всієї системи, зокрема соціально-професійного та адміністративного феномену номенклатури за галузевим та функціональним принципами, політичних інтересів, ментальності, соціального походження, ідейних переконань, матеріально-побутових аспектів життєдіяльності, суспільного статусу чиновників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано відповідно до науково-дослідної теми „Теорія і технологія навчання та виховання в системі освіти”, здійснюваного в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова та затвердженого Вченою Радою університету (протокол № 5 від 27 грудня 1996 року). Назва дисертаційної роботи відповідає принципам та завданням державної програми „Освіта (Україна ХХІ століття)”.

Об'єктом дослідження є становлення і функціонування радянської системи освіти в УРСР 1920 - 30-х рр., кадрова політика партійно-державних органів влади в освітній галузі суспільного життя.

Предметом дослідження є організаційно-структурні особливості формування номенклатури вищої та середньої ланки адміністративно-державних установ, кількісний та особовий склад управлінського апарату Наркомосу і місцевих відділів народної освіти, соціальне походження, освітньо-професійний рівень, політичний статус і посадові функції радянських службовців.

Хронологічні рамки охоплюють період 1920 - 30-х рр., упродовж якого відбувалася трансформація системи освіти, її постійна модернізація та уніфікація, зміни концепцій і кадрового корпусу управлінців. Початкова межа стосується 1920 р., коли виникла виконавча вертикаль на чолі з Наркомосом УСРР і фактично завершилася реорганізація попередньої структурної схеми управління освітою, а завершальна припадає на роки масового політичного терору 1937 - 1938 рр., унаслідок якого було фізично знищено рештки партійно-радянської номенклатури, яка вирізнялася організаційним і багаторічним досвідом роботи. Протягом 1920 - 1938 рр. держава здійснила перманентно декілька адміністративно-територіальних реформ, які, безумовно, позначилися на виконавчих органах влади, зокрема на діяльності освітніх установ регулятивно-функціонального спрямування.

Територіальні межі дослідження зумовлені існуючим адміністративним поділом України 1920 - 30-х рр., яка спочатку мала абревіатуру УСРР, а після конституції 1937 р. - УРСР.

Метою наукового пошуку є об'єктивне висвітлення соціально-політичних та адміністративно-організаційних функцій номенклатури основних структурних підрозділів освітніх установ радянської держави, виявлення кількісного та особового складу вищої і середньої ланки управлінців, з'ясування їхньої ролі у формуванні та зміцненні республіканського статусу чиновників, взаємин із загальносоюзною номенклатурою, а також виявлення закономірностей становлення владних інститутів, розвитку їхніх стосунків із суспільством.

Ураховуючи мету, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, визначено такі наукові завдання:

– виявити теоретично-методологічні основи радянської та концептуальні засади сучасної історіографії проблем підготовки партійно-радянських кадрів, розкрити конкретне історичне та функціональне значення самого терміну і явища „номенклатура”;

– дослідити динаміку кількісного складу управлінців вищої та середньої ланки освітніх установ, з'ясувати умови та обставини персональних призначень високопосадовців;

– використовуючи архівні документи і нормативно-правові акти радянської держави, визначити соціально-політичні та адміністративно-організаційні функції номенклатури структурних підрозділів системи освіти;

– показати соціальне походження, партійність, професійно-кваліфікаційний рівень та освітній ценз функціонерів Наркомосу і відділів народної освіти;

– застосовуючи метод типологізації, порівняльний та системний методи історичних досліджень, простежити спільні й відмінні функціональні ознаки реформаційного курсу українських наркомів Г.Ф. Гринька та О.Я. Шумського;

– розкрити службово-посадові функції секретарів та заступників наркомів освіти в УРСР 1920 - 30-х рр.;

– з'ясувати роль і місце номенклатури в повсякденному суспільно-політичному житті України другої половини 1930-х рр.;

– дати науково-історичну оцінку модернізаційним змінам в освітній галузі, які відбулися в УРСР досліджуваного періоду.

Теоретико-методологічну базу дисертаційної роботи становлять основні методи історичних досліджень - порівняльний, проблемно-хронологічний, фактологічний, типологізації, класифікації, генетичний та принцип історизму. Вони забезпечують здійснення системного аналізу соціально-професійної групи службовців державно-освітніх установ, тобто функціонального цілого - номенклатури управлінських структур, норм, принципів, правил, вимог, законодавчо виписаних для конкретних державних установ, а також кадрового корпусу виконавців - чиновників вищої і середньої керівної ланки.

Уникаючи соціологічних і політологічних концепцій, які утвердилися в науково-історичній літературі з проблем соціально-економічних та політичних відносин у 20 - 30-х рр. в УРСР, спираючись на архівні джерела та застосовуючи сучасні методи їх аналізу, виокремлено структуру дисертаційного дослідження. Проблемно-хронологічний принцип витримано, проте детальна періодизація історичних подій і явищ, відсутня.

Історико-порівняльний метод сприяв виявленню закономірностей формування номенклатури, а методи типологізації та класифікації забезпечили з'ясування її функціональних ознак, спільного і відмінного, загального та особливого. Прикладні методи (контент-аналізу, статистичні) частково використані для систематизації масових джерел, передусім протоколів засідань колегії Наркомосу, Раднаркому УСРР, ВУЦВКу.

Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлена поєднанням трьох основних підходів у висвітленні суспільно-політичної діяльності партійно-радянської номенклатури: біографістики, системно-структурного, аналізу повсякденності. Перший підхід суттєво відрізняється від звичайного з'ясування життєпису посадовців, позаяк досліджуються не формальні біографічні відомості, а освітньо-культурний і професійний рівень чиновника, його службовий статус, кар'єра, стиль управлінської роботи, умови посадового призначення. Передусім мова йде про з'ясування колективної біографії номенклатури, оскільки висвітлюються її соціально-професійні та функціональні риси, тобто своєрідний соціум. Другий випливає з самого предмету історичного дослідження, а його інноваційність полягає в тому, що наукове поняття та соціальне явище, яким є номенклатура, розглянуто з обох боків: по-перше, з'ясовано штатні функції структурних підрозділів управлінського апарату Наркомосу та місцевих відділів народної освіти, а, по-друге, визначено роль і місце конкретних виконавців.

Вивчення номенклатури відбувається в контексті соціальної історії, об'єктом якої у цьому разі є повсякденна суспільно-політична і службова діяльність, а не виключно відносини в побуті. Дослідженню підлягає не історія виникнення владних державно-політичних структур, а посадові обов'язки управлінців, особливості їх призначення, політичної селекції так званих „висуванців”. Виокремлено аспект формування соціокультурного типу радянського чиновництва - своєрідного „класу” аристократії нової політичної системи, його привілеї, роль і місце в суспільстві періоду соціалістичної модернізації.

Історичні праці з цієї проблематики стосуються з'ясування партійно-державної номенклатури, відтак політичний аспект є домінантним, а суто прикладний обмежується висвітленням номенклатурної еліти комуністичної партії та радянської держави. Номенклатуру посад системи освіти проаналізовано опосередковано в історико-педагогічних розвідках, але дотично до фахових завдань. Не вичерпують проблеми і праці суто біографічного спрямування, які позбавлені системності, аналізу соціально-професійного та суспільного феномену, яким була номенклатура. Комплексний підхід, застосований у дисертаційному дослідженні, означає послідовне вивчення динаміки кількісного складу, соціального походження та інтелектуально-освітнього рівня номенклатури, особливостей кадрової політики держави в духовному українському суспільстві. Інноваційним є з'ясування соціальних функцій, характерних для керівного апарату держави, партійних, громадських, культурно-освітніх установ, науково-історична реконструкція повсякденної життєдіяльності номенклатурної еліти, її службові навантаження, сімейний стан, умови відпочинку та лікування, наслідки масового політичного терору проти кадрів освітньо-культурних закладів, а з другого боку, простеження їх участі в репресіях.

Новизною вирізняється зіставлення „радянської аристократії” періоду непу та соціальної реконструкції, вивчення скарг громадян за фактами службових зловживань чиновників державних органів влади, відтворення історичного факту діяльності маловідомих структур системи освіти в контексті політики „висування” радянських кадрів, ставлення різних категорій управлінців до українізації освітніх та культурно-мистецьких установ, визначення реального статусу номенклатури республіканських та союзних відомств. Переосмислення вимагають деякі суперечливі оцінки ролі номенклатури в духовному розвитку українського суспільства 20 - 30-х рр.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене інноваційним науково-пізнавальним дискурсом, теоретико-методологічними підходами щодо висвітлення номенклатури, а з іншого боку, їх використанням у науково-дослідній роботі та під час написання колективних праць, лекційних і спеціальних курсів. Прикладний характер висновків, положень і фактажу дисертаційної роботи полягає в тому, що їх можна використати в розробленні організаційних принципів здійснення адміністративної реформи в Україні, для модернізації всієї системи освіти, особливо її управлінського апарату. Історичний досвід обмежений не лише хронологічно, а насамперед функціонально, оскільки віддзеркалює конкретну повсякденність того чи іншого соціуму. Соціальні проблеми, які виникли в 1920 - 30-х рр., мали об'єктивну і суб'єктивну природу походження, а форми і методи їх подолання залежали від політичної системи влади, тому для їх сучасного застосування залишаються тільки уроки історії, помилки, упущення, недоліки, дослідження яких і зумовлює прикладне значення результатів роботи.

Основні положення та фактологічний матеріал дисертації використовується професорсько-викладацьким складом профільних кафедр Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова під час лекцій та на семінарах із нормативної дисципліни „Історія України”.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертаційної роботи були висвітлені автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, методичних семінарах: Міжнародній науково-практичній конференції „Професійна підготовка вчителів історії та суспільствознавства в умовах переходу загальноосвітньої школи на 12-ти річний термін навчання” (7 - 8 грудня 2005 р.). - Київ, 2005р.; Третій Міжнародній науковій конференції „Соборна Україна: історична ретроспектива” (9 - 10 грудня 2005 р.). - Черкаси, 2005 р.; Шостому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії „З нагоди 100-ї річниці початку Столипінської аграрної реформи в Україні” (16 - 17 березня 2006 р.). - Черкаси, 2006; Всеукраїнській науковій конференції „Українська державність: генеза, історичний розвиток, традиції” (23 - 24 березня 2006 р.). - Житомир, 2006 р.; Науковій практичній конференції „Нова економічна політика: минуле і сучасність” (28 березня 2006 р.). - Київ, 2006 р.; ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків „Українська історична наука на шляху творчого поступу” (17 - 19 травня 2006 р.). - Луцьк, 2006 р.

Публікації. Результати наукового дослідження оприлюднено в індивідуальній монографії обсягом 18,4 друк. арк., 23 статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура роботи відповідає меті й завданням науково-історичного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які мають 15 системних підрозділів, висновку, списку використаних джерел та літератури. Обсяг основної текстової частини дисертації становить 363 сторінки, список джерел і літератури налічує 682 позиції. Загальний обсяг дисертації 415 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, хронологічні рамки та адміністративно-географічні межі наукового дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт і предмет, обґрунтовано теоретично-методологічну новизну, практичне значення та апробацію результатів роботи.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база і методологія дослідження” схарактеризовано стан опрацювання наукової проблеми, проаналізовано особовості експериментальної бази дослідження - архівні документи і матеріали, їх автентичність та інформаційна самодостатність, з'ясовано основні теоретико-методологічні принципи дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. „Історіографія проблеми” виокремлено чотири основні періоди історіографічного процесу: перший охоплює 1920-ті рр.; другий стосується 30 - 50-х рр.; третій припадає на 60 - 80-ті рр., а четвертий засвідчує специфіку сучасного історіографічного дискурсу - 90-ті рр. ХХ - початок ХХІ ст. Періодизація віддзеркалює особливості наукового висвітлення конкретної теми, відтак виокремлено літературу періоду 20-х рр., яка вирізняється наявністю низки теоретичних і прикладних праць. Концептуально три перших періоди характеризують становлення і розвиток радянської історіографії.

Упродовж 20-х рр. спостерігався активний розвиток історико-педагогічної науки, виходили друком бібліографічні видання. Роль і місце інтелігенції в державних структурах висвітлив Ю. Ларін Ларин Ю. Интеллигенция и Советы: хозяйство, буржуазия, революция, госаппарат. - М.: Б.г. - 1933., повсякденну службову діяльність, стосунки партійно-радянської номенклатури з непманами показав І. Кондурушкін Кондурушкин И.С. Частный капитал перед советским судом (Пути и методы накопления по судебным и ревизионным делам 1918 - 1926 гг. (с пред. Д.И. Курского). - М.-Л., 1927. , організаційної схеми та функціональних ознак системи освіти торкалися М.А. Авдієнко, Н. Мірза-Авак'янц, О. Мізерницький. Авдієнко М. Народна освіта на Україні в 1927/28 році // Радянська освіта. - 1928. - № 10. - С. 15-26; Мірза-Авак'янц Н.Ю. Народна освіта на Україні у 1924 р. // Радянська освіта. - 1925. - № 8-9. - С. 83-85; Мізерницький О. На шляхах радянізації // Радянська освіта. - 1927. - № 11. - С. 3 - 16.

Історія системи радянської освіти та формування керівних кадрів досліджувалася протягом 30 - 50-х рр., але за усталеною теоретико-методологічною схемою, яка віддзеркалювала основні принципи сталінської модернізації соціально-економічних відносин і культурно-освітнього життя суспільства. На початку 30-х рр. з'явилася перша історико-біографічна праця про українського наркома освіти Овчаров Г. Микола Скрипник і радянська література. - Х., 1933., побачила світ монографія А. Бейліна про спеціалістів різних галузей „народного господарства”. Бейлин А.Е. Кадры специалистов СССР. Их формирование и рост. - М., 1935. Науково-публіцистичні розвідки М. Авдієнка, Д. Заславського, С. Вольфсона, С. Кафтанова, І. Хаїта, Б. Воліна, які стосувалися системи освіти та формування „соціалістичної інтелігенції”. Авдієнко М. Загальне навчання на Україні. Стан та перспективи. - Х.: Радянська школа, 1930; Заславский Д. Ликбез украинских академиков // ВАРНИТСО. - 1930. - № 2. - С. 59-63; Вольфсон С. Интеллигенция как общественная прослойка марксизма // Советская наука. - 1939. - № 8. - С. 16-38; Кафтанов С. О советской интеллигенции // Большевик. - 1939. - № 2. - С. 44-59; Хаїт І. На педагогічні теми. - Х., 1936; Волин Б. Интеллигенция советского народа // Под знаменем ленинизма. - 1938. - № 10. - С. 66-82.

У 1930-х рр. побачили світ статті та промови Є. Гірчака, А. Хвилі, Гірчак Є. На два фронти в боротьбі проти націоналізму: Зб. статей 1926 - 1931 рр. - Х.: Пролетар, 1932; його ж. Гірчак Є. Хвильовизм: спроба політичної характеристики. - Х., 1930; Хвиля А. КП(б)У в боротьбі за ленінську національну політику // Більшовик України. - 1932. - № 17-18. - С. 64-116; № 19-20. - С. 64-116; його ж. Хвиля А. Знищити український націоналізм та його агентуру // Більшовик України. - 1933. - № 13-14. - С. 65-76. у яких, окрім культурно-освітніх питань, висвітлювалися обставини і наслідки масового політичного терору проти інтелігенції та партійно-радянської номенклатури. Упродовж 1950-х рр. з'явилися статті В. Самофалова, Ф. Шерстюка про кадрову політику в 20 - 30-х рр., Шерстюк Ф.Ю. Викриття і розгром Комуністичною партією України націоналістичного ухилу в 1926 - 1928 рр. // УІЖ. - 1958. - № 3. - С. 73-83; Самофалов В.М. Ленінський призов у партію на Україні // Там само. - 1958. - № 3. - С. 63-73. побачила світ перша колективна монографія з історії народної освіти. Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР. 1917 - 1956. - К., 1957. Теоретичне поняття „номенклатура” і саме суспільне явище не з'ясовувалися тоді, а також залишалися поза увагою і репресовані керівники партійно-радянських органів, реабілітація яких припала на другу половину 50-х рр., але не викликала зацікавлень у науковців.

Традиційним висвітленням історії формування системи освіти, підготування керівних кадрів, діяльності інтелігенції характеризувалися праці істориків 60 - 80-х рр. Так, про культурно-освітній розвиток суспільства в 20 - 30-х рр. в УРСР писали С. Гутянський, Г. Ясницький, Г. Шевчук Гутянський С.К. Здійснення ленінських принципів народної освіти на Україні. - К., 1960; Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні 1921 - 1932 рр. - К., 1965; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921 - 1925 рр. - К., 1963. , а на початку 60-х рр. вийшла монографія Ю. Курносова і А. Бондара про підготовку кадрів інтелігенції. Курносов Ю.О., Бондар А.Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. - К., 1964. Формування радянської інтелігенції стало пріоритетним напрямком в історіографії того періоду, унаслідок чого з'явилися праці О. Лутченка, В. Волкова, В. Ульяновської Лутченко А.И. Из истории советской интеллигенции. - Минск: Наука, 1966; Волков В.С. Коммунистическая партия и техническая интеллигенция в период строительства социализма в СССР. - Л., 1975; Ульяновская В.А. Формирование научной интеллигенции в СССР 1917 - 1937 гг. - М., 1966., колективні монографії з історії та історіографії проблеми. Советская интеллигенция: краткий очерк истории (1917 - 1975 гг.). - М., 1977; Интеллигенция Советской Украины (некоторые вопросы историографии и методология исследования). - К., 1988. Вони дотично характеризували і номенклатуру системи освіти. До історико-партійних досліджень слід віднести біографічні нариси про партійно-радянську еліту УРСР, зокрема книгу Ю. Бабка та І. Білокобильського про М. Скрипника, Бабко Ю., Білокобильський І. Микола Олексійович Скрипник. - К., 1967. проте з оцінкою політичного „ухилу”, монографію В. Морозова про політичну діяльність В.П. Затонського. Морозов В.А. Владимир Петрович Затонский. - К., 1988.

Протягом 60 - 80-х рр. історики визначали систему освіти та її номенклатуру відокремлено, не торкаючись соціально-політичних характеристик, функцій, ролі й місця в суспільному житті. Фахівці не використовували термін „номенклатура”, уживаючи інший - керівні кадри.

Формування сучасної історіографії з питань партійно-радянської номенклатури припадає на 90-ті рр. ХХ - початок ХХІ ст., яке відбувалося шляхом визначення причин і наслідків масових репресій, з'ясування тоталітарної політичної системи влади, дослідження суспільно-політичної діяльності державних діячів, вивчення системи народної освіти, політики українізації та інтелігенції. Історики активно вивчали політичні та національно-культурні пріоритети діяльності М. Скрипника, про що свідчать наукові роботи В. Шарпатого Шарпатий В.Г. Діяльність М.О. Скрипника на чолі Наркомату освіти Радянської України (1927 - 1933 рр.): Автореферат дис... канд. істор. наук / Запорізьк. держ. ун-т. - Запоріжжя, 1994. , В. Солдатенка Солдатенко В.М. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. - К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга Пам'яті України”, 2002., а також дослідження трагічної долі О. Шумського, про його роль і місце в політичному житті українського суспільства. Шаповал Ю.І. Людина і система (штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). - К.: Ін-т національних відносин і політології НАНУ, 1994; Панчук М.І. Життя і смерть Олександра Шумського // Про минуле - заради майбутнього. - К., 1989; Ищенко Е.В. Политическая деятельность А.Я. Шумского на Украине: Автореф. дисс... канд. истор. наук. / Днепропетров. Ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. - Днепропетровск, 1992. З чотирьох українських наркомів освіти 20 - 30-х рр. найменш з'ясованими є біографії В. Гринька та В. Затонського, про яких частково згадують І. Лікарчук, В. Липинський, М. Кузьменко. Лікарчук І.Л. Міністри освіти України. У двох томах. Том 1 (1917 - 1943). - К., 2002; Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки. - Донецьк, 2000; Кузьменко М.М. Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20 - 30-х рр. ХХ ст.: еволюція соціально-історичного типу: Автореферат дис... докт. істор. наук. - Харків, 2005. Ґрунтовністю вирізняються праці М. Панчука про теорію й історію українського націонал-комунізму Мейс Дж., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні ілюзії. Монографія. - К., 1997., В. Даниленка та М. Кузьменка про номенклатурне оточення наркома Скрипника. Даниленко В.М., Кузьменко М.М. Соціальний тип та інтелектуально-освітній рівень номенклатури скрипниківського наркомосу. Біографічні нариси. - Севастополь - Донецьк, 2003.

Персоніфікований і системний підхід до вивчення номенклатури партійно-радянських органів влади характерний для праць В.С. Лозицького про структуру партійних органів Лозицький В.С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918 - 1991). - К., 2005., В.Ф. Солдатенка про діяльність Г.Л. П'ятакова Солдатенко В.Ф. Георгій П'ятаков: миттєвості неспокійної долі. - К., 2004., М.О. Фролова про становлення „компартійно-радянської еліти” в Україні 1917-1922 рр. Фролов М.О. Компартійно-радянська еліта в УСРР (1917 - 1922 рр.): становлення і функціонування. - Запоріжжя, 2003. , М.С. Дорошка про номенклатуру партійно-державної системи влади в УРСР 20 - 30-х рр. Дорошко Микола Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20-30-ті роки ХХ століття: соціоісторичний аналіз. - К., 2004. Вони висвітлюють організаційно-політичні принципи формування та функціонування КП(б)У, особливості підготовки кадрів, не торкаючись управлінців системи освіти. Об'єкт і предмет дослідження тісно переплітається, бо концептуальним стрижнем дослідження номенклатури постає персоніфікований підхід. Поняття „номенклатура” значно ширше від тлумачення в контексті кадрової політики та конкретних високопосадовців, позаяк є переліком державних посад, функцій владних підрозділів, своєрідним регламентом і конституцією службовців. Особовий склад номенклатури культурно-освітніх установ в УРСР репрезентовано в монографії О.С. Рубльова. Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914 - 1939). - К.: Ін-т історії України НАНУ, 2004.

Сучасна зарубіжна історіографія наголошує на історичних та історико-політологічних аспектах функціонування номенклатури СРСР 20 - 30-х рр., але переважно політичної історії та походження тоталітарної системи. Варто назвати праці О.В. Хлевнюка про діяльність і структуру політбюро ЦК ВКП(б), Є.Г. Гімпельсона про формування політичної системи в 20-х рр., А.Г. Вишневського, Т.Ю. Красовицької про модернізаційні процеси, Ю. Жукова про політичні реформи другої половини 30-х рр., А.В. Блюма про органи політичної цензури. Хлевнюк О.В. Политбюро. Механизмы политической власти в 30-е годы. - М., 1996; Гимпельсон Е.Г. Формирование советской политической системы 1917 - 1923 гг. - М., 1995; його ж. Гимпельсон Е.Г. Советские управленцы: политический и нравственный облик (1917 - 1920). - М., 1998; Вишневский А.Г. Серп и рубль: Консервативная модернизация в СССР. - М., 1998; Красовицкая Т.Ю. Модернизация России: Национально-культурная политика 20-х гг. - М.: Ин-т росс. истории РАН, 1998; Блюм А.В. Советская цензура в эпоху тоталитарного террора. 1929 - 1953. - Санкт-Петербург, 2000. Зарубіжна історико-політологічна наука представлена працями Д. Мейса, Е. Морена, М. Восленського, Б. Шулєр. Mace I. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918 - 1933. - Cambridge, MA, 1983; Морен Эдгар О природе СССР. Тотальный комплекс и новая империя. - М., 1995; Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - М., 1991; Schuler Brigitte, Unfried Berthold Der Stalinistische Partei Kader: identitats - stiftende Praktiken und Diskurse in der Sowjetunion der dreissiger Jahre. - Koln-Weimar-Wien: Bohlau, 2001.. Вони торкаються персоналій і системних засад функціонування партійно-державних структур.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база” систематизовано архівні документи та матеріали, з'ясовано їхню репрезентативність, проаналізовано статистичні довідки, документальні видання, періодику. У дисертації використано матеріали архівних фондів ЦДАВО України, особливо Наркомосу УСРР (Ф. 166). Серед них протоколи засідань колегії, річні звіти структурних підрозділів та відділів народної освіти, анкети співробітників, особові справи наркомів, їхніх заступників, керівників управлінь. Особові справи високопосадовців зберігаються також у фонді ВУЦВКу (Ф. 1), позаяк керівники вищої ланки державного управління були членами цього законодавчого органу. Кількість справ дає змогу виявити еволюцію кадрового складу, соціальне та політичне походження посадовців, структурні зміни. На підставі наказів наркомів, які збереглися у фонді НКО УСРР (Оп. 2, 3), вдалося простежити плинність і специфіку призначення керівних кадрів. Пізнавальну цінність становлять штатні списки працівників наркомату освіти (Оп. 8. Спр. 263).

Документи та матеріали архівного фонду НК РСІ УСРР (Ф. 539) розкривають функції номенклатурних працівників державних установ, відтворюють обставини їх переміщення, призначення, звільнення. Доповідні записки інспекторів групи радуправління НК РСІ мали характерну назву „Про номенклатуру стандартних посад у державних установах”, відтак фіксували історичні факти появи терміну і самого явища.

Протоколи засідань Раднаркому УСРР (Ф. 2), матеріали архівних фондів державного виробничого об'єднання України (ДВОУ, Ф. 177), Центрального статистичного управління (ЦСУ УСРР, Ф. 582), Вищої ради народного господарства (Ф. 34), Державного планового комітету при РНК УРСР (Держком УРСР, Ф. 337), Наркомату соціального забезпечення УРСР (Ф. 348), Всеукраїнського комітету Всесоюзної професійної спілки працівників освіти (Ф. 2617), які залучено до роботи, становлять її джерельну базу, що дало змогу виявити соціально-політичні функції номенклатури.

Важливим джерелом інформації для вивчення номенклатури є документи та матеріали КП(б)У, які зосереджені у фондах ЦДАГО України. Протоколи, стенограми пленумів і різних нарад, доповідні записки, матеріали до засідань політбюро ЦК КП(б)У (Ф. 1., Оп. 6, 16, 20), а також особові справи М. Скрипника, О. Шумського, В. Затонського (Ф. 39), Я. Ряппо (Ф. 22) становлять джерельну базу дисертаційного дослідження. Її доповнюють матеріали Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ, Ф. 81, 82), тобто колекції особових фондів В.М. Молотова і Л.М. Кагановича. Загалом у дисертації використано 164 архівні справи.

Джерельну базу дослідження становлять статистично-довідкові видання 20 - 30-х рр., матеріали перепису населення 1920, 1923, 1926 та 1937 років. Тематично-довідкові статистичні видання фіксують національний склад, соціальне походження, партійність, кількість установ, мережу вищої середньої школи, які розкривають об'єкт діяльності номенклатури, її службові навантаження. Статистичні збірники ЦСУ УСРР відтворюють загальну кількість культурно-освітніх закладів, але без аналітичних довідок про соціально-професійний склад управлінців. Інформативну цінність становлять довідники губернських відділів освіти, у яких є поіменний склад номенклатури. Системний аналіз радянського апарату здійснено в 1929 р., коли було проведено вибірковий перепис службовців державних органів влади. Обліку підлягали такі категорії: вищий керівний, загальноадміністративний, контрольно-інспекторський, молодший службовий персонал.

Статистичні матеріали кількісного складу партійно-радянської номенклатури є у фахових періодичних виданнях 20-х рр. - „Вісник статистики України”, „Вісник ЦК КП(б)У”, а також у додатках до періодичних видань. У дисертації використано збірники документів і матеріалів, опублікованих у різні роки, але переважно сучасні видання, особливо за фондами російських архівів.

У підрозділі 1.3. „Методологія дисертаційного дослідження” враховано сучасну теоретико-методологічну парадигму висвітлення політичної історії, особливо в УРСР періоду 20 - 30-х рр., проаналізовано переваги й недоліки формаційного підходу, з'ясовано „кризовий стан” історичної науки та запропоновано авторську концепцію дослідження номенклатури освітніх установ в УРСР, тобто важливого соціально-професійного прошарку радянських службовців, які регулювали науку, освіту, культуру, духовне життя. Досліджено сучасну теоретичну базу історіографії проблеми, з'ясовано нові підходи (біографічний, історико-партійний, політологічний, повсякденності), а також розкрито складові самого поняття „номенклатура”. Підкреслено важливість застосування структурно-системного принципу, відтак номенклатура розглядається з двох основних позицій - функціонального статусу державних посад та соціально-професійного складу управлінців. Вони не є тотожними, оскільки співвідносяться як загальне та особливе.

З огляду на використання системного підходу тлумачиться доцільність уживання визначень „партійно-радянська” або „партійно-державна” номенклатура.

У другому розділі „Соціальний статус та адміністративно-організаційні функції номенклатури” розглянуто особливості становлення керівного складу структурно-управлінських підрозділів Наркомосу, оперативно-виконавчу діяльність секретарів і радників, з'ясовано службові обов'язки інспекторсько-керівних кадрів місцевих органів народної освіти, освітньо-кваліфікаційний рівень управлінців.

Підрозділ 2.1. „Структурно-управлінські підрозділи Наркомосу”. Дослідження архівних документів і матеріалів, опублікованих нормативно-правових актів, зокрема Кодексу Законів про освіту (1922 р.), а також історичні події та факти розвитку системи освіти свідчать про одночасність її формування та модернізацію. Організаційна вертикаль номенклатури фактично залишалася без суттєвих змін, хоча протягом 20 - 30-х рр. відбулося декілька адміністративно-територіальних реформ. Вони вплинули на кількість радянських службовців, яка відповідала статусу та повноваженням номенклатури функціональних підрозділів - Наркомосу, обласним чи районним відділам освіти. Удосконаленню підлягали функції політико-ідеологічних та окремих фахових структур системи освіти. Зазначено, що в науковій літературі поняття „система освіти” і „схема освіти” почасти ототожнюють, а вони суттєво вирізняються, тому що перше означає співвідношення галузей освіти, організаційні принципи та форми їх функціонування, а друге віддзеркалює структуру, що вже існує, - вища, середня, початкова, професійна.

Становлення кількісного складу номенклатури вищої ланки, тобто кадрового корпусу НКО УСРР, відображало структуру системи освіти, її завдання й функції, організаційну схему. Статус адміністративно-керівного персоналу залежав, окрім політико-ідеологічних чинників, від державної номенклатури посад та їхніх регулятивних функцій. Номенклатура вищої ланки управління (нарком, його заступники, члени колегії) і середньої (начальники управлінь, головкомів, відділів) представляли соціально-професійну категорію - державних службовців. Їхня кількість у центральному апараті, враховуючи кадрові чистки та адмінтерподіли, перебувала в межах 250 осіб.

У 1920 - 1922 рр. в Україні відбувалося формування самодіяльної української системи освіти, яка відрізнялася від російської галузевою схемою та структурою, мала власну управлінську вертикаль. Функціонально та організаційно вона була радянською, переймаючись ідеологізацією освітньо-духовного життя суспільства, а принципи самоуправління зумовили й відповідний статус республіканської номенклатури.

Кодекс законів про освіту (1922 р.) та конституційно-республіканський статус Наркомосу, а також відповідна адміністративно-політична позиція української номенклатурної еліти 20-х рр. визначали певну самобутність системи освіти в УСРР. Самостійність Наркомосу УСРР забезпечувалася принциповою позицією колишніх боротьбистів, а з іншого боку, повноваженнями союзної конституції, згідно з якою наркомат освіти належав до відомства республіканського підпорядкування. Формально НКО УСРР залишив за собою статус самодіяльного, але протягом другої половини 30-х рр. він втратив регулятивно-керівну функцію в царині науки, технічно-галузевої освіти, мистецтва. На середину 30-х рр. припадає фізичне усунення вищого керівного складу Наркомосу, тобто номенклатури з великим досвідом роботи та відповідної кваліфікації, позаяк 39% мали вищу, а 31% середню освіту.

У підрозділі 2.2. „ Діяльність оперативно-виконавчого інституту наркомівських секретарів і радників ” схарактеризовано персональний склад та службові функції особистих секретарів наркомів, секретаріату Наркомосу, колегії та організаційних його підрозділів. Їхні посади належали до оперативно-керівної ланки держслужбовців, права, обов'язки та завдання якої передбачалися відповідними штатними інструкціями. Водночас діяли секретаріат наркома, окремо секретаріат - Головсоцвиху, Головпрофосу, Головполітосвіти. Існувала посада вченого секретаря НКО УСРР. Назви „столи особового складу”, „колегія”, „бюро”, „головна канцелярія”, „секретаріат”, які частково були запозичені з дореволюційної доби, відповідають схемі функціонального підпорядкування управлінського апарату.

Секретарі мали вищу або середню спеціальну освіту, здобуту ними до 1917 р., і за соціальним походженням належали до інтелігенції. За етнонаціональною ознакою переважали українці, особливо в апараті наркому освіти М. Скрипника. До середини 30-х рр. особистими секретарями та радниками наркомів освіти були вихідці з опозиційних до більшовиків політичних партій - меншовиків, соціал-демократів, есерів. Радники наркома очолювали конкретні напрямки роботи, безпосередньо впливали на розвиток науки, видавничої справи, освіти, мистецтва.

У підрозділі 2.3. „Службові обов'язки інспекторсько-керівних кадрів відділів народної освіти” розкрито роль і місце середньої ланки управлінців, соціальну та просвітницьку функції губернських, окружних, районних, обласних відділів освіти у виконавчих органах державної влади. Призначення їх керівного, особливо професійного кадрового складу, відбувалося під контролем партійних і радянських структур - політбюро ЦК КП(б)У, Штатна комісія при РНК УСРР, НК РСІ, ВУЦВК. Спеціалісти, якщо не мали керівної номенклатурної посади, не вважалися держслужбовцями, хоча становили професійну групу управлінців, працюючи за наймом. Кількість номенклатури губвідділів освіти залежала від території, наявності учнів, неписьменних, штатного розкладу, але не перевищувала 8 осіб. Плинність кадрів була зумовлена політичними та матеріально-побутовими чинниками. Національний склад номенклатури губвідділів не завжди віддзеркалював етнонаціональну структуру населення тієї чи іншої губернії. Так, в апараті Полтавського губвідділу на початку 20-х рр. з 42 осіб - українці становили лише 12, а решту, тобто дві третини, - нацменшини. Значна частина представників колишніх опозиційних політичних партій, названих більшовиками „дрібнобуржуазними”, не пристала до КП(б)У в 1920 р., а замалий відсоток партійності пояснюється надто прискіпливим ставленням партійних органів до інтелігенції. Переважна більшість керівників губернських освітніх підрозділів мали вищу або середню освіту, з них 85,3% були позапартійними.

Реорганізація середньої ланки освіти, яка відбувалася упродовж 30-х рр., супроводжувалася кадровими чистками та фізичною ліквідацією керівної ланки районних та обласних відділів освіти. Спостерігалося постійне „неудокомплектування” штатного розкладу, яке становило в 1932 р. від 31 до 164 осіб на район, протягом 1933 - 1934 рр. районну ланку управлінців було „оновлено” на 90%, обласну на - 100%. Керівні посади обіймали переважно чоловіки, з них 72% були партійними, 83% належали за соціальним станом до службовців, а українці становили 92%. Таким був стан середньої ланки номенклатури напередодні масового терору. Наприкінці 30-х рр. запроваджувалися правила та норми діяльності інспекторів шкіл, їх контрольно-ревізійні повноваження.

У підрозділі 2.4. „Освітньо-кваліфікаційний рівень управлінців” досліджено особовий склад та професійно-кваліфікаційні ознаки фахівців базових підрозділів НКО УСРР - Головсоцвиху, Головпрофосвіти, Головполітосвіти. Їх адміністративний статус і стиль роботи, а також права та обов'язки надавали конкретним виконавцям функцій номенклатури, які переважно належали до категорії держслужбовців, будучи водночас членами галузей профспілки. У фахових структурах зосереджувалася професійна еліта, яка мала вищу університетську освіту, одержану до 1917 р. в Київському, Харківському, Новоросійському, Московському, Петербурзькому психоневрологічному, Ніжинському історико-філологічному університетах. Конкретний напрямок роботи головкому вимагав відповідної базової освіти - психолого-педагогічної, економічної, індустріально-технічної, філологічної тощо. Діяла система науково-педагогічних та методологічних комітетів, які виконували регулятивно-консультативні функції, хоча з виразними ознаками політичної цензури. До них запрошували відомих науковців, що, безумовно, посилювало інтелектуальний склад номенклатури та управління.

У третьому розділі „Суспільно-політичні пріоритети повсякденної управлінської діяльності радянської номенклатури 1920 - 1928 рр.” структурно виокремлено соціальне походження, партійну належність, національний склад службовців освітніх установ, роль і місце номенклатури вищої ланки у формуванні української системи освіти, політичну позицію окремих наркомів, їхні погляди щодо розбудови внутрішньопартійної демократії та загалом українського суспільства, його культури та освіти.

У підрозділі 3.1. „Соціально-політичне походження і національний склад службовців освітніх установ” проаналізовано анкети службовців, статистичні довідники, протоколи засідань колегії Наркомосу та інші джерела з метою виявити елементи політичної культури, соціальних характеристик, ідейної адаптації колишніх „опозиціонерів” із різних партій. Зазначено, що на початку 20-х рр. в органах освіти, особливо в апараті Наркомосу та губернських відділах народної освіти, переважали представники українських політичних партій (боротьбисти, укапісти). Вони не мали переваги серед загальної кількості особового складу номенклатури, але обіймали ключові посади, тобто становили основу середньої та низової ланки номенклатурних працівників. Саме вони, користуючись політико-правовими актами про відносини між відомствами РСФРР та УСРР, наполегливо і принципово обстоювали самодіяльність української системи освіти. Серед освітніх установ були представники різних політичних партій: УПСР, УСДРП, УКП(б), Бунду, Палей-Ціон, меншовиків, російських есерів, федералістів-соціалістів. Вони керували основними підрозділами Наркомосу, становили стрижень його найвищої управлінської ланки - колегії. Завідувачі відділів освіти зазвичай були членами КП(б)У, а більшість інспекторів - позапартійними.

Національне та соціальне походження, політичний статус номенклатури освітніх установ залежали від просування українізації, від залучення боротьбистів, від політики пролетаризації системи освіти, освітнього рівня інтелігенції, професійної структури населення. Українізація, незважаючи на її ідеологічне та адміністративно-політичне обмеження, сприяла підвищенню питомої ваги службовців українського походження в органах державної влади, зокрема серед інспекторів освіти, завідувачів райвно та деяких підрозділів облвно. Зазначено, що національний склад номенклатури залежав від її освітнього рівня, позаяк на ту чи іншу посаду призначали насамперед дипломованих фахівців, особливо в 20-х рр. Курс на „пролетаризацію” студентів певним чином нівелював освітній ценз, відтак почала зростати частка інших етнічних груп, хоча вони вирізнялися професійними пріоритетами. Українська молодь віддавала перевагу гуманітарним дисциплінам. Весною 1922 р. серед членів КП(б)У „інопартійці” становили 8,5%, хоча в абсолютних числах рівнозначно кількості всієї КП(б)У в 1919 р. найбільше представництво мали колишні меншовики, особливо в Донецькій, Харківській та Київській губерніях. Боротьбисти за кількістю поступалися, але на революційній хвилі 1917 - 1919 рр. мали ключові позиції в Наркомосі. Наркомат освіти був ледве не єдиною державною установою, у якій переважали українці серед чиновників, тому що мав виразні ознаки республіканського статусу. Українізація апарату відбувалася значно повільніше, ніж його ідеологізація. Частка українців серед номенклатури неухильно зростала до середини 30-х рр.. а також показники партійності, але політичні репресії та розпочата русифікація деструктивно вплинули на їх питому вагу. Незначним був і відсоток „старорежимних” чиновників в управлінських структурах - близько 9%, але 72% фахівців держапарату соціально-професійно сформувалися до 1917 р.

У підрозділі 3.2. „Роль Г.Ф. Гринька у реформуванні системи освіти” досліджено повсякденну роботу наркома, простежено еволюцію його поглядів, виокремлено суспільно-політичні пріоритети, з'ясовано реформаторський курс та особистий внесок у розбудову української радянської системи освіти.

В історико-політологічній літературі з питань освіти і радянського державотворення постать Г.Ф. Гринька висвітлена епізодично. Відсутня наукова біографія самобутнього наркома освіти УСРР та наркома фінансів СРСР. Він був реформатором системи освіти, тому що стояв біля витоків Наркомосу, обстоював принципи української системи профосвіти, не сприймав організаційну схему й концепцію освіти РСФРР. Реформування старої системи освіти було неминучим, тому що відбувалася загальна модернізація суспільства на ідеологічних принципах більшовизму. З огляду на це деякі перетворення (абсолютизація ролі дитбудинків у вихованні дітей, ліквідація університетів, надання технікуму статусу вишу тощо) віддзеркалювали своєрідну добу революційного романтизму. Нарком освіти Гринько був швидше прагматиком, а не романтиком, а його боротьбистське минуле і більшовицьке посадове призначення, безумовно, позначилися на номенклатурній діяльності радянського службовця. Перенесення уваги на професійно-технічну освіту, якою переймався нарком, а з іншого боку, курс на пролетаризацію вищої школи надто абсолютизовували індустріальний напрямок, характерний для промислових країн Європи, до стандартів якої схилявся сам Гринько. Його не можна вважати ініціатором українізації, тому що він тлумачив культуру як засіб комуністичного виховання. Переломним етапом формування радянської системи освіти, на думку самого Гринька, був 1920 р., коли в галузі освіти відбувалася „друга жовтнева революція”. У дисертації зазначено, що здійсненню реформаційного курсу сприяли заступники наркома та фахівці різних галузей знань, особливо з його минулих боротьбистських однопартійців.

У підрозділі 3.3. „Номенклатурна кар'єра конструктора радянської професійної освіти Я.П. Ряппо” окреслено організаційну діяльність одного з найвпливовіших заступників наркома освіти, який працював в освітній системі майже 10 років. Якщо Гринько забезпечував політичне керівництво реформаційними процесами, то його заступник, на думку авторитетних дослідників, розробив „схему совєтської народної освіти”. Його праці, промови, доповіді свідчили про особистий внесок у розбудову професійно-технічної освіти в Україні. Будучи освіченою людиною з колосальним політичним досвідом, Ряппо принципово обстоював самодіяльність української системи освіти, відтак і Республіканський статус номенклатури. Він належав до РСДРП (інтернаціоналістів), а до РКП(б) прийшов у 1920 р., тобто політичні погляди і ментальність Ряппо відрізнялися від решти високопосадовців українського спрямування. Номенклатурний вплив заступника наркома освіти поширювався не лише на профосвіту, а також на розвиток науки, зокрема сходознавства. Реорганізацією університетів, гімназій займався безпосередньо Ряппо, розробляючи різні схеми, виокремлюючи спільні та відмінні ознаки української та російської освітніх систем. Йому належить розроблення програм, методичних інструкцій із питань профосвіти. Він, як зазначено в дисертації, був прагматиком, тому що переймався конкретними напрямками системи освіти. Принципова позиція Ряппо стосовно збереження самодіяльності української системи освіти та НКО УСРР, яку він захищав протягом 20-х рр., пояснюється не політичними переконаннями колишнього „інтернаціоналіста”, а, насамперед, республіканським статусом номенклатури, продекламованим союзною конституцією.

У підрозділі 3.4. „Громадянсько-політична позиція держслужбовця О.Я. Шумського: феномен націонал-ухильництва” з позиції історизму простежено суспільно-політичну діяльність радянського високопосадовця, еволюцію його політичних поглядів, обставини й мотиви опозиціонерства, протистояння республіканської та всесоюзної номенклатур.

Політичну діяльність Шумського висвітлено науковцями в контексті формування українського націонал-комунізму 20-х рр., політичних репресій, виокремлено вплив його боротьбистського минулого та повсякденну роботу, погляди, ідеї, дії. Авторитетні дослідники феномену українського „націонал-комунізму” М. Панчук і Д. Мейс вважають, що нарком становив певну функціональну загрозу для виразних уніфікаторських зазіхань союзних чиновників. До цього беззаперечного факту залучилися особисті амбіції Шумського та Кагановича, протистояння яких засвідчувало приховану конфронтацію між республіканською і всесоюзною номенклатурою вищого рівня. Для останньої „шумськизм” був реальністю, а не „ідеологічним жупелом”, як зазначає дехто з істориків, тому що неслухняний нарком освіти не обмежився формальною українізацією, просуваючи її ідеї та принципи на демократизацію внутрішньопартійної діяльності КП(б)У. Позначилося соціальне походження, лідерство у складі УКП(б), дипломатична робота, посада наркома, тобто номенклатурна вага Шумського, бажання першості, а з іншого боку, нереалізовані плани боротьбизму. Його підтримували заступники наркома освіти, які належали свого часу до партії боротьбистів. Нарком Шумський був ініціатором форсування українізації, ідейним прихильником її поширення на інші галузі суспільно-політичного життя, чого не було в його попередників - Гринька та Затонського. За роки наркомства Шумський значно зміцнив одноосібність керівництва, намагаючись обмежити вплив партійних органів на діяльність Наркомосу. Він обстоював розвиток української культури, мови.

У четвертому розділі „Функціонування номенклатурної еліти в умовах реконструкції модернізації суспільно-політичних відносин у 1929 - 1938 рр.”, застосовуючи системний аналіз соціально-політичних явищ, досліджено національно-культурні та політичні пріоритети діяльності Скрипника, визначено професійний рівень та службові обов'язки його номенклатурного оточення, роль і місце Затонського в розвитку освітньої системи, особливості кадрової політики і діяльності радслужбовців упродовж другої половини 30-х рр.

У підрозділі 4.1. „Національно-культурні пріоритети політичної діяльності Миколи Скрипника” з'ясовано номенклатурний статус і громадянську позицію українського наркома освіти, його роль і місце в розвитку української культури, радянської держави, системи освіти. Зазначено, що на початку 20-х рр. він, руйнуючи рештки багатопартійності, захищав конституційні повноваження УСРР, висловлював власне бачення формування унітарної держави.

Радянська історична наука характеризувала Скрипника, покликаючись на політичні оцінки 30-х рр., а зарубіжна вибудувала трагічний образ великомученика і щирого „націонал-комуніста”. Сучасна українська історіографія є стриманою, проте в деяких працях (В.Ф. Солдатенко, В.Г. Шарпатий) висвітлено певну ідеалізацію номенклатурної і громадсько-політичної діяльності Скрипника. Дисертант схиляється до поглядів М. Панчука і Д. Мейса про те, що призначення українського більшовика наркомом освіти було своєрідним „політичним альянсом” Скрипника та Кагановича, відтак і Сталіна. Нарком продовжував українізацію і намагався реалізовувати власну політико-ідеологічну парадигму в царині національної політики, поширити українізацію на все „культурне життя”. З трибуни Х з'їзду КП(б)У він заявив про державне об'єднання у межах УСРР українського народу, що опинився поза нею. Ідея інтегрування українців в межах власної держави, яка викликала негативні відгуки союзного керівництва залишається малопомітною в історичній літературі, але вона свідчить про наявність у наркома виразної і принципової позиції щодо взаємин республіки і центру. Він визнавав доцільним формування єдиної союзної системи освіти, формування пролетаризації вишів, але на пленумах ЦК ВКП(б), зважаючи на нещодавно опубліковані стенограми, Скрипник намагався зберегти самодіяльний статус Наркомосу та номенклатури загалом. Державницькі та національно-культурницькі пріоритети Скрипника виразно виявили себе в 1928 - 1929 рр., обстоюючи суверенність республіканських наркоматів, відтак і самостійність номенклатури. На пленумах ЦК ВКП(б) Скрипник захищав українську систему освіти, самодіяльний статус республіканських наркоматів, пропонував випрацювати нові принципи взаємин республік з центром.


Подобные документы

  • Аналіз педагогічної, науково-дослідної та організаційної діяльності першого заступника Наркома освіти України у 1931-1933 році О.О. Карпеки. Його місце і роль у реформуванні системи освіти в 20-30 років ХХ століття.

    статья [15,9 K], добавлен 15.07.2007

  • Основні особливості історії Радянської України у сфері культурного життя. Сутність хронологічної послідовності розвитку освіти. Значення освіти у суспільно-політичному житті країни. Становище загальноосвітньої школи, розвиток середньої і вищої освіти.

    реферат [52,5 K], добавлен 26.12.2011

  • Проблеми економічного реформування в СРСР. Характеристика періодів розвитку радянської історіографії. Монографія Г.І. Ханіна та її місце в історіографії новітнього періоду. Тенденція панорамного зображення еволюції радянської політико-економічної системи.

    доклад [14,0 K], добавлен 09.07.2013

  • Історія формування та визначальні тенденції в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу. Становлення системи вищої освіти в Україні. Наука, техніка України як невід’ємні частини науково-технічної революції.

    книга [119,1 K], добавлен 19.01.2008

  • 1917-1920 рр. як період створення системи вищої педагогічної освіти України. Підготовка вчителів, строк навчання, обов’язкові предмети. Роль Огієнко у відкритті ВУЗів в Києві. Перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи в 1919 р.

    реферат [14,0 K], добавлен 10.12.2010

  • Ретроспективний аналіз системи виховання дітей в закладах шкільної освіти у 50-ті рр. ХХ ст. в Україні. Методологічне підґрунтя побудови соціально-виховної роботи з дітьми, які зростають поза родиною, навчаються і виховуються в школах-інтернатах.

    статья [28,2 K], добавлен 22.02.2018

  • Висвітлення актуального питання радянської історії - системи пільг і привілеїв повоєнної владної еліти радянської України. Рівень заробітної плати радянської партноменклатури, система заохочення чиновників, забезпечення їх житлом та транспортом.

    статья [26,1 K], добавлен 30.03.2015

  • Аналіз основних причин зростання національного руху в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – початку ХХ століття. Конфлікт всередині Революційної української партії та його наслідки. Національно-революційна течія під керівництвом М. Міхновського.

    курсовая работа [38,5 K], добавлен 19.09.2010

  • Висвітлення аспектів історико-педагогічного аналізу становлення освіти на Буковині, розвитку шкільної мережі. Аналіз навчальних планів, організаційно-методичного забезпечення викладання предметів. Принципи систематизації закладів освіти на Буковині.

    статья [790,7 K], добавлен 24.11.2017

  • Становлення історичної науки у Польщі в період національного відродження. Просвітницька і романтична історіографія. Наукові школи позитивістської історіографії, інші напрямки польської історіографії другої половини XIX-початку XX ст. та їх представники.

    реферат [46,0 K], добавлен 24.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.