Становлення й розвиток історичного пам’яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Становлення й розвиток історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ - початок ХХ ст.)

Гаврилюк Світлана Віталіївна

Чернівці - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої і нової історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

Макар Юрій Іванович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри

міжнародних відносин

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Сергійчук Володимир Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри давньої і нової історії України, директор Центру українознавства

доктор історичних наук, професор

Баженов Лев Васильович,

Кам'янець-Подільський державний університет,

професор кафедри історії України

Провідна установа: Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, відділ нової історії

Захист відбудеться “ 27 ” серпня 2003 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий “ 4 ” липня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Ю.Ротар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У відродженні самосвідомості українського народу визначальне місце належить зверненню до його історичних коренів, відновленню призабутих вікових традицій і духовних цінностей. Їх уособленням виступають історичні пам'ятки - предмети матеріальної та духовної культури минулого. Будучи невід'ємним складником соціокультурного простору, вони виховують і єднають покоління, забезпечують наступність і спадковість розвитку нації, сприяють згуртуванню українського суспільства навколо спільних ідеалів та цінностей. Тому одним з найактуальніших завдань незалежної України залишається турбота про їх збереження та повноцінне використання.

Вагоме місце у вирішенні завдань сучасної пам'яткознавчої роботи належить узагальненню досвіду вивчення і збереження культурної спадщини в минулому, в тому числі протягом ХІХ - початку ХХ століть у межах таких етнічних українських земель як Волинь, Холмщина і Підляшшя. Ці території, пам'ятки яких за домінування українського етносу засвідчували переплетення і взаємовпливи культур, належність різним державним утворенням, перебували у зазначений період під владою Російської імперії. Історична та геополітична ситуації, що склалися тут, відрізнялися, особливо на Холмщині й Підляшші, від становища в Наддніпрянській Україні і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Проте воно зуміло вистояти і передати нащадкам рідну мову, звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. І одну з провідних ролей у цьому відіграли історичні пам'ятки, збережені зусиллями шанувальників старовини.

Кращі традиції, досвід і наукова спадщина учасників пам'яткознавчого руху не втратили значення і сьогодні. Чимало пам'яткознавчих проблем, які потребували вирішення у ХІХ - на початку ХХ століть, перегукуються з аналогічними проблемами в житті сучасного українського суспільства. Тому звернення до надбань історичного пам'яткознавства, ознайомлення з його кращими здобутками сприятиме розвитку пам'яткознавчої справи, вітчизняної історичної науки загалом, подальшому відновленню призабутих, а то й невідомих сторінок минувшини українських земель. Дослідження теми дає змогу підкреслити значущість пам'яткознавчої діяльності для збереження національної культурної спадщини, потребу підтримки в незалежній Україні цілісної системи такої роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в руслі наукової тематики історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки “Історія культури Волині” і “Археологічні, джерелознавчі, етнологічні та краєзнавчі студії історії Волині”, навчальних програм факультету. Робота є складовою частиною держбюджетної теми “Західне Полісся: історія і культура” (номер державної реєстрації 01031U000656).

Мета і завдання дослідження. Враховуючи наукове, теоретичне і практичне значення теми, спираючись на власноруч віднайдені й опрацьовані нові документи та матеріали, залучивши праці українською, російською та польською мовами, автор поставила за мету охарактеризувати становлення й розвиток історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя у ХІХ - на початку ХХ століть, у проблемно-хронологічному розрізі висвітлити й проаналізувати історичні події та факти, що склали зміст історико-пам'яткознавчої діяльності у вказаних регіонах протягом зазначеного періоду.

Відповідно до поставленої мети виділено наступні завдання:

- прослідкувати складання в Російській імперії ХІХ - початку ХХ століть законодавчої бази історичного пам'яткознавства як основи здійснення такої роботи на теренах Волині, Холмщини і Підляшшя;

- проаналізувати сутність та видозміну концептуальних підходів до поняття історичної пам'ятки, на яких базувалося історичне пам'яткознавство в межах Російської імперії;

- на підставі вивчення діяльності Київської і Віленської археографічних комісій, інших загальноросійських установ історико-пам'яткознавчого профілю, регіональних світських та церковних громадських товариств, матеріалів археологічних з'їздів показати процес формування зацікавленості старожитностями регіонів;

- висвітлити роль і здобутки місцевих історико-краєзнавчих осередків у виявленні та збереженні пам'яток, з'ясувати можливість використання їх досвіду в сучасній пам'яткоохоронній роботі;

- розкрити зміст і значення реконструктивних робіт як дієвого способу збереження архітектурних старожитностей;

- повернути із забуття імена науковців та місцевих громадських діячів - активних учасників пам'яткознавчої діяльності на Волині, Холмщині і Підляшші, поповнити матеріал про історичне пам'яткознавство вказаних регіонів новими фактами з біографій його представників;

- засвідчити вагому роль регіональної пам'яткознавчої роботи ХІХ - початку ХХ століть як дієвого фактора збереження пам'яток.

Об'єктом дослідження стало історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть, тобто сфера суспільної діяльності щодо пошуку, вивчення і збереження головним чином археологічних, археографічних, архітектурних та малярських пам'яток. Свідомо не акцентується увага на культурно-побутових, народно-звичаєвих, фольклорних пам'ятках, які є предметом розгляду етнографії. Цей напрям наукових пошуків (його можна умовно назвати етнографічним пам'яткознавством) уже одержав певний історіографічний опис.

Предметом дослідження є форми і методи роботи офіційних установ та громадських товариств у галузі історичного пам'яткознавства, спрямованої на вивчення і збереження протягом ХІХ - початку ХХ століть культурної спадщини Волині, Холмщини і Підляшшя.

Територіальні межі дослідження охоплюють такі західні етнічні українські землі як Волинь, Холмщину і Підляшшя. Історико-географічне поняття “Волинь” об'єднує терени, на яких з другої половини 1790-х років і до початку 1917 року розташовувалася Волинська губернія. Сьогодні на цій території розміщуються Волинська, Рівненська, західна частина Житомирської, північні частини Тернопільської і Хмельницької областей.

Історико-географічне поняття “Холмщина і Підляшшя” поширюється на землі, окреслені умовною лінією від міста Дорогичин на річці Західний Буг до міста Красностав, звідти через Туробин - до населеного пункту Крешів на річці Сян і знову на схід до річки Західний Буг, яка виступає кордоном зазначених територій на сході й півночі. Межею між Холмщиною та Підляшшям вважається умовна лінія від Володави до села Кривоверба. Під юрисдикцію Російської імперії ці землі потрапили за рішеннями Віденського конгресу 1814-1815 років. Перебуваючи у складі Королівства Польського, вони в адміністративному відношенні у різні періоди входили до Люблінського і Підляського воєводств, Люблінської, Сідлецької і Холмської губерній. Діяльність російської адміністрації припинилася тут влітку 1915 року у зв'язку з подіями Першої світової війни. Сьогодні Холмщина і Підляшшя є частинами відповідно Люблінського та Вармінсько-Мазурського воєводств Республіки Польща.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період від початку ХІХ століття до повалення царського самодержавства у лютому 1917 року. Вони умовно розбиті на два етапи. Перший тривав по середину 1860-х років. Для нього характерні складання правової бази пам'яткознавчих досліджень, переважання впливів польського середовища, зародження й розгортання роботи щодо виявлення, вивчення і збереження пам'яток. Другий етап охоплює останню третину ХІХ - початок ХХ століть. Йому притаманні розширення діапазону й поглиблення змісту пам'яткознавчої роботи, яка здійснювалася відтепер під домінуючим російським впливом. Негативні наслідки для пам'яткознавства мала Перша світова війна. Її події ускладнили (Волинь) або зробили неможливим проведення на попередніх засадах (Холмщина і Підляшшя) заходів, що здійснювалися до цього часу.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукового об'єктивного підходу до висвітлення теми, системності, діалектичного розуміння історичного процесу. В сукупності вони дали змогу охарактеризувати історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя в динаміці та тісному зв'язку з конкретними умовами суспільно-політичного життя.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дисертації використовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні методи. З числа міждисциплінарних застосовано структурно-системний метод, який дозволив розглянути об'єкт дослідження з усіма його основними рисами як єдине ціле. Вагоме значення мало застосування функціонального та культурологічного методів, за допомогою яких вдалося проаналізувати зв'язок реалій суспільно-політичного та культурного життя Російської імперії зі станом історичного пам'яткознавства. Із загальнологічних методів застосовано метод аналізу і синтезу, з емпіричних - метод аналізу доступних джерел і наукової літератури.

У ході підготовки дисертації перевага надавалася конкретним історичним методам - синхронному, хронологічному та діахронному (періодизації). Застосування синхронного методу дало можливість з'ясувати як загальні закономірності, притаманні історичному пам'яткознавству Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть, так і певні регіональні відмінності, що зумовлювалися неоднаковим рівнем російських і польських впливів у різні періоди. Хронологічний метод дав змогу прослідкувати становлення історичного пам'яткознавства в розвитку, метод періодизації - виділити якісні зміни, новизну форм при проведенні історико-пам'яткознавчої роботи. Застосовувалися порівняльно-історичний, біографічний, ретроспективний методи, а також метод класифікації. В останньому випадку головна увага зверталася на опрацювання й осмислення невідомих до цього часу фактів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці комплексно досліджено процес становлення й розвитку історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть як невід'ємної частини всеукраїнського пам'яткознавства тієї доби в межах Російської імперії. У роботі аргументовано термін “історичне пам'яткознавство”, встановлено сутність та проаналізовано видозміну концептуальних підходів до поняття історичної пам'ятки, на підставі яких будувалося історичне пам'яткознавство означених земель.

Шляхом критичного аналізу зібраного матеріалу суттєво доповнено, уточнено й виправлено розрізнені історичні відомості, спростовано деякі стереотипи та відкинуто окремі поверхові твердження, що наводяться з теми в науковій та науково-популярній літературі. Визначено внесок українських, російських і польських науково-громадських осередків, окремих дослідників у вивчення і збереження старожитностей Волині, Холмщини і Підляшшя. На основі архівних джерел уперше оприлюднено факти незаконного вивезення з Волині протягом зазначеного періоду церковних реліквій. На підставі розвитку положення про значущість реконструктивних робіт у збереженні пам'яток всебічно простежено хід і наслідки реставрації давніх архітектурних споруд. Нові архівні джерела, видання наукових товариств, музейних закладів, праці учасників пам'яткознавчої діяльності, матеріали преси дозволили довести вагому роль регіональної пам'яткознавчої роботи ХІХ - початку ХХ століть у збереженні історичних реліквій, визначити її місце в українському національному відродженні, закріпленні чи зміні стереотипів на етнічному прикордонні, яким виступають Волинь, Холмщина і Підляшшя.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріал дисертації, її концептуальні положення й висновки є невід'ємним компонентом висвітлення питань пошуку, вивчення та збереження культурної спадщини протягом ХІХ - початку ХХ століть. Дослідження буде корисним для створення узагальнюючих і спеціальних праць з історії України, Росії та Польщі, підготовки курсів лекцій і спецкурсів. Використані джерела можуть скласти основу збірника документів з історії суспільно-культурного життя означених земель у ХІХ - на початку ХХ століть, хрестоматії з історії українського краєзнавчого руху. Узагальнений досвід учасників вивчення і збереження історичних пам'яток при його критичному осмисленні стане у нагоді нинішнім працівникам пам'яткоохоронної сфери. Зібраний і систематизований у дисертації матеріал про факти незаконного вивезення з Волині пам'яток дозволить компетентним установам, насамперед Державній службі контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, розширити реєстр втрачених реліквій та провести належну ідентифікацію тих, які складають невід'ємну частину української культурної спадщини і підлягають поверненню на Батьківщину.

Фактологічний матеріал і ключові положення дисертації вже застосовуються автором при читанні нормативного курсу з історії України ХІХ - початку ХХ століть для студентів ІІ курсу та спецкурсу для студентів ІV курсу історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки, використовуються Волинським краєзнавчим музеєм при укладанні каталогу вивезених з Волині пам'яток.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом її обговорення на спільному засіданні кафедр давньої і нової історії України та новітньої історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки, засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Положення дисертації доповідалися на 28 наукових конференціях, “круглих столах”, симпозіумах і конгресах різних рівнів: українсько-польському симпозіумі “Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах” (Тернопіль, червень 1997 р.), міжнародній науковій конференції “Життя і діяльність М.В.Довнар-Запольського” (Гомель-Рєчіца, Республіка Білорусь, липень 1997 р.), VІІІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, вересень 1997 р.), Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції “Житомирщина крізь призму століть” (Житомир, вересень 1997 р.), ІХ міжнародній науковій конференції “Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край” (Луцьк - Володимир-Волинський, січень 1998 р.), засіданні VІІІ міжнародного “круглого столу” “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 1998 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Краєзнавство і туризм: освіта, виховання, стиль життя” (Херсон, жовтень 1998 р.), ІІ обласній науково-практичній конференції “Волинський музей. Історія і сучасність” (Луцьк, травень 1999 р.), Х міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2000 р.), VI Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, травень 2000 р.), міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, травень 2000 р.), міжнародній науково-краєзнавчій конференції “Житомирщина на зламі тисячоліть” (Житомир, вересень 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Польща і Україна у шкільних та вузівських підручниках” (Ряшів-Красне, Республіка Польща, вересень 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Національні стереотипи на прикордонні” (Ряшів, жовтень 2000 р.), ІV Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (Чернівці, жовтень 2000 р.), VІІ міжнародній науковій конференції “Пам'ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть” (Луцьк, листопад 2000 р.), ХІ міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2001 р.), міжнародному науковому симпозіумі “Острогіана в Україні і Європі” (Старокостянтинів, червень 2001 р.), Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, вересень 2001 р.), ХІІ міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2002 р.), Всеукраїнській конференції “Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень” (Коростень, травень 2002 р.), науково-краєзнавчій конференції “Роль архівів у дослідженні історії міст і сіл Великої Волині” (Житомир, червень 2002 р.), V конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, серпень 2002 р.), протягом 1997-2003 років - на конференціях професорсько-викладацького складу Волинського державного університету імені Лесі Українки. Питання теми висвітлювалися на сторінках волинських обласних газет “Віче” (1999 р.) і “Волинь” (2000-2001 рр.), у програмі Волинського телебачення “Такти і факти” у 2001 році.

Публікації. Зміст дисертації викладено в монографії, 27 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліків ВАК України, 5 статтях в інших наукових виданнях, 19 публікаціях у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації визначена поставленими метою і завданнями дослідження. Вона містить вступ, шість розділів (12 підрозділів), висновки, список використаних джерел (980 найменувань), вісім додатків на восьми сторінках. Загальний обсяг дисертації - 505 сторінок.

історичне пам'яткознавство архітектурне старожитність

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами і темами, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, методологічні засади й методи, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення й апробацію, структуру роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано висвітлення проблеми у вітчизняних та зарубіжних працях, подано характеристику джерел, залучених для її розкриття.

У першому підрозділі “Стан наукового вивчення теми” зазначено, що показ аспектів історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя розпочався наприкінці ХІХ століття. В умовах Російської імперії він відбувався під тиском самодержавної політики, яка намагалася використовувати пам'яткознавство для утвердження своїх впливів. У роботах узагальнюючого характеру, працях про світські та церковні товариства, музеї висвітлювалися напрями пам'яткознавчих пошуків, зусилля загальноросійських, регіональних та місцевих осередків щодо вивчення і збереження культурної спадщини. Про збір пам'яток та експонати церковно-археологічного музею при Холмському Святобогородицькому православному братстві йдеться у розвідці Ф.Кораллова. Однак цінність її послаблюється неприхованим ідеологічним спрямуванням. Воно знайшло вияв у численних текстових ремарках про значення пам'яток як свідчень “російськості” місцевого люду та його відданості православ'ю, повернення до якого відбулося в Холмщині і Підляшші внаслідок так званого возз'єднання греко-католиків з Російською православною церквою 1875 року. Предметом дослідження українських і російських учених були також історія археологічних пошуків на Волині, внесок окремих дослідників у вивчення і збереження пам'яток.

Аспекти теми висвітлювала польська історіографія кінця ХІХ - початку ХХ століть. Найчастіше вона зверталася до історії археологічних обстежень Волині, Холмщини і Підляшшя представниками польської науки, проблем збереження архітектурних і малярських пам'яток свого народу, діяльності найяскравіших постатей з польського середовища, які проявили себе в пам'яткознавчій і пам'яткоохоронній роботі.

Підсумовуючи здобутки історіографії ХІХ - початку ХХ століть, зазначимо, що більшою результативністю відзначався доробок українських і російських науковців, меншою - польських. Це пояснюється тим, що в умовах втрати державності польська спільнота патріотичним обов'язком вважала висвітлення пам'яткознавчих заходів, що проводилися з ініціативи власних громадських кіл і стосувалися культурної спадщини рідного народу. Ініціаторами цих заходів виступали такі центри польської науки і культури як Краківська академія здібностей (Akademia Umiejкnoњci) та Інститут імені Оссолінських у Львові. Тому в польських історіографічних оглядах годі знайти роботи, які б пов'язували польських пам'яткознавців з ініціативами царських властей.

Періодові 1920-1940-х років в межах Радянської України притаманне ослаблення інтересу до теми. Це зумовлено суспільно-політичними подіями першої половини ХХ століття, ідеологічними заборонами сталінського тоталітарного режиму. Винятком можна вважати 1920-ті роки, для яких характерне піднесення краєзнавства і пам'яткознавства, створення на хвилі “українізації” дієвих осередків дослідження культурної спадщини різних регіонів України. Тоді з'явилися публікації про українських дослідників та пам'яткознавчі осередки, які зробили певний внесок у вивчення пам'яток Волині на межі ХІХ - ХХ століть.

На західноукраїнських землях під владою Другої Речі Посполитої досліджувану проблематику порушували І.Свєнціцький, О.Цинкаловський, Л.Маслов. Маючи характер більше науково-популярних, аніж суто наукових розвідок, їх праці - на противагу занепадові національної пам'яткознавчої діяльності в УСРР - залишалися містками, які дозволили в подальшому зберігати інтерес до теми.

Неоднозначним виявився підхід до її висвітлення в умовах Радянської України другої половини ХХ століття. Якщо кінець 1950-х - початок 1970-х років ознаменувалися тимчасовим пожвавленням в розробці пам'яткознавчої проблематики, викликаним появою на хвилі “відлиги ” фундаментальних колективних мистецтвознавчих і краєзнавчих робіт, то період загальної системної кризи комуністичного суспільства 1970 - 1980-х років позначився звуженням масштабів її вивчення. Тема порушувалася у публікаціях про населені пункти, місцевості, архітектурні ансамблі, старовинні будівлі Волині. З'явилися праці про життєвий шлях і діяльність дослідників, причетних до пам'яткознавчих пошуків на Волині й Холмщині. Однак у зазначених роботах матеріалові, який висвітлює внесок цих особистостей у вивчення пам'яток, приділена незначна увага.

Початки пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя вивчали вчені української діаспори. У їх працях мова йде про Володимир-Волинське давньосховище, збереження архітектурних пам'яток, археологічні розкопки.

Розбудова незалежної Української держави викликала якісно нове зацікавлення проблемою. Її вивчення спирається сьогодні на узагальнюючі дослідження українських істориків - В.Сарбея, В.Сергійчука, Ю.Пінчука, О.Реєнта, Я.Грицака та інших, написані з нових методологічних і наукових позицій. Важливе значення для розуміння теми мають роботи теоретичного та прикладного характеру про роль українського краєзнавства і пам'яткознавства у відродженні духовності, перспективи їх розвитку, сучасні проблеми дослідження та збереження культурної спадщини України. Найтісніше переплітаються з історичним пам'яткознавством Волині, Холмщини і Підляшшя праці Л.Баженова та С.Заремби. Л.Баженов описує формування засад історичного волинезнавства, його найяскравіших представників, розгортання діяльності краєзнавчих осередків, їх зацікавлення пам'ятками старовини. Дослідження С.Заремби на тлі становлення українського пам'яткознавства подає окремі факти про вивчення пам'яток Волині і представлення їх на загальноросійських археологічних з'їздах у Києві.

Аспекти теми знайшли відбиття у працях про минувшину Волині, Холмщини і Підляшшя, діяльність на їх теренах історико-краєзнавчих товариств, музеїв, шанувальників старовини, мистецькі традиції, реконструкцію пам'яток архітектури. Підкреслюється, що відчутний вплив на проведення пам'яткознавчих заходів справляла русифікаторська політика самодержавства. Вона нерідко обмежувала ініціативу дослідників і згубно відбивалася на збереженні культурної спадщини.

Питання історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя знайшли висвітлення в російській історіографії радянської і пострадянської доби. Найпомітніший внесок у розкриття теми зробив П.Раппопорт. Вивчаючи архітектурні споруди часів Київської Русі, він оприлюднював здобутки попередників, зокрема архітектора-новатора П.Покришкіна, у дослідженні і збереженні пам'яток Волині й Холмщини.

Зміст праць російських учених засвідчує, що їх концептуальні положення і висновки в радянський період пристосовувалися до теорії про єдину давньоруську народність і визначальний вплив Північно-Східної Русі - нібито головного спадкоємця культурної спадщини Київської держави - на інші східнослов'янські землі. І хоча в нинішніх працях російських науковців відчуваються спроби об'єктивнішого змалювання теми, однак домінуючим залишається попередній підхід.

Перебування Західної Волині, Холмщини і Підляшшя в 1920 - 1930-х роках у складі Другої Речі Посполитої посилило зацікавлення їх історичним пам'яткознавством з боку польських дослідників. Проблема порушувалась у працях про населені пункти, світські та релігійні старожитності, втрати в галузі культури, пам'яткоохоронні заходи ХІХ століття, історію археологічного вивчення земель, внесок окремих особистостей у пошук і збереження пам'яток. Віддаючи належне польській історіографії міжвоєнного періоду, зауважимо, що для неї характерне замовчування пам'яткознавчих заходів царської Росії на Волині, Холмщині і Підляшші при одночасній пропаганді теорії польського культуртрегерства на цих західних етнічних українських землях.

Об'єктивнішими є публікації з теми в польській історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ століть. Як і раніше, помітна увага звернена на історію археологічних досліджень, вивчення та збереження архітектурних старожитностей, діячів, причетних до пам'яткознавчої роботи в означених регіонах. З наявних праць слід виділити монографії М.Бломбергової про зв'язки польських, українських і російських науковців у галузі археології, що відчутно вплинули на долю пам'яток.

Отже, у вивченні теми нагромаджено фактологічний матеріал, різноманітний формою та змістом. Однак її історіографії поряд із здобутками притаманні прогалини та упущення. У наявних публікаціях не подається розгорнутої характеристики внеску краєзнавчих сил у дослідження пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Увага зосереджується на поданні вже відомих фактів, які часто наводяться без логічного зв'язку й ґрунтовних висновків. Очевидним є й такий факт: якщо волинські аспекти проблеми все ж виступають предметом зацікавлення, то цього не можна стверджувати стосовно Холмщини і Підляшшя. Практично не розроблені питання збереження пам'яток дерев'яної церковної архітектури, творів іконопису. Поза увагою продовжує залишатися тема ставлення російських властей до культурної спадщини польського народу. Актуальною є проблема участі пам'яткознавчих сил досліджуваних територій у суспільно-політичному житті Російської імперії, особистий внесок багатьох місцевих краєзнавців, чиї імена виявилися незаслужено забутими, у становлення й розвиток українського пам'яткознавства. Недоліком багатьох робіт є те, що вони базуються на бідній джерельній базі, а частина - особливо публікації регіональних конференцій - містять фактологічні помилки. Таким чином, і надалі існує необхідність розробки теми в загальному контексті вивчення процесу зародження й розвитку історичного пам'яткознавства.

У другому підрозділі “Джерела” характеризуються архівні документи, матеріали відділів рукописів наукових бібліотек України й Росії, відділів картографії, образотворчих мистецтв, гравюр, колекцій наукових бібліотек України, Росії та Польщі, друковані нормативно-правові акти, видання методично-довідкового характеру ХІХ - початку ХХ століть з питань пам'яткознавства, публікації державних установ, наукових товариств і громадських організацій Російської імперії, праці учасників пам'яткознавчої діяльності, періодика.

Об'ємний за кількістю справ і цінний за інформативною насиченістю матеріал містять фонди Центрального державного історичного архіву України у місті Києві (ЦДІАК України): канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф.442), Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва (ф.725), Київського відділення Російського військово-історичного товариства (ф.1196), канцелярії Волинського єпархіального церковно- археологічного товариства (ф.1974), Волинського церковно-археологічного товариства (ф.2205), В.Антоновича (ф.832), О.Мердера (ф.1073), В.Леонтовича (ф.1686), інших учених. Так, документи 442-го фонду містять інформацію про перші прояви зацікавленості пам'ятками Волині, археологічні обстеження краю, діяльність Київської археографічної комісії щодо пошуку й вивчення старожитностей. Документи 725-го фонду висвітлюють співпрацю Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва з Товариством дослідників Волині, Братством імені Князів Острозьких, музеями при Холмському Святобогородицькому і Луцькому Хрестовоздвиженському православних братствах. У фонді 832-му знаходяться звіти професора В.Антоновича про дослідження волинських пам'яток, рукописи праць ученого, особисті записи, листування з приводу підготовки одинадцятого археологічного з'їзду.

Змістовні для вивчення проблеми документи віднайдено в обласних державних архівах України, насамперед Волинському, Житомирському, Рівненському. Тут зберігаються розпорядження вищих офіційних установ стосовно збору і подання відомостей про пам'ятки старовини, матеріали їх листування з місцевими органами влади, громадськими осередками, учасниками пам'яткознавчого руху щодо нових надходжень до музеїв, підготовки й проведення реконструктивних і ремонтних робіт.

Вагомий за обсягом і науковою значущістю корпус документів зберігається в Російському державному історичному архіві, що у Санкт-Петербурзі. Оскільки основним державним відомством, яке займалося питаннями обліку й охорони історичних пам'яток у Російській імперії, було Міністерство внутрішніх справ, то саме його фонди містять найчисленніший масив документальних джерел з проблеми. Становлять інтерес фонди Департаменту духовних справ іноземних віросповідань (ф.821), Ради міністра (ф.1281), Департаменту загальних справ (ф.1284), Центрального статистичного комітету (ф.1290), Техніко-будівельного комітету (ф.1293). Тут зосереджено матеріали про розробку законодавства стосовно охорони історичних старожитностей у Росії, розпорядження щодо збору відомостей про пам'ятки в різних регіонах імперії, дані про виявлення монетних скарбів, клопотання установ і конкретних осіб про невідкладність реставраційних робіт, у тому числі на Волині, Холмщині й Підляшші, виділення коштів для їх проведення, отримання дозволів на знесення ветхих храмів і побудову нових тощо.

Численні відомості подають фонди Міністерства імператорського двору, зокрема Кабінету його імператорської величності (ф.468) та Головного управління уділів (ф.515). Структурним підрозділом Міністерства імператорського двору виступала створена 1859 року Імператорська археологічна комісія. Матеріали про її діяльність дозволяють вивчити, як ставились і вирішувались питання виділення коштів на організацію пам'яткознавчих експедицій, проведення реконструкції давніх архітектурних будівель, у тому числі на Волині, Холмщині й Підляшші. Документи Імператорської археологічної комісії збереглися і в фондах такого структурного підрозділу Міністерства імператорського двору, яким виступала Академія мистецтв (ф.789). Переважна їх більшість - це листування з питань реконструкції пам'яток, матеріали про розгляд на спільних засіданнях Комісії та Академії клопотань про ремонт або реставрацію, передачу зібраних Академією відомостей про пам'ятки до Імператорської археологічної комісії.

Комісія тісно співпрацювала з вищим адміністративним і судовим органом Російської православної церкви - Синодом. Його фонди багаті документами про стан збереженості наявних у віданні церкви давніх споруд, розпорядженнями і листуванням щодо їх реконструкції або ремонту, знесення старих і будівництва на їх місці нових храмів тощо. Ці документи сконцентровано у фондах канцелярії Синоду (ф.796), канцелярії обер-прокурора Синоду (ф.797), господарського управління Синоду (ф.799), колекції будівельних фотографій і планів (ф.835). Їх доповнюють матеріали Міністерства фінансів (ф.565), які дають можливість прослідкувати фінансування реконструктивних робіт.

Обширний масив джерел зосереджено в Рукописному архіві Інституту історії матеріальної культури Російської академії наук (Рукописний архів ІІМК РАН). Чільне місце тут посідають матеріали Імператорської археологічної комісії (ф.1). Вони засвідчують, що Комісія надавала дозвіл проводити археологічні обстеження і розкопки на Волині, Холмщині й Підляшші. У цьому ж фонді виявлено протоколи її засідань, постанови, рішення, розпорядження, листи, доповідні записки, звіти, знімки, пов'язані з ремонтом чи реконструкцією низки давніх будівель досліджуваних регіонів. У Рукописному архіві ІІМК РАН нами вивчено фонди Московського археологічного товариства (ф.4) та академіка архітектури П.Покришкіна (ф.21). Віднайдено документи про хід розробки й обговорення законодавчих актів пам'яткоохоронного характеру, зв'язки Товариства з місцевими пам'яткознавчими структурами й окремими краєзнавцями, організацію пошуково-дослідницьких експедицій на Волинь з метою підготовки спеціальних видань про місцеві старожитності. Листування П.Покришкіна, його доповідні записки, звіти, щоденники археологічних розкопок, тексти виступів на засіданнях Імператорської археологічної комісії, креслення, фотографії та інші матеріали дозволили визначити внесок ученого в збереження пам'яток Волині й Холмщини.

Важливі фактологічні відомості з теми подають фонди Центрального історичного архіву Москви, зокрема Московського археологічного товариства (ф.454) та його голови П.С.Уварової (ф.2256). Особливий інтерес становлять протоколи засідань, щорічні звіти Товариства, матеріали з проведення загальноросійських археологічних з'їздів, організації пошуково-дослідницьких експедицій. Значний масив збірок фондів складають листи, що надходили на адресу Товариства та особисто П.Уварової від місцевих організацій і шанувальників старовини. Вони повідомляли про знахідки монет, підземних ходів, фундаментів давніх споруд, підготовку археологічних карт. У 454-му фонді вдалося виявити справу про незаконне вивезення з Волині професором А.Праховим і привласнення ним церковних історичних пам'яток. Її документи, доповнені матеріалами кількох справ з Російського державного історичного архіву, показують, як в умовах царської Росії відбувалося розкрадання культурних цінностей українських земель.

На відміну від тематично впорядкованих фондів згаданих вище архівів, документи з історії пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя, які зберігаються в Російському державному архіві літератури і мистецтва, розкидані в різних збірках особового походження. Тему частково висвітлюють матеріали фондів П.О.Єфремова (ф.191), родини Вяземських (колишній Остаф'євський архів) (ф.195), О.О.Шахматова і Є.О.Масальської-Суріної (ф.318), В.Г. і А.К. Черткових (ф.552), колекції формулярних списків (ф.1863). В них зберігаються листи, анкетні відомості, вирізки з преси про визначних особистостей, події з історії Росії, причетні до пам'яткознавства західних етнічних українських земель.

У розкритті проблеми чималу роль відіграли збірки Державного архіву Люблінського воєводства - установи Республіки Польща, де зосереджено найповніший масив матеріалів пам'яткознавчого характеру з Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть. Це фонди Холмського духовного правління (ф.97), Холмського православного Святобогородицького братства (ф.103), Люблінського губернського правління (ф.116), Сідлецького губернського правління (Ф.118), канцелярії Люблінського губернатора (ф.120). Тут віднайдено доповідні записки представників місцевої влади про старожитності регіонів, описи церков, виконані парафіяльними священиками, звіти про археологічні обстеження. Значну цінність становлять відомості про поповнення давньосховища при Святобогородицькому православному братстві у Холмі новими експонатами, підготовку й видання Братством праць історико-пам'яткознавчого змісту. Документи Державного архіву Люблінського воєводства засвідчують, що справа вивчення і збереження старожитностей Холмщини і Підляшшя з останньої третини ХІХ століття поступово набирала загальноросійського значення. Доказом може бути той факт, що один з археологічних з'їздів на початку ХХ століття за ініціативою Московського археологічного товариства планувалося провести у Холмі.

Ґрунтовне розкриття теми було б неможливим без ретельного опрацювання епістолярної спадщини дослідників, зацікавлених історичними пам'ятками Волині, Холмщини і Підляшшя. Основний її масив знаходиться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Це листи М.Костомарова, В.Антоновича, М.Біляшівського, О.Левицького, М.Петрова, П.Уварової, О.Мердера, а також місцевих дослідників старовини, імена багатьох з яких і донині залишаються незаслужено забутими, - О.Дверницького, Є.Корниловича, П.Федорчука, М.Тучемського, М.Третьякова, Ф.Кораллова, Г.Ольховського. Переважна їх більшість зберігається у фондах І (Літературні матеріали), ІІІ (Листування), VIII (Київський університет Св.Володимира), ХХІІ (Костомаров М.І.), ХХХІ (Біляшівський М.Ф.), 81 (Левицький О.І.), 112 (Архів журналу “Киевская старина”), 164 (Антонович В.Б.), 225 (Петров М.І.).

Зміст дисертації доповнюють матеріали відділу рукописів Російської національної бібліотеки (Санкт-Петербург). Тут виявлено частину епістолярної спадщини професора Київської духовної академії М.Петрова, яка розкриває сторінки його співпраці з П.Батюшковим щодо підготовки й випуску пам'яткознавчих збірників про Волинь, Холмщину і Підляшшя (ф.52). У цьому ж фонді зосереджено документальні свідчення волинезнавчих зацікавлень П.Батюшкова, його записи про пам'ятки так званої Холмської Русі. Повніше дослідити проблему становлення історичного пам'яткознавства Волині наприкінці ХІХ століття дозволяють матеріали особистого фонду В. фон Валя - волинського губернатора у 1885 - 1889 роках (ф.127).

Важливим видом інформаційного матеріалу стали друковані джерела. До них належать збірники нормативно-правових документів, які дають можливість прослідкувати послідовність формування законодавства в Російській імперії ХІХ - початку ХХ століть стосовно вивчення та охорони пам'яток. Окрему групу друкованих джерел становлять видання методично-довідкового характеру - програми та рекомендації для збору й опрацювання пам'яток старовини, спеціально розроблені анкети тощо. У процесі підготовки дисертації ґрунтовно вивчалися видання церковних і світських громадських осередків Волині, Холмщини і Підляшшя, які займалися пам'яткознавчими пошуками. Опрацьовувалися також публікації безпосередніх учасників пам'яткознавчої діяльності на вказаних західних етнічних українських землях. Тут описуються археологічні розкопки, дослідження місць розташування давніх культових споруд, збереження архітектурних пам'яток шляхом реконструктивних робіт, початки діяльності музеїв. У працях науковців та краєзнавців постійно проводиться думка про необхідність виявлення, опрацювання і збереження пам'яток як невід'ємної частини культурної спадщини кожного народу. Важливим джерелом висвітлення проблеми стала періодика ХІХ - початку ХХ століть українською, російською та польською мовами.

Таким чином, проведена пошуково-дослідницька робота дозволила виявити чималий масив архівних і друкованих джерел. Переважна більшість архівних документів вводиться до наукового обігу вперше. Комплексне й системне вивчення усіх згаданих видів джерел дало можливість висвітлити основні складові процесу становлення й розвитку історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя ХІХ - початку ХХ століть.

У другому розділі “Теоретичні засади вивчення і збереження історичних пам'яток у Російській імперії” проаналізовано процес складання у ХІХ - на початку ХХ століть законодавчої бази, в рамках якої здійснювалися пам'яткознавчі заходи, окреслено зміст і багатоваріантність підходів до трактування терміна “історична пам'ятка”, виділено сильні й слабкі сторони теоретичних розробок в галузі пам'яткознавства.

У першому підрозділі “Розробка й обговорення нормативних документів стосовно світського і церковного пам'яткознавства” показано визначальну роль Міністерства внутрішніх справ, Міністерства народної освіти і Синоду у виробленні правових положень. Різні сторони пам'яткознавчої роботи вони регламентували через видання указів, постанов, правил, циркулярів та інших нормативних актів. До першої групи таких документів відносимо законодавчі розпорядження про утворення та діяльність загальноросійських і регіональних установ і товариств, до сфери зацікавлення яких входило вивчення і збереження старожитностей, у тому числі Волині, Холмщини і Підляшшя. До них належали Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті (1804 р.), Київська археографічна комісія (1843 р.), Імператорська археологічна комісія (1859 р.), Віленська археографічна комісія (1864 р.), Московське археологічне товариство (1864 р.), Історичне товариство Нестора-літописця (1872 р.), Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва (1910 р.) та ін. Наступна група документів об'єднує нормативні акти стосовно виявлення (насамперед шляхом археологічних розкопок), обліку, опису, підтримання у належному стані пам'яток. Сюди ж входять правові акти, які зобов'язували місцеві органи влади знімати плани, креслення та замальовувати фасади давніх архітектурних споруд, забороняли руйнувати їх.

В окрему групу виділено законодавчі акти Синоду, що стосувалися пам'яток церковної старовини. Зокрема, у низці розпоряджень 1820 - 1830-х років містилися зобов'язання збирати і надсилати до Петербурга зображення фасадів і плани старовинних церковних будівель, придатних для наслідування під час ремонту, перебудови чи будівництва храмів. На підставі отриманих відомостей у 1838 році було підготовлено альбом типових проектів церковних споруд у стилі російсько-візантійської еклектики. Застосування на практиці цих шаблонів завдало непоправної шкоди багатьом пам'яткам зодчества Волині, Холмщини і Підляшшя, які перебудовувалися у досліджуваний період на російський зразок.

Окрему групу склали нормативні документи, що стосувалися охорони історичних пам'яток, у тому числі шляхом реставрації. У дисертації акцентується увага на визначальній ролі державних та громадських пам'яткознавчих установ і товариств загальноросійського масштабу у складанні й розвитку системи таких законоположень. Одним з їх перших пам'яткоохоронних документів, який фактично набув статусу законодавчого акту, стала “Записка для огляду руських старожитностей” (1851 р.). Підсумовуючи надбаний досвід у царині історичного пам'яткознавства, засвідчуючи небайдуже ставлення частини російського суспільства до історичних реліквій, цей документ разом з тим трактує старожитності в річищі теорії “самодержавство, православ'я, народність”. Поява досконаліших законопроектів пов'язана з діяльністю Московського археологічного товариства. Підготовлений з його ініціативи на межі 1860 - 1870-х років пам'яткоохоронний проект викликав підтримку громадськості і підштовхнув владні структури до розробки й винесення на обговорення власного законопроекту про охорону старожитностей. Однак через протидію консервативних сил, які маніпулювали непорушним правом приватної власності, обговорення проекту затягнулося більш ніж на чотири десятиліття і він так і не набрав чинності як законодавчий акт.

У другому підрозділі “Концептуальні підходи до поняття історичної пам'ятки” наголошується, що проблеми у здійсненні пам'яткознавчої і пам'яткоохоронної роботи в Росії ХІХ - початку ХХ століть зумовлювалися не лише недосконалістю законодавства. Їх складовою частиною була невирішеність питання про чітке, науково обґрунтоване трактування поняття “історична пам'ятка”. Предмети культурної спадщини виступали тоді під узагальненою назвою “старожитності” (“пам'ятки давнини”). У першій половині ХІХ століття до них зараховували все, “що досить старе і незвичайне”, “курйозні речі”, “предмети визначні, що стосуються побуту суспільного”. З другої половини ХІХ століття набувають поширення спроби трактувати старожитності як залишки діяльності людини: одиничної - археологічні (матеріальні) старожитності та суспільної - історичні (духовні) старожитності. Однак наголошувалося на взаємопереплетенні цих пам'яток, як і наук, що займалися їх вивченням.

Своєрідністю відзначався підхід до терміна “старожитність” засновника Московського археологічного товариства О.Уварова. Відкинувши це поняття як застаріле, він вважав за доцільне використовувати для означення всіх без винятку предметів старовини термін “археологічна пам'ятка” (у розумінні пам'ятка давнини, і не обов'язково викопна). Таку ж суть вкладав у цей термін проект пам'яткоохоронних правил комісії О.Лобанова-Ростовського (1876 р.). Значення проекту полягає в тому, що тут уперше в російському законодавстві вжито поняття “історичні пам'ятки”. Під ними розуміли “...усі залишки старовини, що заслуговують на збереження за їх історичним, художнім або археологічним значенням”. Судячи з тексту, поняття вживалося як заміна терміна “старожитність” (“пам'ятка давнини”). Однак нововведення не прижилося, і в пізніших документах офіційних установ та громадських організацій продовжував фігурувати попередній термін, зміст якого так і не набув чіткого визначення.

У дисертації проаналізовано різні точки зору на вік, за яким конкретний предмет міг вважатися історичною пам'яткою, а також на класифікацію старожитностей за типами (розрядами). Стосовно віку спостерігалися значні розходження: від твердження вважати верхньою межею 1700 рік до думки відносити до історичних пам'яток речі, які вийшли з ужитку недавно. Її кваліфіковано відстоював український дослідник старовини І.Каманін. Він вважав пам'ятками всі здобутки матеріальної культури, які не використовує сучасна людина. Щодо класифікації пам'яток, то нерідко в одну групу об'єднували рухомі й нерухомі пам'ятки, до розряду архітектурних часто зараховували археологічні (у сучасному розумінні) об'єкти. Такі розбіжності, як і нечіткість формулювання терміна “історична пам'ятка”, ускладнювали розгортання пам'яткознавчої і пам'яткоохоронної роботи в Росії впродовж ХІХ - початку ХХ століть.

Третій розділ “Становлення історичного пам'яткознавства Волині, Холмщини і Підляшшя” висвітлює процес зародження і розгортання роботи щодо виявлення і вивчення пам'яток досліджуваних земель, розкриває зміст і значення пам'яткознавчої діяльності місцевих краєзнавчих осередків.

У першому підрозділі “Формування зацікавленості старожитностями регіонів. Внесок Київської і Віленської археографічних комісій у дослідження їх пам'яток” ідеться про державні, суспільно-політичні та наукові обставини, які на межі ХVIII - ХІХ століть зумовили зростання інтересу до історичних пам'яток Волині, Холмщини і Підляшшя. Намагання самодержавства переконливо обґрунтувати “законне” право на ці землі, протидія таким прагненням з боку польської спільноти, яка до початку 1860-х років продовжувала тут домінувати, перші прояви українського національного відродження викликали появу праць, де містилися описи та художні зображення реліквій. Російські автори С.Руссов, В.Кудрявцов, О.Глаголєв та інші розповідали про місцеві старожитності в публікаціях історико-географічного, військово-статистичного та етнографічного характеру. З робіт польських авторів вирізняються художні замальовки волинських старожитностей З.Фогеля, нарис про історію Волинської губернії Я.Потоцького, подорожні нотатки про Волинь Е.Рачинського, зображення архітектурних пам'яток Холмщини і Підляшшя, виконані С.Козмінським, Я.Малковичем та Я.Славінським. Особливому зростанню зацікавленості старожитностями Волині сприяла діяльність Ю.Крашевського - польського письменника, художника, історика мистецтва, колекціонера. Про місцеві пам'ятки він розповів у “Споминах Волині, Полісся і Литви”, а також за допомогою власноруч виконаних та зібраних ним зображень багатьох реліквій волинського краю. Традиції опису історичних пам'яток, закладені та значною мірою розвинуті Ю.Крашевським, мали продовження у працях таких польських авторів як О.Пшездзєцький, М.Балінський, Т.Ліпінський, Ф.Собєщанський.

Поява цих робіт збіглася у часі з початками діяльності спеціальної експедиції під керівництвом К.Стрончинського, яка виявляла, обстежувала і класифікувала давні архітектурні споруди, у тому числі Холмщини і Підляшшя. Результатом роботи експедиції, відомої як “Делегація для опису пам'яток старовини в Королівстві Польському” (1844-1855 рр.), став каталог старожитностей. У ньому описано Бєлавінську і Столп'євську оборонні вежі поблизу Холма, замкові споруди в Білій, Крилові, церкви і костели в Кодні, Щебрешині, синагогу у Володаві та інші пам'ятки мурованої архітектури.

У дисертації показано вплив українських дослідників на формування зацікавленості пам'ятками Волині, Холмщини і Підляшшя. Відзначено, що найпомітнішу роль в утвердженні з позицій українського національного відродження наукових засад пам'яткознавчого вивчення Волині відіграв М.Максимович. Його заслугою був не лише опис, а й виявлення невідомих до того часу документів середньовіччя. М.Максимович увійшов в історію і як один з організаторів та діяч Київської археографічної комісії - державної установи, тісно пов'язаної з історичним пам'яткознавством Правобережної України. Пошук і вивчення нею археографічних, археологічних та інших видів історичних пам'яток Волині показано крізь призму діяльності таких її представників як В.Домбровський, М.Іванишев, Т.Шевченко, В.Сивицький, Я.Перлштейн. Неоціненним внеском комісії в історичне пам'яткознавство стало виявлення величезного масиву писемних джерел, забезпечення їх належного збереження, високий рівень наукового опрацювання і видання оригінальних збірок, чільне місце серед яких належить побудованому значною мірою на археографічних пам'ятках Волині “Архиву Юго-Западной России”.