Громадські об’єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності (20-30 рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Громадські об'єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності (20-30 рр. ХХ ст.)

Журба Михайло Анатолійович

АНОТАЦІЇ

селянський аграрний об'єднання міжреспубліканський

Журба М.А. Громадські об'єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності (20-30 рр. ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2003.

В дисертації досліджуються доктринальні засади та функціональні виміри впровадження інтернаціоналізму в селянське середовище України у 20-30-ті рр. ХХ ст. На базі вперше введених у науковий обіг документів і матеріалів розглядаються історичні обставини створення та діяльності класових селянських спілок, кооперативних організацій та добровільних товариств національних меншин.

У світлі сучасних концептуальних підходів з'ясовується роль міжреспубліканських контактів селянських об'єднань у насадженні уніфікованих форм радянської громадськості, виявляються механізми, спрямованість та оцінюється ступінь ефективності залучення селянства України до загальносоюзних господарсько-політичних кампаній. Розкривається зміст, визначальні чинники та діалектика соціальної рефлексії організованого селянства на події у зарубіжному світі. Показана участь громадських об'єднань радянського села в діяльності таких інтернаціональних структур, як Міжнародний кооперативний альянс, МОДР та Міжнародний Червоний Хрест. Здійснено темпорально-компаративний аналіз функціонування селянських організацій України та країн “народної демократії” у процесі аграрних перетворень.

Ключові слова: селянство, громадські об'єднання, інтернаціоналізм, національні меншини, українське село.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах становлення сучасної української спільноти та структуризації відносин між окремими соціальними групами й державою, виникає необхідність вивчення досвіду діяльності громадських об'єднань колишнього Союзу РСР, зокрема, визначення їх місця в національній та міжнародній політиці більшовицького режиму у міжвоєнну добу. Без урахування цього аспекту неможливо уявити реальні чинники формування суспільних настроїв, роль окремих соціальних верств у суспільному житті. На сучасному етапі - коли на зміну одним політичним партіям і пов'язаним із ними громадським організаціям приходять нові - від того, яке місце вони займуть у суспільстві і на яких засадах діятимуть, в значній мірі буде залежати доля України та її роль у світовій геополітиці. Традиції широкого громадського самоврядування, що існують у Європі, та завдання українського суспільства, які полягають у форсованій інтеграції у європейські структури, вимагають усвідомлення організаційного зв'язку між різними групами громадських об'єднань та апаратом держави. При цьому, серед чільних завдань одним із головних є з'ясування парадигми функціонування системи радянських громадських об'єднань у середовищі селянства в умовах формування тоталітарного режиму. Адже феномен більшовизму виявив себе, насамперед, у встановленні диктаторського режиму, що офіційно репрезентував волю індустріального робітництва з відповідною ідеологією класового пролетарського інтернаціоналізму в країні, де селяни становили переважну більшість населення.

Значимість об'єктивного аналізу цих процесів посилюється з огляду на полінаціональність сучасної української держави. Зрозуміти загальний комплекс міжнаціональних проблем, які дісталися незалежній Україні від радянського минулого, виробити конструктивні підходи до їх вирішення можливо лише за умови відтворення реальної історії усіх етногруп республіки як у площині їх конституйованого, державно-правового статусу, так і у сфері господарсько-культурної громадської самодіяльності на різних етапах існування тоталітарної системи.

До цього слід додати, що в сучасних умовах пошуку Україною свого місця в системі міжнародних відносин, актуальним завданням є всебічне вивчення практики її взаємозв'язків із зарубіжним світом, узагальнення позитивного досвіду громадськості в налагодженні різноманітних контактів з іншими народами і водночас проведення неупередженого аналізу помилок та перекручень, що мали місце раніше. У період, коли Україна разом з іншими державами Східної Європи знаходиться на якісно новому відрізку свого розвитку, важливим є об'єктивне дослідження їх взаємин по лінії громадських об'єднань для зживання хибних стереотипів масової свідомості, які заважають процесу взаєморозуміння й співробітництва.

Зв'язок роботи з науковими програмами та темами. Дисертація виконана в рамках проблематики наукових досліджень відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України, де її автор проходив наукове стажування (тема: “Європа й Україна: загальне й особливе в культурно-цивілізаційному розвитку та міжнародних взаєминах у ХХ ст.” - (номер державної реєстрації 0199U004230), а також пов'язана з науковою темою “Проблеми гуманітарних наук”, розробка якої проводиться на історичному факультеті Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільно-політичне життя українського села у міжвоєнний період, теоретичні засади та конкретні прояви впровадження більшовицького варіанта інтернаціоналізму у селянське середовище через систему громадських об'єднань. Предметом дослідження є форми, напрямки, специфіка та результати діяльності громадсько-політичних селянськихоб'єднань, кооперативних, шефських організацій, сільських представництв добровільних товариств різних рівнів у контексті міжетнічних відносин, міжреспубліканських та міжнародних зв'язків громадськості радянської України.

Головна мета роботи. Вдаючись до архівних джерел, системно спираючись на опубліковані документи та результати наукових досліджень, проаналізувати практику використання громадських об'єднань українського села в національній та міжнародній політиці більшовицького режиму у міжвоєнну добу; комплексно вивчити сукупність питань із названої тематики на основі виявлення закономірностей, провідних тенденцій та специфічних особливостей, іманентних досліджуваним процесам.

Основні дослідницькі завдання:

- з позицій сучасної методології та рівня конкретно-історичних знань простежити вітчизняну та зарубіжну історіографічну традицію вивчення діяльності сільських громадських організацій України у сфері міжетнічних відносин і міжнародних зв'язків упродовж 20-30-х років та підготувати джерелознавчий огляд із теми дослідження;

- проаналізувати доктринальні засади та функціональні виміри поширення пролетарської ідеології у селянському середовищі республіки;

- визначити динаміку соціокультурних трансформацій свідомості селянства в процесі “інтернаціоналізації” останнього через систему громадських об'єднань;

- дослідити історичні обставини, етносоціальну базу, напрямки діяльності кооперативних та громадсько-політичних організацій національних меншин; простежити еволюцію партійно-державної політики щодо цих об'єднань, визначити їх місце в більшовицькому суспільному експерименті;

- з'ясувати роль міжреспубліканських контактів селянських об'єднань у насадженні уніфікованих форм радянської громадськості, виявити механізм, спрямованість та оцінити ступінь ефективності залучення селянства України до загальносоюзних господарсько-політичних кампаній;

- розкрити зміст, визначальні чинники та діалектику соціальної рефлексії організованого селянства УСРР на події у зарубіжному світі; охарактеризувати специфіку його співпраці з міжнародними організаціями;

- шляхом компаративного аналізу констатувати параметри використання досвіду громадських об'єднань радянського села в політиці компартійних режимів країн Центрально-Східної Європи;

- узагальнити результати дослідження діяльності громадських об'єднань україн¬ського села в досліджуваних аспектах і розробити практичні рекомендації щодо можливості використання їх набутків у практиці розвитку міжнаціональних стосунків та зміцнення засад громадянського суспільства незалежної України.

Хронологічні рамки дослідження узгоджуються із загальноприйнятою у вітчизняній історіографії періодизацією і зумовлені предметом наукового пошуку. Вони охоплюють міжвоєнну добу від закінчення громадянської війни й встановлення більшовицького режиму на території України і доведені до кінця 30-х років, коли друга світова війна корінним чином змінила не лише міжнародну ситуацію, але й внесла суттєві корективи в національну політику компартійної еліти в СРСР. Оскільки впровадження прокомуністичними режимами країн Центрально-Східної Європи в практику “народно-демократичних” перетворень досвіду громадських об'єднань радянського села України 20-30-х років становить суттєвий міжнародний аспект діяльності останніх, його дослідження на рівні компаративу вимагає звернення до окремих сюжетів, які хронологічно відносяться до післявоєнної історії держав східноєвропейського регіону.

Територіальні межі. В дисертаційному дослідженні мова йде про громадські об'єднання, які діяли у межах УСРР (з 1937 року УРСР) на підконтрольних більшовицькому режиму теренах України з урахуванням тогочасного адміністративно-територіального поділу.

Вибір та розробка теми дисертації визначає її наукову новизну:

- вона є першим комплексним дослідженням теорії й практики впровадження більшовицької моделі інтернаціоналізму в селянському середовищі України;

- у процесі переосмислення наукової спадщини попередників визначено етапи, ідеологічну спрямованість, концептуальні особливості та перспективи дослідження етнонаціонального та міжнародного аспектів діяльності громадських об'єднань українського села у міжвоєнну добу;

- самостійне значення має проведена типолого-видова класифікація джерел та структурно-функціональний аналіз документальних архівних комплексів;

- основна маса матеріалів, виявлених у вітчизняних та зарубіжних архівосховищах, уперше вводиться до наукового обігу;

- на основі сучасних методологічних засад інтерпретації фактологічних даних висунуто, обґрунтовано та верифіковано авторську концепцію функціонування громадських організацій в умовах формування лівототалітарного режиму;

- уперше в історичній літературі на розлогому господарсько-політич¬ному та соціокультурному тлі розглянуті підстави та механізми насадження форм радянської громадськості серед некорінних селянських етногруп республіки;

- критично переглянуто стереотипи щодо реального змісту та спрямованості міжреспубліканських зв'язків організованого селянства УСРР, його взаємин із зарубіжним світом, проаналізовано помилки, недоліки, негативні явища, які гальмували розвиток цих відносин;

- нове тлумачення отримав феномен участі населення України в кампаніях міжнародної революційної солідарності у зв'язку з підпорядкованістю останніх сталінському зовнішньополітичному курсу та завданням соціалістичного експерименту в СРСР;

- методом об'єктивної оцінки документальних свідчень переосмислено сутність традиційних у радянській історіографії трактувань відгуків громадськості українського села на зарубіжні події, які вперше поставлені в контекст соціально-репресивної політики більшовицького режиму з його мілітарно-камуфлюючими функціями;

- на принципово нових засадах показана участь громадських об'єднань українського села в діяльності таких інтернаціональних структур, як Міжнародний кооперативний альянс та Міжнародний Червоний Хрест;

- здійснено темпорально-компаративний аналіз функціонування селянських організацій Української СРР та країн “народної демократії” у процесі аграрних перетворень.

Практичне значення дисертації, на думку автора, полягає у тому, що введений у ній до наукового обігу конкретно-історичний матеріал може бути використаний іншими дослідниками під час написання наукових праць із визначеної та суміжної тематики, підготовки монографій, навчально-методичних посібників, розробки нормативних та спеціальних курсів з історії України, теорії та практики міжнаціональних і міжнародних відносин. Сформульовані у дисертації висновки, які випливають з об'єктивного відтворення міжнародних зв'язків громадськості республіки у міжвоєнний час і порівняльного аналізу діяльності селянських організацій УСРР і країн Центрально-Східної Європи, будуть сприяти активізації пошуку найбільш ефективних шляхів входження України у світове співтовариство. Рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути вжиті в діяльності громадських об'єднань, в розвитку взаємовигідної співпраці нашої держави з країнами близького й далекого зарубіжжя. Матеріал дисертації допоможе у формуванні загальних засад політики урядових структур щодо громадських об'єднань на сучасному етапі, виробленні виваженої концепції державної етнополітики. Досвід участі сільської громадськості в господарському та національно-культурному будівництві може допомогти численним національно-культурним товариствам у справі залучення етнічних меншин до різних галузей суспільного життя.

Апробація результатів дисертації. Результати, одержані в ході підготовки дисертаційного дослідження, були оприлюднені на 19 наукових конференціях, семінарах, читаннях, а саме: науковій конференції, присвяченій 90-річчю виникнення масового профспілкового руху в Україні “Профспілковий рух в Україні: актуальні проблеми теорії, історії сучасності”, Київ, 8-9 квітня, 1995 р.; міжнародній науковій конференції “50-річчя перемоги над фашизмом: наслідки та уроки”, Київ, 4-5 травня 1995 р.; “Україна і слов'янський світ” - круглому столі до 200-річчя від дня народження П.Й. Шафарика, Київ, 24 травня 1995 р.; українсько-словацькому науково-практичному семінарі “З історії та сучасного розвитку національних меншин в Україні та Словаччині: проблеми й шляхи досягнення національної злагоди”, Ужгород, 20-22 травня 1996 р.; науковій конференції, присвяченій Дню слов'янської писемності та культури “Історико-філософські проблеми формування громадянського суспільства в Україні”, Київ, 23-24 травня 1996 р.; науково-практичній конференції “Незалежність України: історичні витоки та перспективи”, Київ, 22 серпня 1996 р.; міжнародній конференції “Перші повоєнні вибори в Центральній і Південно-Східній Європі”, Братислава, 15-16 жовтня 1996 р.; міжнародній науковій конференції “Перша світова війна і слов'янські народи”, Київ, 14-15 травня 1998 р.; міжнародній науково-краєзнавчій конференції “Національні меншини на Правобережній Україні. Історія та сучасність”, Житомир, 26 жовтня 1998 р.; міжнародній науковій конференції, присвяченій 55-й річниці перемоги над фашизмом: “Слов'янські народи в Другій світовій війні”, Київ, 4-5 травня 2000 р.; міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”, Чернівці, 16-18 травня 2000 р.; науково-методичній міжрегіональній конференції “Соборність українських земель у контексті подій Другої світової війни. 1939-1945 рр.”, Кривий Ріг, 25-26 жовтня 2000 р.; міжнародній науковій конференції “Бібліотеки-центри науково-інформаційних ресурсів ХХІ століття”, Київ, 10-15 жовтня 2000; міжнародній науковій конференції “Історія та культура Лівобережної України”, Ніжин, 2001 р.; п'ятих та шостих запорізьких єврейських читаннях, 18-19 травня 2001 р. та 18-19 квітня 2002 р.; Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень”, Донецьк, 28-29 вересня 2001 р.; міжнародній науковій конференції “Україна й Польща в ХХ ст.: Проблеми історії й політології”, Київ, 16-18 травня 2002 р.; науковій конференції “Знаки питання в історії України”, Ніжин, 2 листопада 2002 р.

Дисертація обговорена на засіданні кафедри історії слов'ян і народознавства Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова 26 червня 2002 року.

Публікації: Основні положення дисертації викладені у двох монографіях: “Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об'єднань українського села (20-30 рр. ХХ ст.)”. - К., 2002. - 499 с.; “Громадські об'єднання радянського села і національні меншини України (20-30 рр. ХХ ст.)”. - К., 2002. - 150 с. та 25 статтях, надрукованих у фахових наукових виданнях.

Достовірність результатів роботи забезпечується використаним комплексом документів, сучасною методологією та методикою історичного дослідження. Обсяг матеріалу та його дозування визначається не лише значенням окремих аспектів участі сільської громадськості України в національній політиці та міжнародних акціях компартійно-радянського режиму, але й ступенем їх висвітлення у вітчизняній та зарубіжній історіографії.

Структура роботи зумовлена змістом проблеми, предметом та методами дослідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, 1157 бібліографічних посилань та списку використаних джерел і літератури, вміщених на 70 сторінках (801 найменування). Загальний обсяг тексту дисертації - 393 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність, новизна обраної теми, її хронологічні рамки та територіальні межі, визначаються мета, об'єкт, предмет і основні наукові завдання дослідження, розкривається його зв'язок із науковими програмами, а також практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Методологія, історіографія та джерельна база дослідження” розкриваються відповідні аспекти дисертаційної роботи. У світлі новітніх методологічних засад автор у процесі дослідження з обраної теми керувався принципом історизму, який вимагає висвітлення минулого в його загальноцивілізаційному контексті, теоретичними положеннями про загальнодемократичні основи розвитку суспільства, сучасного наукового розуміння взаємин органів державної влади та громадських інститутів, викладеними у законодавстві України та відповідних міжнародних документах. Праця має комплексний міждисциплінарний характер. Її концептуальні підвалини ґрунтуються на основах таких традиційних наук, як історія України, історія й теорія держави і права, політологія, соціологія, джерелознавство. Відбір груп методів та алгоритмів розробки пластів історичних даних здійснювався в площині основоположних законів діалектики як універсальних категоріальних систем, що пояснюють часові та просторові форми існування історичних об'єктів, уособлених у громадських об'єднаннях різних рівнів, що безпосередньо торкалися інтересів селянства, зумовлюючи адекватний підбір методичних прийомів дослідження архівних та опублікованих матеріалів.

Формально-логічний апарат застосування операційних систем для обробки, аналізу, групування, синтезу, термінологічної дефініції базових джерельних даних дослідження використовувався відповідно до основних законів класичної логіки. Автор послуговувався проблемно-хронологічним та аналітико-типологічним методами дослідження. Вони дозволили простежити зміни, які відбулися в змісті та формах діяльності громадських організацій радянського села на певних етапах їх історії у процесі використання названих організацій у національній політиці та міжнародних акціях більшовицького режиму. Порівняльно-історичний метод було застосовано як засіб співставлення історичних об'єктів із метою виявлення загальних рис та особливостей функціонування громадських об'єднань. Метод історичної ідеографії, залучений для опису поодиноких фактів та їх сукупності у співвідношенні з ціннісними нормативами селянина-власника у масштабі країни, регіону, дозволив визначити соціокультурну репрезентативність лівототалітарного режиму в селянському середовищі. Метод діахронного аналізу було вжито як засіб вивчення динаміки організаційних суб'єктів політичного та громадського руху селянства України та Центрально-Східної Європи на різних темпоральних відрізках.

Досліджуючи дисертаційну проблему, автор враховував історіографічну традицію вивчення діяльності селянських громадських об'єднань в Україні, етапи якого узгоджуються з основними віхами розвитку вітчизняної історичної науки. Перші праці із зазначеної тематики з'явилися в 20-ті - на початку 30-х років. Це, насамперед, низка статей та брошур, присвячених національній політиці, де показана роль класових селянських спілок у залученні населення нацменшин до соціалістичного експерименту в соціально-економічній, політичній та культурно-побутовій галузях суспільного життя . Дотичною до них є група публікацій, в яких, у руслі обґрунтування політики більшовицької коренізації, спорадично розглядалися питання обслуговування селянства нацменшин через різні види добровільних товариств .

У другій половині 30-х - 50-х роках власне історичних досліджень, в яких розкривалися б етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності селянських громадських об'єднань, уже не існувало. Виходили праці з історії окремих добровільних товариств - Червоного Хреста, Тсоавіахіму, МОДРу, що становили, здебільшого, політизовану обробку звітів діяльності цих організацій і були покликані обслуговувати господарсько-політичні радянські кампанії. Їх характеризувала політична загостреність, вихолощення реального змісту, а часом і пряма фальсифікація подій.

Новий етап у вивченні історії громадських об'єднань радянського села припадає на 60-70-і роки. Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла послабленню ідеологічної цензури, розширенню кола досліджуваних проблем. У 1967 році М.Д. Березовчуком була захищена докторська дисертація з історії комітетів незаможних селян України, в якій інтернаціоналістській роботі комнезамів був відведений спеціальний розділ. У подальші роки історики у своїх дослідженнях продовжували торкатися місця селянських громадських об'єднань в етносоціальних процесах, що відбувалися у СРСР упродовж 20-30-х років, увівши до наукового обігу значний масив архівних матеріалів. Але вони були змушені інтерпретувати історичні події згідно з партійними установленнями.

У 70-80-ті роки значно активізувалося вивчення різних форм і напрямків міжнародних зв'язків громадських організацій України, де певним чином висвітлюється досліджувана проблема. У працях вітчизняних істориків, різних за ступенем наукової репрезентативності, розглядалося поширення ідей пролетарського інтернаціоналізму в селянському середовищі, втягнення сільського населення до руху міжнародної революційної солідарності. Об'єктом пильної уваги науковців була діяльність української секції Міжнародної організації допомоги революціонерам (МОДР). У наукових розвідках Р.А. Фещенка, В.К. Гусарова і В.А. Молостова, А.А. Кравченка простежується становлення й розвиток модрівського руху в УСРР. В численних статтях В.В. Іваненка на широкому документальному матеріалі, який не втратив наукової вартості і в умовах сьогодення, здійснюється детальний аналіз змісту, форм і методів масово-політичної роботи МОДРу України в 1933-1937 роках . Проте, в цілому література з історії міжнародних зв'язків громадськості України в цей період здебільшого носила позбавлений критичності парадно-пропагандистський характер. Інформація про надмірну регламентацію й формалізацію інтернаціональних заходів, які здійснювалися у фарватері радянського зовнішньополітичного курсу, справжні мотиви участі в них селянства, пов'язані з “добровільно-примусовими” методами, витрачання коштів МОДРу не за призначенням, факти більшовицького терору, який не мав аналогів у світовій практиці, на сторінки друкованих видань не потрапляла.

Якісно новий етап в історіографії розпочався після проголошення незалежності України. Принципове значення для формування сучасної наукової концепції передумов, форм і напрямків діяльності громадських об'єднань радянського села України в міжвоєнну добу мали праці, що розкривають методологічні аспекти їх історії. Серед таких досліджень слід виділити праці С.В. Кульчицького, в яких із нових позицій розкривається анатомія комуністичної диктатури, простежується трансформація більшо¬виць¬кої партії у державну олігархічну структуру, лімітованими додатками якої слугували численні громадські інститути, побудовані на сумнозвісних засадах демократичного централізму. У збірці наукових праць про сутність та особливості нової економічної політики в Україні переосмислюються стереотипи щодо місця класових селянських спілок у ході здійснення соціалістичного суспільного експерименту . Значні здобутки за останній час отримало дослідження різних модулів національного й міжнаціонального, спроектоване на історію сільських громадських об'єднань. Суттєвий внесок у розробку досліджуваних проблем зробили співробітники Інституту історії України НАН України Т.І. Єременко, І.М. Кулінич, С.В. Кривець, В.В. Павленко. Фундаментальна праця Б.В. Чирко дозволила об'єктивно оцінити політику компартійного режиму щодо громадських рухів нацменшин, заповнити окремі “білі плями” у їх історії. Критично оцінюється суперечлива діяльність так званих класових селянських спілок і добровільних товариств грецької, польської та болгарської нацменшин у дисертаціях П.Н. Насєдкіної, О.Я. Калакури, Н.І. Мельник, Д.А. Балуби, В.М.Орлика. Цей блок досліджень органічно доповнюють “регіональні” дисертації А.В. Черкаського та О.В. Обидьонової. У монографії В.І. Марочко простежуються основні етапи, теоретичні організаційно-господарські та соціально-економічні підвалини розвитку української селянської кооперації. Дослідження вказаної проблеми знайшло своє логічне продовження в публікаціях К.В. Філіппова та В.М. Мазура . Н.В. Осташева на прикладі Хортицьких та Молочанських колоній досліджує процеси становлення, діяльності та насильницької руйнації німецької менонітської кооперації . Помітним явищем у вітчизняній історіографії стала монографія В.С. Орлянського “Євреї України в 20-30-ті роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект” .

Водночас існує диспропорція в заповненні інформаційного поля, зайнятого в радянську добу дослідженнями діяльності різних груп гро¬мадських об'єднань. Якщо переосмислення минулого національних меншин, міжетнічних взаємин в Україні доби раннього тоталітаризму знаходиться в центрі наукових інтересів дослідників, то проблеми міжреспубліканських та зарубіжних зв'язків громадських об'єднань у міжвоєнний час у світлі нових концептуальних підходів практично не вивчаються. Винятком на цьому тлі є монографія А.Г. Морозова, в якій розкриваються механізми уніфікаційно-централістської політики більшовицького керівництва щодо розвитку селянської кредитної кооперації в Україні, та публікації про участь громадських організацій у подіях голодомору, який на початку 20-х років охопив ряд регіонів радянської держави .

Масив літератури з історії участі громадськості УСРР у русі міжнародної пролетарської солідарності, увінчаний узагальнюючими історіографічними дослідженнями, залишився в минулому. Поодинока спроба А.І. Голуба, В.В. Іваненка, Л.П. Польового в статті “Інтернаціоналізм. Химера чи реальність?”, опублікованій у “Українському історичному журналі”, реабілітувати принципи пролетарського інтернаціоналізму, повернути їм первісне гуманістичне наповнення, довести їх актуальність для наукової та суспільної практики сьогодення, піддалась рішучій критиці на сторінках цього ж видання. Єдиним новітнім дослідженням з історії солідарності громадськості України з революційним рухом зарубіжжя в 20-30-ті роки до цього часу залишається монографія вищезгаданих В.В. Іваненка й А.І. Голуба “Джерело народної дипломатії”, видана в Дніпропетровську у 1992 році.

У зарубіжній історіографії історія громадських об'єднань радянського села України в площині етнонаціональних відносин та міжнародних зв'язків до останнього часу також не була предметом спеціального вивчення. Література, видана за кордоном, допомагає, насамперед, висвітленню методологічних аспектів цієї теми. Велику цінність у плані концептуального переосмислення радянської національної та соціально-класової політики має й зарубіжне українознавство, яке розвивалось автономно від радянської історіографії .

Оцінюючи позитивний внесок таких дослідників, як Д. Мітрані, В. Коларц, А. Адамс, М. Фейнсойд, у вивчення проблеми діяльності громадських селянських об'єднань у міжнаціональній та міжнародній сферах, слід пам'ятати, що головні роботи були написані ними кілька десятиліть тому і призначалися, в основному, для спеціалістів-радянологів. Тому претендувати на зразкову об'єктивність вони не можуть. Їхні підходи до висвітлення різних аспектів проблеми, зважаючи на недоступність матеріалів радянських архівів, відзначаються порівняно більшою реалістичністю, ніж у радянській історіографії. Водночас події й процеси радянського суспільства розглядаються, як правило, в масштабах СРСР; український матеріал трапляється епізодично, а сюжети, які нас цікавлять безпосередньо, взагалі майже випали з поля їх зору. На цьому тлі виділяється дослідження відомого американського фахівця з радянської історії Д.Е. Мейса. Автор шляхом інтерпретації результатів праць радянських істориків, залучаючи матеріали документальних збірок та тогочасної періодичної преси, запропонував, на наш погляд, загалом об'єктивну й цілісну концепцію створення й діяльності комітетів незаможних селян в Україні. В монографічному дослідженні З. Вайтца, на основі порівняльного аналізу джерел та матеріалів спеціальних історичних досліджень, зроблена спроба показу механізму функціонування добровільного товариства “Друзі дітей” та інших громадських організацій, що залучалися компартійним режимом до боротьби з дитячою безпритульністю в Україні у 20-30-х роках .

Серед нової літератури, що тим чи іншим чином стосується проблеми транспонування радянського досвіду у сферу структурування громадських організацій селянства країн Центрально-Східної Європи, слід відзначити колективні монографії “Народна демократія: міф чи реальність?”, “Центрально-Східна Європа у другій половині ХХ століття. Становлення “реального соціалізму”, реферативний огляд “Системи радянського типу у Східній Європі: осмислення досвіду чотирьох десятиліть” та збірки статей з історії тоталітарних режимів. Цікавою історико-соціологічною розвідкою стосовно спільних рис тоталітарних режимів Східної Європи та СРСР є стаття Є. Яноша, яка репрезентує новітнє коло досліджень з наукового порівняння тоталітаризму за типологічними ознаками, зокрема його підсистеми громадських об'єднань.

Завершуючи огляд наукової літератури із зазначеної теми, можна відзначити, що незважаючи на зростання в останні роки обсягу новітньої історичної літератури, багато питань із теорії та історії селянських громадських об'єднань, як свідчать новітні історіографічні дослідження , так і не знайшли належного висвітлення в історіографії. Особливо слабо вивчені етнонаціональні та міжнародні аспекти їх діяльності.

Джерельну базу дослідження склали різноманітні за походженням, ступенем вірогідності, видовими ознаками й змістом друковані та неопубліковані джерела, у процесі опрацювання яких автор намагався встановити ступінь достовірності й репрезентативності вміщеної у них інформації. У зв'язку з неможливістю охопити всю сукупність документальних матеріалів, вона розглядалася як типологічна вибірка з генерального масиву джерел. Важливу групу використаних джерел склали опубліковані матеріали про діяльність громадських об'єднань, які виходили окремими виданнями, або включалися до тематичних документальних збірок . До числа раритетів, використаних у дисертації, належать матеріали Першої міжнародної селянської конференції, що вийшли друком у Берліні в 1924 році . Зрозуміло, що археографічні публікації радянської доби готувалися відповідно до пануючих в СРСР ідеологічних імперативів, що призводило до відбору документів за певними правилами. Вони не повинні були суперечити офіційній схемі перебігу історичних подій. Ці вади археографічних публікацій радянської доби намагаються подолати упорядники сучасних документальних видань з історії колективізації, голодомору, міжнаціональних відносин та етнополітичних процесів в Україні 20-30-х років, що так чи інакше були пов'язані з долею селянських громадських об'єднань. Важливе місце серед інформаційних баз даних щодо використання досвіду селянських організацій України в практиці аграрних перетворень у країнах “народної демократії” належить збірці документів про діяльність Управління пропаганди та інформації при Радянській військовій адміністрації у Німеччині та колекції документальних матеріалів федеральних архівів Росії, підготовлених у рамках проекту “Сталінізм у Східній Європі. 1944-1953 рр.”

Основою джерельної бази дисертації стали архівні документи. Всього було опрацьовано 243 одиниці зберігання, що знаходяться у 53 фондах 15 центральних та місцевих архівосховищ України та Російської Федерації. Насамперед, були опрацьовані фонди громадських об'єднань Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВОУ) - Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян (ф.257), Всеукраїнського комітету профспілки сільгосплісробітників СРСР (ф.2841), “Сільського господаря” (ф.290), Автодору (ф.587), “Друзів дітей” (ф.264), Української ради товариства із землеоблаштування трудящих євреїв (ф.571) та ін. У плані вивчення суспільно-правового статусу та діяльності селянських громадських організацій нацменшин були вивчені документи фондів Народного комісаріату внутрішніх справ (ф.5) та Центральної комісії національних меншин при ВУЦВКу (ф.413). Слід зазначити, що значна частина матеріалів архівних фондів має пропагандистське забарвлення, корінні суперечливі тенденції розвитку сільського соціуму в умовах більшовицької диктатури подає з позицій ідеологізованих постулатів, класової нетерпимості та компартійного авторитаризму.

Важливі відомості про діяльність сільських громадських організацій у цілому по республіці та в окремих її регіонах були одержані у фондах ЦДАГО України, де були вивчені підготовчі матеріали до з'їздів, стенограми конференцій і пленумів ЦК, протоколи засідань бюро обкомів, округових та районних комітетів КП(б)У, довідки, огляди, зведення, доповідні записки, звіти про роботу обласних, округових та районних комітетів партії. Вони не тільки розкривають “анатомію” та особливості окремих етапів процесу здійснення більшовицької національної політики, що тримала в полі свого впливу селянські громадські об'єднання, але й дозволяють простежити процес боротьби владних структур з національною самосвідомістю селянства під виглядом викорінення “різновидів буржуазного націоналізму”. Розтаємничення спецфондів та “закритих” справ колишніх партійних архівосховищ відкрили доступ до проблем, які раніше практично не вивчалися, зокрема ставлення селянства до внутрішньополітичного та міжнародного курсу правлячої більшовицької верхівки.

Об'ємний і різноплановий масив документальних даних зберігається і в місцевих архівосховищах, зокрема Запорізької, Миколаївської, Херсонської та інших південних областей республіки з компактним проживанням різнонаціонального населення. В них конкретизуються заходи адміністрації національних районів щодо роботи громадських об'єднань, простежуються деякі регіональні особливості їх функціонування в місцях масового скупчення населення некорінних селянських етногруп.

Автором були використані матеріали колишнього партархіву при ЦК КПРС - нині Російського державного архіву соціально-політичної історії. Документи фонду ЦК РКП(б) - (ф.17) допомагають з'ясувати напрямки ідейно-політичного та організаційного забезпечення управління й контролю за етносоціальними процесами в Україні. Уніфікаційно-централізаторські методи керівництва господарськими селянськими громадськими організаціями в національних республіках розкривають матеріали фонду “Фракції ВКП(б) у центрах сільськогосподарської кооперації Росії та СРСР” (ф.631). У фонді “Центрального бюро єврейських секцій при ЦК ВКП(б)” - (ф.445) містяться документи про залучення компартійним режимом радянських громадських об'єднань до участі в проведенні антирелігійної роботи, ліквідації єврейської національної спілки “Геголуц”.

Окремий блок джерел склали унікальні за своїм значенням матеріали фонду Генерального секретаріату Міжнародної селянської ради (ф.535), в якому зосереджені документи органів та секцій Селянського інтернаціоналу, в тому числі з регіону СРСР. Інформаційний банк дослідження доповнюють документи фонду Кооперативної секції Виконкому Комінтерну (ВККІ) (ф.506). Це статистичні зведення про стан міжнародного кооперативного руху, листування коопсекції ВККІ з радянськими кооперативними організа¬ціями, матеріали міжнародних конференцій комуністів-кооператорів, витяги з протоколів конгресів Міжнародного кооперативного альянсу, розсекречені зведення “Коопінформу” - таємної інформаційної служби Комінтерну, звіти про роботу Альянсу та листування з приводу участі в ньому радянської кооперації.

Значний масив малодосліджених документів знаходиться в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) у Москві. Особливий інтерес становить фонд ЦК МОДР СРСР (ф.8265). Матеріали президії та секретаріату ЦК МОДРу, інформація звітно-розпорядчого характеру, зосереджена в цьому фонді, розкривають механізм підпорядкування центральним модрівським структурам діяльності української секції МОДР, ілюструють перебіг численних інтернаціональних кампаній, дозволяють визначити масштаби моральної підтримки й розміри матеріальної допомоги зарубіжним революціонерам із боку селянства України. Оскільки в архівах України відсутні фонди окремих добровільних товариств (“Червоний Хрест”), а інші (“Тсоавіахім”, “Автодор”) мають значні прогалини в документальному матеріалі з досліджуваної теми, актуальним є звернення до таких фондів, зосереджених у ДАРФ, як фонд ЦК Червоного Хреста СРСР (ф.9105), фонд ЦК Тсоавіахіму СРСР (ф.8355) та ін.

Органічною частиною корпусу джерел є періодичні видання. Автором використана центральна, республіканська і місцева періодика, в тому числі видання, що виходили мовами національних меншин: “Съветско село”, “Sierp”, “Trybuna Radziecka” та ін. Були опрацьовані окремі періодичні видання Селянського інтернаціоналу, МОДРу: журнали “Крестьянский Интернационал”, “Аграрные проблемы”, “Червоний клич”; часописи кооперативних організацій, добровільних товариств - “Сільський господар”, “Друг дітей”, “Червоний Хрест” та ін. Таким чином, використання широкого комплексу джерел створило достатнє підґрунтя для реалізації поставлених у дисертаційному дослідженні завдань.

У розділі другому - “Доктринальні засади та функціональні виміри поширення інтернаціоналізму в українському селі” - розглядаються теоретичні підвалини та організаційні форми впровадження пролетарської ідеології у селянське середовище через систему громадських об'єднань. Матеріал розділу показує, що більшовики, вирішуючи проблему соціальної бази для свого тоталітарного режиму, утилізували теорію західноєвропейського соціалістичного руху, прилаштувавши її до історичних обставин такої селянської країни, як колишня Російська імперія, у складі якої знаходилася Україна. При цьому сільські громадські організації були функціонально зорієнтовані на вирішення не специфічно селянських, а інтернаціональних революційних завдань. Провідним елементом утвердження ідеології пролета¬ріату у свідомості селянства визначалася його соціокультурна індоктринація.

Громадські об'єднання мали забезпечити соціально-психологічні умови інтеграції свідомісних орієнтирів селянства в систему загальнопролетарських цінностей. Лідери більшовицької партії, спираючись на теоретичну спадщину ортодоксального марксизму та західноєвропейської соціал-демократії, передбачали втягнення селянства в інтернаціональний революційний рух через посередництво професійних організацій та класових спілок. Здійснення стійкого структурного зв'язку держави “диктатури пролетаріату” із власницькими верствами села покладалося на кооперацію. Автором підкреслюється, що теоретичне обґрунтування інтернаціоналістської політики щодо селянства Леніним було підпорядковане ідеї розколу й політизації селянської маси через систему громадських об'єднань, утвердженню у свідомості селянина-власника пріоритету класово-пролетарських засад.

Ідейні підвалини сталінського бачення перспектив інтернаціональної злуки міського робітництва і соціально близьких йому верств села вимагали об'єднання селянства в різноманітні за цільовою спрямованістю групи громадських організацій з метою відчуження свідомості останнього і переведення її у площину пролетаризованого соціального світосприймання. Продовження сталінської лінії моделювання соціальних взаємин за допомогою інтернаціональної пропаганди, що здійснювалася через механізм громадських об'єднань, знайшло відображення в працях інших більшовицьких функціонерів. Як свідчить об'єктивний аналіз проблеми, незважаючи на певний плюралізм думок, соціальна функція сільських організацій з узгодження інтересів селян і робітників прикривала в їх роботах справжню мету використання селянського ресурсу для потреб соціалістичного експерименту та поширення його досвіду за межі радянських республік.

Стимуляція пролетарського інтернаціонального світосприймання, як елемента в ланцюгу соціокультурної трансформації селянської свідомості, структурувалася через систему громадських об'єднань. Ґрунтовне опрацювання джерел дає підстави стверджувати, що соціокультурний тиск відбувався через визначення пріоритетності суспільних інтересів перед особистими. Вони формувалися як під впливом “соціалістичних” перетворень, так і шляхом прямої індоктринації, яка поєднувалася з цілеспрямованими заходами з формування пролетарських потреб та інтересів. Досягнення генеральної мети функціонування режиму в сільському соціумі України базувалося на усвідомленні селянством резервної ролі по відношенню до пролетаріату, із засвоєнням елементів його месіанської, інтернаціоналістської ідеології.

Сільські громадські об'єднання поділялися на специфічно селянські і на ті, які мали свої сільські представництва для виконання статутних завдань, що переважно стосувалися несільського населення. Генеральні групи системи громадських об'єднань включали до свого складу добровільні та шефські товариства, професійні спілки, так звані класові селянські спілки з їх інфраструктурою, організації мережі невиробничої кооперації. При цьому в практиці залучення кооперації до неспецифічної інтернаціоналізації особливого значення набували сільські товариства взаємодопомоги (СТВ). Діяльність СТВ не обмежувалася соціальним забезпеченням найбідніших сільських прошарків, позаяк це не вирішувало проблем підтримки малозаможних господарств. Вони повинні були залучати найбідніше селянство до кооперативів як засобу консолідації незаможних і середняцьких верств села проти його власницьких елементів, створюючи тим само організаційну альтернативу самодіяльному селянському кооперативному рухові, який вкрай неохоче піддавався індоктринаційному впливу правлячої еліти. Створення передавальних пасів від компартійної верхівки до широкої селянської маси через громадські об'єднання, покликані сповідати й культивувати ідеологію більшовизму, вимагало організації широкої мережі сільських політосвітніх установ та цілої армії агітаторів, пропагандистів та організаторів.

Суттєвим чинником, що стимулював більшовицьку інтернаціоналізацію сільської людності, був рух за “Селянську спілку”. Цей рух за створення загальноселянських організацій мав окремий, небажаний для правлячої еліти аспект. Адже в багатьох випадках спонукальним мотивом до організації “Селянської спілки” виступало незадоволення селян привілейованим становищем робітничого класу, як у плані пріоритетного забезпечення його соціальних потреб, так і політичних переваг, що надавалися радянським законодавством міському робітництву порівняно із селянством. Це підривало в самій основі ідеологічний постулат про союз робітничого класу та селянства, і практично унеможливлювало насадження класово-пролетарських цінностей у селянському середовищі.

В розділі акцентується увага на тому, що найоптимальнішою формою специфічної інтернаціоналізації була ліквідація неписьменності, коли в літературі, яка постачалася через структури Наркомосу УСРР, проводилась лінія на максимальне відображення в навчальному матеріалі актуальних гасел радянської влади. Товариство “Геть неписьменність” наприкінці реконструктивного періоду переходить до забезпечення культурно-просвітницької діяльності робітничих шефських товариств. Більш радикальний склад соціальних груп, із яких комплектувалися шефські товариства “Культзмички”, свідчив про посилення тиску на селянську свідомість через обробку селянської маси засобами офіційної пропаганди й агітації, пропущеними через свідомість тих представників робітничого класу, які засвоїли доктринальні постулати більшовицького інтернаціоналізму.

З початку 30-х років у світлі ідеологічних догматів більшовицького режиму селянство все більше розглядається як “генетично” дрібнобуржуазний прошарок, нездатний до соціальної творчості, із яким владі доведеться рахуватися до його остаточної переробки в повноцінного пролетаря з відповідною ідеологією класового інтернаціоналізму. Самі ж громадські об'єднання, що діяли в сільській місцевості, в соціокультурному аспекті свого функціонування залишалися актуальною для більшовицького режиму формою громадської активності селянства, поєднуючи в собі цільові системи реалізації особистих та суспільних інтересів на рівні державної інтернаціоналістської пропаганди.

В розділі третьому “Громадські об'єднання в житті селянства національних меншин України” з'ясовуються історичні обставини виник¬нення та діяльності в середовищі селянства національних меншин мережі радянських громадських об'єднань, що мали під собою певне соціальне підґрунтя, обумовлене процесами суспільно-політичної та класово-господарської диференціації села. На матеріалі розділу простежується, як більшовики, прагнучи поставити національне село під державний контроль, повели непримиренну боротьбу з традиційними національними об'єднаннями, оголосивши їх ворожими радянській владі куркульсько-клерикальними організаціями. Натомість, відбувалося посилене насадження селянських спілок прокомуністичного спрямування в особі комнезамів, профспілки сільгосплісробітників та комітетів (товариств) взаємодопомоги. Для більшості селянства нацменшин названі організації залишалися чужорідними утвореннями з уніфіковано-бюрократичною структурою, позбавленими доцільного господарсько-культурницького змісту. Участь селянства некорінної національності в класових спілках була пов'язана з наданням державою їх членам адміністративно-господарських привілеїв і викликалася спробами захиститись від прогресуючого тиску тоталітарного режиму. Залишаючись байдужими до офіційних демонстрацій громадського волевияву, селяни нацменшин засвідчували значний інтерес до розвитку кооперативного руху. Включені до радянської кооперативної системи, кооперативні товариства нацменшин подекуди зберігали притаманні їм особливості, що позначилося на формах діяльності національних за складом організацій. Представництва загальнодержавних добровільних товариств індоктринаційно-мілітарного та соціально-реабілітаційного характеру, покликані обслуговувати кампанії, які здійснювалися у руслі соціалістичного експерименту, значного поширення в умовах національного села не набули.

В розділі розкривається такий аспект, як участь громадських об'єднань нацменшин у більшовицьких аграрно-соціальних перетвореннях. За умов непу зростання продуктивності й товарності сільськогосподарського виробництва привело до урізноманітнення форм та розширення низової периферії кооперативних товариств національних меншин. Проте, формальне проголошення режиму сприяння розвитку селянської кооперації суперечило як генеральній меті соціалістичного усуспільнення аграрної сфери, так і командно-адміністративним методам управління громадськими структурами з боку більшовицької держави, вело до нівелювання національних кооперативних форм та ігнорування традиційних напрямків господарського життя сільської людності нацменшин. Розгортання колективізації у районах проживання нацменшин обумовлювалося політикою адміністративного тиску та державного терору, учасниками й заручниками якої виступали селянські громадські об'єднання, перетворені на допоміжне знаряддя визиску селянства тоталітарною владою. За цих умов апарат сільських представництв добровільних товариств фактично був перетворений на додаток державно-адміністративної системи, а самі організації чисто функціонально втрачали властиві їм ідентифікаційні особливості громадських об'єднань як таких. Підтримка соціально близьких прошарків села привела до певної поляризації сил у селянському середовищі нацменшин, чим і пояснюється участь сільських громадських об'єднань у таких кампаніях, як колективізація, розкуркулення та хлібозаготівлі. Проте, як свідчить докладний аналіз значного комплексу документальних матеріалів, вони далеко не завжди виступали сліпим знаряддям у руках більшовицької еліти, використовуючи формальну радянську демократію для опору антиселянській політиці сталінського режиму.

Одним із напрямків діяльності селянських громадських об'єднань національних меншин України проголошувалася їх участь у функціонуванні місцевих органів влади. Використані в розділі архівні дані переконують, що політика щодо місцевих рад, здійснювана класовими спілками в районах із компактним проживанням селянства нацменшин, практично нічим не відрізнялася від лінії, яку проводили ці організації серед українського населення. Втілення в життя принципів радянського виборчого права офіційно покладалося на сільські виборчі комісії. Формально вони репрезентували усю сукупність сільських громадських об'єднань і обиралися на загальних зборах села. На практиці, відповідно до існуючих інструкцій, партосередки та КНС рекомендували до складу виборчих комітетів лише лояльних режимові сільських активістів. При цьому традиції національної єдності гальмували процес штучного відособлення компартійною верхівкою “соціально близьких” верств селянства задля його радянизації. Залучення владою до вирішення таких злободенних питань, що стосувалися компетенції сільських рад, як кооперація, шкільна справа, медико-санітарне обслуговування добровільних товариств, носило декларативний характер. Формування місцевих рад та їх інфраструктури у 30-ті роки відбувалося в умовах утвердження командно-адміністративних методів управління, остаточного зрощення громадських та партійно-державних структур. Концентрація влади в руках партапарату вела до відторгнення сільської громадськості нацменшин від участі в діяльності місцевих рад.