Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська політична еліта в першій половині 20-х років ХХ ст.: ліворадикальний сегмент

Сергієнко Ю.Г.

На 1917 рік була в цілому сформована українська політична еліта, яка очолила національно-визвольні змагання. Український етнос визнав цю еліту, що проявилося в широкій підтримці Центральної Ради з боку селянства, яке складало більш 80% населення. Коло національної політичної еліти на цей час було неповним: в ньому був відсутній ліворадикальний сегмент. Були лише його зародки. Вакуум заповнювався ліворадикальними силами чужого походження. І лише в ході революції в Україні стали виникати національні ліворадикальні угруповання. Ретроспективний аналіз їх діяльності допоможе більш чітко розібратися в коріннях сучасного ліворадикального сегменту української еліти, що є актуальним не тільки для історичної науки.

В останні роки про українську політичну еліту написано чимало [1], але ліворадикальний сегмент національної політичної еліти розглянутий ще недостатньо. Більшість авторів обходять проблему, яка була дуже гострою на початку 20-х років, а саме жорстку конкуренцію ліворадикальних сил. До цього часу існує чимало "білих плям" в історії протистояння між національними та квазінаціональними ліворадикальними угрупованнями на теренах України. Саме в ці роки національна еліта ліворадикального спрямування намагалася зміцнитися і навіть прийти до влади в Україні. Метою статті є висвітлення основних якостей цієї еліти, які проявлялися, насамперед, в політичному протистоянні з більшовицькою партією.

В 20-ті роки ХХ ст. українське суспільство вступило з ослабленою національною політичною елітою. Йшов процес заміни національної еліти на квазінаціональну. Реалії життя примушували пристосовуватися політиків до існуючих відносин. В межах цих відносин пануючою стала російська ліворадикальна партія більшовиків. Саме вона стала визначати основний колір політичної еліти України 20-х років. На противагу їй ще в роки революції стали виникати національні ліворадикальні партії, які на відміну від КП (б) У були цілком самостійними і дійсно українськими. Особливо це стосується Української комуністичної партії (боротьбистів). Рівень впливовості на українське суспільство дозволив боротьбистам в травні 1919 року разом з більшовиками створити радянський уряд України, в якому вони відстоювали самостійницькі позиції. Ця партія мала свої значні військові формування, які на початку грудня 1919 року були зведені в українську армію. Більшовики зробили все для того, щоб конкуруюча партія була ліквідована. В березні 1920 року партія боротьбистів припинила своє існування.

Частина її членів увійшла до КП (б) У. Знищення цієї партії вождь більшовиків Ленін прирівнював до перемоги у декількох битвах [2,254], тобто у війні.

Чимало ліворадикальних рис мала і партія есерів-борьбистів, яка в травні 1919 року відкололася від діючої в Україні російської партії лівих есерів і стала на пробільшовицькі, але українські позиції. Саме цю партію один із лідерів українських більшовиків звинувачував, що в ній "весь арсенал куркульсько-махновської української розпущеності і нехлюйства: тут і горезвісна "трудова влада на місцях", тут і "самостійна Україна" [3]. Більшовики не хотіли і чути про український лівий радикалізм. Вони його бачили інтернаціональним, тобто російським. Партію борьбистів примусили в липні 1920 року самоліквідуватися і увійти до КП (б) У. Колишні її члени, як і деякі колишні боротьбисти, входили в коло політичного керівництва УСРР. Проявили вони там себе по-різному. Дехто, як колишній боротьбист О. Шумський, послідовно відстоювали національні інтереси, а дехто, як колишній борьбист Малицький, перейшли на позиції російського шовінізму.

В січні 1920 року в Україні виникла нова ліворадикальна партія, яка послідовно відстоювала, звичайно у своєму розумінні, українські позиції Українська комуністична партія (УКП). Саме вона в першій половині 20-х років складала ліворадикальний сегмент національної політичної еліти. Методи її діяльності копіювали більшовицькі: суворий централізм, залізна дисципліна, нетерпимість інакомислення, партійний суд, класовий підхід тощо.В. Винниченко небезпідставно називав членів цієї партії маленькими більшовиками, а УКП маленькою РКП. Він казав: "УКП така ж як і РКП (б), тільки маленька РКП" [4,177].

Мету лівого радикалізму принести людству щастя, УКП конкретизувала принести українському народові щастя. Але питати в народу, якого ж щастя він хоче, УКП не вважала потрібним. Сама ж вона його бачила в марксистських вимірах, проте в національному забарвленні. По деяким соціальним питанням УКП займала навіть більш ліві позиції ніж РКП (б). Відомі різкі виступи УКП проти відміни політики воєнного комунізму. Та і в нещадності до ворогів комунізму укапісти часом перевершували більшовиків [5].

УКП зі всією серйозністю намагалася відтіснити КП (б) У від влади і зайняти її місце в державному апараті. В певній мірі це підтверджує і нижченаведений документ лист Полтавського губпарткому до ЦК УКП 20 липня 1920 року. "На Полтавщині уже почався процес розкладу КП (б) У. Зараз все тріщить по всім швам. Почалося з Кобеляк, там перейшла до нас чимала група, серед яких і бувші боротьбісти, є і старі більшовики. В Полтаві це викликало страшенну бурю. Серед тих товаришів кобелякчан, які перейшли до нас, - три члени виконкому, поміж ними і голова виконкому т. Огій (більшовик). Із відповідальних робітників перейшли: 1 (Зав. совнархозом т. Харченко (більш.).2 (Рабінспек - ція Василь Огій (боротьбіст).3 (Трудсобез Євген Швачко (більш.).4 (Здравохорона Павло Головня (боротьбіст).5 (Освіта т. Лимар (боротьбіст). Губвиконкомом вони всі "отрішаються от занімаємих должностей", на їх місця призначаються нові люди. почала ворушитися і полтавська публіка, чекаємо, що скоро і вона вдариться до нас" [5, арк.42].

До того ж в УКП перейшла і група так званих українських комуністів - більшовиків (федералістів), які були виключені з КП (б) У в липні 1920 року. Керівник цієї групи Г. Лапчинський опублікував в газеті УКП "Червоний прапор" лист, в якому підкреслював свої заслуги перед більшовицькою партією (з 1905 року в РСДРП; член головного комітету соціал-демократів (більшовиків) в Україні в 1917-1918 роки; член першого українського радянського уряду; член Центрального виконавчого комітету перших трьох скликань). Але він переконався, що РКП веде політику "русотяпства", тому необхідна самостійна УКП наряду і на рівні з РКП і самостійний український уряд. Лист він закінчував так: "Я впевнений, що зі своїми старими товаришами по КП (б) У я ще зустрінусь в майбутній єдиній УКП" [6, арк.5]. Таким чином, Г. Лапчинський, будучи досвідченим політиком, вважав, що на ґрунті УКП можливе створення сильної національної комуністичної партії, яка прийде до влади.

В своїй пропаганді УКП наголошувала на тому, що КП (б) У не більш як обласна організація РКП і не може відстоювати інтереси українського народу [6, арк.32]. Така точка зору проводилася дуже наполегливо. Вихід з цієї ситуації УКП бачила тільки один: вона займає місце КП (б) У, але не стає філією РКП (б), а залишається цілком самостійною національною партією. Як відверто відмічав Донецький губпартком УКП: "В масах українського робітництва, партійного і безпартійного, процес звільнення від панування зовнішніх сил і підпорядкування їх внутрішнім вказує на безгрунтовність, наближення повного банкрутства політики РКП на Україні, що накладає особливу відповідальність на УКП як єдиного організатора внутрішніх сил українського робітництва в диктаторську клясу Української Соціалістичної Радянської Республіки" [7, арк.27]. Таким чином, УКП бачила себе єдиною правлячою в Україні партією. Тобто з позицій контреліти вона готувалася перейти на позиції правлячої політичної еліти.

УКП досить довгий час стійко тримала удари більшовиків. І навіть коли ЦК УКП був поставлений у дуже скрутне становище, лідери українських комуністів на пропозицію КП (б) У почати переговори про об"єднання двох партій не побоялися відповісти, що передумовою переговорів вони бачать визнання правлячою партією їхніх основних принципових вимог [8, арк.11].

ліворадикальний сегмент політична еліта

УКП, як і її попередники боротьбисти і борьбисти, була радянською партією. Вона визнавала радянську владу і була визнана нею. Змагання з правлячою партією йшло спочатку в руслі співставлення партійних програм, гасел, обіцянок тощо. Корінною відмінністю програми УКП було встановлення в Україні диктатури саме українського пролетаріату, а не російського. Більшовики вважали, що пролетаріат не має батьківщини і тому не має значення, якої національності пролетарі. Головне, щоб були виразниками волі світового пролетаріату. Укапісти вважали, що головною ознакою є національна належність. Ніколи людина іншої нації не зможе зрозуміти дійсних потреб чужої нації.

Суттєвим розходженням було і те, кому представляти в Комуністичному інтернаціоналі і в Профінтерні український пролетаріат. УКП вважала, що тільки вона може представляти українські інтереси в Комінтерні. В Профінтерні повинні бути представлені всеукраїнські профспілки. Особливо дошкульними для більшовиків були вимоги створення Української Червоної армії. Правда, укапісти погоджувались на створення союзного командування. Погоджувались вони і на економічний керуючий центр, з союзним регулюванням, а не управлінням [8, арк.11].

Квазіеліта не могла миритися з тим, що на керівні посади претендує партія підкреслено національного спрямування. Більшовики вважали, що місце української еліти назавжди захоплене ними. На адресу УКП посипалися погрози. Партію звинувачували в тому, що вона є складовою ланцюга "бандитсько-войовничого націоналізму" [9]. Після погроз почалися реальні дії по удушенню УКП. ДПУ України зробило все для того, щоб розколоти українських лівих радикалів. В грудні 1921 року на конференції УКП стався розкол. Деякі матеріали дають право стверджувати, що розкол був інспірований агентурою ДПУ всередині партії. Більшовики відзначали перемогу. В центральному органі КП (б) У з'явився матеріал під заголовком "Розвал УКП. До членів партії УКП, робітників та незаможних селян". В ньому говорилося про об'єднання всіх комуністичних сил навколо КП (б) У. "УКП померла! Хай живе єдина Комуністична партія!" [10].

Однак українські ліві радикали вистояли і вели відчайдушну боротьбу за своє місце в колі національної еліти. Тоді більшовики посилили тиск. Все брутальнішими і нахабнішими ставали засоби, які використовувались проти опозиційної партії. Якщо спочатку ДПУ діяло таємно, то тепер воно відверто втручалося в діяльність УКП. Як свідчить документ заява-протест ЦК УКП до Президії ВУЦВК "В ніч з 18 на 19.10.1922 р. після засідання III з'їзду УКП в помешканні ЦК УКП з'явився отряд агентів ГПУ. без пред'явлення ордеру зробив трус і заарештував усіх присутніх як членів з'їзду, так і не членів і навіть не членів партії. Сьогодні 19.10. трус продовжується, також відбуваються нові арешти членів УКП. Забране все діловодство і печатки. Таким чином зірвано роботу III з'їзду." [11, арк.7].

Удушення конкуруючої сили йшло не тільки в столиці, а і в провінції. Від усіх місцевих організацій УКП йшли в центр скарги на дії владних органів. Агенти ДПУ брутально втручалися в діяльність місцевих структур опозиційної партії. Лідери УКП влітку 1923 року в листі до керівництва КП (б) У наголошували: "За останні три роки з боку вашої партії й державного апарату вороже відношення до УКП розвивалося в бік його особливого загострення і всіма виявами своїми відбивало планово взятий курс ваших керуючих органів на удушення нашої партії" [12, арк.1].

Постійний і часом шалений натиск на УКП давався взнаки. Керівництво партії через особисті переговори і листування з ЦК більшовиків намагалося дійти порозуміння, направити протистояння в русло цивілізованої боротьби за вплив на електорат. Але більшовики гнули свою лінію. РКП-КП (б) У не планувала ділитися владою з будь-ким.

В кінцевому рахунку після шквалу репресій ІУ з"їзд УКП (який, до речі, відбувся на гроші КП (б) У в березні 1925 року ухвалив вважати УКП "як окрему партію розпущеною" і заявив, що "віднині ніякої окремої комуністичної партії не існує і існувати не мусить". Далі всім членам і кандидатам УКП приписувалося "єдинодушно влитися в КП (б) У" [13, арк.314].

Таким чином, в першій половині 20-х років ліворадикальні сили, що діяли в Україні, були представлені національними об'єднаннями і формально інтернаціональною, а фактично російською більшовицькою партією. Використовуючи державні важелі РКП-КП (б) У зуміла витіснити з політичної арени національних лівих радикалів і заповнити собою місце української політичної еліти. Але в цей же час в лавах більшовиків України зародилася сила, яка пізніше отримала назву націонал-комунізм. Діяльність цієї сили потребує спеціального розгляду, як і питання їх історичного зв'язку з УКП та УКП (б). В цілому ж є всі підстави стверджувати, що більшовицька квазіукраїнська еліта у всіх своїх витоках була диктаторською і направленою на те, щоб нещадно душити всіх конкурентів в боротьбі за владу. Навіть тих, які були дуже близькими по своїй соціальній програмі. На довгі десятиріччя в Україні запанувала квазінаціональна еліта.

Джерела та література

1. Белебеха І. Українська еліта. Харків, 1999.346с.; Фролов М. Компартійно-радянська еліта в УСРР (1917-1922 рр.): становлення і функціонування. Запоріжжя, 2003.448с.; Еліти і цивілізаційні процеси, формування націй / Збірник. Т.1.К., 2006.496с.; Т.2.К., 2006.584с. та ін.

2. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.40.

3. Коммунист. 1920, 15 квітня.

4. Майстренко І. Історія мого покоління. Едмонд, 1985.

5. Центральний державний архів громадських об"єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф.8. Оп.1. Спр.31.

6. Там само. Спр.38.

7. Там само. Спр.39.

8. Там само. Спр.98.

9. Коммунист. 1921, 1 червня.

10. Там само. 15 грудня.

11. ЦДАГОУ. Ф.8. Оп.1. Спр.86.

12. Там само. Спр.94.

13. Там само. Спр.119.

Размещено на Allbest.ru