Хрущов М.С. і національно-культурний розвиток Радянської України: історіографічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хрущов М.С. і національно-культурний розвиток Радянської України: історіографічний аспект

Кукуруза Ж.Б.

Кожен етап розвитку історичної науки характеризується не лише відкриттям «білих плям» вітчизняної історії, а й переосмисленням здобутків історичної науки у вивченні складних, неоднозначних питань української минувшини.

Процеси, які пов'язані з іменем М.С.Хрущова (особливо в період «відлиги») є найбільш складними і неоднозначними в історії. Духовне життя в Україні після смерті Сталіна характеризувалося боротьбою демократичних і тоталітарних тенденцій, співвідношенням реформаторських та консервативних кроків. Саме цей фактор визначав динаміку оновлення суспільного життя в період «відлиги». Половинчатість і незавершеність хрущовських перетворень особливо чітко простежуються у сфері культури.

Метою дослідження є визначення стану розробки проблеми в рамках окресленої групи джерел. Обмеження огляду історіографії даної проблеми лише працями новітніх українських дослідників автор обумовлює необхідністю більш глибинного їх аналізу.

Об'єктом дослідження є вітчизняна новітня історіографія, в якій зафіксовані процеси, пов'язані з діяльністю М.С.Хрущова на Україні (1938 1949 рр.) та з добою «відлиги».

Предмет ґенеза вивчення сучасними українськими істориками ролі М.С.Хрущова в національно-культурному житті України в 1938 1949 роках та в період «відлиги».

Значна частина життя М.С.Хрущова була пов'язана з Україною (вишиванка, яку він носив, та й весь його зовнішній вигляд створювали йому «імідж» якщо не українця, то українофіла) [1,19]. Томуавтор вважає доцільним розпочати з вивчення в українській історіографії діяльності Хрущова у сфері культури в період його виконання обов'язків першого секретаря ЦК КП(б)У.

В умовах демократичної трансформації суспільного життя в СРСР, коли на зміну тоталітарному мисленню приходить світоглядний плюралізм та реальна свобода слова в українській історіографії починаються нові процеси, пов'язані з переосмисленням минулого, появою нових підходів до оцінки подій, явищ, постатей в історії. Саме з таких позицій перебудови історик Ю.І.Шаповал робить спробу дати характеристику М.С.Хрущову, узявши за основу короткий відрізок його біографії перебування на Україні. Досить поверхнево Ю.І.Шаповал торкається проблеми ролі Хрущова в національно- культурному житті України в цей період, згадуючи лише про трагічні для української науки наслідки «лисенківщини» та сумнозвісні постанови ЦК КП(б)У з питань ідеологічної роботи. На думку дослідника, безапеляційність та брутальний схематизм цих постанов призвели до серйозних перекручень в оцінках загального стану літератури і мистецтва на Україні [2,42]. Проте даючи загальну характеристику політики Хрущова на Україні, Ю.І.Шаповал приходить до висновку, що не слід однобічно підходити до діяльності Хрущова і не можна не рахуватися з широким спектром її оцінок [2,46].

Інтерес до постаті М.С. Хрущова в українській історії знайшов відображення на сторінках збірника за матеріалами наукового семінару, який був проведений 14 квітня 1994 року Інститутом історії України НАН України, присвячений 100 річчю від дня народження радянського лідера. Читаючи вступне слово академіка НАН України В.А.Смолія [3], можна передбачити спроби об'єктивного підходу учасників семінару щодо наукового аналізу та всебічної оцінки ролі М.С.Хрущова в житті українського народу. Щоб пересвідчитись в цих прогнозах, слід докладніше зупинитися на конкретних текстах виступів істориків, які взяли участь у семінарі. І щоб не відходити від теми нашого дослідження, розглянемо окремі аспекти загальної тематики семінару, які стосуються діяльності Хрущова в національно культурній сфері України наприкінці 30 х в 40 х роках ХХ ст.

Займаючи посаду першого секретаря республіканської партійної організації з січня 1938 по березень 1947 року та з грудня 1947 по грудень 1949 року (березень грудень 1947 р. його заступив Л.М.Ка- ганович), Хрущов ретельно виконував волю вождя, був послідовним виконавцем сталінської політики. Саме за його правління на Україні почався відхід від курсу на «коренізацію», і почався наступ русифікаторських тенденцій. Свідченням цього є фактичні дані з архівних джерел, на які опирається в своєму дослідженні історик В.І.Прилуць- кий. Зокрема, він пише про антинаціональні заходи політбюро ЦК КП(б)У, які стосувалися передусім обмеження використання української мови в навчальних закладах, в партійних структурах, в офіційних документах. Разом з тим, в статті згадується і про намагання Хрущова знайти спільну мову з представниками української інтелігенції, про допомогу деяким діячам культури, про участь у відкритті пам'ятників Т.Г.Шевченку в Києві, Каневі [4,36].

У своїх висновках В.І.Прилуцький ніби хоче виправдати керівника КП(б)У, відзначаючи, що в тих умовах Хрущов був лише провідником сталінської лінії в УРСР і не мав змоги приймати будь- які серйозні рішення без санкції «вождя». Про те, що Хрущов був лише виконавцем його волі свідчить вислів історика: «Сталін уготував йому (Хрущову. авт.) непринадну роль «могильщика українізації» [4,36]. Проте В.І.Прилуцький не звільняє Микиту Сергійовича від відповідальності за беззаконня, що мали місце у той час у республіці. На наш погляд, це є об'єктивний висновок. З точки зору сучасних правових принципів, той, хто виконує явно злочинні накази чи розпорядження теж несе відповідальність за скоєне.

Особливо виразно подих нової епохи проявився в статті історика М.М.Вівчарика, який більш критично відгукується про діяльність першого секретаря ЦК КП(б)У, передусім в галузі національної політики. Досліджуючи проблему ролі М.С.Хрущова в національному питанні республіки, автор стверджує, що для нової хвилі терору в Україні Сталіну потрібен був інший виконавець, «і саме таку роль, переконаний дослідник, - міг виконувати такий близький соратник, як Хрущов» [5,69]. Хоча М.М.Вівчарик запевняє, що «Ми далекі від того, щоб показувати М.Хрущова тільки темними фарбами» [5,72], проте у своїй статті він використовує саме такі фарби змальовуючи діяльність партійного лідера у національно-культурній сфері України. Зокрема автор висловлюється про те, що «.за керівництва Хрущова сталінська репресійна машина в Україні не тільки не зменшила оберти, а ще й активніше запрацювала. Одночасно зовсім пригасла політика «коренізації» [5,69].

В певній мірі об'єктивний підхід до проблеми ролі М.С.Хрущова у відродженні української культури у 1944-1949 роках намагається знайти історик В.І.Юрчук. Він виділив і співставив позитивні та прогресивні на той час кроки першого секретаря з його негативними і антигуманними діями в царині культури. Проте на початку статті ми знаходимо твердження, яке прогнозує той факт, що В.І.Юрчук все- таки займає позицію більш ліберальнішого ставлення до М.Хрущова, ніж М.М.Вівчарик: «Він (Хрущов. авт.) перебував у епіцентрі післявоєнного відроджувально будівничого процесу» [6,106].

Бажання автора переконати читача в перевазі позитивних сторін політики Микити Сергійовича, можна помітити в тому, що дослідник починає розкривати проблему з аналізу саме прогресивних кроків лідера партії у післявоєнний період.

Відновлювально будівничі роботи, підготовка кадрів для потреб культурного відродження, відновлення і розширення мережі шкіл, вищих і середніх навчальних закладів, збільшення державних асигнувань на соціально-культурне відродження України це ті заходи, які В.І.Юрчук ставить в заслугу М.С.Хрущову і підсилює їх вагомість, акцентуючи увагу на тих умовах, в яких вони здійснювалися («.виснажливої «холодної війни», катастрофічної посухи 1946 р., масового голоду в 1947 р. ...» [6,110]).

Погоджуємося з автором в тому, що було б відходом від істини ідеалізувати і перебільшувати роль М.С.Хрущова у відродженні культури України. Адже не можна забувати про діаметрально-протилежні процеси, які були пов'язані з іменем Хрущова, тим більше у національно-культурній сфері. Аналізуючи цей бік діяльності державного діяча, В.І.Юрчук намагається виправдати його антигуманні кроки залежністю від тоталітарної системи, яку уособлював Сталін. У висновках автор уникає прямих звинувачень в бік Хрущова, говорячи про згубну роль тоталітаризму у культурній сфері. Проте, загальновідомо і беззаперечно, що історію творять люди, і тоталітаризм, і демократія - це продукт людських відносин. Так, тоталітаризм завдав неймовірно великої шкоди українському етносу та іншим етнічним спільнотам, але, саме по собі це негативне явище не могло виникнути, за його появу, так як і за наслідки цієї появи відповідають конкретні люди.

В ролі адвоката М.Хрущова виступає історик С.І.Кот. Аналізуючи роль М.С.Хрущова в справі збереження історико культурної спадщини, дослідник намагається нейтралізувати його деструктивний вплив на розвиток української культури, акцентуючи увагу на благородних жестах лідера партії щодо захисту культурних цінностей України. Зокрема, автор відмічає його сприяння у заходах з реконструкції пам'яток української архітектури, у відбудові зруйнованих війною міст і сіл. Свою прихильність до партійного керівника С.І.Кот висловлює такими словами: «Слід враховувати й особисті риси характеру М.С.Хрущова, який легко входив у роль дбайливого господаря і виявляв ознаки місцевого патріотизму» [7,121].

На відміну від С.В.Кульчицького та В.І.Прилуцького, які стверджували у своїх статтях, що приїзд Хрущова в Україну в 1938 році не зупинив, а продовжив практику терору проти «націоналістичних ворожих елементів», С.І.Кот повідомляє, що «Поява Хрущова на вершині політичної піраміди в Україні співпала з певною лібералізацією політики сталінського режиму щодо історико культурної спадщини після тривалого періоду масового нищення культурних цінностей» [7,121]. Характеризуючи відбудовчі процеси в історико культурній сфері України, автор наголошує на тому, що Хрущов «.доклав чимало особистих зусиль для організаційного, наукового та кадрового забезпечення архітектурно-планувальних та відбудовних робіт, намагався вникнути в їх зміст та напрямки» [7,125].

Дрейф поглядів Хрущова на збереження та використання історико культурної спадщини, вороже ставлення до національної культури автор пояснює характером тогочасної системи влади, в умовах якої Хрущову доводилось працювати, впливом політичної кон'юнктури та оточення. «Виступивши проти такого потворного явища радянського тоталітаризму як кривавий сталінський режим, він (Хрущов. авт.) сам був його дітищем і носієм його ідеології» [7,148], до такого висновку приходить С.І.Кот .

Історик П.Т.Тронько доносячи до нас свої спогади про зустрічі з Микитою Сергійовичем, помітно ідеалізує його постать в історії, ставлячи на шальки терезів більше його благородних вчинків, відзначаючи його заслугу у відбудові міст і сіл, фабрик і заводів, об'єктів науки, освіти, охорони здоров'я, турботу про навчання та виховання молоді, чуйне ставлення до творчої інтелігенції України [8,197]. Звичайно, в поглядах П.Т.Тронька простежується певний суб'єктивізм, проте ми не повинні засуджувати подібні думки, а уміло їх аналізувати, толерантно ставлячись до тих, хто їх висловлює.

Смерть Сталіна стала початком кардинальних, але до кінця не завершених змін у СРСР. Спроби трансформації тоталітарних структур пов'язані з ім'ям М.С.Хрущова. Лібералізація суспільно політичного життя подала надії на відродження національної культури. Однак сподівання народу на вільний духовний розвиток розбивалися об непохитну стіну командно-адміністративної системи, яка все ж таки уже не була такою непохитною, як раніше.

Неоднозначність і суперечливість політики Хрущова в культурно мистецькому житті аргументовано доводить в своїй публікації Л.А.Шевченко. Погоджуючись з тим, що у 1953 1955 роках відбулося деяке пожвавлення культурного життя, історик переконаний в тому, що це пожвавлення не призвело до радикальних змін в духовній сфері суспільства, в масовій громадській свідомості, в культурно мистецьких процесах [9,114]. Автор обґрунтовує це тим, що демократизація духовного життя була неприйнятною для тієї системи, що склалася в країні. Система не могла припустити свого падіння. А Хрущов був представником цієї системи. Це й визначало його дії [9,115].

Під таким кутом зору Л.А.Шевченко висвітлює питання ставлення Хрущова до інтелігенції, ідеологічний тиск на яку після республіканської наради 8 квітня 1963 року посилився [9,119]. Торкаючись проблеми хрущовської «відлиги» в культурно-мистецькому житті, дослідник приходить до висновків, що не дивлячись на певні кроки на шляху демократизації і лібералізації, створення певних умов для духовного прогресу, «відлига» не могла знищити характерне для тоталітарної системи ідеологізування суспільного життя, включаючи культуру. Не було подолано такі характерні для сталінської ідеологічної доктрини явища, як згубна система монополії в духовному житті, повна нетерпимість до інакомислячих, знищення історичної пам'яті народу, вульгарний атеїзм тощо [9,120].

Збагатив історіографію досліджуваної нами проблеми нарис історії «Україна після Сталіна». Історик В.К.Баран в контексті аналізу політичних, економічних, соціальних процесів характеризує духовне життя на Україні. Автор аргументує суперечливий і непослідовний характер перетворень, розпочатих Хрущовим, тим, що представники тогочасної влади були переконані, що здійснення реформ ставило під загрозу всевладдя апарату, а в кінцевому підсумку збереження тоталітарних структур [10,4]. Розділ, в якому йде мова про вплив «відлиги» на культурне життя, автор вдало називає «Зигзаги лібералізації».

Такі зигзаги дослідник висвітлює в мистецтві, літературі, освіті. ««Відлига» породила надії, «відлига» принесла розчарування», констатує автор [10,46]. Це дійсно так, адже ті сподівання більшості українського народу на духовне розкріпачення і матеріальне піднесення, які відродилися в суспільній свідомості з подихом довгоочікуваної весни, почали розвіюватись з настанням уже звичних для суспільства заморозків. За влучним висловом історика В.К.Ба- рана « «Відлига» так і залишилася «відлигою», до справжньої весни було ще далеко.» [10,56].

Питання національно-культурного розвитку в добу «відлиги» не залишилося поза увагою С.В.Кульчицького. Історик в контексті аналізу хрущовських реформ, характеризує вплив десталінізації на становище в народній освіті, науці, літературі, мистецтві.. Автор відмічає зменшення щільності «залізної завіси» між радянським і західним світами внаслідок лібералізації політичного режиму і великий вплив західної культури на формування світогляду молоді [11,92].

Проте С.В.Кульчицький, як і більшість істориків, засуджує ставлення Хрущова до творчої інтелігенції і вважає його зустрічі з інтелігенцією кінцем «відлиги» в інтелектуальному житті [11,92].

Окреслюючи основні тенденції освітянських процесів, С.В.Куль- чицький впевнений, що розвиток народної освіти забезпечував, незважаючи на запобіжні заходи влади, невідворотний процес національного відродження [11,94]. Одночасно автор викриває справжню суть ззовні демократичного проекту про статус української мови в навчальних закладах України.

Аналізуючи становище в науці, дослідник визнає, що друга половина 50 х і перша половина 60 х років це найбільш динамічна доба в історії української науки. Аргументує цю думку тим, що за ці роки було створено багато нових установ, особливо у напрямках, які вважалися перспективними з точки зору потреб воєнно промислового комплексу [11,96]. Звичайно, така динаміка, яка була зумовлена одновекторністю на потреби традиційних для Радянського Союзу галузей не може бути показником високоефективної політики в сфері науки, тому що на другий план відходили інші не менш важливі галузі.

Торкаючись далі проблеми національного літературного процесу, С.В.Кульчицький відмічає створення сприятливих умов для розвитку української літератури, піднесення творчої і громадянської активності майстрів слова [11,97]. Суперечливість десталінізації історик відображає і в характеристиці становища українського мистецтва. Однак, С.В.Кульчицький відзначає в цілому позитивний вплив «відлиги» на національно-культурні процеси в Україні.

Для всебічного розуміння оцінок і характеристики ролі М.Хрущова в національно-культурному житті України необхідно проаналізувати позиції щодо даного питання історика І.К.Рибалки. Свої спогади про радянське життя він яскраво відображає на сторінках праці «Така наша доля: сторінки життя мого покоління». В роки «відлиги» І.К.Рибалка працював в редакції газети «Соціалістична Харківщина», а в 1955 році повернувся до університету як доцент кафедри історії СРСР і України. Очима сучасного історика він намагається дати об'єктивний аналіз процесам, що відбувалися в радянському суспільстві після смерті Сталіна. «Процес «десталінізації»тією чи іншою мірою охопив усі сторони життя країни, аналізує автор, але найбільше проник у духовну сферу. Проте проходив він не прямолінійно, з певними зигзагами, з певними відступами, оскільки представники консервативної партійно державної верхівки намагались всіляко зберегти недоторканими головні основи сталінсько-тоталітарного режиму. До того ж викриття культу особи Сталіна і ліквідація найбільш одіозних частин його політики й репресивної системи відбувалися за канонами цієї ж системи без порушення її основних, передусім організаційних та ідеологічних підвалин».

Досить цікавим для нашого дослідження є, зокрема, спогад І.К.Рибалки про вплив «відлиги» на стан історичної науки: «Викриття культу Сталіна та початок «відлиги» позитивно позначився на стані історичної науки. Легше стало працювати в архівах, було відкрито для користування ряд, хоч і не всі, архівних фондів, які до того зберігалися у спеціальних сховах. Менше стало адміністрування в науці, методів несумлінної критики, приклеювання ярликів , реабілітовано частину несправедливо репресованих істориків. Розширилось видання історичної літератури» [12,127].

Важливою в плані дослідження національного аспекту проблеми є монографія Л.Рябошапко «Правове становище національних меншин в Україні (1917 2000)». Нас, зокрема, цікавить розділ, присвячений правовим проблемам національних меншин у контексті суперечливих тенденцій суспільного розвитку 1953 1964 років. Аналізуючи особливості радянської національної політики в умовах побудови комуністичного суспільства історик зосереджує увагу на проблемах національних відносин в СРСР. Дослідник викриває згубний вплив на національну культуру народів Радянського Союзу ідеологічної політики комуністичної партії «зближення націй». Важливу роль у процесі ідейного перевиховання національних меншин, за словами історика, мала відігравати російська мова [13,326].

Вагомий внесок у дослідження культурних процесів періоду «відлиги», які відбувалися в українському селі зробив історик І.М.Романюк. В його монографії розглядаються актуальні проблеми соціально-культурної сфери села, трансформації шкільної освіти і церковно-релігійного життя. Зокрема, аналізуючи реформи шкільної освіти в українському селі, дослідник акцентує увагу на основних проблемах розвитку сільської школи, які виникали через залишковий принцип фінансування. І.М.Романюк приходить до висновку, що сільська школа залишалася консервативною в процесі суспільної трансформації і неадаптованою до нових вимог [14,128 ]. Той самий залишковий принцип фінансування, на думку історика, відкинув сільську культуру на узбіччя соціального розвитку [14,174]. На превеликий жаль, в нашій країні на сьогоднішній день не зникла тенденція «залишкового принципу» фінансування культурно освітньої сфери села.

Розглядаючи культурні процеси, що відбувалися в українському селі в 1950 60 х роках, слід згадати працю колективу авторів «Історія українського селянства», в одному з розділів якої вимальовується картина соціально-культурного розвитку жителів села. Загальний фон, на якому зображується культурне будівництво, висвітлений несприятливим. Культура українського села проаналізована за такими напрямами: освіта, культурно-освітня робота (клуби, бібліотеки), становище працівників культурно-освітніх установ. Політика укрупнення колгоспів та населених пунктів призвела до погіршення і так незадовільного стану культурно-освітньої роботи на селі.

Як зазначається в нарисах «переведення сіл в розряд «бригадних» спричинило зменшення кількості закладів культури, погіршення їх матеріального забезпечення і матеріально-технічного стану. У багатьох селах не практикувалося жодних форм культурного обслуговування. Значна кількість будинків культури використовувалися не за призначенням [15,454]. Відмічається і низький кваліфікаційний рівень культосвітніх працівників. Станом на 1 січня 1955 року із загальної кількості 26 433 працюючих культосвітніх працівників державних клубних установ вищу освіту мали 182 особи, середню загальну середню спеціальну освіту мали 13 897 осіб, а решта початкову або були практикантами [15,455]. В нарисах зроблена спроба порівняння рівнів культурного розвитку українського села і міста. Не зважаючи на часову дистанцію, знайомою залишається нині проблема культурного розвитку сільських жителів. І як не дивно, на превеликий жаль, сучасний стан культосвітньої роботи на селі не кращий, а, можливо, навіть гірший, ніж півстоліття тому.

Істотною рисою національно-культурного життя України в період «відлиги» було поширення українського національного руху, який дістав назву «шістдесятників». В контексті нашого дослідження нас цікавить саме культурницька діяльність руху «шістдесятників», яка була спрямована на збереження та відродження національної культури, а також на пошук свого місця не поруч із культурою «старшого брата», а в контексті всіх світових культур, передусім західної. Події, пов'язані з активністю літературно-мистецької інтелігенції, яка була орієнтована на захист національної культури, висвітлює Г.Касьянов в контексті дослідження загальної еволюції тоталітарної системи до її занепаду. Автор показує різку зміну відношення влади до української інтелігенції, викриває масований послідовний ідеологічний тиск на ту частину інтелігенції, яка хоча б трохи вийшла з під тотального контролю партійно-державних структур. Це був початок кінця «відлиги» [16,24].

Аналіз такого явища в історії України як «шістдесятництво» здійснив С.В.Кульчицький. На сторінках Українського історичного журналу він висловлює думку про те, що короткотривалої «відлиги» було досить, щоб на світ з'явилося ціле покоління шістдесятників. Поява його стала свідченням духовного відродження нації. Ідейне визрівання шістдесятників почалося з культурництва. Згуртовуючись, вони звертали свої погляди передусім на стан національної культури: бралися за захист рідної мови, популяризацію здобутків літератури і мистецтва в народі, вивчення і пропаганду вітчизняної історії [11,91]. Погоджуємося з істориком в тому, що такого спрямування зусиль вимагала реальна ситуація в національній культурі. Культурництво як форму діяльності треба було протипоставити русифікаторській практиці компартійно-радянського керівництва Москви та Києва і зростаючій агресивності зрусифікованого міщанства українських міст [11,92].

Про культурну діяльність шістдесятників пише у своїх нарисах історик В.К.Баран. Слід відмітити його шанобливе ставлення до когорти молодих творчих представників цього руху. Ми маємо бути одностайні в цьому плані з дослідником, поважати і гордитися нашими співвітчизниками, які збагатили духовну скарбницю українського народу і були випробувані долею на стійкість своїх патріотичних переконань.

Важливою складовою національно-культурного життя є релігія народу. Однак, як відомо, ця сфера була об'єктом великих гонінь з боку радянської влади. Про участь Хрущова в антицерковних заходах пишуть О.Є.Лисенко [17], Л.А.Шевченко [9], С.В.Кульчицький [11], В.А.Войналович [18], І.О.Андрухів [19], Я.А.Федоренко [20], І.М.Романюк [14]. Антирелігійна політика радянської влади відображена на сторінках «Історії українського селянства» [15]. Відсутність аналізу вивчення релігійної тематики у вищевказаних працях ми пояснюємо виокремленням цього питання у предмет іншого наукового дослідження як логічного продовження досліджуваної наразі проблеми.

Таким чином, аналіз ґенези вивчення ролі М.С.Хрущова в національно культурному розвитку радянської України показав, що у працях сучасних істориків особливо виразно відчутні нові тенденції історіографічного процесу, спостерігається об'єктивний підхід до оцінювання діяльності М.Хрущова в національно-культурній сфері України. Дослідники вимальовують постать Хрущова у сфері культури переважно двома кольорами - чорним і білим. Підбір фарб, на нашу думку, вдалий. Таке поєднання кольорів відображує суперечливість і неоднозначність особистості Микити Сергійовича і відповідає тій ролі, яку йому судилося зіграти в національно-культурному житті України і в історії в цілому. Деякі публікації дають підстави висловитися про певний суб'єктивний підхід окремих дослідників в оцінці діяльності М.Хрущова в національно-культурній сфері України. Проте цей суб'єктивізм не можна прирівнювати до суб'єктивізму радянських істориків у висвітлення даної проблеми. Хоча з впевненістю можна сказати, що оцінки тих дослідників визначалися переважно не прихильністю до влади, а реаліями тогочасного життя.

Представлений історіографічний огляд обраної проблематики свідчить про наявність дискусійних моментів при з'ясуванні ролі Хрущова в національно-культурному розвитку радянської України. Сподіваємося, що порушена тема матиме логічне продовження в подальших дослідженнях.

хрущов відлига духовний суспільний

Література

1. Шаповал Ю.І. М.С.Хрущов і Л.М.Каганович: співіснування і співпраця М.С. Хрущов і Україна . Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 19-28.

2. Шаповал Ю.І. М.С. Хрущов на Україні. К.: Т во «Знання» УРСР, 1990. - 48 с.

3. Смолій В.А. Вступне слово // М.С. Хрущов і Україна . Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 3-5.

4. Прилуцький В.І. Перші кроки М.С. Хрущова в Україні: 1938 1939 рр. // М.С. Хрущов і Україна . Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 28 - 38.

5. Вівчарик М.М. М.С. Хрущов і національне питання в Україні // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 69 - 72.

6. ЮрчукВ.І. Роль М.С.Хрущова у відродженні української культури (1944 1949 рр.) // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 106 -113.

7. Кот С.І. М.С. Хрущов і історико культурна спадщина України // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 120 - 152.

8. Тронько П.Т. Мої зустрічі з М.С.Хрущовим // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 193- 199.

9. ШевченкоЛ.А. Хрущовська «відлига» у культурно-мистецькому житті України // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 113 - 120.

10. Баран В.К. Україна після Сталіна: нарис історії. 1953 1985 рр. Львів: мП «Свобода», 1992. 124 с.

11. Кульчицький С.В. Спроби реформ ( 1956 1964) // Український історичний журнал. 1998. № 4. С. 91 102.

12. Рибалка І.К. Така наша доля: сторінки життя мого покоління. Х.: Основа, 1999. - 200 с.

13. Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917 2000). Монографія. Львів, 2001. 484 с.

14. Романюк І.М. Українське село в 50 ті першій половині 60 х рр. ХХ століття. - Вінниця: Книга-Вега, 2005. - 256 с.

15. Історія українського селянства: Нариси: в 2-х т. / В.А.Смолій (Відп.ред.), НАН України. Ін т історії України. К.: Наукова думка, 2006. Т. 2 / О.В.Андрощук, В.К.Баран, О.М.Веселова та ін. 2006. 652 с.: іл..

16. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 80 х рр.. К.: Либідь, 1995. 224 с.

17. Лисенко О.Є. М.С.Хрущов і церква в Україні під час Великої Вітчизняної війни // М.С. Хрущов і Україна Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100 річчю від дня народження М.С. Хрущова. - К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 51-60.

18. Войналович. В.А. Духовні навчальні заклади України (друга половина 40 х перша половина 60 х рр. ХХ ст.) // Український історичний журнал . - 2003. - № 2. - С. 61- 73.

Размещено на Allbest.ru