Початковий етап формування органів партійно-державного контролю Радянської України (1919 - початок 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початковий етап формування органів партійно-державного контролю Радянської України (1919 початок 1920 рр.)

Носик М.О

На сьогодні однією з основних проблем, які досліджуються вітчизняною історіографією і стоять перед нею, є повне і всебічне висвітлення всієї сукупності історичних фактів та подій періоду національно-визвольних змагань в Україні у 1917-1921 рр., але виявилося, що питання про діяльності перших органів партійно-державного контролю УСРР залишається майже повністю не дослідженим. На думку автора, в цьому і полягає актуальність даної роботи.

Слід зауважити, що питання, яке досліджується у даній статті, і раніше лише побіжно висвітлювалося у радянській історіографії, але лише у певному контексті. Перш за все, у працях радянських істориків та правознавців, які займалися дослідженням даної проблематики, можна знайти цілий масив матеріалів і фактів з історії становлення радянських партійно-державних органів контролю РСФРР (або у контексті революційних подій, або у ролі прототипу органів майбутньої Робітничо-селянської інспекції). Що ж стосується органів контролю Української СРР, то таких досліджень майже не проводилося, хоча деякі аспекти і були висвітлені українськими радянськими істориками і правознавцями. Ми умовно розділили радянську історіографію на дві частини на російську і на українську (для більшої доцільності і зручності, а також у відповідності з логікою дослідження).

Отже, представниками російської радянської історичної науки, котрі торкалися проблеми формування на теренах Радянської Росії органів державного контролю, були такі дослідники, як, наприклад, М.П. Силантьєв та Л.С. Озеров [2]. Але необхідно розуміти, що дані дослідники про процес становлення контрольних органів УСРР взагалі не згадували. Такі ж історики, як Н.О. Воскресенська [3] та О.І. Чугунов [4] у своїх роботах згадували також і про становлення та функціонування українських контрольно-ревізійних установ.

Більше уваги приділяли дослідженню питань функціонування Робсельінсу УСРР на протязі 1920 поч. 1930-х рр., але згадували про передісторію державних контрольних органів Радянської України 1919 початок 1920 рр. такі українські радянські дослідники, як діяч органів Робітничо-селянської інспекції УСРР 1920-х рр. А. Ротт [5] та дослідниця історії державного радянського права Л.Л. Потарикіна [6;7]. Лише такий український радянський дослідник-правознавець, як Л.Н. Маймескулов [8] більш детально і точно висвітлив реально існувавші проблеми, пов'язані з історією контрольно-ревізійної діяльності органів контролю Української СРР часів громадянської війни. Він також вперше згадав про існування у 1919 р. на теренах України такого органу партійно-державного контролю, як Радянська соціалістична інспекція.

Сьогоднішні ж українські історики не займаються дослідженням проблеми функціонування органів Держконтролю УСРР періоду 1919 поч. 1920 рр. і лише побіжно торкаються даної проблематики. До таких науковців належать М.С. Дорошко [9], Г.Ю. Каніщев [10] та О.П. Рабенчук.

Починаючи з кінця 1917 поч. 1920 рр. на теренах України з'явилася нова державність (хоча й номінально прим. автора) і відразу ж розпочався процес розбудови органів «радянської» влади, в середині яких домінував компартійний вплив. Перед вищим партійно-державним керівництвом постала реально існуюча на той час фундаментальна проблема нового за своєю суттю радянського чиновництва, яке мало «народнопролетарське» походження (цей факт безпосередньо призвів до змін у документообігу, звітності, взаємовідносин різноманітних державних гілок влади та окремих установ). Слід зауважити, що вищезазначені проблеми були викликані, насамперед, такими колосальними за своїм масштабом та наслідками подіями у вітчизняній історії, як-то Перша світова війна, національно-визвольні змагання та громадянська війна.

Ці фактори в сумі своїй значним чином вплинули на процеси розбудови радянської державності на теренах України і сильно перешкоджали централізації державної влади, оскільки Україна в зазначений період постійно представляла з себе або прифронтову зону, або зону масштабних бойових дій. Враховуючи той факт, що протягом 1917-1921 рр. на території України точилися постійні бої, спричинені національно-визвольними змаганнями та громадянською війною, тому органи радянсько-більшовицької влади знаходилися у прифронтовій зоні. Це спричиняло постійну зміну місць їх дислокації, результатом чого стала поява великої кількості негативних явищ, таких як: 1) відсутність точно визначених функцій установ, їх структурних одиниць і кожного працівника апарату зокрема; 2) постійне збільшення різноманітних спеціалізованих комісій, значна кількість нарад, засідань, і, як наслідок повна чи майже повна бюрократизація держапарату; 3) відсутність достатнього врахування досвіду та результатів виконання на практиці місцевими органами тих чи інших постанов центральних органів влади; 4) незадовільна постановка діловодства (відсутність архівів та великої кількості інстанцій, через які проходила ділова документація); 5) низький якісний рівень кадрів органів державного апарату, що безпосередньо проявлялося, з одного боку, у незацікавленості кадрів з дореволюційним стажем в успіхах ворожих їм радянських владних структур, а з іншого боку, у бездарності й бюрократизмі нових, молодих робітничо-селянських неосвічених кадрових працівників, що були низькокваліфікованими [12,78]. До того ж, як зізнавався сам В.І. Ленін, державний апарат був повністю злитий з компартійним апаратом управління [13,398; 14,66-67]. Тому протягом 1919-1920 років перед вищим компартійним керівництвом постало питання про необхідність створення нового типу радянських органів контролю.

Слід зосередитися на тому факті, що для більш ефективного дослідження місця і ролі органів партійно-державного контролю в межах Радянської України в системі радянського політичного режиму необхідно передовсім детально проаналізувати і дослідити нормативно-правову базу їх функціонування, яка повинна була юридично регламентувати сутність та призначення такого важливого суспільно-державного явища, як «контроль» (в перекладі з франц. controle список, який ведеться у двох примірниках; повторне повернення до раніше розглянутого питання та його перевірка), котре означає перевірку тих або інших господарських рішень з метою встановлення їх законності та економічної доцільності) [15,10].

Висвітлення історії контрольних органів УСРР необхідно розпочати з визначення конкретного предмету дослідження, яким є сукупність українсько-радянських органів контролю Народний комісаріат Державного контролю (далі НКДК УСРР або Держконтроль, Держкон) та Народний комісаріат Радянської соціалістичної інспекції (далі Наркомат Радсоцінсу УСРР), яким були підзвітні так звані відомчі спеціалізовані інспекції (Залізнична, Військово-польова, Продовольча, Санітарна та ін.). Дані контрольні установи діяли на початковому етапі формування органів партійно-державного контролю Радянської України або у період «червоного контролю» (1918 початок 1920 рр.).

Окрім цього в межах Радянської України діяли також і органи партійного контролю, хоча вони й перебували на зародковому етапі свого існування, і, перш за все, були представлені партійними судами й партійними трійками та, в деякій мірі, Радсоцінспекцією (головною метою їхньої діяльності був контроль за проведенням партійно-державними установами політичної лінії більшовиків у економічній сфері політики «воєнного комунізму» з метою збільшення військової могутності).

Механізм формування нормативно-правової бази діяльності будь-яких радянських органів державної влади (в тому числі й органів партійно-державного контролю) представляв з себе наступну систему вищих партійно-державних інституцій, котрі розробляли й ухвалювали нормативно-правові акти щодо окремо взятого державного інституту, насамперед щодо Держконтролю (В.І. Ленін та ЦК РСДРП(б) (ідея у вигляді проекту) РНК РСФРР (декрет) Всеросійський ЦВК (положення) Всеросійський компартійний з'їзд (ухвала). Така ж картина спостерігалася й у межах Радянської України, але зі своїми регіональними особливостями: 1) рішення вищих органів влади про утворення системи органів НКДК приймалися лише після їх ухвали у Москві; 2) декрети, постанови, положення та партійні резолюції майже повністю копіювалися у РСФРР; 3) процес прийняття та ухвалення рішень щодо утворення органів українського державного контролю приймалися за такою ж системою та у такій же послідовності, як і у Росії.

Процес практичного створення органів нового типу радянсько-більшовицьких органів державного контролю, розпочався спочатку в межах лише тільки Радянської Росії, оскільки територія України (та її частина, котра до 1917 р. входила до складу Російської імперії) була постійною прифронтовою зоною, а більшовики неодноразово змушені були втрачати владу майже над всіма українськими регіонами. Тому перші органи так званого «соціалістичного» контролю були створені на території РСФРР і протягом 1918 р. розповсюджувати свою діяльність на українські території, підконтрольні радянській владі.

Перші спроби створити дієві органи державного контролю відносяться до 19 листопада 1917 р., коли за пропозицією В.І. Леніна при Раднаркомі РСФРР була створена посада тимчасового заступника голови РНК з питань державного контролю [7,22]. Вже 5 грудня 1917 р. РНК РСФРР прийняв два декрети: «Про утворення колегії державного контролю» та «Про права народного комісара державного контролю в Раднаркомі», в яких, однак, не були вказані права, обов'язки та компетенція органів контролю [6,9]. На основі даного документу у січні 1918 р. при російському Раднаркомі була утворена Центральна контрольна колегія, яка згодом була реорганізована у Наркомат Держконтролю РСФРР. Процес розбудови радянських органів контролю продовжився в межах Радянської Росії 2 травня 1918 р., коли було підтверджено директивою ВЦВК і 11 травня 1918 р., у відповідності з основними положеннями Конституції РСФРР [16,1], було прийнято постанову Раднаркому РСФРР про створення НКДК на чолі з народним комісаром і колегією [7,24].

На території України перші спроби створення контрольних органів відносяться до 1918 р., проте практично вони не мали успіху. Відразу ж після відновлення більшовиками контролю над територією України на поч. 1919 р. розпочався процес відновлення і розбудови життєво необхідних органів контролю УСРР. Вже після прийнятих ІІ Всеукраїнським з'їздом рад рішень 15 січня 1919 р. у складі українського Раднаркому під керівництвом В.Б. Гальперіна був створений Відділ контролю, на базі якого 21 січня 1919 р. виник НКДК УСРР і паралельна йому Верховна соціалістична інспекція України (далі ВСІ), загальне керівництво якими здійснював до поч. лютого 1919 р. все той же В.Б. Гальперін [17,арк.42зв.].

Продовженням процесу становлення органів контролю в межах Радянської України стало заснування 23 січня 1919 р. Вищої військової інспекції України (згодом увійшла до складу Наркомату Радсоцінсу), в організації якої великої допомоги надала Вища військова інспекція РСФРР на чолі з її головою М.І. Подвойським [18,арк.34]. Фактично ж вся діяльність українських радянських органів контролю в повній мірі базувалася на законодавстві Радянської Росії, тобто на декретах та постановах ВЦВК та РНК РСФРР.

Вже з поч. лютого наркомом Держконтролю Української СРР стає М.О. Скрипник, який і розпочав процес активної відбудови органів ДК на базі контрольно-ревізійних установ Директорії УНР та центрального апарату НКДК УСРР, реевакуйованого з Росії. 10 лютого 1919 р. при НКДК УСРР на чолі з Я.Є. Ландером було створено Ліквідаційне управління колишніх центральних державних установ державного контролю Директорії УНР (функціонувало до 20 березня 1919 р.), яке розпочало свою роботу у Києві і мало за мету на базі центральних і губернських органів ДК УНР створити власні губернські відділи ДК (далі губ. ДК). Отже, на протязі лютого 1919 р. на основі УНР-івських установ ДК було створено Управління комісара державного контролю Правобережної залізниці, Київська та Харківська контрольні палати (аналогічно до губ. ДК, але як назва, так і сам адміністративний апарат були запозичені у органів ДК Директорії УНР) [19,арк.1-6]. Підтвердженням цього є навіть факт залишення на службі у органах ДК УСРР більшості колишніх держконтролерів УНР (всього «вичищено» було близько 200 осіб, тобто приблизно лише п'ята частина) [20,арк.8]. Згодом, до поч. літа були створені Херсонська та Одеська контрольні палати, з 14 березня 1919 р. перейменовані у губ. ДК [20,арк.1-7]. Починаючи з літа того ж року було створено ще п'ять губ. ДК на території Чернігівської, Полтавської, Подільської, Волинської та Донецької губерній (на Донеччині повноваження розповсюджувалися на Єлисаветградський та Маріупольський повіти) [21,арк.83]. Слід зазначити і той факт, що повноваження українського Держкону навесні-влітку 1919 р. розповсюджувалися на територію Кримської СРР у вигляді функціонування інституту Уповноваженого НКДК УСРР на чолі з О.Я. Капланом, котрий контролював діяльність кримських органів ДК на території комерційних морських портів Євпаторії, Ялти, Керчі, Феодосії та Севастополя [22,арк.211].

Специфічною рисою контрольних органів початкового період їх функціонування було те, що спочатку керівництво НКДК і ВСІ України здійснювала одна колегія Центральна контрольна колегія при Раднаркомі УСРР, очолював яку М.О. Скрипник, котрий був і наркомом Держконтролю і головою ВСІ. Вже 14 березня 1919 р. в ухваленому ВУЦВК Основному законі УСРР законодавчо за органами ДК УСРР було закріплено статус самостійного наркомату. Даний статус був підтверджений того ж дня постановою ВУЦВК «Про конструювання Раднаркому Української СРР» [23,арк.5-7].

Нормативно-правовою основою діяльності органів Держкону після відносно повного відновлення більшовицької влади над територією України на поч. 1919 р. стало прийняття декрету ВЦВК РСФРР від 9 квітня 1919 р. «Про Державний контроль», яке одразу ж набуло чинності згідно з розпорядженням ВУЦВК на території Радянської України [24,27-28].

Всі українські органи ДК керувалися в своїй роботі «Положенням про Державний контроль» від 9 квітня 1919 р., згідно з яким НКДК повинен був виконувати наступні функції: 1) перевірка правильності, необхідності та законності рішень по відношенню до всіх грошових і матеріальних цінностей УСРР й органів радянської влади; 2) нагляд за класовою політикою всіх господарських та державних установ, а також їх ревізія; 3) притягнення до судової відповідальності посадових осіб за прорахунки і злочини; 4) безпосередній фактичний контроль, а також швидке, невідворотне та цілеспрямоване і виправдане виконання декретів та постанов центральних органів влади у всіх галузях господарського й політичного життя країни [24,27].

Окрім вищевказаних функцій, НКДК УСРР отримав також й цілу низку дуже специфічних прав (найближчий нагляд за діяльністю всіх наркоматів, їх відділів на місцях, а також за всіма органами радянської влади; перевірка діяльності органів радянської влади з точки зору досягнутих на справі результатів; притягнення до судової відповідальності посадових осіб за різноманітні недоліки у роботі й певного роду господарські прорахунки) та обов'язків (надання центральним органам влади конкретних пропозицій щодо діяльності місцевих господарських та інших радянських органів (на основі практичних щоденних перевірок); боротьба з явищами паралелізму у роботі різноманітних держустанов, а також усунення такого роду недоліків; доповіді та звітування перед центральними органами влади про недоліки у роботі місцевих органів влади і господарювання; боротьба з безгосподарністю та канцелярською тяганиною; перебудова на краще системи управління державними установами) [25,арк.10].

Також згідно з цим положенням визначалися форми інспекційно-ревізійної роботи органів Держконтролю, до яких належали: а) бесіди; б) інструкції; в) накази; г) ревізії та перевірки (попередні, фактичні та наступні). До того ж визначався й радикальний захід, який міг бути використаний органами ДК нанесення на ділову документацію грифу «не затверджую», оскільки органи ДК були інстанцією кінцевого та остаточного контролю, котра затверджує видатки всіх підприємств, установ і організацій [25,арк.8зв.].

Таким чином, діяльність НКДК УСРР регламентували декрети й положення про Держконтроль РСФРР і законодавство УСРР, а сам НКДК відповідав та звітувався перед РНК УСРР та перед ВУЦВК, а сам же Наркомат Держконтролю мав здійснювати нагляд за законністю, фінансовою й господарською діяльністю підприємств та установ, а також наглядати за збереженням ними коштів та матеріальних засобів, що проводився методами запобіжної, фактичної й наступної ревізій [17,арк.42зв.].

Як вже було вказано вище, функції, форми діяльності і правове положення органів державного контролю визначалися декретом ВЦВК РРФСР від 9 квітня 1919 р. і подальшим законодавством УСРР, зокрема декретом ВУЦВК УСРР від 30 червня 1919 р. «Про правила виробництва Народним комісаріатом державного контролю ревізій», згідно з яким НКДК отримав право контролювати роботу всіх органів влади і управління (за винятком Всеукраїнського ЦВК, РНК та центральних установ наркоматів УСРР) за такими параметрами, як правильність, господарність, законність, доцільність розпорядливих та інших дій підприємств і установ по відношенню до ввірених їм матеріальних і грошових цінностях. Окрім цього, у даному документі йшлося про те, що НКДК, по-перше, має право організовувати і проводити у необхідних випадках ревізії за умови участі фабрично-заводських комітетів, профспілок та широких робітничих мас, але також і за умови видання регулюючих ці ревізії інструкцій; по-друге, всі радянські підприємства і організації зобов'язані надавати необхідну звітну документацію до органів ДК (стосовно грошово-матеріальної сфери діяльності установ) для проведення Держконом наступної ревізії; по-третє, всі радянські підприємства і організації зобов'язані виконувати всі розпорядження та вимоги органів ДК, які виникали внаслідок проведених попередніх, фактичних та наступних законно обґрунтованих ревізій [26,арк.145-146].

На губернському рівні функції, права та обов'язки органів ДК регламентувалися положеннями про губ. ДК, прийнятими і затвердженими ВУЦВК у серпні 1919 р. Наприклад, згідно з «Положення про Київський губернський держконтроль» від 2-го серпня було встановлено межі контрольно-ревізійної діяльності органів Держконтролю Київщини та поставлено перед губ. ДК мета його функціонування, яка полягала у перевірці передовсім правильності проведення фінансово-грошових операцій державних та громадських організацій в межах конкретної губернії. Також за цими положеннями всім губ. ДК надавалися наступні права і обов'язки:

1) нагляд за правильним виконанням на місцях касових операцій та нагляд за рухом кредитів; 2) розгляд фінансово-господарських та технічних планів, кошторисів і ділових економпропозицій підзвітних установ, на які необхідно було давати свої висновки; 3) складання бухгалтерського звіту про всі прибутки та видатки губернії; 4) нагляд за правильністю, законністю та господарською необхідністю постанов, розпоряджень та наказів, а також їх виконання підзвітними установами і організаціями (щодо державних грошово-матеріальних ресурсів); 5) нагляд за переходом до держмайна та держскарбниці націоналізованих підприємств та іншого майна; 6)участь у розгляді і розробці розціночних відомостей стосовно виконання будівельних та інших інженерних робіт, а також перевіряти якість їх виконання; 7) давати висновки щодо проектів фінансово-господарських договорів між контрагентами губернської та республіканської скарбниці [27,арк.32зв.].

На практиці губ. ДК повинні були об'єднати контрольно-ревізійну діяльність всіх місцевих спец установ контрольного типу, залучати до своєї діяльності представників пролетаріату та за допомогою летючих ревізій проводити контрольні заходи. Так, до складу Колегії кожного губ. ДК входили представники від місцевих профспілкових організацій та парткому, які організовували при кожних 5 заводах чи фабриках контрольні гуртки з 5-10 народних контролерів (до їх складу від підприємства делегувалося по 1-2) [22,арк.43]. Загалом же губ. ДК мали право проводити прямий контроль господарської та економічної сфер діяльності навіть таких установ, як-то, місцеві представництва наркоматів УСРР та РСФРР, Прокуратуру, суди всіх рівнів та різновидів, а також надзвичайні органи ВУНК (органи ДК не мали права проводити контрольні ревізії лише-тільки у центральних апаратах наркоматів УСРР) [21,арк.9,43], але проводити ревізії у місцевих органах Надзвичайної комісії могли лише-тільки діючі члени Компартії та лише за умови наявності прямих рекомендацій ЦК КП(б)У) [22,арк.122]. Також на місцевому рівні діяли і так звані Бюро скарг і заяв (далі БСЗ) (були засновані у березні 1919 р.), які приймали від населення (не лише від членів КП(б)У) скарги і заяви щодо неправомірної діяльності партдержслужбовців [28,арк.65зв.]. Наприклад, на Одещині з 21 травня до 20 червня 1919 р., тобто за місяць, до місцевого БСЗ губ. ДК надійшла 61 скарга і заява, розібрати які, однак, працівникам Держконтролю відразу ж не вдалося (вчасно було розглянуто і вирішено на користь скаржників лише 12 справ) [21,арк.118].

Таким чином, на місцевому рівні органи ДК повинні були здійснювати нагляд за законністю фінансової і господарської діяльності громадських і державних підприємств шляхом проведення попередніх, фактичних та наступних ревізій, але для цього необхідно було мати висококваліфіковані досвідчені контрольні кадри, яких гостро не вистачало. Треба розуміти, що період 1919 поч. 1920 рр. був часом громадянської війни, що серйозним чином впливало на процес розбудови українсько-радянських органів Держконтролю, оскільки тільки-но сформований апарат НКДК та його місцеві органи пережили за вищевказаний проміжок часу «цілу низку евакуацій і реевакуацій, а також постійну зміну влади, через що власне не збереглися навіть архіви, справочинство й документацію доводилося постійно відновлювати, а людський матеріал поступово змінився були вбиті чи загинули старі досвідчені контролери-фахівці, а на їх місце прийшли нові, молоді контролери, які не мали ані досвіду роботи у контрольних органах, ані навіть спеціальної чи просто вищої освіти, що призвело до радикальних змін у штатному розкладі, оскільки з'явилося багато майже бездарних і безцільних контролерів» [17,арк.42].

У зв'язку з такою катастрофічною ситуацією наркомом ДК УСРР М.О. Скрипником було прийняте рішення: по-перше, на поч. березня організувати при центральному апараті НКДК у Харкові Центральну атестаційну комісію, а при губ. ДК Місцеві губернські атестаційні комісії, головною метою яких була перевірка рівня профприналежності і фахової підготовки держконтролерів [19,арк.19], а, по-друге, організувати наприкінці серпня у Києві, коли УСРР фактично вже навіть не існувала як державне утворення, Тимчасову Раду ДК, котра займалася питаннями мобілізації до лав ДК всіх колишніх контролерів УСРР та навіть УНР [29,арк.192-194зв.].

Якщо ж намагатися висвітлити дійсну кількість кадрового складу органів ДК Радянської України, то необхідно сказати про те, що це практично не можливо, тому що більша частина масиву архівних джерел не збереглася, і лише уривчасті архівні згадки про кадровий склад наркомату і деяких губ. ДК дають змогу підрахувати хоча б приблизну кількість контрольно-ревізійних працівників Української СРР у 1919 на поч. 1920 рр. Отже, для більш детального розгляду даної проблеми, необхідно врахувати той факт, що на губернсько-повітовому рівні, так само, як і всією України, влада постійно переходила «з рук у руки», тому губ. ДК то існували, то евакуювалися, але загальна ж чисельність співробітників наркомату ДК не перевищувала 500 осіб [30,10]. Якщо ж взяти конкретні приклади кількості контролерів губернського рівня, тоді, наприклад, за штатним розкладом у квітні 1919 р. Одеський апарат ДК нараховував 38 контролерів, які в повній мірі були переведені до складу Польового ДК Південного фронту [20,арк.318], у складі ДК Харківського та Київського Військових округів станом на травень 1919 р. перебувало близько 300 контролерів, половина з яких канцелярські працівники [21,арк.41], а штатний розклад Київського губ. ДК нараховував 1072 особи, з яких лише 686 осіб займалися контрольно-ревізійною діяльністю [27,арк.180зв.].

Можна припустити, що всього в лавах органів ДК Радянської України, з врахуванням спеціалізованих відомчих ДК, на початковому етапі їхнього існування працювало приблизно біля 2 тисяч службовців і лише половина з них займала посади контролерів, а інша половина займалася канцелярською роботою. Ситуація погіршилася у серпні 1919 р., коли через цілу низку поразок частин Червоної армії на фронті вище керівництво Держконтролю прийняло рішення мобілізувати до лав Польового ДК 50% свого особового кваліфікованого складу (в середині Радсоцінспекції відбувалося те ж саме), а інші 50% (як ми вже зрозуміли канцеляристи) залишилися займатися справою державного контролю [23,арк.64зв.]. Тому фактично на поч. 1920 р. в українсько-радянських органах ДК працювало приблизно 500 контролерів, при цьому місцевих губ. ДК не збереглося. Лише на поч. 1920 р., після відновлення більшовицької влади над більшою частиною України, було відтворено центральний і частково місцеві апарати українського НКДК, коли 26 січня Всеукрревком призначив І.П. Феденьова на посаду наркома і Уповноваженого ДК та голови Робітничої інспекції УСРР. Його заступниками стали майбутні видатні діячі Робсельінсу Б. Штернберг та Музенсон (останній був членом боротьбистської партії) [31,арк.66,104].

Історію органів Держконтролю УСРР закінчилася 25 лютого 1920 р., коли наказом Уповноваженого ДК в Україні І.П. Феденьова за погодженням ВУЦВК та РНК УСРР всі контрольні органи Радянської України були об'єднані у складі Всеукраїнської Робітничо-селянської інспекції (ВУРСІ) [30,6,10-11], при цьому питання щодо особливостей функціонування органів Робсельінсу є предметом іншого наукового дослідження.

Як вже було вказано вище, паралельно з органами ДК у 1919 р. в Україні діяла так звана Радянська соціалістична інспекція, котра була створена з метою зміцнення радянської влади, підняття її авторитету та авторитету органів державного апарату, а також з метою поліпшення організаційної роботи як в центрі, так і на місцях [23,арк.43]. Як вже вказувалося вище, Радсоцінспекція була створена ще на поч. року у вигляді ВСІ, яка входила до складу Центральної контрольної колегії при Раднаркомі УСРР. Але вже 5 травня 1919 р. Всеукраїнський ЦВК ухвалив декрет про створення Наркомату Радянської інспекції (далі НКРІ) й призначити його головою А. Іоффе. Дана установа повинна була мати статус відділу при ВУЦВК. На основі даного положення Всеукрвиконком доручив українському Раднаркому детально розробити положення про новий НКРІ [23,арк.34,70].

11 червня 1919 р. Раднаркомом УСРР було прийняте «Положення про Народний комісаріат Радянської соціалістичної інспекції» і яке було ухвалене ВУЦВК 8 липня 1919 р. Таким чином з цього моменту з'явився новий контрольно-інспекційний орган, який мав статус наркомату Радсоцінспекція УСРР [23,арк.91]. Згідно з цим положенням перед Радсоцінсом були поставлені наступні завдання: 1) підняття авторитету радянської влади та об'єднання організаційної радянської роботи, як у центрі, так і на місцях; 2) інспектування та інструктування всіх радянських установ і організацій центрального та місцевого значення у напрямку унеможливлення міжвідомчого тертя, а також підтримання, укріплення та покращення тісного зв'язку між центром та периферією; 3) інспектування всіх центральних та місцевих радянських установ і організацій на предмет виявлення повної відповідності їхньої діяльності загальній діяльності радянської влади; 4) об'єднання діяльності всіх інспекційних установ, як тих, котрі вже існують, так і тих, які будуть створені у майбутньому [26,арк.31].

Головною відмінністю Наркомату Радсоцінспекції від органів Держконтролю, які займалися попередньою, фактичною та поточною ревізією і перевіркою грошово-матеріальних цінностей, а також мали за завдання перевірку розподілу цих цінностей між держустановами за їх цільовим господарським використанням, було те, що інспекція займалася інспектуванням та інструктуванням радянських установ і організацій, а також всіх радянських працівників і службовців з точки зору компартійної загальнополітичної, тобто, головним чином, з погляду відповідності їхньої діяльності загальному напрямку політики радянської влади, без занурення у детальний розгляд фінансово-господарської сфери діяльності цих радянських установ і організацій [26,арк.31-32].

Також згідно з «Положення про Наркомат Радсоцінспекції» від 11 червня 1919 р. останньому надавалася ціла сукупність прав та обов'язків, проаналізувавши котрі можна точно визначити роль і місце даної установи в системі партійно-радянських органів контролю, а саме: 1) залучати до всебічної участі у справі соціалістичного інспектування та інструктування широкі пролетарські маси й постійно використовувати пролетарські організації в інтересах цієї справи; 2) тимчасово затримувати приведення до виконання будь-якого розпорядження або наказу місцевих органів радянської влади в тому випадку, якщо ці накази і розпорядження не відповідають загальному напрямку політики радянської влади, а також за умови того, що виконання цих наказів і розпоряджень може призвести до нанесення суттєвих збитків державі (у випадку скасування будь-яких наказів і розпоряджень центрального чи місцевого рівня Радсоцінспекція зобов'язана була повідомляти про це Раднарком УСРР та Президію ВУЦВК); 3) тимчасово припиняти діяльність будь-якої місцевої радянської установи, а також тимчасово відсторонювати держслужбовців від займаємих у держапараті посад з негайним переданням таких справ на розгляд судів революційного трибуналу (також обов'язковим було негайне повідомлення про такі рішення до РНК УСРР та Президії ВУЦВК, які і приймали остаточне рішення) [26,арк.32-33]. Необхідно також акцентувати увагу на тому, що жодна держустанова та жоден держслужбовець не мали права відмовити Радсоцінспекції у особливо повному та всебічному ознайомленні з особливістю їх діяльності і повинні були в повній мірі допомагати Радсоцінсу [26,арк.32].

У відповідності з тим же «Положенням про Наркомат Радсоцінспекції» даний наркомат повинен був контролювати, інспектувати і направляти роботу всіх установ як в центрі, так і на місцях з погляду відповідності їх діяльності і структури загальнополітичному курсу радянської влади і її законам. Також він повинен був боротися з бюрократизмом, упроваджувати принцип відповідальності, вносити свої пропозиції зі зміни і доповнення поточного законодавства і відміни застарілих законів. Його представники мали право брати участь в нарадах всіх державних органів, відміняти і припиняти їх незаконні або недоцільні розпорядження і дії, робити обов'язкові розпорядження, в необхідних випадках усувати з посади окремих працівників, віддавати їх під суд і призначати на їх місце нових [23,арк.91].

Слід також відзначити, що, будучи формально органом державного контролю, Наркомат Радсоцінсу перевіряв роботу також і партійного апарату, тобто, фактично, виконував функцію органу партійного контролю [32,арк.9зв.], оскільки специфікою радянського державного апарату була його майже повна «зрощеність» з компартійним апаратом (у випадку бюрократизму, чиновницької тяганини та посадових злочинів партійно-державних номенклатурщиків авторитет партії міг певним чином постраждати, тому необхідно було контролювати й роботу партійних посадовців).

Структурно Наркомат Радсоцінспекції складався з Секретаріату, який знаходився у Києві, і шести вищих інспекцій (статус «вищої інспекції» надавав їм більшої загальнодержавної ваги та значення прим. автора): Вищої військової інспекції (далі ВВІ), Вищої судово-юридичної інспекції, Вищої економічної інспекції, Вищої адміністративно-політичної інспекції (далі ВАПІ), Вищої санітарної інспекції та Вищої інспекції шляхів сполучення [33,арк.12]. Необхідно вказати на те, що проаналізувавши структурний поділ Радсоцінспекції можна побачити всю сферу контрольно-інспекційних інтересів даної партійно-державної установи, оскільки шість вищих інспекцій займалися наглядом за шістьма найголовнішими галузями існування радянського режиму періоду національно-визвольних змагань в межах України, оскільки хто найбільш ефективно та розумно використовує збройні сили, шляхи сполучення, адміністративно-управлінський апарат, судово-юридичну систему, санітарні служби та економіку, той і переможе у відкритій довготривалій збройній боротьбі. На підтримку вищевказаного свідчать висновки Ліквідаційної комісії, яка діяла на теренах Радянської Білорусії (у м. Гомелі) у вересні 1919 р. і займалася питанням ліквідації ВВІ Радсоцінсу УСРР, в яких вказувалося, що «ВВІ України (просто була ще й російська ВВІ) є вищим українським державним військовим контролюючим органом, котрий займається збором цінної інформації державної і партійної важливості, а також аналізує всі недоліки у роботі військово-господарського механізму Радянської України, внаслідок яких УСРР й потерпіла у 1919 р. цілу низку поразок» [33,арк.14].

На поч. серпня 1919 р. на залізничній лінії Київ-Ворожба діяла спеціальна Комісія №4 ВАПІ Радсоцінсу, до складу якої також входили представники ВУНК та профспілкових залізничних організацій. Метою роботи Комісії №4 ВАПІ була перевірка роботи органів ВУНК при залізничних станціях Ніжин, Бахмач та Конотоп. Важливим у роботі цієї комісії було те, що при ній діяло БСЗ, яке приймало скарги і заяви від всіх громадян щодо негативних явищ у роботі місцевих держустанов і парторганізацій. В результаті даної перевірки було встановлено факт зловживань з боку органів ВУНК та міських парторганізації, а саме:

1) низький рівень партійно-ідеологічної роботи; 2) особовий склад органів НК повністю безпартійний й некомуністичний, що позбавляє Компартію важелів впливу на роботу даних органів; 3) основна увага місцевими парткомітетами направлена на проведення мобілізації до лав РСЧА; 4) проведення органами НК незаконних реквізицій та спекуляція реквізованими товарами, постійне пияцтво, підозра у актах сексуального насильства над підозрюваними, які, однак, доведені не були через відсутність свідків; 5) великий рівень звільнень співробітників з лав органів НК (наприклад, тільки у Бахмачі з 13 чекістів через посадові злочини було звільнено 11 осіб); 6) тривала досудова тяганина у Конотопській повітовій в'язниці, де затримані чекають на суд по 5-6 місяців; 7) недостатня боротьба бахмачських органів НК та парторганізацій з бандою Ангела. За результатами цієї перевірки Комісія №4 ВАПІ Радсоцінсу прийняла наступні практичні рішення: 1) відсторонити співробітників залізничної НК, які скоїли посадові злочини чи порушили службову дисципліну (всього було звільнено 7 осіб); 2) передати справи 7 колишніх співробітників НК до ревтрибуналу; 3) розпустити місцевий «червоний» партизанський загін Крап'яванського, який був дуже схожим на повстанську армію Нестора Махно; 4) вислати до Бахмача збройний загін з 100 червоноармійців для допомоги органам НК у боротьбі з бандою отамана Ангела; 5) покращити роботу місцевих партійних організацій та зв'язати їх з центральною парторганізацією; 6) покращити штати органів НК висококваліфікованими фахівцями-партійцями [34,арк.12-18зв.].

Ще одним прикладом практичної діяльності органів Радсоцінспекції є участь її представників у роботі Особливої комісії при Раді Робітничо-селянської оборони УСРР. Метою створення даної тимчасової організації було намагання централізувати процес мобілізації до лав РСЧА колишніх царських офіцерів, оскільки Червона армія сильно потребувала кваліфікованих командних кадрів і терпіла цілу низку поразок на фронті. Робота комісії розпочалася з постанови Ради оборони УСРР «Про вилучення всіх колишніх офіцерів, які знаходяться на службі у громадських та радянських установах» від 24 липня 1919 р. До складу Особливої комісії, окрім працівників Радсоцінсу, входили представники Міжвідомчої комісії з управління командного складу Головного штабу Червоної армії УСРР, а також представники Наркомату Військових справ УСРР [27,арк.11зв.].

Дуже важливу роботу виконувала Радсоцінспекція і у прифронтовій зоні, коли, наприклад, у серпні 1919 р. 12-та українська армія РСЧА відступала з Українського Полісся на територію БСРР. Залишивши Київ 23-24 серпня апарат Наркомату Радсоцінспекції зупинився у м. Гомелі, де ВВІ вже 26 серпня заснувала Бюро з допомоги евакуації центральних держустанов УСРР (далі БДЕ), очолив яке голова ВВІ В. Менжинський, призначений на цю посаду головою Радсоцінсу А. Іоффе (через два дні БДЕ було перейменоване у Центральне українське перевалочно-евакуаційне бюро ЦУПЕБ). До 5 вересня ЦУПЕБ, в основі якого була українська ВВІ (а з 28 серпня ще й НКВС УСРР на чолі з Герасимовим, який очолив дане Бюро), допомагало частинам Червоної армії та центральним держустановам УСРР евакуюватися через Гомель до Росії. Органи ВВІ успішно відрегулювали хід евакуації 75 центральних українських держустанов, 6 тис. пудів вантажу, 3 тис. червоноармійців, 65 залізничних вагонів і загалом допомогли врятувати 30296 крб. держкоштів [33,арк.2зв.-8].

Такого роду практична повсякденна діяльність Радсоцінспекції свідчить про її важливість для більшовицького режиму, в межах якого даний контрольний орган займався наглядом за діяльністю органів ДК (через інститут політичних комісарів, які працювали при НКДК та губ. ДК), а також виконував функцію органу партійного нагляду, який контролював всіх партійців, займавших посади у партійному і державному апаратах УСРР [28,арк.48зв.].

Діяльність установ Радсоцінспекції припинилася на зламному моменті, коли центральні органи Радянської України евакуювалися до РСФРР, тобто наприкінці серпня на поч. вересня 1919 р. За згоди РНК УСРР вже за межами самої України у евакуації 13 вересня 1919 р. Наркомат Радсоцінспекції було ліквідовано, а його майно було передано НКДК УСРР та ВВІ РСФРР [33,арк.3-3зв.]. Аналогів органам Радсоцінсу в межах інших радянських республік, в тому числі і у Радянській Росії, не було, оскільки дана установа партійно-державна контролю була чисто українським радянсько-більшовицьким «створінням».

Таким чином, період становлення радянських органів контролю в межах Української СРР, який хронологічно датується часом з поч. 1919 і до поч. 1920 рр. і характеризується тим, що вперше у вітчизняній історії виник новий тип органів контролю система партійно-державних контрольно-ревізійних й інспекційних установ: Наркомат Державного контролю та Наркомат Радянської соціалістичної інспекції, яким були підзвітні відомчі спеціалізовані інспекції та контролі (Військовопольовий, Залізничний, Санітарний тощо), а також самочинні робітничі контрольні інспекції на фабриках і заводах. Даний період доцільніше називати періодом становлення органів «червоного контролю», оскільки 1920 рр. є часом проведення на теренах України агресивної воєнізованої політики «червоного комунізму» та «червоного терору», своє місце в яких посіли і органи Держконтролю й Радсоцінспекції. Також Держконтроль та Радсоцінспекція зайняли одну з ключових позицій у процесі формування командно-адміністративної системи всевладдя Компартії, поставивши майже під повний тотальний контроль всю систему партійно-державних органів влади і управління (і не лише тільки у грошово-фінансовій сфері, але й з точки зору партійно-дисциплінарного нагляду, доцільності посадово-управлінських дій тощо). При всьому цьому дані партійно-державні контрольні установи паралелізму у своїй роботі не створювали, оскільки перед ними стояли зовсім різні завдання, до того ж Радсоцінспекція тримала під своїм «контролем» Держконтроль за допомогою інституту політичних комісарів, які слідкували за так званою політкоректністю державних контролерів і «направляли» їх діяльність у компартійно «необхідному партії» напрямку.

радянський партійний ревізійний влада

Джерела та література

1. Силантьев Н.П. Рабочий контроль и совнархозы. М.: Московский рабочий, 1957. 168 с.

2. Озеров Л.С. Ленинские принципы организации контроля. М.: Политиздат, 1995, 79 с.

3. Воскресенская Н.А. В.И. Ленин организатор социалистического контроля. М.: Советская Россия, 1968. 277 с.

4. Чугунов А.И. Становление и развитие социалистического контроля. М.: Знание, 1972. 64 с.

5. Ротт А. Основні етапи розвитку робітничо-селянської інспекції. Харків: ДВОУ «Пролетар», 1931. 61 с.

6. Потарикіна Л.Л. З історії органів контролю УРСР. К.: Наукова думка, 1996, 159 с.

7. Потарикіна ЛЛ. Ленінські принципи державного контролю. К.: Наукова думка, 1969. 123 с.

8. МаймескуловЛ.Н. Организация и деятельность рабоче-крестьянской инспекции Украины в 1919-1920 годах // Правоведение. 1965. № 3. С. 162-167.

9. Дорошко М.С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (19171938 рр.): Монографія. К.: Ніка-Центр, 2008. 368 с.

10. Каніщев Г.Ю. Документи робітничо-селянської інспекції Харківщини 1934 рр. як історичне джерело: Дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. Х.: ХНУ, 2003. 220 с.

11. Рабенчук О.П. Робсельінспекція УСРР як інструмент політики партії більшовиків у сфері культури (1920-1934 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Інститут історії України НАН України. К.: Інститут історії України НАН України, 2004. 241 с.

12. Кисіль Ю.І. Робітничо-селянська інспекція України та бюрократизація держапарату: підсумки та уроки діяльності (20-30-і рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський авіаційний інститут. Харків: ХАІ, 1994. 209 с.

13. Ленин В.И. Лучше меньше, да лучше // Полное собрание сочинений. Изд. 5-е. Т.45. (март 1922 март 1923 гг.). М.: Изд-во политической литературы, 1964. С. 389-406.

14. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). К.: Альтернативи, 1999. 336 с.

15. Усач Б.Ф. Контроль і ревізія. К.: Ін Юре, 1998. 352 с.

16. Конституция РСФСР (10 июля 1918 г.) // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства: Систематический сборник важнейших декретов (1917-1920). М.: Изд-во Наркомата Юстиции РСФСР, 1920. С. 1-8.

17. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України в м. Києві (далі ЦДАВО України). Ф.539. Оп.1. Спр.309.

18. Там само. Ф.Р.-2. Оп.1. Спр.14.

19. Там само. Ф.539. Оп.21. Спр.1в.

20. Там само. Ф.539. Оп.14. Спр.7.

21. Там само. Ф.539. Оп.21. Спр.288.

22. Там само. Ф.539. Оп.14. Спр.2.

23. Там само. Ф.1. Оп.1. Спр.12.

24. Декрет о Государственном контроле (9 апреля 1919 г.) // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства: Систематический сборник важнейших декретов (1917-1920). М.: Изд-во Наркомата Юстиции РСФСР, 1920. С. 27-28.

25. ЦДАВО України. Ф.539. Оп.1. Спр.15.

26. Там само. Ф.Р.-2. Оп.1. Спр.36.

27. Там само. Ф.539. Оп.21. Спр.287.

28. Там само. Ф.539. Оп.21. Спр.283.

29. Там само. Ф.539. Оп.21. Спр.289.

30. Общий обзор организационной деятельности Народного комиссариата Рабоче-крестьянской инспекции УССР за 1920 год. Харьков: 4-я Советская типография, 1921. 14 с.

31. ЦДАВО України. Ф.2360. Оп.1. Спр.3.

32. Там само. Ф.Р.-2. Оп.1. Спр.47.

33. Там само. Ф.Р.-2. Оп.1. Спр.532.

34. Там само. Ф.Р.-2. Оп.1. Спр.847.

Размещено на Allbest.ru