Голодомор 1946-1947 років на Миколаївщині через призму репресивної політики на селі в 40-х - першій половині 50-х років ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Голодомор 1946-1947 років на Миколаївщині через призму репресивної політики на селі в 40-х - першій половині 50-х років ХХ ст.

Котляр Ю.В.

Тяжкою спадщиною часів тоталітарного режиму є масові репресії проти різних верств суспільства, що чинилися сталінським режимом на території Україні. Продовження репресивних мір проти жителів села знайшло свій вияв і в післявоєнні роки. Жахливою трагедією для українського села став витворений тоталітарним режимом голод 1946-1947 років. Його аналізу на території Миколаївської області і присвячена наша стаття.

Фактично голодомор 1946-1947 років - каральний захід взамін невдалої, але відомої спроби виселити українців у 1944 році до Сибіру разом з татарами та північно-кавказькими народами як нелояльний і ненадійний народ. Збереглися підписані маршалом Г. Жуковим розпорядження щодо цього. Тоді маневр не вдався через неможливість віднайти достатню кількість залізничних ешелонів для швидкого вивезення населення. Однак саме існування напівбожевільних планів свідчать про атмосферу найдикішого шовінізму та національної ненависті, яка панувала серед тодішньої московської еліти.

Голодомор 1946-1947 років намагалися пояснити так само, як і всі інші: неврожаї, непоінформованість Й. Сталіна, членів Політбюро. Це важко узгоджується з тим, що в інших районах СРСР, де також була засуха, голоду не було, більш того Москва активно експортувала і навіть роздавала хліб своїм новоявленим комуністичним друзям у Східній Європі і не лише в ній.

Чимало працездатних чоловіків з колгоспів було залучено до відбудови промисловості. Щорічно тисячі осіб сільської молоді мобілізовували до промислових ремісничих училищ та шкіл ФЗУ. В період з по 1947 рік з Миколаївщини до шкіл було направлено 15,8 тис. юнаків і підлітків. Переважна більшість тих, що закінчували школи, на село вже не поверталися [1, арк. 71]. Основну робочу силу в колгоспах становили жінки. Щоб отримувати стабільні врожаї потрібні були серйозні заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, економічні важелі стимулювання праці колгоспників. Проте відбудова сільського господарства без належних капіталовкладень йшла повільно.

На пленумі Миколаївського обкому партії 5 березня 1946 року в доповіді першого секретаря І. Філіпова відмічалося, що в порівнянні з 1944 роком збільшилась кількість земель під посів на 101 960 га або на 10%, що становило 79,6% довоєнної площі. У колгоспах області ярового насіння є лише 51% від потреби. Так, наприклад, колгоспи області повинні провести посадку картоплі на площі 11 тис. га, а посівного матеріалу є лише 2 613 тонн, що забезпечить посадку картоплі на площі всього 1 742 га [2,арк.4]. На 1 березня відремонтовано лише 83% тракторних сіялок, 79% культиваторів, 91% лущильників [2,арк.66]. В колгоспах 32 тис. тяглових коней, з яких 16 тис. або 50% нижче середньої вгодованості і виснажені знаходяться в неробочому стані. В області 1 500 коней заражені коростою і їх кількість збільшується.

У порівнянні з 1940 року на території Миколаївської області значно зменшилася оранка на зяб, скоротилося травосіяння. Все це позначилося на зменшенні врожайності. У зв'язку з нестачею тягла колгоспники змушені готувати ґрунт під посіви вручну. Нерідко вони, замість худоби, впрягалися в упряж, копали землю лопатами, на плечах чи на возках доставляли насіння в поле. Більше половини врожаю збиралось вручну.

Адміністративні методи керівництва сільськогосподарським виробництвом, коли голови колгоспів та агрономи були змушені починати оранку, сівбу, прополку та збір урожаю за прямою директивою райкомів партії, звичайно ж негативно позначилися на агротехніці, сковували ініціативу хлібороба. До збільшення втрат приводило й те, що намагаючись залишити в господарстві частину вирощеного урожаю, колгоспи ховали на горищах, закопували його в землю, змішували з відходами. Так, у колгоспах «Червоний колос» та імені В. Леніна необмолочене та обмолочене зерно ховали відповідно у скиртах і в басейні для дощової води. Однак при зберіганні в непристосованих приміщеннях змішане з відходами зерно часто псувалося. Це збільшувало й без того чималі втрати і приводило голів колгоспу на лаву підсудних.

Найбільш поширеним методом приховування зерна було зсипання його в насіннєві фонди, вірячи в те, що хоча б насіння залишать у колгоспах. Але як показало життя це були марні надії [3, 180].

Виступаючи на одному з пленумів Миколаївського обкому партії, перший секретар А.П. Кириленко заявляв: «Хай директори радгоспів і голови колгоспів на нас не ображаються, можливо, обком партії на вимогу ЦК не одного керівника посадить в тюрму, але хліб обов'язково заберемо, маючи на увазі інтереси держави, і якщо потрібно, обком на цей шлях стане, тому потрібно негайно зайнятися виконанням плану хлібоздачі. Тому якщо ми організуємо проведення суцільної перевірки і знайдемо хліб у яких-небудь фондах, будемо самі притягувати до самої суворої відповідальності. Для нас один фонд державний, а для останніх (фонд на видачу комбайнера, тракториста, громадського харчування, на фураж і інші фонди) побачимо, вийде видамо, не вийде нікому не видамо, доки державі не здамо хліб, тому по інших фондах подумайте добре і не примушуйте нас стати на шлях репресій» [4, арк. 105].

16 січня 1947 року Миколаївським бюро обкому КП(б)У була прийнята постанова «Про посилення заходів боротьби за збереження державної та колгоспної власності». Згідно постанови бюро обкому КП(б)У накладається персональна відповідальність за охорону державної та колгоспної власності в колгоспах на голів колгоспів, в радгоспах на директорів радгоспів, в державних органах на керівників, в селах на голів сільрад. Крім того, вони попереджаються, що несуть особисту відповідальність за кожний випадок крадіжки державної та колгоспної власності [5, арк. 6].

За прямою вказівкою партійних органів призначалися керівні колгоспні кадри. Часто керівниками ставали люди випадкові, без належної освіти, а їх формальні обрання на посади членів артілей перетворювалися у пародію на принципи демократії. За найменший непослух перед владним структурами, спроби захистити інтереси колгоспу чи колгоспників голова не тільки позбавлявся влади, а й засуджувався за статтями кримінального кодексу. Головне в чому звинувачували голів колгоспів, це витрати хліба на внутрішньогосподарські потреби більше 15%. Голова одного з колгоспів Березнегуватського району 4-5 центнерів зерна витратив для випікання хліба комбайнерам, замість того, щоб здати цей хліб державі. Райком партії і райвиконком вжили заходи до цього голови, знявши його з роботи і притягнувши до кримінальної відповідальності.

Лише влітку 1946 року в Миколаївській області було засуджено за кримінальними статтями 25 голів колгоспів [6, арк. 23]. У 1946 році в області було змінено 833 голови колгоспів. За 1946 рік і перший квартал 1947 року на Миколаївщині було засуджено 76 голів колгоспів [7, арк. 36].

На перше січня 1947 року тільки 15% голів правлінь колгоспів мали стаж роботи на посадах понад 3 роки. Не випадково секретар обкому партії А.П. Кириленко був змушений у серпні 1947 року визнати на пленумі: «В ряді районів області широко розповсюджена практика огульного, необґрунтованого притягнення голів колгоспів до судової відповідальності. За 7 місяців 1947 року в обласну прокуратуру надійшли справи на притягнення до судової відповідальності 41 голову колгоспів, в тому числі з Братського району 6 чол., Березанського 6, Єланецького 4, Привільнянського 4 [6, арк. 2].

Так, голова колгоспу імені Й. Сталіна Казанківського району

О.О. Покладова за порушення статуту сільгоспартілі була засуджена на 6 років за те, що без рішення загальних зборів колгоспників видала МТС 5 ц зерна, механіку МТС 50 кг ячменю, бригадиру тракторної бригади колгоспу 2 відра ячменю. Голова колгоспу «Перемога» Єланецького району А.С. Константиновський засуджений до 5 років позбавлення волі за те, що в березні 1947 р. під час проведення польових робіт на весняній сівбі замість того, щоб везти боротьбу за високий урожай, порушив агротехнічні правила посіву, сіючи в непідготовлений ґрунт, в результаті чого зерно було зверху непокритим [8, арк. 72]. До 4 років таборів засуджена голова колгоспу ім. 1 Травня Хабарова за те, що намагалася сховати під виглядом відходів 350 центнерів зерна [9].

Якщо спочатку партійно-державна номенклатура кваліфікувала факти приховування зерна як «антидержавні тенденції» та «антидержавні дії», то пізніше все відвертіше стала кваліфікувати це як «державний злочин», близький за змістом до терміну «ворог народу».

Для жителів села були встановлені «драконівські закони», що карали за крадіжку кількох кілограмів зерна, картоплі чи оберемка соломи на довготермінові ув'язнення. З особливою жорстокістю радянська влада накинулась на так званих крадіїв колгоспного зерна, які часто від голодного відчаю змушені були йти на подібний крок. По це говорить судова справа, що розглядалася на виїзній сесії Миколаївського обласного суду в селі Щербані Вознесенського району в грудні 1946 р. На лаву підсудних сіли колишні члени артілі ім. Е. Тельмана А.Д. Олександров, А.С. Яковлєва, Т.Л. Мукомол, що розкрадали зерно і переховували його в ямах. Суд засудив винуватців до розстрілу [10, 433].

Подібний показовий судовий процес відбувся 4-6 вересня 1947 року в селі Малинівці Новоодеського району, на який зігнали жителів сусідніх сіл. Вирок той же [11, арк.52].

В період голоду було порушено 179 кримінальних справ, за якими притягнуто до відповідальності 287, а заарештовано 223 особи.

У той же час представники партноменклатури всіх рангів без будь-якого сорому «залазили» до комор колгоспів, як у власну кишеню. Користуючись повною безкарністю і зловживаючи службовим становищем, вони безкоштовно або за сміхотворними цінами брали в колгоспах зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Ці зловживання підривали основу добробуту колгоспників, «розкладали» керівні колгоспні кадри, штовхали їх на всілякі беззаконня [9, арк. 72, 78].

За працю в сільськогосподарському виробництві колгоспники отримували символічну плату. У 1946 неврожайному році, в 260 колгоспах Жовтневого, Снігурівського, Березнегуватського, Варварівського, Очаківського, Тилігуло-Березанського, Широколанівського і Новоодеського районів видача на трудодень складала від 50 до 300 грамів з врахуванням використаного зерна на громадське харчування колгоспників під час збирання врожаю. Крім того, в районах області були колгоспи, які отримали низький урожай і видали на трудодень натурою зовсім незначну кількість хліба [12 ,арк. 134-135].

Постановою Ради Міністрів СРСР колгоспам, які не могли забезпечити себе насінням для сівби, дозволялося закуповувати його за договірними цінами. Ті господарства, в яких було насіння, прагнули продати його за роздрібними цінами, які були в десятки раз вищими за державні закупівельні. Один центнер ячменю, зокрема, коштував (закупівельна ціна) 8,05 крб., колгоспи ж згоджувалися продавати його за 130-240 крб., вівса, відповідно 7,05 крб. і 110-240 крб., проса 9-10 крб. і 125 крб., пшениці 14 крб. і 450 крб. [13, арк. 22, 23].

Виходило так, що колгоспи здавали державі фактично все зерно, включаючи посівний матеріал, за безцінь, а потім частину необхідного їм насіння купували за значно вищою ціною. З цією метою у держави бралися кредити, продовольчі позики, які не могли бути повернуті. У лютому 1946 року область отримала 3 255 тонн зерна на умовах повернення з врожаю 1946 року з нарахуванням 10 центнерів зерна на кожні 100 центнерів виданої позики [14, арк. 2]. Надана позика була недостатньою і не могла істотно вплинути на становище колгоспів, у яких перед цим повністю вилучили зерно.

Від безперспективності роботи в колгоспі у людей опускались руки. Незважаючи на різкі репресивні заходи, колгоспники намагались уникнути праці в колгоспному виробництві, отримуючи засоби до життя від заробітків на стороні чи на власному городі. З кожним роком у колгоспах області збільшувалась кількість колгоспів, які не виконували встановленого мінімуму трудових затрат у колгоспах (150 трудоднів).

Не отримуючи належних коштів від праці в колгоспному виробництві, селяни розраховували насамперед на присадибні ділянки, які давали їм до 75% грошового прибутку. Кожна зайва сотка землі була засобом до виживання. А держава в свою чергу прагнула всіляко обмежити приватновласницькі інстинкти селянина шляхом скорочення присадибних ділянок. Цій меті, зокрема, служила податкова політика, яка зводилася до обкладання податками кожного дерева і куща, що належали колгоспнику, встановлення обтяжливих норм здавання державі м'яса, молока і зерна з присадибного господарства.

19 вересня 1946 року ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів прийняли постанову «Про заходи ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», за якою в колгоспників вилучались «надлишки» понад встановленої норми. Виконання постанови було проведено в надзвичайно короткі строки. Вже 1 грудня 1946 року перший секретар обкому І.Філіпов інформував ЦК КП(б)У про те, що в області завершено обмір присадибних ділянок по всіх колгоспах [15, арк. 131].

В різних місцевостях ці норми були різними але не перевищували 0,61 га. Відрізали в селян від 0,01 до 0,10 га і більше. Відрізані ділянки землі, які неможливо було звести в один земельний масив, роками пустували, заростали бур'янами, засмічуючи територію. Вилучення надлишків проводилося оперативно, у рекордно стислі строки. У результаті прийнятих заходів у 109 895 дворах колгоспників, робітників, службовців Миколаївщини виявили «незаконно захоплені» землі загальною площею 14247 гектарів (тобто в середньому 7,7 соток на двір). Вже до початку 1947 року на Миколаївщині виявили і повернули колгоспам 17 тис. га артільних земель. І це в той час, коли на селі і в місті лютував страшний голод [16, 285].

Вилучені з дворів колгоспників земельні ділянки, як правило внаслідок черезсмужжя, не могли бути включені до масиву колгоспних земель. Такі заходи викликали справедливе обурення з боку колгоспників.

Як констатував А.П. Кириленко: «Ми зіштовхнулись з небажаними настроями колгоспників. Тільки приїхали на тік, як жінки чоловік 50 залишили роботу і підняли галас, висловлювали явні незадоволення, їх крик переростав у незадоволення заходами радянської влади [17, арк. 40].

До зростання труднощів у сільському господарстві призвели вкрай несприятливі метеорологічні умови. Зима 1945/46 років була малосніжною, з частими відлигами, а квітень, травень і червень найбільш посушливими за останні 50 років. Це призвело до ослаблення й загибелі значної частини посівів [18, арк. 105, арк. 15]. Не вистачало пального, техніки, робочої сили, насіння, фуражу, продовольства для хліборобів.

Незважаючи на вказані труднощі, в 1946 році весняний посів було проведено організовано, якісно і в стислі строки. План посіву ранніх колосових культур колгоспи виконали за 14 робочих днів, посіявши при цьому на 20900 га більше проти минулого року. Колгоспи області виконали план посіву зернових на 109,5%, технічних 96,5%, овочево-баштанних на 62%, кормових на 86,8%, всього 101,7% [19, арк. 22].

Вчасно були проведені прополювання посівів та інші необхідні агротехнічні заходи. Проте надії на одержання принаймні посереднього врожаю не справдилися. Очевидці згадують, що від посухи земля на полях потріскалась і перетворилась в каменюку.

В результаті несприятливих кліматичних умов зернові культури визріли на два-три тижні раніше, і відповідно на такий же термін пересунулись вперед строки збирання. План збирання за площею засіву був виконаний на 100%. Після косовиці і вивезення снопів колгоспники, сільські службовці, діти по декілька разів прочісували вже порожні лани, збираючи там загублені колоски. Спеціальні бригади розкопували нори польових мишей і ховрахів з метою пошуку зерна. Все зібране обліковувалось і звозилось до колгоспних комор.

Як свідчить телеграма, направлена Миколаївським обкомом і облвиконкомом 10 грудня 1946 року голові Ради Міністрів України і секретарю ЦК КП(б)У М.С. Хрущову: «В Жовтневому, Снігурівському, Березнегуватському, Варварівському, Очаківському, Тилігуло-Бере- занському, Широколанівському і Новоодеському районах Миколаївської області, що найбільше постраждали від посухи, врожай зернових культур у 1946 р. складав у середньому від 1,9 до 3 центнерів з одного гектару, а чимало колгоспів отримали ще нижчий врожай» [12, арк. 136-137].

Врожайність сільськогосподарських культур у перші післявоєнні роки визначалась за так званим принципом, коли напередодні косовиці спеціальні державні чиновники на окремих площах тієї чи іншої місцевості на око, вибірково встановлювали передбачувану кількість зерна, що його мали отримати з гектара. На основі таких сумнівних і, як правило, явно захищених на 30-40% даних про врожайність врешті-решт встановлювалися плани здачі зерна державі.

Для Миколаївщини остаточний план здачі хліба в державні засіки було затверджено на бюро обкому партії 8 липня 1946 року в кількості 261 270 тонн. У вказану цифру входили як обов'язкові поставки хліба, так і натуральна оплата колгоспами робіт, виконаних державними машинно-тракторними станціями, повернення насіннєвих позик, натуральний збір за помол зерна на млинах [20, арк. 73].

Кампанія по здачі хліба 1946 року розпочалась за заздалегідь відпрацьованою раніше схемою: різного роду наради, збори напередодні косовиці, агітаційний галас на шпальтах газет, соціалістичне змагання за право отримувати першу квитанцію про здачу хліба державі тощо. Вже 13 липня бюро затвердило графік для здачі хліба з врожаю 1946 року кожним районом по п'ятиденках [20, арк. 75].

25 липня 1946 року обком партії надіслав телеграму до всіх райкомів і райвиконкомів «Про хлібоздачу по районах області» такого змісту: «Виконуючи постанову Ради Міністрів СРСР, ЦК ВКП(б) від 15 липня

1944 року і постанову Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, доводимо до відома райвиконкомів і райкомів КП(б)У, що Рада Міністрів Союзу СРСР і Центральний Комітет ВКП(б) у вигляді заохочення виділить УРСР у випадку виконання державного плану хлібоздачі 10 мільйонів пудів хліба, з них 5 мільйонів залишить в розпорядженні виконкомів облради. У випадку, коли фактична заготівля по УРСР буде меншою 330 мільйонів пудів зерна, Рада Міністрів України втрачає право на отримання будь-якого зерна з фонду потреб зерна» [21, арк. 30].

Перші два місяці хлібозаготівельної кампанії завжди вважалися вирішальними. У врожайні роки в ці місяці в державні засіки надходило до 80% зібраного хліба. У 1946 році ситуація склалася інакше. Станом на 1 серпня 1946 року по області було заготовлено хліба 56 838 тонн або 17,6% річного плану хлібозаготівлі, в тому числі надійшло від колгоспів 45797 тонн або 16,9% річного плану і радгоспів 11 041 тонна або 21,6%. Особливо відставали Братський 9,1%, Володимирівський 11,3%, Березнегуватський 12,2%, Привільнянський 13,5%, Новобузький 14,5% райони [22,арк.15].

На 10 вересня план хлібоздачі по Миколаївській області було виконано лише на 44%, на приймальні пункти надійшло 141 245 тонн хліба. Братський район виконав план хлібоздачі лише на 31,8%, Широколанівський на 30,9%, Березанський на 25,3% [23, арк. 6]. На бюро обкому було заявлено: «Мають місце факти, коли колгосп здав 92 тонни державі, проти плану 1000 тонн, а насіння засипав повністю під озимі і ярові. Насіння засипано за потребами колгоспу, а це неправильні дії. Ми повинні взяти в колгоспі незаконно засипане насіння. А якщо їм потрібне буде насіння, ми їм дамо, яке вони повинні будуть повернути в порядку повернення кредиту» [23, арк. 6]. Відмічалось, що низькими темпами йде хлібоздача колгоспниками хліба з присадибних ділянок. Бюро обкому вимагало суворо карати винуватців, які під будь-якими відмовами намагалися притримати хліб.

Колгоспи здали державі все, що могли реально здати, залишивши мінімум зерна на насіння, харчування та фураж. Виконання явно нереального плану означало поставити село на межу вимирання, різко скоротити поголів'я худоби, позбавити колгоспи насіння для весняної посівної кампанії 1947 року.

Але ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У вимагали від Миколаївського обкому партії негайного виконання всіх зобов'язань по хлібозаготівлі. 10 жовтня 1946 року доповідь Миколаївського обкому партії «Про хід виконання плану хлібозаготівлі» слухали на засіданні ЦК КП(б)У. У прийнятій постанові вказувалось, що секретар обкому партії Філіпов, голова облвиконкому Борисов, уповноважений Міністерства заготівель Павлюченко незадовільно керують хлібозаготівлею, не зробили потрібних висновків з попередження ЦК ВКП(б) і не прийняли всіх необхідних заходів для того, щоб виправити положення з хлібозаготівлею і забезпечити максимальне надходження зерна по плану хлібозаготівель. репресивний тоталітарний село голод

В результаті цього повідомляв у ЦК КП(б)У, Раду Міністрів УРСР про хід заготівельної кампанії в Миколаївській області уповноважений ЦК ВКП(б): «Хлібозаготівлі проходять незадовільно, на 20 жовтня план виконаний на 52,4%. Перевірки на місцях виявили численні факти засипання товарного хліба в насіннєві фонди, затримки під різними приводами продовольчого зерна на колгоспних складах» [3,8]. «Хлібозаготівлі протягом жовтня в Миколаївській області проводились надто низькими темпами, з п'ятиденки в п'ятиденку знижувалися. Мали місце факти саботажу хлібоздачі, приховування, розкрадання хліба у держави, який потрібно було здавати. На місцях окремі партійні, радянські організації нічого цього не помічають, в окремих випадках навіть сприяють таким антидержавним діям». ЦК КП(б)У вимагав від обкому партії негайного посилання на місця численних комісій, які б виявляли хліб і вимагали негайної його здачі [24, арк. 16].

Вже через декілька днів, проводячи нараду в Миколаївському обкомі партії з секретарями райкомів, Філіпов вказував: «ЦК вимагає карати людей, які за різними приводами затримують хліб, забуваючи про важливі завдання держави, карати і встановлювати певний строк, щоб виявлений хліб було здано, після цього не повинно бути розмов, чому не виконано рішення обкому і ЦК партії про здачу всього хліба» [25, арк. 47].

«Потрібно завести порядок, як вимагає ЦК вказував секретар обкому партії Філіпов на нараді з головами колгоспів і радгоспів області, з 1 числа прийняти будь-які заходи: карати, виключати із партії, віддавати під суд, але потрібно зробити так, щоб не було жодного колгоспу, який би не вивозив хліб, щоб розглядали не вивіз хліба як надзвичайну подію. З першого числа доповідати: скільки колгоспів не брали участь, чому, які заходи прийняті в райкомі, райвиконкомі, сільській раді. Доки так гостро не поставимо питання, хліб буде йти такими темпами тому, що немає причини, щоб колгоспи хліб не вивозили. Без цього не можна, нас примушують зверху» [26,арк.16].

Як відмічалося на серпневому Пленумі ЦК КП(б)У, у 1946 році за 5 років в Миколаївській області змінилось 83% голів райвиконкомів [27, арк. 42-43]. Як тут не погодитись з твердженням радянського історика І.М. Волкова про те, що наростання опору хлібозаготівлям вело в свою чергу до посилення репресій і передусім голів колгоспів. «Ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягла таких масштабів, як у 1946-1947 рр.» [28, 232].

Для роботи по хлібозаготівлі в райони терміново на 2-3 місяці направлялися уповноважені з числа відповідальних працівників обкому партії і облвиконкому. Перед ними було поставлено одне завдання: будь-якими шляхами і методами домогтись виконання плану хлібоздачі. Тому уповноважені, виконуючи поставлене завдання, не зупинялись перед крайніми заходами щодо притягнення до партійної, адміністративної чи навіть судової відповідальності керівників нижчого рангу, які намагалися зберегти принаймні мінімальну кількість зерна в своєму колгоспі, сільраді чи районі. Доповідної уповноваженого на керівника в обком партії було досить, щоб через кілька днів людина опинилась без партквитка і без роботи.

За уповноваженими по хлібозаготівлях з обкомів і райкомів партії в свою чергу наглядали контролери з органів МДБ, МВС, які надсилали «компромат» вже на них. Так, у доповідній записці начальника обласного управління МДБ обкому партії вказувалось: «В ряді районів уповноважені діють не досить енергійно, в результаті чого належні до здачі державі зернові і олійні культури вивозяться незадовільно. Не подолано опір керівників ряду колгоспів. Далі йшов перелік посадових осіб, які на думку начальника управління не виявляють належної активності по «викачуванню» хліба» [29, арк. 15].

Населення Миколаївщини намагалося активно протидіяти хлібозаготівельним кампаніям. Так, постанова бюро Миколаївсько- го обкому КП(б)У від 6 серпня 1947 року повідомляла про факти виведення з ладу молотильних агрегатів у Баштанському районі, а також про те, що «залишки ворожих елементів з числа колишніх «куркулів», колишніх німецьких посібників та сектантів в колгоспах Баштанського району ведуть антирадянську агітацію, прихований саботаж, а в ряді випадків проявляють активні дії у вигляді диверсійних актів. Проводячи антирадянську агітацію, ворожі елементи розповсюджують анонімні листи і листівки. На ім'я першого секретаря РК КП(б)У т. Романова та райуповмінзага т. Колесникова були надіслані анонімні листи з погрозами, що якщо Романов і Колесников будуть вимагати з колгоспів виконання плану здачі хлібозаготівель, то вони будуть вбиті» [30, арк. 8].

В колгоспі «Політвідділ» Тилігуло-Березанського району в барабан комбайну були вкинуті вили і комбайн було виведено з ладу. В колгоспі ім. Ватутіна Снігурівського району при обмолоті в снопи вкладалася проволока, щоб вивести з ладу молотильний апарат. А 3 серпня 1947 року було зроблено підпал, в результаті якого згоріла солома та необмолочене жито [30, арк. 10].

Ще однією формою протидії існуючому режиму було поширення чуток про початок війни з капіталістичними країнами (в основному з США, Англією та Туреччиною), у якій Радянський Союз мав неминуче зазнати поразки [31, 381]. Жителі Миколаївської області говорили таке: «При німцях було хліба скільки завгодно, а зараз ми голодуємо, тому, що весь хліб від нас забирають. Хоч би швидше була війна, може б прийшла інша влада і стало краще» [32, арк. 34].

Не кращою на території Миколаївської області була ситуація зі збором урожаю овочів. На обласній нараді представників колгоспів вказувалось, що отримано надто низький урожай овочів [33, арк. 23].

У зв'язку з неврожаєм у колгоспах і радгоспах склалось вкрай незадовільне становище з кормами для худоби. Внаслідок такого становища з кормами, а також виключно тяжких умов пасовищного утримання почався падіж худоби. Щоб не допустити цього, влада дозволила масовий забій худоби. Колгоспникам, які виконали план по здачі м'яса за 1946 рік, дозволялось здавати його в рахунок 1947 року, в результаті чого відбулося скорочення поголів'я.

Поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на початку зими в області склалося катастрофічне положення з кормами. Про це переконливо свідчить лист Миколаївського обласного відділу тваринництва в Міністерство тваринництва УРСР від 29 листопада 1946 року з проханням виділити фуражної позики в кількості 1 тис. тонн, оскільки в зв'язку з засухою більшість колгоспів області зовсім не мають зернофуражу для відгодівлі свиней, і тому маточне поголів'я свиноферм у ряді районів області перебуває у виснаженому стані. Через те, що після цього листа Міністерство не надало реальної допомоги, обласний відділ тваринництва знову 30 грудня 1946 року звернувся вже з телеграмою особисто до Міністра тваринництва УРСР з проханням «виділити хоча б макуху Миколаївського олійного заводу, оскільки через відсутність кормів маточне поголів'я свиней південних районів під загрозою загибелі» [35, арк. 42-43].

Міністерство тваринництва не могло надати дійової допомоги найбільш постраждалим районам через те, що не мало права розпоряджатись фондами. Воно лише порадило посилити охорону наявних кормів. І знову винними опинилися колгоспники.

У березні 1947 року обком партії констатував, що в тваринництві справи дуже погані. За 1946 рік державний план розвитку тваринництва не виконано по жодному з показників. У порівнянні з 1940 роком в області є в наявності лише 53% великої худоби, корів 46, волів 46, овець і кіз 46, свиней 14% [36, арк. 10].

Затримання видачі колгоспам зерна на трудодні, економія хліба шляхом скорочення пайкового продажу, повне припинення використання зерна на фураж не дали бажаних результатів. Незважаючи на всі зусилля командної системи план по хлібозаготівлі було виконано на 65,2%, а в окремих районах на 51-57% [36, арк. 74].

Ігнорування потреб жителів області, намагання будь-якою ціною виконати спущений згори план далося взнаки вже в грудні 1946 року, коли партійно-радянське керівництво було поставлено перед проблемою, де взяти продовольство для голодуючого населення.

10 грудня 1946 року перший секретар обкому партії І.Філіпов і заступник облвиконкому К.Бровенко звернулися з листом до Голови Ради Міністрів УРСР, в якому писали: «У зв'язку з дуже тяжким положенням у колгоспах, що постраждали від посухи, облвиконком і обком партії просять Раду Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У надати продовольчу позику для колгоспників області в розмірі 11 730 тонн, у тому числі для колгоспників районів, які найбільш постраждали від посухи 5 550 тонн на період з грудня 1946 по липень 1947 року з розрахунку по 300 грамів хліба на людину [37, арк. 136-137].

Керівництво республіки, особисто М.С. Хрущов, намагалися якось полегшити становище голодуючих. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, що менш постраждали від засухи. Для організації харчування дітей в Миколаївську область, як найбільш потерпілу, була направлена спеціальна урядова комісія [38, арк. 133]. Союзний фонд виділив як позику 60 тис. тонн продовольчої продукції. Це дало можливість організувати на польових станах під час весняних робіт громадське харчування.

Для організації польових кампаній 1947 року колгоспам України була надана насіннєва позика в розмірі 35 млн. пудів, що становило майже половину потреб республіки в насінні. Але допомога була недостатньою. Тому Хрущов звернувся до Москви і попросив додатково виділити продовольчі позики, щоб забезпечити бодай 100-200 г хліба на день дітям, хворим на дистрофію, інвалідам. В цьому йому було відмовлено. Через те, що з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіння, то на 1 березня 1947 року господарства були забезпечені насінням лише на 60,6% [39, арк. 35]. Як переконливо свідчать факти, цього було явно недостатньо.

У грудні-січні 1947 року в селах Миколаївщини з'явилися десятки тисяч опухлих від недоїдання людей, з міських лікарень почали надходити повідомлення про померлих від дистрофії. Так, начальник Очаківського РВ НКДБ майор Максимов ставив до відома секретаря Очаківського КП(б)У Федосова, що в селі Покровка Іванівської сільради декілька селян голодує. А четверо дітей жительки села Соболь намагалися покінчити життя самогубством (повіситись), через те, що пухнуть з голоду.

Максимов повідомляв секретаря райкому партії про деякі витяги з листів жителів району до своїх рідних в Червону армію. Жителька села Куцуруб А.Н. Загребельна писала в листі: «Вася, живемо погано, не лише ми, а й усі люди. Приходить весна, картоплі нема, хліба нема і нічим сіяти, працювали в колгоспі, а нічого не отримали, як далі жити, не знаю...». К.В. Форманюк з села Дмитрівки писав: «Народ ведуть на голодну смерть. Від недоїдання я не можу на ногах ходити». М. Янковська з села Баланове: «Вася, подивився б ти, як у нас живуть люди, вже багато є опухлих, багато сімей вже повиїжджало, виїхало вже 12 сімей, ми також думаємо виїхати, бо з голоду вмирати не будемо, а продати нема нічого». Євдокія Гаврилівна Лата з села Куцуруб: «Вася, в с. Куцуруб голод нині, як у 1933 році, а до врожаю ще далеко. Ми дуже голодуємо, немає ні грошей, ні хліба» [40, 214].

В результаті голоду на території Миколаївської області мали місце факти людоїдства. Чимало жителів Миколаївщини були хворі на дистрофію. По даних МВС на 20 вересня 1947 року в області було 79 039 чол. хворих, за цей час померло 262 чоловіка [40, 49].

На нараді про наслідки 1946 року і завдання на 1947 рік партійне керівництво області змушене визнати факт початку масового голоду, хоча його причини пояснювалися лише засухою і неврожаєм.

Шукаючи порятунку від голоду, тисячі колгоспників східних і південних областей їздили у західноукраїнські землі, де врожай видався набагато кращим і купували хліб або вимінювали його на різні речі. У газеті «Голос України» було опубліковано декілька доповідних записок, направлених у 1946 році секретарем Львівського обкому партії І.С. Грушецьким та завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК КП(б)У В.Я. Варшавським секретарю ЦК КП(б)У Д.С. Коротченко.

В них повідомлялося про величезний наплив колгоспників з Одеської, Миколаївської, Київської та інших областей, а також з півдня Російської Федерації вже влітку 1946 року. Особливо непокоїла партійних можновладців та обставина, що особи, які прибули з східних областей, розповідали правду про становище в своїх колгоспах та голод. Такі «провокаційні» розповіді ускладнювали проведення владою агітації серед західноукраїнського селянства за колективізацією сільського господарства. Для того, щоб не допустити приїзду колгоспників зі сходу, у Львівській та інших областях Західної України на залізничних станціях діяли загороджувальні групи співробітників транспортної міліції. Людей знімали з поїздів і відправляли назад, за місцем проживання, конфісковували закуплений хліб, штрафували.

Щоб прохарчуватись, люди часто несли на базар останню одежину, сподіваючись продати чи обміняти на щось їстівне. Ціна хлібини на чорному ринку доходила до середньомісячної платні робітника чи службовця. Доведені до відчаю, люди переступали моральні принципи, йшли на злочини. Крадіжки, пограбування стали звичним явищем. Мали місце випадки крадіжок державного хліба з пунктів «Заготзерно», з колгоспних комор та складів радгоспів. Так, наприклад за три місяці 1947 року в області зареєстровано 1 116 випадків крадіжок хліба з пунктів «Заготзерно». Усього було розкрадено 4 475 кг зерна, з них затримано та повернено 2 281 кг.

За вказівкою обласного комітету партії у всіх населених пунктах було створено групи самооборони до складу яких входили партійні, радянські, комсомольські активісти, яким видано озброєння. Робилось це з метою наведення порядку, так як почастішали випадки нападів та пограбувань громадської, соціалістичної власності та власності колгоспів, кооперацій, інших державних та громадських організацій [41, арк. 39].

Коли на полях Миколаївщини достигав хліб врожаю 1947 року, почалися масові крадіжки зерна. За 20 днів липня в Україні було викрито 4 138 випадків крадіжок, з них у Миколаївській області 297. В основному це було зрізування ще не достиглих колосків. З них люди готували затірку і таким чином рятувалися від голодної смерті [42].

В цей час згідно з законом від 7 серпня 1932 року, що дістав у народі назву «закон про п'ять колосків», кожний заарештований за дрібні крадіжки зерна отримував строки ув'язнення від 5 до 10 років.

Голод, що охопив Миколаївщину, співпав з проведенням такої важливої кампанії, як вибори до Верховної Ради УРСР. Обком партії виявив занепокоєння тим, щоб невдоволення людей продовольчим становищем не позначилося на заздалегідь запрограмованих результатах виборчої кампанії.

Тому партійними, радянськими органами області було зроблено все можливе, щоб виборча кампанія пройшла без будь-яких інцидентів. Скликалися пленуми, проводились засідання бюро, спеціальні наради, збори пропагандистів і агітаторів, де йшов детальний інструктаж, як нейтралізувати протести людей проти тоталітарної системи, що в мирний час довела країну до голоду. Зовні вибори пройшли спокійно. Як і в попередні роки за блок комуністів і безпартійних проголосували 99,9% виборців. Проте бюро обкому партії змушене визнати і такий факт, що в значній кількості бюлетенів, які були вилучені з виборчих урн, мало місце ряд приписок, залишених виборцями: «Товаришу депутат! Дайте хліба гину!», «Буду голосувати за того, хто дає життя, а не голод», «Дайте хліба голодному народу України», «Їсти хочу дуже, дайте хліба» [4, арк. 52].

Тим часом ситуація у населених пунктах області ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряк, що лишились на колгоспних полях після збирання. Їли кору дерев, дрібних гризунів, собак тощо.

Особливо відчутним стали наслідки голоду навесні 1947 року, коли були вичерпані останні продовольчі запаси. Саме в цей період були переповнені лікувальні заклади області з діагнозом хворих «дистрофія». Жителів сільських населених пунктів майже не брали до лікарень, так як всі вони були перевантажені міськими голодуючими. Органи охорони здоров'я області не фіксували кількість хворих на дистрофію та померлих з таким діагнозом.

Репресії проти селянства продовжувались і після голоду 1946-1947 років. У зведенні про хід виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 року «Про відповідальність за ухилення від суспільно-корисної праці і за ведення антигромадського паразитичного способу життя в сільському господарстві» та наказу МВС СРСР №00631 від 4 червня 1948 року про виселення у віддалені райони країни осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя» йшлося про 11,5 тис. осіб, направлених на спецпоселення. З Миколаївської області було відправлено на спецпоселення 81 «указник» та 34 членів їх родин [43, 73-74]. Зазначимо, що виселяли, переважно, колгоспників за не вироблення обов'язкового «мінімуму» трудоднів.

Робота по виконанню Указу набула широких розмірів. На колгоспних зборах громадські вироки виносилися тим, кого кваліфікували як дармоїдів, і до липня 1950 року на Миколаївщині «громадські вироки» про виселення за межі України було застосовано до 121 родини [10, 95].

Кількість арештованих та репресованих в післявоєнний період на Миколаївщині становила 2 415 осіб. В Арбузинському районі 107, у Баштанському 157, у Братському 115, у Березнегуватському 160, у Варварівському 160, у Веселинівському 70, у Вознесенському 220, у Володимирівському 80, в Єланецькому 98, у Казанківському 150, в Очаківському 172, у Жовтневому 130, у Лисогірському 88, у Новобузькому 190, у Новоодеському 180, у Привільнянському 100, у Снігурівському 123, у Тилігуло-Березанському 95, у Широколанівському 20 [44, арк. 7-39].

Репресивна система тоталітарної держави «працювала» післявоєнний період. Одним із її проявів став голодомор 1946-1947 років на Миколаївщині та пов'язані з ним репресії сільського населення області.

Джерела та література

1. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО). Ф.7. Оп.1. Спр. 136

2. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 140.

3. Маковійчук Ш.М., Пилявець Ю.Г. Голод 1946-1947 років на Україні // Сторінки історії України XX століття. К.: Освіта, 1992.

4. ДАМО. Ф. 7. Оп. 1. Спр. 234.

5. ДАМО Ф. 7. Оп. 64а. Спр. 6.

6. ДАМО. Ф. 7. Оп. 1. Спр. 207.

7. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 1. Оп. 23. Спр. 4806.

8. ДАМО. Ф. 7. Оп. 1. Спр. 203.

9. Південна правда. 1946. 16 листопада.

10. Шитюк М.М. У перше повоєнне десятиліття (1944-1954 рр.) // Мико- лаївщина: літопис історичних подій. Херсон: ОЛДІ плюс, 2002.

11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ( далі ЦДАВО України). Ф. 2 Оп. 7 Спр. 4358.

12. ДАМО. Ф. 7. Оп.4. Спр. 270.

13. ЦДАВО України. Ф.2. Оп. 7. Спр. 5957.

14. ЦДАВО України. Ф.2. Оп. 7. Спр. 151.

15. ЦДАВО України. Ф.2. Оп. 4. Спр. 244.

16. Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Миколаївщина: погляд крізь століття.

— Миколаїв, 1994.

17. ДАМО. Ф.1. Оп. 1. Спр. 235.

18. ЦДАВО України. Ф. 582. Оп. 16. Спр. 229.

19. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 141.

20. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 155.

21. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 156.

22. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 175.

23. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 177.

24. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 184.

25. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 183.

26. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 235.

27. ЦДАВО України. Ф. 4970. Оп. 1. Спр. 16.

28. Волков И.М. Трудовой подвиг советского крестьянства в послевоенные годы. Колхозы СРСР в 1946-1950 гг. М.: Наука, 1972.

29. ДАМО. Ф.7. Оп. 4. Спр. 131.

30. ДАМО Ф.7. Оп. 64а. Спр. 6.

31. Рабенчук О. Морально-психологічний стан та реакція населення України на голод 1946-1947 рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. К.: Інститут історії України НАН, 2005.

32. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 4557.

33. ДАМО. Ф.7. Оп. 1. Спр. 228.

34. ЦДАВО України. Ф. 4970. Оп. 1. Спр. 16.

35. ЦДАВО України. Ф. 4970. Оп. 1. Спр. 189.

36. ЦДАВО України. Ф. 4970. Оп.4. Спр. 270.

37. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп.7. Спр. 439.

38. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп.7. Спр. 4874.

39. Шитюк М.М. Селянство Миколаївщини в період голоду 1946-1947 років // Селянство Півдня України: історія і сучасність. Миколаїв: МДУ,

2003.

40. ДАМО. Ф. 62. Оп. 62-2. Спр. 22.

41. Голос України. 1995. 3 червня.

42. Винниченко І.І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. К.: Рада, 1994. С. 73-74.

43. Підраховано за: Державний архів служби безпеки України. Спр. 476.

Размещено на Allbest.ru