Історико-політичні чинники формування політики Індії щодо країн пострадянського простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-політичні чинники формування політики Індії щодо країн пострадянського простору

Розпад Радянського Союзу, крах біполярної системи міжнародних відносин і зникнення з міжнародної арени одного з центрів сили, що чинив вплив на всі світові процеси та був головним орієнтиром і стратегічним союзником для багатьох держав «третього світу», ознаменували собою завершення ери двовладдя і початок епохи формування нового світового порядку.

В цьому контексті зміна головних якісних характеристик та пріоритетів зовнішньої політики Індії, що відбулася після руйнації двополюсного світового порядку, її суверенізація та деідеологізація, призвели до формування сучасної зовнішньої політики Республіки, як нової політичної реальності, що докорінно відрізняється від політики офіційного Делі часів біполярної системи міжнародних відносин та потребує уважного вивчення із застосуванням підходів та методів політологічної науки.

Основи політики Індії щодо країн пострадянського простору було закладено в другій половині ХХ ст. в рамках відносин Республіки з Радянським Союзом, адже досвід двостороннього індо-радянського співробітництва став підґрунтям формування відносин Індії з цими державами в постбіполярний період.

Слід зазначити, що засади зовнішньої політики Індії формувалася під впливом ідеології Джавахарлала Неру, головними постулатами якої стали не лише необхідність забезпечення швидкого внутрішнього соціально- економічного розвитку країни, але й убезпечення її від втручання ззовні. Головну загрозу Дж. Неру вбачав у тому, що Республіка може стати «жертвою» протистояння між США та СРСР, зокрема, втручання наддержав у внутрішні справи країни. Для того аби дистанціонувати Індію від подій «холодної війни» в 1955 році, на Бандунзькій конференції, Неру висуває ідею створення «Руху неприєднання», тобто ідею об'єднання зусиль країн третього світу в частині протистояння впливу наддержав шляхом дотримання нейтралітету в блоковому протистоянні [1,41].Такий підхід, на думку автора, уособлював спробу перенести на зовнішню політику Республіки концептуальний зміст боротьби індійського народу за незалежність, що мала високий ідейний та духовний характер. І саме це стало основою зовнішньої політики Індії у 1950-1960-х роках. У цей же період формується низка зовнішньополітичних концепцій, які в подальшому суттєво впливали на міжнародні відносини Республіки.

Після здобуття незалежності Індія формувала партнерство з іншими державами (в т.ч. Радянським Союзом) на основі головних зовнішньополітичних концепцій на яких базується політика Республіки.

Спільною рисою таких концепцій стало те, що всі вони були сформовані на підставі однієї з головних ідей буддистської релігії - принципу «ахімси» (тобто - «ненасилля»), який у соціально-політичному контексті означає неможливість завдання шкоди іншій стороні в будь-якій формі.

Зокрема, можемо визначити, що політика Республіки щодо СРСР, а згодом і щодо країн пострадянського простору, базувалась на так званих «принципах Панча Шила», певного світоглядного виміру, який сформувався у індійського народу за часів ненасильницької національно- визвольної боротьби за незалежність під проводом Дж. Неру.

Концепція «неприєднання та позитивного нейтралітету» була сформована індійським керівництвом в 1955 році з метою убезпечити Республіку від залучення до блокового протистояння між СРСР та США в умовах холодної війни. В основу зазначеної концепції було покладено міжнародно-правовий принцип нейтралітету, тобто відмови держави від участі у війні, або в мирний час - відмова від участі у військових організаціях та блоках. При цьому, така відмова не мала означати самоізоляцію Індії від подій у світі, а передбачала її активну участь в міжнародних відносинах відповідно до національних інтересів країни без приєднання до будь-яких військово-політичних блоків, очолених однією з наддержав - США чи СРСР. Основні принципи концепції неприєднання та позитивного нейтралізму, а саме антирасизм, антиколоніалізм, неучасть у військових блоках, повага права держав на колективну та самостійну оборону, відмова від використання права держави на колективну чи самостійну оборону в інтересах будь-якої великої держави, мирне співіснування держав, всезагальне роззброєння та ліквідація зброї масового знищення, право на незалежне формування власної позиції держави щодо будь-яких міжнародних питань та деякі інші були закріплені в підсумкових документах Бандунзької конференції 1955 року та фактично стали головними постулатами Руху неприєднання.

Одночасно з концепцією неприєднання та позитивного нейтралізму в зовнішній політиці Індії розвивалась концепція «васудхайва кутумба- кам» - «світ, як велика родина».

Суть зовнішньополітичної концепції «васудхайва кутумбакам» полягала у тому, що всі держави світу, як члени єдиної родини, мають об'єднатися в боротьбі з загрозами, які виникають в процесі світової еволюції. Ця концепція базується на принципах плюралізму, синергізму та співіснування, що складають основу національної ідентичності самої Індії. Саме в контексті даної концепції формується уявлення індійськими зовнішньополітичними колами та науковцями про неподільність безпеки для всіх, логічним вираженням якої стали доктрини ненасилля та всезагального роззброєння, а також принцип мирного співіснування.

Фактично, концепція базується на формулюванні «світ єдиний і безпека його неподільна». Ідея ненасилля, як головна передумова забезпечення миру у світі доповнюється з часом необхідністю розвивати дружні відносини між усіма націями.

Зазначені принципи зовнішньої політики Індії стали наріжним каменем політики Республіки щодо СРСР та згодом - щодо держав пострадянського простору. Вони були відображені в укладених сторонами спільних міжнародних документах - договорах, деклараціях меморандумах тощо.

В цьому контексті, показовим є те, що навіть Московська Декларація про захист багатонаціональних держав від 30 червня 1994 року, підписана керівниками Індії та Росії, містила заклики до збереження суверенітету та територіальної цілісності багатонаціональних держав, єдності та мирного співіснування [2].

Зазначені вище концепції зовнішньої політики Республіки мали значний вплив на сферу «реальної політики» та реалізацію практичних зовнішньополітичних завдань держави, зокрема щодо її відносин з Радянським Союзом у 1970-1980-х роках.

Напружена міжнародна ситуація, яка була спричинена «холодною війною» між СРСР та США, регіональні військові конфлікти, зокрема найбільші - з Пакистаном та Китаєм, змусили індійське керівництво до пошуку шляхів гарантування територіальної цілісності держави та захисту її сухопутних і морських кордонів. Беручи до уваги той факт, що Республіка довгий час була колонією Британської імперії, вона не мала національних засобів захисту власних інтересів та державної безпеки, який був життєво необхідним. В умовах біполярної системи, реалізація національних інтересів Індії в найбільш повному обсязі була можливою за умови союзництва з однією з наддержав. Враховуючи пропакистанську позицію США в індо-пакистанському конфлікті, таким союзником для Республіки став саме СРСР.

В таких умовах 9 серпня 1971 року було укладено індо-радянський Договір про мир, дружбу і співпрацю, який при формальному збереженні нейтралітету, ознаменував, на нашу думку, нову сторінку розвитку зовнішньої політики Індії - раціональної [3].

Після підписання індо-радянського Договору про мир, дружбу й співробітництво, не дивлячись на збереження індійських позицій в рамках Руху неприєднання та декларативного невтручання в процеси протистояння між СРСР та США, де-факто, Республіка ставала «сателітом» Радянського Союзу, в обмін на певні безпекові гарантії, в тому числі й стратегічного характеру - надання радянського сприяння в розвитку індійського національного військово-промислового комплексу.

Договір також визначав головні сфери співробітництва Республіки з радянською стороною, а саме: політичну, економічну та військово- технічну, які стали домінантними у відносинах двох держав на тривалий період.

Таким чином, враховуючи політичні, економічні та безпекові реалії біполярної системи міжнародних відносин, головними напрямками співробітництва Індії з СРСР у 1970-1980-х роках були політичний (в т.ч. військово-політичний) та економічний.

При цьому, зовнішня політика Республіки, на думку автора, здійснювалася на двох рівнях - регіональному та міжнародному, з переважним домінуванням першого рівня. На глобальному рівні, Індія, не маючи власних потужностей, використовувала міць та авторитет СРСР для захисту своїх інтересів. На регіональному ж рівні, навпаки, прагнула максимального обмеження впливу наддержав, а також Китаю і Пакистану. На користь цієї тези, на нашу думку, зокрема свідчить те, що Республіка тривалий час відмовлялася від можливої участі посередників, в тому числі й СРСР, у врегулюванні кашмірської проблеми з Пакистаном.

Політичний авторитет, військові потужності та економічні можливості Радянського Союзу, в цьому контексті, мали відіграти визначальну роль. Зокрема, в другій половині 80-х років ХХ ст. відносини між Індією та СРСР продовжували активно розвиватися у всіх основних сферах політичного співробітництва. Протягом 1985-1988 років щорічно проводилися індійсько-радянські зустрічі на високому рівні, у ході яких було підписано низку важливих документів.

Прийнята лідерами Індії Р.Ганді та СРСР М.Горбачовим Делійська Декларація про принципи вільного від ядерної зброї та ненасильницького світу 1986 року, згідно з вищезазначеними концепціями, проголошувала відмову сторін від застосування сили чи загрози застосування сили, містила положення про пріоритет людського життя як найвищої цінності, взаєморозуміння і довіри, принципи вільного від ядерної зброї ненасильницького світу тощо [4,453-454].

Поряд з цим було підписано такі важливі документи як Угода про основні напрямки економічного, торгівельного та науково-технічного співробітництва на період до 2000 року, а також ряд індійсько-радянських угод в галузі атомної енергетики та мирного освоєння космосу тощо.

В 1989 році, за підтримки правої БДП та лівих Комуністичної партії Індії та Комуністичної партії Індії (марксистської), перемогу на парламентських виборах в Республіці отримав блок опозиційних до ІНК партій під назвою Національний фронт. В грудні 1989 року було сформовано коаліційний уряд, який очолив лідер Національного фронту Вішвант Пратап Сінгх [5,321].

Визначальним для індо-радянських відносин того періоду став офіційний візит в липні 1990 року Прем'єр-міністра Індії В.П.Сінгха до Москви. Зокрема, сторони засвідчили наміри проводити й надалі активну двосторонню співпрацю. На виконання досягнутих під час візиту Міністра закордонних справ Індії до СРСР в грудні 1990 року домовленостей, сторони погодились на продовження Договору про мир, дружбу і співробітництво 1971 року, не на 5 років, як це передбачав сам документ, а на 20 років [6,22].

Цей факт став особливо важливим для розвитку індо-радянського партнерства, враховуючи, що у 80-х роках ХХ ст. США почали перегляд своєї політики в Південній Азії на користь Індії. Зокрема, це знайшло своє відображення в зміні американської позиції щодо кашмірського питання. Стало зрозуміло, що із наближенням до завершення «холодної війни» стратегічне значення Пакистану для США поступово зменшується. Така позиція США сприяла зменшенню негативних настроїв індійців щодо Сполучених Штатів Америки, як головного спонсора та лобіста інтересів ворожого Республіці Пакистану та, на думку автора, стала першою передумовою, що уможливила зміну основних зовнішньополітичних пріоритетів Індії щодо СРСР, згодом і щодо країн пострадянського простору, в першу чергу - Росії.

При цьому, на той момент, розвиток відносин з СРСР, як свідчать наведені нижче факти, для Республіки залишався пріоритетним напрямом зовнішньої політики.

Так, союз з Москвою розцінювався як гарантія безпеки Індії, тому Республіка об'єктивно була зацікавлена в збереженні територіальної цілісності СРСР та зміцненні його авторитету на міжнародній арені. Під час зустрічі Прем'єр-міністра В.П.Сінгха з Президентом СРСР М. Горбачовим в липні 1990 року, глава індійського уряду зазначив, що єдність радянської держави має бути поза будь-якими сумнівами й що вона має особливе значення для Індії, для радянських народів та для всієї міжнародної спільноти [6,22].

Загалом, в кінці 80-х років ХХ ст. та в ході останніх індійсько- радянських зустрічей на вищому рівні, сторони неодноразово підтверджували прагнення активно переходити до нових форм та методів співробітництва як на міжнародній арені так і до поглиблення прямих двосторонніх контактів між органами законодавчої та виконавчої влади обох держав, міністерствами, відомствами та підприємствами.

Таким чином, після здобуття незалежності Індії, зовнішньополітична стратегія Республіки пройшла складний шлях формування - від ідеалістичних ідей мирного співіснування з усіма учасниками міжнародних відносин і збереження повного нейтралітету в «холодній війні» до ідей реалізму, формування раціонального підходу до забезпечення національних інтересів держави, враховуючи специфіку структури біполярної системи міжнародних відносин, з залученням підтримки однієї з наддержав - СРСР.

Економічна взаємодія, яка складала ще один напрямок відносин між Індією та Радянським Союзом до розпаду останнього, мала два основних виміри: політико-економічний та взаєморозрахунки за постачання енергетичних ресурсів.

Дж.Неру став ідеологом побудови економіки особливого «змішаного» типу, з особливою роллю держави у ній. Держава посилювала свій вплив в економічному секторі як власник активів у стратегічно важливих галузях та шляхом встановлення рамкових законодавчих обмежень для приватного бізнесу. Це означало зміцнення регулятивної ролі держави в економіці [7,11].

Слід зазначити, що на рівні з політичним співробітництвом інтереси Індії та СРСР перетиналися в такій важливій практичній сфері міжнародного співробітництва як енергетична співпраця. Власне, основу радянського імпорту до Республіки складали нафта та нафтопродукти. Так, в середині 1980-х років до 90% радянського експорту в Індію становили саме енергоресурси [8,39].

Саме тому, в контексті індо-радянського співробітництва, Індія також приділяла значну увагу питанню надання збоку СРСР гарантій в частині постачання енергоресурсів до Республіки.

В той же час, поставки нафти та нафтопродуктів в Індію також здійснювалися з Іраку, як виплата боргу за радянськими кредитами. Після введення санкцій Ради Безпеки ООН проти Іраку в 1991 році, в зв'язку з його вторгненням до Кувейту, СРСР, з об'єктивних причин, припинив поставки нафти до Республіки. В Москву терміново прибув Міністр закордонних справ Індії І.К.Гуджрал. В ході його зустрічі з Міністром закордонних справ Радянського Союзу Е.Шеварнадзе сторони виробили спільну позицію, яка полягла в тому, що нормалізації ситуації в Перській затоці повинні сприяти активні дії самих арабських держав. Як бачимо, Індія та СРСР досить прозоро натякнули на небажаність втручання в конфлікт між Іраком та Кувейтом третіх сил, особливо США та Великої Британії, нафтові компанії яких мали в Іраку значні інтереси [9,13].

Отже, економічна співпраця між Індією та Радянським Союзом базувалася не лише на ідеологічній близькості економічних систем, що в умовах «холодної війни» складало вагоме підґрунтя для такого співробітництва, але й мала цілком прагматичні цілі пов'язані, перш за все, з постачанням енергоресурсів, необхідних для функціонування індійської економіки.

З початку 90-х років ХХ ст. Індія вступила в новий етап розвитку, що було продиктовано, в тому числі й змінами на міжнародній арені, пов'язаними з розпадом СРСР.

В період блокового протистояння Індія займала цілком визначене місце в системі міжнародних відносин - лідера Руху неприєднання та партнера Радянського Союзу. В умовах нового світового порядку, на нашу думку, мова йшла про те, як, у першу чергу, Республіка може зберегти свій авторитет на світовій арені та у новій системі міжнародних відносин. Крім того, розпад Радянського Союзу торкнувся і питання фундаментальних цінностей індійського народу, які були пов'язані з ідеями соціалізму, що виявився дискредитованим після краху СРСР та на пострадянському просторі.

Зокрема, не виправдала себе модель соціалістичної економіки, до побудови якої, Індія прагнула, як і СРСР.

В цьому контексті, індійські політики та науковці, зокрема, центристського спрямування, приділяли значну увагу питанням перспективи економічного розвитку країн пострадянського простору та їх спробам перейти до ринкових відносин в контексті можливого партнерства Індії з цими державами.

При цьому, на думку індійських дослідників, не дивлячись на те, що уряди більшості колишніх радянських республік напряму пов'язали своє політичне майбутнє з спробами здійснити економічні перетворення за західним зразком, в республіках колишнього СРСР майже повністю були відсутні необхідні для втілення таких реформ механізми та інститути, не було прошарку підприємців та власників капіталів [9,59].

Така недовіра до економіки країн пострадянського простору, на нашу думку, негативно вплинула на формування політики Індії щодо колишніх радянських республік після розпаду СРСР. В такому контексті, США, ЄС та інші потужні світові центри логічно видавалися індійському керівництву більш надійними партнерами, ніж нестабільні пострадянські країни.

Як зазначає російський дослідник Ф.Юрлов, в індійському суспільстві, існували два основні підходи до розвитку подій та на пострадянському просторі. Перший - загалом позитивний, який сприймав розпад Радянського Союзу як наслідок об'єктивного історичного розвитку. Серед прихильників цього підходу були представники ліберально-демократичних кіл Республіки. Другий підхід - більш критичний, розглядав цей процес як деформацію і порушення ходу історії, крок назад, втрату цінностей соціалізму. Такі ідеї відстоювали ліві партії Індії. При цьому, прихильники обох підходів погоджувалися з безпрецедентною важливістю змін в міжнародній системі як для Індії зокрема, так і для світової спільноти в цілому [9,56].

Більшість індійських дослідників розглядали події в колишньому СРСР, перш за все, як результат нездатності радянської тоталітарної системи задовольнити потреби народу. При цьому, кожний автор чи політичні групи розставляли на одних і тих же подіях свої акценти. Так, ліберали вважали, що радянська політична система за Й.Сталіна була варварською, але динамічною. Тоді як М.С.Хрущову вдалося показати її нелюдське обличчя, але втратити властивий динамізм. Стагнація та поступове загнивання системи зробили невідворотними появу М.С.Горбачова в 1985 році, а разом з ним гласності та перебудови. І якщо гласність мала певний успіх, то перебудова - спроба реконструювати радянську економіку та владні інститути, зазнала краху [9,57].

Інша група дослідників, серед яких індійський політолог Капіла Субхаш, вважають що економіка СРСР зазнала краху через бюрократичні деформації та корупцію, котрі вразили всю систему, створену Й.Сталіним та вдосконалену Брежнєвим. Важливим фактором, який спричинив розпад СРСР, на його думку, стали не виправдані військові витрати, які не мали нічого спільного із соціалістичною ідеологією [10,17].

На думку деяких індійських політологів, розвал Радянського Союзу став безпрецедентною подією в сучасній історії, яка сильно вплинула на подальший хід історичного процесу, а першопричиною змін у сучасному світі стали не стільки розвинені країни, скільки країни пострадянського простору. Наслідки цих змін ще не проявили себе повною мірою та можуть спровокувати в майбутньому невизначеність та конфлікти на пострадянському просторі та на глобальному рівні. Сформований в січні 1991 року партією Джаната Дал (С)уряд, очолений Чандрою Шекхаром, був занадто слабким, аби існувати без підтримки збоку ІНК (І). Однак, різноманітність підходів обох політичних сил щодо питань здійснення внутрішньої та зовнішньої політики Республіки, а також неузгоджені з союзниками політичні кроки ІНК (І) спровокували кризу та призначення дострокових виборів до парламенту. Протягом виборчої кампанії, в травні 1991 року було вбито ідейного провідника та спадкового лідера партії Індійського національного Конгресу Раджива Ганді. В цьому зв'язку, хоча ІНК і виграв вибори та сформував уряд, який очолив П.В. Нарасімха Рао, без Ганді вплив та авторитет цієї партії значно ослаб.

Додатковим негативним чинником формування стратегії зовнішньої політики Індії щодо країн пострадянського простору стало те, що нове індійське керівництво не змогло вчасно передбачити сценарію розпаду СРСР та адекватно оцінити політичні, економічні та безпекові ризики, які це створило для Республіки в регіоні. Про те, що індійське керівництво не розглядало жодної можливості розпаду СРСР та краху біполярної системи міжнародних відносин свідчить, зокрема, той факт, що під час останньої індо-радянської зустрічі на вищому рівні, яка відбулася в листопаді 1991 року, коли з офіційним візитом в Радянському Союзі знаходився голова МЗС Індії Мадхавсінх Соланкі, індійський міністр зустрівся з ключовими фігурами як в керівництві СРСР (М.Горбачов, І.Сілаєв), так і в керівництві РРФСР (Б.Єльцин, Є.Гайдар, А.Козирєв) та в ході зустрічей між індійською та радянською стороною було досягнуто домовленостей щодо продовження на наступних 20 років дії Договору про мир, дружбу та співробітництво між Індією та СРСР від 1971 року.

Той факт, що Індія, на відміну від багатьох інших держав світу, не виступила з засудженням подій серпня 1991 року в СРСР, на думку автора, негативно відобразився на формуванні її відносин з країнами пострадянського простору, особливо з Російською Федерацією.

Також, наприкінці 90-х років ХХ ст. у зовнішній політиці СРСР стали з'являтися симптоми диверсифікації політики в Південній Азії. Зокрема, це проявилось і в підтримці Радянським Союзом запропонованої Пакистаном на розгляд Генеральної Асамблеї ООН Декларації про оголошення Південної Азії без'ядерною зоною, і в зміні позиції Москви щодо Афганістану. У вересні 1991 року США та СРСР домовилися з 1 січня 1992 року припинити будь-яку допомогу конфліктуючим сторонам. Склалася досить небезпечна для Індії ситуація, коли СРСР припинив будь-яку допомогу уряду Наджибулли, в той час як Пакистан всіляко сприяв зміцненню позицій моджахедів в Афганістані. Невдовзі це призвело до зміни влади в країні, таким чином, СРСР, а згодом Росія залишила режим Наджибулли без підтримки, на шкоду геополітичним інтересам як Індії, так і своїм власним [11,137].

При цьому, США продовжували ще більшою мірою підтримувати Індію в кашмірському та пенджабському питаннях. Так як це питання було найбільш болючим для Індії, використання кашмірської тематики стало для США безпрограшним кроком для завоювання симпатій індійської влади.

Отже, на нашу думку, процес перегляду зовнішньополітичної стратегії Індії на глобальному рівні на користь союзництва з США, розпочався ще до розпаду Радянського Союзу, а після розвалу СРСР став домінантною тенденцією. Це, певною мірою, негативним чином вплинуло на формування політики Республіки щодо країн пострадянського простору та стало однією з передумов, які змусили керівництво Індії після розпаду СРСР шукати шляхів формування стратегічного партнерства не з країнами пострадянського простору, зокрема, з Росією, Україною, Білоруссю чи Казахстаном, а саме з США.

Таким чином, головними історико-політичними чинниками формування політики Індії щодо країн пострадянського простору стали закінчення «холодної війни» та розпад біполярної системи міжнародних відносин, припинення блокового протистояння та необхідність пошуку шляхів забезпечення національних інтересів Республіки на міжнародній арені.

Завершення «холодної війни» означало для Індії зміну конфігурації сил на міжнародній арені, зменшення ролі ідеології комунізму та соціалізму, що не виправдали себе в політиці держави, загалом та в зовнішній - зокрема, а також дало свободу формування відносин з усіма державами на основі власних національних інтересів. Перш за все, Республіка отримала можливість вільно формувати партнерство з США, яке стало для неї необхідністю. Адже, після розпаду СРСР, Індія потребувала потужного союзника для розвитку своєї економіки та гарантування безпеки в тактичній і стратегічній перспективах, оскільки, достатніх національних засобів для продовження еволюції самостійно в Республіки не було.

Основи політики Індії щодо країн пострадянського простору було закладено в другій половині ХХ ст. в рамках відносин Республіки з Радянським Союзом, адже досвід двостороннього індо-радянського співробітництва став підґрунтям формування відносин Індії з цими державами в постбіполярний період.

Розпад Радянського Союзу означав для Індії перехід до диверсифікації зовнішньої політики, зокрема шляхом розвитку дво- та багатосторонніх відносин з іншими країнами світу, в тому числі й з країнами пострадянського простору.

В цьому контексті, видається доцільним продовження наукового дослідження основних сфер співробітництва Індії з пострадянськими країнами та динаміки розвитку відносин Республіки з зазначеними державами.

Література

індія пострадянський політичний

1. Борділовька О.А. Гандизм у зовнішній політиці Індії// Політика і час. - №7 - 2007. - С.41-45.

2. Московская декларация о защите интересов много национальных государств// Дипломатический вестник. - 1994. - № 13-14. - С.37-38.

3. Договор о дружбе и сотрудничестве между Республикой Индией и СССР// Известия. - 1971. - 10 августа.

4. Делийская Декларация о принципах свободного от ядерного оружия и ненасильственного мира (Нью-Дели, 27 ноября 1986)// Ведомости ВС СССР.14 января 1987 г. № 2. Ст. 29. Сборник международных договоров СССР. Вып. XLII. - М., 1988. - С.453-454.

5. Gupta D.C. Indian Government and Politics. - Delhi: Vikas Publishing House, 1993. - 634 р.

6. Визит Дж.Сингха в Россию// Дипломатический вестник. - 1999. - № 6.

7. Брагина Е.А. Реформы в Индии: продвижения и препятствия// Мировое и национальное хозяйство. - № 1(4). - 2008.

8. OhajunwaEmeka. India -US security relations (1947-1990). - Delhi: Chankya Publications, 1992. - 181 р.

9. Юрлов Ф.Н. Россия и Индия в меняющемся мире. - М.: Інститут Востоковедения РАН, 1998. - 171 с.

10. Kapila Subhash. India-Russia Strategic cooperation: time to move away// South Asia Analysis Group. - 2000. - Paper № 144.

11. Kapur Harish. India's foreign policy 1947-1992: shadows and substance. - Delhi: Sage Publications, 1994. - 231 р.

Размещено на Allbest.ru