Основні тенденції формування редакційного та авторського контингенту в пресі українських збройних формувань першої половини XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Основні тенденції формування редакційного та авторського контингенту в пресі українських збройних формувань першої половини XX ст.

Сегеда С.П

Однією з засад того визначного впливу, який мали військові часописи на поширення національно-патріотичної ідеї, інтелектуальний і духовний ріст читача-військовослужбовця, було залучення до роботи у друкованих виданнях талановитих учених, письменників, поетів, публіцистів, що входили до редакційних комітетів, складали авторський контингент видань. В статті автор поставив за мету дослідити, як відбувався процес формування редакційного та авторського складу преси українських збройних формувань першої половини XX століття і виявити систему соціально значущих характеристик, рис, ознак, що властиві представникам цього контингенту і давали можливість звершувати суспільно важливу місію згуртування та виховання військовослужбовців. військова преса редакторський комітет

Окремі відомості про персонали редакторів та авторів військових часописів дають архівні документи, дані містяться у самих друкованих виданнях, а також у мемуарній літературі учасників бойових дій 1917- 1920рр.: Марка Безручка[ 10], Василя Кучабського[10], Осипа Назарука[ 17], Олександра Удовиченка[25;26] та інших. Дослідник української преси А.Животко[9] присвятив розділ загальному огляду української військової преси. Роботи Я.Гайваса[3], П.Мірчука[ 16], П.Содоля[21], Л.Шанковського[33] та інших розкривають аспекти діяльності преси УПА. Деякі аспекти досліджуваної проблеми знайшли відображення у низці досліджень останніх десятиліть: у працях П.Губи[5], О.Даценка[6], Г.Кривошеї[ 13], І.Крупського[ 14], Н.Стукаліної[24], П.Федоришина[27], В.Футулуйчука[28] та інших, які використовували військову пресу як джерело для розкриття завдань, поставлених у своїх дослідженнях. Представляють певний інтерес також праці С.Горєвалова[4], С.Костя[11; 12], Л.Бурачок[2], В.Малюги[15] та інші. Однак ці автори не висвітлювали авторський склад видань або згадували побіжно.

До періоду діяльності українських парамілітарних об'єднань початку XX ст. - стрілецьких, сокільських товариств - належать згадки про перші військові часописи «Січові вісти>>(1912), що редагував Дмитро Катамай[13,с.86], «Відгуки>>(1913), де був редактором Омелян Кучерішка[14], «Запорозькі Вісти»(1914) на чолі з редактором Іваном Боберським[19,с.57]. Творчі особистості з кадрів, що були підготовленні перед Першою світовою війною в українських парамілітарних товариствах, та багато хто з самих керівників цих товариств, зокрема, члени редакцій згаданих вище друкованих видань, надалі склали кістяк редакторсько- авторського контингенту часописів українських збройних формувань 1917-1920рр. - УСС, УГА. Наприклад, Д.Катамая, колишнього відповідального секретаря «Громадського Голосу» і редактора «Січових вістей», зустрічаємо серед діячів Пресової Квартири УСС(1914), О.Кучерішку - серед членів Пресової Квартири Корпусу Січових Стрільців(1919); професор І.Боберський у 1919 році редагує «Вістник Державного Секретаріату Військових Справ». Журнал «Шляхи», що з 1913р. був органом Українського Стрілецького Союзу, аз 1915 по 1918 рр. - органом УСС, редагувати Федь Федорців та Микола Голубець[19,с.58].

Журналісти, вчені, педагоги, митці, що відчували особисту відповідальність за духовне виховання нації, прийшли у військові часописи, їхній «фронт» був на шпальтах військових видань. Серед членів редакційних комітетів, від яких залежало обличчя газет і журналів військових формувань галицьких українців, були кращі письменницькі й наукові сили. Літературний блок серед редакторів військових часописів представляли Роман Купчинський - поет, прозаїк, журналіст, композитор, критик, громадський діяч(журнал «Новініяда»(1914)), Мирослав Ірчан(Андрій Баб'юк) - драматург, прозаїк, Антін Лотоцький - дитячий письменник і видавець(редактори «Українського самохотника», «Самохотника»( 1915-1917)), Левко Лепкий - автор поетичних і прозових творів, фейлетонів, літературно-критичних статей(«Молодий самохот- ник», «Бомба»), письменник М.Угрин-Безгрішний(Венґжин) («Вісник Пресової Квартири УСС»(1916-1918), співредактор «Самопала»(1916), «Червоної Калини», «Самохотника», Василь Пачовський, Осип Назарук (в різний час редактори центрального органу УГА «Стрілець»(1919)) та інші. Наприклад, у доробку Василя Пачовського(1878-1942), автора патріотичної публіцистики на сторінках «Стрільця», є і ліричні вірші, і драматичні твори, які заслужили високої оцінки сучасників. Водночас багато з редакторів військових видань репрезентували і наукові сили у військових часописах. Той же В.Пачовський - автор низки історичних праць[8,с.1965]. Варті уваги і Григорій Микетей - педагог, громадський діяч, журналіст, у 1919 році - керівник Пресової Квартири УГА і редактор «Стрільця»; Іван Кревецький, історик-галичанин, автор понад 40 історичних праць; автори багатьох матеріалів у західноукраїнській військовій пресі: доктор Володимир Геринович - географ, історик, краєзнавець. Осип Левицький - відомий педагог, Осип Назарук - автор численних історичних праць, Іван Боберський - педагог і автор підручників з фізкультури, Микола Голубець, відомий в Галичині мистецтвознавець та публіцист, художник Іван Іванець тощо[19,с.57]. Всі вони - неординарні, творчі особистості, що внесли неабияку лепту не тільки в розвиток військової преси. Характерним є приклад Осипа Назарука( 1843-1940). За фахом адвокат, Осип Назарук став співредактором газети «Громадський голос», як додаток до якої виходила газета стрілецької організації «Січові вісти», з 1915р. - керівником Пресової Квартири У CC. Крім того, з половини 1919р.

О. Назарук був близьким політичним співробітником диктатора Євгена Петрушевича і редактором органу Начальної Команди УГА «Стрілець». Письменник, поет, громадський діяч, яскрава особистість, Осип Назарук у найвідповідальніший для формування держави час іде у військову пресу з розумінням, що саме тут його вплив як публіциста на даний час буде найсильніший. Він був прихильником соборної України, «за Директорії в уряді Чеховського - міністр, в уряді Остапенка - керівник управління преси і пропаганди»[8,с.1918].

Ряд особистостей пройшли своєрідний гарт у виданнях для військовополонених (близько 20 часописів з 1915 по 1918 рік), заслугою яких вважають збереження національної ідеї та моральну підготовку до майбутньої визвольної боротьби за самостійну Україну. Виконання цього завдання забезпечили своїм талантом і працею, зокрема, такі особистості, як Б.Лепкий, В.Пачовський, Р.Перфецький[7,с.989]. Науковець Н.Сидоренко додає до списку редакторів преси військовополонених О.Терлецького[20,с.23].

У багатьох випадках у вихідних даних газет 1917-1921рр. значилося: «Редагує комітет», «Комісія». Це стосується, наприклад, часописів 1917 року: «Вістник Українського Військового Генерального Комітету», «Вісти Українзапкомітету», «Українська військова справа», «Наш голос» (Центральний орган українських вояків на фронті і в тилу), «Бюлетень Комітету Південно-Західного фронту», «Бюлетень інспекції національно- культурно-політичних справ Північної групи військ», «Козацька думка», «Вільна думка», які виходили в умовах фронту; газет 1919 року «Воля», «Український Стрілець», «Україна» та інших. Редакційний комітет формувався у такому складі: «Начальник культурно-освітнього відділу, редактор, його помічник, секретар, начальник освітньо-адміністративної частини, чи кому було наказано з співробітників культурно-освітнього відділу... Завдання комітету є попередній розгляд і ухвала матеріалу»[29,арк.17]. Культурно-освітній відділ у війську був прообразом сучасних виховних структур, і участь керівництва відділу у роботі редакції виконувала функцію контролю та управління пресою, що в період війни було важливим.

У військовій пресі 1917-1921 pp., як і надалі у пресі УПА, часто вживаються криптоніми і псевдоніми з таких причин: як спосіб захисту авторів і їх сімей від переслідувань; а також щоб опублікувати в одному номері кілька матеріалів одного автора. Без зазначення авторства за загальноприйнятими тогочасними правилами публікувалися статті, що виражали офіційну думку[23], так як підписані статті висловлювали думку самого автора, яка могла розходитися з позицією редакції.

Військова преса 1919р. публікує також матеріали керівників та членів Пресової Квартири НКГА, Інформаційного Бюро Армії УНР, військових начальників, керівників та членів урядів. Газети публікували і дописи рядових вояків, старшин, колективні листи.

Аналіз редакторсько-авторського складу військових видань показує, що шляхи його формування пов'язані зі шляхами виникнення військової преси. До військових видань Західної України автори приходили: з цивільних видань, зокрема з тих, при яких видавалися перші часописи парамілітарних об'єднань; з часописів воєнізованих спілок і груп; патріотично налаштовані письменники, вчені, творчо обдаровані особистості відгукувалися на заклик військових видань. Якщо проаналізувати «особу автора» військової преси ЗУНР-ЗОУНР, то типологічні дані про неї такі: вік редакторів охоплює з 23 до 48 років, 80% представники освіченої інтелігенції, 89% мали військові звання, 16% мали журналістський досвід роботи в цивільних друкованих виданнях. Ці дані будуть у подальшому уточнюватися у міру відкриття нових імен, фактів, розшифровки криптонімів тощо.

Так як у Наддніпрянській Україні шляхи виникнення преси дещо відрізнялися від виникнення її в Західній Україні, то й редакторсько- авторський контингент військових видань формувався інакше. Безпосередні творці військової преси переходили у військові видання УНР з цивільних національно-патріотичних видань; з російських військових видань, при яких виникали україномовні газети(як от «Салдатська думка», що виникла як додаток до «Солдатской мысли», а з 6 вересня 1917р. стала називатися «Рідний курінь»)[19,с.60]; зі складу старшин і вояків армії. Серед них менше освіченої інтелігенції, більше людей, які здобули знання самоосвітою.

За часів Гетьманату спостерігаємо особливий спосіб виникнення нових видань: ділення вже існуючого часопису на два нових при збереженні спільного редакторсько-авторського колективу, відданого владі. Так «Військово-науковий вістник Генерального Штабу» «перетворився в два журнали, які редагуються однією редакцією. Перший журнал має назву «Військово-науковий вістник Армії і Фльоти», а другий «Армія і Фльота України»[1]. Обидва журнали редагував генеральний хорунжий О. Ковалевський, що обіймав посаду начальника Канцелярії військового міністерства. Архівні документи дають відомості про авторів єдиної центральної військової газети «Армія». Її редактор-видавець Павло Євстигнійович Дорман сам був кадровим офіцером, полковником Генерального Штабу[31,арк.57]. Прізвища постійних співробітників газети, Ti авторів зазначені, зокрема, у відомостях на видачу зарплати: полковник П. Дорман, Буняковський[30,арк. 16], генерал-майор В.В.Мирович, журналіст, редактор, громадський діяч С.М.Кельнич[18,с.223], підполковник М.Дідковський, Н.Мамонтов, П.Є.Крижановський[30,арк.22]. Решта авторів матеріалів, прізвища яких значаться на шпальтах газети, зокрема, керівник розвідувального відділу Генерального штабу полковник Колосовський, начальник Київської юнацької гарматної школи генерал Д.Промтов, автор посібників з військової справи Б.Куликов, а також полковник Намрод, І.Смолянінов, М.Нікітін, К.Ухотський, Рябінін, К.Леонтьєв, К.Рощинський, П.Матючик, М.Д.Буква є дописувачами, які отримували оплату за написані рядки[30,арк. 18-20]. Визначальні риси «особи автора» військових видань часів Гетьманату: вік авторів охоплює з 32 до 53 років, 80% представники освіченої інтелігенції, 96% мали військові звання(в тому числі старших офіцерів, генералів), близько 10% мали журналістський досвід роботи в цивільних та військових друкованих виданнях.

Редакційні комітети військових часописів 1917-1921 рр. воліли бачити серед своїх авторів безпосередніх учасників бойових подій. Такі запрошення до співпраці через газету адресувалися насамперед командуванню, яке мало організувати групу позаштатних кореспондентів зі своїх підлеглих. Так, наприклад, редактор новостворюваного місячника «Українське військо» Василь Силацький звертається до командування з просьбою прислати «списки У CC зі старшинами і мужви, які зобов'яжуться співробітничати у виданню. Конче потрібні співробітники фахових військових і стрілецьких, таж технічних воєнних статей. Вони можуть і повинні бути Укр. Січовими Стрільцями»[32,арк.ЗЗ]. Редакція центральної військової газети Гетьманату «Армія» також планувала залучити до співпраці дописувачів, однак, аналіз публікацій показує, що серед дописувачів, які відгукнулися на заклик, основна частина були офіцери, військове керівництво. Центральна газета УГА «Стрілець»( 1919) також вміщувала заклик до командирів «заохочувати людей з літературним хистом, щоби вони надсилали до нас свої праці, хоч би й з грубіла оброблені - як от описи боїв, сильветки хоробрих товаришів та командирів, а також представляли нам життя-буття наших жовнірів. Праці ті будуть належно викінчені й поміщені в «Стрільці»[22]. Як бачимо, у своїй більшості редакційні комітети військових часописів хотіли б мати своїми авторами переважно військовослужбовців. Однак і цивільних осіб теж залучали до роботи. За часів Директорії газета «Республіканець», орган штабу Республіканських військ Катеринославщини у № 1 від 10 грудня 1918 року оголосила «мобілізацію культурних сил до «Республіканця». Всі українські партійні комітети, спілки, «Просвіти» негайно оберіть зі своїх членів кореспондентів до «Республіканця». Кореспонденти шлють нам видані їм посвідчення разом з першим своїм дописом». Газета була під впливом есерів, серед постійних авторів редактор газети С.Бачинський - член міського комітету соціалістів-революціонерів Катеринослава. Однак аналіз публікацій показує, що авторами багатьох із них є військові: сотник Скирко, отаман Грігорьєв, сотник Руденко, отаман штабу республіканських військ Гулий та інші. За останнім підписом, наприклад, стоїть генерал-хорунжий Армії УНР Тиміш Гулий-Гуленко (Андрій Олексійович Гуленко), на той час начальник Катеринославського Коша Дієвої армії УНР.

Аналіз видань Армії УНР дає нам прізвища їх редакторів: П. Михайлович(газета Головного Інформаційного Бюро Армії УНР «Ставка»(з1.01.1919р. «Українська Ставка»); В.Киприян(«Новини»), М.Любченко(«Республіка»), П.Мазюкевич(газета Головного Інформаційного Бюро Армії УНР «Дзвін»); Ю.Чубук(орган Польового відділу Міністерства преси і пропаганди «Український козак»); С.Черкасенко(орган Національно-Просвітнього відділу 16 пішого загону «Козак»); С.Рудик(Корпус С.С. «Стрілецька Думка»), О.Ковалевський, В.Поплавко(«Військово-науковий вістник»), У військових періодичних виданнях «Україна» та «Наша Правда» співпрацювали поет Олександр Олесь, письменники Федір Дутко, Спиридон Черкасенко, Степан Васильченко та ін. Визначальні риси «особи автора» військових видань часів Директорії: вік авторів охоплює з 26 до 45 років, близько 60% - представники освіченої інтелігенції, близько 70% мали військові звання, 13% мали досвід роботи в цивільних друкованих виданнях.

Українська Повстанська Армія у своїй боротьбі на одне з чільних місць поставила інформаційно-роз'яснювальну діяльність, яка була необхідна для усунення тиску гітлерівської та більшовицької пропаганди, для забезпечення підтримки з боку населення. Друкованій пропаганді у цій діяльності належало головне місце. Дописували до часописів і вояки УПА, і керівники ОУН та УПА. Найвидатнішими підпільними публіцистами були Я.Бусел(«Галина»), О.Дяків, М. Дяченко(«Марко Боєслав»), М. Дужий, П.Федун-Полтава, Я.Старух та ін. Більшість матеріалів, зважаючи на умови конспірації, друкувалися без підписів, деякі були підписані криптонімами чи псевдонімами.

Спільним у військової преси двох періодів визвольних змагань за українську державність було те, що до її діяльності численно були залучені керівні діячі, командири. Однак, на відміну від військових видань УНР і ЗУНР, преса УПА не могла видаватися легально, тому деякі видання виходили за межами України (наприклад, «Сурма», «Юнак»), решта друкувалися в умовах суворої конспірації. Це впливало на підбір кадрів для друкованих видань.

Спираючись на проведене дослідження, можна зробити висновки, що у військовій пресі першої половини XX століття працювала ціла низка талановитих письменників, поетів, журналістів, науковців, що сприяло вихованню військових читачів в національно-патріотичному дусі. Визначальними рисами «особи автора» вважалися патріотизм, відданість ідеї незалежності України, освіченість, зокрема в ділянці української історії, військової справи, приналежність до війська; вікові межі, соціальне походження особливого значення не мали. Робота з позаштатними авторами допомагала підтримувати зворотній зв'язок з читачами і більш повно охоплювати події. Основними шляхами формування складу редакційних комітетів преси українських збройних формувань були такі: з кадрів, підготовлених у парамілітарних товариствах, що виникли перед Першою світовою війною, зокрема кадрів часописів, які видавали ці товариства; з журналістів цивільних видань; з кращих письменницьких і наукових сил; з безпосередніх учасників бойових подій - військовослужбовців.

Подібна практика співпраці творчої інтелігенції та української військової преси мала місце на початку 90-х років XX століття, потім невиправдано була забута, через що було втрачено добру нагоду для підвищення якості військових видань та поширення національно-патріотичної ідеї серед широкого контингенту молоді, що проходила службу в Збройних Силах України, та офіцерського складу. Залучення патріотично налаштованих особистостей до співпраці з сучасними військовими виданнями може стати поштовхом до активізації ролі військової преси у виховному процесі військовослужбовців.

Список використаних джерел

Армія. - 1918. - № 2 - 6 листопада.

Бурачок JI.В. Громадсько-політична діяльність Осипа Назарука(1883- 1940рр.). Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Прикарпатський національний ун-т ім. Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2006. - 208 с.

Гайвас Я. Переламовий рік. ОУН в 1929-1954 рр. - Париж: На чужині, 1955. - 386 с.

Горєвалов С. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях. - Львів.: Львівська політехніка, 1997. - 320 с.

Губа П. Періодична преса як джерело дослідження українського державотворчого процесу 1917-1920 pp.: дис... д-ра іст. наук: 07.00.06/ Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - K., 2007. - 552 с.

Даценко О. Військово-патріотичне виховання в українських збройних формуваннях в умовах боротьби за українську державність (березень 1917 - листопад 1920рр.): Дис...канд.іст.наук:20.02.22/ Військовий гуманітарний ін-т Національної академії оборони України. - K., 2002. - 192 с.

Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В.Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1955. - Т.1. - 1132 с.

8. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. - Париж-Нью-йорк: Молоде життя, 1966. - Т.5.

Животко А. Історія української преси. - Мюнхен, 1989 - 1990. - 264 с.

Історія Січових Стрільців. - K.: Україна, 1992. - 346 с.

Кость С. Західноукраїнська преса 1900 - початку 50-х років // Збірник наукових праць кафедри української преси. - Львів, 1995.

Кость С. Преса боротьби й ідей: західноукраїнська публіцистика першої половини XX століття. - Львів, 1994. - 526 с.

Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. - K.: Київський військовий гуманітарний інститут, 1996. - 140 с.

Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України (кінець

- перша чверть XX ст..). - Львів, 1995. - 184 с.

Малюга В. Інформаційно-пропагандистська діяльність ОУН на початку нацистської окупації України. Дис.канд.іст наук. - K., 2006. - 187 с.

Мірчук П. Українська Повстанча Армія 1942-1952. Документи і матеріали. - Львів: Книгозбірня «Просвіти», 1991. - 447 с.

Назарук О. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів: Союз Визволення України, 1916. - 154 с.

Рутич Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных сил Юга России: Материалы к истории Белого движения. - М.: Российский архив; ООО «Фирма «Издательство АСТ» ; ООО Издательство «Астрель», 2002. - 377 с.

Сегеда С.П. Історичні засади виникнення преси українських військових формувань//наукове видання збірник наукових праць Гілея (Науковий вісник) випуск 20 Київ. - 2009. - 56-62 с.

Сидоренко Н.М. Українська таборова преса першої половини XX століття: проблеми національно-духовного самоствердження: Дис... д-ра філол. наук: 10.01.08/Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - K., 2000. - 425 с.

Содоль П. Українська Повстанська Армія, 1943-1949. Довідник. - Нью- Йорк: «Пролог», 1994. - 199 с.

Стрілець. - 1919. - № 19. - 10 квітня.

Стрілець - 1919. - № 25. -29 квітня.

Стукаліна Н. Запровадження військового права в Західноукраїнській Народній Республіці. Дис... канд. іст. наук: 20.02.22 / Інститут гуманітарної освіти Державного університету «Львівська політехніка» - Л., 2004. - 18 с.

Удовиченко О. Третя залізна дивізія. - Нью-Йорк: Червона калина, 1971.- 132 с.

Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К, 1994. - 168 с.

Федоришин П.С. Преса і українська державність 1917-1920 рр. - Тернопіль,

- 177 с.

Футулуйчук В. Військово-патріотичне виховання у Галицькій Армії. Автореф. дис. канд. іст. наук 20.02.22 / Інститут гуманітарної освіти Державного університету «Львівська політехніка» - Л., 1999. - 18 с.

Центральний державний архів виконавчих органів влади України. - Ф.1113.-Оп.1.-Спр.7.

Там само. - Ф.1113 . - Оп.4. - Спр.1.

Там само. - Ф.1184 . - Оп.1. - Спр.35.

Там само. - Ф.4097 . - Оп.1. - Спр.1.

Шанковський JI. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Грнневнч JI., Якнмовнч Б. та ін. Історія українського війська (1917-1995). - Львів: Світ, 1996. - 840 с.

Размещено на Allbest.ru