Військова діяльність генерала М. Омеляновича-Павленка на чолі Української Галицької Армії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військова діяльність генерала М. Омеляновича-Павленка на чолі Української Галицької Армії

Образцов С.В.

Бойові операції Української Галицької Армії в ході українсько-польської війни 1918-1919рр. почали привертати увагу дослідників відразу після свого закінчення, тому історіографія не відчуває брак праць присвячених цій війні. Нажаль на сьогодні не має окремої праці присвяченої особі М. Омеляновича-Павленко, який прийняв безпосередню участь в формуванні Галицької Армії та чолі котрої пройшов майже всю війну проти поляків. Сучасні українські та польські історики такі як М. Литвин, К. Науменко, Я. Тинченко, W. Hupert, M. Klimecki та M. Kozlowski у своїх працях більше звертали на хід бойових дій на українсько-польському фронті[8;9;13;14;26-28]. В нашому дослідженні зроблена спроба, на основі архівних джерел[15-24] і спогадів учасників тих подій[3;5;7;11;12;25], дослідити роль особи М. Омеляновича-Павленка на чолі Галицької армії.

На початку грудня 1918р. генерал-хорунжий М. Омелянович-Павленко перебував на станції Фастів, очікуючи зустрічі з С.Петлюрою. Перед вагоном Директорії до отамана підійшов Л. Цегельський, один з членів галицької делегації до УНР, і запропонував Михайлу Володимировичу взяти участь в організації Начальної команди УГА[28,с.110]. Генерал пропозицію галичанина прийняв відразу. На посаду начальника штабу взяв з собою полковника Є. Мишківського, який на той час перебував у полоні в повстанців[14,с.278].

9 грудня 1918р. в м. Тернополі новоприбулі офіцери отримали наказ Державного секретаря про призначення М. Омеляновича-Павленка Начальним Вождем, а Є. Мишківського начальником штабу Української Галицької Армії[12,с.115;15,арк.31-32зв.]. 10 грудня 1918р. генерал хорунжий М. Омелянович-Павленко у своєму першому наказі відразу окреслив найближче завдання Галицької армії звільнення старої столиці України Львову [15,арк.31]. В цей же час Михайло Володимирович захворів[5,с.115;25,с.73]. Через хворобу генерала основний тягар військової організації перших днів ліг на плечі полковника Є. Мишківського, який став організаторам будівництва нової та мобільної Галицької армії.

Перш за все, полковником було проведено перегрупування загонів та відділів на фронті. На початку грудня за польськими даними кількість УГА складала 25-30 тисяч багнетів і 40 гармат[28,с.225]. З цих військ 12 грудня 1918 р. були організовані чотири основні групи: Північна група, група Схід, група отамана О. Микитки, група Стрий полковника Г. Коссака [16,арк.1]. Всі загони підлягали безпосередньо Начальній Команді, створення корпусів переносилося на майбутнє, причиною цього слугував брак старшин, які могли б керувати вищою одиницею за курінь[25,с.24]. Задля покращення стану речей в галицькому офіцерському корпусі М. Омелянович-Павленко 1 березня 1919 р. в Золочеві відкрив школу старшин[18,арк.104].

Перед наступом на Львів 22-23 грудня командуючий армією провів військову нараду у Бережанах, на якій був затверджений план офензиви на м. Львів[28,с.224]. 26 грудня 1918р. М. Омелянович-Павленко віддав наказ № 5 про наступ. Головним завданням армії стало оволодіння Львовом і вихід на лінію Рудка Городок Ягелонський Магіров Рава Руська[16,арк.7-10].

Успіху офензиви завадила недбалість щодо збереження військової таємниці. Поляки ще 2 грудня дізнались про підготовку української офензиви і підготувалися до зустрічі галичан. Цьому посприяла тайна військова організація поляків (P. O. W.), яка діяла на території Східної Галичини ще до революції в Австрії. М. Омелянович-Павленко 11 лютого 1919р. був змушений віддати спеціальний наказ проти польських шпигунів. Згідно якого, був створений окремий табір для людей, які підозрювалися у шпигунстві; офіцери мали утримуватись від публічних розмов про військові справи; заборонялося говорити про українську розвідчу службу[17,арк.35-35зв.].

9 грудня 1918р. генерал Розвадовський очолив польські сили в Галичині, а до Львова були направлена група підполковника Сопотніцкого, яка 24 грудня провела випереджувальний наступ в районі Городка [4,с.490;28,с.228]. Удар прийняла наддніпрянська Козятинська бригада, що перебувала на лівому фланзі ударної групи І. Омеляновича-Павленка. Козаки не витримали польського удару і почали відступати, заявивши при цьому, що відмовляються воювати з "братами поляками". М. Омелянович-Павленко був змушений відвести їх в запілля.

Проте ця невдача не змінила планів Начальної Команди і 27 грудня 1918р. УГА пішла у наступ. Спочатку українська офензива розвивалася вдало, групи "Старе Село" та "Схід" за три дні боїв впритул наблизилися до Львова. Проте 28 грудня 2,5 тисячна група підполковника Сопотніцкого вступила до західної столиці і цим перехилила чашу терезів на бік поляків[9,с.236.]. М. Омелянович-Павленко писав: "Частини зробили все, що було в їх силах" і 2 січня 1919р. галицьке командування припинило атаки Львова. галичина армія генерал омелянович

Перший штурм завершився не вдало через не довершену підготовку операції та незадовільні дії наддніпрянської бригади. Проте президент Є. Петрушевич вимагав негайного повернути столицю ЗУНР, задля підняття авторитету галичан на Паризькій мирній конференції.

Через що М. Омелянович-Павленко перед другим штурмом залишив в дії попередній план наступу. В бій кидалися знекровлені у попередніх боях ті самі три групи військ[9,с.241]. Вранці 11 січня галичани розпочали наступ і відразу захопили Лапаївку, Сихів та Сигнівку. Бої тривали три дні в ході яких поляки змогли відбити втрачені позиції, але вирішальної перемоги ніхто зі сторін не здобув. Командарм побачивши, що вояки гинуть задарма, віддав наказ зупинити наступ і перейти до оборони на всьому фронті.

Після запеклих боїв 11-15 січня на фронті наступило затишшя. Михайло Володимирович використав цей час для нової реорганізації війська. У ході якої було сформовано 3 корпуси, які складалися з 12 бригад. І корпус сформувався на базі групи "Північ" на чолі з полковником

В. Курмановичем; ІІ корпус на базі груп "Схід", "Старе Село" і "Наварія" командиром став підполковник М. Тарнавський; ІІІ корпус сформувався на базі південних груп на чолі з полковником Г. Коссаком[18,арк.127].

12 лютого 1919 р. у Ходорові Є. Петрушевич зібрав нараду керівників ЗУНР та військових. Офіцери Начальної Команди доповіли, що по закінченні реорганізації УГА налічує 60 тис. вояків. Генерал М. Омелянович-Павленко розглянув становище на фронтах і визначив план подальших дій. За яким головний удар мав завдавати ІІІ Галицький корпус у напрямку залізничної лінії на ділянці Судова Вишня Городок, потім планувалася атака Перемишля і відновлення кордону по р. Сян[18,арк.8].

17 лютого 1919 р. галичани розпочали офензиву, проте наштовхнулися на опір поляків на головному напрямку під Судовою Вишнею та Городком. На другий день Вовчухівської операції 18 лютого 1919р. Ю. Бертелемі звернувся до керівництва ЗУНР та Т. Розвадовського з вимогою припинити бойові дії й забезпечити проїзд до Львова та Ходорова міжсоюзної делегації для переговорів. Уряд ЗУНР наказав М. Омеляновичу-Павленку прийняти 22 лютого союзну делегацію у Ходорові [11,с.142;20,арк.94].

Антанта вимагала відходу війська М. Омеляновича-Павленка за лінію на схід від р. Буг, західних кордонів Львівського, Перемишлянського, Бібрського повітів[2,с.123]. Через те, що українські військові не погоджувалися на ці несправедливі умови, переговори вирішили перенести до Львова. Галицьким делегатам, яких очолив В. Охримович, М. ОмеляновичПавленко склав інструкцію, в якій коротко пояснив, що українські війська енергійно атакували Львів і питання здачі Львова залежало від запасів продовольства у місті. Тому генерал наполягав на тому, що демаркаційна лінія має проходити тільки на захід від лінії фронту, то б то по річці Сян. У Львові переговори затягувалися, що дало змогу полякам під час перемир'я підтягнути війська з чеського та німецького фронтів до Львову[19,арк.164].

28 лютого 1919р. комісія генерала Ю. Бартелемі запропонувала остаточний варіант перемир'я, згідно з цим проектом демаркаційна лінія мала проходити по так званій "лінії Бартелемі", за якою під польською владою залишалися Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Коли стали відомі умови миру, "цілий фронт закипів. Про віддання якого-небудь, хоча би найменшого острівця землі на схід від Сяну ніхто й думати не хотів"[25,с.140]. Галицька делегація не прийняли умов Антанти. Відмова українців пришвидшила відправлення на польсько-український фронт армії генерала Ю. Галлера[1,с.45].

М. Омелянович-Павленко 1 березня 1919 р. віддав наказ про продовження наступальної операції. Командування Галицької армії збиралося заблокувати Львів з боку Перемишля і розпочати другий етап операції наступу на столицю. Вирішено, насамперед, зайняти Городок і залізничний шлях Городок Судова Вишня. 5 березня галицьке військо відновило активні дії вздовж усього фронту [5,с.166]. Ранком 8 березня стрільці впритул підійшли до Судової Вишні, і могли взяти незахищений Перемишль, проте цю нагоду не було використано командуванням. Замість цього, Галицька армія 9 березня розпочала битву за сильно укріплений Городок[26,с.131]. Помилкою галицького командування скористалися поляки, які 13 березня перейшли в контрнаступ і 18 березня захопили Вовчухи. 21-26 березня ворог захопив Яворів, Янів, Матерів, так невдало закінчилася Вовчухівська операція[27,с.192].

На початку квітня безперервні дощі паралізували бойові дії на два тижні. Тишу на фронті М. Омелянович-Павленко використав для другої реорганізації Галицької армії в дусі оборонних стратегій[13,с.63]. Армія переходила від маневрених бригад до дивізій полкового складу[9,с.191]. Тобто від легкої структури корпус-бригада-курінь знову переходили до застарілої схеми німецької і російської армії часів світової війни: корпус-дивізія-бригада-полк-курінь. Після реорганізації Галицька армія у своєму складі мала чотири дивізії: 1-ша Львів, 2-га Тернопіль, 3-тя Дрогобич, 4-та Станіслав.

15-17 квітня 1919р. польські війська провели наступальні операції і відкинули галичан з обладнаних рубежів оборони, наблизившись до важливих вузлів стратегічної оборони Галицької армії (Сокаля, Жовкви, Стрия) [27,с.219].

З кінця квітня 1919р. проти північного крила Галицької армії розпочалося зосередження добровольців "блакитної армії" генерала Ю. Галлера. Вже з середини травня проти галичан стояло угрупування, яке налічувало 80 тис. вояків і мало 900 скорострілів та 200 гармат[26,с.57]. За планом Ю. Галлера польська армія мала наступати з лінії Ковель, Володимир-Волинський, ГрубешівЮ Тишовці у загальному напрямі на Луцьк, Броди і далі на Бережани, Тернопіль, Бучач з виходом у глибокий тил галичан [26,с.54-55].

Начальна Команда Галицької армії знала про польські приготування. Начальник штабу полковник В. Курманович, при погодженні з М. Омеляновичем-Павленком, розробив план відступу до Карпат і 27 квітня цей план був озвучений на військовій нараді [7,с.4-5]. Проте план був відкинутий президентом Є. Петрушевичем і урядом на чолі з С. Голубовичем. Це викликало обурення і заяви про відставку від генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника В. Курмановича[5,с.10]. Відставку не було прийнято, але головним стало те, що штаб армії перед важливими боями не мав чіткого плану, а обидва воєначальника у майбутніх боях більше намагалися зберегти армію, а не територію.

14 травня 1919 р. поляки розпочали наступ на всьому фронті, але натрапили на впертий опір галичан[9,с.320]. Але 16 травня трапилася катастрофа Холмська група генерала О. Осецького Армії УНР була оточена у Луцьку через, що правий фланг УГА залишився не прикритим. Начальна Команда віддало наказ І корпусу відійти за р. Стир і своїм східним крилом прикрити шлях до Бродів [21,арк.4].

Як згадував командуючий Галицькою армією М. Омелянович-Павленко, на той час він вирішив відступити на Покуття. Для впровадження цього плану необхідний був час, тому було вирішено провести контрнаступ і спробувати захистити нафтовий басейн[12,с.183]. 17 травня командарм наказав негайно відправити до Дрогобича 8 куренів і 8 батарей. Наступного дня генерал особисто відправився до Дрогобича[21,арк.139].

Втілити у життя план генерала, направлений на втримання нафтового басейну, не вдалося. Після короткої паузи вранці 18 травня польське військо прорвало фронт в районі Дублян, через що галицькі підрозділи мусили відступити до північних околиць Дрогобича. Разом з стрільцями в окопах знаходився і їхній командарм, надихаючи власним прикладом до відчайдушної оборони[8,с.186]. Проте 19 травня місто було взято ворогом[9,с.361].

М. Омелянович-Павленко розумів, що з втратою нафтового басейну, головним завданням залишилося збереження армії. 19 травня 1919р. Начальна Команда віддала наказ про відворіт за Стрий та Дністер[22,арк.48]. 20 травня 1919 р. Михайло Володимирович віддав низку наказів для покращення ситуації на фронті. Перш за все головнокомандуючий наказав на тилових пунктах організувати загони для виловлювання дезертирів, формування їх в чоти та сотні та відправлення їх знову на фронт[22,арк.6б]. Для посилення дисципліни генерал заборонив вживання алкогольних напоїв[22,арк.69]. Крім цього отаман, розуміючи важливу роль кінноти в маневровій війні, віддав наказ реквізувати при відступі кавалерійські коні та формувати кінні частини по курінням і кінні сотні по бригадам[22,арк.67].

Проте цих заходів було замало 22 травня у телеграмі до С. Петлюри Михайло Володимирович докладав, що війська відступають, резервів не має, через те, що головні сили в боях за Дрогобич були в більшості дезорганізовані [22,арк.71]. Проте головною проблемою був брак набоїв: "Корпуса вимагають рушничних набоїв не маю нічого". доповідав М. Омелянович-Павленко[22,арк.81]. 22 травня 1919р. Начальна Команда отримала лист від коменданта 8-ї румунської дивізії Я. Задіки, в якому румуни вимагали віддання їм залізниці Коломия, Доляшин, Мармарош, Сигот [24,арк.62]. 24 травня румуни зайняли згадану залізницю.

Того ж дня поляки відновили свій наступ, захопивши стратегічно важливу переправу через Дністер на схід від Совічі[23,арк.112]. Начальна Команда наказала відійти на північ від Дністра: І корпус в район Теребовлі, ІІ район Чорткова, ІІІ район Товстого[23,арк.147].

26-27 травня польські частини вступили у Станіславів, Галич, Калуш й з'єдналася з румунами в районі сіл Кропивник, Струтин, Спас. В цих обставинах 29 червня 1919р. на нараді в Бережанах президент Є. Петрушевич повідомив Начальну Команду, що генерал О. Греків призначається Начальним Вождем, то б то об'єднав у своїх руках фронт і запілля [24,арк.25]. Командармом залишався М. Омелянович-Павленко.

Призначення нового Начального Вождя не змінило загальної ситуації на фронті 1 червня поляки увійшли в Бережани, 2 червня до Тернополя. Після цього Галицька армія відірвалася від польських військ і вже 4 червня 1919р. поляки не мали бойового контакту з УГА. Галицькі частини зосередилась у трикутнику між річками Дністер і Збруч та залізницею Чортків Гусятин [9,с.366].

Для Галицької армії постало питання, що робити далі. На той момент у Начальній Команді існувало два плани розвитку подальших подій: М. Омелянович-Павленко з молодшими старшинами пропонував дати останній бій для захисту Галичини, а потім перевести УГА на Наддніпрянщину, В. Курманович і більшість Начальної Команди хотіли просити захисту в Антанти й відійти до Румунії [6,с.137]. Державний Секретаріат прийняв пропозицію М. Омеляновича-Павленка, тому Начальна Команда розпочала розробку плану контрнаступу.

М. Омелянович-Павленко планував наступати до лінії Золотої Липи. Михайло Володимирович слушно вважав, що далі не залишиться жодних набоїв у стрільців. На це зауваження О. Греків заявив, що далі "будемо битися камінням"[12,с.187]. Командарм, який не вірив в успіх плану О. Грекова наступу на Львів, запропонував спробувати виконати спершу його задум, а потім перебрати від нього командування військами. Пропозицію командарма було прийнято, тому 7 червня 1919р. генерал М. Омелянович-Павленко затвердив оперативний план наступу, який був розроблений сотником генеральної булави В. Льобковіцем і отаманом генеральної булави Ф. Льонером[6,с.144].

Вже 8 червня ІІ корпус зайняв м. Чортків. Зранку 9 червня М. Омелянович-Павленко направився до штабу 3-ї Бережанської бригади. На позиціях бережанців генерал разом з підполковником Вольфом об'їхав усі частини [3,с.6;5,с.272]. О п'ятій годині вечора Михайло Володимирович повернувся до Начальної Команди, де взнав про те, що диктатор Є. Петрушевич призначив Начальним Вождем Галицької армії генерал-майора О. Грекова [11,с.223].

Після свого усунення з посади командуючого армією генерал М. Омелянович-Павленко залишився при УГА в якості дорадника. На початку липня 1919р. відбулася нарада у Заліщиках, на якій отаман М. Омелянович-Павленко запропонував відійти за Збруч і допомогти Директорії визволити Україну від денікінців і більшовиків[10,с.109]. Думку бувшого командарма УГА було прийнято і 16-17 липня частини галицьких стрільців перейшли Збруч й зосередилися на території УНР (Нова Ушиця Проскурів). Для Михайла Володимировича розпочався новий етап в його біографії.

Діяльність М. Омеляновича-Павленка на посаді командуючого Галицької армії є неоднозначною. З одного боку збіг обставин не дали 40-річному досвідченому генералові в умовах українсько-польської війни проявити свій військовий талант і захопити Львів. З іншого боку генерал створив одну з найкращих бойових формацій на території України. Незважаючи на брак зброї, амуніції та підкріплень зміг протриматися шість місяців проти польської армії, яку підтримувала Франція. Отже, у важких умовах Михайло Володимирович зробив все можливе і з честю вийшов зі складного положення.

Список використаних джерел

0. Берест Р. До питання про умови перемир'я та демаркаційні лінії в Українсько-Польській війні 1918-1919 років / Р. Берест // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали міжн. н. конф. 23-24 вересня 1999 р. Львів, 2001. С.44-46.

1. Дацків І.Б. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919р. / І.Б.Дацків // Український історичний журнал. 2008. № 5. С.121-137.

2. Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. Нью-Йорк: "Червона Калина", Українська видавнича кооператива, 1974. 325с.

3. Історія українського війська / Іван Крип'якевич. Львів: Видання Івана Тиктора, 1936 . Ч. ІІ. 1936. 568с.

4. Карпинець І.І. Галичина: Військова історія 1914-1921 років / Іван Іванович Карпинець. Львів: Видавничий дім "Панорама", 2005. 376.

5. Керзуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919 / Антін Керзуб. Нью-Йорк: "Око", 1966. 179 с.

6. Курманович В. До справи відвороту УГА за Збруч / Віктор Курманович // Розбудова нації. Прага, 1934. березень-квітень. Ч. 3-4. С.82-86.Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. Львів: Інститут українознавства НАНУ ; Видавнича фірма "ОЛІР", 1995. 368с.

7. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / Микола Литвин. Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. 488с.

8. Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920 / Михайло Лозинський. Нью-Йорк: Червона Калина, 1970. 228с.

9. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції / Ісаак Мазепа. К.: Темпора, 2003. 608 с.

10. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920) / Михайло Омелянович-Павленко. К.: Темпора, 2007. 608с. (Документально-художнє видання).

11. Скорич А.І. Участь наддніпрянських військовиків у розбудові та реорганізації галицької армії (січень-липень 1919р.) / А.І.Скорич // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". 2006. № 555: Держава та армія. С.58-64.

12. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (19171921) / Ярослав Тинченко. К.: Темпора, 2007. 536с. (Наукове видання).

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ України). Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 1.

14. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 4.

15. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 25.

16. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 26.

17. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 27.

18. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 28.

19. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 47.

20. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 48.

21. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 49.

22. ЦДАВОВУ України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 50.

23. Шухевич С. Спомини з українсько-галицької армії (1918-1920) / С. Шухевич. Львів: Видавнича кооператива "Червона Калина", 1929 . Ч. І. 176с.

24. Hupert W. Zajecie Matopolski Wschodniej i Wolynia w roku 1919. Lwow; Warszawa, 1928. 107s.

25. Klimecki M. Polsko-ukrainska wojna o Lwow i Wschodnia, Galicje 19181919 r. Aspekty polityczne i wojskowe. Warszawa: Wojskowy Instytut Historyczny, 1997. 286s.

26. Kozlowski M. Zapomniana wojna. Walki o Lwow i Galicj ^ Wschodni^ 1918-1919. Bydgoszcz: Instytut Wydawniczy "Swiadectwo", 1999. 370s.

Размещено на Allbest.ru