Кадрова політика більшовицького уряду як інструмент зміцнення влади у містах УСРР за доби "українізації": психологічний аспект (20-і початок 30-х pp. XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кадрова політика більшовицького уряду як інструмент зміцнення влади у містах УСРР за доби «українізації»: психологічний аспект (20-і початок 30-х pp. XX ст.)

Ідріс Н.О.

Проблема «українізації» є полідисциплінарною. Вона перебуває у полі зору багатьох дослідників, становить практичний інтерес для філологів, соціологів, психологів, політиків, освітян тощо. Відповідно, виникає інтерес до історичних досліджень «українізації» 20-тих початку 30-х років XX ст., практичні висновки з яких можуть стати фундаментом для прийняття виважених та виправданих історичним досвідом політичних рішень сьогодні.

Вивченню й узагальненню досвіду «українізації» 20-х початку 30-х років XX ст. у кадровій політиці, у сфері освіти, культури, інформації, ролі інтелігенції в українізаційних процесах; зростанню національно-духовного потенціалу українського суспільства як невід'ємної складової процесу відродження української державності, присвячена ґрунтовна колективна монографія ««Українізація» 1920 1930-х років: передумови, здобутки, уроки» [1]. Окремі аспекти «українізації» міст УСРР висвітлено у роботах таких авторів як В.М. Даниленко, Я.В. Верменич, П.М. Бондарчук та інших вітчизняних дослідників. Значний інтерес у рамках визначеної теми представляє робота Богдана Кравченка «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття», що була вперше опублікована англійською мовою у 1985 році і представлена українській громадськості без змін [2].

Полідисциплінарний характер заявленої проблеми зумовлює специфіку дослідження. Дотичні дисципліни висвітлюють лише окремі сторони проблеми, які торкаються сфери їхньої компетенції, але із дослідження психологічних аспектів кадрової політики більшовиків на міждисциплінарному перетині з урахуванням хронологічних (20 - 30-ті pp. XX ст.), територіальних (УСРР) рамок, конкретної історичної ситуації (здійснення політики українізації) ґрунтовних робіт не існує.

Дослідження кадрової політики більшовицького уряду як інструменту зміцнення влади у містах УСРР за доби «українізації» у 20-тих на поч. 30-х років XX ст. має дати відповідь на питання: якими мотивами (як задекларованими, так і прихованими) керувався радянський уряд, проголошуючи національну політику; які тактичні завдання вирішував через інструментарій (засоби) кадрової політики; які саме управлінські кадрові процеси були взяті на озброєння більшовиками у ході здійснення національної політики в УСРР; який вплив на вибір мови комунікації мали перспективи (чи обмеження) службового росту; яким чином через такий інструмент як управління кар'єрою влада контролювала динаміку та характер процесу «українізації»; як відбувалось маніпулювання масовою свідомістю українців.

Політика коренізаціі, започаткована XII з'їздом РКП(б) у 1923 p., що в Україні дістала назву «українізації», була спрямована на «укорінення» радянської влади на місцях, забезпечення в партійних та державних структурах достатньої кількості представників корінного населення та вживання їхньої рідної мови; видання їхніми мовами книг та періодики; сприяння організації шкіл та вузів, культурних закладів, які б вели діяльність в руслі радянської політики мовами корінних національностей, готували віддані більшовицькій партії кадри [3, с. 327]. Щодо «українізації» міст УСРР, то більшовики проголосили курс на зближення русифікованого міста з українським селом, на поглиблення зв'язків між робітниками і селянами.

Укорінення радянської влади в неросійському, переважно селянському середовищі, наштовхувалось на об'єктивні перешкоди. Як зазначає доктор історичних наук, професор С.В. Кульчицький, за допомогою мільйонної армії більшовики завоювали Україну, але утримувати її тільки силою було неможливо. «Більшовики українського походження майже повністю складалися з міських жителів, які в У країні були здебільшого неукраїнцями» [4, с. 149]. Щоб переконати українців у тому, що радянська влада це їхня власна влада, необхідно було українізувати більшовицькі кадри в Україні, а «сприяння в сфері мови, культури і кадрової політики було покликане компенсувати автономістські або сепаратистські сподівання» українців [4, с. 148].

Політика українізації, що проводилась з метою закріплення більшовицької влади в Україні, «по суті була міським явищем, бо в адміністративному плані українізація проходила в республіканських, губернських та окружних партійних і державних установах; саме тут вона знаходилась під найбільшим контролем центру... Українізація районних та сільських осередків проходила та контролювалася з меншою напругою» [5, с. 197]. Пояснення тут очевидне: українське село потреби в українізаційних заходах не мало, у той час як зрусифіковане місто бастіон більшовицької влади в Україні, викликало недовіру україномовного та переважно сільського населення України, а тому місто, як осередок більшовицької влади, мало заговорити українською мовою з корінним населенням і таким чином здобути його довіру.

Як наголошує В.В. Говоруха, кандидат наук із державного управління, «кадрова політика завжди виступає інструментом здійснення влади, є провідним суб'єктом перетворень, ключем до реальних соціально-політичних змін» [6], тому саме кадрова політика більшовиків доби «українізації» була покликана зміцнити владу Москви в УСРР.

Для її здійснення більшовикам потрібні були знання із психології управління. «...Маркс, і Ленін були не лише великими економістами і теоретиками, але й великими психологами народів, народних мас, психологію яких вони враховували і не могли не враховувати», підкреслюється у привітанні XIII з'їзду РКП [7, арк. 150].

Аксіомою партійної роботи став сталінський лозунг: «Кадри вирішують все». Сам Й.В. Сталін досвід кадрової роботи отримав перебуваючи на двох міністерських постах: наркома у справах національностей та робітничо-селянської інспекції, а також працюючи генеральним секретарем ЦК РКП(б). Він мав можливість контролювати керівні кадри державної партії. У його руках знаходились питання, пов'язані з кадрами керівників місцевих парторганізацій, і через цей важіль, шляхом перевиборів та переміщень, він міг скрізь поставити своїх людей, у тому числі й на Україні. Але, «доки Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки у національному питанні в обмін на підтримку з боку республіканських партійних організацій і широкої громадськості» [8, с. 193].

У ході утвердження позицій більшовиків в УСРР адміністративне регулювання декларованої національної політики відбувалось через контроль над управлінськими процесами. Серед цих процесів: процес планування та формування якісного і кількісного складу кадрів; процес підбору, підготовки, розташування і збереження кадрів; процес звільнення та ін.

Зокрема, у серпні 1923 року газета «Вісті» опублікувала постанову ВУЦВК і PHK УСРР «Про заходи щодо рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови», що передбачала і кадрові заходи, серед яких: комплектування всіх радянських установ достатньою кількістю кадрів, що володіють українською мовою; прийом на службу осіб із знанням української та російської мови (виключення робилось для тих, хто мав спеціальний дозвіл, але зі зобов'язанням протягом 6 місяців з дня вступу на службу вивчити українську мову); зобов'язання протягом року вивчити українську мову тим, хто вже перебував на державній службі; звільнення осіб, що у визначений термін не оволоділи мовою, без права бути прийнятими на роботу в інші держустанови тощо [9]. Проблема «українізації» бюрократичного апарату мала бути вирішена у суто бюрократичний спосіб, через спеціалізовані комісії, курси та перевірку досягнутого.

Доволі часто саме через адміністративні важелі українізувалися «працівники державного, партійного, профспілкового та інших апаратів, оскільки без володіння українською мовою вони могли втратити свою роботу» [10, с. 328]. І це у той час, коли зумовлене низкою політичних й економічних факторів зростає безробіття. Зокрема, загальна чисельність безробітних із 1 жовтня 1922 р. по 1 жовтня 1924 р. збільшилася на 229,5 % з 55,8 тис. до 167,1 тис. осіб [11, с. 19]. A y період із 1922 р. по 1926 р. через 300 бірж праці пройшло близько 10 млн. осіб [12, с. 25]. Сам же процес пошуку роботи був складним і принизливим: кандидатам, котрі намагалися знайти роботу, доводилося приходити на біржі праці заздалегідь (до сьомої години ранку, а то й ще раніше, хоча робота бірж розпочиналася о дев'ятій), постійно стикатися з безладдям, відсутністю інформації, бюрократичним ставленням до безробітних, хамською поведінкою працівників бірж [13, с. 310-311]. Відтак, страх втрати роботи ставав дієвим інструментом адміністративно-примусових методів «українізації».

Але адміністративно-примусові заходи не завжди давали бажані результати, тому уряд більшовицької Москви звертається до психологічного інструментарію кадрової політики, зокрема, до стимулювання (перешкоджання) розвитку кар'єри. Знання української мови стало розмінною монетою у практиці кадрового управління: особи, що вільно володіли українською мовою, отримували шанс на розвиток службової кар'єри.

Особисті вигоди перебування на тій чи іншій посаді визначали старанність в реалізації заходів «українізації», темпи та рівень оволодіння українською мовою. На думку авторів монографії ««Українізація» 1920-1930-х років: передумови, здобутки, уроки» це був час, коли знання і володіння українською мовою «відкривало більші можливості для соціальної мобілізації, особливо для успішної кар'єри у державній службі, викликало зацікавленість...» [1, с. 91].

Аналіз «українізації» апаратної сфери (партії, державних органів, комсомолу), що головними своїми осередками мала міста та була найбільш політизованим напрямком українізаційного курсу, допомагає визначити кар'єрне просування як інструмент у кадровій політиці Москви. Члени КП(б)У активно українізувались і відкрито визнавали українську мову рідною, стимулювався приплив до партії українців. Так, якщо партійний перепис 1922 року засвідчив, що українцями себе визнали 23 % складу КП(б)У і лише 11 % володіли українською мовою, то згідно партійного перепису 1927 року із 168 087 членів КП(б)У (що заповнили анкету) вже 52 % визнали себе українцями і 70 % визнали українську мову рідною [1, с. 62,64].

Політика українізації відкривала перед українцями можливості кар'єрного росту. Вперше за багато століть українство не було перешкодою для просування по службових сходинках, навпаки, знання української мови було запорукою успіху, перевагою перед тими, хто її знав погано, або взагалі не знав. Отже, можна зробити висновок, що «з психологічної точки зору саме в апаратній сфері виявились кар'єристські мотивації, які жодним чином не пов'язувалися з гаслами національного відродження» [1, с. 61].

Серед молоді кар'єристські мотиви при виборі мови комунікації також відігравали не останню роль. «Всі статистичні дані незмінно засвідчують більш високі показники у комсомольців і за кількістю українців, і за кількістю тих, хто володів мовою. Видається, що у цьому явищі не останню роль могли зіграти міркування суто особистісного, навіть кар'єрного характеру. Молодь більш загострено відчула привабливість володіння українською мовою у справі реалізації власного соціального становлення» [1, с. 67].

За таких умов, першим кроком до успішного розвитку кар'єри мало стати здобуття професійної освіти в інститутах, технікумах, на робітфаках, які у цей час активно «українізувались». Зокрема, В.І. Прилуцький зазначає: «Протягом 20-х рр. національний склад студентів УCPP змінювався у бік українізації. В 1923/1924 навчальному році серед слухачів інститутів українці становили 43,7 %... технікумів 48,7 % українці... Через три роки (1926/1927 навчальному році) в інститутах уже 59,4 % й технікумах 64,3 % студентів було українцями...» [14, с. 87].

Ще у студентські роки успішну кар'єру «українізатора» розпочав урбанізований українець Іван Васильович Майстренко. Він працював «викладачем української мови в радянських установах Харкова» і, у своїх спогадах, пояснює зміст роботи «українізатора» так: «Після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) почалася українізація радянських установ. Для службовців створювались у робочий час курси щось з два рази на тиждень, а потім влаштовувалися іспити перед комісією, до якої входив представник відділу освіти, викладач мови (в цьому випадку я) і третій, здається представник профкому даної установи. Тільки той, хто склав іспит, міг залишатися на праці в даній установі. Від курсів звільнялись тільки керівники установ» [15, с. 183].

Завдяки «українізації» робить кар'єру «українізатора» головний герой роману Валер'яна Підмогильного «Місто» (роман відноситься до напрямку психологічного реалізму і може слугувати джерелом для вивчення сприйняття «українізації» сучасниками через художній твір) енергійний сільський юнак Степан Радченко. Він приїздить до Києва для навчання у технічному ВУЗі і сподівається колись повернутися з новими знаннями на село, але швидко адаптується у місті й успішно читає лекції на курсах із вивчення української мови [16, с. 337].

За доби «українізації» на розвиток кар'єри могли розраховувати лише ті, хто серед своїх пріоритетів визначив першочерговим завданням «радянізацію». Як зазначають автори колективної монографії ««Українізація» 1920 -1930-х років: передумови, здобутки, уроки»: «Найбільш суттєві зміни відбулися у кадровій політиці правлячої партії. Час від часу, щоправда, приймалися постанови про висування на керівну роботу працівників-українців, але вони мали більше символічний, ніж практичний характер. До того ж висуванці проходили ретельну перевірку на вірність системі... Списки повинні були складатись «з докладною особистою характеристикою», а люди ці повинні бути «політично перевіреними...» [1, с. 335].

Сталінський розгром «українізації» сприяв швидкій відмові від української мови в офіційному спілкування тих, хто бачив у ній тільки інструмент власного кар'єрного сходження. Причини такого явища, можна зрозуміти через визначення поняття «кар'єра» вітчизняного дослідника, кандидата наук з державного управління Анатолія Рачинського. Він трактує кар'єру як просування щаблями ієрархії систем управління, що супроводжується досягненням цілей організацій [17, с. 97]. Цілі за доби «українізації» визначала більшовицька партія, а тому й просунутись сходинками кар'єри могли лише ті, хто ці цілі ставив вище за питання вибору мови та власної національної ідентичності.

Окрім кар'єри, дієвим інструментом більшовицьких маніпуляцій у кадровій політиці за доби «українізації», що мали сприяти закріпленню влади Москви, стала ротація керівних кадрів УСРР. Проаналізувавши великий масив документальних та архівних джерел, доктор історичних наук, професор Микола Савович Дорошко дійшов висновку, що головними формами ротації керівних кадрів у період становлення та зміцнення тоталітарного ладу в СРСР були призначенство, чистки та репресії, а вирішальна роль у проведенні примусової ротації керівних кадрів в УСРР належала каральним органам [18, с. 445].

Кар'єрні прагнення на одному боці важелів і страх перед звільненнями, переслідуванням та репресіями на іншому виступали у ролі «батога та пряника» в арсеналі кадрової політики більшовиків доби «українізації». Зокрема, страх перед чистками та репресіями використовували як стимул у закріпленні умовного (набутого) «рефлексу покори» більшовицькій владі Москви. українізація кадрова політика більшовицький

Наступ на «українізацію», її згортання супроводжувалось хвилею арештів, переслідувань. Як зазначає Валентин Мороз, машина «українізації» була реально запущена в хід великою армією свідомих українських наукових, культурних та політичних діячів, а «стихія національного відродження винесла цих людей на досить високі позиції, часом ключові» [19, с. 34]. Саме ці свідомі українські національні комуністичні кадри, що вже зробили свій вагомий внесок у створення і зміцнення тоталітарного режиму СРСР, ставали жертвами сталінських репресій, коли закріпити страх перед покаранням за непокору владі потрібно було конкретними прикладами.

Тепер влада відмежовувалася від процесів національного відродження, оголосивши їх такими, що перебувають у руслі антирадянщини і нищила тільки-но підкорені кадри. Як писав американський дослідник Дж. Мейс, «репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату... уможливили створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків з попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності» [20, с. 21-31].

Отже, викликана потребою більшовицької влади у ствердженні панування та завоюванні довіри місцевого українського населення, політика українізації, серед іншого, реалізувалась через управлінські процеси, заходи кадрової політики. Кар'єрні прагнення виступали у ролі стимулів до розгортання «українізації» у визначених владою рамках. Розгром «українізації» сприяв швидкій відмові від української мови серед функціонерів, що бачили у ній тільки інструмент кар'єрного сходження. У подальших наукових розвідках із дослідження кадрової політики більшовицького уряду за доби «українізації» має бути вивчений вплив на національні процеси таких факторів як статус, належність до референтної групи, влада, престижність роботи, тощо.

Список використаних джерел

1. «Українізація» 1920-1930-хроків: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / За ред. В.А. Смолія. K.: Ін-т історії України HAH України, 2003. 392 с.

2. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. [Пер. з англ.] / Богдан Кравченко. K.: Основи, 1997. 423 с.

3. Даниленко В., Бондарчук П. «Українізація» і голод 1932-1933 років в Україні / Віктор Даниленко, Петро Бондарчук // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ: Інститут історії України HAH України, 2008. №18. С. 327.

4. Кульчицький С.В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі, усвідомлення / Станіслав Кульчицький. K.: Наш час, 2008.

5. Мозуленко Д.І. Ставлення населення півдня УCPP до політики коренізаціі (1920-ті pp.): постановка проблеми / Д.І. Мозуленко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Запоріжжя: Просвіта, 2007. Вип. XXI.

6. Говоруха В.В. Патріотизм державного службовця України / В.В. Говоруха // Державне будівництво: електронне наукове фахове видання Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. 2009. №1. Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2009-1/doc/4/01.pdf.

7. ЦДАГО України. Ф.1. ОП.20. Спр.2455.

8. Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Kypac (голова) та ін. K.: Генеза, 2002-2003. Т. 3: Утвердження радянського ладу в Україні (19211938) / С.В. Кульчицький (кер.), Ю.І. Шаповал, В.А. Греченко та ін. 2003.

9. Декрет ВУЦВК і PHK УСРР «Про заходи щодо рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» // Вісті ВУЦВК. 1923. 28 серпня.

10. Даниленко В., Бондарчук П. «Українізація» і голод 1932-1933 років в Україні / Віктор Даниленко, Петро Бондарчук // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ: Інститут історії України HAH України, 2008. №18.

11. Вейцблит И. Безработица на Украине в 1921-1925 гг. X., 1926.

12. Буш В. Рынок труда 20-х годов и наше время / В. Буш // ЭКО. 1989. № 10.

13. Мовчан О. «За бортом праці»: проблема працевлаштування в Україні (1920-ті рр.) / Ольга Мовчан // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Київ: Інститут історії України HAH України, 2008. №14.

14. Прилуцький В.І. Матеріально-побутові умови життя студентства. Радянської України 1920-х рр. / Віктор Іванович Прилуцький // Український історичний журнал 2008. №3.

15. Майстренко І. Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні / Іван Майстренко. Едмонтон: Канадський ін-т українських студій, Альбертський ун-т, 1985.

16. Підмогильний В.П. Оповідання. Повість. Романи / Валер'ян Підмогильний; [вступ.ст.., упоряд. і приміт. В.О.Мельника; Ред. тому В.Г. Дончик]. K.: Наук, думка, 1991.

17. Рачинський А. Управління кар'єрою керівника: основний зміст та передумови необхідності / Анатолій Рачинський // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2004. № 3.

18. Дорошко М. Ротація керівних кадрів у радянській тоталітарній державі у 1920-1930-ті роки: український «досвід» / Микола Дорошко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Збірник наукових праць. Вип. 16(1). Київ: Інститут історії України HAH України, 2007.

19. Мороз В. Голод 1933 року і українізація, паралелі і взаємозалежності / Валентин Мороз // Голод в Україні. Вибрані статті. Луцьк: BMA «Терен», 2006.

20. Мейс Дж. Україна як постгеноцидна держава або Як успадковані від CPCP структури блокують будь-які реальні реформи / Дж. Мейс // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / HAH України. Інститут історії України. Вип. 7: Спеціальний. K., 2003.

Размещено на Allbest.ru