Кирило-Мефодіївське товариство

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Вступ

кирило мефодіївський братство політичний ідеологія

Наприкінці XVIII--на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя -- від культури до політики. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII--на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

На цьому ґрунті у грудні 1945 року виникло українське політичне об'єднання Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке проіснувало до березня 1947 року. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак. Пізніше до його складу ввійшли інші представники української еліти, а в кінці свого існування воно налічувало близько ста представників різночинної інтелігенції. Слід зазначити, що це об'єднання було першою політичною організацією на теренах України, а його характерною рисою була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість.

Фактично у працях кожного історика чи політолога, що вивчає становище української політичної думки у даному періоді, відводиться одне з головних місць політико-правовим ідеям Кирило-Мефодіївського товариства. Оминути дане утворення у контексті становлення української політичної думки неможливо. Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов'язана з доносом від 3 (16) березня 1947 студента Київського університету Олексій Петрова про таємне товариство. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Братство було малочисельним та обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.



1. Заснування Кирило-Мефодіївського братства, його члени та ліквідація

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут Київський гурток молодих ідеалістів, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва.

На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли “щоб усі слов'яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки”.

Цей гурток став ідейним та організаційним попередником найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. - Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого як Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Товариство виникло в кінці 1845--на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За винятком Т.Шевченка, М.Костомарова і М.Савича, всі вони були молодими людьми віком від 19 до 25років. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв'язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія -- перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

Можна зауважити, що все ж таки кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об'єднаних слов'ян. Це яскраво підтверджує програмний документ кирило-мефодіївців “Книга буття українського народу”, де прямо вказується на Товариство об'єднаних слов'ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію.

Усю його роботу можна поділити по таких напрямках:

1. Учасники проводили пропагандистську діяльність:

а) Писали прокламації, звернення до народу:

- Звернення до “братів українців”;

- Звернення до “братів великоросіян і поляків”;

б) Пропагували свої ідеї в університеті, інших навчальних закладах Києва;

в) Поширювали твори Т.Г. Шевченка.

2. Створювали в селах школи для народу.

3. Розробляли проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, складали шкільні підручники.

4. Видавали книги та журнали.

5. Збирали кошти на культурні потреби, на видання популярних книжок.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації.

Розбіжності у поглядах про само відродження головних членів товариства призвели до утворення всередині об'єднання двох течій:

Помірковано-ліберальна (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, П. Маркович). Вони схилялися до реформ і «м'яких» еволюційних методів розвитку.

Радикальна (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, Г. Андрузький). Виступали за революційний переворот і встановлення республіки, знищення царської родини, за соціальне й національне звільнення українського народу.

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Петров був сусідом Гулака і тому досить часто чув розмови у його квартирі про справи, що відносилися до держави, пройняті наскрізь ідеєю свободи. Розмови відзначалися оригінальністю думок про різні галузі державного управління, тому зацікавили Петрова так, що він почав щораз більше звертати увагу на подібні збори. Але так я к такі сходини відбувалися досить часто та предмети суперечок були всі одні й ті самі, Петров зробив висновок, що вони мають якусь конкретну мету. Одного вечора Петров почув суперечку про республіканський лад в Росії. Далі він познайомився з Гулаком та зробив вигляд, що розділяє його думки. Таким чином Петров отримав доступ до справ та документів товариства, та скориставшись від'їздом деяких його членів із Києва, доніс опікуну Київського учбового округу - генералу Траскіну про існування товариства.

Кирило-Мефодіївське товариство фактично не встигло розпочати активної роботи, було підготовлено лише ряд програмних документів і визначено основні цілі і завдання його діяльності.

Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество бьіло не более как ученьїй бред трех молодьіх людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації були заарештовані. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше. Після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення у Шліссельбурзькій в'язниці, потім вислано у Перм. Та найсуворіше було ув'язнено Шевченка, в якому цар та його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Хоча у записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному братстві, але чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Губернатор Київської губернії І.І. Фундуклей писав: «між його (Шевченка) паперами знайшлися рукописна книжка з українськими віршами, його власні твори, багато з котрих будівничого та злочинного змісту». Поета віддали у солдати на десять років сам Микола I дописав до вироку таке: « …под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Розгром товариства викликав значний резонанс в тогочасній пресі Європи. "Паризькі газети "Jornal des debat" i "Democratic pasifiqe" вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Т.Г. Шевченка в солдати". Відгукнулась на ці події і віденська преса, сповіщаючи про арешт Костомарова, Куліша та інших.

Справа кирило-мефодіївців мала відгук у Галичині, що перебувала під владою Австрії. У газеті "Дневник руський" (виходила у Львові в серпні-жовтні 1848 р. під редакцією учасника гуртка "Руська трійця" І.М. Вагилевича, вміщено вірш, присвячений кирило-мефодіївцям, польського поета Г. Яблонського -- Мученикам вольності з року 1847"). В іншому номері Кирило-Мефодіївське товариство названо "змовою малоросіян", а Шевченка -- "мучеником справи руської вольності". У статті "Слово о Русі і її становищі політіческом" містися заклик підтримувати традиції визвольного руху: "Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної справи Шевченка, Костомарова, Куліша і інших".

2. Ідеологія Кирило-Мефодіївців

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать “Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Братья великороссияне и поляки”, “Книгa буття українського народу”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.

Вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності були чітко викладені в першій частині «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія» - «Головних ідеях». Статут був укладений Костомаровим і переписаний Білозерським. До його змісту входять шість пунктів:

« Духовне і політичне поєднання слов'ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути».

«При з'єднанні кожне слов'янське плем'я повинно мати свою самостійність».

“Кожне слов'янське плем'я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану”.

“Уряд, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов'ян повинні основуватись на християнській релігії”.

«При такій рівності освіта і чиста моральність повинні служити умовою участі в уряді».

«Повинен існувати спільний слов'янський конгрес із представників усіх племен».

Дещо в ідеологію вносять і «Головні правила товариства» (Див. Додаток 1) - друга частина статуту. Тут розкриваються головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки “в теперішній час слов'янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов'ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву - кріпацтва. Восьмий пункт “Головних правил” відзначав, як одну з цілей братства те, що “Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності”.

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського товариства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев'ятому пункті “Головних правил” спеціально зазначалось про те, що “Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж “Мета освячує засіб” товариство визнає безбожним”.

У своїй «Автобіографії» Костомаров більш доцільно розкрив питання стосовно устрою задуманого федеративного слов'янського союзу. Він писав: “Ми почали уявляти собі всі славґянські народи з'єднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або з'єднаних держав у Північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім зв'язку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсності на підставі взаємної рівності між незначними щодо кількості Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче інший поділ частин будучої славґянської держави для її федеративного ладу. Таким чином поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славґянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це плем'я в тій чи іншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини, в якій мала з'явитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торгівлі, загальне скасування кріпосного права й невільництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотом, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

Крім статуту та «Правил» написав Костомаров відозву «Брати українці» (Див. Додаток 2), у якій більш точно подано трактування основоположних ідей діяльності братства, а також невелику за обсягом відозву “Брати великоросіяни і поляки” (Див. Додаток 3).

Відозва «Брати українці» чітко наголошує на тому, що це утворення повинно мати міждержавний характер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного: “… кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну”. Союзним органам делегувались права вирішувати виключно ті справи, які мали загальне для всіх членів об'єднання значення: “Щоб був один сейм або рада слов'янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союзу слов'янського”. На чолі союзу мав стояти керівник обраний на певний і цілком визначений термін: “Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на роки, і над цілим союзом був правитель вибраний на роки” і влада, таким чином, не могла б перетворитись у спадкову.

Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов'янськім союзі та республіках, що ввійдуть до нього не за “родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами”.

Невелика за обсягом відозва “Брати великоросіяни і поляки” проникнута закликом до двох слов'янських народів, з якими історія найбільш тісно пов'язала долю української нації, подолати історичну ненависть та суперечності в ім'я майбутнього об'єднання всієї Слов'янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об'єднання слов'янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".

3. Книга буття українського народу

«Закон Божий (Книга буття українського народу)» -- ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М.І. Костомарова. Це унікальний за змістом і долею твір, який викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.

«Любов до України, до її історії в «Законі Божому», як і в інших програмних документах братства, стала центром усього ідейного навантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Віруюча людина, за схемою твору,-- то серцевина історичного процесу. Віра Христова веде її до свободи. Тільки свобода забезпечує рівність, а отже, й щастя країн, народів, кожної людини зокрема. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміння духовності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодого історика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоден народ, але найближче підійшла до цього мила йому Україна».

Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, « ...повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство від давна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

Кілька разів у «Законі Божому» наголошується біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

М. Костомаров був істориком народних рухів, вивчав і розумів народну душу. Минувшина України відкривалась йому, як забута історія його народу. Як і всі інші народи й держави, пише він, «не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство... і були козака між собою всі рівні...». Козацький приклад у визвольних змаганнях за часів Хмельниччини -- ось та героїчна, повчальна сторінка історії, яку так боялися відкривати українському народові його поневолювачі. Костомаров і його однодумці внесли до «Закону Божого» цілу розповідь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладене на цю тему. Від параграфа 76 й до кінця (всього 109 параграфів) трактат розкриває роль козацтва і його вільного духу в історії України. Стрижневим є параграф 86, в якому говориться, що «козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго». Справді, недовго мали ми свою державність. Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи -- нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» -- розділили Україну між собою.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше -- у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле».

4. Роль Тараса Шевченка в діяльності товариства

Серед провідників братства визначною постаттю був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав свою відому збірку поезій «Кобзар». Матеріали про членство Шевченка в братстві не збереглися. Проте його вплив на товариство був незаперечним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення.

Микола Костомаров писав: «Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатями. Вона відкрила шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості».

Твори Т. Шевченка «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» найрадикальніше відображали засади братства. Вони категорично заперечували самодержавство й закликали до негайного скасування кріпацтва.

Поет відкинув ідеологію «малоросійства», основою якої були ідеї нероздільності Малої та Великої Русі, визнання та схиляння перед владою імператора. Найбільшу вину за поневолення України Т. Шевченко покладав на Росію та російських імператорів. Йому, зрештою, належить визначення національної ідеї, зміст якої актуальний і нині: одночасне національне та соціальне визволення українського народу.

Великий Кобзар зумів визначити українську національну ідею як потребу одночасного і національного, і соціального визволення. Саме в такому вигляді вона стала дороговказом для українства другої половини XIX-XX ст.

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації зумовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був "Пророком", "батьком нації", "затятим ворогом Росії та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" -- у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об'єднати в ім'я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція.

Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Взагалі Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів. Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов'янських, зокрема. У багатьох поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов'янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов'янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов'янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.

5. Значення Кирило-Мефодіївського братства у розвитку політичної думки XVIII-XIX ст.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону. Політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи, пов'язаної з крахом Гетьманщини, та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Ідейне значення братства було величезне. Можна сказати, що у програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов'янської єдності. [11, 3] Його ідеї та його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження.

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти. М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух". П. Куліш гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення.

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи.

В ідеології Кирило-Мефодіївського братства 1846-1847 років бачимо синтез трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харків'ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Мефодіївського братства до Центральної Ради 1917 року.



Висновки

Отже, Кирило-Мефодіївське товариство - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 - березень 1847, Київ).

Засновники: В. Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т. Шевченко, П. Куліш.

Зв'язки з Кирило-Мефодіївським братством підтримували ще близько 100 чоловік.

Братство ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Братчики виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств -- через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося, бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни. І стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке мессінське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян, Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, - це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни.

Складена колективно програма товариства “Книга буття українського народу, або Закон Божий” у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку.

Права і обов'язки членів Кирило-Мефодіївського братства регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу.

Заарештовані царськими властями, які вбачали у Кирило-Мефодіївському братстві небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 учасників товариства були покарані засланням у різні місця імперії.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.



Додаток 1. Доповідь О.Ф. Орлова Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

Украйно-славянское общество

Украйно-славянское общество существовало, но только несколько месяцев -- в исходе 1845 и начале 1846 г. между тремя лицами: Гулаком, Белозерским и Костомаровым. Некоторые из них называли его обществом св. Кирилла и Мефодия и носили кольца во имя сих святых. Трудно определить, кто первый задумал общество, ибо все они равно преданы были славянским идеям, побуждая друг друга к деятельности, но мысль называть общество во имя св. Кирилла и Мефодия, равно иметь кольца или образа сих святых, произошла от Костомарова.

По словам Белозерского и Костомарова, цель их общества состояла в соединении славянских племен, но они полагали соединить племена под скипетром вашего и. в. Не касаясь до настоящего образа правления в России, они желали только, чтобы имеющие присоединиться к нам иноземные славянские племена устроены были по примеру Царства Польского. Им казалось, что ваше в., по силе духа вашего, одни можете совершить это великое дело, но сомневаясь, чтобы ваше в., занятые внутренним благоустройством государства, соизволили принять участие в этом предприятии, они надеялись достигнуть соединения славян своими средствами.

Средства эти должны были ограничиваться следующими мерами: воодушевлением славянских племен к уважению собственной их народности, изгнанием из нравов их всего иноземного, уничтожением вражды и водворением согласия между ними, склонением их к исповеданию одной православной веры, заведением училищ и изданием книг для простого народа. Они полагали, что славянские племена этими мирными средствами были бы доведены до того, что впоследствии сами слились бы в одно целое. Но цель украйно-славянистов при таких средствах была бы достигнута не прежде, как через сотни или тысячи лет (это их собственные слова).

Вскоре Гулак, Костомаров и Белозерский сами увидели, что теоретические предположения их не сообразны с практическим ходом дел и что идеи их были только ученые мечты. Поэтому они в половине 1846 г. прекратили свои занятия, перестали называть круг свой обществом, положив заниматься изучением истории и языков славянских как наукою, без всякой политической цели. Общество тем более не возобновлялось, что Белозерский вскоре после того отправился на службу в Полтаву, а в январе 1847 г. и Гулак выехал в С.-Петербург.

Из этого видно, что Украйно-славянское общество существовало только несколько месяцев; во время самого развития своего состояло из трех лиц: Гулака, Белозерского и Костомарова, ибо если другие сближались с ними и слышали об обществе, то единственно или по знакомству, или по сходству ученых занятий, без всяких прямых отношений к обществу.

Белозерский и Костомаров уверяют, что в предположениях, даже в мыслях их никогда не было ни народных потрясений, ни возмущений, ни преобразования законных властей в России, а тем менее каких-либо вооруженных действий.

Костомаров утверждал это и на очной ставке, несмотря на то, что Петров доказывал революционное направление украйно-славянистов. Особенно Белозерский заслуживает доверия, ибо он столько показал благородства и откровенности, что без сомнения не скрыл бы, если б в предположениях их имели место революционные идеи. Быть может Петров, подобно Андрузскому, несколько увеличил дело в своем донесении как по молодости лет своих, так и потому, что суждения, происходившие у Гулака, он слышал частью из-за стены и, следовательно, мог ошибочно понять смысл разговоров. Но не менее того, судя по твердости показаний Петрова, я уверен, что у украйно-славянистов много было пустых и неосторожных суждений.

Один Гулак оставался лицом чрезвычайно сомнительным, тем более, что если бы преступление его было не важнее того, как описывают Петров, Белозерский и Костомаров, то невозможно объяснить, от чего он с таким упорством не хотел отвечать на делаемые ему вопросы и даже на очных ставках не сознавался, когда видел, что товарищи его сознались. Должно предполагать, что Гулак отдельно от них в душе своей хранил такие преступные мысли, которые не были известны его товарищам, и во всяком случае вероятно, что человек с таким характером, как он, не остановился бы на мирных средствах, если бы тайные помышления его могли совершиться. Но впоследствии и Гулак сознался в справедливости сделанных на него показаний и даже приписывая себе сочинение рукописи «Закон божий» и устава Славянского общества. При этом сознании, однако же, он отвергает сделанное на него показание студентом Петровым и уверяет, что в его присутствии никогда не упоминал о царской фамилии. Показание Гулака о сочинении им рукописи: «Закон божий» ложно, ибо рукопись эта существовала в 1833 г. 162, т. е. в то время, когда Гулак был еще в детском возрасте. Сомнительно и показание его насчет сочинения им устава Славянского общества потому, что это сочинение приписывает себе и Белозерский, которому, по его откровенности, должно дать веры более, нежели скрытному Гулаку.



Додаток 2. Відозва «Брати Українці», написана М.І. Костомаровим, вилучена у М.І. Гулака під час обшуку 2 квітня 1847 р.

Брати українці!

От сю розказу полагаючи перед ваші очі, даєм вам уважити, чи добре воно так буде.

1. Ми приймаємо, що усі слов'яне повинні з собою поєднатися.

2. Але так, щоб кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну. Такії народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, іллір[о]-серби і болгари.

3. Щоб був один сейм або рада слов'янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського.

4. Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года.

5. Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було ов[с]і.

6. Щоб приймано депутатами і урядниками не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщенності народним вибором.

7. До того, щоб віра христова була основою закону, і общественної справи в цілому союзі і в кожній Речі Посполитой.

Отсе вам, братіє українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу, прочитайте пильно і нехай кожен думає, як до сього дійти, і як би лучше воно було. Як багато голов, то багато розумів, кажуть. Коли ви об сім станете думати, то в той час, як прийде пора говорити об сім, вам господь бог дарує смисл і уразумєніе.



Додаток 3. Відозва «Братья великороссияне и поляки», вилучена у М.І. Гулака під час обшуку 2 квітня 1847 р.

Братья великороссияне и поляки!

Сие глаголит к вам Украина, нищая сестра ваша, которую вы распяли и растерзали и которая не помнит зла и соболезнует о ваших бедствиях и готова проливать кровь детей своих за вашу свободу. Прочитайте послание это братское, обсудите важное дело вашего общего спасения, восстаньте от сна и дремоты, истребите в сердцах ваших безрассудную ненависть друг к другу, возженную царями и господами, на общую погибель вашей свободы, устыдитесь ярма, которое тяготит ваши плечи, устыдитесь собственной своей испорченности, предайте проклятию святотатственные имена земного царя и земного господина, изгоните из умов ваших дух неверия, занесенный от племен немецких и романских, и дух закоснелости, вдохнутый татарами, облекитесь в свойственную славянам любовь к человечеству, вспомните также о братьях ваших, томящихся и в шелковых цепях немецких и в когтях турецких, и да будет целью жизни и деятельности каждого из вас: славянский союз, всеобщее равенство, братство, мир и любовь, господа нашего Иисуса Христа.

Аминь.



Додаток 4. Статут Кирило-Мефодіївського товариства

Устав Славянского общества св. Кирилла и Мефодия

Главные идеи

1. Принимаем, что духовное и политическое соединение славян есть истинное их назначение, к которому они должны стремиться.

2. Принимаем, что при соединении каждое славянское племя должно иметь свою самостоятельность, а такими племенами признаем: южно-руссов, северно-руссов с белоруссами, поляков, чехов с [сло]венцами, лужичан, иллиро-сербов с хурутанами и болгар.

3. Принимаем, что каждое племя должно иметь правление народное и соблюдать совершенное равенство сограждан по их рождению, христианским вероисповеданиям и состоянию.

4. Принимаем, что правление, законодательство, право собственности и просвещение у всех славян должны основываться на св[ятой] религии господа нашего Иисуса Христа.

5. Принимаем, что при таком равенстве образованность и чистая нравственность должны служить условием участия в правлении.

6. Принимаем, что должен существовать общий Славянский собор из представителей всех пле[мен].

Главные правила общества

1. Установляем общество с целью распространения вышеизложенных идей преимущественно посредством воспитания юношества, литературы и умножения числа членов общества. Общество именует своими покровителями святых просветителей славянства Кирилла и Мефодия и принимает своим знаком кольцо или икону с именами или изображением сих святых.

2. Каждый член общества, поступая, произносит присягу употреблять дарования, труды, состояние, общественные свои связи для целей общества, и ежели бы какой член потерпел гонение и даже мучения за принятые обществом идеи, то, по данной присяге, он не выдает никого из членов, своих собратий.

3. В случае член попадет в руки врагов и оставит в нужде семейство, общество помогает ему.

4. Каждый член общества может принять нового члена общества без необходимости сообщать ему об именах прочих членов.

5. В члены принимаются славяне всех племен и всех званий.

6. Совершенное равенство должно господствовать между членами.

7. Так как в настоящее время славянские племена исповедуют различные вероисповедания и имеют предубеждение друг против друга, то общество будет стараться об уничтожении всякой письменной и религиозной вражды между ими и распространять идею о возможности примирения разногласий в христианских церквях.

8. Общество будет стараться заранее об искоренении рабства и всякого унижения низших классов, равным образом и о повсеместном распространении грамотности.

9. Как все общество в совокупности, так и каждый член должны свои действия соображать с евангельскими правилами любви, кротости и терпения; правило же: «Цель освящает средство» общество признает безбожным.

10. Несколько членов общества, находясь в 453 одном известном месте, могут иметь свои собрания и постановлять частные правила для своих действий, но дабы они не противоречили главным идеям и правилам общества.

11. Никто из членов не должен объявлять о существовании и составе общества тем, которые не вступают или [не] подают надежды вступить в него.

Размещено на Allbest.ru