Особливості міжнародного становища України напередодні Другої світової війни

Для народів Радянського Союзу визвольна антифашистська війна не стала шляхом до демократії. Скоріше навпаки, як це не парадоксально, ця війна сприяла зміцненню радянського тоталітаризму. Однак це нітрохи не зменшує вкладу народів СРСР в перемогу Об'єднаних націй над фашизмом.

Хронологічно Другу світову війну можна поділити на три великі періоди.

Перший період - зі вересня 1939 року до червня 1942 р. Характерними для нього були зростаючі масштаби війни при збереженні переваги сил агресорів.

Другий період - з червня 1942 р. до січня 1944 р. Це час перелому в ході війни, коли ініціатива і перевага у силах переходять на бік держав антигітлерівської коаліції.

Третій період - з січня 1944 р. до 2 вересня 1945 р. Це заключний етап війни, у ході якого було досягнуто перевагу країн антигітлерівської коаліції. Вона була реалізована розгромом армій противника. У цей час наростала криза правлячих режимів держав-агресорів і наступив їх крах.

У радянській історичній науці існувала дещо інша періодизація, яка Грунтувалася на подіях радянсько-німецької війни.

/ період - 1.09.1939 - 22.06.1941;

// період - червень 1941 - листопад 1942;

ІН період - листопад 1942 - грудень 1943;

IV період - січень 1944 - травень 1945;

V період - травень 1945 - 2.09.1945.

Людські і матеріальні втрати держав-учасниць війни величезні. Загальна кількість загиблих така велика, що її можна визначити лише приблизно. Із врахуванням уточнених даних про втрати СРСР число загиблих складає 65-67 млн осіб. Біля половини загиблих - цивільне населення, яке стало об'єктом бомбардувань, масових розстрілів і депортацій. Це свідчить про особливу жорстокість війни.

Страшних руйнувань зазнала Україна. Найбільш болючими і тяжкими були людські втрати. Відомий історик Володимир Косик повідомляє, що Україна втратила дід час Другої світової війни 8 млн (19,1%) населення, з них військові втрати становили 2,5 млн осіб, а цивільні - 5,5 млн осіб.

Величезними були демографічні зміни на Україні. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн осіб. Отже, вбиті в боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн осіб. Такою виявилась данина українців Другій світовій війні. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін та інших вибухових предметів, що залишилися в землі на полях, луках, яругах, узбіччях доріг тощо.

Україна лежала у страшенних руїнах, було зруйновано більше 700 міст та 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Одеса і Харків втратили по 200 тис. осіб, Рівне - 100 тис. Біля 10 млн осіб залишилося без житла, на селі люди змушені були мешкати в землянках, хлівах та повітках із худобою, якщо вдалося її зберегти від реквізиції.

За роки війни великих втрат зазнала промисловість та сільське господарство. Фашисти спалили міста і села, знищили заводи, фабрики, колгоспи. У Донбасі були зруйновані й затоплені 882 шахти, які давали 115 млн.т. вугілля щорічно, було висаджено в повітря всі металургійні та машинобудівні заводи України.

Сільське господарство втратило 80 тис. тракторів і комбайнів, понад 10 млн коней і голів великої рогатої худоби. Було знищено 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій. З України вивозилось зерно та інші продукти харчування. Для транспортування цього добра в Німеччину окупантам знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів, річкових та морських суден.

Величезних розмірів набрало пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу. Непоправних втрат зазнали історичні музеї та бібліотеки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків, 40 тис. томів різної літератури. Усього за межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Питання для закріплення знань:

1. Спроба створити систему колективної безпеки.

2. Громадянська війна в Іспанії.

3. Крах політичних умиротворень.

1. Поняття системи колективної безпеки вводиться в обіг після Першої світової війни. Система колективної безпеки мала і має гарантувати розв`язання міжнародних конфліктів лише мирним шляхом, запобігати війнам. Але сама міжвоєнна система безпеки не завжди передбачала вирішення міжнародних конфліктів мирним шляхом, часто заради функціонування самої системи приносились в жертву інтереси націй та військовим шляхом ліквідовувались держави, хоча такі дії офіційно учасниками системи колективної безпеки та її гарантами і засуджувались.

З розробкою теорії становлення системи колективної безпеки стає можливим враховувати практичний досвід створення ефективної системи колективної безпеки не лише в Європі, а і світі, глибоко досліджуючи процес перетворення системи колоніального панування країн Європи в світі в організаційні структури на зразок Ліги Націй, установчі документи котрої цей процес добре ілюструють, та ООН.

Даній проблематиці присвячено праці Ф. Ратцеля, К. Хаусхофера, Н. Данилевського, З. Бжезінського та інших.

Для розробки повноцінної теорії системи колективної безпеки необхідною умовою є вивчення таких питань як: необхідні умови створення, гарантії ефективного функціонування, політична і економічна обгрунтованість структури системи. Для відповіді на ці запитання перш за все необхідно визначити ключові ланки системи безпеки, котрими виступають держави її учасники або політичні, економічні чи військові блоки держав. Важливою складовою ефективного функціонування є основні принципи, на яких діє система колективної безпеки.

Вартим уваги є порівняння основних принципів колективної безпеки періоду між світовими війнами та післявоєнного періоду. Досліджуючи дипломатичні документи міжвоєнного періоду видно що вони просякнуті усвідомленням можливості війни, відповідно, необхідністю діяти колективно з метою її запобігання. Основним принципом колективної функціонування колективної системи безпеки міжвоєнного періоду є наявність своєрідного "дамоклового меча” воєнної загрози. Відповідно, пошуку всіляких гарантій та запобіжних заходів її відвернення, відвернення будь-якими засобами.

Зміни в принципах функціонування системи колективної безпеки відбуваються в період повоєнний. Зникає "дамоклів меч" постійної військової загрози в межах європейських країн (країн заходу), натомість переважає принцип співробітництва13, розвивається система міжнародного арбітражу.

Джерелами зміни принципів ефективного функціонування системи колективної безпеки є умови становлення її структури та гарантії. Якщо аналізувати досвід побудови такої системи міжвоєнного періоду, то очевидним є те, що гарантують її ефективне функціонування держави з могутнім потенціалом. Розміщені компактно в межах лише Європейського материка, котрі мають сфери інтересів що перетинаються і дуже часто на тому ж Європейському материку. Зокрема, такі випадки, як спірні території на межі Німеччини та Франції, території, спірні історично, Німеччини та СРСР17, Німеччини та Великобританії. Постійна загроза можливості реалізувати свої інтереси військовим шляхом виявляє важливу гарантію ефективного функціонування системи колективної безпеки-наявність у провідних країн світу військового потенціалу, необхідного для відстоювання своєї безпеки та своїх інтересів, цю важливу складову відзначає міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп в своїх мемуарах, цитуючи думку провідних дипломатів свого періоду.

Вагомою гарантією ефективного функціонування системи колективної безпеки могло стати розмежування сфер інтересів провідних держав світу. Такі спроби робляться протягом 1930-х рр. Зокрема, роблять СРСР та Німеччина договорами серпня-вересня 1939 р., до цього такою спробою була Мюнхенська конференція вересня 1938 р. Після ж окупації Німеччиною Чехословаччини СРСР, хоча і засуджуючи дії Німеччини, робить кроки до зближення шляхом розмежування сфер інтересів, наслідком чого стають вищезгадані договори. Але дані дії, здійснені з метою побудови ефективної системи колективної безпеки, не дають дієвого результату, більше того, вони демонструють неефективність старої, версальської, системи колективної безпеки. Це виявилось в початку Другої світової війни та кризі системи безпеки, яку договорами започаткували СРСР та Німеччина.

Джерелами обох світових воєн були протиріччя між європейськими державами. Отже не дивно, що саме в Європі виникає та знаходить втілення ідея створення системи колективної безпеки як в період міжвоєнний так і в після Другої світової війни. Причому, протиріччя, котрі не було можливості розв`язати не воєнним шляхом, котрі ставали причиною та приводом війни були сфери інтересів провідних держав на Європейському материку.

Причини такого явища в географічно компактному розміщенні цих провідних країн, в межах одного, невеликого за площею материка. Аналогічний досвід був в античній Греції, яка являла собою систему полісів-держав, на зразок європейського континенту 20-го століття. Грецькі поліси, аналогічно, мали масу протиріч, частими були прагнення їх військового вирішення, розміщувались вони в географічно компактному середовищі. Відповідно, були і прагнення створення системи колективної безпеки. Вони виявлялись в проведенні Олімпійських ігор, під час яких всі війни в межах Еллади і не лише для еллінів припинялися, існували союзи: Еллінський (навколо Афін), Амфіктіонія (центр - Делос, превалювання Афін). Гарантами колективної безпеки були такі могутні поліси як Афіни та Спарта, їх потенціал мав гарантувати неможливість війни. Але досвід Еллади показує, як і досвід створення європейської системи колективної безпеки, що подібні умови її створення дають збої. Наприклад, війна між Афінами і Спартою 431-401 рр. до н. е., котра ілюструє крах грецького досвіду створення системи колективної безпеки в умовах, подібних до умов Європи 19-20 ст. Спроби проведення паралелей Європейської геополітичної практики з досвідом античної Еллади робили Н. Данилевський, А.Т. Мехен та Т. Моммзен. Давньогрецький історик Геродот в своїй "Історії" говорить про Елладу як про єдине ціле (Н. Данилевський констатує його погляд, порівнюючи геополітику грецьких полісів в межах Еллади та європейських націй в межах європейського континенту) незважаючи на те що її складали поліси-держави, котрі часто мали відмінні між собою позиції. Р. Проді в своїй праці "Задум об`єднаної Європи” висловлює думку, що створення держави Філіпа Македонського в межах античної Греції є реалізацією ідеї європейської єдності.

Отже проблема компактного географічного розміщення одна із ключових в спробах побудови системи колективної безпеки та випрацюванні її структури. Цю думку висловив Президент України Л. Кучма: "Ми виходили з того, що час військових блоків для Європи минув-наш континент занадто малий, щоб у ньому могла мати місце військова конкуренція, а тим більше-конфронтація".

Варто зазначити, що створення системи колективної безпеки, причому на постійній основі є суто європейським явищем. Аналізуючи історію дипломатії та міжнародних відносин держав інших континентів очевидно, що вони носять характер договорів тимчасових, направлених на досягнення певної спільної мети. Тут знову ж відіграє свою роль компактне географічне розміщення. На користь визначної ролі даного фактору говорить погляд на Європу як на спільний дім для її народів та пошук межі Європи, особливий інтерес цей процес представляє в новітній період, причому при цьому пошуку перевага віддається частіше політичним мотивам, нехтуючи економічними та географічними.

Європейський характер та походження явища створення системи колективної безпеки виявляє теоретичне обгрунтування якщо порівняти ситуацію з історичним поділом людських цивілізацій на цивілізаційні об`єднання-антиподи: Схід та Захід. Європа - колиска Західної цивілізації та її географічний носій, як в античний період так і в подальші століття становлення Західної цивілізації сучасного типу - Європи сьогодення. Європейські, тобто, Західні державні утворення мали завжди багато спільних рис, розвиток різних держав Європи мав спільні тенденції, це давало та дає підстави вважати Європу чимось цілісним. Наявність такої ситуації дозволяє відзначати закономірність цієї характеристики Європи в часі, незалежно від характеру та етногенезу її населення, адже етногенез населення античної цивілізації та європейської цивілізації середньовіччя не був ідентичний. Отже, в формуванні характеру та тенденцій розвитку європейської цивілізації відіграють характеристики самого континенту, його географічне розташування та оточення. Спільність цивілізаційного розвитку європейських держав має пояснення перш за все в їх компактному розташування та територіальному обмеженні. Антична, давньогрецька, цивілізація була обмежена морем на півдні, сході та заході, а на півночі-горами. Європейська цивілізація середньовіччя та наступних періодів географічно обмежується морем на заході, півдні, півночі, а на сході європейська цивілізація шукала та продовжує пошук своєї межі. Цій проблемі присвятили свої праці як західні (О. Шпенглер) і російські (П. Чаадаєв, Н. Данилевський) дослідники так і вітчизняні, зокрема, Д. Донцов. Пошук цієї межі є життєво необхідним європейській цивілізації заради своєї самоідентифікації та самозбереження з огляду на небезпеки, котрі несе їй сусідство на сході з народами та державами, відмінними від європейських.

Таким чином, концентрація в замкненому та обмеженому географічному середовищі європейських народів робила та робить із них спільноту, котра себе самоідентифікує з європейскістю незалежно від національних та інших відмінностей власних складових державних утворень, аналогічно як китайці в тривалий період поділяли людство на китайців та не китайців (варварів). Причому, китайський етнос був також географічно замкненим та постійно намагався визначити свої межі географічно, відзначаючи своє територію як піднебесну, інші території як варварські. Аналогію геополітичних характеристик між Китаєм та Європою проводить М. Трубецкой46. На відміну від європейського континенту китайських етнічних територіях складався історично єдиний етнос, що й єднало їх, європейські ж народи єднала та єднає географія. Давньогрецький етнос географія як єднала, розмежовуючи чітко з негрецькими народами, так і поділяла з подібними до Європи пізнішого часу цивілізаційно-творчими наслідками. В межах однієї цивілізації, єдиної за характером населення, державотворчими та іншими ознаками, відбувалось утворення держав, котрі часто протиборствували в межах єдиної етнічної території. Географія ж китайської етнічної території робила практично єдиним господарство та економіку китайського етносу, географія ж грецької території робила різними економіки та господарства полісів. Аналогічно і з європейською цивілізацією.

Але географічна замкненість на невеликій території посилювала та насичувала дипломатичну практику та традиції в середині Західної цивілізації. Необхідно було шукати спільне, об`єднавче для грецьких полісів та для європейських народів. Необхідним було будувати відносини на співпраці та взаємодопомозі, тут і зароджується теорія побудови стабільної системи взаємовідносин на принципах взаємних гарантій та противаг. Ю. Цезар пояснював вказаними географічними факторами як вирішальними цілковиту одностайність в спільноті гельветів щодо питання виселення зі своєї землі для оволодіння всією Галлією. За поясненням досвідченого політика та воєначальника Ю. Цезаря, гельвети населяли замкнену територію на зразок Еллади чи Європейського півострова. В Східній цивілізації історично переважала та продовжує переважати ставка в системі міжнородних відносин на перевагу за економічними та військовими показниками, не дарма ще в "Законах Хаммурапі" йшлося про підкорення всіх країн-сусідів царем. Даний факт ілюструє фактор військової та економічної переваги як вирішальний, котрий стає панівним та не обмежується за відсутності замкненого географічного простору його носіїв. Вони не мають потреби в створенні собі гарантій та системи противаг щоб отримати змогу розвивати вищевказані фактори, забезпечивши неможливість тиску з боку сусідів.

В межах Західної ж цивілізації вказані фактори функціонують лише спираючись на добре відлагоджену систему гарантій та противаг, котра і складає систему колективної безпеки.

В даному контексті важливу роль відіграє явище колонізації, також явище, притаманне суто європейській цивілізації. Колонізація велась як в епоху античності так і в період становлення сучасної європейської цивілізації і мала практично однакові причини та характер. Процес колонізації носив характер освоєння нових територій та ресурсів. Тому в період пізнього середньовіччя європейці вели завойовницькі війни переважно проти народів, котрі не були здатними їм вчинити належного опору. В межах східної цивілізації війни частіше відбувались між практично рівносильними противниками, метою цих воєн була ліквідація сильного противника-конкурента, в Західній цивілізації такі війни були максимально небажаним злом, котрому в усі віки прагнули завадити всі народи Західної цивілізації. Найяскравішою ілюстрацією цієї характеристики може бути Нюрнбергський трибунал-покарання військових злочинців за розв`язання війни.

В межах східної цивілізації війни часто точились заради здобуття стратегічних плацдармів, але їх метою була перемога над могутнім противником, тут вартий уваги приклад історії Урарту в протистоянні Асірії. Для Західної цивілізації здобуття плацдармів було нормою і в період античності і в період становлення європейської цивілізації, це ілюструє Тридцятилітня війна, котра велась переважно на території роздробленої та слабкої Німеччини між провідними європейськими державами. Колонізація була саме цим процесом, плацдармами, котрі забезпечували гарантії безпеки від нападу, надаючи більш вигідне відносно потенційного противника геополітичне становище, економічні переваги. Але головна мета, зберегти стабільність відносин та стан рівноваги між конкуруючими державами. Тобто, основна мета провідних держав сходу-знищити супротивника, заходу - забезпечити гарантії проти потенційних супротивників. Таким чином стає зрозуміло, що система колективної безпеки суто європейське явище.

Колоніальна експансія Західної цивілізації обмежувала протистояння в середовищі цієї цивілізації, спрямовуючи всі сили держав на здобуття колоній-плацдармів. Колонізація-явище, котре практично синхронно велось більшістю державних утворень Західної цивілізації, синхронними були тенденції розвитку цих країн, що й передавалось на практично всі світові цивілізації з колонізацією. Явище синхронізації в межах Західної цивілізації відзначає і Е. Тоффлер. Синхронізація виявляється і в економічному та науково-технічному розвитку країн Заходу (в т. ч. і грецьких полісів в період античності). Таким чином, Західна цивілізація як така синхронно розвивається та синхронно веде експансію-здобуття плацдармів, але, уникаючи відкритих воєн в своєму середовищі між провідними державами. Виникає видимість накопичення Західною цивілізацією сил для панування над всіма людськими цивілізаціями. Це виявляється в становленні колоніальних імперій (еліністичних, як союзів грецьких полісів та їх колоній, так і імперії А. Македонського) так і колоніальних імперій європейських держав нового часу. Так виникають підвалини становлення системи колективної безпеки не лише європейського, а і світового масштабу, основою якої є колоніальні імперії.

Таким чином, стає очевидним європейський характер та походження системи колективної безпеки, котра формується в межах Європейського континенту та європейської спільноти народів. Основними факторами, котрі визначають практику формування системи колективної безпеки є географічне розташування самого континента Європа та, відповідно, його країн. Звідси випливає практика вживання поняття Схід-Захід в історичній науці як вічних антиподів65, вживання цього поняття таким чином обгрунтовується. Теоретичне дослідження практики створення системи колективної безпеки дозволяє, також, аналізувати досвід, накопичений тисячоліттями, з періоду античності.

2. Громадямнська війнам в Іспамнії 1936-1939 - війна між лівим урядом Іспанської республіки (підтриманий СРСР) та правими силами (підтриманими Німеччиною і Італією), яка закінчилась встановленням фашистського режиму генерала Франко.

Передумови війни

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників.

Початок

Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - "Над усією Іспанією безхмарне небо" - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії.

Зовнішні чинники

Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх "добровольців" в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику "невтручання". У вересні в Лондоні вони створили "міжнародну комісію невтручання". Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї "Акта про нейтралітет", уряд США в серпні 1936 р. наклав "моральне ембарго" на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до "міжнародної комісії невтручання", вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1937 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі "Інтернаціональної бригади" прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь "Берлін - Рим".

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як "Антикомінтернівський пакт". Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій "загрожує підривна робота Комінтерну". Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо "агентів Комінтерну". А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися "без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди". Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. "Антикомінтернівський пакт" викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР.6 листопада 1937 р. до "Антикомінтернівського пакту" приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Перебіг війни

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави негласно підтримували режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії.27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен - майбутній глава капітулянтської Франці

Закінчення війни

В березні 1939 р. "п'ята колона" в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена.2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

Размещено на Allbest.ru