Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція на тему: Особливості міжнародного становища України напередодні Другої світової війни

Мета:

Термінологія:

Міжнародні відносини - сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

План

1. Україна і 1914-1917 рр.

2. Українські землі у 1915-1917 р.

3. Міжнародні відносини. Вплив світової кризи на міжнародні відносини.

4. Формування осі Берлін-Рим-Токіо.

1.1 Становище України перед першою світовою війною

На географічних картах початку 20 ст. України не існувало. Її землі входили до складу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Перші повномасштабні переписи населення в Російській імперії в 1897 р. і в Австро-Угорській імперії 1900 вперше виявили приблизні межі розселення етнічних українців. В Російській імперії українці мешкали в 9 губерніях: Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Таврійській та Херсонській. Західно-Українські землі входили до складу Автро-Угорської монархії під назвою "Королівство Галичини та Володимерії”. Закарпаття було поділено на 7 комітатів у складі Угорщини. Основна маса українського населення проживала в селах і займалася сільським господарством. В містах переважали неукраїнські етнічні групи: В межах Російської імперії - росіяни і євреї, в межах Автро-Угорщини - поляки та євреї. На півдні України з кінця 18 ст. існували численні болгарські, німецькі, грецькі та сербські поселення - колонії. Вони виникли внаслідок колонізації "Дикого поля” переселенцями з інших країн, яких запрошувала імператриця Катерина ІІ. Промислове виробництво було сконцентровано на Донбасі, де було виявлено великі поклади вугілля та в межах Криворізького залізорудного басейну. Це були одні з найрозвиненіших промислових районів Російської імперії. Провідну роль в розвитку виробництва тут відігравав іноземний, здебільшого французський та англійський капітал. На інших територіях провідна роль належала сільському господарству. Найбільшими містами на Україні були в той час Київ, Харків та Одеса. Одеса була найбільшим портом в Російській імперії - її південними морськими воротами.

1.2 Плани Антанти та Троїстого союзу щодо України напередодні Першої світової війни

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. За гарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну Всі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині, як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям." У 1897р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були фактично вичерпані.

1.3 Заснування Головної української ради у Львові та Союзу визволення України

1-го серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій - Національно-Демократичної, Радикальної й Соціял-Демократичної. Головою її обрано д-ра Костя Левицького, секретарем - д-ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон Українських Січових Стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступали тисячі молоді." 4-го серпня група українських емігрантів-наддніпрянців, за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка, заснувала Союз Визволення України - як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східньої України, для пропаганди ідеї самостійності України. Ця організація на жаль не мала підтримки широких мас населення України і спершу не відігравала значної якої-небудь суттєвої політичної ролі на початку війни. У "Віснику СВУ" з 1 вересня 1914 року надруковано платформу Союзу: створення Самостійної Української Держави з конституційним монархом, з демократичним ладом, повною свободою для всіх національностей, з самостійною Українською Церквою Велике значення мала діяльність членів СВУ в таборах для воєннополонених. Їм удалося виділити українців-воєннополонених в окремі табори у Фрайштадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері. Гмюндені - у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя в тих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне завдання - політичне виховання полонених, перетворення їх на свідомих українських громадян - дало блискучі наслідки. Проте, діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустріли спочатку дуже негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до нього негативно. '"

1.4 Ставлення на Наддніпрянській Україні до війни

По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії - ТУП, "Спілка". Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком засудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією.6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії - ТУП, "Спілка". Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком засудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком підтримала австро-угорсько-німецький союз.

1.5 Формування легіону січових стрільців

Легіон Українських Січових Стрільців (ЛУСС) - українська військова частина у складі австрійської армії, що діяла на російському фронті 1914-18. У серпні 1914 Головна Українська Рада у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських січових стрільців. Попри отриману згоду, від перших днів створення частини їй чинилися перешкоди. На прохання відкликати з військ 100 українських старшин цісарське командування виділило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського та ін. Невишколених січовиків австрійське командування вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський, відмовився виконувати авантюрний наказ, за що й був усунутий з посади. Під командуванням М. Галущинського 3.9.1914 новобранці прийняли у Стрию (Львів уже був окупований царськими військами) присягу і відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда і Страбичій під Мукачеве. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти.

1.6 Перебіг воєнних дій на території України у 1914 р.

Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку або прифронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт. У серпні-вересні 1914р. росіяни спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулась Галицька битва. В результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною. та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення "справи великого князя Івана Калити".

2. Українські землі у 1915-1917 р.

2.1 Перебіг воєнних дій на території України у 1915-1917 рр.

Наступним успіхом росіян стала успішна облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915р. В результаті росіяни взяли в полон ще 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувались російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади, культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни-літа 1915р. У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні 1915 р. почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. В кінці 1915 р. в війну на боці Німеччини та Автро-Угорщини вступила Туреччина. Німецькі крейсери "Гебен" та "Бреслау”, які Німеччина передала під командування Туреччини, атакували південно-українські портові міста. Після відступу з Західної України російських військ австро-угорська адміністрація вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії: десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах - Телергоф, Терезієштадт, Гмюнді. В березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як "брусиловський прорив", в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. Російська армія поступово вичерпувала свої сили та стратегічні резерви. Посилювалася антивоєнні настрої на фронті та в тилу. На початку 1917 р. на фронтах зберігалася хитка рівновага, проте стало зрозуміло, що Російська імперія опинилася на межі військової поразки через остаточне економічне виснаження.

2.2 Шлях легіону січових стрільців

Офіційно Легіон Українських Січових Стрільців прийняв присягу 3.9.1914 у Стрю. Далі він відбув на доукомплектування у закарпатські села Горонда і Страбичій під Мукачеве. Тут він і зустрівся в боях з російськими козачими частинами. Бої на горі Маківка в 1915 р. Бої в Карпатах в 1916 р. Розробити самостійний конспект.

2.3 Участь української інтелігенції і діяльності комітетів помочі жертвам війни

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р.С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

2.4 Національний рух на Наддніпрянщині та Західній Україні

Наддніпрянщина: Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область. Західна Україна: 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення автономної Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави. За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс "орієнтації на власні сили".30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання - Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

2.5 Назрівання глибокої кризи в Російській та Автро-Угорській імперіях

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом "Геть війну". Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння - все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи. Дефіцит робочих рук, що був викликаний призовом майже всіх дорослих чоловіків до армії, особливо великої шкоди завдав сільському господарству. В усіх воюючих країнах зменшилося виробництво продовольчих товарів, було введено карткову систему розподілу продуктів харчування. Відтак рівень життя більшості населення країн-учасниць Першої світової війни кардинально знизився. Голод у промислових центрах Австро-Угорщини, Росії та в деяких інших країнах викликав велику смертність серед цивільного населення. Разом зі значними бойовими втратами це призвело до скорочення чисельності населення Росії (на 2,3 млн. чол.), Німеччини (на понад 2 млн. чол.), Австро-Угорщини (на понад 1,4 млн. чол.) та Франції (на понад 1,5 млн. чол.), Англії (майже на 800 тис. чол.) і т.д.1. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.2. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.

Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони - своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого - якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують людське співтовариство.

Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати к систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, кому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних.

Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава. Вона - єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія "національний (державний) інтерес" - головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав. Національний інтерес охоплює проблеми збереження нації незалежної держави, безпеки від зовнішньої загрози, зростання добробуту населення держави, захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами, збереження і розширення її впливу в світовій політиці. Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.

Формування зовнішньополітичного курсу держави - складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна враховувати своє геополітичне положення, спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави - міністерства закордонних справ (зовнішніх зв'язків), парламентські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, представництва в інших державах, наукові й культурні центри за кордоном, офіційні й напівофіційні місії тощо. Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що "змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами".

Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий "міжнародний контінуум (лат. continuum - неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист".

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави.

Держави не визнають щодо себе жодної вищої влади, окрім власної, жодних зобов'язань, окрім взятих ними добровільно або під впливом об'єктивних умов. Діяльність і спрямування різних легітимних міжнародних органів, організацій і установ, політичні акції міждержавних, наднаціональних інститутів залежать від волі держав, у яких вони утворилися. Від особливостей зовнішньої політики держав великою мірою залежить ефективність діяльності міжнародних органів щодо стабілізації міжнародного життя.

Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи: відносини панування і підкорення (у рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві); співробітництва й взаємодопомоги (між "соціалістичними" країнами); перехідні відносини (між країнами, що розвиваються). Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими "соціалістичними" країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти.

Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи:

1) відносини, які ґрунтуються на балансі сил;

2) відносини, що спираються на баланс інтересів. Види міжнародних відносин розрізняють або за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні), або за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо). Міжнародні відносини розрізняють також за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький). Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття, як "регіональні", "субрегіональні", "глобальні". Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: нестабільності, суперництва, ворожнечі, конфлікту, війни або мирного співіснування, довіри, співробітництва, політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів.

Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу, що ілюструють зміни в міжнародних відносинах після Другої світової війни між капіталістичною і "соціалістичною" системами.

У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

Ускладнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не приховували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними версальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укладені після закінчення Першої світової війни.

Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до зближення позицій сторін.25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунктів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домовились про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У договорі містилося твердження "про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі". Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь "Берлін - Рим", а їхні учасники - "держави осі". У своєму виступі Муссоліні говорив про "вертикаль Берлін - Рим", подібну осі, навколо якої повинні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську "Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу" яка отримала назву "Антикомінтернівський пакт". Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати співробітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і застосовувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну.

Водночас було підписано і секретну військову угоду, у якій сторони зобов'язувалися "не вживати ніяких заходів", шо могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його "неспровокованого" нападу на Німеччину або Японію, а також без взаємної згоди не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. "Антикомінтернівський пакт" стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасштабну війну проти Китаю.

6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до "Антикомінтернівського пакту". Утворилося об'єднання трьох агресивних держав, що дістало назву "вісь Берлін - Рим - Токіо". Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав - США, Великої Британії та Франції.

22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецький договір про військовий союз, так званий "сталевий пакт". Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю "на суші, на морі і в повітрі".

Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агресивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни. Провал горбачовських реформ вимагав від президента Росії Б. Єльцина рішучих дій. Сформований ним уряд із радикально настроєних економістів, серед яких виділявся Є. Гайдар, проголосив офіційною метою реформ, перехід до ринкової економіки західного типу. Однак, раптових змін на краще не відбулося, натомість почалась інфляція, безробіття, посилення соціально-економічного розшарування. На цьому тлі відсутність чіткого розподілу влади і розмежування компетенцій між її гілками спричинила конфлікт між Президентом Б. Єльциним і Верховною Радою на чолі з її головою Р. Хасбулатовим. Протистояння між ними загострилося наприкінці 1992 р. Розважаючи на підтримку народом політики президента, виявлену на референдумі 25 квітня 1993 p., парламент продовжував конфронтаційні дії.

21 вересня 1993 р. президент видав указ про розпуск парламенту і призначення нових виборів до нього. Законодавча влада визнала указ неконституційним і, у свою чергу, прийняла неконституційне рішення про усунення Єльцина з посади президента.3-4 жовтня опозиційні сили організували збройні сутички в Москві, які були придушені урядовими військами.

Загинуло близько 500 осіб.

12 грудня 1993 р. відбулися перші багатопартійні всеросійські вибори до нового законодавчого органу влади - Федерального парламенту в складі двох палат; Державної Думи і Ради Федерації. Відтак було ухвалено нову Конституцію, за якою Російська Федерація перетворилась на президентську республіку. Разом із тим результати перших багатопартійних виборів продемонстрували невдоволення народу господарюванням демократів. На хвилі розбрату серед демократів до Державної Думи проникли депутати ультраправої ліберально - демократичної - партії (лідер В. Жириновський) та комуністи, які у більшості регіонів Росії обігнали за кількістю голосів демократичні блоки.

Загроза комуністичної реставрації реально постала перед Росією під час президентських виборів 1996 р. Головним опонентом Б. Єльцина став лідер комуністів Г. Зюганов, який набрав третину голосів виборців. Обраному на новий термін президентові РФ Б. Єльцину, довелося мобілізувати всі зусилля для зміцнення своїх позицій. Неодноразово змінювалися прем'єр-міністри і уряд. Однак це не дало відчутних результатів, і економіка Росії залишилась у кризовому стані. Цей стан ще більше ускладнив економічний обвал у серпні 1998 p., що супроводжувався величезною інфляцією, закриттям більшості банків та банкрутством багатьох підприємств, що, у свою чергу, призвело до збільшення безробіття. Водночас активізувалося імперське шовіністичне крило політиків і урядовців Росії, висувалися територіальні претензії до України.

У грудні 1999 р. в Росії відбулися чергові парламентські вибори, і в Державній Думі зміцніли свої позиції пропрезидентські фракції.31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до суспільства РФ Б. Єльцин заявив про добровільне дострокове складання своїх повноважень Президента РФ і призначив виконувати обов'язки голови держави прем'єр-міністра РФ (з серпня 1999 р.) В. Путіна.26 березня 2000 р. були проведені нові президентські вибори в Росії, на яких перемогу одержав В. Путін.

Політичні оглядачі вважають В. Путіна ставлеником військово-промислового комплексу і силових структур. Колишній працівник КДБ, В. Путін прагне відродити Росію у статусі наддержави, яка повинна впливати на долю світу. В. Путін претендує на особливий статус Росії в пострадянському ^просторі. Зовнішня політика Росії в пострадянському регіоні стала жорсткіша і прямолінійніша. Використовуючи економічні негаразди в більшості країн СНД, Росія прагне підсилити свій вплив на ці суверенні держави.

Важливим елементом не лише внутрішньої, але й зовнішньої політики Росії є чеченське питання. У 1991 р. північнокавказька Чеченська автономна республіка, яка має багаті родовища нафти, оголосила себе суверенною державою Ічкерією. Було обрано президента - Джохара Дудаева, колишнього радянського генерала. Росія та інші держави світу не визнали суверенної Ічкерії. З того часу і до сьогодні між російськими військами та силами МВС і збройними формуваннями чеченців точаться бої та збройні сутички, які вже забрали десятки тисяч людських життів.

Після загибелі Д. Дудаева у 1996 р. новим президентом Ічкерії став A. Масхадов, який заявив про дальшу розбудову незалежної держави.

Україно-російські стосунки після розпаду СРСР складаються по-різному. Відразу після проголошення незалежності України виникли територіальні суперечки між Росією та Україною за Крим і Севастополь. Суперечки з цього приводу тривали кілька років і тільки у травні 1997 року у Києві президентами Л. Кучмою і Б. Єльциним був підписаний договір про дружбу, який припинив суперечку за Крим і відіграв значну роль в укріпленні стосунків між Росією та Україною. Однак, якщо Верховна Рада України ратифікувала цей договір у тому ж 1997 році, то Дума і Рада Федерацій Росії зробила це тільки на початку 1999 року.

Особливістю україно-російських стосунків с залежність України від російських енергоносіїв, що поряд з іншими важелями тиску (обмеження українських товарів на російському ринку, активізація російських етнічних меншин) становлять вагому проблему не тільки для економічної, але й внутрішньої стабільності в Україні. Росія у стосунках з Україною не позбулася імперських амбіцій і якщо не політично, то хоча б економічно прагне прив'язати Україну до своєї орбіти. У Москві надто болісно сприймається участь України у різних європейських акціях, як наприклад, участь у військових навчаннях разом із НАТО.

Однак, протягом останніх півтора року спостерігається потепління у російсько-українських стосунках і прагнення обох сторін до введення стосунків у площину взаємоповаги і партнерства. Про це свідчать як призначення в 2001 році послом Росії в Україні відомого політика і колишнього прем'єр-міністра B. Чорномирдіна, так і проголошення 2002 року роком України в Росії.

Південнослов'янські землі на початку XX ст. (окрім Сербії та Чорногорії) перебували у складі двох великих колоніальних імперій: Боснія, Герцеговина, Словенія і Хорватія - в Австро-Угорській, а Македонія - в Османській. Тільки Сербія та Чорногорія здобули незалежність від турецького панування у 1878 р. Пізніше Македонія внаслідок першої Балканської війни 1912 р. стала вільною. Та внаслідок другої Балканської війни 1913 р. Македонія була розділена між Сербією, Грецією та Болгарією.

Після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні південнослов'янські території були визволені сербською армією. Правлячі кола Хорватії, Словенії. Чорногорії та Сербії підтримали ідею створення єдиної держави.

1 грудня 1918 р. у Белграді було підписано угоду між Державою словенів, хорватів, сербів з державою Сербією про створення спільної держави - Королівства сербів, хорватів і словенів. До складу Королівства увійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія. Нова держава була конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичів.

У лютому 1919 р. під тиском селянства уряд розпочав аграрну реформу, яка ліквідувала залишки феодальних відносин. Реформи розтягнулися на 20 років. У 1921 р. було ухвалено конституцію КСХС. Країну розділили на 33 губернаторства (жупани). Однак нова конституція не розв'язала національного питання, а навпаки загострила. Серби (39% населення) стали панівною нацією. Загостренню міжнаціональних відносин сприяло і релігійне питання, адже серби, чорногорці, македонці були православними, хорвати і словени - католиками, а частина жителів Боснії та Герцеговини - мусульманами. Усі ці протиріччя та загострення економічних суперечностей призвели до встановлення монархічної диктатури у 1929 р.6 січня Король Олександр оголосив маніфест, за яким Конституція скасовувалась, а вся повнота влади переходила до короля. Королівство сербів, хорватів і словенів перейменували на Югославію.

Але в країні продовжувались національні суперечки. У 1939 р. хорвати домоглися деяких поступок. Хорватія була виділена в окрему адміністративну одиницю на чолі з губернатором. Губернатор був підпорядкований королю і хорватському парламенту.

27 березня 1941 р. відбувся ще один державний переворот. Було створено новий уряд, який підписав договір про дружбу і ненапад з СРСР. Це не влаштовувало Німеччину. 6 квітня німецькі війська вторглися на територію югославської держави і за кілька днів окупували. Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внутрішньополітичній ситуації у "країнах соціалістичного табору".

Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуністичного режиму профоб'єднання "Солідарність". Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера "Солідарності" Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі - Республіка Польща.

У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою "шокова терапія". Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократичний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські орієнтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радянські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститутів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася "революція зверху".

У НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Е. Хонеккером.18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі.9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демократичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву "ніжної", "оксамитової" революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані переважною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки.21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.

україна світова війна міжнародний

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.

У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли партії, які виступили за мирне "розлучення" Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави - Чехія і Словаччина.

У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді

1989 р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати реформатори.

Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні

1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р.60% населення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише загострила ситуацію і змушена була відійти від влади.

У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям.21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиждень було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десятиріччями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада перейшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з І. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись демократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

У роки війни Югославія як цілісна держава припинила своє існування. До Першої світової війни Угорщина була складовою частиною дуалістичної Австро-Угорської монархії.

Світова війна стала могутнім каталізатором національного руху в усіх воюючих країнах. У жовтні 1918 р. Австро-Угорська монархія Габсбургів припинила своє існування.29 жовтня 1918 р. демонстрація в Будапешті переросла у збройне повстання, у результаті якого влада в країні перейшла до Національної ради, більшість якої складали соціал-демократи та ліберали.16 листопада 1918 р. Національна Угорська рада проголосила Угорщину республікою. До влади прийшла коаліція правих партій на чолі з графом Карої. Розпочалися демократичні реформи:

запроваджено загальне, рівне, пряме, таємне виборче право;

планувалося проведення аграрної реформи з метою зменшення поміщицького землеволодіння і передачі частини земель безземельним селянам.

Однак в Угорщині, на відміну від Австрії, залишався сильним вплив компартії. У листопаді 1918 р. утворилася Угорська компартія з військовополонених австро-угорської армії, що перебували свого часу в Росії. На чолі компартії став Бела Кун. У січні 1919 р. з Росії до Угорщини було таємно доставлено 18 тис. угорців, що перебували в російському полоні і були вражені комуністичною пропагандою, а з ними - 2500 кулеметів, 30 гармат та інше озброєння.

Зовнішнє та внутрішнє становище молодої республіки було важким. Країни Антанти в ультимативній формі зажадали від переможеної Угорщини звільнення територій, призначених її сусідам - Чехословаччині та Румунії. Це рішення виявилось фатальним для поміркованих політиків на чолі з Карої, що були зорієнтовані на країни Антанти. Комуністична партія Угорщини скористалась з цього становища.

У відповідь на ультиматум Антанти соціал-демократи і комуністи об'єдналися, створивши Соціалістичну партію Угорщини, яка проголосила 21 березня 1919 р. що бере владу у свої руки.

Робітничі загони в Будапешті захопили найважливіші пункти, і новоутворений уряд проголосив Угорщину Радянською республікою на чолі з Ш. Гарбаї. Лідер комуністів Б. Кун отримав пост народного комісара закордонних справ. Нова влада копіювала не лише назву держави своїх московських покровителів, але й їхні методи правління: замість поліції було утворено "Червону міліцію", утворювалась Червона Армія, проводились масові експропріації власників. Почались репресії проти незадоволених, яких ставало усе більше, застосовувався терор. Усе це загострило ситуацію в країні й сприяло створенню антирадянського фронту.

Не кращою була і зовнішня політика радянського уряду Угорщини. Не розв'язавши жодної з соціальних проблем, угорські комуністи, виконуючи вказівки Комінтерну, вчинили агресію проти сусідньої Словаччини. У червні 1919 р. за їх допомогою там утворилась "радянська республіка" російського зразка. Комуністи розпочали впровадження у Словаччині політики "воєнного комунізму" і відкритого терору. Такі дії відвернули від них народ.7 липня, після відступу угорських військ під натиском Антанти, це маріонеткове державне утворення, що проголосило про приєднання Словаччини до Угорщини, припинило своє існування.

Улітку в Будапешті, Карпуварі, Калочі спалахнули повстання проти уряду. Загони угорських червоноармійців жорстоко розправлялися з повстанцями. Країна перебувала в економічній блокаді, а уряд не міг контролювати ситуацію. Із цього скористалися румунські війська і перейшли в наступ.4 серпня 1919 р. румунські війська ввійшли в Будапешт. Угорська радянська республіка, що проіснувала 133 дні, була ліквідована. Причиною Другої світової війни стала діяльність невеликої групи держав-агресорів, спрямована на завоювання світового панування. Використовуючи як привід незадоволення ряду країн і народів несправедливими умовами версальсько-вашингтонської системи договорів гітлерівська Німеччина та її союзники розв'язали найбільший збройний конфлікт в історії людства. У війні взяла участь 61 держава світу, на території яких проживало 80% населення Землі. В арміях воюючих країн було 110 млн осіб. Перша світова війна тривала більше 4 років, а Друга - 6 років. Вона стала найбільш руйнівною з усіх війн. Іншими причинами розв'зання Другої світової війни стали:

> недалекоглядна політика "умиротворення", що її проводили великі західні держави;

> підтримка агресора з боку СРСР (пакт Молотова-Ріббентропа).

Держави-агресори та їх керівники несли підкореним народам ліквідацію демократії, расовий і національний гніт, економічне визискування, утвердження права сильного у міжнародних відносинах. Перемога нацистської Німеччини та її союзників означала б крок назад у світовій історії, вона відкрила б дорогу соціальній, політичній і культурній деградації людства. А тому всі ті, хто вів боротьбу з ними, вели справедливу війну. При цьому слід мати на увазі, що серед країн антигітлерівської коаліції була й тоталітарна держава - СРСР.

Розпочалась ця війна як загарбницька, агресивна з боку держав "осі" і була справедливою та визвольною з боку жертв агресії. Після встановлення "нового порядку" в окупованій Європі характер війни змінився: вона стала антифашистською.