Історія України

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що уможливило короткотривале існування різних ідеологічних течій. Однак ці вияви «лібералізму» були швидко ліквідовані партією одночасно зі згортанням нової економічної політики.

ЛЕКЦІЯ 24. Україна в умовах утвердження радянського тоталітаризму (кінець 20-х - 30-ті рр.)

1. Індустріалізація і колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр. та його наслідки

2. Утвердження тоталітарної системи в СРСР

3. Репресії 30-х років в Україні

Студенти мають усвідомити, що перехід до непу не привів до подолання “воєннокомуністичних» уявлень про методи господарювання і шляхи суспільногорозвитку. «Вольові» надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватися і в середині 20-х рр. щодо селянства, приватної торгівлі тощо. В першій половині 20-х років неодноразово спостерігався відхід від принципів непу, пов'язаний з огульними репресіями щодо приватних торгівців, недовір'ям до спеціалістів, безпартійної інтелігенції. Особи, які використовували найману працю, позбавлялися виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі призводило до суттєвого порушення її товарообігу, розриву нормальних зв'язків між містом і селом. Політика щодо спеціалістів ставала на заваді підвищенню продуктивності праці у промисловості.

Сталінському керівництву був ближчим не неп, а «воєнно-комуністичні» методи, спрямовані на неухильне і безоглядне знищення приватної власності, товарного обігу, багатоукладності, розмаїття форм власності, демократії, усього того, що не вкладалось у примітивне і спрощене уявлення сталінізму про соціалізм. Створена більшовизмом система, паразитуючи на довір'ї мас, яким постійно вбивали у свідомість тезу про можливість побудови світлого майбутнього у найближчій перспективі, тримаючи робітників і селян у злиднях і голоді, зануривши все суспільство у стан страху і поклоніння вождю, приступила до індустріалізації і колективізації сільського господарства. При цьому ідеологи партії намагалися переконати маси, що утвердження державної власності на всі засоби виробництва - це і є торжество соціалізму. Розпочався тотальний процес одержавлення, створення величезної системи державних господарських підприємств - від невеликих майстерень до гігантських промислових об'єднань, що супроводжувалось утворенням нового експлуататорського класу - партійно-господарської та військової бюрократії.

Ця небачена за своїми кількісними вимірами паразитична верства, зайнята у державних установах, мала свою складну ієрархію від дрібного службовця до генерального секретаря компартії. Новий клас, що успадкував експансіоністські устремління Російської імперії, прикриті в нових умовах гаслами «світової революції», «пролетарського інтернаціоналізму», готувався до здійснення загарбницького зовнішньополітичного курсу. Для цього потрібно було зробити ривок у розвитку індустрії, ліквідувати відставання від передових країн Заходу. Перший п'ятирічний план був спрямований на виконання цього завдання. Україна отримувала 20% усіх капіталовкладень, що забезпечувало будівництво 400 нових промислових підприємств, серед яких були такі гіганти, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний комбінат, Дніпрогес та ін. Друга і третя п'ятирічки вивели СРСР на перше місце в Європі та друге місце в світі по випуску промислової продукції. Цього було досягнуто ціною небачених обмежень народу, використання примусової праці, в тому числі в'язнів, ціною відмови від задоволення елементарних побутових потреб населення.

Індустріалізація призвела до кричущих диспропорцій у народному господарстві. Оскільки слабкий розвиток легкої промисловості, що виробляла продукти широкого вжитку, не міг забезпечити нормального товарообміну між містом і селом і адекватної плати останньому за вироблену продукцію, селяни почали приховувати продовольство. Замість посилення економічного впливу на село держава вдалася до насильства. Сталін єдиний вихід із становища вбачав у форсованому створенні великих колективних господарств, якими легко можна було командувати, визискуючи за їх допомогою селянство і тримаючи його в покорі. Селяни відмовлялися продавати державі зерно за надто низькими цінами, і Сталін розпочав кампанію “суцільної колективізації”. У цій боротьбі із селом необхідно було подолати опір економічно найсильнішої соціальної верстви його, що була й політично небезпечною для радянського режиму. Саме на це була спрямована т. зв. «ліквідація куркульства як класу». Разом з тим до категорії куркулів часто потрапляли середняки, які не бажали вступати до колгоспу. Найпоширенішою формою “розкуркулювання” стала депортація. Сотні тисяч селян з родинами вивозилися за тисячі кілометрів від своїх домівок на Північ або до Сибіру, де в нелюдських умовах вони працювали на користь держави. Біднякам, які не хотіли вступати до колгоспів, наклеювали ярлик підкуркульників і піддавали репресіям.

Для здійснення своєї політики більшовицький режим спрямував на село десятки тисяч т. зв. активістів, які мусили заганяти селян у колгоспи, займатися реквізиціями. Село охопила хвиля адміністративної сваволі і насильства. На першому етапі суцільної колективізації в Україні до березня 1930р. у колгоспи було загнано близько 3,2 млн. селянських господарств. Однак ситуація загострилася настільки, що Сталін був змушений на деякий час послабити темпи колективізації, переклавши на місцевих працівників вину за т. зв. «перегини». За три місяці після публікації його статті «Запаморочення від успіхів» (газета «Правда», 2 березня 1930 р.) майже половина колективізованих селян вийшла з колгоспів. Однак це був короткочасний і тимчасовий відступ. Уже на кінець 1932 р. колгоспами було охоплено 70 % усіх господарств України. Більшовицький режим нав'язував українському селянству все більші плани хлібозаготівель, сподіваючись за рахунок награбованого зерна забезпечити фінансування індустріалізації. Насильницьке утвердження колгоспного ладу призвело до фактичного закріпачення селянства, позбавлення його елементарних громадянських прав, а також спричинилося до різкого зниження зацікавленості селянина у результатах своєї праці, падіння продуктивності сільського господарства. Україні, яка мала давню традицію приватного землеволодіння, було штучно нав'язано більшовицьку модифікацію громадського землекористування, яка ще донедавна, майже наприкінці XX ст., була серйозним гальмом у розвитку села.

Апогеєм сталінського терору проти українського села і всієї української нації став штучний голод 1932-1933 рр., від якого загинуло від 6 до 8 млн. чоловік. Цією кривавою акцією небачених доти масштабів більшовицький режим намагався зламати волю українського народу, ліквідувати традиційне українське село - потенційну соціальну основу українського визвольного руху.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підкоривши її своїй особистій диктатурі. Партія стала слухняним знаряддям утвердження сталінізму в СРСР. Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла б існувати.

Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів зовнішніх та внутрішніх, хоча рештки т. зв. «ворожих експлуататорських класів» були ліквідовані.

Під час боротьби зі своїми політичними противниками Сталін висунув тезу про застосування класової боротьби в країні в міру просування її по шляху до соціалізму. Таке «теоретичне» обґрунтування відкривало шлях для ескалації репресій. В Україні фактично упродовж усіх 20-х рр. велися показові судові процеси. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури у справі інспірованої органами ДПУ т. зв. «Спілки визволення України». Процес над 45 «керівниками» Спілки став сигналом для масових репресій проти української інтелігенції, «чистки» багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру», яка охопила сотні людей. Зазнала репресій і Українська автокефальна православна церква, яка була ліквідована, а більшість її священиків опинилася у сталінських таборах.

У 1933 р. в Україні сталінська репресивна машина працювала на повні оберти. Вона перейшла до широкого й систематичного терору проти селянства, інтелігенції і, нарешті, радянських та партійних працівників. У лютому 1933 р. П. Постишев запропонував провести чистку державного апарату республіки, що стало сигналом до репресій в усіх установах України. Так, протягом 1933 р. тільки з апарату споживчої кооперації «вичистили» понад 4 тис. чоловік. За звинуваченням у націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних партійних працівників. Тільки за 1933 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Таким чином, Україна ще у 1933 р. пережила масштаби репресій, які для СРСР почалися у 1937 р. Що ж до масового терору 1937-1938 рр., то й тут Україна була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини.

ЛЕКЦІЯ 25. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Соціально-економічний розвиток

Діяльність політичних партій. Легальні та нелегальні методи боротьби

Створення УВО та ОУН і їхня діяльність

Культурно-просвітницький рух. Громадські установи. Греко-католицька церква

Після українсько-польської війни у Східній Галичині й перемоги Польщі у цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, опинилася у польській державі, решта - під владою Румунії (Північна Буковина і Західна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління і лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною почали брати участь у конституційних державних установах. Студентам треба знати, що українці в Польщі належали до двох релігійних конфесій: греко-католиків, понад 3 млн. яких проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (2 млн.) і входили раніше до складу Росії.

Слід підкреслити, що політика польського уряду щодо українців мала дискримінаційний характер. У 1924 р. було прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Скоротилася кількість українських шкіл; в останніх запроваджувався двомовний режим освіти. Були закриті українські кафедри у Львівському університеті. Незважаючи на те, що Галичина була одним з найбільш аграрно перенаселених регіонів Європи, польський уряд широко запроваджував т. зв. осадництво, тобто роздавав польським переселенцям найкращі землі в краї і щедро фінансував їх. До 1938 р. у села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і 100 тис. - у міста.

Влітку 1930 р. по Галичині прокотилася хвиля підпалів польських маєтків. У відповідь уряд вдавався до т. зв. «пацифікацій» (від лат. pacificatio - утихомиренная), в ході яких зазнавало жорстоких переслідувань українське населення. У 1934 р. у Березі Картузькій був створений концтабір, в якому тримали політичних в'язнів. Більшість із них була українцями.

Галичина у складі Польської держави залишилася нерозвиненою в економічному відношенні окраїною, що постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припадало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній промисловості.

Студентам слід мати на увазі при цьому, що Польща була конституційною державою, і, попри всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного, культурного і громадського життя. Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найвпливовішою серед них було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке прагнуло до політичного компромісу в польсько-українських стосунках. Значною мірою зусиллями цієї партії у 1935 р. було досягнуто українсько-польського зближення, яке привело до значного зростання українського представництва у польському сеймі; ряд українських організацій та кооперативів отримали фінансові позички та ін. Як правило, УНДО збирало найбільшу кількість українських мандатів у сеймі.

Серед інших партій найпомітнішими були радикальна та соціалістична. У 20-ті роки досить значного поширення на Західній Україні набули про радянські погляди. З одного боку, вони живилися традиційним москвофільтром частини галицької інтелігенції, а з іншого - були наслідком успіхів українізації на Східній Україні та економічних досягнень непу. Заохочувані радянськими органами, чимало представників західноукраїнської інтеграції емігрували до радянської України, де вони невдовзі стали жертвами сталінського терору. Нелегально діяла Комуністична партія Західної України як автономна частина Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна вона була розпущена. До 1932 р. існувала легальна комуністична організація - Робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке прагнуло завоювати масову підтримку населення.

Прагнення УНДО до центристської політики зустрічало протидію крайніх українських політичних течій, які сформувалися внаслідок невдач боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. Студенти мусять зніми основні ідеологічні та організаційні вияви т. зв. інтегрального українського націоналізму, який відкидав традиційні легальні методи боротьби, зневірившись і розчарувавшись у західній демократії, яка фактично виявила байдужість до українських визвольних змагань. У 1920 р. група українських старшин на чолі з Є. Коновальцем, який очолював корпус січових стрільців у складі Армії УНР, заснувала у Празі підпільну Українську військову організацію, що ставила своїм завданням ведення збройної боротьби проти польської окупації. У 1929 р. представники УВО та радикально настроєної студентських груп утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). Вона дотримувалася військових організаційних засад, суворої дисципліни і стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Разом з тим вона прагнула утворити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності.

ОУН мала значний вплив у багатьох господарських та освітніх, насамперед молодіжних, організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акцій протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично налаштованих, здатних до самопожертви людей зробило ОУН найдинамічнішою і найвпливовішою політичною силою в Західній Україні 30-х років. Члени ОУН організували в цей період сотні актів саботажу, понад 60 замахів та вбивств урядових осіб Польщі. Особливого розголосу набуло вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького (1934), відомого своїм антиукраїнським курсом, організацією жорстоких пацифікацій українського населення. В одному з видань ОУН так визначено її політичну концепцію: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати».

Студенти мають звернути увагу на значні здобутки в соціальній та економічній сферах як наслідок самоорганізації західноукраїнського суспільства. Важливу роль відіграла розбудова української кооперації. Кредитна кооперація об'єдналась у «Центробанк», сільська споживча і торгова кооперація - у «Центросоюз»; «Народна торгівля» об'єднувала міських торгівців. Найбільших успіхів в опануванні ринком досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу». На 1939 р. кількість українських кооперативів досягла 4000 із загальним числом членів понад 700 тис.

У центрі уваги галицького громадянства були проблеми освіти. В результаті дискримінаційної політики властей з 2400 початкових українських міні Східної Галичини (1922) у 1937 р. залишилося лише 352, а на Волині тільки 8. У 1931 р. на 230 тис. українців припадала одна українська гімназія на У 1920 р. у Львові було засновано таємний український університет, який проіснував до 1925 р. Багато українців виїздили для здобуття освіти за кордоном. Важливу роль в організації середньої освіти відіграло товариство «Рідна школа», яке заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Величезну загальнокультурну працю здійснювала давня галицька інституція - «Просвіта», що утримувала надзвичайно широку мережу читалень, вела цілий ряд освітніх курсів та ін. Продовжували діяти молодіжні організації «Сокіл», «Луг», «Пласт» та ін.

Найважливішою і найвпливовішою організацією галицьких українців було греко-католицька церква. Її популярності й зміцненню сприяла діяльність митрополита Андрея Шептицького, спрямована на збереження східних церковних традицій та підтримку національних прагнень українського народу. Церква здійснювала величезну культурно-освітню роботу, що сприяла піднесенню національної свідомості галицьких українців, їхнього духовного розвитку. Студентам необхідно також знати про умови існування українців у Румунії та на Закарпатті. Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організації національно-культурного життя. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська академія у Подєбрадах, Український високий педагогічний інститут імені М Драгоманова.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхенського пакту Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії, спрямовані на створення у краї автономної української держави у складі Чехословаччини - Підкарпатської Русі (з 30 грудня 1938 р. - Карпатської України). Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття, й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплив на галицьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. За таємною домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду захоплення нею всього Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-України. Збройні загони Карпатської України чинили відважний опір вдесятеро сильнішому ворогові, але вже 18 березня угорські війська, знищивши понад 3 тис. захисників молодої держави, захопили більшу чистину території краю. Наприкінці березня органи влади Карпатської України були змушені емігрувати. Все Закарпаття захопила Угорщина.

ЛЕКЦІЯ 26. Культурні процеси в Україні у 20-30-ті роки

1. Українське національне відродження і розвиток культури у 20-ті роки.

2. Партійне керівництво культурою. Здійснення політики «українізації» в культурно-освітній сфері.

3. Система тоталітаризму і духовне життя українського народу в 30-ті роки. Нищення української інтелігенції і русифікаторська політика в Україні.

Студентам слід звернути увагу, що після утвердження більшовицької диктатури, як і у попередні періоди історії, а то ще й більшою мірою український культурний процес зумовлювався політичними обставинами Політика більшовиків у галузі культури переслідувала головну мету - утримувати і розширювати свою владу. З цією метою висувалося завдання про ведення культурної революції, яка супроводжувалася знищенням усіх старих різновидів культури і намаганням створити спільну і єдину для всіх «пролетарську» (згодом - соціалістичну) культуру. Ідеологічною основою нової культури став марксизм, який утверджувався з допомогою партійної цензури Зрештою пролетарська (соціалістична) культура мала утворити ворожий за своєю суттю західній культурі соціальний організм, на який могла спиратися правляча партія у своїх планах розширення нової, тоталітарної системи.

У короткотривалий період визвольних змагань 1917-1921 рр. українська культура вперше після тривалої перерви знову стала національно-державною й отримала нові підвалини для свого дальшого розвитку. Однак дуже швидко їй довелося зіткнутися віч-на-віч із наскрізь ворожою ідеологією більшовизму і практикою радянського культурного будівництва. Оскільки українська культура не поступалася добровільно перед завойовником, її необхідно було або рішуче усунути силою, або поступово підпорядкувати поставленим більшовизмом цілям.

У перший період боротьби, що відомий як період «воєнного комунізму», більшовики започаткували безоглядний терор проти представників національно-визвольного руху і насамперед проти української інтелігенції та селянства. Однак невдовзі більшовицький режим в Україні був змушений змінити тактику. Спочатку він перейшов до пом'якшеної русифікації («теорія боротьби двох культур»), яка формально проголошувала співіснування і вільну конкуренцію російської та української культур, а насправді забезпечувала російським шовіністам їхні позиції, здобуті ними за 250 років панування царизму в Україні.

Однак у результаті нестримного звуження соціального підґрунтя партії більшовиків в Україні вона була змушена вдатися до певних корективів національно-культурній політиці та перейти до т. зв. українізації. Останній була проголошена у 1923 р., однак її активне здійснення почалося у 1925 р. В ході цього тактичного відступу більшовицької партії був послаблений терор, проголошено амністію колишнім повстанцям, політичним противникам. Заохочувалася до повернення на батьківщину українська політична еміграцій представникам якої надавалася можливість розвивати українську культуру в межах радянської системи.

Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для праці спрямованої на піднесення української культури. Чільне місце в цьому процесі відігравала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) з її філіями, відділами, науково-дослідними кафедрами, що діяли також поза межами Києва. У 1924 р. повернувся в Україну М. Грушевський, який, користуючись своїм величезним авторитетом у суспільстві, вимагав від уряду забезпечення вільного культурного розвитку; своєю енергійною працею він заохотив сотні культурних діячів, які максимально використовували усі можливості боротьби за українську культуру. В цьому ж напрямі діяли тисячі учителів, лікарів, публіцистів, митців, літераторів, церковних діячів. їхніми спільними зусиллями було створено таке суспільно-культурне явище, яке без перебільшення можна назвати українським ренесансом XX ст.

Його складовою був насамперед літературний процес, який позначився створенням численних об єднань, організацій, течій, напрямків. Творчість ряду письменників у цей період вивела українську літературу на європейський рівень. Найяскравіші поетичні індивідуальності об'єднувала т. зв. група неокласиків, очолювана професором Київського університету, літературним критиком, перекладачем, блискучим знавцем античності М. Зеровим. До групи входили також П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський. Їх усіх об'єднували фактичне ігнорування радянської системи, виразно критичне ставлення до низькопробної революційно-масової літератури, підтримуваної владою, намагання органічно включити в українську літературу кращі зразки європейської літератури, орієнтація всього українського духовного процесу насамперед на Європу. Схожі гасла висував М. Хвильовий, визначний письменник, який виступав проти провінційної обмеженості й відстоював самостійність української духовності. Його заклики рівняти українську літературу на «психологічну Європу», лозунг «Геть від Москви!», ставка на т.зв. «Азіатський ренесанс» були спрямовані на те, щоб вивести українську літературу на світові шляхи, вивільнити українську культуру з полону рабського наслідування російської культури.

Чи не найяскравішою постаттю у поетичній творчості цього періоду був П. Тичина, якого можна вважати справжнім засновником модернізму в українській поезії, поетом світового масштабу. Високим талантом позначена творчість багатьох інших поетів і прозаїків, серед яких слід назвати Є. Плужника, О. Близька, Т. Осьмачку, М. Семенка, В. Сосюру, Ю. Яновського, М. Бажана, В. Підмогильного, Г. Косинку, Б. Антоненка-Давидовича, М. Ялового та ін. Серед драматургів найвидатнішим талантом був М Куліш. Його п'єси позначені пошуками модерністичних форм вислову Цінною критикою національної і соціальної політики більшовицької влади в Україні.

Творча діяльність Л. Курбаса і створена ним школа акторів та режисерів вивели український театр на світовий рівень. Яскравим явищем українського ренесансу стала творчість кінорежисерів О. Довженка, І. Кавалерідзе та ін., завдяки яким кінематограф України набув світової слави. Визначним внеском у світову культуру стала творчість блискучих представників українського авангарду в живописі - М. Бойчука та його школи, А. Петрицького, О. Екстер, О. Богомазова, В. Пальмова, неперевершених майстрів книжкової графіки учнів Г. Нарбута - Л. Л. Лозовського, М. Кирнарського, Л. Хижинського.

Масштаби національно-культурного піднесення і навіть звуження сфери впливу російської культури в Україні викликали занепокоєння і переляк центральної влади. Вже в перший період українізації розпочалося цькування діячів культури послідовно національного напряму.1927-1928 рр., які пов'язані з початком індустріалізації в СРСР, для України стали початком наступу на незалежну українську науку, літературу, мовознавство, мистецтво, усі інші сфери українського культурного процесу. Кульмінаційним став 1933 р. Це був період насильницької колективізації, яка для України означала руйнацію села з його традиційними засобами самовідтворення національного організму протягом багатьох років лихоліття. Знищення штучним голодом мільйонів українських селян, яких влада вважала головним ворогом «соціалістичного будівництва», завершила його погром. Нарешті, до цього слід долучити масове знищення української інтелігенції, усіх здобутків українського національно-культурного відродження, нещадну русифікаторську політику і насаджування т. зв. соціалістичної культури. В результаті український народ опинився на межі, за якою поставало питання про його існування як окремого національного організму.

ЛЕКЦІЯ 27. Україна в роки Другої світової війни

1. Початок Другої світової війни. Включення західноукраїнських земель до СРСР

2. Україна в планах німецького фашизму. Напад Німеччини на СРСР

3.Німецький окупаційний режим в Україні. Партизанська боротьба. Діяльність ОУН та УПА

4. Звільнення України від німецьких загарбників. Посилення опору ОУН та УПА радянській тоталітарній системі

Для України початок Другої світової війни був пов'язаний з нападом Німеччини на Польщу та окупацією Західної України Радянським Союзом Напередодні цих подій був укладений німецько-радянський пакт, який означав поділ Європи на відповідні сфери впливу та окупації. В результаті переважна більшість західних українських земель увійшла до складу Радянського Союзу (основна частина Галичини, Буковина і Бессарабія). Разом з тим Лемківщина і Холмщина були окуповані німецькими військами, а Закарпаття було захоплене Угорщиною.

З перших кроків радянської окупації західноукраїнських земель розпочався демонтаж усіх політичних, соціально-економічних та культурних інституцій, створених зусиллями багатьох поколінь різних соціальних верств галицьких українців. Відтак надзвичайно швидко розвіялись ілюзії щодо українського характеру нової влади, що мали місце у певної частини галицького суспільства. Протягом 1939-1941 рр. радянська тоталітарна система, яка утвердилася в Західній Україні, депортувала близько 1 млн. українців. Єдиною політичною організацією, яка залишилася після ліквідації всіх українських політичних партій, фізичного знищення багатьох політичних і культурно-освітніх діячів, була ОУН. Слід, однак, зауважити, що ця організація зазнала розколу, в результаті чого утворилося дві фракції ОУН. Перша, керована А. Мельником, становила її помірковане крило і не виключала можливості (праці з Німеччиною у боротьбі за українську державність, друга - революційна, керована С. Бандерою, - була готова стати супроти будь-якої політичної сили, що поборювала українську незалежність; її контакти з німецьким військовим командуванням мали виключно тактичний характер.

Новий етап Другої світової війни розпочався з нападу Німеччини на СРCР 22 червня 1941 р. Антинародна за своєю суттю політика сталінської системи зумовила чимало стратегічних і тактичних прорахунків радянського керівництва, в результаті чого Червона армія зазнавала однієї поразки за другою. У вересні 1941 р. потрапило в оточення значне угруповання Червоної армії під Києвом, було захоплено в полон 650 тис. чол. На кінець 1941 р. німці окупували майже всю Україну. Студенти мають знати про всі найхарактерні вияви злочинності сталінського режиму в Україні у ході відступу Червоної армії - масові винищення в'язнів, руйнування багатьох підприємств і житлових споруд, нищення пам'яток культури.

Студенти мусять бути ознайомлені із сповненими драматизму політичними кроками ОУН в умовах німецького окупаційного режиму (проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акта відновлення Української держави, спроби організувати і контролювати місцеву адміністрацію у східних регіонах України). Нацистське політичне керівництво заарештувало С. Бандеру і його прибічників, розстріляло багатьох активістів оунівського руху, представників української інтелігенції. Надії частини українських політиків використати співпрацю з німцями у державницьких змаганнях виявилися марними. ОУН перейшла в підпілля. Згідно з расовою доктриною нацистів українці, як і інші слов'яни, повинні були служити розбудові Німеччини на захоплених нею землях на Сході. Україна мала бути джерелом продуктів і робочої сили для німців; про жодні форми державності для українців Гітлер не хотів чути. За його наказом Україна була поділена на кілька адміністративних, не пов'язаних між собою одиниць. Найбільша з них - Рейхскомісаріат України (Правобережжя і більша частина Лівобережжя) - була передана під управління Е. Коху, який закликав адміністрацію щонайсуворіше ставитись до українців. Галичина була приєднана, до генерального губернаторства Польщі як один із його районів. Буковина, частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, під назвою Трансністрія були передані Румунії. Східні регіони України, наближені до лінії фронту, підлягали командуванню німецького вермахту.

Повсюдно в Україні було встановлений жорстокий окупаційний режим. За перші кілька місяців своєї влади нацисти знищили близько 850 тис. євреїв, нелюдським було їхнє ставлення до військовополонених, яких в Україні загинуло майже 1,3 млн. Окупанти залишили недоторканною колгоспну систему, яка давала їм можливість нещадно викачувати сільськогосподарську продукцію з України. Економічному забезпеченню нацистської Німеччини робочою силою мало служити примусове вивезення українців до Третього рейху. На кінець війни з 2,8 млн. остарбайтерів 2,3 млн. походили з України. Нацистський режим спрямовував свої зусилля на те, щоб перетворити Україну повністю в аграрну країну. Вважалося, що міські центри їй не потрібні і з цією метою різко скорочувалося надходження у міста продуктів харчування. В результаті голод став звичайним явищем у містах України, різко скоротилося міське населення. Згорталася система медичного обслуговування, шкільної освіти, знищувалась українська інтелігенція. Таким чином німецький окупаційний режим фактично здійснював політику геноциду щодо українського народу.

Студентам треба знати, що в Україні німецькому фашизмові активно протидіяв сильний рух опору, різний за своїм політичним спрямуванням. Одним з активних чинників боротьби українського народу проти німецького окупаційного режиму була діяльність ОУН та УПА. Перші загони українських націоналістів виникли на Волинському Поліссі, де було створене нерегулярне військове формування «Поліська Січ», згодом перейменоване в Українську Повстанську Армію. З жовтня 1942 р. УПА, керована ОУН об'єднала всі невеликі українські підрозділи і поклала початок добре організованій партизанській армії, яка поступово почала контролювати значні території Волині, Полісся, Галичини. Студенти повинні усвідомити, що УПА, яка складалася з десятків тисяч бійців і не мала нізвідки допомоги стала унікальним явищем в європейському русі опору. Варто також ознайомитися з політичною еволюцією ОУН, яка сталася в результаті розширення її дії на терени Східної України й активізації воєнних дій проти німців. У цьому зв'язку викликає інтерес платформа створеної в липні 1944 р. Української Головної Визвольної Ради (УГВР), яка відкидала расову та національну винятковість, більше уваги, ніж у попередніх документах ОУН, приділяла соціально-економічним проблемам.

У боротьбі з фашизмом важливу роль відіграли радянські партизанські загони. У червні 1942 р. було створене українське партизанське командування на чолі з Т. Строкачем. Одним із найважливіших завдань партизанів в Україні було руйнування комунікацій німецької армії, забезпечення радянської присутності в тилу у німців. Поширеною тактикою радянських партизанських загонів в Україні були їхні рейди у віддалені райони. При цьому часто їм протидіяли загони УПА, які в той час фактично вели бойові дії на два фронти - проти німецького режиму та радянської присутності. Широкого розголосу набув рейд загону під проводом С. Ковпака до Карпат, що ставив своїм завданням знищення нафтових промислів у Прикарпатті.

У 1943 р. стався вирішальний перелом у радянсько-німецькій війні. Розпочалося вигнання німців з окупованих ними територій. Студенти мають вивчити основні воєнні операції, спрямовані на знищення угруповань німецької армії в Україні. Відступаючи з України, німці вдалися до тактики винищення її продуктивних сил. Гітлер наголошував, що «ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті значна частина міст Лівобережної України була абсолютно зруйнована; дещо меншими були втрати на Правобережжі. Після жорстоких боїв у жовтні 1944 р. вся територія України була звільнена від німецьких окупантів.

Студенти мусять знати про величезні втрати, яких зазнала Україна та її населення внаслідок Другої світової війни. В ній загинуло принаймні 5,3 млн. її мешканців, 2,3 млн. українців примусово вивезено на роботу до Німеччини, зруйновано понад 700 великих і малих міст, 28 тис. сіл. Загальні втрати економіки сягали 40%. У ході свого візиту до США на одній з прес-конференцій Президент України Л. Кравчук зазначав, що з 1930 по 1945 р. в Україні загинуло 15 млн. чол. Таким чином, вдруге після голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила величезну кількість свого населення і жорстоко постраждала від тоталітарних (як радянського, так і німецького) режимів. Таких втрат не знала жодна країна Європи, жоден народ світу. Разом з тим не можна не відзначити, що внаслідок Другої світової війни весь український народ в основному опинився в межах однієї держави. Радянський режим мусив враховувати цей фактор; це накладало свій відбиток і на зміст суспільно-політичиого життя в Україні у післявоєнний період.

ЛЕКЦІЯ 28. Україна у післявоєнний період (друга половина 40-х - перша половина 80-х рр.)

1. Відбудова економіки. Тяжкий стан сільського господарства. Голод 1946-1947 рр.

2. Суспільно-політичне і культурне життя УРСР. Репресії 40~50-х рр.

3. Демократичні процеси в СРСР і Україні у 60-ті рр. Їх обмежений характер і непослідовність. Дисидентський рух в Україні

Першочерговим завданням радянської влади в Україні була відбудова зруйнованого народного господарства. Перший післявоєнний п'ятирічний 1946-1950 рр. передбачав для цієї мети 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. У ході відбудови економіки було пущено в дію 2000 промислових підприємств, Дніпрогес, завершено будівництво газопроводу Дашава-Київ та ін. До 1950 р. промислове виробництво в Україні перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не забезпечило суттєвого підвищення життєвого народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку.

Усі вади радянської економічної системи знову виявились у сільському господарстві. У 1946 р. було вжито всіх заходів до вилучення у селян землі та реманенту, які їм вдалося взяти у користування під час війни. Взимку 1946/1947 рр. в Україні був голод, від якого страждало насамперед селянське населення. На 1950 р. виробництво зерна досягло лише 60% довоєнного рівня. В той же час у 1950 р. Україна виробляла 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6% сталі, 33,2% прокату, 53% залізної руди, 30% вугілля.

Розмах українського визвольного руху під час війни, міжнародна ситуації змусили владу вдатися до певного розширення компетенції республік. У 1945р. УРСР стала членом ООН, а до 1950 р. - членом ще 20 міжнародних організацій. Однак її членство в них фактично було суто формальним.

Внутрішньополітичне життя характеризувалося дальшим посиленням тиску, центру на всі суспільні процеси в республіці. 3 березня 1947 р. було усунено з поста першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова і на його місце призначено Л. Кагановича, який здійснював репресії проти української інтелігенції. Однак 26 грудня 1947 р. він був відкликаний і знову замінений М. Хрущовим. Наступник останнього - Л. Мельников - виключив за звинуваченням в українському націоналізмі понад 22 тис. членів партії. У 1946-1952 рр. шаленому цькуванню піддавалися видатні діячі української науки, культури, мистецтва та літератури, зокрема Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Юрій Яновський та багато інших, редакції ряду журналів. Зазнали осуду авторські колективи «Нарису історії української літератури», «Історії України», відновлено кампанію проти «школи Грушевського» та ін. Однак найбільших репресій, потужного тиску всього репресивного апарату сталінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка продовжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему.

Відразу по війні розпочато ліквідацію греко-католицької церкви, яка була важливим фактором національного відродження і духовно-культурного розвитку галицьких українців. Після смерті А. Шептицького пішли арешти й розстріли ієрархів церкви, священиків. На довголітнє заслання до концтабору було відправлено нового митрополита Й. Сліпого. У 1946 р. був проведений інспірований органами держбезпеки т. зв. «Собор греко-католицької церкви», який підпорядкував її Російській православній церкві, скасувавши Берестейську унію 1596 р. Однак значна частина духівництва і вірних опиралася цьому неканонічному актові і продовжувала таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів.

Активну боротьбу продовжувала у підпіллі Організація українських націоналістів, яка діяла паралельно з Українською Повстанською Армією. Студенти повинні звернути увагу на те, що боротьба з УПА, яку підтримували широкі верстви місцевого населення, набула з боку НКВС тотального характеру і виявилася надзвичайно жорстокою. Між 1946 і 1949 рр. було вислано до Сибіру близько 500 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців спеціальні загони НКВС переодягалися у форму УПА та грабували, ґвалтували й мордували українських селян та інтелігенцію. Однак УПА продовжувала боротьбу, розділившись на малі, більш рухливі загони про спорадичні дії яких радянські джерела інформували навіть у 1956 р. Студентам треба ознайомитися також із діями УПА у т. зв. «Закерзонні» - на території Посяння, Лемківщини, Холмщини. У квітні-травні 1947 р. у результаті кривавої операції «Вісла», проведеної польським урядом, було знищено значну частину бійців УПА, а більшість українського населення повністю виселено з рідної землі та розселено по всій Польщі. В результаті ослаблення УПА радянський режим зумів до 1955 р. повністю здійснити колективізацію в Західній Україні усіх 1,5 млн. селянських господарств.

Смерть Сталіна спричинилася до певного послаблення жорстокого Внутрішньополітичного курсу радянської тоталітарної системи. Виголошена на ХХ з'їзді КПРС промова М. Хрущова започаткувала десталінізацію, економічні реформи і т. зв. «відлигу» в культурному житті. Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для бодай часткового повернення українських духовно-культурних цінностей, нещадно вилучених із суспільно-культурного життя сталінською русифікаторською ідеологічною службою. Послаблення ідеологічного тиску зумовило пожвавлення наукового, літературного і культурного життя, посилився рух за розширення сфери вживання української мови, було реабілітовано ряд репресованих діячів української культури. Надзвичайно важливе значення мало звільнення сотень тисяч українців, ув'язнених у тюрмах і таборах примусової праці.

Суттєво вплинула на суспільне життя поява нового покоління творчої молоді, т. зв. «шістдесятників», які своєю діяльністю утверджували високі мистецькі і духовні цінності в українському культурному процесі, відстоювали національні права народу і людську гідність. її репрезентували Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл та багато ін. Розмах національно-культурного руху викликав ряд кроків центральної влади, спрямованих на чергову кампанію посилення русифікації і боротьби з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом». ХХІІІ з'їзд КПРС (1961) проголосив політику «злиття націй», що означало наступ на українську мову і культуру, який наполегливо здійснювався такими партійними функціонерами, як А. Скаба, В. Маланчук та ін. Відповідно були протести, петиції, демонстрації, самвидавна література та інші форми опору.

Студенти повинні знати і про ті зміни, які відбулися в економічному житті. Створення раднаргоспів (1957-1965) було спробою пом'якшення бюрократичного централізму в радянській економіці. В сільськогосподарське виробництво були включені мільйони гектарів цілинних земель, освоєння яких значною мірою здійснювалося за рахунок України. Найширшою підтримкою в Україні користувалася ліквідація МТС і передача техніки колгоспам. Період керівництва М. Хрущова, попри всі численні прорахунки, помилки, небажання відмовитися від основних принципів тоталітаризму, сприяв більш раціональному господарюванню, деякому підвищенню життєвого рівня. Припинилися масові арешти, терор і «чистки».

Після усунення М. Хрущова бюрократичне керівництво СРСР прагнуло зберегти у пом'якшеному вигляді сталінську систему. Цей курс здійснював в Україні ЦК компартії республіки. Щоправда, перший секретар ЦК КПУ П. Шелест робив певні спроби забезпечити Україні більшу частку ресурсів в економічному плануванні - відповідно до її внеску у т. зв. загальносоюзний народногосподарський комплекс. Після усунення П. Шелеста (1972) його наступник В. Щербицький слухняно підпорядковував економіку України центру, запопадливо здійснював його русифікаторську політику.

Своєрідним маніфестом критичного мислячої української інтелігенції 60-70-х років став спрямований проти асиміляторської політики КПРС полемічний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Дисидентський рух цього періоду викристалізувався у визвольну боротьбу за національні права України. У 1965 р. проведено перші арешти його учасників (І. Світличний, брати Горині, В. Мороз, М. Осадчий, С. Караванський, П. Заливаха). У січні-травні 1972 р. здійснено другу хвилю арештів діячів руху (І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці й багато інших).

Важливим етапом правозахисного руху в Україні було створення 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод (УГГ), до якої увійшли М. Руденко (голова), П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката, О. Бердник та ін. З 1978 р. УГГ видавала «Інформаційний бюлетень» (у самвидаві), який інформував про український рух опору, загострення репресій проти його учасників (передруковувався в Канаді). Радянська система, яка в будь-яких виявах національної самосвідомості вбачала загрозу своєму пануванню в Україні, була особливо жорстокою до українських дисидентів.

україна визвольний державність культура

ЛЕКЦІЯ 29. Соціально-економічний і політичний розвиток України у другій половині 80-90-х рр. Проголошення незалежності

1. Криза адміністративно-командної системи і соціально-економічна ситуація в СРСР і Україні

Спроба перебудови радянського суспільства

Україна - суверенна держава

Студентам слід зосередити свою увагу на питанні кризи командно-адміністративної системи і соціально-економічного розвитку СРСР і України, економіка якої була складовою частиною т. зв. єдиного народногосподарського комплексу. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-ті - на поч. 60-х рр. змінилося нестримним падінням його темпів. Розладнана економіка зумовила падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об'єктів у Сибіру, що мали насамперед військове стратегічне значення, супроводжувалося занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, збільшення капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі.

СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив із-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та ін. природних ресурсів, які нещадно експлуатувалися радянською економікою, що вело до екологічної кризи. За цих умов Україна вкладала в союзну економіку значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні та фінансові ресурси.

В роки т. зв. «застою» Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям призвів до глибокої кризи у сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. В Україні за час тривалого керівництва В. Щербицького (з 1972 р.) небачених масштабів набула русифікація українського населення, українська мова була витіснена з більшості ділянок суспільною життя. проте і економічна, і духовна експлуатація народів СРСР не приносила московському центрові бажаних дивідендів. Радянська супердержава опинилася на краю прірви.

За цих умов партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим наважилося на певну реконструкцію радянської системи. На квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на т. зв. «перебудову», «демократизацію» і «гласність». Однак в Україні спроби реформ зустрічали впертий опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В. Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовних процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 р. стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей зазнали згубного впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їхнім здоров'ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед союзним центром. Разом з тим чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості в Україні.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Виникають незалежні групи та організації різного політичного спрямувати серед яких - Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Товариство «Меморіал», Спілка незалежної української молоді, Українська гельсінська спілка, асоціація «Зелений світ», Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка та ін. З ініціативи Спілки письменників України у лютому 1989 р. був створений Народний рух України за перебудову, який висунув широку програму боротьби за проведення реформ в Україні в усіх сферах духовного, суспільно-політичного та економічного життя. Причому Рух об'єднавши не тільки українців, а й представників основних інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил України.

Почалося відродження національно-церковного життя. Відновлюється Українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, визначного українського ієрарха, активного поборника відродження українського православ'я. В Західній Україні виходить із підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору Св. Юра у Львові.

Важливим показником піднесення демократичного суспільно-політичного життя стала поява великої кількості незалежних українських видань, критична спрямованість змісту ряду старих газет та журналів. Посилився рух за відродження національної символіки. Широкий резонанс мав «живий ланцюг» між Львовом і Києвом, організований на честь проголошення злуки УНР і ЗУНР у січні 1919 р. Розширювалися контакти суспільства з українською еміграцією, зростало прагнення до єднання всіх українців у справі національного відродження. В березні 1990 р., попри всі перешкоди партійної бюрократії, демократичні сили республіки отримали четверту частину депутатських мандатів на виборах до Верховної Ради УРСР. В західних областях України в обласних і міських радах до влади прийшли представники демократів. Головою Львівської обласної ради було обрано відомого правозахисника В. Чорновола.

В умовах піднесення демократичного руху в Україні КПРС вдається до маневрів і кадрових перестановок. У жовтні 1989 р. з посади першого секретаря ЦК КПУ було усунено В. Щербицького, активного русифікатора України. На його місце був обраний В. Івашко, а після переходу останнього в Москву на посаду заступника генсека ЦК КПРС - С. Гуренко Головою Верховної Ради УРСР обрано Л. Кравчука.

Сесійні засідання Верховної Ради відбувались у гострій політичній боротьбі між консервативною партапаратною більшістю і демократичними депутатами, які утворили Народну Раду на чолі з І. Юхновським. Незважаючи на протистояння обох груп, 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала основою для творення незалежної Української держави.