ЛЕКЦІЯ 15. Україна у першій половині XIX ст.

1. Соціально-економічне і політичне становище України на початку XIX сі Війна 1812 р., декабристи і суспільний рух в Україні

2. Посилення соціального і національного гніту в Україні в умовах миколаївської реакції

3. Суспільно-політичний рух в Україні у другій чверті XIX ст. Кирило Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров

Приступаючи до вивчення теми, студенти повинні ознайомитися насамперед із соціально-політичним становищем України на початку XIX ст. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадження загальноімперської державно-політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавною поліцейською владою. Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську, Харківську. Жорстокий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилися в період царювання Павла І і Олександра І. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання 50-тисячної російської армії, розквартированої в Україні.

Одночасно в Україні відбувалися суттєві зміни у суспільно-політичній свідомості пов'язані із зростанням соціальної ролі міської буржуазії та інтелігенції, що було властивим для всієї Європи. Саме в цьому середовищі поширюються ідеї народності, нації та її прав, використані в гаслах Французької революції. Ці ідеї відбилися в романтизмі, тісно пов'язаному із зацікавленням народним життям, побутом, народною мовою, піснею, поезією, національним минулим. Саме весь народ, а не якийсь привілейований клас, як у попередні часи, стає уособленням нації; набувають пріоритету всі ті культурні елементи, що були пов'язані з побутом народу, його культурою.

Зазначені процеси дали поштовх українському національно-культурному відродженню, яке в свою чергу стало важливим чинником суспільно-політичних рухів в Україні, спрямованих до її соціального і національного визволення. Окремі представники українського суспільства, глибоко усвідомлюючи увесь трагізм втрати Україною політичної незалежності, звертали свої погляди на європейські країни, сподіваючись знайти там підтримку у боротьбі за державність своєї батьківщини. Наміри використати опозиційні рухи в Україні не включались європейськими політиками. В цьому зв'язку варто звернути увагу студентів на зацікавленість Україною з боку революційної Франції та імператора Наполеона.

Після завершення війни 1812 р. уряд посилив насаджування деспотично-поліцейського режиму, забувши про свої обіцянки залишити як постійне козацьке військо добровільні формування українських козаків під час кампанії. Студентам слід знати, що в процесі появи в Росії масонських лож і таємних політичних товариств їхня діяльність поширилась і на Україну («Південне товариство» на чолі з Пестелем, «Товариство об'єднаних слов'ян»). Однак у програмних документах більшості з них ігнорувалися національно-державні прагнення українського народу.

Після придушення виступів декабристів, у тому числі й в Україні, тривало посилення соціального і національного гніту. Найгостріших форм гноблення зазнавало кріпосне селянство, яке нараховувало 5,3 млн. чол., або 50% усієї його кількості. З 1826 р. по 1847 р. в Україні мало місце близько 250 різних за своїми масштабами селянських виступів. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, пов'язані з ім'ям Устима Кармелюка (1787-1835). Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювалися і в інших регіонах України. Під впливом революційних подій 1848р. прокотилася нова хвиля селянських виступів на Правобережній Україні, де уряд змушений був запровадити надзвичайний стан.

Слід підкреслити, що український народ не втратив прагнення до свободи та до незалежного політичного існування. Це відзначали багато очевидців часів миколаївської реакції. Зокрема, німецький учений Йоган Георг Коль зазначав у 1841 р., що «колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться, й Україна знову стане вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно».

У 50-ті роки посилилися селянські рухи в Україні, які увінчалися масовим повстанням селян на Київщині - «Київською козаччиною» (1855). Цей виступ, що охопив регіони, де зберігалася жива пам'ять про козацтво, стан яскравим свідченням піднесення антикріпосницького руху в Україні.

Важливим аспектом теми, який мають засвоїти студенти, є суспільно політичний рух в Україні у другій чверті ХІХ ст. Перші вияви національного відродження, суспільно-політичні рухи проти самодержавства спостерігаються серед представників збіднілого дворянства, армійських офіцерів, чиновників До них прилучилися представники різночинної інтелігенції - студенти, вчителі. Опозиційні настрої мали місце в середовищі професорів вузів, письменників, журналістів. Важливе суспільно-культурне значення мала літературна і видавнича діяльність харківської інтелігенції, зокрема В. Каразіна, Г. Квітки-Основ'яненки, І. Срезневського, М. Костомарова. Широкого розголосу на було слідство про вільнодумство у Ніжинській гімназії вищих наук (згодом - ліцеї), серед випускників якої були активні учасники українського суспільно-культурного процесу: Л. Глібов, В. Тарновський, О. Лазаревський, М. Гербель та ін. Студентам слід усвідомити, що саме території колишньої Гетьманщини і Слобідської України, де зберігалися історичні традиції політичної автономії України й існували досить значні прошарки освіченої української шляхти, пройнятої прогресивними ідеями європейської суспільно-політичної думки, висунули найактивніших діячів українського національного руху.

Важливу роль у піднесенні визвольного руху в Україні відіграло польське повстання 1830-1831 рр. Однак студенти мають засвоїти, що його шляхетсько-консервативний характер, небажання щось змінювати в становищі закріпачених і національно-гноблених народних мас завадило українському селянству підтримати цей виступ.

Всупереч намаганням царизму перетворити Київ на бастіон самодержавства й русифікації місто стає органічним центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки ідеї національного відродження й соціального визволення ширилися на всі українські землі. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т. Шевченка. Тут у 30-40-х рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркович, В. Білозерський та ін. У січні 1846 р у Києві виникло таємне українське товариство - Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху в нових умовах висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. На думку братчиків, у створенні майбутнього вільного кола слов'янських народів провідна роль відводилась Україні, яка в минулому ніколи не мала «ні царя, ні пана», була просякнута козацьким духом вільності та демократизму.

Виняткову роль у боротьбі українського народу за національне визволення і ліквідацію кріпацтва відіграла творчість Т. Шевченка, його громадсько-політична діяльність. Стихійні процеси національного відродження, пов'язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у творчості Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І. Франко, від часів Катерини II в кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців (згадаймо Капніста, Карабіна, Гнєдича, нарешті, Гоголя та ін.). В об'єднаннях російських письменників 40-х рр. українців уже немає; натомість українські письменники ґрунтуються навколо Шевченка. Під його могутнім впливом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла суттєво впливати на народ у цілому, на його рух до соціального і національного визволення. Тільки велич Шевченкового духу, художня сила його поетичного слова, всеохоплююча історична програма об'єднували всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну.

Слід зазначити, що на розвиток суспільно-політичного руху в Україні значний вплив справила діяльність російських революціонерів-демократів. Активно виступаючи проти кріпосництва, вони пройшли шлях від просвітництва до радикального демократизму і соціалістичних ідей. Студенти при цьому повинні знати, що не всі представники революційно-демократичної інтелігенції зуміли подолати національний егоїзм, позбутись імперського мислення і погодитися з ідеєю вільного культурного і навіть політичного розвитку України. В цьому зв'язку варто згадати цинічні і жорстокі випади В. Бєлінського проти Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Прямо протилежним було ставлення до України, її історії, культури О. Герцена, М. Бакуніна, Д. Писарєва, М. Михайлова та ін., які прагнули до порозуміння з українською інтелегенцією, намагалися спільними зусиллями вести боротьбу проти царизму.

ЛЕКЦІЯ 16. Україна у 60-90-ті рр. ХІХ ст.

1. Скасування кріпосного права. Реформи 60-70-х рр. і Україна

2. Розвиток капіталізму в Україні у пореформений період

3. Український суспільно-політичний рух у другій половині ХІХ ст. Процеси національного відродження. Загальноросійські суспільні течії в Україні

У середині XIX ст. процес розкладу кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму суттєво поглибився. В Україні підприємства із застосуванням кріпосної праці, що належали поміщикам, становили лише 5,8%. Вони не могли конкурувати з капіталістичними підприємствами, що застосовували вільнонайману працю і передову на той час технологію. Поміщицькі господарства переживали гостру кризу, заборгованість їхніх власників досягла напередодні реформи 400 млн. крб. Навіть для багатьох поміщиків ставало очевидним, що кріпосництво є гальмом економічного і суспільного розвитку. Економічну і технічну відсталість кріпосницької Росії яскраво продемонструвала Кримська війна. Вона прискорила визрівання революційно ситуації, падіння кріпосного права і проведення цілої низки буржуазних реформ.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Положення про селян» маніфест, згідно з якими селяни звільнялися від особистої залежності, ставали «вільними сільськими обивателями» й одержували низку громадянських прав. У ході реформи поміщики Лівобережжя і Степової України відрізали у селян понад 1 млн. десятин землі, або майже 28% обсягу дореформеного селянського землекористування. Селяни України мали сплатити 503 млн. крб. викупних платежів, стягнення яких тривало аж до січня 1907 р. Однак, попри всі недоліки та обмеження, спрямовані проти селянства, реформа 1861 р. створила умови для швидкого розвитку капіталізму.

Студенти повинні ознайомитись із змістом буржуазних перетворень в усіх сферах суспільного життя Російської імперії. Йдеться про створення земського самоврядування (1864), реформу міського управління (1870), судову реформу (1864), зміни в організації шкільництва і цензурної справи (1864) військову реформу та ін.

Студентам необхідно знати основні напрямки розвитку капіталізму в Україні у пореформений період, темпи якого були надзвичайно високими. Слід зауважити при цьому, що держава відігравала важливу роль у проведені індустріалізації, оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і до того ж бракувало приватного капіталу для її здійснення. Швидкими темпами йшло будівництво залізниць, загальна довжина яки в Україні у 1900 р. сягнула 8417 км (у 1865 р. - 190 км). Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, підвищенню рухливості населення, розширенню внутрішнього ринку.

Реформа 1861 р. дала сильний поштовх розвиткові в сільському господарстві капіталізму, який руйнував становий характер землеволодіння і перетворював землю на товар. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг увійшло по над 25 млн. десятин приватної землі, насамперед дворянської. І все 1 поміщицьке землеволодіння залишалося істотним фактором аграрних відносин. Відбулися важливі соціальні зрушення в українському селі, мало місця, поглиблення соціальної диференціації в середовищі селянства, зростання сільської буржуазії, а одного боку, і з іншого - сільськогосподарського пролетаріату (на 1900 р, - близько 1 млн. чол.). Студенти повинні при цьому звернути увагу па дім типи капіталістичного розвитку - прусський, який передбачав капіталістичне ведення господарства на землях поміщиків, і американський, коли селянське господарство переростало у буржуазно-фермерське.

З розвитком капіталізму пов'язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення - Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого. Загальноросійського значення набуло виробництво цукру. Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село зумовили зростання в Україні міського населення, яке у 1897 р. досягло 3400 тис. чол., або 13,6% від загальної кількості.

Студенти мусять звернути увагу на ті зміни, що відбулись у класовій структурі суспільства. Йдеться про пауперизацію селянства, формування і мого класу, зростання буржуазії, збільшення відсотка українців у цих їх населення.

У прямому зв'язку із змінами в соціальному та економічному житті України відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Студентам необхідно ознайомитися з діяльністю Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльністю петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу «Основа», який короткий час (1861-1862) відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурні товарній засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу та національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т. зв. «хлопоманство», що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним її українському народові (В. Антонович, Т. Рильський, В. Познанський, К. Михальчук та ін.) і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі.

Особливу увагу студенти мають приділити діяльності київської «Громади». На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імперського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. В товаристві активно працювали визначені українські вчені, діячі культури - В. Антонович, Драгоманов, І. Лучицький, О. Кістяківський, М. Зібер, С. Подолинський, П. Чубинський, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, М. Лисенко та ін.

Згодом, оцінюючи майже 60-річну діяльність київської «Громади», один з її активних діячів Є. Чикаленко відзначав, що вона відіграла «величезну роль в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху». «Громада» гуртувала навколо себе провідних учених із різних галузей науки, приймала до свого складу талановиту університетську молодь; спільними зусиллями громадівців досліджувалися проблеми історії та етнографії України, дбайливо, по крихтах збиралися матеріали до українського словника. Старогромадівці значну увагу приділяли народній освіті, засновуючи та утримуючи на власні кошти недільні школи. Безперечно важливими сторінками в історії «Громади» є заснування та видання М. Драгомановим закордонного безцензурного органу в Женеві «Громада» та друкування «Кобзаря» у Празі. Ефективно використовуючи обмежені царською цензурою можливості, «Громада» розгорнула жваву видавничу діяльність і на теренах Російської імперії. Упродовж чверті століття фактично на свої кошти та за підтримки меценатів старогромадівці випускали історичний журнал «Киевская старина», що акумулював у собі українознавчі матеріали з усіх ділянок гуманітарної науки. Поступово, майже непомітно, вони підводили українське суспільство до усвідомлення свого місця в європейській та світовій історії, до розуміння необхідності послідовної боротьби з політичним режимом Російської імперії. Натхненне, безкорисливе служіння громадівців Україні, її народові завжди слугуватиме прикладом для всіх патріотів - українців, яким не байдужа доля Батьківщини.

Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду (валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. та ін.). Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став затяжний параліч українських пресових ви І дань, що тривав до революції 1905 р.

Після вбивства Олександра II (1881) і наростання реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. Громади частково припинили свою діяльність, а ті, що лишилися, вважали, що для українства залишається суто культурницька і наукова робота, необхідна для обґрунтування його самостійного місця серед інших народів. Студентам слід усвідомити важливе значення політичної діяльності М. Драгоманова, яка відбувалася на тлі зростання аполітичності українського руху 80-90-х років. Її суспільна роль полягала у намаганні використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму і пропаганди української справи та української культури в усьому світі. Діяльність М. Драгоманова вплинула на формування ідейного світогляду багатьох поколінь української інтелігенції. Період 80-90-х рр. не був безплідним для українства. В цей час силами українських діячів нової генерації Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, А. Кримського, О. Кониського та ін. були закладено підвалини могутнього суспільно-політичного руху, який розгорнувся в Україні на початку XX ст. Обмежувана в Росії вільна українська політична думка знаходить свій розвиток у Галичині, де завдяки матеріальній підтримці наддніпрянських українців та їхній участі видаються часописи «Зоря», «Правда», «Життя і Слово», «Народ» та ін. Галичина зусиллями українських політичних і культурних діячів все більше перетворювалася їм своєрідний український П'ємонт з огляду на посилення русифікаторської політики царизму. Серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

Студентам треба також ознайомитися з основним змістом революційно-демократичної і ліберальної течій в загальноросійському суспільному русі в Україні. Насамперед слід звернути увагу на революційне народництво, яке посідало провідне місце у революційному русі. Необхідно знати основні концепції головних теоретиків народництва М. Бакуніна, П. Лаврова і П.Ткачова, найважливіші етапи діяльності «Землі і волі», «Чорного переділу», « Народної волі». Варто також звернути увагу на акції представників цього руху та народовольців, відзначити наявність видатних діячів - українців за походженням (Д. Лизогуба, А. Желябова, Я. Стефановича, М. Кибальчича та ін.) серед народників. Відсутність українських політичних організацій спонукала українців і насамперед українську молодь вливатися у російський революційний рух, робила значну їх частину байдужою до справи національного визволення. Студенти мають знати основні напрямки ліберальних течій суспільного руху, їхні вияви в Україні.

Важливе значення в загальному процесі боротьби із самодержавством мало зростання робітничого руху в Росії та в Україні. Із створенням перших марксистських гуртків і груп у Росії аналогічні виникають і в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Після створення «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» у Петербурзі під керівництвом Леніна аналогічні союзи виникають у Києві та Катеринославі, які намагались об'єднати розрізнені соціал-демократичні гуртки.

ЛЕКЦІЯ 17. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні на початку XX ст. (1900-1917)

1. Економічний розвиток України в умовах монополістичного капіталізму

2. Суспільно-політичне життя в Україні на початку XX ст. Революція 1905-1917 рр. в Україні.

3. Наступ реакції. Український рух напередодні та під час Першої світової війни

Приступаючи до вивчення теми, слід мати на увазі специфіку економічного розвитку України, яка полягала в тому, що, попри колоніальне становище, деякі галузі її економіки були високорозвиненими і мали загальноімперське значення. На початку XX ст. високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловості, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, що посіли панівне становище в основних галузях промисловості. У 1910-1916 рр. в Україні почалось утвердження комбінованих об'єднань - трестів і концернів, за прямою участю банків, що вело до виникнення фінансового капіталу. Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй створити збалансовану економіку. У 1913 р. Україна давала 24,3% загального промислового виробництва Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості і 70% - видобувної. В структурі фабрико-заводської промисловості України у 1912 р. обробка металів і виробництво машин становили тільки 10,4%. Україна залишалась імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку капіталістичної промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П. Столипіним. Відповідними актами селянам надавалося право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з громади, і 1907 по 1911 р. в Україні вийшли на хутори й відруб 226 520 селянських господарств. Поряд із зростанням заможного селянства відбувалося розорення дрібних господарств, посилювалось аграрне перенаселення в ряді регіонів України, збільшилася міграція сільського населення. Протягом 1906-1912 рр. з українських губерній до Сибіру і Далекого Сходу виїхало близько 1 млн. переселенців, або майже половина від їхньої загальної кількості по європейському регіону імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві і сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля і інші кріпосницькі пережитки.

Студенти повинні знати і про зрушення у соціальній структурі населення України, які вніс бурхливий розвиток капіталізму. Швидко зростав робітничім клас України, чисельність якого у 1917 р. досягла приблизно 3,6 млн. чол. Найчисленнішим був сільськогосподарський пролетаріат - 1,2 млн. чол.; промисловий становив 893 тис. чол. Особливість класової структури селянства Україні порівняно з іншими регіонами імперії полягала у вищій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 р. порівняно з 20% у Росії). Економічно сильним був прошарок заможного селянства, яке щорічно нагромаджувало 240 мли пудів хлібних лишків. З-поміж 3 млн. 977 тис. селянських дворів в Україні було 2 млн. 293 тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких і 487 тис. замовних господарств. Дедалі більшу політичну та економічну роль відігравала 6уржуазія. Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував в Україні 40 658 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203,7 тис. постійно користувалися найманою працею. Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Рутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо. Усі класи і соціальні верстви в Україні дедалі активніше включались суспільно-політичне життя. Одночасно з класовим самоусвідомленням різних верств українського народу зростала їхня національна свідомість, що створювало необхідні передумови для національного відродження України.

Слід мати на увазі, що кінець XIX і початок XX ст. характеризувалися піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їхнього впливу на суспільний розвиток. Студенти мусять усвідомити, що плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З'являються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців - об'єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. у Києві було утворено українське таємне товариство «Молода Україна», метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була «пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на український основі»

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія - Революційна українська партія (РУП). Для початків її діяльності був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу і створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, яка обстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупівців разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію («Спілку»), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалася навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України.

Українська ліберальна інтелігенція, що об'єднувалася в громадах та ін., утворила у 1904р. Українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину - Українська радикально-демократичну партію. її активними діячами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. Саме УСДРП і УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Студенти мають також прослідкувати діяльність неукраїнських партій в Україні. Серед них партія соціалістів-революціонерів, яка успадкувала традиції революційного народництва, Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовицька і більшовицька течії), «Союз освобождения» - предтеча майбутніх кадетів - та ін.

Ознайомившись із основними подіями революції 1905-1907 рр., її перебігом в Україні, студенти повинні звернути увагу на процес подальшого розмноження політичних сил у Росії, творення нових політичних партій. Серед них: Конституційно-демократична партія (кадети), яка ставила своїм завданням перетворити Росію у конституційну парламентарну монархію партія великої буржуазії та поміщиків - «Союз 17 октября» (октябристи) монархічні партії - «Союз русского народа» та ін.

Слід мати на увазі, що революція сприяла інтенсивному створенню легальних українських організацій, серед яких чільне місце посідай «Просвіти», а також українські клуби, численні студентські, кооперативні м інші організації. Важливого значення набула політична діяльність діячці українського руху в Державній думі, де було утворено українську думську громаду, в основу діяльності якої було покладено програму УРДП.

У період наступу царизму, посилення реакції розпочалися репресії і проти українського руху. У 1911 р. з 14 «Просвіт» залишилося 7, закривались, українські періодичні видання, культурно-освітні й громадські організації. Позицію уряду і правих партій щодо України фактично підтримали російські ліберальні кола (антиукраїнські виступи П. Струве, О. Погодіна та ін.).

Однак зупинити український рух уже було неможливо. Тривала боротьба за українську школу, зростав попит на українське слово в широких масах селянства і робітництва, підносилась їхня національна свідомість. Проблеми української культури, добробуту українського народу обговорювалися на кооперативних, агрономічних, учительських, наукових з'їздах. Важливе значення мало створення Товариства українських поступовців (ТУП), яке об'єднало на загальній платформі обстоювання національних прав українського народу різні політичні сили. У її створенні та діяльності чільну роль відігравав визначний український історик і громадський діяч М. Грушевський.

Перша світова війна, що спалахнула у липні 1914 р., кинула у вир кривавої боротьби мільйони українців, які були змушені воювати за інтереси двох велетенських імперій - Російської та Австро-Угорської. Одночасно війна поставила проблему визвольної боротьби українського народу в міжнародну площину, привернувши до України увагу європейської громадськості, Російський уряд, виношуючи мрію захоплення Галичини, розпочав одночасно переслідування українських організацій, окремих діячів на Східній Україні. Посилилися заклики російських націоналістів до розправи над українством. У листопаді 1914 р. був заарештований М. Грушевський, здійснювалася політика репресій щодо організованого українського руху на тимчасово захопленій російською армією території Галичини (закриття українських шкіл переслідування греко-католицьких священиків, висилка в Росію митрополита А. Шептицького та ін.). У відповідь фактично всі українські політичні партії перейшли в опозицію щодо ведення війни й висунули завдання боротьби за повалення самодержавства та здійснення автономії України.

Разом з тим початок війни привів до значного пожвавлення діяльності українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини, значна кількість яких у цей час перебувала у Галичині. Дії царської армії, яка після тимчасового захоплення Галичини у другій половині 1914 р., за словами Д. Дорошенка вдалася до цілковитого «нищення всяких ознак українського національного життя... просто з дивовижним завзяттям і жорстокістю», остаточно переконали їх у необхідності рішучої боротьби проти Російської імперії. Ці переконання підсилювалися і військовими невдачами царської Росії у поєдинках із німецькою та австрійською арміями, що стали своєрідним каталізатором бони ні українців за відродження нації, за утворення незалежної Української держави. Остаточна поразка Російської імперії, на думку українських діячів різного політичного спрямування, давала реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації. Наслідком цих сподівань стало створення 4 серпня 1914 р. у Львові Союзу визволення України (СВУ) - безпартійної політичної організації російських українців для пропаганди ідей самостійності України.

До керівного органу новоствореної організації - президії СВУ - тоді увійшли В Дорошенко, А. Жук, Д. Донцов і М. Залізняк, а після перенесення осідку до СВУ до Відня (внаслідок -захоплення Львова російською армією) до її складу увійшли також М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. 25 серпня 1914 р. СВУ оприлюднив відозву «До громадської думки Європи», в якій стверджувалося, що єдиним захистом для Європи перед агресією Росії може бути самостійна Українська держава і що її створення необхідне для встановлення політичної рівноваги і подальшого мирного розвитку Європи. У відозві підкреслювалося, що змагання за створення такої держави є головним стратегічним завданням Союзу. Це положення було конкретизоване у програмі діяльності СВУ під назвою «Наша платформа». Констатуючи, що «об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава», Союз взяв на себе «репрезентацію... національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії».

Визвано недвозначно задекларувавши у власній програмі завдання боротьби за незалежну державу, СВУ розпочав широку видавничу діяльність, інформуючи народи Європи про стан українських справ. З цією метою Союз видавав брошури і книжки одинадцятьма мовами, заснував у Лозанні франкомовний журнал «La Revue Ukrainienne», а у Відні - німецькомовний тижневик «Ukainische Nachrichten». З осені 1914 р. СВУ почав також видавати двотижневик (з 1915 р. - тижневик) «Вістник Союзу визволення України». Офіційно редакцію «Вістника» очолив О. Бачинський, але фактично керували виданням часопису провідні діячі СВУ - В. Дорошенко, М. Возняк, А. Жук, М. Троцький. Усього в 1914-1918 рр. вийшло 226 чисел часопису, тираж кожного з яких становив близько 5000 примірників. «Вісник СВУ» був найсоліднішим українським органом воєнного часу, який мав великий вплив на полонених, а також на австрійських українців. Це був суспільно-політичний часопис, публікації якого торкалися широкого кола проблем міжнародних відносин, висвітлювали перебіг військових подій, характеризували життя та побут українських військовополонених у Німеччині й Австро-Угорщині. З метою ознайомлення останніх з історією України та її культурною спадщиною значне місце в часописі відводилося матеріалам історичного й етнографічного характеру, а також творам красного письменства.

Але найефективнішою була діяльність Союзу серед військовополонених українців царської армії, загальна чисельність яких на початку Першої світової війни становила понад 200 тис. чол. З огляду на те, що серед полонених українців було багато національно несвідомих, СВУ планував розпочати з ними широку культурно-освітню роботу шляхом навчання бранців української грамоти, народних пісень, ознайомлення їх з українською історією тощо. Для реалізації цих завдань провід СВУ розраховував залучити українських емігрантів з Галичини та Буковини, які на цей час перебували у Відні.

Біля джерел національно-виховної і культурно-освітньої роботи серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині стояли відомы українські науковці та діячі культури: М. Гаврилко, М. Голубець, К. Даниленко, Є. Турула, В. Сімович, Р. Домбчевський, В. Пачовський та ін. Умілий психологічний підхід співробітників СВУ до полонених дав можливість розгорнути широку діяльність з формування національної свідомі у таборян. З часом на заклик СВУ до національно-виховної праці у таборах прилучилися також О. Охримович, В. Левицький, М. Чайковський, О. Беспалко, о. О. Гнідий, С. Смаль-Стоцький, О. Терлецький, Я. Остапчук та інші представники патріотичної інтелігенції переважно з Галичини і Буковини, загартовані в суспільно-політичній та культурно-освітній роботі, з великим педагогічним досвідом. Усі вони у різний час входили до складу просвітніх відділів Союзу визволення України, які координували всі напрямки національно-патріотичної роботи у таборах.

Діяльність СВУ серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині мала позитивні наслідки як у справі освіти, так і національного ховання. Союзу вдалося зосередити полонених української національності в окремих таборах (Фрайштадт, Раштат, Вецляр, Зальцведель) і розпочати серед них широку культурно-освітню та національно-виховну роботу, головною метою якої була підготовка національно свідомих кадрів для майбутньої Української держави. З цією метою Союз спочатку активно розповсюджував у таборах українські книжки, організовував школи грамоти, засновував народні хори, влаштовував різні курси та виклади, організував бібліотеки тощо. Свою діяльність СВУ поширив і на багатонаціональні табори полонених царської армії, які були своєрідним джерелом для поповнення свідомими українцями основних таборів, зміцнюючи таким чи їх національне ядро. Після повалення царату СВУ активізував політичну роботу серед полонених, послідовно обстоюючи ідею державної незалежності України.

Діяльність СВУ в Німеччині та Австро-Угорщині спричинилася до того, що у 1916-1917 рр. у таборах постали автономні українські товари (просвітні, драматичні, хорові, кооперативні, січові та ін.), які об'єднали у своєму складі значну кількість полонених українців. З часом ці товари перебрали на себе ведення культурно-просвітницької роботи і фактично уможливили створення у 1918 р. українських військових формувань - Синьо- і Сірожупанної дивізій, вояки яких взяли участь у збройній боротьбі українську державність.

ЛЕКЦІЯ 18. Західноукраїнські землі Австро-Угорської імперії у XIX - на початку XX ст.

1. Колоніальне становище Галичини, Буковини, Закарпаття. Початок національного відродження. «Руська трійця»

2. Революція 1848 р. її вплив на суспільно-політичний рух. Виникнення політичних партій та організацій (народовці, москвофіли, радикали)

3. Відміни національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Роль Галичини у національному відродженні України

4. Перша світова війна і галицька проблема

Наприкінці XVIII ст. після поділу Польщі під владою Австро-Угорської імперії опинилися Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття - західноукраїнські землі, на яких проживало 2-4 млн. українців. Більшість із них були селянами, оскільки українська шляхта була значною мірою полонізована ще у XVI-XVII ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відіграло греко-католицьке духівництво, середні й нижчі верстви якого були тісно пов'язані з масами і користувалися в народному середовищі великим і авторитетом.

Австрійська бюрократія надавала привілеї польській шляхті, угорським і румунським феодалам, які намагалися асимілювати українське населення, здійснювали його нещадний соціальний визиск.

Слід звернути увагу, що саме із-поміж греко-католицького духівництва явилися діячі, які започаткували національне відродження у Галичині. Серед них найвизначнішими були вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький - т. зв. «Руська трійця», яка 1837 р. видала у Будапешті альманах «Русалка Дністрова», написаний живою українською мовою.

Революція 1848-1849 рр. викликала національну консолідацію західних українців, які на противагу Польській Раді Народовій, що прагнула монопольно представляти все населення Галичини, заснували свою Головну Руську Раду та її філії на місцях. Вона висунула низку вимог, спрямованих на задоволення національно-культурних потреб галицьких українців У червні 1848 р. українські делегати взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі, де на повний голос заговорили про національні інтереси українського народу. Було відкрито кафедру української філології при Львівському університеті. Розпочалося створення українських громадських і культурних організацій, вийшов перший український часопис «Зоря Галицька» та інші українські видання. Важливу політичну роль у житті краю відігравали депутати-українці в австрійському рейхстазі. Українські діячі домагалися введення навчання українською мовою, застосування її в офіційному вжитку, зрівняння в правах греко-католицького духівництва з римо-католицьким, поділу Галичини на західну (польську) і східну (українську) адміністративні одиниці. Розпочався тривалий польсько-український конфлікт, в ході якого поліська адміністрація краю та магнатсько-шляхетські кола намагалися не допустити послаблення польської гегемонії. Внаслідок посилення польських впливів у результаті невтручання Відня у галицькі справи в середовищі частини західноукраїнської інтелігенції та духівництва виникла суспільно-політична течія «москвофільства», яке орієнтувалося на російський царизм, заперечувало окремішність українського народу. Москвофілам протидіяли «народовці», які активно відстоювали національні права українського населення Галичини. Завдяки їхнім зусиллям розпочалась інтенсивна культурницька і робота: почали виходити в значній кількості українські журнали, газети, засновувалися культурно-освітні товариства «Руська бесіда», «Просвіта», які поширили свою діяльність на місцях. Почалась організація української кооперації, видавничої справи, суттєво зросла національна свідомість населені збільшувалася кількість інтелігенції. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова засновується Українська радикальна партія, яка вперше в історії українські суспільного руху заявила про необхідність побудови самостійної України.

Кінець XIX - початок XX ст. були позначені піднесенням українського національного руху в Галичині, зростанням організованості усіх верств галицького суспільства, перетворенням Галичини в загальноукраїнський оплот, вогнище національної свідомості. Приїзд М. Грушевського до Львова (1894), де він очолив кафедру історії Львівського університету та Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), супроводжувався бурхливим піднесенням національної науки. НТШ стало найважливішим її осередком справжньою українською академією наук, яка об'єднувала і східно- і західноукраїнських, а також європейських учених. Активізувалось українське шкільництво, яке утверджувалося у напруженій політичній боротьбі з поліськими шовіністичними колами.

Активізувалася діяльність «Просвіти», яка у 1914 р. мала 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, об'єднувала понад 36 тис. членів у львівській організації і близько 200 тис. - по селах. Засновуються військово-спортивні товариства «Сокіл» і «Січ», які у 1914 р. нарахували у своєму складі 50 тис. членів. У межах Австро-Угорщини збільшувалася й кількість українських періодичних видань (у 1913 р. - 80).

Зростала самоорганізація українців і у сфері економічній. Тривала розбудова всіх видів кооперації, серед яких найчисленнішими були кредитові спілки. У 1895 р. засновується українська страхова компанія «Дністер», яка на 1907 р, мала 213 тис. клієнтів. Важливим здобутком українства в Галичині було встановлення гармонійних стосунків між інтелігенцією і селянством, що було запорукою зміцнення українського руху. Надзвичайно важливою в цьому процесі була роль греко-католицького духівництва й особисто митрополита Андрія Шептицького, який доклав багато зусиль до розвою всіх сфер духовного і національного життя.

Суттєві зрушення відбулися в політичній сфері, що виявилося насамперед у створенні низки легальних політичних партій, які мали своє представництво в парламенті і незалежно від свого соціального спрямування кінцевою метою своєї діяльності бачили самостійну Українську державу. В цьому була їхня принципова відмінність від багатьох східноукраїнських політичних партій, більшість яких аж до кінця 1917 р. стояла на ґрунті автономістичних і федералістських концепцій політичного розвитку України.

Студенти мусять знати, які політичні партії утворилися в Західній Україні на зламі століть. Найвпливовішою була національно-демократична партія у (1899), лідерами якої були Є.Левицький, В. Охримович, Ю. Романчук, К. Левицький, М. Грушевський, І. Франко. У 1899 р. оформилась українська соціал-демократична партія, лідерами якої були М. Ганкевич і С. Вітик. Греко-католицьке духівництво утворило свою політичну партію - Католицько-руський союз (1896). Москвофіли заснували відверто проросійську “Русскую народную партию”, яка фінансувалася царським урядом, проте все більше втрачала вплив серед населення. В 1907 р. українці мали своє представництво у рейхстазі (27 депутатів) та в Галицькому сеймі(32 депутати,1913 р.). Таким чином, в Галичині були незрівнянно кращі умови для суспільного і національно-культурного розвитку, ніж у Східній Україні, український рух постійно перебував під жорстким тиском російського уряду. Посилення організованості галицьких українців, зростання національної свідомості в їхньому середовищі дало можливість успішно протидіяти польському пануванню, перетворити Східну Галичину в загальноукраїнську національну твердиню.

З початком Першої світової війни Галичина стала ареною бойових дій. Російський царизм, послідовний у своєму антиукраїнському курсі, прагнув анексувати західноукраїнські землі та ліквідувати тут усі національно-культурні здобутки. Українські політичні партії та організації із серпня 1914 р. утворили у Львові Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка стала їхнім координаційним органом. Рада виступала за створення самостійної української держави на Наддніпрянщині та автономію для українців у межах Австро-Угорщини. Вона стала ініціатором створення перших національних військових формувань з галичан і запевнила уряд у своїй лояльності. Однак із великого напливу добровольців, які належали до організації ”Січ”, «Сокіл», «Пласт», було відібрано лише 2,5 тис. вояків, що утворили легіон Українських січових стрільців, тоді як основна маса українців служила в регулярних австрійських частинах.

З вступом російських військ до Львова й окупацією Галичини функції Головної Ради почала виконувати створена у Відні Загальна Українська Рада. Тим часом російська окупаційна влада безоглядно нищила усі здобутки українства в Галичині. Були закриті всі українські установи, редакції газет, заборонено вживання української мови. Тисячі галичан депортовано в Росію. Розпочалася насильницьке насаджування російського православ'я, було заарештовано і вислано до Росії митрополита А. Шептицького. Ця політика кваліфікувалася кадетським лідером П. Мілюковим як “європейський скандал”. Однак через деякий час Галичина знову була відвойована австралійцями.

ЛЕКЦІЯ 19. Українська культура XIX - початку XX ст. в контексті національного відродження

1. Ідея народності та історична традиція як фактори генези національно-культурного відродження в першій половині XIX ст.

2. Національно-культурний рух в Україні у другій половиш XIX ст. Вплив народництва та інших суспільно-політичних течій на український культурний процес

3. Українська культура в умовах піднесення національного відродження. Проблема модерністських течій в українській літературі та мистецтві

Розвиток української культури у даний період слід розглядати у тісному зв'язку з процесами національного відродження і соціально-політичного пробудження українського суспільства. Тотальний русифікаторський наступ імперської бюрократії після ліквідації Гетьманщини, Запорозької Січі, козацтва як стану поставив під знак запитання національно-культурну самобутність України. Проте українське громадянство не примирилося з тамі ситуацією. Ідеї свободи і прав людини, що їх приносила молодь з європейських високих шкіл на свою Батьківщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільній думці природного права людини і кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств, посилили загальний інтерес до народного життя, усього розмаїття його виявів і насамперед у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все частіше звучить у творах красного письменства; після тривалого періоду забуття прадавня назва «Україна», відшукувана поетами і письменниками в народній творчості, знову здобуває собі права громадянства в суспільному і літературному житті.

Нову добу в українській літературі започаткував І. Котляревський, який своєю «Енеїдою» утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників - П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, М. Костомаров та ін. У їхній творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державі до свого національного відродження.

Одночасно з утвердженням українського слова в літературі започатковано дослідження в галузі етнографії, мови, історії, що сприяло формуванню національної свідомості українського громадянства. Історичні праці Д. Бантиша-Каменського, Ол. Мартоса, М. Маркевича, етнографічні видання З. Долтги-Ходаківського, М. Цертелєва, О. Павловського, М. Максимовича об'єктивно протистояли ідеологічним доктринам самодержавства, спрямованим на уніфікацію духовного життя в Російській імперії.

Українські романтики підготували той ґрунт, на якому зріс поетичний та художницький геній Т. Г. Шевченка. Студенти повинні розрізняти основні етапи його творчості, починаючи від появи «Кобзаря», першої подорожі в Україні і до арешту в 1847 р., далі - періоди перебування на засланні та після звільнення із заслання. Кожен із цих періодів характеризується певною специфікою його величезної і всебічної духовної спадщини. У творчості Шевченка, який своїм вогненним словом возвеличив «малих отих рабів німих», якнайповніше втілився нескорений дух українського народу, під його впливом розвивалася не тільки українська література, а й вся українська духовність ХІХ ст.

З кінця 50-х - початку 60-х рр. в українському культурному житті відбуваються істотні зрушення, пов'язані із значними соціально-економічними і політичними змінами. Після скасування кріпацтва і запровадження реформ відбувається бурхливий розвиток науки, освіти, культури. В Україні, незважаючи на штучне гальмування цих процесів царизмом, зростала кількість національно-свідомої інтелігенції, яка брала активну участь у всіх видах духовної творчості.

Найпомітнішими були досягнення в галузі суспільних наук і, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В. Антонович, О. Лазаревський, О.Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Зібера, М. Бунге, М. Туган-Барановського, правознавця О. Кістяківського, соціолога та історика М. Драгоманова, мовознавця О. Потебні та ін.

Характерне для інтелігенції 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспільно-культурного руху в Україні до кінця XIX ст. Романтичний період у призі, представлений Кулішевою історичною хронікою “Чорна рада”, ідеалізованими етнографічно-побутовими малюнками України ХVІІ-ХVІІІ ст. в інших його творах, змінюється новим літературним методом - реалізмом. Чільне місце в ньому посідає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту і людяність простих українських селян моральній деградації кріпосників. Реалістичний соціально-побутовий напрямок представлений також прозою А. Свидницького, поезією Л. Глібова, С. Руданського та ін. У 70-90-ті рр. український реалізм поступово виходить за межі етнографізму і звертається до соціальних і психологічних проблем. Найяскравішими представниками цієї течії були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний.