Київщина у XVIII-XIX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київщина у XVIII-XIX столітті

У другій половині XVIII ст. феодально-кріпосницький гніт посилився і на Лівобережній Україні. Пригноблене й розорене селянство фактично було вже закріпачено поміщиками, переходи селян обмежувалися рядом умов. Але місцеві феодали прагнули повністю закріпачити селян. Царський уряд указом від 3 травня 1783 року юридично оформив кріпосне право на Лівобережжі. Українські феодали здобули всі права і привілеї російського дворянства.

Водночас царський уряд проводив політику ліквідації автономії України. В 1764 році остаточно скасовано гетьманство, а в 1781 році - полковий устрій, на територію України поширено загальноімперську адміністративно-територіальну й судову системи. Було створено Київське намісництво.

1793 року Правобережна Україна після другого поділу Польщі була возз'єднана з Росією. Це мало велике прогресивне значення, сприяло економічному й культурному розвитку краю в наступний період. 1796 року в Росії замість намісництв створено губернії. До складу Київської губернії ввійшли правобережні повіти колишнього Київського намісництва, а також частина повітів ліквідованих Брацлавського, Волинського й Вознесенського намісництв. Наприкінці XVIII ст. в губернії налічувалося тільки податного населення 532 793 особи чоловічої статі.

На початку XIX ст. прискорився процес розкладу феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталізму на Україні. На Київщині посилювалась експлуатація селян. Вони платили чинш, виконували численні повинності, визначені інвентарями. Кожен селянин від 15 років до глибокої старості відбував панщину, не три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5 квітня 1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини й поборів у всій губернії селяни-кріпаки терпіли злидні і голод. Багато з них тікали до Новоросійського краю, на Дон і Кавказ. Лише в 1816 році понад 32 тис. селян перебували «у втечах і невідомій відсутності».

Під час Вітчизняної війни 1812 року, незважаючи на тяжке феодальне гноблення, патріотичний рух охопив усіх трудящих. В губернії був швидко сформований полк з 3558 козаків, створено народне ополчення з поміщицьких селян.

Київщина стала осередком руху декабристів на Україні. На другому з'їзді членів Південного товариства у Києві (1823 р.) було створено Васильківську управу, якою керували С.І. Муравйов-Апостол і М.П. Бестужев-Рюмін. Більшість членів Васильківської управи проходили службу у військах, розквартированих поблизу. 29 грудня 1825 року повстав Чернігівський полк, підрозділи якого дислокувались у Васильківському й Київському повітах, і на чолі з С.І. Муравйовим-Апостолом вирушив у похід, щоб підняти на боротьбу й інші війська. Населення сіл, де проходили повстанці, радісно зустрічало їх і подавало допомогу. З січня 1826 року біля с. Ковалівки повстанці були атаковані царськими каральними військами. Підрозділи Чернігівського полку (1020 чоловік) були оточені й роззброєні.

Під впливом декабристів значно посилився селянський рух проти поміщиків. Селяни Білоцерківщини говорили: «Коли б солдати Чернігівського полку прийшли в Білу Церкву, то ми б почали свою справу». У багатьох селах в 1826-1827 pp.. відбулися заворушення.

В умовах розкладу й кризи феодально-кріпосницької системи господарства й розвитку товарного виробництва поміщики продовжували експропріювати селянську надільну землю і збільшувати панщину.

Не поліпшила становища селян і т. зв. інвентарна реформа 1847-1848 pp. Запроваджуючи її, царський уряд мав намір дещо обмежити сваволю поміщиків, щоб стримати наростання антикріпосницьких виступів і запобігти можливій підтримці селянством польського визвольного руху.

У травні 1847 року уряд опублікував «Правила для управління маєтками за затвердженими для них інвентарями у Київському генерал-губернаторстві». На підставі правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, регулювалися повинності і скасовувався натуральний оброк на поміщика. Тяглі господарства мусили виконувати панщину з власною худобою і реманентом - три чоловічі й один жіночий день, а піші - два чоловічі й один жіночий день на тиждень. Запроваджувалися непосильні щоденні норми виробітку на панщині. Селяни мали відробляти також щороку по 12 літніх (згінних) і 8 будівельних днів за плату, визначену генерал-губернатором, раз на місяць нести нічну варту. Городники, які не мали польового наділу, платили поміщикові грошовий оброк, відбували 24 дні панщини, будівельні й вартові дні.

Інвентарні правила залишили непорушною поміщицьку власність на землю й узаконювали існуюче малоземелля та обезземелення селян. 1847 року в 2210 поміщицьких маєтках було 2212,6 тис. десятин землі (63,4%), а 164 818 селянських дворів користувалися всього 1275,5 тис. десятинами надільної землі (36,6%), яка також становила поміщицьку власність. В середньому на ревізьку душу припадало лише 2,31 десятини. Незважаючи на інвентарі, поміщики продовжували зменшувати селянське землекористування. Напередодні реформи воно становило 1072,3 тис. десятин, тобто скоротилося порівняно з інвентарями на 203,2 тис. десятин.

Становище селян стало вкрай нестерпним. Т. Г. Шевченко саме в цей час писав:

«Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть..»

Та незабаром і «німі» заговорили. В Київській губернії у 1848 році заворушення селян відбулися не менш як у 100 селах. Одним з найгостріших виявів класової боротьби перед реформою 1861 року був антикріпосницький рух у роки Кримської війни, відомий під назвою Київської козаччини. Царські маніфести про створення ополчення породили в селян надію на те, що вони звільняться від кріпосного гніту і стануть власниками поміщицької землі. Селяни вимагали записати їх у «вільні» козаки, відмовлялися виконувати панщину й розпорядження урядовців. Рух розпочався у Васильківському повіті в лютому 1855 року і охопив 9 із 12 повітів губернії. На боротьбу піднялися жителі 160 сіл з населенням понад 150 тис. чоловік. Ватажками руху були селяни, але як агітатори виступали й окремі різночинці. Проти повстанців царський уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. В ряді сіл між військами і селянами сталися криваві сутички, в яких, за офіційними даними, поранено 63 і вбито 39 селян. Із 205 заарештованих активних учасників руху 13 заслано до Сибіру, 31 - відправлено в арештантські роти, решту покарано ув'язненням, різками та «внушением». Київська козаччина мала значний вплив на посилення селянського руху в Росії, який охопив у 1855 році 16 губерній.

В передреформений час посилюється розвиток капіталізму. В 1847 році на території губернії було вже 277 фабрик і заводів. Розвивалися сукновальна, салотопна, борошномельна та інші галузі промисловості. Провідне місце посідала винокурна промисловість. Причому весь час відбувався процес концентрації виробництва: 1801 року діяло 787 ґуралень, а в 1860 році лише 388; проте виробництво горілки потроїлося.

Губернія посіла важливе місце в розвитку цукрової промисловості. Саме тут 1824 року збудовано перший у Росії цукровий завод. Із 218 цукрових заводів, що діяли на Україні в 1856-1857 pp., на Київщину припадало 67; вони давали 63% всього цукру, який вироблявся на Україні. З 12 найбільших цукрових заводів Росії, річна продукція яких становила понад 10 тис. пудів, 8 було в Київській губернії.

Основна частина промислової продукції у дореформенний період вироблялася на підприємствах, що належали поміщикам. Однак мануфактури, фабрики й заводи, що базувалися на найманій праці і передовій на той час техніці, успішно витісняли відсталі вотчинно-кріпосницькі підприємства, число яких зменшувалося.

Одночасно із зростанням промисловості зароджувався робітничий клас. Головним джерелом його формування були розорені, позбавлені засобів виробництва селяни, міські і сільські ремісники та кустарі. За 35 років (1825-1860) кількість робітників у Київській губернії зросла з 3164 до 32 135 чоловік. Широке застосування на промислових підприємствах кріпосної праці привело до створення таких груп робітників, як панщинні, кабальні, приписні й посесійні. Найбільше було їх на цукроварнях: з 10 тис. робітників (1845 р.) близько 8 тис. становили кріпаки. Позбавлені будь-яких прав, вони нещадно експлуатувалися власниками підприємств. Надзвичайно тяжке становище кріпосних робітників на цукрових заводах губернії напередодні реформи змалював відомий український письменник I.С. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря».

Товарна продукція, що вироблялася, - хліб, цукор, вовна, сукно, шкіра тощо - реалізувалася переважно на ярмарках та базарах. У 1847 році в губернії відбулося 223 ярмарки, на які доставлено товарів на суму 2861 тис. крб.. Загальноросійське значення мав Київський контрактовий ярмарок, який обслуговував 32 губернії і краї. Значними були ярмарки в Ставищі, Сквирі, Богуславі. Зростала й економічно міцніла не тільки промислова, а й торговельна буржуазія. За 50 років (1797- 1845) число купців у губернії збільшилося з 622 до 3917 осіб, а торговельних закладів (крамниць, лавок тощо) - з 512 у 1825 році до 2871 в 1861 році.

Зростання суспільного поділу праці вело до збільшення міського населення. У 1845 році в губернії налічувалося 101 місто й містечко, в т. ч. приватних - 87, відомств казенного і військових поселень - 12, у спільному володінні поміщиків і казни - 7. Міське населення становило 10,5%.

Шляхи сполучення в 40-х роках XIX ст. були занедбані й не відповідали зростаючим потребам економіки. З сусідніми губерніями Київщину сполучали 15 великих торговельних шляхів. Головною водною артерією була ріка Дніпро. Невеликі судна, в т. ч. й парові, курсували також по річках Прип'яті, Тетереву, Ужу та Ірші.

Глибокі зміни в соціально-економічному й політичнму житті, які відбувалися в країні, обумовили дальший розвиток суспільно-політичного руху. Одним з найвизначніших борців за соціальне і національне визволення українського та інших народів Росії був полум'яний революціонер-демократ Т. Г. Шевченко, який весною 1845 року після закінчення Академії мистецтв прибув до Києва. Тут у січні 1846 року виникла таємна організація Кирило-Мефодіївське товариство, членом якого став і Т.Г. Шевченко. Серед членів товариства не було єдності в поглядах щодо шляхів здійснення визволення селян від гніту поміщиків і досягнення національної свободи українського народу. Шевченко рішуче виступав проти реформістської тактики М.І. Костомарова та його прибічників. Він відстоював революційний шлях боротьби. В цілому ж діяльність товариства відіграла значну роль в активізації передової суспільно-політичної думки того часу.

Продовжувала розвиватися культура українського народу, особливо на Лівобережжі і в Києві. Відвідавши в 1654-1656 pp. Київ та інші міста Київщини, Павло Алеппський писав: «Серед монастирських настоятелів є люди вчені, правознавці, промовці, що знають логіку й філософію та працюють над глибокими питаннями». В XVII ст. у багатьох селах при церквах існували початкові школи, де навчалися діти козаків, селян і духовенства. В першій половині XVIII ст. в. селах Київської сотні було понад 50 парафіяльних шкіл, а в Переяславському полку - 11.

Особливе місце в розвитку освіти належить створеній на початку 30-х років XVII ст. Києво-Могилянській колегії (з 1701 року академія). Завдяки її діяльності Київ став визначним центром освіти, науки й літератури не лише України, а й Російської держави, Білорусії, балканських народів та Молдавії. Він був також осередком ідеологічної боротьби проти войовничого католицизму і спроб полонізувати й духовно поневолити український народ. У стінах колегії створено історичний твір «Синопсис», де висловлювалася думка про спільність походження українського й російського народів і необхідність їх об'єднання.

За реформою 1802-1804 pp. створювалися 4 типи шкіл: парафіяльні й повітові училища, гімназії, університети. Перша гімназія відкрита в 1812 році, вона призначалася для дітей дворян. 1834 року в Києві засновано університет, який відіграв важливу роль у розвитку освіти й науки на Україні. Першим його ректором став видатний український вчений - природознавець, філософ, історик, фольклорист і письменник М.О. Максимович.

В 1856 році в губернії налічувалося 142 навчальні заклади, де здобували освіту 9114 учнів - один учень припадав приблизно на 200 чоловік населення.

Більшість дітей селян і міської бідноти не мала змоги вчитись і залишалася неписьменною. Наприкінці 50-х років відкрито кілька недільних шкіл для підлітків і дорослих, де викладали професори й студенти університету.

Розвивалося книгодрукування. У XVII-XVIII ст. найбільшою була друкарня Києво-Печерської лаври, в якій поряд з церковною видавалася і світська література. У першій половині XVII ст. в Києві існували дві приватні друкарні. Значну роль у публікації історичних джерел та наукової літератури відіграла друкарня Київського університету, заснована 1835 року. Друкарня Київського губернського правління з 1838 року випускала газету «Киевские губернские ведомости» та інші офіційні матеріали.

Великий крок уперед зробила українська література. У XVIII ст. помітно зросло значення світської літератури, виникли нові жанри, в т. ч. віршова сатира на соціальні теми, посилилися елементи реалізму. На кінець першої половини XIX ст. розвинулась і удосконалилась українська літературна мова, основою якої була народна розмовна мова, що склалася на Київщині й Полтавщині. Цією мовою створювалася нова українська література, найвидатнішим представником якої був Т.Г. Шевченко (1814-1861 pp.). Він народився в сім'ї селянина-кріпака с. Моринець Київської губернії. В Києві та в багатьох містах і селах Київщини він написав свої кращі революційні твори: «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим..», «Заповіт», «Тризна» та ін. З появою Шевченка українська література посіла одне з перших місць серед літератур інших слов'янських народів і вийшла на світову арену.

На Київщині в цей час з'являється ряд видатних творів усної народної поезії, в яких відображено яскраві сторінки життя й героїчної боротьби трудящих проти соціального і національного гніту. Славна ріка Дніпро-Славутич, герої визвольної війни 1648-1654 pp. і боротьби проти турецько-татарських поневолювачів оспівані в епічних думах «Хмельницький та Барабаш», «Іван Богун», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка» та ін. Саме на Київщині записано такі народні історичні пісні, як «За річкою вогні горять», «В Цареграді на риночку» («Пісня про Байду»), а також чимало народних пісень про Семена Палія, гайдамацьких ватажків Максима Залізняка, Микиту Швачку, Івана Бондаренка, про лиху панщину тощо.

Театральні вистави, що їх показували студенти академії у XVII-XVIII ст., сприяли зародженню українського професіонального театру. Перший з них заснований 1803 року в Києві, але постійної трупи в ньому ще не було. Тут виступали різні мандрівні трупи, а також відомі російські актори М.С. Щепкін, П.С. Мочалов, О. Мартинов.

По містах і селах мандрувало багато співаків - лірників, бандуристів, кобзарів. У їх виконанні лунали пісні, присвячені героїчному минулому українського народу і його улюбленим героям. У розвитку музичного мистецтва в XVII ст. значна роль належала М.П. Ділецькому, визначному композиторові й музичному теоретикові, а у XVIII ст.- Д.С. Бортнянському й М.С. Березовському. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. з'являються перші симфонічні твори, в яких широко використані українські народні мелодії. Українські пісні й музика були дуже популярні в Росії. Україні присвячували свої твори російські композитори М.І. Глінка, О.О. Аляб'єв та інші.

Київщина багата на архітектурні споруди XVIII - першої половини XIX ст.: палаци, торгові ряди, склади в Білій Церкві, палаци і садово-паркові ансамблі в Яготині, Згурівці, Кагарлику, собори й церкви в Переяславі, Межигір'ї, Білій Церкві тощо. На розвитку архітектури позначився великий вплив народного зодчества. Побудовані з цегли церкви й монастирі і досі вражають чудовою гармонією і виразністю композиції. Самобутність і багатство української архітектури XVIII ст. знайшли свій найбільш повний і яскравий вияв у творчості двох визначних зодчих цієї епохи - С.Д. Ковніра й І.Г. Григоровича-Барського.

Місцеві живописці, скульптори, архітектори внесли свій вклад у скарбницю мистецтва всієї Росії. В образотворчому мистецтві поступово утверджувалися демократичні риси і витіснялися церковні канони. Важливе місце в розвитку українського живопису належить Д.Г. Левицькому і В.Л. Боровиковському. Одним з найвизначніших художників був Т.Г. Шевченко - основоположник критичного реалізму й українському мистецтві, видатний живописець і великий майстер гравюри. Багато чудових творів він створив під час перебування в Переяславі, Яготині, Андрушах. У Києві і на Київщині працювали також відомі художники, вихованці Петербурзької академії мистецтв М.М. Сажин, І.М. Сошенко, В.І. Штернберг. В художніх полотнах вони змалювали життя селян, міської бідноти, відбили красу українського пейзажу.

Водночас розвивався народний живопис. За епохи феодалізму на Київщині широко було розвинуте малювання картин на популярну тематику, настінний розпис, художня кераміка. Визначними осередками виробництва художніх кахлів, посуду, іграшок, різних прикрас з глини були Дибинці з прилеглимиселами, Межигір'я, Обухів, Васильків, Трипілля, Ржищів.

Наприкінці 50-х років XIX ст. уряд змушений був приступити до підготовки скасування кріпосного права, що гальмувало дальший розвиток країни. Вказуючи на історичну необхідність, яка привела кріпосників до реформи, В.І. Ленін писав: «Яка ж сила примусила їх взятися за реформу? Сила економічного розвитку, який втягував Росію на шлях капіталізму».

Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян. В результаті викупної операції, проведеної в інтересах поміщиків, селяни були пограбовані. За одержані наділи, розмір яких був недостатній, колишні кріпаки мусили протягом 49 років сплачувати кабальний викуп. Царський уряд, побоюючись дальшого наростання селянського руху, а також підтримки селянами польського національно-визвольного руху, дещо полегшив умови викупу землі на Правобережній Україні, але і після цього вони залишалися грабіжницькими. З липня 1863 року був виданий сенатський указ, за яким з 1 вересня того ж року всі тимчасовозобов'язані селяни зараховувалися в розряд селян-власників. їм надавалося право викупити всю землю, належну їм за інвентарями 1847-1848 pp. Розмір викупних платежів зменшувався на 20 % порівняно з оброком, передбаченим основними законодавчими актами від 19 лютого 1861 року.

Площа землі, викупленої селянами Київської губернії, на 151 264 десятини, або на 11,9%, перевищувала наділи, визначені інвентарями 1847-1848 pp. Відведення додаткової землі поміщики здійснили за рахунок непридатних і малопридатних земель. Всього 215,3 тис. селянських дворів, в яких налічувалося 546 тис. ревізьких душ, викупили у поміщиків 1426 тис. десятин придатної землі, що становило пересічно 6,6 десятин на двір, або 2,6 десятини на ревізьку душу. За середнім розміром наділу Київська губернія посідала лише 6 місце серед 9 губерній України. Переважна більшість селянських дворів - 207,3 тис. (96,2%) одержала землі менше 5 десятин, тобто була малоземельною, в т. ч. понад 70% мали землі від 1 до 3 десятин. Такий наділ не забезпечував прожиткового мінімуму селянської родини.

Не набагато в кращому становищі опинилися державні селяни. 52,8 тис. дворів 8 131,5 тис. ревізьких душ одержали 516 тис. десятин придатної землі, тобто 9,2 десятини на двір, або 3,9 на ревізьку душу.

Грабіжницький характер реформи, малоземелля і викупні платежі, що лягли непосильним тягарем на плечі знедоленого селянства, викликали глибоке обурення селян і зумовили різке загострення класової боротьби у пореформений період. З 2871 селянського заворушення, що мало місце в 60-х роках XIX ст. у дев'яти губерніях України, на Київщину припадало 957 (34%). У 70-90-х роках селянські виступи тут сталися в 431 селі (47% охоплених заворушеннями сіл на Правобережжі).

Після реформи швидко розвивалася промисловість, в основному галузі по переробці продуктів сільського господарства, а також сільськогосподарське машинобудування. Особливо інтенсивно зростала цукрова промисловість. Уже в 1865 році тут було 72 цукрові заводи. На них працювало близько 50% робітників, зайнятих у цукровій промисловості України. За висловом В.І. Леніна, цукрові заводи стали своєрідними сільськими фабричними центрами. На 1885 рік на Київщині налічувалось 663 фабрики та заводи, де працювало 40 205 робітників і вироблялось продукції на 78,3 млн. крб. Характерна риса промисловості того часу - висока концентрація виробництва.

Важливе значення для економічного розвитку губернії мало інтенсивне будівництво залізниць. У 1870 році прокладено лінію між Одесою й Києвом, що з'єдналася з магістраллю Київ-Курськ, будівництво якої завершили того ж року. Споруджувалася Києво-Брестська залізниця. Було відкрито лінію, що сполучала Київ з Полтавою (1901 р.). В економічних зв'язках Київщини значну роль відігравали водні шляхи - Дніпро та його притоки Десна й Прип'ять.

Розвиток фабрично-заводської промисловості зумовив швидкий ріст рядів пролетаріату. В 1900 році на підприємствах Київщини працювало 56 тис. робітників. Крім того, в кустарно-ремісничій промисловості було зайнято 69 256 робітників.

Зростали міста і міське населення. Якщо в 1797 році у Києві було 19 тис. жителів, у 1864 році-68 тис., то в 1911 році - 506 тис. Збільшувалося населення і в невеликих містах та містечках. В середині 90-х років у Білій Церкві налічувалося 29, у Сквирі - 19, Василькові - 18, Таращі- 15, Фастові - 9,5 тис. чоловік. Особливо швидко цей процес відбувався на початку XX ст. У Білій Церкві в 1911 році було вже 44, у Ржищеві - 15, у Фастові - 13, в Обухові, Чорнобилі, Паволочі, Ставищі - по 10 тис. жителів. Загалом кількість населення в губернії зросла з 3559 тис. у 1897 до 4669 тис. у 1911 році.

Становище робітників на промислових підприємствах, як і всюди в царській Росії, було надзвичайно тяжким. Тривалість робочого дня у 1896 році становила від Ї2 до 16 годин. З мізерної заробітної плати вираховували численні штрафи.

Приміщення багатьох заводів і фабрик не відповідали найелементарнішим санітарним вимогам: були тісні, брудні, темні, вогкі, без вентиляції. Ніхто не дбав про техніку безпеки, тому часто траплялися нещасні випадки. Жорстоко експлуатувалися й діти. В 1897 році серед робітників Київщини їх було 13,6%

Шукаючи землі, тисячі селян переселялися у східні райони Росії. Тільки з 1896 по 1909 рік губернію залишили 24,9 тис. сімей, в яких налічувалося 148 тис. душ1, а в наступні 5 років - 6,8 тис. сімей (39,4 тис. чоловік).

Царська Росія, за висловом В.І. Леніна, була тюрмою народів. Жорстока експлуатація робітників і селян доповнювалася на Україні політичним безправ'ям та національним гнобленням. Самодержавство жорстоко придушувало прагнення трудящих окраїн до створення національної державності, переслідувало демократичну культуру. На Київщині не було жодної української школи. 1897 року в губернії налічувалося тільки 18,1 % письменного населення. У 1902 році в 29 міських двокласних, 69 церковнопарафіяльних однокласних і двокласних та 168 сільських однокласних і двокласних училищах навчалося 27 938 дітей. Тільки половина учителів мала середню освіту, решта - початкову. Переважна більшість училищ ледве животіла: не було коштів, не вистачало палива, підручників, класних приміщень і т. п. Книжки й газети аж до 1905 року видавалися тільки російською мовою.

Незважаючи на реакційну політику царизму, Київщина відіграла велику роль у розвитку української культури. Київ належав до найвизначніших центрів культурного життя не тільки України, але й всієї Російської держави. У 7 вищих учбових закладах - університеті, політехнічному, комерційному та інших - навчалося 12 тис. студентів. Тут діяли 7 музично-драматичних та 6 художніх училищ, різні наукові товариства, театри, видавництва тощо. У другій половині XIX - на початку XX ст. в Києві і містах губернії жили і працювали відомі діячі української культури Марко Вовчок, І.С. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.В. Лисенко, М.І. Мурашко, Олена Пчілка та інші.

Наприкінці 1882 року в Києві гастролювала українська мандрівна трупа, заснована М.Л. Кропивницьким. До її складу входили М.К. Заньковецька, М.К. Садовський, а згодом - М.П. Старицький, П.К. Саксаганський, І.К. Карпенко-Карий, Г.П. Затиркевич-Карпинська, М.К. Садовська-Барілотті. В наступному році М.Л. Кропивницький організував українську професійну трупу, яку очолив М.П. Старицький. Першою її виставою була драма Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля». Побоюючись поширення «українофільських ідей», місцеві власті заборонили акторам виступати на території Південно-Західного краю. Пізніше, з 1907 році М.К. Садовський створив у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. кріпосницький київщина феодальний

Київщина була одним з визначних центрів політичного життя. Ідеологією селянської демократії у революційній боротьбі проти царизму й пережитків кріпосництва у пореформений період було революційне народництво. У 70-х роках XIX ст. в Києві виник ряд народницьких гуртків. Своє відділення мав умісті і петербурзький гурток чайковців. Восени 1873 року створений народницький гурток «Київська комуна». В місті та губернії діяли відомі народники П.Б. Аксельрод, Я.В. Стефанович, В.К. Дебогорій-Мокрієвич, М.К. Судзіловський, В.І. Засулич та ін. 1877 року Я.В. Стефанович з допомогою Л.Г. Дейча та І.В. Бохановського створив у Чигиринському повіті нелегальну селянську організацію, до якої входило близько тисячі чоловік. Але «ходіння в народ» зазнало невдачі. Селянство не підтримало народників. Після цього частина їх вдалася до терору. На початок 80-х років XIX ст. київські народники, не відмовляючись від тактики терору, намагаються зв'язатися з робітниками. З цією метою вони організували в Києві «Південноросійський робітничий союз» (1880 p.), який очолили Є.М. Ковальська та М.П. Щедрін. Народники Київщини відіграли значну роль у загальноросійському революційному русі.

Соціальний і національний гніт, політичне безправ'я робітників і селян України зумовлювали посилення їх боротьби проти капіталу. У 1876-1878 pp. страйкували робітники Саливонківського і Бабинського цукрозаводів. Проте виступи того часу були стихійними і мали ще суто економічний характер. Політичну організованість і соціалістичну свідомість у робітниче середовище внесли соціал-демократичні організації, озброєні революційною марксистською теорією.

Соціал-демократичні організації дедалі більше посилювали керівництво боротьбою робітничого класу. В другій половині 90-х років у Київській губернії відбулося 27 страйків. Під впливом соціал-демократичної пропаганди на початку XX ст. від економічних виступів робітники перейшли до політичних страйків і демонстрацій. Пролетаріат Київщини активно підтримав загальний політичний страйк 1903 року, що охопив весь південь Росії. Наприкінці року застрайкували робітники Білоцерківського заводу сільськогосподарських машин та інших підприємств. Усього з липня 1903 року до лютого 1904 в губернії відбулося 10 виступів.

Размещено на Allbest.ru