Запорізьке козацтво: військове мистецтво, побут та звичаї

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Військове мистецтво, побут та звичаї

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, табель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі.

Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар.

Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни.

Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів. Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і самопосвяти.

Даючи характеристику запорожців, Г. Боплан, французький інженер та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоров'ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не, сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи.

За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько.

Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього - «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянській колегіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями - осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, то робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матеріально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монастирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утвердилися на більшості українських земель.

Заняття

Вояки в випадках загрози татарських нападів, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами рік, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення - зимівники.

Поселення зазвичай виникали на місцях уходів, тобто промислів. Тут козаки рибалили й переробляли рибу, а також полювали, розводили бджіл. Завдяки уходам у 15-16 століттях козаки поступово заселяли землі на схід і захід від Середньої та Нижньої Наддніпрянщини - від Дністра до Сіверського Дінця і Дону.

На освоєних землях, особливо в їхній північній частині, де було безпечніше від ординців, козаки сіяли хліб, копали городи, закладали сади, організовували різні ремесла. Умови степу були пригідними і для вирощування коней, великої рогатої та дрібної худоби.

Серед козаків були стельмахи, теслі, ковалі, зброярі, кожум'яки, шевці, бондарі, тощо. Кожен козак був зазвичай і торговцем, бо продавав чи міняв не лише здобуте в походах, але й зроблене власними руками.

2. Козацька символіка

Козацтво ввійшло в історію як самобутнє, неповторне явище. Воно подарувало нам безліч здобутків, основним з яких є закладення основ майбутньої української державності. Одним із основних кроків, які здійснило козацтво - це визначення власної символіки.

Відзнаки державної і військової влади у козаків називалися клейнодами. До них належали - корогва, бунчук, булава та печатка з гербом. Згодом до клейнодів долучили пірначі, литаври, значки, палиці, тощо. Усі козацькі клейноди зберігались в січовій Покровській церкві, й виносилися тільки за наказом кошового отамана.

Важливе місце в системі козацької символіки займали герби. Серед них виділяються герби Війська Запорізького, а також особисті герби гетьманів і козацької старшини і міські герби. Гербом козацької України стала постать козака у кунтуші, підперезаного поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам'я. Цей герб зображали на знаменах, на печатках, на документах, книгах. Збереглася печатка 1596 р. із цим гербом. Уперше ж його зафіксовано в документах під 1576 p., хоча згадки про наявність такого символу зустрічаються і раніше. Він використовувався до кінця XVIII ст. як герб Запорозької Січі, Лівобережної і Правобережної України, як герб гетьманських військ.

Основним символом на полі бою був прапор або корогва. Прапори Війська Запорозького шили з найдорожчих тканин, оздоблювали вишивкою. Досить часто на прапорах вишивали образ Пресвятої Богородиці, заступниці козацтва, серед святих найчастіше на прапорах зображували архістратига Михаїла. Досить поширеними на козацьких прапорах є зображення хрестів, сонця, місяця. До речі, перший прапор, малиновий з білим хрестом, веде свій початок ще від Дмитра Вишневецького, який спочатку був його родовим гербом. Щодо кольорів козацьких прапорів, то найчастіше зустрічаються малиновий, жовтий, синій, жовто-блакитний, білий, блакитний, сріблястий. Але в багатьох прапорах існували різні варіанти поєднання жовтого і блакитного кольорів: на блакитному тлі - жовті символи (або навпаки): хрести, півмісяці, зірки, фігура козака, зброя. У січовому війську з багатьох січових корогв, особливо тих, що належали Кошу і кошовому отаману, переважають малинові, з червоної китайки. Але значна кількість прапорів має також жовту, синю або обидві барви. Тобто саме з того часу бере свій початок сучасний синьо-жовтий прапор. Кожний колір козацької атрибутики мав певне значення: синій - боротьба за свободу, надія, жовтий - сонце, світло, добробут, праця.

Найважливішою ознакою влади кошового отамана була булава - палиця з горіхової деревини зі срібною чи визолоченою кулею в кінці, яка завжди розкішно оздоблювалася, здебільшого смарагдами, перлами та іншим коштовним камінням. Різновидом булави жезл-пірнач, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало, якою володіли курінні отамани.

Булава була найважливішою ознакою влади кошового отамана. Це була палиця з горіхового дерева довжиною 0,5-0,7 м зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Вона завжди розкішно оздоблювалась коштовним камінням. Курінні ж отамани носили жезли-пірначі - різновид булави, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало.

Бунчук - це держак із золотою кулею, на якій було підвішене кінське волосся як символ гетьманської влади. Звичай ношення бунчука спочатку був у турків, потім цю традицію перейняли поляки, а тоді вже й українські гетьмани.

Печатка - символ влади судді. Нею скріплювались всі документи Війська Запорізького, видані кошем універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці був зображений герб - постать козака з мушкетом і шаблею.

Символом влади військового писаря був срібний каламар, а відзнакою довбиша - литаври. Без ударів довбиша в литаври не могла розпочатись січова рада.

Кожна з козацьких клейнод унікальна, кожна мала своє призначення, символізувала певну гілку влади не Запорозькій Січі. Недаремно точилася боротьба за клейноди Богдана Хмельницького: якщо без верби й калини нема України, то без атрибутів козацької символіки немає й самого козацтва.

3. Реєстрове козацьке військо

військо запорізький реєстровий козацтво

Реєстромві козаким - частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список - реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.

Створення реєстрового козацтва

Спроби організації історія українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.

Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

Привілеї реєстрових козаків

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» - шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козацьким гетьманом призначено Черкаського старосту, князя Михайла Вишневецького.

Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, литаври й інші інсигнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорозьке військо - Запорозька Січ юридично для нього не існує.

Обов'язки реєстрових козаків

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорізької Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало на загал консервативні козацькі кола.

Відносини з польсько-шляхетським урядом

Під час селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

У 1617 році сейм затвердив реєстрове військо в кількості 1 тис. чоловік. За Роставицькою угодою 1619 р. реєстр встановлювався в 3 тис. чол.

Під час Хотинської війни 1620-1621 рр. П.Сагайдачний привів під Хотин 40 тис. козаків.

Куруківський договір 1625 р. встановлював 6-тисячний реєстр.

За гетьмана М. Дорошенка було сформовано 6 реєстрових полків.

Після розгрому козаками польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 р. (див. Переяславська угода 1630 реєстр було збільшено до 8 тис. чоловік.

Участь Балтійської козачої флотилії з 1500 реєстрових козаків під проводом Костянтина Вовка у польсько-шведському військовому конфлікті 1635 року.

Внаслідок поразки селянсько-козацького повстання 1637 р. (див. повстання Павлюка) реєстр було зменшено до 6 тис. чол. та обмежено козацьке самоврядування.

Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки тисяч виключених з реєстру, так званих виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя - центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров'ї розміщувалися значні сили польсько-шляхетського війська.

Утиски реєстрових козаків

Реєстрові козаки зазнавали утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р.

Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 - 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Івана Сулими, Карпа Скидана, Якова Острянина та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.

Підсумок

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651).

Зборівський договір (18 серпня 1649) - Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб.

Народно-визвольна війна 1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Після 1654 р. назва “реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з 1735 р. - “виборні козаки”.

4. Самостійна робота

Культура запорізьких козаків

Усі відомості про життя і культуру запорізьких козаків можна черпати з літописань, де розповідається, головним чином, про війни і походи, громадською і культурною життях; і писали літопису самі козаки. З давніх часів на території Київської Русі, а потім України священне ремесло літописця було підвладне взагалі лише ченцям. У витоків цілої плеяди ченців-істориків стоїть могутня фігура ченця Києво-Печерської лаври Нестора Літописця. Козацька старшина, яка придбавала освіту і будинки, і в іноземних університетах, здійснила переворот в літописанні - перехід від літописів до наукових історичних творів.

Козацькі літописи є свідченням діяльності передусім козацької верхівки, що, безумовно, позначалося на їх утриманні. Але і широкі маси козацького народу, «козацька голота», не були німими. Крім того, саме вони виникали головним творцем історії, вони ще залишили по собі і свої «історичні твори». Не діставало в Україні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на військові важкий часи, в країні діяло 13 друкарень: з них дев'яти українських, три польських і одна єврейська. Письменники створювали химерним барочним стилем, користуючись штучною церковнослов'янською мовою, далекою від тодішньої розмовної.

У творах світських авторів, навпаки, була тенденція використовувати народною мову і ставити конкретні питання. Відносно церковному життю України за часів козаччини, то основу її складало православне християнство. Віра на Січі була єдиною, католики ж і особливо, уніати вважалися ворогами. Рушійною силою православного відродження України була старовинна Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою і багатими православними шляхтичами.

Відчутний вплив позначився на розвитку мистецтва України, у тому числі і на народному живописі, який придбав поширення в Запоріжжі. Тривалий час він розвивався в межах іконопису. Народні художники-іконописці помалу звільнялися від канонів візантійського іконопису; їх ікони позначалися об'ємністю форм, застосуванням яскравих фарб і головне - зображенням на іконах людей - сучасників іконописців. Поширилася в Україні традиція виконання ікон в стилі «Запорізької Покриви»: там на іконах поряд з козаками зображували також військові клейноди запорожців.

Світський живопис того часу відтворений в народних картинах із зображенням козака Мамая, які прикрашали тоді кожен селянський і козацький будинок. Кобза, яку тримав козак, символізувала народну історію і мрії, кінь - його волю, дуб - його могутність. Часто на цих картинах можна побачити спис з козацьким прапорцем, а також штоф і чарку. Це були речі, пов'язані із смертю козака, - спис відносився на місце поховання, штоф і чарка лягали в могилу, і нагадували вони про швидкоплинність життя і козацької долі, адже загроза смерті у бою була повсякденною реальністю. В той же час поширюється так званий «книжковий портрет» - зображення засновників церков або людей, які надавали монастирям значну фінансову підтримку. У духовній культурі високого розвитку досягло хорове мистецтво. Уздовж багатьох віків національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями створював думи - героїчну поезію, яка виконувалася під акомпанемент бандури, кобзи або ліри, що драматизується і в той же час пронизану ліризмом.

Думи і народні пісні - це соціальна пам'ять народу, його бачення життя й історії. Творцями і хранителями народного епосу були кобзарі.

Кобзарювання - це своєрідне явище української народної культури, видатне художнє досягнення запорізького козацтва. Наскільки творчість кобзарів насичена конкретним історичним матеріалом і вірно передає характер подій, можна переконатися, порівнюючи їх твори з історичними драмами, що з'явилися саме у той час в українській культурі. Великий крок вперед в розвитку української драми зробив ще Феофан Прокопович, написавши 1705 року драму «Володимир», присвячену гетьманові Мазепі. Проте найпоширенішою в Україні тих часів була так звана «вертепна драма».

Вертеп - це дерев'яна скринька у вигляді хатинки, переділена на два поверхи. Замість акторів виступали у вертепі ляльки, якими управляла людина за вертепом, який проголошувала тонким або грубим голосом, - відповідно до ролі - слова персонажів. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної і інтермедійної. У релігійній частині, яка відбувалася на верхньому поверсі, переважали євангельські сюжети. У інтермедійній - на нижньому поверсі - виступали фігури з народного життя: козак, поляк, литвин, москаль, циган. Вертепні актори (за звичаєм це були бурсаки), не маючи можливості відкрито проголошувати свої думки і мрії, користувалися «езопівською мовою», маскуючи образами релігійних і історичних сюжетів проблеми сучасного життя народу.

З часом цей прихований, завуальований стиль вираження будь-яких ідей художнього твору сприяв появі в українській культурі унікального стилю, який і досі по всьому світу носить назву українського, або козацького бароко.

Наслідуючи високорозвинену і своєрідну культуру Київської Русі, українська культура розцвіла і зміцніла в державі запорізьких козаків. Саме життєвість її основних рис забезпечила українському народу можливість за важких умов соціального і національного пригноблення під владою іноземних держав зберегти свою національну гідність.

Размещено на Allbest.ru