Формування та розвиток архівної справи в Україні в 1917-1920 рр.

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

В 1917-1920 РР.

План

Вступ

1. Перші кроки архівної системи в Україні

1.1 Діяльність громадських комітетів у сфері архівної справи. Доля приватних збірок поміщиків

1.2 Створення, основні завдання та діяльність Бібліотечно-архівного відділу

2. Архівна справа в українській державі у 1918 р.

2.1 Проекти перетворень та дискусії в архівній галузі

2.2 Набутки архівної справи в період Української держави y 1918 р.

3. Доба директорії УНР в історії архівної справи

3.1 Наслідки повалення гетьманату для архівної справи

3.2 Основні засади розвитку архівної справи в період Директорії УНР

4. Архівна справа в УРСР 1919-1920 рр.

4.1 Стан архівної справи в Україні на початку періоду

4.2 Діяльність ОВАК та набутки радянського будівництва в архівній справі

5. Особливості розвитку архівної справи на західноукраїнських землях у період визвольних змагань

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

архівний бібліотечний гетьманат директорія

Як невід'ємна частина духовного життя суспільства, державного будівництва і управління, архівна справа сприяє збереженню історичної пам'яті, культурно національному відродженню українського народу. Демократизація вітчизняної архівної системи, забезпечення доступу до інформації є суттєвими передумовами входження України у світовий інформаційний простір.

Розвиток архівної справи об'єктивно потребує розроблення теоретико-методологічних і практичних проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду, удосконаленням підходів до відбору, експертизи цінності документів, їхньої класифікації, описування, зберігання та використання, підготовки висококваліфікованих архівістів. Вирішенню цих завдань покликане служити архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна.

Відомо, що за умов тоталітаризму архівознавство залежало від ідеологічних настанов, опинившись на узбіччі гуманітарних наук, було детерміноване діловодством, а самі архіви набули статусу другорядних, підлеглих канцеляріям установ закритого типу. Новітні навчальні посібники сприятимуть подоланню стереотипів, які ще й досі побутують у поглядах на історію, теорію і практику архівної справи, та опануванню новими поколіннями українських архівістів сучасної методології архівознавства.

Загалом, вивчаємий період в історії українського архівознавства дає змогу зрозуміти основні напрями розвитку архівної справи після повалення монархічної влади та становлення нових суспільних відносин. Розуміння передумов розвитку архівів сучасної України дає нам невичерпну змогу для визначення проблем, що постали у цей період задля попередження появи останніх у майбутньому та забезпечення стабільного зростання та розвитку архівної справи у сучасній Україні.

1. Перші кроки архівної системи в Україні

Надзвичайно важливим і водночас малодослідженим періодом архівного будівництва в Україні є період 1917-1921pp. (від утворення Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради до заснування Головного архівного управління при Народному комісаріаті освіти УСРР - Головарху). Актуальність висвітлення основних проблем архівістики того часу не підлягає сумніву, бо саме тоді у складних політичних умовах була концептуально визначена модель організації архівної справи, робилися спроби вирішити проблему фахової підготовки архівістів, започаткувати археографічне періодичне видання тощо. Нині дослідження основних проблем архівного будівництва в Україні доби визвольних змагань важливе не лише в історичному аспекті, але й у практичному. Адже, як підкреслював М. Грушевський: "Без дослідження минулого дослід будь-якої доби безпомічно повисає в повітрі. Без знання минулого неможливе точне поняття про сучасне" [14, с. 11].

Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.

Повалення царату в лютому 1917 р. спричинило вибух національного руху всіх поневолених народів Російської імперії, їх змагання за державну незалежність, розбудову власного політичного, громадського і культурного життя. Такі процеси охопили й Наддніпрянську Україну, через яку проходив один з фронтів Першої світової війни. Це значно ускладнювало загальне становищу, підсилювало деструктивну сторону революційних процесів, активізувало соціальний чинник розвалу імперії.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З іншого боку, проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їхньої ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу на чолі з відомим істориком О.С. Грушевським.

1.1 Діяльність громадських комітетів у сфері архівної справи. Доля приватних збірок поміщиків

Культурно-відбудовчі процеси, що охопили підмосковську Україну з весни 1917 р., супроводжувалися зростанням революційної анархії, розкладовими процесами, пов'язаними зі світовою війною. Тому українські національні діячі, опановуючи нову для себе державну роль, поставили на порядок денний питання збереження історико-культурної спадщини українського народу, в тому числі - архівних документів, що залишилися від старого режиму й мали важливе історичне та політичне значення. Це стосувалося передусім архівів колишніх жандармських установ та охоронних відділень, які переходили в розпорядження громадських комітетів. До розбирання та організації зберігання цих архівів залучалися відомі громадські й культурні діячі.

В Києві цією роботою з березня 1917 р. за дорученням київського виконавчого комітету займався відомий вчений, політичний і громадський діяч, редактор "Нової Ради" професор С. Єфремов. Під його наглядом жандармський архів було перевезено до приміщення судової палати, розібрано і упорядковано. Хоча протягом наступних двох років архіву неодноразово загрожувала небезпеки він, на відміну від петербурзьких і московських жандармських фондів, зберігся для історії. Аналогічні події відбулися в Полтаві, де архів губернського жандармського управління потрапив до канцелярії громадського комітету Полтавщини. Там було створено "Політичний архів" під керівництвом К. Ляховича (лідера полтавських меншовиків). В Одесі міський революційний громадський комітет у перші місяці революції створив Комісію з вивченим архівів колишніх жандармського управління і охоронного відділення, відому за прізвищем голови як "комісія М.М. Осиповича".

Загалом діяльність згаданих комітетів і окремих осіб не набула ні державного, ні громадського значення, проводилася без будь-якого плану, а керівники цих комісій (поза сумнівом, віддані справі люди) не володіли методами наукової розробки історичних документів,не знали навіть азів архівної справи.

Найбільша загроза існувала для приватних збірок поміщиків - фамільних та родинних архівів, колекційних зібрань представників землевласницької еліти. [9, с. 337-338]. Так, у перші місяці революції в Глухівському повіті помер видатний український діяч П.Ярошенко. Його колекція мала багато коштовних книг, документів та іншої старовини. У зверненні голови Глухівської управи до земського повітового зібрання від 2 грудня 1917 р. зазначалося, що цей скарб «розламано, розтрощено, рознесено…» [16, с. 26]. На Чернігівщині в ході селянських заворушень було розграбовано садиби М.Марковича (с. Сварков) та П. Дорошенка (с. Баничі), де зберігалися збірки цінних рукописів та історичних документів; на Волині - монастирські архіви у Корці й Любарі, фамільні зібрання графа Ганського (Миропілля), Зелінського (Головниці) тощо. Дивом врятувалися влітку 1917 р. під час розгрому і пожежі палацу Сангушків у Славуті маєтковий архів з документами 2-ої половини XVII-XІX ст.

Трохи краще склалися обставини на Полтавщині. Місцевий історик А. Дучинський врятував і передав до створеного на початку 1918 р. "Історичного архіву Полтавщини" величезні фамільні архіви князів Рєпніних (Яготин), Кочубеїв (Диканька) та менші за обсягом архівні фонди.

1.2 Створення, основні завдання та діяльність Бібліотечно-архівного відділу

Питання збереженості історико-культурного надбання українського народу у першій половині 1917 р. перебувало в центрі уваги громадських комітетів охорони пам'яток культури і мистецтва, в роботі яких брали участь відомі вчені, зокрема, в Києві - М. Біляшівський, у Чернігові - В. Модзалевський. Саме вони прислужилися збереженню переважної більшості архівних скарбів. Крім того, вже на першому своєму засіданні 11 січня 1918 р. Рада Центрального комітету охорони пам'яток мистецтва і культури виступила з ініціативою прийняття спеціального закону про охорону архівів.[9, с. 338-339].

29 червня 1917 р. на засіданні Української Центральної Ради було прийнято рішення доручити Генеральному секретарству справ освітніх повернути на Україну архіви, що знаходилися у Великоросії. [5, с. 76]. З його створенням постало питання про державне опікування архівною справою. У Генеральному секретарстві (з січня I918 р. - Народному міністерстві) справ освітніх, очолюваному І. Тешенком, у складі департаменту мистецтв у вересні 1917 р. було створено на чолі з професором О. Грушевським Бібліотечно-архівний відділ, який структурно поділявся на архівну та бібліотечну секції. Спершу в штаті працювало 3 особи, на початку 1918 р. четвертим працівником відділу став О. Баранович. До роботи в архівній секції залучалися історики М. Василенко, С. Глушко, Д. Юнацький та ін.

Головне завдання першого в Україні державного органу управління архівною справою полягало в збереженні історико-культурної спадщини й сприянні залученню до наукового обігу архівної інформації. Певні зусилля спрямовувалися на розроблення моделі організації архівної справи, ставилося питання про необхідність проведення архівної реформи. архівної реформи. З цією метою розроблялася структура мережі установ архівної служби, концепція Національного і районних архівів; відновлювалися контакти з архівними комісіями, робилися спроби заснування нових - у центрі й на місцях.

Національний архів мав стати центральною архівною установою для "концентрації" документів державного значення, в т. ч. повернутих із Росії. Водночас передбачалася підтримка районних архівів (за необхідності - створення нових), планувалося підпорядкування відділу заснованого у травні 1917 р. при Культурно-освітній комісії Всеукраїнської Ради військових депутатів "Музея-архіва війни й революції 1914-1917 pp." для спільної участі в організації воєнно-історичного архіву. До компетенції відділу входило науково-методичне забезпечення і координація археографічної роботи архівних комісій на місцях. Першочерговою передбачалася реєстрація цінних архівів. Задля створення інтелектуального доступу до архівної інформації планувалося приступити до створення науково-довідкового апарату (передусім реєстрів, у тому числі архівної україніки). [9, с. 339-340].

Для окреслення загальної картини стану архівної справи проводилося анкетування архівів. При відділі засновувалися бібліографічна і археографічна комісії (по 6-8 членів кожна) для розроблення теоретичних і практичних проблем бібліографознавства та археографії.[14, с. 15]. В перспективі передбачалася організація підготовки кадрів для архівів і бібліотек через створення при комісіях бібліографічного і архівного гуртків "з тих, хто має відповідні знання і бажає допомогти Комісії". Спрямованим на перспективу було створення при відділі спеціалізованої бібліотеки, засновування читальної зали. Важливим підрозділом бібліотеки мала стати бібліотека-архів.

Але наміченим планам не судилося збутися. На заваді культурним перетворенням стали більшовицьке повстання у Києві, захоплення його червоними російськими загонами, потім вступ австро-німецьких військ, які прийшли сюди за умовами Брестської угоди.

Постійні зміни режимів, бойові дії негативно вплинули не лише на збереженість історичних документів, а й на поточне діловодство центральних установ. Дуже погано збереглися протоколи засідань Малої і Великої Центральної Ради, документи генеральних секретарств та народних міністерств. Майже не залишилося наказів військового міністра, через що, прикладом, корпусному отаману П. Скоропадському вже у березні 1918 р. було видано посвідчення про відсутність в архіві наказу про його звільнення з військової служби у грудні 1917 р. Водночас усе діловодство частин і з'єднань Південно-Західного та Румунського фронтів із початком розвитку російської армії опинилося практично без догляду.

Загалом організаційна робота, розпочата українськими національними діячами у царині архівної справи, мала позитивні результати. Використовуючи громадські й державні важелі, група представників наукової еліти врятувала більшу частину архівних скарбів українського народу, заклала підвалини державної структури, що опікувалася архівними зібраннями України, та намітила перші кроки її діяльності. [9, с. 341-342].

2. Архівна справа в українській державі у1918 р.

Переведенням намічених планів у практичну площину з одного боку, а з іншого - розробленням теоретичний засад загальної архівної реформи в Україні Архівно-бібліотечний відділ зайнявся вже за інших політичних обставин. 29 квітня 1918р. відбувся державний переворот, який поклав кінець понад річній добі Центральної Ради, відновив суто українську и гетьманську форму державного правління, традиційно пов'язану з опікуванням національною архівною справою. Гетьман Павло Скоропадський вважав невід'ємним атрибутом кожної суверенної держави національний архів.

Під час гетьманату П. Дорошенко очолив Головне управління в справах мистецтва та національної культури - абсолютно самостійний підрозділ Міністерства освіти, керівником якого став М. Василенко. Важливою складовою частиною Головного правління став Архівно-бібліотечний відділ, провідною ідеєю в діяльності якого була думка про його існування як аполітичної, позапартійної, орієнтованої лише на національну ідею установи. Очолив відділ В. Модзалевський (помічник майбутнього гетьмана в його архівних розшуках та збиранні фамільного архіву в 1908-1917 pp.), котрий залучив до вирішення нагальних архівних проблем великий творчий колектив відомих українських науковців та практиків архівної справи: майбутнього академіка Д. Багалія, професорів Університету св. Володимира І. Каманіна, О. Левицького, В. Міяковського. Співпрацю з Архівно-бібліотечним відділом продовжував і О. Грушевський. Усім їм належить авторство проекту архівної реформи, остаточно опрацьованого за доби Української держави.

2.1 Проекти перетворень та дискусії в архівній галузі

Проведення 1918 р. загальної архівної реформи "державного характеру" стало найголовнішим завданням архівної секції Архівно-бібліотечного відділу. Проект реформи передбачав запровадження державної власності на документи, створення в Києві Національного архіву Української Держави (чи Головного державного архіву) з підпорядкованими йому археографічною комісією, губернськими архівами й науковими архівними комісіями на місцях "для керування архівною справою по губерніях". Комісіям у Чернігові, Полтаві, Катеринославі, Києві, Сімферополі планувалося надати статус державних установ зі збільшенням штату і функції контролю за станом діловодства у місцевих установах. Строк зберігання документів у відомствах передбачався 50 років.

Його очолив відомий історик і архівіст В. Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, ставали власністю держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів (НА) Української держави (або Головний державний архів). Крім НА, в Києві передбачалося створити губернські архіви. У НА, на думку ініціаторів реформ, мали зосереджуватися документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних державних установ, а в губернських архівах - справи і документи губернських інституцій.

Програму архівної реформи, зокрема створення НА, не вдалося реалізувати ні урядові П. Скоропадського, ні Директорії УНР.

О. Грушевський взяв участь у розробленні Статуту Українського національного архіву влітку 1918 р. За його задумом, це мала бути державна наукова інституція, що зберігає історичні документи, активно використовує архівну інформацію, розробляє науковий апарат до документів. Відповідно до змісту документів архів мав поділятися на п'ять відділів: сучасний, старих справ (до XIX ст.), Київський архів давніх актів, обласний (ліквідованих установ) і церковний.

Силами відділу в травні 1918 р. під головуванням О. Грушевського було створено архівну секцію Міжвідомчої комісії "по складанню умов мирового договору з Росією", яка встановила основний принцип повернення документів до України. Вирішенню проблеми забезпечення архівних установ кваліфікованими фахівцями мало сприяти заснування при Національному архіві українського археологічного інституту.

У підпорядкування ГУСМНК офіційно перейшли Чернігівська і Полтавська губернські архівні комісії, які продовжували активну діяльність в складних умовах 1918 р. Формально зберігав свою незалежність "Історичний архів Полтавщини", що функціонував при губернській управі під керівництвом К. Ляховича.

2.2 Набутки архівної справи в період Української держави 1918 р.

Проте найбільші досягнення гетьманський режим мав у галузі організації поточного діловодства, внаслідок чого сформувалася повноцінна джерельна база цього періоду української історії. Вже за кілька днів по встановленню гетьманського правління, 8 травня 1918 р. при Державній генеральній канцелярії, яка перебувала у підпорядкуванні Державного секретаря, було засновано Науковий архів. Його завідувачем став сотник М. Пільденгаген-Виговський, підосавул з особливих доручень при гетьманові. Одночасно він вів і Державний хронограф - офіційну хроніку Української Держави.

Досить чіткою була і система роботи з документами у міністерствах, відомствах, Державному Сенаті, завдяки чому зрештою було сформовано майже 40 повноцінних фондів центральних установ та організацій новітнього гетьманату. Серед них фонди 16 міністерств (у т.ч. 3-х реформованих національних міністерств), Ради міністрів (насправді архів Державного секретаря), Державного контролю, Сенату та Генерального суду, Хлібного бюро, військових установ, губернських старост тощо.

Відносно короткий період Української гетьманської держави (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) виявився досить плідним з огляду на проведені заходи з архівного будівництва. Були опрацьовані й чітко сформульовані засади архівної реформи, яка передбачала проголошення державної власності на архівні документи, створення мережі архівних установ, губернським архівним комісіям надавався державний статус, серйозна увага приділялась археографічній роботі. Вживалися заходи до державної підтримки існуючих архівів (Київський центральний архів давніх актів) та створення нових установ (Національний архів, Волинська архівна комісія). [9, с. 342-347].

3. Доба директорії УНР в історії архівної справи

3.1 Наслідки повалення гетьманату для архівної справи

Повалення гетьманату в грудні 1918 р, яке стало наслідком збігу багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників, перервало цю плідну роботу в самому розпалі. Хоча ГУСМНКMHO продовжувало своє існування, але П. Дорошенко відійшов від керівництва ним. В. Модзалевський лишився керівником Архівно-бібліотечного відділу й був змушений доводити новій владі необхідність архівної реформи.

Період перебування Директорії у Києві відзначався певними кроками щодо політичного використання архівних документів гетьманської адміністрації. У зв'язку зі створенням Верховної слідчої комісії, що мала довести "злочини" гетьмана П. Скоропадського та уряду Української Держави по міністерствах і відомствах провадилося вилучення службових паперів. Частина з них у січні 1919 р. друкувалася на сторінках київської преси - зокрема, постанови Ради міністрів від листопада - грудня 1918 р. про виділення коштів для російських антибільшовицьких формувань, на потреби німецьких військ тощо. [9, с. 347-349]

3.2 Основні засади розвитку архівної справи в період Директорії УНР

Історичні події в Україні стимулювали й організацію військово-історичних архівів. Військово-архівна робота зосередилася в Головному управлінні Генерального Штабу (ГУГШ). Вже у березні 1918 р. при ГУГШ був заснований Державний військово-історичний архів у Києві (директор Я. Жданович) з функціями архівного управління, яке мало організовувати в Україні низку військово-історичних архівів. Державний військово-історичний архів ставив питання збирання і збереження архівів російських військових частин та штабів, дислокованих свого часу в Україні, архівних фондів колишньої російської армії Південно-Західного та Румунського фронтів, а також численного архівного матеріалу про українізацію військ, формування українських військових частин, воєнні дії українського війська.

Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.

Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р., передбачалося утворити за кордоном (з місцем тимчасового перебування у Відні) Музей-архів визволення України, завданням якого було збирати, упорядковувати, охороняти історичні документи та пам'ятки визвольної боротьби української нації. У 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для “перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України”. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.

Розроблений план Державного військово-історичного архіву не вдалося втілити в життя. Воєнні події кінця січня 1919 р. та евакуація урядових установ з Києва змусили дирекцію архіву переїхати до Вінниці. З від'їздом директора Я.Ждановича з Вінниці Державний військово-історичний архів припинив свою діяльність.[13, с. 47].

Вимушені мандри Директорії УНР на захід на початку 1919 р. (Вінниця, Рівне, Радивилів) позбавили її можливості впливати на архівне будівництво навіть на цій території. Лише відтоді, як республіканський Український уряд та державні органи осіли більш-менш стало у Кам'янці, столиці Подільської губернії, було здійснено певні заходи щодо рятування архівних скарбів. Науковою базою цього етапу (1919-1920 pp.) став відкритий ще за гетьманату Кам'янець-Подільський державний університет.

У квітні 1919 р. Подільське губернське земство (народна управа) ініціювало питання про створення наукового архіву у Кам'янці та збирання архівних документів «в державних, громадських установах і у частних осіб». До архіву мали потрапити жандармські фонди, архіви колишнього окружного суду та губернського правління, дворянського депутатського зібрання. Серйозні занепокоєння викликав стан консисторського архіву, військових документів та приватних зібрань.

З липня 1919 р. у КПДУУ діяла архівна комісія на чолі з деканом історико-філологічного факультету, професором української історії П. Клименком. Він же очолив новостворений при ГУСМНК Відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва з книжною і архівною секціями для рятування архівних і мистецьких скарбів.

30 серпня 1919 р. в складі MHO було створено підзвітну особисто міністру архівну комісію для підготовки інструкцій з охорони пам'яток старовини і мистецтв, здійснення централізованого керівництва охороною архівів, музеїв, збірок старовинних і мистецьких колекцій, контролю за паперовою фабрикою Лідії Коцюбу,де під час безконтрольної утилізації гинули безцінні архівні документи. До її складу увійшли П. Клименко (голова), юрисконсульт MHO М. Альтер, професори О. Назарук, Й. Пеленський та ін.

Для виокремлення документів, що втратили наукову і практичну цінність, при всіх міністерствах і управліннях УНР створювалися "особливі комісії". Відібрані комісіями матеріали надходили на експертизу до Архівної Комісії MHO, після чого частина документів, що втратили наукове і практичне значення, передавалася до Міністерства народного господарства, а решта - «в розпорядження MHO для передачі ученій установі».

Важливим заходом Архівної комісії була підготовка на початку вересня 1919 р. проекту закону "Про охорону пам'яток старовини і мистецтва", згідно з яким історико-культурні (в т.ч. архівні) скарби українського народу підпадали під юрисдикцію держави, а ГУСМНК отримувало контроль над приватними, громадськими і державними збірками. Тривала також робота над статутом Національного архіву, проте створення його поза Києвом було неможливим.

Здобутком комісії стало видання спеціального часопису з питань "українського мистецтва і старовини", до складу редколегії якого увійшли П. Клименко, О. Назарук, І. Кревецький. Тут планувалося друкувати офіційні документи, статті й замітки з профільної тематики, бібліографію. "Архівно-музейний" часопис отримав назву "Українська старовина" й завдяки фінансовій підтримці Диктатури Західних областей УНР побачив світ восени 1919 р. Перше число журналу містило публікації О. Благодира, П. Клименка, М. Обідного, Й. Пеленського та ін. Однак через умови воєнного часу вийшло лише одне число у видавництві «Стрільця" - друкованого органу Української Галицької Армії. Наприкінці 1919 - початку 1920-х pp. стан архівної справи погіршився у зв'язку з виїздом з Кам'янця більшості авторитетних діячів культури.

Загалом період Директорії УНР в історії архівної справи був пов'язаний із намаганням врятувати архівні документи від загибелі у складних умовах воєнних дій, отаманщини та анархії. Вже не йшлося про засади її реформування, а лише про виживання архівів на території, підвладній республіканському уряду чи його уповноваженим. Про те, що такі заходи все ж мали певний успіх, свідчить наявність архівних документів цієї доби у наших архівних зібраннях центрального та регіонального значення. [5, с. 349-353]

Підсумовуючи короткий огляд розвитку архівної справи періоду визвольних змагань в Україні і відновлення її державної незалежності, відзначимо такі моменти: головна увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи у 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні НА Української держави та підготовці архівних кадрів.

4. Архівна справа в УРСР 1919-1920 рр.

4.1 Стан архівної справи в Україні на початку періоду

Не кращим був стан архівів у Радянській Україні в цей період. Тривала військова боротьба - проти війська УНР, російської Добровольчої армії Денікіна, згодом П. Врангеля, польських інтервентів, постійні селянські повстання призводили до втрат великої частини архівних документів, особливо приватних зібрань.

Після відходу Директорії з Києва згоріла значна частина архіву генерал-губернатора і губернського статистичного комітету. Сильно страждали й архіви діючих установ, що викликало появу хрестоматійно відомого свідоцтва про охорону архіву управління Київської шкільної округи, підписане М.Щорсом 8 лютого 1919 р., розпорядження про передачу всіх урядових та громадських інституцій Центральному історичному архіву Полтавщини. Ще до офіційного перенесення столиці УСРР до Києва у березні 1919 р. серед інших інституцій Наркомосу тут почало діяти Архівне управління, яке приймало фонди ліквідованих установ минулого режиму та реєструвало ті з них, що не можна було прийняти за браком місця для зберігання.

Керівні радянські особи не здатні були подолати "пам'ятко охоронні" стереотипи в осягненні завдань архівної справи, що підкреслювалося підпорядкуванням Архівного управління Всеукраїнському комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) НКО. Подібне спрямування мав і єдиний декрет РНК УСРР 1919 р., частково дотичний архівній справі: "Про передачу історичних пам'ятників і предметів мистецтва до відання Народного комісаріату освіти УСРР".

Сфера впливу центрального радянського уряду України 1919 р. поширювалася в основному на Київ та його околицю; більшість існуючих центрів була зоною військових дій, селянських повстань, впливу місцевих ватажків більшого або меншого масштабу. У цих умовах Архівний відділ міг лише розробляти проекти загальноукраїнської реформи архівної справи без надій на її втілення і безпосередньо керувати тими архівами, що знаходилися у місті. З лютого по серпень 1919 р. В. Модзалевський подав принаймні 5 законопроектів і доповідних записок щодо архівної реформи та створення Всеукраїнського центрального (головного) архіву в Києві.

Лишаючи Україну під тиском республіканського війська УНР, селянських повстань і білогвардійської Добровольчої армії, більшовики намагались якомога більше документальних свідчень свого господарювання вивезти з собою. Але ще гірше відбилося на розвитку архівної справи перебування на території України білогвардійської адміністрації, за якої не було зроблено жодних кроків в архівному будівництві.

З поверненням більшовицької влади розвиток архівної справи прискорився, але тепер мав дуалістичний характер у зв'язку з оформленням ще одного архівознавчого центру на Україні - Харкова, де наново почав формуватися апарат архівної секції ВУКОПМИСу на чолі з Д. Багалієм та Є. Івановим.

У першій половині 1920-х рр. у Києві спробували відновити колишню Архівну раду як дорадчий комітет. Головою ради був В. Модзалевський, а членами авторитетні вчені: О. Грушевський, І. Каманін, В. Міяковський, М. Ткаченко, В. Базилевич та ін. Тяжка хвороба і смерть В. Модзалевського на певний час припинила діяльність ради. Восени 1920 р. новим головою Архівної ради обрали академіка М. Василенка, який досить вдало продовжив справу минулого голови.

4.2 Діяльність ОВАК та набутки радянського будівництва в архівній справі

Значної шкоди архівам Правобережжя та Київщини завдала радянсько-польська війна 1920 р. На додаток до адміністративного безладдя вже у лютому 1920 р. до проголошених архівних установ додався ще один повноважний державний орган, формально не архівний, але такий, що мав вирішальний вплив на збереження архівних документів - Особлива комісія Всеукраїнського революційного комітету у складі представника ревкому Бутвіна, Д. Багалія та Маковського. Завданням цієї комісії (згодом - Особливої всеукраїнської архівної комісії (ОВАК)) було «використання всіх радянських, колишніх державних, громадських та приватних архівів» для потреб паперової промисловості. У травні 1920 р. було затверджено Тимчасову інструкцію про порядок відокремлення ділових, наукових та непотрібних архівних матеріалів, але будь-яких свідчень про її впровадження у життя на губернському рівні не збереглося.

У цілому діяльність ОВАК та її місцевих органів мала неоднозначний, але суттєвий вплив на формування ЄДАФ УРСР. З одного боку, на її рахунку збереження історичних документів, створених до XIX ст., фондів губернських установ до 1880 р., земських та міських архівів до 60-х pp. XIX ст. Важливим було й те, що ОВАК поклала край відомчому свавіллю у цій справі, діяльності усіх відомчих комісій з "вилучення непотрібних архівних матеріалів", що керувалися лише власними потребами а не інтересами архівної справи. З іншого боку, вона санкціонувала знищення у масовому порядку документів банків, нотаріальних контор, залізничних управлінь за кінець XIX ? початок XX ст.

20 квітня 1920 р. датується "український переклад" "ленінського декрету про націоналізацію і централізацію архівної справи" - відповідна постанова Раднаркому УРСР, яка мала ту ж саму назву, що і постанова НКО - тимчасове положення про архівну справу. Їй були притаманні усі недоліки російського декрету від 1 червня 1918 р. Фактично проголошувалася лише націоналізація архівів і створення (знову, вдруге після березневої постанови) архівних секцій при губ наросвіті. Це стало кроком назад у порівнянні з напрацьованими законопроектами 1918-1919 pp.

Першу спробу заснувати такий центральний архівний орган зроблено в кінці квітня 1920 p., коли при Наркомосі УРСР було створено Всеукраїнський комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва (ВУКОПМИС) з окремим архівним відділом у структурі. Очолив відділ Д. Багалій. Проте при зневажливому ставленні керівництва ВУКОПМИСу до архівних проблем, при неосяжності завдань радянського Наркомосу специфічні архівні завдання не могли належно вирішуватися. Архівна справа не змогла зайняти в радянському будівництві те місце, яке їй належало, з огляду на складність завдань цього перехідного періоду.

Загалом компартійно-радянська бюрократія в Україні ще не осягнула політичного і практичного значення архівної інформації, притаманного їй у 1930-х рр., і звертала мало уваги на розвиток архівної справи. [9, с. 353-364].

5. Особливості розвитку архівної справи на західноукраїнських землях у період визвольних змагань

Надзвичайно багатим на події був історичний період 1917-1920 pp. й для західноукраїнських земель. В Галичині він характеризувався такими подіями як падіння Австро-Угорської монархії, боротьби за незалежність ЗУНР, встановлення на західноукраїнських землях протекторату Польщі. І серед цього всього хаосу існувала і розвивалася архівна справа.

Як відомо, за Австро-Угорщини в Галичині всі архівні документи уряд намагався зосередити у Львові. Так, у Львові існували два основні архіви -Львівський історичний архів і Архів давніх актів. Потім для архівів були часи невизначеності, перемін. Подвигом можна назвати діяльність архівістів у таких умовах. Знову на державний рівень архівна справа була поставлена за польської доби, коли у Львові, Станіславові і Тернополі були утворені обласні архіви. В даному випадку йтиметься про Декрет Польської держави "Про організацію державних архівів і опіку над архівними документами" від 7 лютого 1919 p., бо цей епізод з історії архівної справи в Галичині заслуговує на увагу. Перед урядом ставилися завдання:

а) засновувати державні архіви;

б) здійснювати науково-технічну опіку над державними архівами і документами, які належали організаціям і установам;

в) рятувати пам'ятки від знищення, охороняти історичні документи, що перебували у приватній власності, але висвітлювали історію держави;

г) збирати архівні документів, що були власністю Польської держави.

Згідно з декретом 1919 р., на західноукраїнських землях був створений Державний архів у Львові на базі документів колишнього намісництва та Земський архівна основі документальних фондів крайового архіву гродських і земських актів. Земський архів проіснував до 1933 р., коли його фонди увійшли до складу Державного архіву у Львові. Одночасно при управлінні міста Львова існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині XIII ст.

Керівництво державними архівами контролювало хід справ у архіві, проектувало бюджет архіву і дбало про його здійснення, рапортувало в міністерство про керівництво кожного архіву, слідкувало за виконанням архівних програм, надавало відпустки архівним працівникам.

Новоутворені архіви реєструвалися в Міністерстві релігії і освіти, поки не було утворено Архівну раду. Якщо архівні документи зберігалися в поганих умовах і не належали особам приватним, то держава приєднувала такі комплекси до державних архівів.

Державний відділ здійснював наукову і технічну обробку справ у державних архівах, складав протоколи перевірки і давав відповідні вказівки архівному керівництву. Архівний відділ разом з Міністерством релігії I освіти складав проект заходів Із охорони архівних пам'яток з метою одержання правової санкції на їхню охорону. Архівний відділ збирав відомості про історичні матеріали, які ще не належали державним архівам, вивчав стан їхнього зберігання. Відділ державних архівів збирав інформацію щодо архівів і документів, які перебували поза державними архівами, для комплектування ними архівів. Уряд Польської держави опікувався поверненням польських документів та матеріалів з-за кордону, споряджаючи для цього відповідні експедиції.

На чолі державних архівів мали стояти директори, які формували штат архівів із архівістів і наукових асистентів. Для забезпечення кращого збереження документів на місцях створився інститут об'їзних архівістів і кореспондентів відділу державних архівів.

До часу реорганізації архівів Польської держави працювали такі архіви: Архів давніх актів, Архів головних актів давніх, Архів скарбовий, Архів міністерства релігії і загальної освіти, Військовий архів у Варшаві, архіви місцеві у Любліні, П'юрткові, Плюцку, Архів державний у Львові. Крім 6-й архівів у Варшаві та 3-х місцевих; розпочали відкривати нові місцеві архіви. Отже, можна стверджувати, що закон від 7 лютого 1919 р. ставив архівну справу на серйозний державний рівень, започатковував нові архіви місцевого характеру. [15]

Висновки

XXI ст. збагачене величезним історичним досвідом, сповнене почуттям оптимізму і віри у високі ідеали справедливості та гуманізму. Воно спирається на здобутки цивілізації, досягнення усіх наук, зокрема й ті, що пов'язані з вивченням історії, збереженням історичної пам'яті, а серед галузей історичної науки чільне місце належить архівознавству - комплексній системі знань, що вивчає історію архівної справи, її теорію і технології, пов'язані з принципами збирання, колекціонування, зберігання та використання архівних документів. Саме архівні документи відкривають нам минуле.

Україна має давню архівну традицію, національну архівознавчу школу, які в умовах державної незалежності дістали новий імпульс для дальшого розвитку. Періодизація архівної справи в Україні невіддільна від світових тенденцій її розвитку, від історії національної державності і культури: вона увібрала не тільки національні витоки, пов'язані з княжою добою, з козацько-гетьманським періодом української історії, але й з перебуванням українських земель у складі інших держав, з набутками української діаспори.

В цілому історико-архівні традиції українського народу, пов'язані з відповідальним і бережливим ставленням державних органів до архівної спадщини, стали важливим чинником державотворчого процесу в добу Української революції 1917-1921 pp., сприяли зміцненню авторитету держави, підвищенню державницької та національної самосвідомості народу.

Підсумовуючи короткий огляд розвитку архівної справи періоду визвольних змагань в Україні і відновлення її державної незалежності, відзначимо такі моменти: головна увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи у 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні НА Української держави та підготовці архівних кадрів. [1, с. 62]

Список використаної літератури

1. Про Національний архівний фонд і архівні установи: Закон України від 24 грудня 1993 р. - К., 1994. - 18 с.

2. Положення про Державний реєстр національного культурного надбання: Затв. пост. Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. №466. // Зібрання постанов Уряду України. - 1992. - №9.

3. ДСТУ 2732-94. Діловодство й архівна справа: Терміни та визначення. Чинний від 1995.07-01.

4. Архівознавство: Елементарний підручник. - Посіб. для самоосвіти і для уч. зак. / Автори: Барвінський В., Веретенников В., Герасименко Ф. та ін. - X.: Рад. Школа, 1932. - 22 с.

5. Архівознавство: Підручник для студентів іст. ф-тів вищ. навч. закладів України. / За заг. ред. Я.С. Калакури та І.Б. Матяш. - К.: КМ Академія, 2002. - С. 59-62.

6. Болдирев В.В. Архівна справа в Україні в 1917-1921 pp. // Архівна і бібліотечна справа доби визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.): Зб. - К., 1998. - С. 76-79.

7. Введенський А.О., Дядиченко В.А., Стрельський В.І. Допоміжні історичні дисципліни: Короткий курс. - К., 1963. - 207 с.

8. Веретенников В. Архівознавство: Лекція І. / Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. - Харків, Одеса: Вища школа, 1931. - 21 с.

9. Нариси історії архівної справи в Україні. / За заг. ред. І.Б. Матяш та К.І. Климової. - К.: КМ Академія, 2002. - С. 337-366.

10. Романовський В. Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах. - X.: Вид-во ЦАУ УРСР, 1927. - 170 с.

11. Актуальні проблеми розвитку архівної справи в Україні: Доповіді та повідомлення наукової конференції 15-16 березня 1995 р. / Упор. Т.П. Прись. - К., 1996. - 208 с.

12. Архівний збірник на посвяту 90-річчя Полтавської Вченої Архівної Комісії. / ДА Полтавської обл. - Полтава, 1993. - 254 с.

13. Климова К.І. Кожна військова акція фахово зафіксована: до питання про організацію воєнно-історичних архівів в Україні 1918-1923 pp. // Архівна і бібліотечна справа доби визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.): Зб. - К., 1998. - С. 46-52.

14. Матяш І.Б. Основні проблеми архівного будівництва доби визвольних змагань. // Архівна і бібліотечна справа доби визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.): Зб. - К., 1998. - С. 11-25.

15. Роман Є.Г. Проблеми вітчизняної архівістики періоду визвольних змагань. // Архівна і бібліотечна справа доби визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.): Зб. - К., 1998. - С. 61-63.

16. Сендик З.О. Діяльність органів влади щодо охорони, обліку і концентрації архівних матеріалів (1917-1920 рр.). // Архівна і бібліотечна справа доби визвольних змагань в Україні (1917-1920 рр.): Зб. - К., 1998. - С. 26-38.

Размещено на Allbest.ru