Виникнення бібліографії на Україні
Сутність поняття "бібліографія", походження терміну. Особливості зародження та розвитку бібліографії в Україні. Характеристика основних етапів розвитку концепції національної бібліографії, починаючи з 1917–1920 років. Аналіз Книжкової палати України.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.02.2012 |
| Размер файла | 103,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Виникнення бібліографії на Україні
Вступ
"Пам`ять століть "людства відображена на сторінках книг. Весь багатовіковий досвід людства зберігається у книгах. У них сконцентровані знання, здобуті людством у процесі вивчення природи та суспільства, відображені всі сфери життя суспільства на різних етапах його розвитку. Зараз існує багато різних носіїв інформації та знань, але книга продовжує грати серед них чільну роль.
Виникнення і розвиток бібліографії відбувався в результаті осмислення бібліографами суті бібліографічної діяльності та узагальнення її досвіду. Бібліографія задовольняє інформаційні потреби всього суспільства. Виникла вона одночасно з книжковою справою і розвивалася в тісному зв'язку з ним на протязі всієї історії існування фіксованих засобів передачі інформації (знання). Мета, яка не могла бути досягнута традиційною усною передачею знання від покоління до покоління, породила засоби фіксації знання для його тривалого зберігання і руху в часі і просторі надійним способом. Створюється матеріальна форма, несуча графічно виражену інформацію.
За образним висловом Н.А. Рубакина, бібліографія - це нерв будь-якої наукової і взагалі будь-якої культурної діяльності. Добутки печатки, створені багато років тому, являють собою колективну пам'ять попередніх поколінь, продовжують служити нам і принесуть користь нащадкам, завдяки бібліографічним працям.
Актуальним є вивчення найважливішого завдання про збереження інформації в часі та просторі. Вивчення феномену бібліографії призводить до усвідомлення значення допоміжного бібліографічного знання.
Актуальність теми курсової роботи пов'язана з тим, що історія становлення національної бібліографії (НБ) України привертає до себе увагу як з теоретичної так і з практичної точок зору. Після проголошення незалежності України особливо гостро постало питання відродження національної економіки, науки, культури.
Метою курсової роботи є вивчення основних етапів становлення і розвитку бібліографії, а також вкладу в даний процес основних теоретиків бібліографії, ознайомлення з тенденціями розвитку книготорговельної бібліографії в Україні.
Завдання перед даною курсовою роботою були виставлені наступні:
1. Простежити основні етапи становлення і розвитку бібліографії, послідовність процесів формування бібліографічного знання у певні історичні періоди, зміну теоретичних ідей і концепцій, спадкоємність між ними;
2. вивчити основні досягнення бібліографії;
3. проаналізувати внесок основних бібліографів в процес становлення і розвитку бібліографії;
4. виявити і проаналізувати теоретичні і методологічні основи бібліографії.
Об'єкт дослідження: українська бібліографія.
Предметом дослідження є наукова й творча спадщина провідних теоретиків бібліографії, процеси становлення і розвитку книгознавства і бібліографії, процес історичного розвитку національної книготорговельної бібліографії.
Невід'ємною складовою інформаційних ресурсів України є НБ, яка відображає духовний, інтелектуальний та науковий потенціал держави. У зв'язку з завданнями кардинального вдосконалення інформаційного забезпечення сталого розвитку суспільства та державотворчих процесів в Україні (закони України “Про інформацію”, “Про наукову та науково-технічну діяльність”, “Про національну програму інформатизації України”) розвиток НБ набуває основоположного характеру. Без створення національної інформаційно-бібліографічної системи неможливе включення до світового інформаційного простору, визнання України на міжнародному рівні.
Знання історії бібліографії видіграє велику роль у формуванні професійної свідомості майбутнього фахівця бібліотечно-інформаційної сфери. Історизм бібліографічної освіти передбачає наслідування цінного досвіду попередніх поколінь, прагнення зберегти бібліографічні джерела, які не втратили цінності донині, розуміння залежності бібліографічної продукції і методичних рішень від суспільних умов епохи, причин і наслідків бібліографічних явищ і подій.
Національна бібліографія пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ національної бібліографії; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.
Упродовж останніх десятиліть в українській історіографії у зв'язку з формуванням державницького підходу до вивчення історії України зросла потреба у бібліографічних працях, як одних з основних джерел її поглибленого дослідження. З огляду на дослідницькі завдання та наявні джерела, які стосуються розвитку української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.-1939 р, усі наукові публікації можна поділити на три основні групи: тогочасного періоду, радянської доби після 1939 р., часів незалежної України
Дослідження першої групи можна розділити на праці двох основних хронологічних періодів (кінець XIX ст.-1917 р. і 1918-1939 рр.). Серед досліджень першого періоду переважають огляди історичної літератури переважно описового характеру (І.Линниченка, М.Грушевського, І.Франка, І.Калиновича, М.Кордуби та ін.) і публікації, які поєднували наукові студії та аналіз виданих праць (І.Кревецького, В.Іконнікова, Д.Дорошенка та ін.).
Упродовж 1918-1939 рр. розвиток історико-бібліографічних досліджень в радянській Україні, західноукраїнських землях та еміграції мав свої особливості. В радянській Україні відкриття бібліографічних і книгознавчих закладів, наукових товариств, бібліотек активізувало дослідження теоретико-методологічних питань. Вивчення загальнотеоретичних проблем становлення української історичної бібліографії проводилось переважно в трьох напрямках: визначення її суспільної ролі, завдань та основних напрямків розвитку, розробка питань класифікації її видів як важливого засобу створення методів бібліографування літератури, організація бібліографічної справи на планових засадах за допомогою координування діяльності багатьох закладів і бібліотек. Розробці цих проблем були присвячені праці С.Рубінштейна, М.Ясинського, Ю.Меженка, Ф.Максименка, М.Годкевича, С.Єфремова та ін.
Сьогодні час вимагає об'єктивно і по-новому розглянути історію книговидавничої та бібліографічної справи в тісному взаємозв'язку з осмисленням всієї вітчизняної історії
Проаналізовано наукові праці, в яких певною мірою висвітлена досліджувана тема. Теоретичні та практичні положення НБ були напрацьовані такими фахівцями, як П. Іноземцев, І. Корнєйчик, Ф. Максименко, С. Маслов, Ю. Меженко, С. Постернак, М. Сагарда, С. Рубінштейн, М. Ясинський
Слід зазначити, що питанням вивчення становлення та розвитку книготорговельної бібліографії у вітчизняній бібліографічній науці приділялося недостатньо уваги. За окремими винятками, у своїх працях дослідники історії української бібліографії тільки принагідно торкаються книготорговельної бібліографії.
Зокрема, це праці М.І. Ясинського, яким було зроблено спробу узагальнити історичний досвід бібліографічної роботи та представити періодизацію бібліографії в контексті українського національного руху, М.А. Годкевича, який прагнув виявити особливості змісту бібліографічних джерел попередніх поколінь книгознавців, відзначивши пріоритети загальнонаціональної та літературно-художньої тематики.
Теоретико-методологічні основи розвитку НБ відображені у працях бібліографознавців - І. Вовченко, П. Голобуцького, Л. Гольденберга, М. Гуменюка, Я. Дашкевича, Р. Жданової, В. Загуменної, В. Лутовинової, В. Омельчука, В. Патоки, та ін. та бібліотекознавців - В. Ільганаєвої, Т. Ківшар, О. Онищенка, М. Слободяника. Відповідний внесок у розкриття історії розвитку української бібліографії зробили М. Геращенко, Н. Королевич, В. Ляхоцький, Н. Стрішенець.
Встановленню співвідношення НБ та законодавства про обов'язковий примірник присвячено праці М. Сенченка, Я. Чепуренко.
У дослідженні Л. Прокопенко розкрито діяльність Бібліографічної секції IFLA.
Окремим видам бібліографії присвячені роботи В. Петрикової, Н. Сенченко, О. Федотової. Проблеми створення репертуару української періодики розглядаються у працях М. Романюка. Питанням створення репертуару рукописних книг та рукописної україніки присвячені роботи Л. Дубровіної та О. Гальченко.
Окремим напрямам розвитку української культури присвячені покажчики Б. Грінченка “Література українського фольклору (1777-1900)”, М. Комарова “Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театру українського (1815-1906)”, М. Костомарова “Обзор сочинений написанных на малороссийском языке” та ін.
Бібліографію української книги за значні хронологічні періоди представляють покажчики М. Комарова “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883)” та І. Левицького “Галицко-русская библиография ХІХ столетия ... (1801-1886)”.
Теорія бібліографії розвивається досить активно з 70-х років, активніше, ніж інші бібліографічні дисципліни. Виданий цілий ряд монографій, захищені докторські дисертації. Найактивніше в період 70-90-х рр. в розробці теоретичних проблем бібліографії брали участь : А.І. Барсук, О. П. Коршунов [1], Ю.С. Зубов, М.Г. Вохрышева[4,5] О.А. Гречихин [9], Н.А. Сляднева, В. А. Фокеев [34,35], та ін., в монографіях котрих представлені оригінальні концепції про суть бібліографії, її предмет, функції, структуру, місцепвпсучасномутьсоціумі, виявлення провідних тенденцій розвитку бібліографії на різних етапах, вклад видатних бібліографів в розвиток бібліографії.
Вивчення історичного шляху національної бібліографії допоможе не тільки осмислити минуле, але й використати історичний досвід з метою подальшого розвитку національної бібліографії і створення сприятливих умов для впровадження нових інформаційних технологій.
Історичні аспекти зародження бібліографії. Теоретико-методологічні аспекти визначення бібліографії
Термін "бібліографія" не завжди використовувався для позначення бібліографічних явиш, бібліографічної діяльності. Але власне бібліографічна діяльність, без сумніву, виникає тоді, коли з'являється суспільна потреба в створенні та використанні бібліографічної інформації (БІ).
Можна припустити, що початковою формою існування БІ були бібліотечні каталоги, які повинні були з'явитися в бібліотеках при нагромадженні книг. Історики вважають, що перші в світі бібліотеки з'явилися у Шумері в III тис. до н.е. У них зберігалися книги, зроблені з глиняних плиток. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів -- датований 2000 р. до н.е. перелік книг, зроблений на глиняних плитках і знайдений під час розкопок у Ніппурі -- столиці Шумеру. Вочевидь, це був один з перших бібліотечних каталогів. Пізніше каталоги складалися в усіх найбільших бібліотеках давнини.
Найбільш відома бібліографічна праця давнини була складена бібліотекарем Александрійської бібліотеки Каллімахом, який признан родоначальником бібліографії. Вона має назву "Таблицы тех, кто блистал в области культуры, и того, что они написали», в 120 книгах" [11] Ця праця в оригіналі не збереглася, але про неї відомо з інших джерел. За змістом "Таблиці..." Каллімаха є з одного боку, систематичним каталогом Александрійської бібліотеки, а з іншого -- описом усієї давньогрецької літератури того часу, незалежно від місця її зберігання.
Бібліографічні повідомлення, в яких немає даних про місце зберігання книг -- це другий напрям розвитку бібліографічної інформації. Однією з перших бібліографічних праць такого роду вважають „Дидаскалії Аристотеля” (335--323 рр. до н. е.). Цей твір зібрання і одночасно перелік творів, які представлялися на драматичних змаганнях. Були створені на основі архівних матеріалів, а саме протоколів змагань в яких вказувалися автор та назва твору, імена головних героїв і нагорода, що присуджувалася авторові. Їх «...слід розглядати як частину наукового руху, що зосередився у школі Аристотеля. Це не просто опис а результат систематизації та обробки архівних матеріалів в інтересах історіко-літературного дослідження». [25.С.15-16]
Пізніше списки праць видатних вчених, філософів, поетів та інших діячів почали включати в їхні життєписи. Окремі автори почали давати переліки власних творів. Наприклад, так зробили відомий публіцист Цицерон і лікар Гален.
У середні віки книжкова культура значно змінилася. Лише наприкінці Середньовіччя кількість книг збільшилася і виникла потреба в їхньому обліку. Центрами книжкової культури стали церкви і монастирі. Культура Київської Русі була на досить високому рівні. Великою любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий (княжив 1019 - 1054 рр.) Він заснував першу на Русі бібліотеку (1037). На жаль про її каталог нічого не відомо, як і про каталоги інших бібліотек Київської Русі. Виникнення бібліографії на Русі пов'язують з IX ст. н.е., і її еволюцію співвідносять з розвитком книжкової культури, тобто з появою способів фіксування інформації - з писемністю. З появою текстів виявилася необхідність орієнтації в них через специфічні способи кодування, що дозволяють ідентифікувати ці тексти. Найбільш давній пам'ятник її - стаття "Богословьца від словес" в "Изборнике Святослава" складений в 10 столітті для болгарського царя Симеона і переписаний у 1073 р. для чернігівського князя Святослава Ярославовича (згодом великого князя київського). Названа стаття поклала початок одної з течій давньоруської бібліографії, яка існувала багато століть. Вона складається з двох частин, причому перша частина приписується Григорію Богослову і містить перелік "справжніх" книг, а друга частина, складена невідомим Исидором і містить три переліка:
а) книг "справжніх";
б) книг, які працюють поза цих "справжніх";
в) книг, "таємних".
"Справжніми" книгами називали книги канонічні, тобто схвалені церковною владою, які призначалися для читання православними християнами. Книгами "таємними" (інакше - "помилковими") називалися заборонені церковною владою.
У наступний період основними бібліографічними працями були також списки "справжніх" і "помилкових" книг, описи монастирських бібліотек (найбільший з них - "Опис рукописів Кирилло-Білозерського монастиря" невідомого автора, кінець 15 ст.). Заслуговує на згадку розпис богослужбових книг - "Указец", складений книгохранителем вологодського Спасо-Прилуцького монастиря Арсенієм Високим (1584).
Одним з різновидів бібліографічних списків у стародавній Русі були списки пожертвуваних книг. З 13 ст. зберігся список книг, подарованих волинським князем Володимиром Васильовичем церквам міст Любомль, Брест, Чернігів та ін. Список вміщений у так званому Волинському літопису 1288 р.
В 1574 році Іван Федоров випускає точно датовану друковану книгу в Україні (львівський "Апостол"). В одному з ранніх українських видань Івана Федорова - в "Книзі Нового Заповіту" (Остріг, 1580) в окремому додатку був надрукований покажчик змісту книг Нового Завіту", складений Тимофієм Михайловичем під назвою «Книжка, собрание вещей важнейших…». Це була перша друкована бібліографічна праця в Україні.
У 17 ст. в описах царських бібліотек зустрічаються друковані книги не церковного характеру. Відома на Русі праця "Зміст книг, кто їх написав" (1665 - 1666 рр.), автор мабуть - Сильвестр Медведєв, це зібрання оригінальних и переводних книг (1800 назв).
Заборона «помилкових» книг ні як ні зостановлювала потоку «помилкової» літератури. Списки «істинних» і «помилкових» книг, які прийшли у Київську Русь з християнством, а потім які змінювалися у Московської державі на протязі багатьох століть, аж до 18 ст., мали задачу допомоги церковним та нецерковним властям у боротьбі з різними релігіями «лженауками», в охороні офіційно признаних християнських легенд і єдності православної церкви. Така соціальна суттєвість однієї з древніх форм російської бібліографії.
Початок другого напряму «бібліографознавства» - це описи (каталоги) монастирських бібліотек древньої Русі. Внаслідок дуже дорогої ціни на рукописні книги збирання бібліотек було доступно переважно монастирям. Були бібліотеки і у деяких учених князів та бояр, а також у деяких представників духовенства, та такі явища до 17 ст. були дуже рідко. Стародавні з монастирських описів відносяться до 15 ст. Такий опис Слуцько - Троіцкого монастиря, написаний у 1494 р., коли була передача цінностей архімандритом Йосифом, призначеного єпископом Смоленським і «Опис рукописів Кирило - Білозерського монастиря», написаний наприкінці 15 ст. Інвентаризація монастирських и церковних бібліотек була значно розвинута з середини 16 ст. у зв'язку з податними переписами при Івані Грозному і введенням церковно - державної звітності, яке було установлене на стоглавому соборі (1551). У другій половині 16 ст. та у 17 ст. інвентаризаційні описи монастирських бібліотек іноді вносились у писцеві книги міст. Усього до наших днів дійшло декілька сот описів монастирських бібліотек. Значний з них «Опис книг Йосифо - Волоколамського монастиря», написаний у 1573 р. У цьому описі вміщено до 1150 рукописних и друкованих книг.
У бібліографії 17 ст. - змінюється матеріал бібліотечних описів. По-перше, все частіше і частіше у них зустрічаються друковані книги; у - друге, з релігійними книгами частіше з'являється книга цивільна.
Визначення бібліографії, термін "бібліографія" та історичний розвиток його значень до початку XX століття
Як неможливо достаменно нині встановити автора першого в історії людства, наприклад, вірша про кохання чи ліричної пісні, так, мабуть, ніколи вже не дізнаємось про творця першої книги. Очевидним бачиться інше: разом з появою книг їх творці, хотіли вони того чи ні, ставали одночасно „першобібліографами”, адже поява їх творінь породжувала потребу фіксувати, робити найпростіший їх облік. Звичайно, шлях від такого первісного переліку до сучасної наукової бібліографії такий самий, як від найпростіших письмен до сучасної літератури.
Що таке "бібліографія"? - цей термін походить від давньогрецької мови: biblion-- книга і graphо -- пишу. Приблизно в V ст. до н.е. в Греції "библиографами" стали називати людей, які переписували книги. Професія бібліографа в стародавньому світі була шанованою та почесною, так як мистецтвом "писання" книг, які вимагали високого рівня грамотності та художньо-каліграфічних здібностей, володіли тоді деякі. [2]
З крахом античного світу загинула і створена ним книжкова культура, зникло слово"бібліографія". Згадали його незабаром після винаходу друкарства, що співпала за часом з настанням епохи Відродження. Бібліографом стали називати іноді друкарів. І тільки в першій половині 17 століття французькі вчені Габріель Ноде і Луї Жакоб вперше використували слово"бібліографія" в сенсі : "список літератури". Потім воно придбало і більш широкий зміст: "книгоописание".
В ході тривалої історичної практики використання терміну "бібліографія" він набув рис яскраво вираженої багатозначності. Можна виділити п'ять найбільш істотних і стійких його значень, які в наші дні широко використовуються:
1)"бібліографія" як окрема бібліографічна праця, бібліографічний покажчик літератури, наприклад, "Бібліографія Індії", "Бібліографія Японії" і т.д., або список літератури у виразах типу "бібліографія в кінці книги", "бібліографія в кінці статті";
2)"бібліографія" як сукупність бібліографічних праць, виділених з будь-якою ознакою, наприклад бібліографія країн Азії (як сукупність названих в попередньому пункті та інших аналогічних за тематикою покажчиків літератури) або бібліографія періодичного друку (як сукупність покажчиків, що описують журнали і газети) і т.і;
3)"бібліографія" як наука (або допоміжна наукова дисципліна), предмет і завдання якої в різний час і різними авторами формулювалися по-різному;
4)"бібліографія" як область практичної (або науково-практичної діяльності по підготовці різних джерел бібліографічної інформації (бібліографічних посібників) і бібліографічного обслуговування споживачів інформації;
5)"бібліографія" як найбільш широке збірне поняття, до обсягу якого входять всі названі вище і будь-які інші бібліографічні явища.
Останні два значення (особливо четверте) переважають в сучасній бібліографічній науці і практиці. Перші три можна вважати застарілими, архаїчними. В останні 25-30 років в ході підготовки та застосування державних стандартів на бібліографічну термінологію в цілях забезпечення її однозначності робилися спроби усунути з бібліографічного ужитку перші три значення терміну "бібліографія", проте добитися цього повною мірою не вдалося. Багатозначність терміну "бібліографія" залишається об'єктивним фактом, з яким доводиться рахуватися.
Стало загальновизнаним розмежування "бібліографії" (незалежно від того, який саме зміст вкладається в це поняття) і "бібліографознавства" як науки про бібліографію.
Такі найзагальніші термінологічні аспекти відповіді на питання, що таке бібліографія. [2]
Погляд на бібліографію як на велику книгознавчу наукову дисципліну історично виник в працях перших західноєвропейських теоретиків бібліографії кінця XVIII - почала XX ст.,у Росії в першій чверті XIX ст, завдяки працям видатних представників російської бібліографічної думки В.Г.Анастасевіча і В.С.Сопікова, сформувалася точка зору, згідно якої бібліографія як наука про книгу також ототожнювалася з книгознавством, що широко розумілося. [2]
У XVIІ ст. слово "бібліографія" набуває кількох значень:
· Результат праці бібліографа, тобто список (або покажчик,перелік, репертуар) книг.
· Практична діяльність наукового характеру, якою займається бібліограф. Ця діяльність полягає у вивченні книг (рукописних та друкованих) з метою їх описування, а також у складанні таких описів.
· Знання про книгу, тобто наука, об'єктом якої є книга. Цянаука об'єднувала історію книги (а також книгодрукування),питання її опису, каталогізації та класифікації.
На початок XIX ст. припадає перша спроба створити лекційний курс з бібліографії в Україні. У 1809 року викладання бібліографії почалося у Волинському ліцеї у м. Кременці, що належало до Волинської губернії. Викладач Павло Осипович Ярковський (1781 -- 1845 рр.) був одночасно бібліотекарем ліцея. Його Ім'я пов'язано з найкращими сторінками історії бібліотечної справи Украни.
Відомості, що збереглися, свідчать про те, що в його курсі бібліографія спочатку (1809 р.) трактувалася як книгознавство в цілому, а пізніше (1814--1825 рр.) -- як частина бібліології. У курсі бібліографії П.О.Ярковський знайомив учнів з організацією книжкового фонду бібліотеки, з роботою бібліотекаря, спрямованою на створення каталогів, розміщення та інвентарний облік книг, з обов'язками бібліотечних службовців і тощо. У нашому сучасному розумінні така проблематика відноситься до бібліотекознавства, але саме таке уявлення про бібліографію існувало на початку XIXст. у багатьох західно - європейських бібліографів. Це свідчить про те, що П.О. Ярковський був добре знайомий з працями М.Деніса, Г. Пеньо та інших попередників і сучасників.
У 1811 р. була опублікована перша в Росії стаття з теорії бібліографії, яка належала Василю Григоровичу Анастасевичу, теж діячу українського походження, знайомому з Кременецьким ліцеєм. Дещо пізніше (1813р.) вийшов з друку бібліографічний покажчик Василя Степановича Сопікова "Опыт российской библиографии", у якому знаходилося теоретичне "Предуведомление". У цих працях бібліографія також пояснювалася як наука про книгуз дуже великим обсягом завдань.
Протягом XIX століття продовжувалася диференціація наук. У 1897 р. французький вчений Шарль Морте визначив бібліографію як "вчення про складання покажчиків, у яких книги характеризуються за допомогою опису, класифікації та інших постійних способів, або дається ідентифікація книг та повідомлення щодо характеристики книг з боку їх видавничої форми чи предмету". Аналогічно розвивалися теоретичні погляди відомого російського бібліографа Миколи Михайловича Лісовського (кінець XIX-- початокХХ ст.). Спочатку він ототожнював бібліографію і книгознавство, але врешті-решт визнав, що бібліографія -- це частина книгознавства, яка займається книгоописуванням.
Отже, на довгому шляху розвитку бібліографії до початку XXст. з'явилося кілька значень терміна "бібліографія".Всі вони вкладаються у так звану "книгознавчу концепцію" бібліографії, в якій об'єктом бібліографії визнавалася книга.
До 1917 року в Україні не було державної бібліографії. Але її і не могло бути, тому що не існувало й української державності. Культура українського народу розвивалась в умовах важкого соціального та національного гніту. Ні одна з українських бібліотек не отримувала обов'язкових примірників творів друку, не було центру, в якому збирали б усі книги, журнали та інші види друку, які виходили на території України. Всі видавництва знаходились під наглядом жандармерії і зобов'язані були передавати обов'язкові примірники тільки царській цензурі. Державна реєстрація української друкованої продукції замінювалась, таким чином, загальноімперською реєстрацією.
В 1909 році після конгресу українських культурних і економічних організацій, скликаного Львівською “Просвітою”, у частини українських бібліографів виникла думка про започаткування всеукраїнської бібліографії, об'єднавши для цього бібліографів усієї України. Першу спробу налагодити облік української книги незалежно від місця її видання зробила бібліографічна комісія Наукового товариства їм. Тараса Шевченка у Львові, створена у 1909 р. До її складу входили авторитетні історики В. Дорошенко, І. Крип'якевич, І. Левицький. Почесним членом комісії був обраний І. Франко, а головою -- видатний український бібліограф І. Левицький, автор ґрунтовних бібліографій з історії Західної України. Комісія видала сім томів матеріалів до ретроспективної української бібліографії, розпочала поточну бібліографію української книги в 1911--1912 рр. У «Літературно-науковому віснику» з'явилися перші списки українських видань, але зробити цю роботу систематичною не вдалося -- неповистачилоронаацелсилолтарлркоштів.
Трактування бібліографії у XX столітті
Всі дослідження XX ст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIX ст. Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу. Яку саме науку -- відповіді були різні.
Науковою визнається практична діяльність бібліографа, яка присвячена складанню покажчиків книг. Таке розуміння було дуже поширеним у XX ст. Його дотримувалися: російські Михайло Миколайович Куфаєв, Олександр Михайлович Ловягін та інші. У такому розумінні бібліографія -- наука, але не самостійна, а допоміжна. Одні вважали, що бібліографія -- допоміжна наука для бібліології, тобто книгознавства (О. М. Ловягін). Інші -- що бібліографія допомагає всім наукам, на які має спиратися вчений у будь-якій галузі знання (М.М. Куфаєв).
Українські бібліографи у 20-ті рр. XXст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У журналі" Бібліологічні вісті" були надруковані статті польського дослідника Стефана Уртель - Верчинського, російського книгознавця М.М. Куфаєва. З цікавими оригінальними статтями теоретичного характеру виступив Юрій Олексійович Меженко. За його словами, українські бібліографи вживали термін "бібліографія" в розумінні "складання списків книжок"; а завдання бібліографії -- "максимально полегшити процеси розшукування й підбору книжки її споживачеві".
Ю.О. Меженко спробував відрізнити завдання "теоретичної бібліо -графії", тобто теоретичного пізнання, від завдань "практичної" української бібліографії. Він зауважив, що не хотів втручатися в дискусію, чи є бібліографія наукою, але все ж таки написав, що бібліографія належить до групи описових наукових дисциплін, таких, як зоологія і ботаніка.
У другій половині ХХ ст. термін "бібліографія" набуває декілька значень. Наприклад, у "Словнику книгознавчих термінів" Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна "бібліографія", з яких тільки два показані як застарілі.
Велике значення для впорядкування термінології мали тривалі і гарячі дискусії на сторінках спеціальних періодичних видань в 1950-1960 р.р, у яких активно брали участь учені, викладачі, бібліографи - практики. Обговорювалися багато теоретичних питань: визначення бібліографії, розмежування понять "бібліографія - діяльність"; "бібліографія" - одне або безліч бібліографічних посібників (покажчиків літератури); "бібліографія (діяльність) - бібліографічна наука". Підсумки цієї дискусії були закріплені в першому державному термінологічному стандарті 16448-70 "Библиография. Термины и определения" - з'явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремими термі - нами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна - "бібліографознавство" - для позначення науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність.
Термін "бібліографія" було закріплено за практичною діяльністю, спрямованою на створення бібліографічних посібників. Результати цієї діяльності пропонувалося називати термінами "'бібліографічний посібник" або "бібліографічна продукція" і уникати вживання терміна "бібліографія" у значенні "бібліографічний посібник'" чи "сукупність бібліографічних посібників". Отже, практичну діяльність бібліографа, її результати та її наукове пізнання пропонувалося називати різними термінами, що спонукало вчених замислюватися над тим, про що саме йдеться в тому чи іншому випадку, коли раніше вживався один термін -- "бібліографія".
Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0--77. „Библиография. Термины и определения". У другій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін "бібліографічна інформація" (хоча раніше він використовувався деякими бібліографознавцями, зокрема в Україні). Термін "бібліографія" визначався тут як "галузь науково-практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення до споживачів бібліографічної інформації з метою впливу на використання творів друку у суспільстві". Особливо підкреслювалося, що до обсягу поняття "бібліографія" не входить бібліографознавство -- наукова дисципліна, що вивчає та розробляє питання теорії, історії, методики та організації бібліографії.
Але у терміносистемі другої редакції стандарту на бібліографічну термінологію були певні суперечності чи неясності. Особливо помітним було таке: існування двох термінів для позначення практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення бібліографічної інформації до споживачів. Таке значення мав термін "бібліографія", як це видно з наданого вище визначення, і таке ж саме значення мав термін "бібліографічна робота" ("сукупність процесів бібліографування та бібліографічного обслуговування"). Тому пізніше, коли підійшов строк перегляду даного стандарту, було запропоновано замість термінів "бібліографія" та "бібліографічна робота" у значенні "практична діяльність з бібліографування та бібліографічного обслуговування" використовувати термін "бібліографічна діяльність". Новий стандарт одержав назву: ГОСТ 7.0--84. „Библиографическая деятельность. Основные термины и опреде- ления". Термін "бібліографія" у цьому стандарті вже не згадувався, тому що укладачі стандарту дійшли висновку, що він занадто дискусійний, що не дає можливості офіційним шляхом, через стандартизування термінології, усунути його полісемію. Щоправда, терміни "бібліографічний посібник" і "бібліографічна продукція" вже набули постійного, затвердженого у спеціальній літературі характеру, і для бібліографів використання замість них терміна "бібліографія" стало неприпустимим. Щодо значення "практична діяльність з підготовки та доведення до споживачів бібліографічної інформації", то тепер йому відповідав термін "бібліографічна діяльність".
Головним став термін ''бібліографічна діяльність", який визначався так: "Галузь інформаційної діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації" [7]. Але що таке "інформаційна діяльність"? У даному стандарті відповіді не було, її можна було знайти в підручнику О. П.Коршунова, де інформаційна діяльність визначається як "діяльність, спрямована на всебічне забезпечення (виявлення, задоволення та формування) інформаційних потреб, яка включає створення, обробку, зберігання, пошук і розповсюдження документально-фіксованої інформації і здійснюється у будь-яких цілях (науково - допоміжних, професійно-виробничих, освітніх, виховних та ін.), усіма суспільними інститутами в системі документальних комунікацій.
У 1994р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України - "ДСТУ 2392--94. Інформація та документація. Базові поняття". У ньому серед інших є і термін "бібліографія" з такою дефініцією: "Засоби ідентифікації, описування та упорядкування документів". [12] Без додаткових пояснень важко зрозуміти, що це означає. Можливо, мається на увазі, що бібліографія -- це така галузь діяльності, яка відзначається своїми особливими методами (засобами) пізнання документів, тобто увагу привернуто до методів і об'єкта, а не до результату діяльності (бібліографічної інформації). Визначення бібліографії як певної "методичної" галузі діяльності застосовувалося деякими вченими, і з ним можна було б погодитись, коли б це було чітко сказано.
У 1999 р. прийнятий міждержавний стандарт ГОСТ 7.0--99. "Информационно - библиотечная деятельность, библиография”, який замінив попередній ГОСТ 7.0--84. Визначення бібліографії тут таке: "Інформаційна інфраструктура, яка забезпечує підготовку, розповсюдження та використання бібліографічної інформації". При цьому "інформаційна інфраструктура" трактується так: " Сукупність інформа -ційних центрів, банків даних і знань, систем зв'язку, що забезпечують доступ споживачів до інформаційних ресурсів».[8] Інформаційний центр" визначений як: " організація, яка виконує функції відносно збору, аналі-тико - синтетичної обробки і поширення інформації ", а "інформаційні ресурси" -- як "сукупність даних, організованих для ефективного здобуття достовірної інформації".[8] Бібліографічна інформація тут, як йшлося, визначається як "інформація про документи, потрібна для їхньої ідентифікації та використання". Є тут і термін "бібліографічна діяльність": "область діяльності,яка направлена на задоволення потреб в бібліографічній інформації ". [8] Співвідношення між поняттями "бібліо-графія" та "бібліографічна діяльність" залишилося нез'ясованим.
Відомий бібліографознавець Ісаак Григорович Моргенштерн пояснює, що поняття "інфраструктура" позначає допоміжну щодо будь-якої галузі соціальної діяльності підсистему, що забезпечує функціонування даної галузі діяльності. Інформаційна інфраструктура -- це соціальна система, яка організує підготовку та функціонування соціальної інформації, а бібліографія -- її підсистема, що забезпечує підготовку та функціонування бібліографічної інформації. "Бібліографічну діяльність" він трактує як практичну частину бібліографії, крім якої до структури бібліографії входять бібліографознавство та інфраструктура бібліографії (допоміжні галузі діяльності, що забезпечують її функціонування: бібліографічна освіта, матеріально-технічна база бібліографічної діяльності, бібліографознавча література та інформаційно-бібліографічне забезпечення бібліографії). Ось так завершилося стандартизування бібліографічної термінології у XX столітті. Загалом воно було корисним для бібліографічної науки, сприяло утвердженню певної терміносистеми понять бібліографознавства. Проте, як свідчить досвід, ніякий стандарт не може раз і назавжди вирішити ті чи інші питання термінології, особливо такі, що потребують подальшого обговорення.
Становлення та розвиток національної бібліографії України. Зародження та розвиток бібліографії в Україні
Невід'ємною складовою інформаційних ресурсів України є національна бібліографія (НБ), яка відображає духовний, інтелектуальний та науковий потенціал держави. У зв'язку з завданнями кардинального вдосконалення інформаційного забезпечення сталого розвитку суспільства та державотворчих процесів в Україні (закони України “Про інформацію”, “Про наукову та науково-технічну діяльність”, “Про національну програму інформатизації України”) розвиток НБ набуває основоположного характеру. Без створення національної інформаційно - бібліографічної системи неможливе включення до світового інформаційного простору, визнання України на міжнародному рівні. В Україні, на відміну від інших країн, відсутня цілісна система посібників НБ, які дозволяли б представити в доступній формі національний репертуар рукописної та друкованої спадщини держави. Відсутні в Україні й комп'ютерні БД НБ, які надають можливість вести обмін інформацією у машиночитаній формі на міжнародному рівні.
Національна бібліографія (далі - НБ) пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ НБ; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.
З формуванням української нації зароджуються форми національної бібліографії за ознаками території, мови, змісту та національного походження автора. Списки «істинних» і «ложних» книг, описи монастирських, братських та приватних "бібліотек, бібліографічні матеріали на сторінках полемічних творів, реєстри книг, що призначалися на продаж, відображали твори за даними ознаками.
Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIX ст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX - на початку XX ст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.
Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького.
М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням «Покажчика нової української літератури» (1883 р.). До свого покажчика він включив переважно літературу українською мовою, що була надрукована будь-де, а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою.
Бібліографічні покажчики І.О. Левицького «Галицько-руська бібліографія XIX століття» та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» були видані Бібліографічною комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). До української книги (галицько-руської) Левицький відносив видання українською мовою (кириличною та латинською графікою без огляду на національність автора), а також твори, написані українцями, що вийшли на території України без огляду на мову (тобто польською, німецькою та іншими мовами). На відміну від О. Огоновського, який не включав до своїх покажчиків російськомовні видання М. Максимовича, Комаров та Левицький враховували історичну специфіку України, що була поділена між різними державами, і на території якої можна було друкуватися не лише українською, а й іншими мовами. Такий підхід Комарова та Левицького цілком логічно пов'язаний із поширеним культурологічним підходом до поняття національної книги та її тісним зв'язком із розвитком України у складі тих держав, де вона існувала. Заборона друкування українською мовою або обмеження у її використанні, закриття українських шкіл, блокування розвитку національного мистецтва, відсутність української академічної та вищої школи - все це супроводжувало українську культуру та освіту в XVIII -XIX ст. Українська інтелігенція була змушена писати російською, польською, німецькою та іншими мовами.
Традиції дослідження і розвитку української культури, науки, просвіти продовжувалися науковими та просвітницькими товариствами, зокрема НТШ у Львові, чия бібліографічна діяльність базувалася на ентузіазмі та патріотизмі української інтелігенції Наддністрянської України.
Чи не вперше питання української бібліографії як проблему порушує український учений і бібліограф Зенон Кузеля (1908), а проблему поточної української бібліографії -- бібліографічна комісія НТШ. У другій половині ХІХ ст. - а це час пробудження та культурного відродження багатьох європейських націй, позбавлених своєї державності, - у суспільстві сформувалася потреба організації авторитетних наукових товариств, які у подальшому могли б стати предтечею національних академій. Для українського народу в тогочасних умовах національно-культурних утисків винятково важливим було започаткування 1873 р. у Львові діяльності Товариства ім. Т. Шевченка, згодом Наукового товариства (НТШ), - по суті, прообразу Української Академії наук. До Першої світової війни НТШ стало безумовним і авторитетним лідером у розробці українознавчої тематики.
Протягом 70--90 pp. XIXст. формувалися складові частини національної української бібліографії. Завдяки зусиллям М.Ф. Комарова та І.О. Левицького було започатковано складання бібліографічного репертуару нової української книги. Одночасно робиться спроба налагодити поточний облік і оцінку української та українознавчої літератури -- книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо. На початку XXст. у працях Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького було закладено основи української бібліографії стародрукованої книги, робляться спроби визначити поняття «українська книга» для доби середньовіччя.
Основні етапи розвитку концепції національної бібліографії в Україні
На основі сучасних підходів до періодизації історії України, визначено і охарактеризовано основні чотири етапи розвитку концепції НБ України. Перший етап в розробці концепції НБ пов'язаний з періодом Української революції 1917-1920 рр.; другий - 1921-1931 рр.; третій - 1945-1948 рр.; четвертий - з початку 90-х років ХХ ст.
У 1917-1920 р.р. Україна вперше приступила до створення державної бібліографії, предметом вивчення якої стала саме україномовна книга незалежно від місця її видання та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Книжкової палати надало реального змісту “Закону про обов'язковий примірник”, завдяки чому було покладено початок формуванню фонду “Україніки”. Книжкова палата поставила завдання державної ваги - складання УБР (Український бібліографічний репертуар).
З організацією в Києві Української Академії наук, і особливо у 20-ті роки, лідерство в розробці проблеми українознавства перейшло від НТШ до ВУАН. Створення ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук) з бібліографічною комісією і ВБУ, Книжкової палати, державних видавництв та інших національних інституцій мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-30-х років ХХ ст.
У 20-ті роки ХХ ст. було поставлено важливе завдання - відображення у НБ безперервного розвитку української книжності від виникнення писемності до сьогодення. УБР визначався, як основна ділянка НБ, бібліографічна основа для вивчення розвитку й сучасного стану культури України в усіх її чинниках. УБР мав охопити рукописні та друковані матеріали, які виходили і виходять на території етнографічної України та поза її межами за такими принципами: на території етнографічної України - друковану та писану продукцію незалежно від мови та змісту; поза межами України: матеріали українською мовою незалежно від їхнього змісту; матеріали іншими мовами, які торкаються етнографічної території України та її населення, а також місць компактного проживання українців; твори авторів-українців, де б вони не жили. Були визначені головні завдання в галузі НБ: створення державної бібліографії УРСР з 1917 р. (це завдання покладалася на Книжкову палату); УБР; української бібліографії бібліографії; зведеного каталогу українознавчої літературі, періодики та цінних фондів бібліотек України. Для керівництва і координації цією роботою згідно з рішенням конференції в 1926 р. було створено спеціальну Бібліографічну комісію при ВУАН.
У 20-х - на початку 30-х років розгорнулася наукова дискусія, під час якої виявилося три основні підходи до створення НБ: територіально-етнічний (С. Маслов), національно-етнічний (НБУВ, М. Сагарда, С. Постернак), мовний (Ю. Меженко). В означений період УБР розглядався як складова частина міжнародного бібліографічного репертуару, що свідчить про розуміння глобального значення бібліографії, не обмеженої національними, державними та іншими бар'єрами. Ця ідея нині реалізується під егідою ЮНЕСКО в Міжнародній інформаційно-бібліографічній програмі УБО - Міжнародний МАРК (UВCIM), який розробила ІФЛА. На основі порівняльного аналізу концепцій 20-30-х років робиться висновок, що ближчою до завдань НБ, з огляду на повноту відображення інформаційних джерел, була концепція, висловлена в резолюції Першої конференції наукових бібліотек УРСР (1925) та в розробках ВБУ.
У 1931-1934 рр. після Першої Всеукраїнської бібліографічної наради в Києві (червень 1931 р.) здійснено розгром української школи бібліогра- фознавців. Як наслідок, було згорнуто українознавчу діяльність провідних установ України УКП, ВБУ і (Всенародної бібліотеки України) й Українського наукового інституту книгознавства (УНІКу) в галузі УБР, бібліотекознавства та книгознавства.
У контексті третього етапу розглядаються концептуальні положення щодо створення УБР у післявоєнний період, коли було зроблено спробу відновити ретроспективне бібліографування всіх українських книжок у хронологічних межах з 1798 по 1914 рр. УБР розглядався як комплекс окремих тем. Бібліографія книг українською мовою розглядалася як одна з перших тем, які складуть репертуар. Хронологічні рамки репертуару було визначено періодом 1798-1914 рр. На нараді ставилося завдання створення фонду “Українська колекція” і було визначено основні напрями роботи. Нарада 1945 р. відіграла значну роль в історії української бібліографії і книгознавства. Вона належала до тих наукових зустрічей, котрі могли стати поворотним пунктом в історії української бібліографії нового часу. Присвячена складанню бібліографії української книги 1798-1914 рр., нарада визначила цілком реальні й конкретні шляхи реалізації надзвичайно актуального плану складання наукового опису всіх книжок, виданих українською мовою за означений хронологічний період. Мова йшла про те, що українська нація, як про це свідчить і світовий досвід, повинна мати у своєму розпорядженні бібліографічні підсумки книжкової культури свого народу. Результатом наради стала творча праця над складанням робочої картотеки бібліографії книг українською мовою у академічних бібліотеках Києва та Львова. Але у 1948 р. робота над “Бібліографією української книги 1798-1914 рр.” (це офіційна назва теми) була припинена з ідеологічних причин.
Зазначається, що у 50-80-ті роки в основу бібліографічної роботи було покладено єдину систему поглядів, яка базувалася на територіально-державному принципі. Радянська система в умовах жорсткої централізації створила досконалу державну систему обліку всієї друкованої продукції, аналітико-синтетичної переробки інформації про неї, концентрації цієї інформації в серіальних “Літописах”, щорічниках, картотеках централізованої каталогізації Книжкової палати. В УРСР система державної бібліографії включала поточну, ретроспективні бібліографії, які будувалися за територіальним принципом та бібліографію екстеріорики (“Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності”), яка базувалася на змістовому і авторському принципах. Видання державної бібліографії представляли собою систему, яка охоплювала матеріали, видані на території республіки, незважаючи на тематику і мову. У виданнях державної бібліографії відображалася бібліографічна інформація практично про всі друковані видання, які виходили в Україні. Отже, поняття НБ фактично звужувалося до поточної обліково-реєстраційної бібліографії або взагалі виключалося із контексту розгляду його в теорії та практиці бібліографії. Такий підхід, очевидно, був зумовлений політичними реаліями того часу.
70--80-ті роки характеризувалися значною заідеологізованістю книговидавничої справи. Згори спускали вказівки щодо введення до бібліографічних посібників літератури, що видавалася, творів класиків марксизму-ленінізму, партійних документів, тощо, і повсякчас контро-лювали їхнє виконання. Все це мало належним чином відбиватися в планах випуску літератури усіх без винятку видавництв. Подібні твори в директивному порядку не просто вводили до тематичних планів видавництв, а й посилено контролювали на всіх етапах їхнього проходження партійний та ідеологічний апарат поза межами видавництва.
У середині 80-х років відбулися певні політичні зміни в державі, поширилися демократичні думки. Це відповідно відбивалося на змісті літератури, яка, в свою чергу, потрапила до тематичних планів видавництв.
Таким чином, можна відзначити, що 60--80-ті роки XX століття характеризувалися значним розвитком книговидавничої діяльності та поширенням книготорговельної мережі. Ці обставини сприяли формуван- ню та розвитку системи видавничої та книготорговельної бібліографії. Ця система була представлена перспективною, асортиментною та обліково-видавничою ланками бібліографічної інформації. Спостерігалася централізація книготорговельної мережі.
Подобные документы
Зародження наукових засад української національної біографії. Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні. Історико-бібліографічні дослідження української еміграції. Функції науково-дослідної комісії бібліотекознавства.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 06.01.2011Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.
шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010Аналіз наукових публікацій, присвячених складному і неоднозначному процесу встановлення та розвитку міждержавних відносин між Україною та Королівством Румунія у 1917-1920 рр. Характеристика та аналіз новітнього етапу досліджень розвитку цих взаємин.
статья [23,7 K], добавлен 17.08.2017"Діаспора" - термін, що вживається до українців, які живуть за межами України. Роздуми про походження цього терміну. Специфіка діаспорних груп, аналіз їх культурного розвитку. Сутність української діаспори як історичного і соціально-політичного явища.
контрольная работа [16,0 K], добавлен 23.09.2010Сутність дисидентства, історія його розвитку в авторитарних суспільствах. Зародження дисидентського руху в Україні, причини зростання антирадянських проявів. Арешти представників молодої творчої та наукової інтелігенції. Боротьба партії проти релігії.
реферат [51,1 K], добавлен 05.12.2012Колективізація сільського господарства. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. "Ножиці цін". Наслідки "непоганого врожаю" 1930 року для селянського сектора України. Голод 1932-1933 років на Україні. Наслідки голодомору 1932-1933 років.
реферат [38,9 K], добавлен 13.05.2007Вивчення особливостей зародження в Україні соціального прошарку промислової буржуазії. Характеристика буржуазних реформ першої половини XIX ст., які надавали всім станам суспільства однакові права. Значення купецького капіталу для розвитку промисловості.
контрольная работа [24,9 K], добавлен 26.09.2010Визначення основних передумов і аналіз об'єктивних причин жовтневої революції 1917 року. Характеристика політичних, військових і економічних обставин, що визначають неможливість переходу влади до буржуазії. Основа соціалістичного шляху розвитку Росії.
реферат [23,7 K], добавлен 17.12.2010Аналіз особливостей економічного розвитку України впродовж 1990-х років. Характеристика формування економічної еліти та сприйняття громадянами економічної діяльності. Визначено вплив економічних чинників на формування громадянського суспільства в Україні.
статья [21,7 K], добавлен 14.08.2017Характеристика отаманщини як явища у період української визвольної революції 1917-1920 років. Обмеженість суверенітету УСРР на початку 20-х років ХХ ст. Діяльність Українського таємного університету у Львові. Ініціатори створення дивізії "СС - Галичина".
контрольная работа [26,1 K], добавлен 13.06.2010
