Українська Народна Республіка доби Директорії (листопад 1918 – листопад 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

Економіко-правовий факультет

Кафедра державно-правових дисциплін

Контрольна робота

з курсу «Історія України»

на тему «Українська Народна Республіка доби Директорії (листопад 1918 - листопад 1920 рр.)»

Донецьк 2011

Зміст

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії

3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

Список використаної літератури

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

Ще з весни 1918 р. зростала хвиля робітничих страйків, влітку стали вибухати селянські повстання, особливо сильні на півдні, де вперше заявив про себе як керівник численних селянських загонів анархіст Нестор Махно. Спираючись на рішення різних українських партій, а також 2-го селянського та 2-го робітничого з'їздів, антигетьманська опозиція створила центр майбутнього повстання. На початку серпня 1918 р. він остаточно був сформований під назвою УНС (Український національний союз), очолив його Андрій Ніковський.

14 листопада 1918 р. УНС створив Директорію для керування протигетьманським повстанням.

До її складу увійшло п'ять осіб: В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швєць, О. Андріевський та А. Макаренко. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути знищена, а Гетьман є «поза законом». Директорія спиралася переважно на загони січових стрільців полковника Євгена Коновальця, до яких прибув Головний отаман Симон Петлюра. Під його прапори стали масово збиратися повстанці.

Гетьманський уряд не мав підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації.

14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу, але це було безрезультатно.

15 листопада виступом «усусів» з Білої Церкви розпочалося всенародне антигетьманське повстання. Воно тривало менше місяця і завершилося зреченням Скоропадського. Власне, доля повстання була визначена вже на третій день після блискучої перемоги військ Петлюри і Коновальця над гетьманцями під Мотовилівкою (18.11.1918 р). До повстанців стали переходити українські частини гетьманських військ, наприклад, Лубенський кінний полк полковника Ю. Отмарштайна, Запорізька дивізія полковника П. Болбочана; уперше відзначився ватажок селян-повстанців есер Никифор Григор'єв (Серветник), який зайняв Одесу, Миколаїв, Херсон, Олександрію, взяв під свій контроль майже всю Катеринославщину та Херсонщину. За таких умов дипломатичні заходи Директорії дали можливість нейтралізувати рештки німецьких військ, що залишалися у Києві біля гетьмана. Німці воліли повернутися «нах фатерлянд», аніж знову гинути на війні. Російські ж офіцери не були суттєвою перешкодою для повстанців.

Після овлодіння Києвом сюди з Вінниці урочисто переїхала Директорія (19 грудня 1918 р.), яка проголосила відновлення УНР, а трохи згодом і її законів. Тоді вже було відомі про проголошення «Західноукраїнської Республіки» (1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського), що піднесло Українську національну революцію на новий ступінь і поставило в реальну площину перспективу створення Соборної України.

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії

Ліквідація гетьманського уряду, парад повстанських військ у столиці України -- все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого злету. Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини.

Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони -- це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

26 грудня Директорія призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах так званого трудового принципу, який включав у себе кращі риси радянської і парламентської систем.

Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим -- робітництву і селянству».

УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію. А з інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам.

За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП, на якому були В. Винниченко й С. Петлюра і В. Чехівський, який очолював уряд УНР.

Голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів, а В. Винниченко, відкинув цю ідею. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у Києві чергову державну нараду..

Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними.

Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити владу і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до наступної сесії Трудового конгресу має бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу».

На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії прорадянських сил. Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.

Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.

3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

гетьманський повстання директорія радянський

Боротьба з більшовицькими військами була дуже тяжка. У Києві запанувала безнадійність. Почалася масова втеча інтелігенції за кордон.

23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Більшовики підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на більшовиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання парламенту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР-- Є. Петрушевич.

Радянські війська йшли на Україну без проголошення війни. Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено «радянський уряд України» і радянські війська йшли на «допомогу» цьому урядові.

Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого боку, і з лівого. Почалося «більшовичення» окремих груп. Перейшла на бік більшовиків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григорьєва. Перейшов на бік більшовиків анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила. Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії.

Директорія була безсила боротися з радянськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус Січових Стрільців, на чолі з полковником Є. Коновальцем.

На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західна Волинь (з травня 1919 p.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було однодумного ставлення до питання Української Держави. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах, які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі -- кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі -- східнім адміністративним кордоном Рівненського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціальна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародних угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв'язана конституційно. 7) Укладається військова конвенція.

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою полковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню.

7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: більшовики здали його без бою. Але перебування польської і української армій в Києві було недовгим: більшовики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьонного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі.

Польські частини відійшли за Збруч, а українські ще протягом місяця вели бої з більшовицькими військами.

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії».

12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Острог до впаду Горині в Прип`ять. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир`я.

Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч. 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь -- радянській Роси. Доля Галичини не була вирішена. 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Так з 1921 року нібито зліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина -- під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття -- під чеською, з 1921 року Наддніпрянська Україна -- під російсько-радянською та польською, з 1923 року Галичина -- під польською.

Ризький договір закінчив героїчну добу Визвольних Змагань, боротьби за волю України за державу, за національні права. Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду і волю». Дуже багато крови пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих своїх синів приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався.

Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вже Україна остаточно переможена, знищена, що її «немає й не буде», -- але минає час, і вона виходила знову на історичний кін оновлена й жива.

Список використаної літератури

1. Бабий Б. М., История государства и права Украинской ССР -- К., 1976.

2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки / Навч. посіб. для студ. - Ніжин, 1994.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Навч. пос. для вузів / За ред. Л. Мельника. - К., 1991-1993.

4. Мицик Ю. А., Власов В.С., Історія України: з 1914 р. до наших днів: посіб. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. - Ч. 3. - 230 с.

5. Рибалко В. А., Історія держави І права України: Навчально-методичний посібник - Донецьк: ДонНУ, 2008. - 236 с.

6. Мережа Інтернет.

Размещено на Allbest.ru