Вадим Архипович Дядиченко (1909-1973) - історик України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ВАДИМ АРХИПОВИЧ ДЯДИЧЕНКО (1909-1973) - ІСТОРИК УКРАЇНИ

БЛИЗНЯК Микола Богданович

УДК 930.1 (477)

07.00.06. - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Дніпропетровськ - 2006

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історіографічна ситуація, що склалась в Україні з 1991р., дала можливість розвивати нові напрямки наукових досліджень. Вчені отримали доступ до “спецхранів” архівів, бібліотек та музеїв. Історія як наука з часу проголошення Україною незалежності звільнилась від запрограмованості та залежності від партійного контролю, її цензурної опіки, що десятиліттями стояли на заваді реалізації правдивого обличчя українського минулого. Поряд з тим, сьогодні необхідно врахувати здобутки української радянської історіографії, розвиток якої великою мірою завдячує талановитим і неординарним особистостям. Вітчизняні історики зробили значний внесок у розвиток національної історичної думки та заклали її підвалини. Однак окремі проблеми вимагають перегляду позицій попередників, їх критичного осмислення.

Незаперечною постає в даному ракурсі роль особи в історії як її творця з одного боку та її дослідника - з іншого. Справедливими і доречними в цьому сенсі стали роздуми професора І.Ф. Ковальової “науку історії створюють саме її адепти, люди, яких відрізняє від всіх інших самовідданість служіння обраній меті” Ковальова І. Ф. Про роль особистості в науці // Історія і особистість історика. Зб. наук. праць, присвячених ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько. - Дніпропетровськ: НГУ, 2004. - С.23. З цілої плеяди українських радянських істориків 1930-х - початку 1970-х рр. виділяється один з видних її представників, дослідник історії України другої половини XVII - XVIII ст. - Вадим Архипович Дядиченко (1909-1973). Дослідження наукової, педагогічної та громадської діяльності вченого дозволить розкрити особливості національного історіографічного процесу середини ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація пов'язана з науково-дослідницькою роботою з напрямку “Актуальні проблеми української історії та історіографії модерної доби”, яка проводиться кафедрою історії національного університету “Острозька академія”, а також відповідає його навчальним програмам.

Мета дослідження полягає у комплексному і систематичному дослідженні та реконструкції життєвого шляху і наукової діяльності В.А. Дядиченка як історика України.

Досягнення окресленої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

* відтворити головні етапи життєвого шляху та наукової творчості історика, включаючи його педагогічну працю у вузах України, творчі взаємини та громадську діяльність;

* скласти якнайповнішу бібліографію наукових та науково-популярних праць історика;

* визначити внесок науковця в українську історіографію другої половини 1930-х - початку 1970-х рр.;

* дослідити внесок історика у розвиток окремих спеціальних історичних дисциплін;

* охарактеризувати джерельну базу праць історика.

Об'єктом дослідження є життєвий шлях історика Вадима Архиповича Дядиченка, його творча спадщина та її місце в сучасній історіографії.

Предметом дослідження - є процес становлення В.А. Дядиченка як історика України середини 1920-х - початку 1970-х рр.

Хронологічні рамки дисертації зумовлені роками життя і наукової творчості В.А. Дядиченка, тому обмежуються 1909-1973рр.

Наукова новизна результатів, отриманих автором дисертаційної роботи, полягає в такому:

- з'ясовано історію вивчення проблеми і систематизовано джерельну базу за темою дисертації;

- введено до наукового обігу комплекс архівних (окремі з яких були раніше невідомі) і опублікованих джерел;

- відтворено головні етапи життя і наукової творчості В.А. Дядиченка;

- створено бібліографію праць вченого;

- досліджено наукові контакти В. Дядиченка з науковими і громадськими діячами України та Росії, віднайдено іконографічні джерела, що їх відтворюють.

Практичне значення роботи полягає у тому, що основні її положення можуть бути використані при написанні історіографічних праць; при укладанні біографічних та бібліографічних довідників. Фактичний матеріал дисертації може послугувати для створення навчальних посібників, лекційних курсів з історіографії.

Особистий внесок здобувача у розробку теми дослідження полягає в проведенні вперше докладного аналізу всього комплексу наукових праць В.А. Дядиченка та виявлених архівних документів про нього, в обґрунтуванні висновків про значення наукової та громадської діяльності вченого.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження висвітлено на VIII, IX і ХІ Днях науки Національного університету “Острозька академія” (щорічні наукові викладацько-студентські конференції) (травень 2003, травень 2004, травень 2006), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 40-річчю журналу “Український історик” (Острог, травень 2003), ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, вересень 2003), наукових читаннях “Україна модерна і сучасна (історія, історіографія та джерелознавство)”, присвячених ювілею професора Г.К. Швидько (Дніпропетровськ, 2005).

Структура дисертації відповідає поставленій меті та основним завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків (“Бібліографія праць професора Вадима Архиповича Дядиченка”, “Календарний план роботи В. Дядиченка над дисертацією “Народне повстання 1702-1703 рр. проти польської шляхти на Правобережній Україні на чолі з Семеном Палієм”, п'ять фото В. Дядиченка різного часу). Загальний обсяг становить 215 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано зв'язок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання, об'єкт та предмет дослідження, хронологічні рамки, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача, подано апробацію результатів та структуру дослідження.

Перший розділ - “Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дисертації” складається із трьох параграфів “Теоретико-методологічні засади праці”, “Історіографія проблеми”, “Джерельна база дослідження”.

У підрозділі 1.1 відзначено головні особливості теоретико-методологічних засад біоісторіографічних досліджень. Для створення історичного портрету використано методи, які притаманні історіографії, та методи джерелознавства, залучення яких максимально наближає до відтворення історичної дійсності. В такому історичному портреті мають місце дві особистості - постать зображуваної особи та постать дослідника Александров В.Б. Исторический портрет и его функции в историческом познании // Биография как вид исторического исследования: Сб. науч. трудов. - Тверь: ТГУ, 1993. - С.6. Варто відзначити і про вплив одного історика на іншого Нєчкина М.В. Историографическое изучение исторических работ // Биография как вид исторического исследования: Сб. науч. трудов. - Тверь: ТГУ, 1993. - С. 20.. Враховуючи вищесказане, в роботі було зроблено спробу з'ясувати значення оточення вченого на його наукові вподобання та зацікавлення, на підсумки наукових праць.

При дослідженні постаті історика в роботі враховано і вплив суспільно-політичного розвитку держави на творчість ученого. Адже, як справедливо відзначив А.В. Санцевич, “біографія дослідника являє значний інтерес в контексті суспільно-політичного життя, оскільки саме цей учений виконує найважливішу функцію поширення історичного досвіду серед своїх сучасників” Санцевич А.В. Місце біографії історика в історіографічному дослідженні // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип.1: на пошану професора Миколи Павловича Ковальського. - Дніпропетровськ: Вид-во Промінь, 1997. - С.347. .

Актуальним стало використання здобутків таких дисциплін, як психологія творчості, соціальна психологія науки, адже мотивація наукової творчості, способу життя дослідника, його емоцій забезпечує “гармонійний синтез науково-логічного і особистісно-психологічного рівнів біографії” Карцев В.П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. - М., 1984. - С.182..Поєднання основних методів вищеозначених наук робить можливим створення об'єктивної і якісної біографії.

Використані в даному дослідженні методи визначили базові принципи наукового пізнання. Застосовані дослідницькі методи: порівняльно-історичний, класифікації та систематизації, періодизації, хронологічний та ретроспективний.

У підрозділі 1.2 здійснено аналіз стану наукової розробки питання про діяльність В. Дядиченка як історика України у вітчизняній та діаспорній історіографії. Постать Вадима Архиповича Дядиченка, як дослідника минулого України, в українській історіографії не знайшла свого всебічного і цілісного відображення.

З 1944 р. з'являються рецензії на праці історика, першою з яких стала рецензія В.Пічети Пичета В. “Наукові записки”. Кн.І. Видавництво Академії наук УРСР. 1943. 232 стор. // Исторический журнал. 1944. - С.99-101.. У подальшому до наукових експертиз студій вченого вдалися українські та російські історики - А. Ткач, В. Романовський, К. Софроненко, В. Голобуцький Ткач А. [Рец. на кн.:] В.А. Дядиченко, Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. Вид-во АН УРСР, К., 1959, 532с. // Радянське право. - 1960. - №1. - С.142-145; Романовський В.О. [Рец. на кн.:] В.А. Дядиченко Очерки общественно-политического строя Левобережной Украины конца XVII - начала XVIII в. -К., 1959. -532с. // История СССР. - 1960. №6. - С. 162-167; Софроненко К.А. [Рец. на кн.:] В.А. Дядиченко. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. Издание Академии наук УССР, Киев, 1959. 531 стр. // Вестник Московського университета. Серия Х: Право. - 1960. - №2. - С.73-76; Голобуцький В.О. Нова праця з історії України // УІЖ. - 1959. - №6. -С.148-150. , які відзначили високий науковий рівень праць В. Дядиченка.

Перші публікації, присвячені безпосередньо біографічним сторінкам та науковій діяльності В. Дядиченка, з'явилися зусиллям істориків з української діаспори у повоєнний час. Дядиченко Вадим // Енциклопедія Українознавства. - К., 1994. - Т.2.- С.615л. Досить детально проаналізував наукові праці В. Дядиченка, присвячені історії Гетьманщини, О. Оглоблин Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. - Ню-Йорк, 1963. - 87 с.. Автором окремих статей в енциклопедичних та довідкових виданнях про В. Дядиченка став С. Білокінь Білокінь С. Дядиченко Вадим Архипович // Вчені Інституту історії України. Біобібліографічний довідник. Серія: Українські історики. - К.,1998. - Вип.1. - С.93-94; Білокінь С. Дядиченко Вадим Архипович // Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. загальноосвіт. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р.Шуста. - 2-ге вид., доопр. і доповн. - К.: Генеза, 2002. - С. 50; Білокінь С. Дядиченко Вадим Архипович // Українські історики ХХ століття. Біобібліографічний довідник. Серія: Українські історики / Редкол.:В.А. Смолій (гол. ред.), В.М. Даниленко, С.Л. Юсов. - К., 2004. - С. 109-110; Герасименко Н.О. Дядиченко Вадим Архипович // Енциклопедія історії України. - К.: Наук. думка, 2005. - С.523..

Доробок історика, присвячений темі Полтавської битви, був високо оцінений його учнем Г. Сергієнком як “змістовні розвідки з питань української історіографії Полтавської битви” Сергієнко Г.Я. Видання до 250-річчя Полтавської битви // УІЖ. - 1961. - № 5. - С.128..

У 1940 р. В. Дядиченко захистив кандидатську дисертацію на тему “Семен Палій”. Його перша наукова робота, яка мала назву “Народне повстання 1702-1703рр. проти шляхетської Польщі на чолі з Семеном Палієм”, загинула Комаренко Н.В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917-1937рр.). - К., 1973. - С.96-97.

У 1943 р. спільними зусиллями істориків Інституту історії було підготовлено “Нариси з історії України”. Один із розділів був написаний Вадимом Архиповичем. “Нариси” були піддані різкій критиці в радянській історіографії повоєнного часу як такі, що не були позбавлені “недоліків” Санцевич А.В., Комаренко Н.В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР 1936-1986 гг. / Под ред. Ю.Ю. Кондуфора. - К.: Наук. думка, 1986.- С.113. .

В працях І. Верби розкрито співпрацю проф. О. Оглоблина, проф. Н. Полонської-Василенко і тоді ще аспіранта В. Дядиченка. Верба І. Олександр Петрович Оглоблин: життя і праця в Україні. До 100-річчя від дня народження. - К., 1999. - 231 c.; Верба І.В. Життя і творчість Н.Д. Полонської-Василенко (1884-1973). - К., 2000. - 339с.

Бібліографічні та біобібліографічні покажчики та довідники, використані у дисертації сприяли полегшенню евристичної діяльності В.А. Дядиченка Бібліографія основних видань Інституту історії України НАН України 1936 - 2001 / Укл. І.С. Азарх, Л.Я. Муха. - К., 2002. - 161с.; Видання академії наук УРСР (1919-1967). Суспільні науки: Бібліографічний покажчик / Укл. П.Ю. Висоцька, О.В. Бистряков, О.А. Євдокименко та ін.; Відп. ред. М.М. Онопрієнко. - К.: Наук. думка, 1969. - 650с.; Покажчик праць, опублікованих науковими співробітниками Інституту історії (1956-1967). - К.: Наук. думка, 1969. - 295с.; Український історичний журнал (1957-1966): Систематичний покажчик / Укл. Л.Д. Вітрук, Т.М. Шелюх. - К.: Наук. думка, 1968. - 233с.; Український історичний журнал: Систематичний покажчик 1967-1976 / Укл. І.М. Данилова, Є.Г. Кузнєцова. - К.: Наук. думка, 1982. - 315с.;Учені вузів Української РСР / Ред. Дашківська Л.А., Милоцька Н.А., Сафоненко В.С. та ін. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1968. - 516с. .

В монографіях І. Ладивіра Ладивір І.І. Вклад вчених АН УРСР у перемогу над фашистською Німеччиною. - К.: Наук. думка, 1970. - 175с.-С.23, А. Санцевича Санцевич А. Інститут історії України Національної Академії наук України: історіографічний нарис (До 60-річчя установи). - К., 1998. - 130с розкрито наукову діяльність В. Дядиченка в роки війни, охарактеризовано доробок вченого. До аналізу шкільних підручників за авторством В. Дядиченка, Ф. Лося та Є. Спицького звернувся американський історик С. Величенко Velychenko S. Shaping identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish accounts of Ukrainian history 1914-1991. - 266р.. Наукова спадщина В. Дядиченка привернула увагу сучасних істориків, серед яких І. Колесник Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII - початок ХХ століття). - К.: Генеза, 2000. - С. 87, 101, 105., Я. Калакура Калакура Я. Українська історіографія. - К.: Генеза, 2004.-С.342, 370 та ін. та ін.

Важливе місце в історіографії розглядуваної проблеми посіли публікації в “Українському історичному журналі”. Це окремі повідомлення про наукові заходи, ювілеї, обговорення наукових проектів та ін.

У підрозділі 1.3 розглядаються основні проблеми джерельної бази дослідження, охарактеризовано історичні документи, на основі яких побудована робота.

До написання роботи було залучено три типи історичних джерел: писемні, усні, фотодокументи. Основним комплексом джерел виявились оповідні (наративні) письмові джерела. Доцільно провести їх класифікацію наступним чином: документи, що відклались у результаті службової діяльності; монографії, статті (наукового та науково-популярного характеру), рецензії В. Дядиченка; машинописи праць та підготовчі матеріали до них; рецензії на праці історика; епістолярна спадщина вченого; праці, що репрезентують біографію вченого.

Одне з важливих місць в роботі посіли опубліковані документи Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. документів і матеріалів. - К.: Наук. думка, 1994. - 559с.; Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936-1941). - К.: Ін-т історії України НАН України, 2001.-210с.. Продовженням цієї збірки документів стала публікація у двох частинах збірника документів і матеріалів “У лещатах тоталітаризму ...” Інститут історії України НАН України (1936-1956рр.): Зб. документів і матеріалів. У двох частинах. Ч.1:1936-1944рр. / Упоряд. Р.Я. Пиріг, Т.Т. Грищенко, В.М. Мазур, О.С. Рубльов. - К., 2001. -145с. Інститут історії України НАН України (1936-1956рр.): Зб. документів і матеріалів. У двох частинах. Ч.2:1944-1956 рр. / Упоряд. Р.Я. Пиріг, Т.Т. Грищенко, В.М. Мазур, О.С. Рубльов. - К., 2001. -245с. Важливим джерелом для створення дослідження автор вважає особову справу проф. В.А. Дядиченка з Наукового архіву Інституту історії України НАН України - Ф.1. Інститут історії. - Оп.1-Л. Особовий склад Інституту історії.- Од. зб. 900. Особова справа В.А. Дядиченка.. Тут же представлено світлини різного часу і місця (Чернігів, Полтава, Київ, Крим).

Документи Державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) відображають студентські роки майбутнього вченого. Збереглись, зокрема, і фотодокументи. ДАЧО.- Ф. Р-608. Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка. -Оп.1;2

Поодинокі історичні документи, що відображають викладацьку діяльність Вадима Архиповича в Миколаївському інституті народної освіти, зберігаються до сьогодні в Державному архіві Миколаївської області (ДАМО). ДАМО. - Ф. Р.993. Миколаївський державний педагогічний інститут ім. В.Г. Белінського.Оп.1. Матеріали за 1920-1941рр.

В науковому архіві Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка зберігається особова справа В.А. Дядиченка. Ці документи дозволяють всебічніше відтворити викладацьку діяльність вченого.Науковий архів Національного університету ім. Т.Г. Шевченка.- Ф. Професорсько-викладацький склад Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. - 1973. - 28. Особова справа Дядиченка Вадима Архиповича.

Своєрідне доповнення і продовження попередніх архівних документів становить фонд історичного факультету Київського університету Державний архів м. Києва.-Ф. Р-1246. Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Міністерство вищої освіти УРСР. .

Збереглись оригінальні документи, що дозволяють розкрити наукову діяльність В. Дядиченка, в Інституті Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського Відділ Рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України.

- Ф. 42. Полонська-Василенко. №1; №2-4; №5; №7;№8. .

Архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) висвітлюють маловідомі сторінки співпраці В. Дядиченка з видатним українським істориком О. Оглоблиним Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО).

- Ф.3561. Особистий фонд професора Олександра Петровича Оглоблина..

В Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) віднайдено ряд протоколів засідань та постанов Президії УАМЛІН за 1935-1936 рр. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. ЦККПУ. - Оп.7;Оп.20;Оп.23.

У відділі Рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України у фонді одного з українських літераторів М.Г. Кошарнівського зберігається епістолярна спадщина, яка свідчить про наукові контакти обох вчених Відділ Рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. - Ф.154. Фонд М.Г. Кошарнівського.- Ф.154. Кошарнівський Микола Григорович. 15 не пронумерованих листів В. Дядиченка до М. Кошарнівського (1966-1972)..

Спогади таких вчених як В.В. Панашенко, І.Л. Бутича, Г.С. Сергієнка, С.О. Шмідта допомогли вирішити окремі проблеми.

Отже, комплекс джерел, залучений до написання дисертації, відрізняється вірогідністю і репрезентативністю, що дозволило виконати поставлені завдання.

У другому розділі “Життєвий і творчий шлях Вадима Архиповича Дядиченка” досліджується біографія історика, його праця на ниві науки та педагогічна і громадська діяльність. У підрозділі 2.1 “Студентські роки Вадима Дядиченка” відображено його юнацькі роки та час навчання в Чернігівському інституті народної освіти (ЧІНО). Народився Вадим Дядиченко 30 травня 1909р. в м. Чернігові в сім'ї службовців. У 1925р. він вступив до Інституту народної освіти в Чернігові і був зарахований студентом першого курсу факультету соціального виховання (“соцвих”) цього навчального закладу ДАЧО.- Ф. Р-608. Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка. -Оп.1.-Од. зб. 1699. Особова справа Дядиченка Вадима Архиповича. Студент. - А.3. .

Під час навчання на першому курсі, незважаючи на значну кількість різноманітних зобов'язань, В.Дядиченко працював в Окружній книгозбірні до часу його звільнення з цієї посади 15 жовтня 1926р. ДАЧО.- Ф. Р-608. Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка. -Оп.1.-Од. зб. 1699. Особова справа Дядиченка Вадима Архиповича. Студент. - А.4. Одночасно студент працював над темою “Промисловість та робітничий клас [України та Росії. - М.Б.] у першій половині ХІХ ст.” Починаючи з ранніх студентських років, В. Дядиченко опанував ази архівної евристики, принципи наукової критики архівних документів та впровадження їх до наукового обігу.

Після завершення третього курсу Вадим Дядиченко брав участь у роботі “Семінару підвищеного типу з історії Росії та України”, що відображено в його характеристиці за підписом лектора ЧІНО В. ЩербаковаТам само. - Од. зб. 567. Протоколи і виписки з протоколів засідань управління історичного семінару підвищеного типу ЧІНО, заяви і списки про зарахування їх на семінари підвищеного типу. 1929 р.-А.29. Юнацькі та студентські роки Вадима Архиповича Дядиченка, що пройшли в Чернігові, стали часом його наполегливої фахової підготовки. Важливу роль у цьому відіграли його наставники, авторитетні історики - В.В. Дубровський, П.К. Федоренко, В.К. Щербаков та ін.

У другому підрозділі “Миколаївський період викладацької праці: 1929-1935 рр.” подано окремі аспекти педагогічної діяльності історика в Миколаївському педінституті. З жовтня 1929 р. Вадим Архипович обійняв посаду доцента Миколаївського педінститутуНауковий архів Інституту історії України НАН України.- Ф.1. Інститут історії. - Оп.1-Л. Особовий склад Інституту історії.- Од. зб. 900. Особова справа В.А. Дядиченка. -А.27зв.. В цей час кафедрою історії в інституті керував В. Фесенко. На даний період припадає становлення В. Дядиченка як педагога. Історик в таких скрутних умовах поряд з педагогічною працею не полишав дослідницької. Прагнення до наукової праці привели В. Дядиченка пізніше до Києва, з яким пов'язаний його подальший життєвий і творчий шлях.

Третій підрозділ дисертації “Науково-педагогічна та громадська праця в академічних та університетських установах (1935-1973рр.)” розкриває один з найвагоміших періодів з біографії та наукової діяльності вченого. З 1935р. В. Дядиченко переїхав до м. Києва. З цього часу його діяльність включає активну працю в академічній установі - Інституті історії України АН УРСР та викладацьку діяльність в Київському державному університеті.

Перший 1935-1936 навчальний рік Вадим Архипович працював успішно - “активно велася в Інституті історії підготовка асистентів (аспірантів), які виконували учбові плани першого року навчання на “відмінно” (В.А. Дядиченко, В.Н. Котов, Ф.Є. Лось) ...” Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936-1941). - К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. - С.7.. Поряд з тим, від асистентів вимагалось опрацювання високоякісних дисертаційних досліджень. Дана праця поєднувалась з дидактичною та громадською роботою. Проблема кадрів історичної науки вирішувалась з допомогою молодого покоління та партійних функціонерів. З 1936р. історик обійняв посаду доцента Київського університету ім. Т.Г. Шевченка на кафедрі історії Української РСР. Вже в повоєнний час Вадим Архипович працював на кафедрі архівознавства і спеціальних історичних дисциплін. Про викладацьку працю історика на кафедрі архівознавства і допоміжних історичних дисциплін згодом згадував сучасний історик, проф. Я. Калакура “завідувачу [В.І. Стрельському - М.Б.] в тих складних умовах, коли не вистачало викладацьких кадрів, вдалося залучити до навчального процесу і викладання професійно-орієнтованих дисциплін як вже відомих авторитетених і досвідчених викладачів А. Введенського, А. Грінберга, так і молодих педагогів: М. Варшавчика, С. Яковлєва, В. Дядиченка та ін.” Калакура Я. Будівничий історико-архівної школи Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Проблеми архівознавства і джерелознавства. Зб. наук. праць до 90-річчя від дня народження професора В.І. Стрельського. - К., 2001. - С.42-43.

В університеті Вадим Архипович читав курси лекцій “Джерелознавство історії Української РСР”, “Українська історіографія”, “Палеографія” та спецкурс, присвячений національно-возвольній війні українців середини XVII ст. під назвою “Визвольна війна 1648-1654рр. і возз'єднання України з Росією”Науковий архів Національного університету ім. Т.Г. Шевченка.- Ф. Професорсько-викладацький склад Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. - 1973. - 28. Особова справа Дядиченка Вадима Архиповича.-А.5. . В. Дядиченко підготував близько п'яти кандидатів історичних наук, імена окремих з яких вдалось з'ясувати. Серед них назвемо В.В. Панашенко, Г.Я. Сергієнка, Л.А. Проценко.

З початку своєї наукової діяльності дослідник активно працював над проблемами історії України cередини XVII - XVIII ст. Під час написання В. Дядиченком праці “Семен Палій” він отримував наукові поради проф. О.Оглоблина. Отже, працюючи в колективі провідних учених України, серед яких М.Н. Петровський, О.П. Оглоблин, С.В. Юшков (1888-1973), Н.Д. Полонська-Василенко молодий історик постійно зростав в науковому плані, переймав їх кращий досвід, дослідницьку методику і хист. Захист кандидатської дисертації В.А. Дядиченка на тему “Семен Палій” відбувся 17 червня 1940р. В 1942р. він видав поза межами України брошуру “Семен Палій” Дядиченко В. Семен Палій: Наші великі предки. - Саратов: Укрвидав при ЦК КП(б)У, 1942..

У 1940р., після отримання наукового ступеня кандидата історичних наук, В. Дядиченко обійняв посаду старшого наукового співробітника Інституту історії. З 18 серпня 1944 р. рішенням Президіуму Академії наук В. Дядиченко був затверджений членом вченої ради Інституту історії України АН УРСР, хоча під час війни, в евакуації, він брав активну участь в роботі вченої ради.

Одним з важливих аспектів наукового життя дослідника напередодні війни стала його участь у “Комісії для розробки питань зі складання “Історії міста Києва” при Інституті історії України АН УРСР. Ініціативу в науковому дослідженні історії столиці України виявила Н. Полонська-Василенко. Праця В. Дядиченка передбачалась у секції “Київ другої половини XVII і XVIII ст.” Відділ Рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України. - Ф. 42. Полонська-Василенко №2-4 Протоколи засідань комісії історії м. Києва 28. ІІ. - 22. VI. 1941

З початком війни В. Дядиченко у липні 1941р. був мобілізований до лав Червоної Армії. Однак вже згодом історик був направлений до м. Уфи для продовження наукової діяльності. Під час війни він разом з іншими науковцями Інституту активно займався науковою роботою, збагачуючи українську історіографію і заповнюючи окремі лакуни з історії України XVII-XVIII ст.

З березня 1944р. Академія наук УРСР переїхала до Києва. Після очевидного наближення кінця війни, в травні 1944р. було розглянуто “суттєві негативи” роботи Інституту у воєнний час. До істотних її недоліків віднесено недостатню антинімецьку загостреність робіт науковців, зокрема йшлося про те, що “в статтях, написаних ... Дядиченком “Боротьба українського народу проти шведських інтервентів (1708-1709рр.)” ... жодного слова проти німців” Інститут історії України НАН України (1936-1956рр.): Зб. документів і матеріалів. У двох частинах. Ч.2:1944-1956 рр. / Упоряд. Р.Я. Пиріг, Т.Т. Грищенко, В.М. Мазур, О.С. Рубльов. - К., 2001. -С.135. Отже, вченому довелось узгоджувати власні погляди на минуле з вимогами партійного керівництва.

У 1948р. В. Дядиченко як авторитетного науковця було призначено на відповідальну посаду виконувача обов'язків завідувача відділу історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР. Цю посаду вчений обіймав до 1955р. В цей час В. Дядиченко вступив до докторантури. Протягом 1961-1963рр., вже після захисту докторської дисертації, він працював завідувачем відділу історії феодалізму. В 1964-1966 рр. науковець завідував відділом історії досоціалістичних формацій. Вже з 1966р. В. Дядиченко знову повернувся до праці на посаді заввідділу історії феодалізму Науковий архів Інституту історії України НАН України. - Ф.1. Інститут історії. - Оп.1-Л. Особовий склад Інституту історії. - Од. зб. 900. Особова справа В.А. Дядиченка.-А.109.

Перші повоєнні роки стали складним періодом в діяльності історика. Так, 29 серпня 1947р. вийшла “Постанова ЦК КП(б)У про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”, в якій науковці Інституту були звинувачені у тому, що за 13 років діяльності не було створено жодної “науково витриманої, марксистсько-ленінської “Історії України” Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. документів і матеріалів. - К.: Наук. думка, 1994.-С.291. В цей час після активних переговорів з московськими істориками було складено план-проспект короткого курсу історії України. В. Дядиченко в грудні 1947р. активно працював над написанням VIII і ІХ розділів короткого курсу історії України.

До ювілею так званого “возз'єднання” України з Росією, що помпезно святкувався в СРСР, підготовка проходила заздалегідь. У розпорядженні по Інституту історії в 1952р. читаємо таке: “для складання проекту тезів до 300-річчя возз'єднання України з Росією скласти комісію в такому складі: Дядиченко, Гуслистий, Полухін ... Зобов'язати згадану комісію закінчити складання проекту тезів обсягом один друкований аркуш протягом десяти днів - до 4 вересня [1952]” Науковий архів Інституту історії України НАН України.- Ф.1. - Оп.1.-Од. зб. 345. План науково-дослідної роботи Інституту історії АН УРСР на 1952 р.. Отже, даний документ базувався на добровільно-примусовій ініціативі українських істориків з наступним редагуванням “московських бояр”.

В. Дядиченко підготував низку “ювілейних” праць. Дослідницькому перу історика належать окремі розділи (VIII, IX), що охоплюють період кінця XVII-XVIIIcт., виданої в 1953р. “Історії Української РСР”, де він одночасно виступив редактором тому.

Докторська дисертація В. Дядиченка “Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст.” побачила світ у Києві в 1959р. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К., 1959. - 532с. Наступного 1960 року, 21 жовтня, Вадим Архипович захистив цю монографію як докторську дисертацію. Знаменно, що офіційними опонентами виступили провідні українські та російські історики того часу - академік І.П. Крип'якевич (1886-1967, Львів), О.К. Касименко (1905-1971, Київ), Л.Г. Безкровний (Москва), А.О. Введенський (1891-1965, Київ) і К.О. Софроненко (Москва). Неофіційними опонентами на захисті стали колеги і давні друзі науковця Ф.Є. Лось та М.І. Марченко. Через два роки після захисту докторської дисертації В. Дядиченко заслужено отримав професорське звання.

В. Дядиченко був талановитим педагогом і методистом. На початку 1960-х рр. у співавторстві він написав університетські програми для вивчення історії України. Відомі методичні вказівки (вузівського призначення) до вивчення курсу з історії УРСР. В. Дядиченко брав участь у написанні шкільних підручників з історії України для 7-8 класів.

З 20 січня 1970 р. науковця рекомендовано членом редакційної ради “Радянська школа” як представника від Інституту історії. Особлива активність історика в громадській праці припадає на середину 1960-х рр. В 1966р. він взяв участь в роботі Київського товариства охорони пам'ятників культури. В. Дядиченко став активним учасником громадського руху за увічнення історії запорозького козацтва, що розгорнувся починаючи з 1950-х рр.

Вчений належав до української інтелігенції, що своє виховання отримала в радянський час. Тому комуністичні ідеали залишались для нього визначальними. Проте не варто заперечувати його самовіддану працю на ниві української історичної науки. Посада завідувача відділу доби феодалізму Інституту історії змушувала його працювати в окреслених рамках. Отже, вченого за поділом істориків комуністичної доби на умовні розряди можна віднести до “науковців, які з симпатією або нейтрально ставились до режиму, щиро вірили в те, що зможуть принести максимальну користь історичній науці саме в його рамках. Вони не стільки пристосовувались, скільки органічно приймали радянську систему” Яремчук В. Історики радянської України і влада: форми позиціонування // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. Вип.4: Зб. на пошану професора Миколи Павловича Ковальського. - Острог, 2004. - С. 35.

24 серпня 1973р. після тривалої хвороби В. Дядиченко помер. Багатогранна діяльність вченого посіла почесне місце в історії української історичної науки. Дослідник залишив у науковому спадку близько 200 наукових і науково-популярних праць.

Третій розділ “Проблеми історії України другої половини XVII - XVIII ст. у працях В.А. Дядиченка” розкриває головні напрямки наукових досліджень, які розробляв історик. Історія України другої половини XVII - XVIII ст. зайняла центральне місце в творчому доробку проф. В.А. Дядиченка. Зацікавлення даним періодом з історії України, глибоке його вивчення і науковий аналіз з подальшою апробацією у вигляді наукових публікацій відноситься до другої половини 1930-х рр. Окреме місце в науковому доробку історика довоєнного часу також зайняла тематика персоналійного напрямку, зокрема невеликі статті про Омельяна Пугачова та Устима Кармелюка, боротьбу проти татарського іга і церкви, декабристів, взяття російськими військами Ізмаїла. Такі публікації популярного характеру були відповіддю на вимоги компартійного режиму і часу. Характерною рисою цих публікацій стало те, що їх поява була пов'язана з ювілейними датами. Інша особливість - це висвітлення так званого нерозривного зв'язку в історичному розвитку двох братніх народів - українського і “старшого” російського. Такого плану корективи “згори” залишили відбиток на творчій діяльності В. Дядиченка.

Окреме місце в науковому доробку історика належить постаті Семена Палія на початковому етапі його наукової діяльності. Вагоме і одне з пріоритетних місць у творчому доробку В.А. Дядиченка посідають студії з історії Гетьманщини другої половини XVII -XVIII ст. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К., 1959. - 532с. Ці праці вченого присвячені одній з малодосліджених на той час проблем історії України. Історик займався вивченням таких проблем, як: соціально-економічний розвиток Гетьманщини в кінці XVII - першій чверті XVIII ст.; центральні органи управління, влада російського царя на Лівобережній Україні, малоросійський приказ; гетьманська влада; генеральна старшина; полкове управління: сотенна і міська адміністрація; міське управління; суд та судочинство; організація козацького війська. Отже, завдяки такому широкому спектру завдань автор максимально підійшов до висвітлення всіх сфер соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку Гетьманщини. Використовуючи книги Малоросійського приказу, він доводить, що “російський уряд прагнув тримати під своїм контролем українську торгівлю і підпорядковувати її інтересам російських поміщиків і купців” Там само. - С. 79.. Міста Гетьманщини, за визначенням В. Дядиченка, поділялись на кілька груп: магістратські міста (користувались правом на самоуправління); ратушні (мали міське управління - ратуші, але користувались магдебурзьким правом); поселення міського типу, в яких розвивались ремесла і торгівля.

Історик детально проаналізував джерела, що містять інформацію про міське самоуправління. На його думку, першочергове значення для розгляду проблеми мають “Ведения” (20-ті рр. XVIII ст.); “Права, по которым судится малоросийский народ”; праця О. Шафонського “Черниговского наместничества топографическое описание”; матеріали ревізії 1723 р.; компути; актові й міські книги; фамільний архів Стороженків.

Визнаючи автономні права Гетьманщини в складі Російської імперії, вчений говорить про те, що “дальшим кроком на шляху обмеження автономії Лівобережної України були введення в кінці розглядуваного періоду [20-ті рр. XVIII ст. - М.Б.] штату комендантів, які контролювали як старшинську адміністрацію, так і міське управління і були представниками царської влади” Там само. - С.311.. Отже, подальше втручання Росії в справи Гетьманщини призводило до поступової ліквідації автономних прав на Україні, що доводить історик.

В. Дядиченко вважав термін “Гетьманщина” не правомірним, водночас називаючи Лівобережну Україну частиною Російської держави, яка мала автономні права. Термін “Гетьманщина” не використовувався у радянській історіографії повоєнного часу взагалі і вважався напівофіційною назвою Лівобережної України. Детальне і всебічне вивчення наявних історичних джерел В. Дядиченком вилилось і в розгляді проблеми адміністративно-територіального устрою Гетьманщини. Суд та судочинство Гетьманщини, на думку В. Дядиченка, були одним з “елементів української державності”, яка зароджувалась у ході національно-визвольної боротьби середини XVII ст. Історик виділив джерела права, якими на Гетьманщині слугували: звичаєве право, поточне законодавство (українське і російське); старі юридичні кодекси часів польського панування (зокрема литовські статути).

Важливий висновок історика про те, що “на протязі другої половини XVII - першої половини XVIII ст. на Лівобережній Україні продовжувала лишатися своя система права і свій судовий устрій” Там само. - С.409.. Вже в наступні часи на території України поширювалась дія російських законів.

Студії з історії Гетьманщини в науковому доробку В. Дядиченка посіли центральне місце. Праці вченого залишили помітний слід в українській історіографії минулого століття. Архівна евристика, що проводилась в Чернігові, Полтаві, Києві, Москві і Ленінграді дозволила провести серйозні дослідження, що переросли у монографію. В. Дядиченко зумів знайти компроміси з офіційною історичною думкою і подати власне бачення головних соціально-економічних, політичних і культурних проблем розвитку Гетьманщини. В. Дядиченко став автором серії публікацій в “Українській Радянській Енциклопедії”. Це сорок чотири енциклопедичних гасла, присвячених історії України XVII-XVIII cт. Факт його участі в авторському колективі видання свідчить про значний вже на той час авторитет науковця.

Четвертий розділ “Спеціальні історичні дисципліни в науковій спадщині В. Дядиченка”, присвячений науковому доробку історика в галузі таких спеціальних історичних дисциплін, як історіографія, палеографія, та з'ясуванню джерельної бази праць історика. У підрозділі 4.1 “Українська історіографія у творчому доробку В. Дядиченка” досліджується внесок історика у розвиток історії історичної науки та вивчаються його власні студії в даній галузіДядиченко В.А. Историография Украины [XVIIIв.] // Очерки истории исторической науки в СССР. В 5 т. / Под ред. М.Н. Тихомирова (глав. ред.), М.А. Алпатова. - М.: Изд-во АН СССР, 1955. - Т.1. - С.245-252.. Окремі аспекти даної проблеми висвітлено у книзі І. Колеснеик Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII - початок ХХ століття). - К.: Генеза, 2000. - 256с.. Досліджуючи історію України XVII-XVIII ст., В. Дядиченко зумів систематизувати історичні знання цього періоду. Стосовно об'ємних праць першої половини XVIII ст., які присвячені історії визвольної боротьби і так званого “возз'єднання” України з Росією, В.Дядиченко відзначив літописи Г. Грабянки та С. Величка. Основні мотиви досліджуваних В. Дядиченком праць можна звести до наступних основних положень: заперечення авторами цих праць існування окремого українського народу; заперечення права українського народу на утворення своєї державності; виправдання політики російського царизму, спрямовану на ліквідацію елементів української державності; кваліфікація боротьби за збереження автономії України як зради. Дослідження В.А. Дядиченка з української історіографії XVIII ст. стали концептуальною основою для подальших студій цього напрямку в радянський період розвитку історичної науки. Значний фактичний матеріал, використаний істориком в роботі залишає і до сьогодні своє актуальне значення. В наш час, звичайно, необхідно критично та з розумінням вимог часу підходити до окремих моментів його наукової спадщини у цій галузі. Ця робота була важливим науковим внеском вченого в історію історичної науки середини минулого століття.

У підрозділі 4.2 “Палеографія ”відзначено про здобутки вченого в галузі палеографії. Глибоке вивчення дослідником і детальний аналіз документів з історії України кінця XVII - XVIII ст. супроводжувались практичним і теоретичним досвідом з української палеографії.

Активна участь В. Дядиченка і вчених кафедри архівознавства і спеціальних історичних дисциплін в розробці теоретико-методологічних засад і позитивні результати в практичній роботі узагальнились виходом у світ книгиВведенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Короткий курс. Учб. посібник для студентів історичних факультетів і педагогічних інститутів УРСР. - К.: Рад. школа, 1963. - 208с. + іл. . В. Дядиченко як один з фахівців з української палеографії написав розділ “Основи палеографії”Там само. - С. 68-103 Першочергове значення в палеографії має палеографічний аналіз першоджерел, суть якого за визначенням В. Дядиченка можна звести до таких положень: 1) встановлення часу та місця створення рукопису; 2) з'ясування оригінальності рукопису. Виклад теоретичних проблем палеографії вчений поєднав з практичними порадами: ніколи не слід намагатися прочитати незнайомий текст відразу; слід враховувати характерне для рукопису написання окремих літер; вичення тексту (скоропису певного часу) необхідно розпочати з текстів, які вже розшифровані і надруковані; слід знати давні назви одиниць ваги, площі, довжини, застарілі вирази і терміни; не треба забувати про скорочення слів у письмі. Отже, в першій спробі радянського часу розробити теоретичні і практичні положення української палеографії історикові вдалось досягти наукового успіху, незважаючи на низку критичних зауважень і побажань, висловлених рецензентами і оглядачами праці. Дане дослідження послугувало своєрідним стимулом до розробки проблем української палеографії у подальшому розвитку і становленні цієї спеціальної історичної дисципліни.

Підрозділ 4.3 “Джерельна база праць В. Дядиченка”праці розкриває джерельну базу праць історика. Першочергове значення В. Дядиченко відводив “архівним матеріалам”. Знайомство з джерелами початково відбувалось ще під час навчання в Чернігові. З 1930-х рр. В. Дядиченко досліджував історичні документи Московських архівів. Робота історика в Російському державному архіві давніх актів, який він назвав одним з найголовніших архівосховищ, де зібрані документи з історії Гетьманщини принесла досить плідні результати, про що свідчить низка історичних джерел, використаних в його наукових працях. Дослідник висловив свої міркування стосовно праці з джерелами, зокрема на прикладі судових книг - “до судових книг, як і до інших документів феодальної доби, необхідно ставитись критично” Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К., 1959. - С.324.. В. Дядиченко вивчав документальні та наративні джерела. Помітна перевага використаних істориком документів з російських архівосховищ. Відповідно джерела, що збереглись в Україні, кількісно посіли другорядне місце за обсягом опрацьованих і використаних ученим архівних фондів. Насамперед це архівосховища Києва та Чернігова. Під час висвітлення подій Північної війни історик виявився дещо обділеним в плані зарубіжних джерел. Інформація з джерел для В. Дядиченка стоїть на першому плані, оскільки вчений покликається на першоджерела, а вже згодом на літературу. На підтвердження власних міркувань дослідник приводить значні за обсягм цитати мовою оригіналу. Отже, для дослідження історії України історик залучив цілий комплекс історичних документів, що мають високу цінність, особливо з огляду на те, що окремі з них не дійшли до нашого часу.

Розділ п'ятий “В. Дядиченко і його колеги сучасники 1920-х - початку 1970-х рр.” розкриває наукові контакти історика, починаючи з чернігівського етапу його життєвого шляху. В підрозділі 5.1 “Формування наукових зацікавлень: чернігівський етап” відзначено про те, що В. Дядиченко, як історик, в студентські роки формувався на перетині двох наукових напрямків, представлених зацікавленнями його викладачів таких фахівців з історії України як В. Щербаков (історія революційного руху першої чверті ХХ ст.) і П. Федоренко (історія України XVII-XVIII ст., історія архівної справи в Україні).

У період перебування В. Дядиченка в старовинному Чернігові, а саме під час навчання в ЧІНО, було закладено основу для формування подальших кроків в науку, не менш важливе значення і своє продовження отримали в цей час окремі наукові контакти та дружні стосунки майбутнього історика.

В підрозділі 5.2 “Праця в Миколаївському педагогічному інституті” висвітлено спілкування В. Дядиченка з одним із добрих колег і учнів О.Оглоблина - В. Фесенком, що в попередні часи співпрацював з О. Оглоблиним як нештатний працівник Комісії для виучування соціально-економічної історії України. Очевидно, що В.Дядиченко і В. Фесенко неодноразово обговорювали наукові проекти, результати діяльності комісії, її чільних представників. Таке оточення, безперечно, вплинуло на подальші наукові зацікавлення вже викладача Миколаївського педінституту.

У підрозділі 5.3 “Творча праця В.Дядиченка і наукові контакти вченого другої половини 1930-х - початку 1970-х рр.” досліджено один з найяскравіших періодів творчої співпраці В. Дядиченка з науковими та громадськими діячами того часу. Окремо відзначено творчі взаємини В. Дядиченка з одним з визначних українських істориків М. Петровським.

Дружні і доброзичливі стосунки склались в М. Петровського та інших співробітників Інституту історії, зокрема В. Дядиченка, Ф. Лося, К. Стецюк, А. Слуцького, про що свідчать зокрема вітальні адреси з на годи 50-річчя М. Петровського за підписом вищезгаданих осіб.

Порадником у наукових задумах і творчій діяльності В. Дядиченка став літературознавець, книгознавець, педагог С.Маслов (1880-1957). З жовтня 1938р. В. Дядиченко працював під керівництвом професора О. Оглоблина, який справив значний вплив на подальшу наукову діяльність тоді ще свого аспіранта. Неодноразово історик як молодший колега прислухався до порад І. Крип'якевича (1886-1967), про що свідчать спогади його видатних учнів, нині академіка Я. Ісаєвича Ісаєвич Я. Зі спогадів про Івана Крип'якевича та його синів Петра Богдана й Романа // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - Львів, 2001. - Вип.8. - С.661. та академіка Ю. Сливки Сливка Ю. Академік Іван Петрович Крип'якевич: учитель, вчений, керівник наукового колективу // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. - Львів, 2001. - Вип.8. - С.597. Доброзичливі взаємини склались у В. Дядиченка і одного з видатних сучасних істориків І. Бутича. Перші їх зустрічі відбулись в стінах Київського університету, коли В. Дядиченко проводив заняття зі спецкурсу “Палеографія” , а І. Бутич - навчався.

Одним з колег, з яким В. Дядиченко підтримував наукові контакти був видатний діяч архівної справи в Україні В. Романовський (1890-1971). Вчених поєднувала як “мала батьківщина” - Чернігівщина, так і спільність в наукових зацікавленнях - історія України XVII-XVIII ст. В. Дядиченко був одним з тих науковців Інституту історії, хто вболівав за Ф. Шевченка під час несправедливого відсторонення вченого від виконання наукових справ. Про це красномовно свідчать щоденникові нотатки історика: “В цілому хороша людина. Ставився до мене добре. Я його щиро поважав” Архівні та бібліографічні джерела української історичної науки. - Вип.10: “Істину встановлює суд історії”. Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. - Т.1: Джерела. - К., 2004. - С.615.. Незважаючи на те, що В. Дядиченко був офіційним істориком, він зумів гідно поставитись до перемог і невдач своїх товаришів, що зазнавали різкої критики в часи погрому української історичної науки.

Варто згадати і про зустрічі В.А. Дядиченка у Києві в 1960-х рр. з сучасним російським істориком, академіком РАН С.О. Шмідтом, який високо оцінює науковий доробок вченого. В. Дядиченко в довоєнний час в Інституті історії України співпрацював з такими молодими на той час вченими, як Ф. Лось, М. Марченко, К. Стецюк, Ф. Ястребов, С. Юшков.

Під час війни коло співробітників Інституту історії значно зменшилось, серед них, окрім вище названих, необхідно згадати Л. Славіна, М. Супруненка, Ю. Шерстюка, З. Шульгу, М. Ткаченка, М. Рубача. В. Дядиченко написав низку праць у співавторстві з такими вченими як О. Оглоблин, К. Стецюк, К. Гуслистий, А. Введенський, Ф. Лось, Є. Спицький, П. Лавров, О. Касименко, В. Стрельський, В. Сарбей та ін.

Отже, починаючи зі студентської лави, коли розпочалися перші кроки до науки В. Дядиченка, спостерігаємо значне коло особистостей, відомих педагогів, краєзнавців, літературознавців та істориків, українських та російських вчених, що мали значний вплив на розвиток особистих рис дослідника, його методів праці, навиків та вподобань.

У висновках підведено підсумки дослідження. Вадим Архипович Дядиченко - один з яскравих представників когорти українських радянських істориків середини та другої половини ХХ ст. Його науковий доробок в галузі історії та викладацька праця стали одним із важливих внесків у розвиток вітчизняної науки в 1930-х - на початку 1970-х рр. Наукові зацікавлення вченого добою пізнього Середньовіччя і початку Нового часу вилились у ряд наукових монографічних досліджень, які були проведені ним на основі вивчення важливих архівних комплексів України та Росії, що висвітлюють спільні сторінки історії цих сусідніх народів.