Відгомін на створення ОУН

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Відгомін на створення ОУН

Зміст

Вступ

1. Як прийняли постання ОУН українські партії

2.Большевики про створення ОУН

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?

1. Як прийняли повстання ОУН українські партії

Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна. Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору „Тризуб” постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою. І так, в числі за 24 лютого 1929 р. „Тризуб” написав про створення ОУН наступне:

„На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації”. Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації”. Вони хотять собі засвоїти два ймення - ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе „Проводом”, сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?”

„Тризуб” у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:

„Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади ... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в „Розбудові Нації” виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість”.

Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський „Державний центр”. Орган гетьманців „Січ”, що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію: націоналістичний ідеологія повстання

„В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе „Організацією Українських Націоналістів”. Бідні українські „націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом „національної революції” (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформи” беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе „Ліґою” або „Організацією Українських Націоналістів” здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів”.

У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим, таке:

„Тим „героєм”, що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу „вічної революції” на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських „Січових Стрільців” - п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати: „Боже, милостив буди мені, грішному” та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей „герой” вибрав іншу дорогу, вірний засаді „вічного революціонера”. Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух „рветься до бою”, своєрідне Товариство або „Леґію Українських Націоналістів”. Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським „вічним революціонерам” своєї симпатії, але навпаки - відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських „вічних революціонерів” так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні”.

„Соціял-Демократ”, що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично-журналістичної культури українських соціял-демократів:

„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів - це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби - це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, - це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика - це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.

Орган „екзильного уряду ЗУНР” - „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем „чистого націоналізму”.

„Діло”, орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

„Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою”.

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

„Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть”.

Подібно, як „Соціял-Демократ”, лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і „Громадський Голос”, офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів „фашистами”, „організацією попобичівських паничиків” та „спекулянтами на безпросвітності робочого люду”.

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

2.Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях - КПЗУ. І так, харківський „Більшовик України” (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. „Зовсім нового типу українці”, в якій, між іншим, написано таке:

„Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою „Ударну групу”, прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну - „Розбудова Нації”.

На реальність відміченого в тій статті „впливу націоналістів на наше життя”, себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці „ ЛКСМУ в культурно-національному будівництві”, що її видало „Державне Видавництво України” (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

„З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь”.

Подібним тоном вдарила на сполох теж „Пролетарська Правда”. І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова „Клясова боротьба на ідеологічному фронті” читаємо таке:

„Із плятформою автора „проблеми української економіки”, звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй „прогнозі” щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на „нову провідну верству” з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати „основою майбутньої національної державности” ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт”.

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик „фашизму”. Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві „фашизм” неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів „фашистами”, большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така „замітка” в харківському „Більшовику України” (ч. 7-8, за 1929 р.):

„Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, - але в програмово-декляративному числі органу „Проводу Українських Націоналістів” стоїть цілком ясно, що Москва „є більш небезпечного для України”. Що більше, редакція „Розбудови Нації” дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. „Провід Українських Націоналістів” є кубло інтервентів”.

Як бачимо, цитуючи з „Розбудови Нації” вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же „Більшовик України” пише: „Члени „Проводу” в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої „держави” має бути „верства земельних власників”, себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будівництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. „Розбудови Нації”, на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського”.

Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН - це „фашисти”, „реставротори шляхетчини та дворянства” і „оборонці гетьмана Павла Скоропадського”. Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.

Таке становище супроти ОУН зайняли й західноукраїнські вислужники большевиків. У постановах „II. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України” (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:

„Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника „Розбудова Нації”. Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...

„Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю.

Висновок

Спеціяльну увагу група „Розбудови Нації” звернула на молодь, організуючи „Союз Української Націоналістичної Молоді”, опановуючи „Пласт”, добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді”.

Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування „фашистами” та підсовування українським націоналістам - польонофільства.

Список використаної літератури

[1] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 103.

[2] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242.

[3] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[4] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955. - С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

[5] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

[6] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 105.

[7] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 26.

[8] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... - С. 381-382; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 138.

[9] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

[10] Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru