Історія Хмельниччини

Чимало сумніву й докорів з боку українських дослідників викликав той пункт переговорів, що торкався орендних та заставних контрактів. Ще в

Переяславі гетьман казав московським послам: «Отданы де у нихъ промыслы въ дву или въ трехъ городЪхъ на урочные лета, и изъ урочныхъ летъ еще не вышли, а доведетца держать годы по два и по три; и чтобъ государь пожа- ловалъ, велелъ г урочные лета откупщикомъ додержать, а до урочных літь техъ промысловъ у нихъ не отнимать». Грушевський вважає це за доказ того, що в Переяславі «...старшина безпомічно й безвладно плутається між свідомістю свого фактичного державного керівництва, витвореного революційною практикою останніх літ..., - «...і юридичним станом речей; колишньою передреволюційною конституцією Речі Посполитої. ...не видно, щоб знайшовсь хоч один, який би крикнув: «Стій! по сей дуб миля! тут межа української державності!» Це питання виникло й під час московських переговорів. «Коли хто заставив маєтність, і (кредитор) тепер нею володіє, нехай буде вільно йому вибирати доходи за ті роки, за котрі ще не вибрав» (коротка редакція). Ширша редакція подає деякі пояснення до цього: «Коли хто віддав в оренду або в застав маєтність, і за воєнними обставинами ті орендарі орендою не користувалися, або державці не володіли заставленими маєтками, то тим усім людям треба дозволити додержати ті оренди і заставні маєтності, і з них щоб не збиралося доходів на государя, доки вийдуть «умовлені роки». Грушевський слушно каже, що цей пункт «докладніше розвиває питання про недодержані до кінця заставні контракти, що про них говорилося в Переяславі і в писаній петиції («23 статті».), і дає краще розуміти, в чім справа. А втім, це питання, мабуть, мало й ширше значення. Річ у тім, що низка шляхетських (і бувших магнатських) маєтків та промислових закладів (здебільшого поташних буд) була на оренді в чужоземних купців. Ще перед Хмельниччиною ґданські купці Даніель Рика й Ульрих Маркварт взяли на відкуп продукцію багатьох поташних буд на Лівобережній Україні, які належали польським і українським магнатам. Так само й на Правобережжі. Ось, приміром, ґданські купці Бернат і Якуб Шултини взяли перед 1642 роком в заставу й оренду м. Старий і Новий Коростишів, що належали Людвикові Олізарові-Волчковичеві. Внаслідок подій 1648-1649 pp. оренда не була здійснена (або, в кожному разі, не принесла жодного прибутку державцям). Зате в 1650 році спадкоємці Шултинів - Даніель Рика і Юрій Бронсвік, купці й обивателі ґданські, - приїхали до Коростишева, й року 1651, хоч первісний термін застави скінчився, Бронсвік вступив у свої орендові права, які продовжувалися (невідомо, чи з перервами, чи ні) аж до середини 1660-х років, звичайно, з відома й з дозволу українського козацького уряду. Таких випадків, мабуть, було більше, й український уряд, дбаючи про виконання своїх закордонних економічних зобов'язань (і, разом з тим, пильнуючи своїх міжнародних економічних та політичних інтересів та зв'язків), мусив застерегти це під час переговорів з Москвою. З цього видко, що деякі, нібито суто внутрішні питання, порушені українською стороною в переговорах з Москвою, справді, виходили поза межі внутрішніх українських справ та інтересів. Не знаючи докладніше тогочасних обставин (зокрема економічних, що й досі лишаються майже не дослідженими), мусимо дуже обережно робити відповідні висновки. Так само дражливе питання про царську платню козацькому військові з'ясовується зовсім просто, коли уважно прочитати протокол московських переговорів. Мова мовилася, зокрема, про платню козакам, «як будуть на царській службі, за царським наказом» (отже, під московською командою) «не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї». Ясно, що йшло про фінансову допомогу Москви на випадок українських (або спільних українсько-московських) військових операцій поза межами України. Треба додати, що фінансові питання взагалі викликали чи не найбільше суперечок. Чимало уваги в московських переговорах було присвячено питанням військовим, в зв'язку з війною проти Польщі. Дальші конференції відбувалися 14 і 17 березня, а в між часі послів частували «військовою парадою» , урочистим царським обідом у Золотій Палаті, обідом у патріарха тощо. Сімнадцятого березня посли передали боярам акти Зборівської угоди та деякі інші документи. Вісімнадцятого березня Боярська дума обговорювала подані українськими послами пропозиції («23 статті», себто інструкцію посольству, що її посли спішно переробили на петицію до царя). Здебільшого жадання гетьмана були задоволені, й лише з приводу деяких пунктів Москва зажадала додаткових пояснень. З свого боку московський уряд висунув два питання (пропозиції): 1) про повернення московських втікачів («которые государевы вся- кихъ чиновъ люди учнутъ бегать въ государевы черкаскіе городы и места, и техъ бы сыскивать отдавали»), здебільшого кріпаків, що тікали від своїх поміщиків; і 2) про надсилку гетьманом для участі в царському поході на Смоленськ допоміжного козацького війська на чолі з полковниками ніжинським Золотаренком і переяславським Тетерею. Ці пропозиції були прийняті послами. Дев'ятнадцятого березня цар дав послам прощальну аудієнцію. Після того відбулася ще конференція з боярами, які «об'явили їм на їх статті государев указ». Основні домагання гетьмана цар прийняв, хоч і з деякими змінами на користь Москви (головне, у справах фінансових, зокрема про облік і збирання українських доходів). Українське посольство залишалося в Москві до 27 березня, хоч гетьман вимагав найскорішого завершення переговорів і повернення послів. Вони чекали на виготовлення царських "жалуваних грамот" та інших документів. Мабуть, затримала їх також страсна седмиця, й лише 27 березня, на 2-й день Великодня, посольство виїхало з Москви на Україну.

Послам передано було такі документи:

1. Царська жалувана грамота гетьманові й Війську Запорозькому.

2. Статті, числом 11, з українськими пропозиціями й резолюціями царя.

3. Царська жалувана грамота українській православній шляхті.

4. Царська жалувана грамота гетьманові на Чигиринське староство.

5. Царська жалувана грамота місту Переяславу.

6. Царський привілей Богданові Хмельницькому на Гадяцьке староство й підтвердження його володіння Суботовим, Новоселицею, Медведівкою, Борками й Каменкою.

7. Три царські листи гетьманові про діяльність українського посольства в Москві (свого роду відпускна грамота посольству) й про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й посилку допоміжного 18-тисячного козацького війська на чолі з Тетерею, про висилку київського митрополита до Москви для пояснень у зв'язку з конфліктом його з московськими воєводами в Києві. Професор Яковлів додає до цього ще «копію проекту договору з 17 лютого 1654 р. з підписаними під його 23-ма статтями царськими й боярськими резолюціями». На мою думку, цей документ не міг бути переданий послам, принаймні, в тій формі, яка відома. Це ухвали Боярської думи, й вони, звичайно, залишалися в московських архівах. Офіційний характер для посольства й українського уряду мали тільки укази царя, що й були зафіксовані в жалуваній грамоті Війську Запорозькому та в «11 статтях». На це питання ще буде звернена увага в наступному розділі. Московські переговори в березні 1654 року дали правне оформлення Переяславської угоди й ратифікацію її царем. Українсько-московський союз був завершений.

Размещено на Allbest.ru