Історія Хмельниччини

Таким чином напрошується загальний висновок, що до подальшого зближення з московським царством, що виявило себе не надто надійним союзником, Богдана Хмельницького спонукали військові невдачі, та погіршення зовнішньополітичної ситуації України.

2.2 Інтереси Московського царства при укладанні союзної угоди з Богданом Хмельницьким

хмельниччина дипломатія хмельницький переяславський договір

Тим часом Москва була дуже зацікавлена в українському союзі. Насамперед цей союз забезпечував мілітарні інтереси Московської держави. Українське військо, яке обчислювалося понад 300 тисяч досвідчених, загартованих у боях вояків, було першорядною збройною силою в тогочасній Європі й, безперечно, найкращим на європейському сході. Спілка України з Польщею була загрозлива для Москви, як показав досвід московського походу королевича Володислава й гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1618 р. Ще більш небезпечний був для Московської держави українсько- кримський і, звичайно, українсько-турецький союз. Союз Москви з Україною

не тільки забезпечував південні кордони Московщини, але й відкривав їй шлях на південь, до Чорного моря. Далі, завдяки спілці з Україною Москва могла осягти свої традиційні політичні цілі на Заході. Давнє змагання між Московською й Литовсько-Польською державами за панування на сході Європи не можна було розв'язати без участі України. Здобуття київської «спадщини» й здійснення дальшої частини московської програми ПІ Риму були неможливі без опанування України й підкорення Української козацької держави московському політичному впливові. Москва мала й певні економічні інтереси на Україні, зокрема в царині чорноморської торгівлі й транзитного шляху через Україну на південь і захід. Ще заінтересована була Москва в українському союзі з міркувань, мовляв, поліційного характеру. Московський уряд розумів небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи Московщини. Москва боялася, щоб той подих соціальної волі, яким повіяло на Україні, не перекинувся на московські землі. Тільки спільно з українською владою московський уряд міг регулювати українську колонізацію на теренах Слобожанщини й Донеччини. Допомога українського уряду була потрібна Москві і для того, щоб вишукувати й завертати назад численних московських утікачів (здебільшого селян-кріпаків). Нарешті, в Москві, хоча б серед кращих (але дуже нечисленних) представників московського суспільства, розуміли культурну вищість України, зокрема значення київського освітньо-наукового осередку (Києво-Могилянська колегія), і не від того були, щоб скористатися, в інтересах Москви, з допомоги того осередку, а ще більше, мати можливість його контролювати. Слід згадати, що Московська патріархія мала загарбницькі наміри стосовно Київської митрополії.

Так чи так, український союз був дуже потрібний для Москви. Події 1653 року на Україні вказали московському урядові, що крайня година настала й далі зволікати не можна. Перед Україною, знесиленою війною й революцією, встала смертельна загроза з боку «Лядської землі». Було ясно, що для України лишалося тільки два шляхи: або цілковите підкорення Польщі - або залежність від Туреччини. Перше було очевидне; про друге попереджав Москву Богдан Хмельницький. Обидві можливості були для Москви неможливі. Й коли остання спроба дипломатичної інтервенції - московське посольство кн. Б. Репніна-Оболенського в Польщі 1653 p., з пропозицією московського посередництва в полагодженні українсько-польського конфлікту на засадах Зборівської угоди (коштом деяких дрібних московських поступок Польщі) - було безрезультатне, Москва, нарешті, рішилася.

2.3 Переговори в Переяславі (січень) та Москві (березень) 1654 р

Виконуючи рішення Земського собору, московський уряд посилає на

Україну надзвичайну дипломатичну місію - «велике посольство» у складі ближнього боярина й намісника тверського Василя Васильовича Бутурліна, окольничого й намісника муромського Івана Васильовича Олфер'єва й думного дяка Ларіона Дмитровича Лопухіна, з великим почетом. При місії було й московське духовенство: «изъ Казани Преображенскаго монастыря архимандритъ Прохоръ, да Рождественскаго собору протопопъ Андреянъ, да Савы Сторожевскаго монастыря попъ Іона и дьяконы». Вони їхали з своїми іконами, хрестами і хоругвами й везли з собою «Спасовъ образь, которой отпущенъ отъ государя» Посольство їхало «для великаго земскаго дела» :воно мало передати гетьманові царську грамоту, перевести відповідні пересправи, прийняти присягу від гетьмана й старшинської ради, передати гетьманові інсиґнії його влади й царські дарунки йому й старшині, організувати складання присяги людністю на місцях тощо. Для того посольство одержало докладні інструкції (які згодом частково були змінені). Після виконання своєї місії посли мали скласти звідомлення цареві. Це звідомлення - «статейный список» - збереглося й воно є головним, власне, єдиним джерелом наших відомостей про хід українсько-московських переговорів у Переяславі 7-13 січня (ст. ст.) року 1654 р. «Статейні списки» московських дипломатів XVII століття давно вже знайшли собі належну оцінку. Добре поінформований піддячий Посольського приказу того часу, Григорій Котошихін, що емігрував до Швеції, так характеризував точність і об'єктивність цього джерела: «Пишуть они (агенти московського уряду) въ статейныхъ спискахъ не противъ того, какъ говорено, (но) прекрасно, разумно, выславляючи свой разумъ на обманство, черезъ что бъ достать у царя себь честь и жалованье большое; и не срамляются того творити, понеже о томъ кто на нихъ можетъ о такомъ д-ьл-дe об'явить». Так само й статейний список Бутурліна вимагає дуже обережного до себе ставлення і критичного аналізу його вісток. Та, незважаючи на те, загальна картина переяславських переговорів, подана в звідомленні московського посольства, досить ясна й дуже барвиста. Вже 1 листопада ст. ст. 1653 року посольство приїхало на український кордон, де в Путивлі просиділо мало не два місяці, тримаючи контакт з українським урядом. Посли чекали на поворот гетьмана з польської кампанії й різних додаткових матеріалів з Москви - інструкцій, гетьманських інсиґній тощо. Був клопіт з корогвою, яку мали передати гетьманові: у дорозі вона підмокла й «писмо» (малювання) на ній «поисщеплялось», через що довелося робити в Москві нову корогву. Неясно було, де мають відбутися переговори. Московський уряд хотів, щоб переговори й присяга гетьмана відбулися в урочистій обстанові, в Києві. Бутурліну було указано «-їхать в Киев і к Хмельницкому от себя послать, чтоб приьхалъ в Киевъ». Але гетьман призначив для того Переяслав. Він, очевидно, числився з опозицією вищого українського духовенства й шляхти, а також із тим, що Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви. Крім того, гетьман хотів уникнути неминучих у Києві урочистостей, які могли б надати цьому актові невластивого йому характеру. Ділові переговори, які передусім цікавили український уряд, зручніше було провадити в затишному Переяславі, козацькому місті, положеному за Дніпром, фортеці й осередкові української гармати, разом з пороховим і олов'яним скарбом, місті, з яким віддавна й так близько був зв'язаний Хмельницький, і де полковником був Павло Тетеря, довірена особа Богдана (згодом його зять) і свояк Виговського. В останніх днях грудня (ст. ст.) посольство вирушило з Путивля до Переяслава. Не встигло воно ще від'їхати 7 км від Путивля, як «на степу», вже на українській території, прийшла вістка про те, що гетьман замирився з Польщею на засадах Зборівської угоди. Це дуже збентежило послів, бо зводило нанівець усю московсько-українську угоду й не тільки робило місію посольства безпредметною, але й ставило її в нелегальне й небезпечне становище. Та того ж дня з'ясувалося, що вістка була неправдива, й посли рушили далі. 31 грудня ст. ст. вони прибули до Переяслава, де їх урочисто зустрів Тетеря. Того ж дня в Москві цар проголосив війну Польщі.

Гетьмана ще не було в Переяславі. Він був зайнятий похороном Тимоша в Чигирині (1.1, ст. ст. 1654 p.), а потім льодохід на Дніпрі затримав його в Домонтові. Можливо, що гетьман не хотів зустрітись з посольством під час свят і пов'язаних з ними відправ та урочистостей. Він приїхав до Переяслава тільки на Водохрещі, ввечері, а Виговський з старшиною й полковниками прибули наступного дня (7.1, ст. ст.). Гетьманова Анна й дружина Виговського, що мали також бути в Переяславі, так і не приїхали. Це дало Хмельницькому можливість, поза діловими пересправами й офіційними церемоніями, уникнути будь-яких інтимних зустрічей та прийнять послів. Навіть із звідомлення Бутурліна видно, що всі переяславські переговори відбувалися офіційно й сухо, без будь-яких виявів традиційної й так милої Богданові староукраїнської гостинності. Жодного прийняття, ні урядового, ні приватного, ні в гетьмана (він ні разу не запросив послів до себе), ні в господаря - переяславського полковника Тетері, жодного бенкету! Так, неначебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги. Перша (неофіційна) зустріч гетьмана з послами відбулася 7 січня ввечері, на бажання самого гетьмана - в приміщенні Бутурліна. Там домовилися про порядок офіційних зустрічей і церемоній наступного дня. 8 січня вранці мала відбутися в гетьмана старшинська рада («рада з полковниками»). Потім гетьман мав прибути до зборні («скЬзжей избы»), щоб прийняти й вислухати царську грамоту. Після того мало відбутися друге засідання старшинської ради (полковники й інша старшина), по якому гетьман мав прибути до соборної церкви й там «учинити государю Bеpy», себто скласти присягу. Та намічений порядок денний був раптом змінений. 8 січня вранці, справді, в гетьмана відбулася «тайна рада» з полковниками й генеральною старшиною. На тій раді ухвалено укласти договір з московським царем - «подь государеву высоку руку поклонилися», як каже статейний список Бутурліна. Але о 2 годині дня, несподівано для послів, бито в барабани з годину, скликаючи населення Переяслава - козаків і міщан - на генеральну (загальну) раду («собраніе всего народа»).

Це й була славетна Переяславська рада, про яку так барвисто, але з дуже підозрілими подробицями й риторичними прикрасами оповідає звідомлення послів, які самі на раді не були й довідалися про неї, мабуть, від Виговського. Ця рада, звичайно, могла тільки схвалити рішення гетьмана й старшинської ради. Лише після цього своєрідного плебісциту (обмеженого рамцями Переяслава), гетьман і старшина з'явилися на «съ-езжемъ дворі», де й відбулася офіційна аудієнція посольства й прийняття гетьманом царської грамоти, яка була прочитана «вслухъ» Виговським. Бутурлін і гетьман при тому обмінялися промовами. Перший у довгій промові, подавши огляд московсько-польських переговорів 1653 року й мотиви царського рішення прийняти Україну під свою протекцію, запевнив гетьмана, що цар «учнеть... гетмана и все Войско Запорожское держать въ своей ц[арскаго] в[еличества] милости, и отъ недруговъ вашихъ во оборони й въ защищеньі». Гетьман коротко сказав, що «онъ, гетманъ Богданъ Хмельницкій, со всемъ Войскомъ Запорожскимъ (цареві) служити и прямити вседушно и за государское многолітное здоровье головы складывать рады, и віру государю учинити и во всемъ по ево государеві волі быть готовы». Після того гетьман з послами «в кореті» поїхав до соборної Успенської церкви, де вже чекало на них московське духовенство й переяславський протопоп Григорій Бутович з місцевим духовенством.

І тут, в цей урочистий момент, трапився інцидент, цілком непередбачений московськими послами, який поклав глибоку тінь на переяславські переговори, а згодом на цілу українсько-московську угоду. Коли весь «освященный соборъ, облачась въ ризы, хотіли начати обіщаніе о вірі по чиновной книгі, какова отъ государя прислана къ нимъ», гетьман зажадав від послів, щоб насамперед вони «учинили віру» за царя, себто присягли від царського імені, що «ему, государю, ихъ, гетмана Богдана Хмельницкаго и все Войско Запорожское, польскому королю не выдавать и за нихъ стоять, и вольностей не нарушать, и кто былъ шляхтичь или казакъ и міщанинь, и кто въ какомъ чину напередь сего и какія маетности у себя им-Ьлъ, и тому бъ всему быть по прежнему, и пожаловалъ бы великій государь, веліль имъ дать на ихъ маетности свои государевы грамоты». Іншими словами, гетьман вимагав від царя урочистого, формального ствердження українсько-московського союзу, запевнення оборони України, зокрема від Польщі й визнання та забезпечення всіх прав і внутрішнього устрою Української козацької держави.

У цій вимозі виявилася, безперечно, не тільки повна рівноправність обох договірних сторін, але й певне недовір'я та побоювання керівних кіл Української держави щодо справжніх намірів Москви. Немає сумніву, що ця вимога, як і час та місце її поставлення, були заздалегідь вирішені на старшинській раді. Заява гетьмана створила велику констернацію серед московського посольства. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу за царя, посилаючись на те, що «того, что за великаго государя віру учинити николи не бывало и впредь не будеть, и ему, гетману, и говорить о томъ непристойно, потому что всякой подданой повиненъ віру дать своему государю», і що «великій государь... учнетъ ихъ держать въ своемъ государевомъ милостивомъ жало- ваньі и въ призріньі, и отъ недруговъ ихъ во обороні и въ защищеньі, и вольностей у нихъ не отымаетъ, и маетностямъ ихъ, ч-ьмъ кто владьетъ, великій государь ихъ пожалуетъ велить имъ влад-ьть по прежнему». Відкидаючи московську офіційну фразеологію, це визначало, що Бутурлін, хоч відмовився скласти присягу за царя, але від царського імені урочисто обіцяв виконати всі українські вимоги.

Проте відповідь Бутурліна не задовольнила гетьмана. Він сказав, «что онъ о томъ поговорить съ полковники и со всьми людьми, которые ньпгь при немъ гетман-тe (отже, з старшинською радою.), и вышедъ изъ церкви, пошолъ на дворъ къ переяславскому полковнику, къ Павлу Тетере, и говорилъ о томъ съ полковники и со всЬми людьми многое время, а они (посли й духовенство.) стояли въ церкві». Це був не тільки публічний скандал для посольства, якого ніяк не можна було приховати. Більш того, це був критичний момент, може, найбільш критичний у всіх переяславських переговорах, кермо яких тепер перейшло в українські руки. Досить пригадати, якого величезного значення надавали в Москві питанням - навіть технічним - процедури, щоб зрозуміти настрій Бутурліна та його колег, коли вони, стоячи в переяславському соборі «многое время», з тривогою чекали на рішення гетьмана й старшинської ради. Тим часом гетьман присилає до собору представників старшинської ради, полковників Тетерю й Григорія Лісницького (миргородського), які, «пришедь къ нимъ (послам),... говорили ть жъ речи, чтобъ имъ учинить в-тepa за государя». Отже перша відповідь послів не задовольнила гетьмана й старшинську раду. Між послами й полковниками зав'язалася цікава дискусія. На увагу з українського боку, «що польскіе короли подданымъ своимъ всегда присягають», посли відказали, що «тово въ образецъ ставить не пристойно, потому что то короли неверные (не православні. ) и не самодержцы, а на чемъ и присягають, и на томъ николи в правде своей не стоять». Посли знову відмовилися за царя, зауваживши при тому, що перед тим «таких непристой- ныхъ речей не говорили, да и теперер было гетману и имъ, полковникам, говорить, о томъ непристойно, потому что государское слово премено не бываешь». Це власне було нове урочисте ствердження послів, яке мало заступити неможливу для московської сторони форму царської присяги. Тетеря й Лісницький зробили останню спробу переконати послів. Вони сказали: «Гетманъ да и мы въ томъ вьримъ; только де козаки не вьрятъ, а хотятъ того, чтобъ они имъ дали віру». Важко сказати, чи це був тільки претекст (цікаво, що гетьман послав тоді до церкви не Виговського або когось з генеральної старшини, а саме представників війська - полковників), чи, може, Переяславська рада 8 січня відбулася не так гладко, як описує московське звідомлення (лише там могли б козаки висловити свої побажання й застереження). Ясно тільки, що вже на початку українсько-московського союзу виявилася певна обережність і стриманість з українського боку. Бутурлін відповів полковникам: «Которые будеть незнающіе люди такіе непристойные речи, которые къ такому великому делу непристойны и говорять, и имъ было надобно великому государю служба овая показать и такихъ незнающихъ людей отъ такихъ слов унимать». З тим полковники повернулися до гетьмана. Час минав. Короткий зимовий день переходив у вечір. Треба було рішати. «И поел того, - оповідає посольське звідомлення, - пришли въ церковь гетманъ Богданъ Хмельницкой и писарь Иванъ Выговской, а съ ними полковники и сотники, и есаулы, и атаманы, и козаки». Гетьман і старшина сказали послам, що вони вірять «государскому слову» й готові скласти присягу («веру... учинить готовы»), а «о своихъ д-елахъ» звернуться безпосередньо до царя. Після того гетьман і старшинська рада склали присягу - «віру государю учинили на томъ, что быти имъ съ землями и городами подъ государевою высокою рукою на веки неотступнымъ». Церемонія закінчилася многолітієм цареві, яке виголосив московський диякон.

Питання про присягу московських послів у Переяславі має дві відмінні, навіть протилежні, традиції, що позначилося й на науковій дискусії в XIX- XX ст. Присягали московські посли в Переяславі, як того домагався гетьман і старшинська рада, чи ні? Московські звідомлення категорично твердять, що такої присяги не було. Тим часом українська традиція - і урядова, й громадська - вважала цю присягу за доконаний факт. Сучасник подій, Києво-Печерський чернець Макарій Криницький, посланець митрополита Сильвестра Косова, що виїхав з Києва до Луцька 15 січня 1654 року, оповідав: «Дня 8 (січня) Хмельницький удвох із Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли». Так звані Жердевські статті 1659 року - український проект нового договору з Москвою за гетьмана Юрія Хмельницького, отже документ офіційного походження, - згадували, «яко за славной памяти небощика пана гетьмана Богдана Хмельницького, постановлены в Переяславл-дe и выконаню присяги изъ обоихъ сторонъ было». Самійло Величко, в своему «Сказаній о войне козацкой з поляками» (1720), пише: «По виконанню оной (присяги) дана Хмельницькому отъ помененого полномочного посла, боярина Бутурлина царская коруговъ и булава, и иные значніе от лица монаршого так самому ему, Хмельницькому, яко и всей старшин-ь и череть там бывшой, дани подарунки; з такимъ монаршимъ подь клятвою словомъ и упевненемъ, же держить онь Малую Росію зо всемъ Войскомъ Запорозкимъ въ своей протекцій при ненарушимомъ захованю старов-ьчнихъ ея правь и вольностей, мьетъ ей отъ всьхъ неприятелей и наступствъ ихъ своими войсками и скарбами вспомагати и боронити». Що це була офіційна версія мазепинської доби, свідчить відомий маніфест гетьмана Пилипа Орлика до європейських урядів 4 квітня 1712 року, де він писав: «Всім відомо, що ясновельможний гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам'яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підчинив руський народ і козацьку націю московському цареві. І в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю й руський народ». Ця традиція існувала в українському суспільстві протягом XVIII століття, і ще автор «Історії Русів» писав: «Он («договорный статьи съ царемъ московскимъ») написаны, и по апробацій гетмана съ совьтомъ, объявлены посламъ московским которые, согласясь на все, въ нихъ уложенное, подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московского о вечномъ и ненарушимомъ хранены условленныхъ договорові». Зважаючи на цю давню традицію, деякі українські історики (зокрема, Костомаров) вважали, що в тій чи тій формі присяга московських послів у Переяславі відбулася. Щоправда, твердження офіційного звідомлення Бутурліна, що посли відмовилися від присяги, надто категоричне, щоб можна було його легковажити. Коли б посли склали таку присягу 8 січня в Переяславському соборі, в присутності багатьох свідків (зокрема, московських), цей факт набув би ширшого розголосу, і Бутурлінові було б неможливо його приховати. Зрештою, така присяга зовсім не відповідала тогочасним поняттям про самодержавного монарха. Але є чимало даних, які стверджують думку М. Грушевського, що «Бутурлін дав обіцянки більші, і в більш категоричнім тоні, ніж це описує його звідомлення - хіба що від формальної присяги «по чиновной книге» відмовився. В словах гетьмана, що його Бутурлін «уверилъ и на той вере насъ непоколебимыхъ утвердить», можна б навіть бачити обережний натяк, що щось вроді присяги («веpa») таки було проголошено». Має повну рацію професор А. I. Яковлів, який, докладно аналізуючи це питання, прийшов до такого висновку: «Кількаразове посилання царських послів на царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, в підтвердження того, що права й вольності Війська Запорозького не будуть порушені, що цар Війська 3апорозького полякам не віддасть і що державний та громадський лад України не буде змінений, було витлумачене й оцінене Б. Хмельницьким і старшиною як акт, рівнозначний присязі царя...» На тій стадії, в якій перебували українсько-московські переговори в Переяславі, цього, мабуть, було досить, тим більше, що це давало гетьманові підставу провадити дальші пересправи безпосередньо з царем у Москві. Після присяги гетьман з послами у тій же «кореті» поїхав на «скозжей дворь», куди пішли також старшина й полковники, й там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем знамені, булави, ферезеї (кафтан) і шапки, а також передача царських дарунків («соболів») гетьманові й старшині. Це була свого роду інвеститура (за польсько-турецьким зразком) гетьмана як володаря України: «Благочестивому воинству и всемъ людемъ начальствуеши», як сказав Бутурлін в офіційній промові, передаючи гетьманові булаву.

Цим і закінчилися всі церемонії того дня, і гетьман, в супроводі старшини, полковників і «всякихъ многихъ людей» відійшов «до своего двора». Наступного дня - 9 січня в тій же соборній церкві «заприсяжено сотниковъ и ясауловъ, и писарей, и козаковъ, и мещанъ». Відсутніх («которые въ Переясловлов злучились») полковників, старшину й козаків, а також «мeщанъ и всякихъ чиновъ людей» було «приведено къ вере» кількома днями пізніше.

Так подає картину Переяславської ради 1654 року офіційне звідомлення московського посольства. Навіть воно не в силі було приховати тих колізій, які так драматично забарвили перші кроки українсько-московського союзу. Але, на щастя, маємо ще інші, також московського походження, документи, які дають нам можливість уявити собі справжній характер і розміри переяславських урочистостей. Московська версія переяславської легенди малює нам картину всенародного здвигу («весь народь»): на раді «собралося великое множество всякихъ чиновъ людей», у церкві під час присяги гетьмана було «всенародное множество, мужского и женского полу» й т. п. Але ж те саме московське джерело повідомляє, що в Переяславі приведено «къ Bеpе» «гетмана Богдана Хмельницкого да писаря Ивана Выговского, а съ нимъ войсковыхъ судей и обозной, и полковниковъ, и шляхты, и козаковъ, и мащанъ всего 284 человека». Оце й був «весь народ» Переяславської ради 1654 року!

М. Грушевський знайшов у московському архіві дуже цікавий документ - іменні списки тих, хто присягав у Переяславі. То були, крім гетьмана, вся генеральна («войсковая») старшина (писар Іван Виговський, судді Самійло Бощанович-Зарудний і Федір Лобода (?), обозний Коробка, осавули Мисько і Павло (Яненко (?)), полковники (чигиринський Трушенко, черкаський Пархоменко, канівський Стародуб, корсунський Гуляницький, білоцерківський Половець, київський Пішко, чернігівський Пободайло, ніжинський Іван Золотаренко, прилуцький Воронченко, миргородський Лісницький, полтавський Пушкар, переяславський Тетеря; до них у наступних днях прилучилися ще полковник кропивенський Джалалій і кальницький бувший наказний полковник Іван Федоренко), полкової старшини - 37, сотників - 97, решта були шляхта, козаки, духовенство і міщани, разом 284 особи. Це була «велика сила» Бутурліна. Наступні дні було присвячено переговорам між гетьманом і старшинською радою - з одного боку, й московськими послами - з другого. Хоч у посольському звідомленні ці переговори виглядають як різні, доволі безсистемні розмови двох союзників на теми, з тим союзом пов'язані, але не можна не помітити, що обидві сторони дійсно обговорювали низку питань, які мали бути предметом дальших пересправ, що, як це було встановлено 8 січня, мали відбуватися в Москві. Обидві сторони, навіть за московським звідомленням, переговорювали як самостійні й рівноправні партнери: з цього погляду формула, вживана послами й зафіксована в їх звідомленні - «и государеву Московскому государству, и Войска Запорожского Украйні», - надзвичайно промовиста. З одного боку, був цар (в особі його послів) як репрезентант Московської держави; з другого боку, Військо Запорозьке (в особі його гетьмана) як репрезентант Української держави. Головними темами переяславських переговорів були справи міжнародної політики (передусім польські й кримські) і військові. Послів цікавили питання українсько-польських і українсько-кримських взаємин. Гетьман підтвердив, що жодного миру з Польщею під Жванцем укладено не було. Він уважав за можливе збереження свого союзу з кримським ханом, що, як відомо, потім не здійснилося. На думку Хмельницького, Литва може піти, слідом за Україною, під протекцію царя (цього не сталося). Цікаво, що гетьман сподівався притягти до українсько-московської спілки («під государеву руку») калмиків (очевидно, він мав з ними стосунки) і ногайських татар. Передбачалося також притягнення сюди Молдавії й Білорусі (останнім особливо цікавився Виговський, зв'язаний з Білоруссю родинними й особистими відносинами; він, мабуть з відома й дозволу гетьмана, переговорював про це з послами).

Це була широка програма утворення антипольської коаліції. Не знати, чи щиро, чи не без гумору гетьман казав послам: «Я де тому радь, чтобъ и вся земля была подъ его государевою высокою рукою». До речі, цей мотив повторює гетьман у грамоті до царя з 17 лютого 1654 року, де він бажає цареві «всіх царей земних підручниками своїми мати». Все - аби тільки повалити Річ Посполиту Польську й не допустити до відновлення московсько-польського союзу. Більш конкретне значення мали справи військового характеру. Заповідалося на новий польський наступ, який тепер ставав неминучий, і гетьман хотів, щоб Москва прискорила початок військових дій проти Польщі. В переяславських переговорах обміркували запобіжні заходи проти польського наступу на Україну. Ще раніше, у попередніх зносинах з Москвою, гетьман висловив побажання, щоб цар вислав до Києва військо. Очевидно, він мав на увазі при цьому не так мілітарний, як політичний бік справи: поява царських воєвод у Києві була б не тільки фактичним початком московсько- польської війни, але й показала б усім - і на Україні, і поза межами її, - що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Бутурлін нагадав гетьманові про його домагання, але при цьому перекрутив його, приписавши гетьманові бажання мати царських воєвод не лише в Києві, але й по інших містах України (чого насправді не було). Цар погодився виконати бажання гетьмана, і Бутурлін повідомив, що 3-тисячне московське військо, на чолі з воєводами кн. Куракіним і кн. Волконським, має прибути в найближчому часі. Гетьман підтвердив своє запрошення, додаючи, що чим буде війська «болши, то й лутче». Проте гетьман дав виразно зрозуміти послам, що технічні деталі оборони України від польського наступу не обходять Москву. Коли посли запитали, «сколко у нихъ въ которомъ город-дe наряду и пушечного зелья (пороху) и свинцу», гетьман відповів, що «наряду де у нихъ въ ихъ городахъ есть; а сколко где какова наряду и пушечныхъ запасовъ, и того де какъ отписать?». «Имянно про то не объявилъ», - зауважує посольське звідомлення. «А зелья де и свинцу в городахъ мало», і тому гетьман просив «зелья и свинцу въ городы прибавить». Але переяславські переговори не обмежилися питаннями міжнародно- політичними й військовими. Українська сторона порушила ще низку проблем внутрішньополітичного характеру. Видимо, це питання дуже турбувало українські кола, які стояли перед новим, ще не відомим для них московським політичним світом. Відмовлення послів від присяги й підкреслення Бутурліним самодержавного характеру царської влади, ще й в специфічній московській термінології, так незвичній для української політичної свідомості, вихованої в поняттях польської шляхетської демократії, мусили, природно, викликати серед української старшини певне занепокоєння, виразні сліди якого знаходимо навіть у московській редакції переяславських переговорів і розмов. Коли посли іменем царя дали вже урочисте запевнення, що цар не порушить державного й соціального устрою України, отих «прав і вольностей», якими так дорожила козаччина й інші стани української людності, дальші конкретні питання, поставлені гетьманом і старшинською радою, виглядають, скоріше, як спроби зондування ґрунту, перевірка на конкретних деталях повноти й певності загальних московських декларацій. Висунуте українським урядом питання про 60-тисячний козацький реєстр (до речі, найбільший в усіх тогочасних планах і домаганнях козаччини), яке мало також певне значення і з погляду інтересів військового союзу поміж обома державами, далі - питання про надання Чигиринського полку (властиво, староства) на гетьманську булаву й тому подібні справи, які мусили б бути у виключній компетенції українського уряду, були не стільки відгуком звичайної практики українсько-польських переговорів, як то припускають деякі дослідники (зокрема, М. Грушевський і А. Яковлів), скільки виявом отого неспокою керівних українських кіл перед невідомим майбутнім московських переговорів і взагалі московсько-українських відносин.

Треба було з'ясувати, як розуміє Москва ті українські права й вольності і наскільки згодна їх шанувати й забезпечувати. Певно, це були скоріше пробні питання, хоч немає сумніву, що те чи те їх поставлення й з'ясування в Переяславі могло бути прецедентом і підставою для дальших вирішень у Москві, як воно, справді, й сталося. Що це було так, виявилося 12 січня. Того дня до послів з'явилися «писарь Иванъ Выговской да войсковой судья Самойло, да полковники, переяславской Павелъ Тетеря, миргородской Григорей Сохновичь (Лісницький) и иные полковники», отже, майже ціла старшинська рада, і сказали послам: «Не изволили де вы присягать за великого государя нашего... и вы де дайте намъ писмо за своими руками, чтобъ вольностямъ ихъ и правомъ, и маетностямъ быть по прежнему... А прежде сего, какъ у нихъ бывали договоры съ королемъ и съ паны-радами, и имъ де давань договоръ за сенаторскими руками; а вы де отъ великого государя нашего... присланы съ полною мочью и о томъ всю мочь имеете». Старшинська рада мотивувала свою вимогу тим, що це потрібно, «чтобъ всякому полковнику было что показать, приехавъ въ свой полк". Коли ж посли «имъ такова писма не дадуть, и столникомъ де и дворяномъ (московським) въ городы (для прийняття присяги від української людності) «ехать не для чего, для того, что всемъ людемъ въ городахъ будеть въ сумненьке». Щоб ще більше натиснути на послів, старшина пов'язала це з небезпекою татарського наступу. Виговський при цьому повідомив Бутурліна, що "де писали къ гетману отъ Белые Церкви и изъ иныхъ городовъ, что татаровя наступають, и столникомъ де и дворяномъ въ все городы - ехать будеть страшно». Це був свого роду ультимат - до речі, характерний для справжньої атмосфери переяславських переговорів, - але московські посли були не в тім'я биті. Бутурлін відповів старшині: «То дело нестаточное, что намъ дати вамъ писмо за руками своими, да и вамъ о томъ говорить непристойно. Мы вамъ и прежъ сего сказывали, что царское величество волностей у васъ не агьимаетъ, и въ городЬхъ у васъ указалъ государь, до своего государева указу (звичайна московська формула.) быть по прежнему вашимъ урядникомъ и судитца по своимъ правомъ, маетностей вашихъ отнять государь не велить». Дуже цікаво, що цього разу Бутурлін, відповідаючи на загальну вимогу старшинської ради й повторюючи свою декларацію 8 січня про визнання й збереження царем державного й суспільного устрою України, зробив це в більш конкретній і деталізованій формі. А на загрозу татарської небезпеки Бутурлін відповів: «А будеть въ которомъ городе татаровя объявятца, и он (московські урядники) въ тотъ городъ не поддуть». Ультиматум був відкинутий.

Треба зауважити, що посилка московських урядників до українських міст, ще й у такій делікатній справі, як переведення присяги людності, була взагалі неприємна для українського уряду. Перевіряючи справжні наміри Москви, старшина запитала послів, як довго будуть тії стольники й дворяни "мешкать въ городахъ ихъ" (цікаве, до речі, не раз повторюване підкреслення, що українські міста - їхні, козацькі). Бутурлін заявив, що московським урядникам «въ черкаскихъ городахъ мешкать не для чего: какъ въ городахъ всякихъ людей къ Bepe приведуть, и они изъ гехъ городовъ и єу дутъ». Що ці переговори мали офіційний характер, свідчить не тільки склад української делегації (старшинська рада), але й те, що вона виступала з доручення гетьмана. Після закінчення розмови Виговський з товаришами сказали, що підуть до гетьмана «и тихъ речи ему гетману и полковникомъ (отже, пленумові старшинської ради) скажуть: а на чомъ гетманъ и полковники положать и они де о томь имь (послам)... весно учинять». Після того відбулося засідання старшинської ради, яке остаточно вирішило справу. З доручення ради полковник Григорій Лісницький повідомив послів про те, що «гетманъ де и полковники положили во всемъ на государеву волю» й дали згоду (а потім і домовилися остаточно) на посилку тих «присяжних людей». Чи була це капітуляція українського уряду, як може видаватися комусь з московського звідомлення. На мою думку, ні. Щоб правильно зрозуміти сенс переяславських переговорів 9-12 січня, треба пригадати, з одного боку, те, що принципова справа українсько-московського союзу була вже вирішена заздалегідь обома сторонами, а з другого боку, урочисту декларацію, що її іменем царя склав Бутурлін 8 січня (про оборону України царем і визнання та збереження ним державних прав України та її суспільно-політичного та економічного ладу), й заяву гетьмана 8 січня про перенесення остаточних переговорів до Москви. В світлі цього стає ясним, що вимога додаткових (письмових) гарантій від послів мала на меті спонукати московський уряд не тільки до конкретизації попередніх зобов'язань та обіцянок, але й до більших концесій під час наступних переговорів у Москві. І це, мабуть, вдалося осягти, бо, хоч статейний список Бутурліна виразно про це не каже, але гетьман у листі до українських послів у Москві з дня 21 березня пригадував: «Однако... помните, ваша милость, и сами, какъ Василей Васильевичъ Бутурлинъ словомъ е[го] ц[арского] в[еличества] насъ утвержалъ, что е[го] ц[арское] в[еличество] не токмо намъ права и привилія, оть віка даные, подтвердити и при волностяхъ нашихъ стародавныхъ сохраните, но и пане еще особные свои всякого чину людемъ показовати им±етъ милость». Це свідчить про те, що в переяславських переговорах український уряд тримав ініціативу в своїх руках. Але в Переяславі виявилася й перша щілина в єдиному українському фронті. Мається на увазі акцію української шляхти, про яку оповідає посольське звідомлення. Наводимо його тут у цілості: «Да къ боярину же къ Василью Васильевичи въ Переясловль приходили шляхта и говорили, чтобъ шляхта была межъ казаковъ знатна и судились бы по своимъ правомъ, и маетностямъ бы за ними быть по прежнему. И приносили на писм-e имена свои, воєводства и уряды себ-тe росписали. И бояринъ Василей Васильевичъ говорилъ шляхте, что они то делаютъ непристойнымъ обычаемъ: еще ничего не видя, сами себе пописали воеводства и уряды, чего и въ мысль взяти не годилось; и о томъ они бояринъ Василей Васильевичъ съ товарыщи стануть говорить гетману; а прежъ сего отъ гетмана государю о томъ челобитья не было. И шляхта били челомъ, чтобъ гетману про то не сказывать: мы де такъ писали отъ своей мысли, а не по гетманскому приказу, и то въ вол-е госу- даревь; а мы де пошли присягать и попишемъ имена какъ кого зовуть». Тепер, після дослідів М. Грушеського, знаємо, що то за шляхта була в Переяславі. Серед шляхти, яка склала присягу цареві, були: старий Остап Виговський, батько Івана, з сином Данилом, Силуян Мужиловський (відомий український дипломат, посол до Москви в 1649 і 1653 роках, до Литви в 1649 р., до Порти Оттоманської 1651 р.; до Швеції 1653 р., до Криму 1653 р., з трьома свояками, білоцерківський дідич Степан Михайлович Мазепа (батько майбутнього гетьмана), підписок гетьманської канцелярії Гунашевський і інші, «нічим не визначні люди». Грушевський не надає значення цій акції, вважаючи її за «родинний винахід Виговських8. Звичайно, не можна перецінювати цієї диверсії української покозаченої дрібної шляхти. Переяславські шляхтичі аж ніяк не репрезентували впливових кіл української шляхти, які (разом з вищим духовенством) залишилися осторонь переяславських переговорів і взагалі поставилися негативно до українсько-московської спілки. Але річ у тім, що це була покозачена шляхта, отже та, хоч і не впливова сама по собі, частина української шляхти, яка одразу зв'язала свою долю з національно-визвольною революцією й яка мала неабиякий вплив на політику українського уряду. Досить згадати імена Виговських і Мужиловського, щоб зрозуміти, що акція шляхти в Переяславі так чи так була пов'язана з вищими колами козацької старшини. Саме в цьому була небезпека цієї шляхетської диверсії для української справи, й коли Бутурлін відкинув домагання цих осіб, то зробив це лише тому, що Москва знала, в чиїх руках була реальна влада на Україні й характер цієї влади, а головне - була зацікавлена в скорішому завершенні переговорів з українським гетьманським урядом. Та, будь-що-будь, Москва занотувала собі цей факт і раніш чи пізніш використала в своїх інтересах ці розбіжності серед керівних кіл України. Цим і закінчилася переяславська частина українсько-московських переговорів. 13 січня гетьман із старшиною приїхав до послів і по короткій суто куртуазійній промові передав Бутурлінові лист до царя, в якому дякував цареві, що він прийняв його і «все Войско Запорожское» під свою протекцію («подь кріпкую и высокую руку»), й просив царя їх «оть всехъ непріятелей боронити». «А что есмя съ ближнимъ бояриномъ вашего царского величества и съ товарищи его разговаривали о всякихъ делах, они про то все пространнее вашему царскому величеству скажуть». Більше у Переяславі не було чого робити. «И того ж числа (13.1.) гетманъ Богданъ Хмелницкой и писарь Иванъ Выговской изъ Переясловля поехали въ Чигиринъ», а наступного дня, 14 січня, Бутурлін «съ товарищи» «пошли къ Кіеву» в супроводі київського наказного полковника з козаками90. Бутурлін одержав за Переяслав високий уряд «дворецкаго съ путемъ» і різні інші нагороди. Немає сумніву, що московське посольство вдало виконало свою місію. Для Москви Переяслав, справді, був великим успіхом. Але не слід переоцінювати ні цього успіху посольства, ні взагалі переяславських переговорів.

Це був тільки етап - і то не головний - в історії українсько- московського союзу 1654 року. Зрештою, цей союз почався не в Переяславі й не в Переяславі завершилися переговори про нього. На шляху до того була ще Москва.

Переяславські переговори розв'язали два основні питання:

1) військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією московського царя над Україною.

2) гарантія царем збереження всіх прав і вольностей Української держави.

Але лишалося ще багато нерозв'язаних і неясних питань щодо практичного здійснення того військового союзу, щодо докладнішого визначення тих прав і вольностей українських, нарешті, щодо майбутніх відносин між Україною й царем московським. Найголовніше - переяславські переговори не дали українському урядові жодного документального акта, жодної письмової гарантії тих словесних зобов'язань та обіцянок, що їх зробили іменем царя московські посли. Це мало особливе значення для українського уряду, який повинен був чимось виказатися перед українськими станами, починаючи з козацтва й шляхти й кінчаючи міщанством, надто ж в обличчі ворожої польської (й литовської) пропаганди й небезпеки польського (а то й польсько-татарського) наступу на Україну. Цілком ясним було для гетьмана, що треба діставати від царя формальні гарантії українсько-московського союзу й протекції царя над Україною.

Виконуючи рішення старшинської ради в Переяславі, гетьман висилає в лютому 1654 року до Москви посольство, яке й мало здійснити всі ці завдання. Цьому посольству передувала діяльність гетьмана й старшинської ради протягом січня-лютого, в Корсуні та Чигирині, про яку, на жаль, не збереглося ближчих відомостей. Спочатку намічалося, що очолить посольство Іван Виговський. Але поїхали до Москви, як головні посли, Самійло Богданович-Зарудний, військовий суддя, і Павло Тетеря, полковник переяславський, обидва - активні учасники переяславських переговорів. Московський уряд, який, очевидно, хотів, щоб посольство мало найбільш репрезентативний характер, був трохи збентежений відсутністю Виговського й забажав, щоб приїхав до Москви сам гетьман. Але Богдан Хмельницький, посилаючись на наступ польського війська на Україну, до Москви не поїхав і взагалі ніколи там не був. Немає сумніву, що тут діяло небажання гетьмана їхати до Москви, як і те, що гетьман волів залишити собі вільну руку. Мабуть, з тої ж причини він не послав Виговського. Окрім Богдановича-Зарудного й Тетері, до складу посольства входили як члени посольства Григорій Кирилович, осавул брацлавський, Кіндрат Якимович, пасерб гетьмана, Герасим Гапонович, отаман чигиринський, Ілля Харків (Харитонович), Іван Іванович. При посольстві були: Яків Іванович, товмач військовий, Сильвестр, ігумен Новгород-Сіверського Спаського монастиря (мабуть, як капелан посольства), 12 чоловік «товариства» (в тім числі син судді Богдановича-Зарудного), писар, 24 рядові козаки, 2 трубачі й 11 «хлопців». Разом з посольством їхала депутація від міста Переяслава, на чолі з війтом. Посольство приїхало до Москви 11 березня. Дванадцятого березня був офіційний в'їзд його до Москви, а тринадцятого відбулася урочиста аудієнція в царя. Крім подарунків від гетьмана (5 коштовних турецьких коней - «аргамаків»), привезли лист гетьмана з дня 17 лютого, писаний українською мовою («белорускаго письма»), що являв собою також акредитовану грамоту для посольства, український проект договору (т. зв. «23 статті» й низку інших листів та документів (зокрема, акти Зборівської угоди). На жаль, оригінали цих всіх документів не збереглися в московських архівах: маємо тільки московські переклади. В листі до царя гетьман звертається від імені свого, Війська Запорозького і всього народу «православного російського» (Грушевський гадає, що в оригіналі було: «руського»). Згадуючи про «розговоръ пространный о всякихъ делахъ», переведений з московськими послами в Переяславі, і про те, що «насъ тотъ бояринъ (Бутурлін) съ товарищи увещалъ и уверилъ и на той вері непоколебимыхъ утвердилъ», і нагадуючи обіцянку Бутурліна, що «большими... свободами, державами и добрами пожалуеть его царское величество паче королей польскихъ, княжать древнихъ російскихт», - гетьман просив царя «права, уставы, привилія, и всякія свободы и державы добръ духовныхъ и мірскихь людей, во всякомъ чину и преимущества сущихъ, елико кто имяше отъ князей и пановъ благочестивыхъ, и оть королей польскихъ, в государств Російскомь наданныхъ, о нихъ же мы кровь свою проливаемъ, оть дедовъ и прадедовъ тыя содержаща, и погубити я не попущающе... утвердить и своими грамотами государскими укрепити на веки», а найголовніше «оть всехъ врать нашихъ, ненавидящихъ, обидящихъ и ратующихъ насъ, покрывати, соблюдати и крепкою рукою и ратью своею царскою защищати...» Решту посли мали переказати цареві усно. Можна цілком погодитися з професором Яковлевим, який каже, що грамота гетьмана 17. П. 1654 року «робить враження суцільності й складена у виразах, які обхоплюють цілу державу Українську з усіма станами населення». Дуже важливо, що гетьман виступає як репрезентант своєї Руської держави («государства Російскаго»). Підкреслення цього перед царем свідчить про ясне розуміння й виразне ствердження Богдана Хмельницкого (і ео ipso московського уряду), що Українська держава не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті Богдана Хмельницького» з 17 лютого складаються зі вступу й 23 артикулів. Оскільки документ зберігся тільки в московському перекладі, не виключено, що порядок окремих статей міг бути змінений у московській редакції і в сучасному вигляді являє безсистемну суміш, що викликала дуже критичні зауваження М. Грушевського. Більше рації має професор Яковлів, який каже, що «основна ідея цілого проекту договору (себто 23 статей) це встановлення таких міждержавних відносин між Україною та Москвою, при яких Україні застерігається державна самостійність як зовнішня, так особливо внутрішня, на умовах певної контролі міжнародних зносин з боку царя й виплати цареві дані, як протекторові, за військову оборону проти зовнішніх ворогів». До цього треба тільки додати, що цей документ, в його первісній формі, мав, властиво, інший титул. В листі гетьмана до царя про нього не згадується, й він був поданий послами («прислали запорожскіе посланники») московському урядові лише 15 березня, отже, тільки на третій день переговорів, і то на пропозицію московської сторони (перед тим, 13 березня, посли зробили лише усну заяву). Досить придивитись до тексту 23 статей, щоб переконатися, що це не так проект майбутнього договору (тим паче не петиція до царя), як «наказ», інструкція послам (отже матеріали до проекту договору), оригінал якої був «за гетьманською рукою і за печаттю»; з цього документа потім (у Москві) був зроблений переклад, мабуть, дуже вільний. Насамперед впадає в око неодностайність форми звернення. В п. 1 гетьман звертається безпосередньо до царя, так само і в пп. 3,4,9,12,15. Натомість інші пункти згадують царя лише в третій особі або й зовсім не згадують, а пп. 16,17,18,19, 20, 21, поза всяким сумнівом, являють собою інструкцію послам. Таким-то, на мою думку, в сучасному (московському) вигляді, документ, що містить «23 статті», не можна вважати за первісний (український) проект договору. Грушевський зауважує, що він «носить на собі сліди різних переробок і доповнень, які були результатом довгих і змінних в своїм складі нарад, що відбивали на собі різні погляди, настрої і течії в війську». Варто б додати до цього, що коли не на змісті, то принаймні на формі «23 статей» відбилися переговори послів з боярами в Москві 13-14 березня. Але, так чи так, цей документ охоплює всі ті питання, які український уряд вважав за потрібне поставити перед царем і оформити їх відповідною письмовою згодою й зобов'язанням царя. В такому сенсі його можна визнати за українську конкретизацію й деталізацію Переяславської угоди. Майстерний аналіз «23 статей», зроблений професором Яковлевим, дає можливість встановити в них дві основні ідеї. Ідея зовнішньої незалежності Української держави втілена в статтях 6 (вільний вибір гетьмана як голови держави й уряду), 14 (право закордонних зносин України з чужими державами), 15, 16 (про виплату цареві данини - трибуту, «як збирав турецький султан із Угорської, Мутянської та Волоської земель», певною одноразовою сумою або ж шляхом збирання «доходів» через місцевих урядників), 13 і 17 (про непорушність прав і привілеїв усього населення України та підтвердження цього царськими грамотами). Професор Яковлів вважає за можливе прилучити сюди й статтю 21 (про грошову зарплату старшині й козакам). Друга частина статей торкається внутрішньої незалежності Української держави, «при чім ідея державної автономії персоніфікується в привілеях різних станів населення держави». Це статті: 1 (непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватно-правних відносинах, зокрема в «добрах»), 7 (маєтки козацьких удів та сиріт), 3 (права й вольності шляхти), 4 (права міського самоврядування), 18 (в зв'язку з 13) (права духовного стану й голови його - митрополита київського), 17 (правне становище селянства й «підданого» населення). «Усі ці статті, взяті докупи і в зв'язку, за проектом договору, мали забезпечувати непорушність громадського й суспільного устрою і привілеї цілого населення держави» (Яковлів). Професор Яковлів цілком слушно вважає, що «цим гарантувалося повноту внутрішньої автономії держави й усувано будь-яке втручання чужої влади, влади московського царя, у внутрішні справи держави». Третя група статей торкається питань оборони України, що було безпосередньо пов'язано з головною метою договору як військового союзу. Це статті: 19 (військовий план для війни з Польщею), 20 (утримання найманої 3-тисячної чи більшої охорони на кордоні з Польщею після закінчення війни), 22 (військовий план на випадок татарського нападу), 23 (залога Кодацької фортеці й Коша для охорони південного кордону України). Нарешті документ містить ще декілька статей, що нагадують пункти давніх козацьких ординацій (стаття 1 - про 60-тисячний козацький реєстр, 5 - про надання Чигиринського староства на гетьманську булаву, статті 8- 12 - про надання млинів та маєтків і виплату грошей на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного й гармати). Це справді так, але, на мою думку, слід підкреслити, що питання про реєстр мало не тільки внутрішньополітичний характер, але й було органічно пов'язане з основною метою договору як військового союзу, не кажучи вже про те, що 60-тисячний реєстр - це була легалізація нового провідного стану України. Коли згадати, що цими становими правами було охоплено також родини козаків, а впливом тих прав - їх численну парентелу й клієнтелу, стане ясним, що на практиці це було охоплення правами нового привілейованого стану коло 300 тисяч української людності, себто приблизно 15-20 відсотків населення тогочасної Наддніпрянської України. Надання Чигиринського староства на булаву було пов'язано не тільки роллю Чигирина як резиденції гетьмана й уряду і матеріальним забезпеченням гетьманського уряду на майбутнє, але й маєтковими інтересами Богдана Хмельницького, маєтності якого (дідичні й набуті) були на Чигиринщині. Статті 8-12 не тільки мали значення для матеріального забезпечення певних урядів, але й пов'язані були з винагородою носіям тих урядів, що було зовсім у дусі й звичаях того часу. Для ведення пересправ з українськими послами московський уряд призначив делегацію в складі ближнього боярина й намісника казанського князя Олексія Никитича Трубецького, одного з найчільніших московських бояр, боярина В. В. Бутурліна (бувший голова «великого посольства» в Переяславі), окольничого й намісника каширського Петра Петровича Ґоловіна й думного дяка Алмаза Іванова, «найвизначнішого з московських дипломатів того часу». Видно, що в Москві цим переговорам надавали першорядного значення. Перша конференція відбулася після парадної аудієнції в царя, того ж дня, 13 березня. Зберігся протокольний запис (хоч і в досить свобідній формі, до того ще московській) цього засідання, в двох редакціях: короткій (первісній) на 16 пунктів (їх уперше переказав М. Грушевський) і ширшій (виданій Г. Карповим), на 20 пунктів, зробленій, очевидно, для Боярської думи. Пропозиції послів загалом відбивали настанови гетьманської інструкції («23 статті»), але в процесі дискусії деякі з них набирали яснішого характеру і подекуди дуже цікавої аргументації. Найбільше дискусії викликало дражливе питання про московських воєвод на Україні та межі їх компетенції. Посли виявили виразне небажання українського уряду бачити в себе московських воєвод. Вони погоджувались, щоб «були воєводи государеві в Києві та Чернігові» (мабуть, зважаючи на те, що це були старі великокняжі столиці, а згодом осідки польських воєвод), але вимагали, щоб «по інших городах ... їх не було». «А коли б государ згодився, щоб у всій Малій Русі (тут безперечний вплив московської урядової термінології) воєвод не було, то гетьман володітиме по-давньому, а государеві посилатиме щороку, зібравши гроші, скільки буде» (коротка редакція). Під час дискусії обговорювано різні можливості. Український уряд, видимо, хотів, «щоб по їх козацьких городах воєводи були з їхніх же людей, людей значних, вірних і обізнаних з козацькими справами», які б «на государя збирали сякі доходи». «Коли ж государ на це не згодиться і звелить, щоб у черкаських городах були його воєводи», то «суд і розправа зістанеться за козацькими урядниками», причому «шляхта, козаки і міщани мають судитися своїм правом, а царські воєводи їх не судять», хіба що хто сам собі забажає того воєводського суду. Також «доходи нехай збирають свої (українські) люди (козаки), і зібравши віддають царським воєводам і приказним людям». Та найкраще, на думку українського уряду, було б, коли цар «доручив би гетьманові (всім) завідувати по-давньому», й «тоді гетьман і військо плататимуть від Війська Запорозького так, як збирає турецький султан з Венгерської, з Мунтянської й Волоської землі, обрахувавши, скільки треба з кожного місця», лише «переписати ті всі доходи і обрахувати государ велів би свому чоловікові» (ширша редакція). Посли поставили також українські домагання в справі закордонних дипломатичних зносин Української держави. Це був пункт кардинальної ваги. В «23 статтях» він сформульований так: «Послы, которые изъ вЪка изъ чу- жихъ земель приходять к Войску Запорожскому, чтобы пану гетману и Войску Запорожскому, которые къ добру бъ были, вольно принята, чтобъ то его царскому величеству въ кручину не было, а что бы имело противъ его царского величества быти, должны мы его царское величество извещати» (п. 14). Московська редакція протоколів конференції, очевидно, на свій кшталт сформулювала українські вимоги: «Коли з яких-небудь країв прийдуть посли в важних справах, гетьман їх присилатиме до государя, а послів, які приходитимуть в малих справах нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і того йому за зле не має» (коротка редакція; майже аналогічно формулює це ширша редакція). Мабуть, ця московська позиція викликала рішучі заперечення з боку послів, бо ухвала Боярської думи йшла в основному по лінії українських домагань: «Пословъ о добрыхъ делехъ пріимати и отпускати, а о какихъ делехъ приходили и съ чомъ отпустили, о томъ писать къ государю; а которые послы присланы отъ кого будуть съ противнымъ д-Ьломъ государю, и техъ задерживати и писати (о нихъ) государю; а безъ государева указу ихъ не отпускати». До цього було ще додано: «А съ турскимъ салтаномъ и съ полскимъ королемъ безъ государева указу не сноситца». Це обмеження цілком зрозуміле, надто ж в умовах військового союзу. З Польщею обидві держави - Україна й Московщина - були в стані війни (отже мусила бути виключена можливість сепаратних переговорів). Що ж до Туреччини, то Україна перед тим перебувала під протекцією турецького султана й утворення українсько-московського союзу, природно, робило з Туреччини ворожу державу і для Москви, і для України.