Культура України XVIII–XIX століть

Житло українців, розвиток своєрідних поселень, садиб та типів житла. Усна народна творчість, своєрідність вбрання. Архітектура України у XVIII–XIX ст. Малярство, граверство і художнє мистецтво. Києво–Могилянська академія в культурному та історичному житті

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык русский
Дата добавления 26.04.2011
Размер файла 52,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У 1654 році на Переяславський раді було проголошено приєднання українських земель до Російської держави. Внаслідок цього і наступних актів (Андрусівське перемир'я 1667р., “вічний мир”1687р.) до складу Росії увійшли Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією, Запоріжжя, Чернігово - Сіверщина.

Після зазначених договорів Україна отримала політичну автономію в складі Росії. Однак царський уряд зразу ж почав поступово її обмежувати; до 80 - х років XVIII ст. останні залишки автономії були ліквідовані: у 1775 році козацтво, як клас, було ліквідоване. На Україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально - економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.

У другій половині 18 ст. відбувається значне піднесення товарно - грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста.

Перемога над Туреччиною у війнах 1768 - 1774 та 1787 - 1791 рр. забезпечила Російській імперії володіння Північним Причорномор'ям. Включення до її складу так званої Новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно - стратегічні міркування. Влада надавала пільги при поселенні на цій території і тому тут крім українців та росіян, поселилися також представники і неслов'янських народів.

Інакше відбувалися процеси етнічної консолідації в західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Галичина після першого поділу Польщі була загарбана Австрією. Через деякий час Австрія захопила й Буковину. Закарпаття залишилося під владою угорських феодалів. Таким чином, у кінці 18 на початку 19 ст. основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням - австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії.

Після возз'єднання Лівобережної і Правобережної України внаслідок другого і третього поділів Польщі та звільнення Північного Причорномор'я були створені умови, які забезпечили єдність економічного розвитку на значній території сучасної України, що сприяло прискоренню процесів етнокультурної консолідації українського народу.

Водночас Україна дедалі більше залучалася до єдиного загальноросійського ринку. Зміцненню міжнаціональних зв'язків сприяла також зростаюча соціальна і територіальна рухливість населення.

У 19 столітті на Україну поширюються загальноросійські рухи та тенденції в розвитку: піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року, загальноросійська криза феодально - кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. Після цього відбулася черга реформ Олександра ІІ: реформа освіти, адміністративна реформа тощо. Набувають поширення різні рухи: народництво (зокрема з цим рухом пов'язана Чигиринська змова 1881р.), москвофілів, космополітів та інші.

На фоні цього відбувається промислове зростання на Україні, збільшується капіталовкладення іноземців в економіку - бельгійці, німці тощо. Розвиваються нові галузі виробництва. Економічному піднесенню зокрема сприяло скасування кріпосного права - набувають поширення капіталістичні відносини. Так, до Першої світової війни Російська імперія входила до шести найбільш розвинених капіталістичних країн світу.

На Україну поширюються загальноросійські русифікаторські напрямки (Валуєвський циркуляр та Енський указ).

На Західній Україні важливою подією була революція 1848 - 1849рр. (“весна народів”), яка дала поштовх для розвитку культури, національному самовизначенню українців. У 1861 році відповідно до нової австрійської Конституції Галичина була автономною з власним сеймом. Відбувається створення товариств, які вели просвітницьку діяльність. На Західній Україні першою виникає Русько- Українська радикальна партія ( 1898р., засновник І.Франко).

Але не дивлячись на складні умови періоду кінця 18 - 19 століття, українська національна культура активно розвивається, набуває самобутніх рис

1. Житло українців

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов,янських ознак, уже в 17 -18 ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етнографічних районів України.

На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де майже до18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з'явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.

У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування. Окремі поселення з подібною формою планування, приміром військові, були відомі і в інших історико-етнографічних районах України.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.

Малодвірні поселення. Виселки та хутори 19 - початку 20 ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини 18 ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді випадків були тимчасові поселення запорізького козацтва - зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на Правобережжі термін) лише у 18 ст.

Внаслідок сприятливих природно-географічних умов України на більшості Ії території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом - на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.

За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не зв'язаними між собою будівлями. Це особливо характерно для південних і центральних районів України. На території Полісся, Карпат, Західного Поділля, Буковини, Полтавщини, меншою мірою Півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами - від часткового до суцільного. Отож, за характером взаємозв'язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв'язаними будівлями; з частковим взаємозв'язком; з повністю з'єднаними спорудами.

За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип отримав назву двір з проїздом - на Поділлі, глибокий двір - на Полтавщині та Правобережжі. Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку 20 ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови Лісостепу та Степу.

Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом традицій білоруського та російського народів цей тип у кінці 19 - на початку 20 ст. мав деяке поширення в районах Полісся та Слобожанщини.

Українська хата - колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України.

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку - від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економічного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, локальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах.

Щодо традиційного інтер'єру українського житла, то він ще із часів давньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним з Україною районам Росії ,Бєларусі, Молдови та ін. Цей тип внутрішнього планування житла дістав назву українсько-білоруського.

Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут(покуть, червоний, або святий, кут ), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше - з двома вікнами, а у карпатських українців - нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку - маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев'яний настил, на рівень пічної лежанки, - так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях - килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі - полицю для хатнього начиння та хлібу (хлібна полиця).

У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувались частковою побілкою або обмазкою, до того ж лише житлової частини хати, то в крайніх північно-західних районах зруб залишався не біленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та без каркасне житло Наддніпрянщини та Півдня, в якому, крім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, на Буковині та в гірських районах застосовувалось художнє викладання - шалівка, шинглі, пікування.

2. Одяг

Український одяг 17 - 19 ст.ст. розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп (ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці, згодом робітники і буржуа) відрізнялись своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.

Розкішний одяг феодалів стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і заможне козацтво, особливо старшина. Особливості в одязі мало духовенство - не лише у специфіці церковного одягу, а й в його незрівнянному багатстві, використанні золототканих привізних тканин, прикрас, дорогоцінної культурної атрибутики.

Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини - парча, оксамит, штоф - із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі українського ренесансу і бароко. Тканини прикрашались елементами стилізованого рослинного орнаменту, вписаного у різні медальйони.

Приналежністю костюма заможної козацької старшини була сорочка з тонкого полотна, вишита шовком, сріблом або золотом. Подібна за кроєм до народної, вона відрізнялась якістю тканини, оздобленням. Сорочка заправлялась у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору. Поверх неї одягався дорогоцінний жупан, який перев'язувався поясом, я підчас урочистих подій - шуба. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи. Шапки були переважно плисові, опушені дорогим хутром.

Буденний одяг козака складався із жупана, черкески, шароварів, шалевого пояса, шапки - кабардинки, вовняної бурки.

Українська знать перейняла деякі елементи побуту та одягу у польській шляхти.

Найстійкішим, щодо збереження давньоруських традицій був одяг сільського населення України, хоча він і ввібрав в себе характерні риси попередніх епох і трансформував, пристосовуючись до конкретних умов.

Але за певними ознаками, одяг підлягав районуванню. Основними елементами чоловічого вбрання на Наддніпрянщини були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз - пазушку. Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця 19 ст. були досить широкими. Шаровари, як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгінним скотарством. Обов'язковою частиною чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка, якій на зміну у кінці 19 ст. прийшов жилет.

Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, корсетки, свити або юпки, кожуха. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались льняною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.

Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини - запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу - розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.

Зверху на сорочку одягався керсет - безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.

Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидністю юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.

Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією - з вусами, носили також прямоспинний кожух (толуб). Свити переважали сірого кольору, кожухи - білого, а на Східному Поліссі - жовтогарячого. Влітку і взимку бідніше населення ходило в личаках.

Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по підканню, і виложистим коміром. Шилась вона з суворого або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на Чернігівщині - білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або льняної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух - вовняний або льняний - з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна - катанку.

Праслов'янські риси досить стійко зберігались у народному одязі Волині: поликові жіночі сорочки, прикрашені червоною гладдю, чоловічі сорочки з поликами, пришитими по пітканню з подібною вишивкою, намітки, постоли та ін. Одяг цього регіону відзначався різноманітними декоративно - технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, ткані узори (перетик), настилування, ажурне вирізування (ризь) тощо.

В окремий комплекс можна виділити одяг населення Карпат. Своєрідністю відзначався костюм гуцулів, в якому зберігалося багато архаїчних рис. Чоловіча сорочка була тунікоподібною, з характерною вишивкою на з'єднанні рукавів із станком. Носили її навипуск і підперезували широким шкіряним поясом (череслом) з металевими прикрасами і орнаментальним тісненням. Штани шилися з білого полотна (покрениці), кольорового сукна (крашениці) або білого сукна (гачі ). Холоші знизу іноді закочувались і вишивались. Найвідоміші елементи костюма гуцулів - кептар (овчинна безрукавка) й сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору з бічними клинками або без них). Зверху вдягалася прямоспинна довга манта з пелериною. Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. Чоловіки пов'язували шию хусткою, а волосся підрізували спереду. З головних уборів поширені були облямована хутром шапка і хутряна ушанка. Влітку в багатьох місцевостях чоловіки одягали пояркові брилі-кресані, оздоблені півнячим пір'ям. Характерним взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна (капці). Молодь носила й чоботи. Не розлучались гуцули зі шкіряною, прикрашеною тисненням та мідними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, дісаги), порохівницею (перехресниця) і топірцем.

3. Усна народна творчість

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Значний період в історії людства та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно - обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи та символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали.

Трансформація давньої міфології - поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості - фольклор.

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий та поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два елементи: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко - фантастичні казки, казки про тварин, соціально - побутові казки та небилиці тощо.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки. Вони складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати “вічні” суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними - на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною документалісти кою (легендами, переказами, оповіданнями).

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.

Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання. Головне, що відрізняє їх від казок, - це установка на вірогідність зображуваного.

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зарахувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входило оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології

Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи - очевидця чи учасника події. Оповідання, як і вся не казкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовлення (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з “надприродною” силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовлення.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом - писемної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини - від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпаних джерел національної культури.

Згідно з історико - естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Найдавнішим вважається ліро - епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.

Виключне значення у формуванні всієї української писемності мають календарно - обрядові пісні, які творилися і були в тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, причому до кожного циклу робіт були й свої пісні. Протягом багатьох століть тексти пісень залишалися незмінними. Лише з набуттям значних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності і освіти (у 17 ст. значна частина населення володіла письмом) календарна поезія змінюється - її магічний зміст замінюється естетичним.

Також до родинно - обрядової творчості можна віднести народні голосіння. Голосіння - жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого, мають переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо).

Близькі до голосінь українські думи. Безпосередній зв'язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники прослідковують уже в писемних пам'ятках Київської Русі (наприклад, “Слово о полку Ігоревім”). Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у 15 - 19 ст.ст.

Виконавці дум - кобзарі - відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на 16 - 17 ст. У другій половині 17 ст. думи, жанр, вже сформувалися і у кінці 17 - 18 ст. - розвиваються. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати Остапа Вересая (1803 - 1890), Андрія Шута, Федора Гриценко (Холодного), Івана Крюковського). Після ліквідації царизмом Січі, думи дещо трансформуються - вони набувають моралізаторсько - дидактичних рис. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам'яткою культури.

До епічних жанрів народної творчості населення України також належать балади та історичні пісні. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади так і історичні пісні явища відносно пізнього походження (бл. 16 - 18ст), хоча іноді трапляються елементи міфологічності і казковості.

Щодо пісенного фольклору, то сюди треба віднести українські ліричні пісні. Умовно їх можна розподілити на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно - побутові (козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо) та пісні літературного походження.

4. Архітектура України у 18 - 19 ст.

Другу половину 17 ст. - поч. 18 ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні зароджується стиль, що постав із сполуки особливостей українських церков із західноєвропейським стилем і пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю - пишного, урочистого - була доба Мазепи, мецената української культури.

Для України 18 ст. церква залишається центром культурного життя та найвизначнішою пам'яткою кожної місцевості, разом із тими скарбами, які вона має: ікони, реліквії, розписи, книги. Будівнича діяльність, насамперед церковна, пов'язана відображає значною мірою освоєння і відновлення старих і нових земель - з цим пов'язане будівництво полкових і сотенних церков та канцелярій, шпиталів та шкільних будинків при них. В часи Руїни будівництво найбільш інтенсивним було на північному Лівобережжі, зокрема в Чернігові. Переломним для України був рубіж 17 - 18 століть. Саме в цей час активно йде будівництво церков і церковних споруд Києва.

Особливо слід зазначити два періоди київського будівництва, які пов'язані з меценатською діяльністю гетьмана Івана Мазепи й пізніше з ім'ям архітектора Шеделя. Починається будівництво за Мазепи з Богоявленської церкви Києво - Могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду. У 1696 році поновлюються роботи навколо Софіївської церкви: оновлюється по - барочному зовнішній вигляд собору, будується трапезна, південна брама, дзвіниця (споруджено перший поверх). З 1690 р. будується поруч з Лаврою Миколаївський собор, після його завершення починається будівництво мурів навколо Лаври, шести надбрамних церков, серед яких можна особливо відмітити Троїцьку надбрамну (реставровано давню споруду) та церкву Всіх Святих. Тоді ж оновлюється Успенський собор, відбудовується Лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква. В дев'яностих роках домініканський собор на Подолі перебудовується на церкву Петра і Павла, в 1706 році починається будівництво Печерської фортеці. З сказаного вище, ми можемо зробити висновок, що Мазепа був насправді будівничим Києва, він створив образ сучасного Старого Києва.

За часів Мазепи будують і його полковники: Миклашевський - Георгієвський собор у Видубичах, Мокієвський - Феодосійську церкву у цитаделі, полковник Герцик - церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Міщанин Петро Гудима - оновлює Іллінську церкву на Подолі тощо.

Будував і гетьман Іван Скоропадський. Особливо значущою стала Спасо - Преображенська церква у селі Сорочинці, яка була збудована гетьманом Данилом Апостолом. Будують і Розумовські - завдяки їм споруджено Миколаївську церкву, собор Різдва Богородиці, церкву Трьох Святих в Лемешах.

Значну роль в архітектурі зіграв Йоган Готфрід Шедель (1680 - 1752), який з 30 - х років очолив будівництво найвизначніших київських споруд: Великої дзвіниці в Лаврі, надбудови дзвіниці в Софіївському соборі тощо.

Можна виділити два типи храмових споруд 18 ст. на Україні. Перший - це архітектурні споруди, які близькі до типу, якій був поширений в католицькій Європі того часу ( Італія, Німеччина, Австрія, Польща). Типово барочні споруди будують архітектори іноземного походження - Бернард Меретин у Львові уніатський собор Святого Юра (закінчений у 70 - х роках) і ратушу в Бучачі, Готфрід Гофман - новий Успенський собор (1771 - 1782р.р.), що започаткував сучасний ансамбль.

Стилю Європейської барочної архітектури відповідають також роботи Івана Григоровича - Барського (1713 - 1785 рр.) та Степана Ковніра (1695 - 1786р.р.). Іван Григорович - Барський мав освіту Києво - Могилянської академії та працював разом із Шеделем. Його споруди, зберігаючи європейську барочну стилістику, набували місцевих рис, простоти, демократичності. Йому належать такі споруди як павільйон - фонтан Самсона, весь водогін у Києві на Подолі, Покровська церква, церква Миколи Набережного поблизу Дніпра старий гостинний двір тощо.

У Григоровича - Барського і Шеделя вчився кріпак Степан Ковнір. Він залишив так званий Ковнірівський корпус та дзвіниці на Ближніх та дальніх печерах у Лаврі, за проектом архітектора Нєслова збудував Кловський палац. Конвіру властиві риси простонародного тлумачення європейського бароко, що становлять риси так званого “українського бароко”.

Другий тип церков є результатом розвитку власне українських традицій будування. Це хрещаті в плані храми (тобто, в плані вона уявляє собою хрест, між кінцями якого вбудовані квадратні виступи). Ще у давньоруських соборах ми бачимо хрещаті колони. Хрещата в плані церква народжується ще з дерев'яної архітектури, де освоєно ідею перекривання рівновисоких частин храму одна одною. Перша така церква споруджена в Ніжині - Миколаївський собор (1668 - 1670). Також можна навести як приклад Андріївську церкву, яка сполучає в собі принципи бароко та українського хрещатого храму.

Якщо ж порівнювати хрещаті церкви з типово барочними церквами заходу України, то можна побачити, що їх об'єднує один стиль архітектури, один настрій, церкви мають певні спільні риси - все це створює індивідуальні особливості української архітектури - “українське бароко”.

Від доби бароко залишилось більше пам'яток світського будівництва, ніж від попередньої епохи. Причина цього - матеріали, якими користувалися (цегла). Але більшість будівель загинула все ж таки не через нетривкість матеріалу, а, наприклад, підчас руйнації Батурина у 1708р.: загинуло багато будинків, у тому числі палац гетьмана на Гончарівці. Також загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці та Поросючці. Збереглися ж будинок військової полкової канцелярії в Чернігові, зразок українського бароко, будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафва Кроковського тощо.

У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це був період відродження національних рис. В Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського, давньоруського. Деякі архітектори робили спроби перенести в архітектуру елементи українського бароко, інші використовували елементи народної дерев'яної архітектури. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.

У середині та у другій половині 19 століття в Україні були побудовані визначні споруди - оперний театр в Одесі (архітектори Ф.Фельнер та Г.Гельмер), Львові (З.Горголевський), резиденція митрополита в Чернівцях (Й.Главк).

Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну - будинок Полтавського земства (архітектори В.Кричевський і К.Жуков, розписи С.Васильківського, М.Самокіша, М.Беркоса, М.Уварова), будинок товариства “Дністер” у Львові (І.Левицький), перший в Україні критий ринок - Бессарабський в Києві (Г.Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В.Максимов), “Народний дім” у Дрогобичі (О.Лушпинський).

Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (автор - російський скульптор М. Мікешин).

5. Малярство, граверство і художнє мистецтво

Малярство досягло в 17-18 ст. високого рівня. Наприкінці 17 ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю - розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцах, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.

У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.

Мистецтво було пов'язано і з релігією. Так, розписи іконостасів - провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо - Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.

У 1712 році Києво - Печерська друкарня випустила книгу “Ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним”. Ця книга на ціле століття стала енциклопедією іконографії. Вона перевидавалась у Петербурзі у 1718, 1728, 1729р., у Львові 1760р.та у Москві та Відні 1790року. Від 64 до 70 гравюр з віршами до них пояснювали алегоричний зміст кожного символьного зображення - жертвоприношення Авраама, фантастичних тварин тощо.

Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо.

Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був “козак Мамай”, - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.

Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці 17 ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.

За доби Мазепи осередком граверства був Київ. Деякі з граверів Київської школи були відомі далеко поза межами України: О. Тарасевич (1672-1720), основоположник школи, був найвизначнішим місцем мідіориту й офорту на всьому Сході Європи. Він зробив чимало портретів королів і інших видатних осіб Європи. Крім нього працювали - Дю Галаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, З. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, “Патерик Печерський”, виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.

Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський - окремо і в різних книгах - та Захарій Самойлович. Багато працював у граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував - в центрі - Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував Мазепа (1706 рік).

Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачівський, І. Стекловський та інші.

У 1730-1740 роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, граверство відродилось. У Києві працювало тоді 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) - найвизначніший гравер 18 ст.

У кінці 18 та у другій половині 19 століть слід відмітити діяльність таких митців як Іван Матрос, А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського та безумовно, Т. Шевченка, який залишив після себе багато витворів мистецтва. Найбільш відомі шевченківські портрети (“Автопортрет з свічкою” та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі (“Селянська родина”, “Катерина”, “Дари в Чигирині”, “Старости”, “Судна рада”, “Вдовина хата” та інші). Українська тематика в живопису в більшості розробляється російськими митцями, що певний час жили та працювали на Україні - це В. Тропінін, К. Павлов, М. Сажин, І. Сошенко, А. Мокрицький та інші.

Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов'язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” - пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько - релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики - “Запорожці пишуть листа турецькому султану”), Микола Бондаревський та інші.

У 80 - 90 - ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису - В. Орловський (“Сінокіс”), С.Святославський, І. Похитонов, П. Левченко (“Село взимку”), С. Васильківський (“Козача левада”). Був відомим художник І. Труш - він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника, М. Лисенка.

Український монументальний живопис був представлений роботами Й. Бокшай (розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві), С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.

6. Освіта у XVIII - XIX ст. та роль Києво - Могилянської академії в культурному та історичному житті

творчість архітектура малярство академія

Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.

Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані “мандрівні дяки”.

В містах існували братські школи.

Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих “дяківок”. У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши “тривіальні” школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати “ланкастерський” метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.

Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).

З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.

Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо - католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 - українська.

Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в “главных народных училищах”, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.

1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 - х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 - ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.

Існувало багато спеціальних середніх шкіл - 4 - класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.

У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл - гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 - в Коломиї, 1898 -в Тернополі.

На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 - Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.

Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).

На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно - слов'янської мови та практичного богослов'я.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.

Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво - Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.


Подобные документы

  • Історія створення бібліотеки Києво-Могилянської академії. Київська братська школа як основа академії. Петро Могила - засновник київської Академії і його внесок в розвиток бібліотеки. Основні напрямки діяльності бібліотеки на сучасному етапі розвитку.

    реферат [42,7 K], добавлен 29.09.2009

  • Суперечності розвитку української культури у другій половині XVIІ і на початку XVIII століття. Культурний підйом України на межі XVIІ-XVIII століть. Національна своєріднсть і специфіка українського мистецтва у другій половині XVIІ-XVIII століття.

    реферат [27,8 K], добавлен 05.10.2008

  • Письменники і поети-вихованці Києво-Могилянської академії. Навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії. Бібліотека Києво-Могилянської академії. Козацькі літописці-вихованці Києво-Могилянської академії. Випускник КМА Петро Прокопович.

    контрольная работа [45,0 K], добавлен 20.11.2008

  • Дослідження особливостей соціальних трансформацій у середовищі селян Правобережної України наприкінці XVIII - середині XIX століть. Нещадна експлуатація та закріпачення українського селянства після входження Правобережжя до складу Російської імперії.

    статья [25,2 K], добавлен 14.08.2017

  • Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014

  • Розгляд перших еміграційних потоків з України на межі ХІХ-ХХ століть. Умови формування діаспори як засобу буттєвого вкорінення емігрантів на новому культурно-історичному ґрунті. Внесок українців у розвиток економіки і культури канадського суспільства.

    статья [24,6 K], добавлен 11.09.2017

  • Українська діаспора, що проживає в колишніх радянських республіках. Культура українців за межами України, поділ на групи. Поняття етносу (етнічної спільності). Передумови для інтенсифікації етнічних процесів. Особливості поселень "аграрних" українців.

    реферат [23,9 K], добавлен 10.04.2009

  • Дослідження проблеми реформування духовної освіти в православних єпархіях після інкорпорації українських земель до Російської імперії наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст. Перетворення Києво-Могилянської академії на два заклади – духовну семінарію та академію.

    статья [26,6 K], добавлен 19.09.2017

  • Вплив визвольної війни 1648—1654 pp. на економічний і культурний розвиток України. Роль Київської (Києво-Могилянської) колегії. Загальні тенденції у формуванні образотворчого мистецтва, архітектурі й будівництві. Піднесення усної народної творчості.

    презентация [8,4 M], добавлен 07.04.2011

  • Формування національної національної буржуазії у XVIII ст. Зміни внутрішньополітичної ситуації в Україні. Поширення мануфактурного виробництва. Формування ринку робочої сили. Становище селянства, поширення панщини. Зміни в національному складі населення.

    реферат [33,5 K], добавлен 21.11.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.