Селянська реформа

26

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

на тему: «Селянська реформа»

Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян

У першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і селянського підприємництва.

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років. Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.

У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр її, який у березні 1856 р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян, він сказав: «набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу». Після цього з'явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.

19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо конкретних положень селянської реформи. Були прийняті центральне й місцеве положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж положенні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорноземна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рівня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища.і нижча) земельних наділів. Передбачалось безвикупне виділення «подарункових наділів» розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у положенні.

Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пустирів.
Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.

Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користуватися наділом, залишаючись «тимчасово зобов'язаними».

Викупний договір між поміщиком і селянською общиною затверджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Після затвердження договору всі відносини сторін (поміщик - селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб'єктом власності в більшості регіонів ставала община, у деяких районах - селянський двір. В останньому випадку селяни одержували право спадкового розпорядження землею.

Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.

Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25% викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цінними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачувати на протязі 49 років.
Поліцейський і фіскальний апарат уряду повинен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування реформи були створені Селянський і Дворянський банки.

У період «тимчасової зобов'язаності» селяни залишались відокремленими в правовому. відношенні станом. Селянська община зв'язувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і. при гарантії, що другу половину виплатить община.

Можна було піти з общини знайшовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов'язковий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі. Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування індивідуальним, розподіл землі на постійні спадкові частини, про переділ, вилучення із общини її членів.

Староста був фактичним помічником поміщика, (в період тимчасового зобов'язаного існування), міг накладати на винних штрафи або піддавати їх арешту. Волосний суд вибирався на один. рік і вирішував незначні майнові спори, а також незначні проступки.

Негативними наслідками реформи стало наступне, наділи, селян зменшились порівняно з дореформними, а платежі, (порівнюючи зі старим оброком) виросли, община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, і водоймами, селяни залишались відокремленим станом.

Земська і міська реформи

Міське управління дореформений період будувалось у повній відлов і днорті з системою кріпосницького господарювання. Центральною фігурою, в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував. в своїх руках, економічну, адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами.

На губернському рівні, головною особою в системі місцевого управління був губернатор. Наказом 1837 р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими, адміністративними, господарськими та ін.

Наступне місце після губернатора займав губернський, керівник дворянства, який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські й інші функції. Повітовий керівник дворянства очолював. Апарат повітових чиновників.

Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси дворянсько-поміщицького класу.

Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити необхідні умови для збереження влади в руках дворян - поміщиків. У березні 1863 р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.

Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські, які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.

Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю земств. Губернатор у семиденний строк міг накласти вето на будь-яке розпорядження земського органу, для міністерства внутрішніх справ цей строк був значно збільшений.

1 січня 1864 р. було затверджено «Положення про губернські і повітові земські установи». На них покладалось: завідування капіталом, майном і грошима земства; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості; санітарні заходи, участь у господарських відносинах у галузі охорони здоров'я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

- курії повітових землевласників, яка складалась переважно з дворян - поміщиків, для участі у якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через уповноважених;

- міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або підприємство певного розміру;

- сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори й земська управа (виконавчий орган, який складався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи - міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870 р. було затверджено «Міське положення», яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою - виконавчим органом Думу і управу очолювала одна особа - міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.

Усі міські виборці відповідно до майнового (податного) цензу поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних у міську думу. Брати участь у виборах мали право особи, які досягли 25-річного віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи торговельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною торгівлею. Не брали участі у виборах особи, які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті, що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників. Голосування було таємним.

Дума і управа обирались на чотири роки, половина складу управи переобиралась через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання, які входили до складу управи - не більше однієї третини.
Міським головою не могла бути особа єврейської національності.

У компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил щодо завідування міським майном, набуття нерухомого майна в місті, позики.

Як і земські органи, органи міського самоуправління значною мірою залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з тим, створення нових органів самоуправління.

реформа судовим земський барвінковий

Судова реформа 1864 року

Структуру дореформеної судової системи утворювали різні органи, які склались історично і робили її складною і заплутаною. Судові функції виконували і адміністративні органи - губернські правління, органи поліції та інші.

Розгляд справ у всіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, органи поліції провадили слідства і виконували вироки, крім того, могли брати на себе і судові функції по «маловажливих» справах.

У листопаді 1864 р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи: Статут кримінального судочинства. Статут про покарання, які накладаються мировими суддями.

Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих належали волостні суди, мирові судді і з'їзди мирових суддів, до загальних - окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові (за цивільними і кримінальними справами) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (за цивільними і кримінальними справами департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових, селянських судів.

Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення сулу загального для всіх станів, рівність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових, суддів і присяжних засідателів).

Під час підготовки і проведення реформи, були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих.

Змінились функції прокуратури - підтримання обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі.

Формування принципів змагальності в судовому процесі покликало створення нового спеціального інституту - адвокатури (присяжних повірених).

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших актів засновувалась система нотаріальних контор у губернських і повітових містах.

В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом.

Мирові судді, обирались повітовими земськими зборами і міськими думами. Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на дану посаду представниками нижчих класів. Крім того, праця мирового судді не оплачувалась.

З'їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести, а також приймали остаточне рішення у справах, які розпочали дільничні мирові судді.

Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, у межах яких діяли мирові судді.

Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув'язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300 крб.

У цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ щодо особистих зобов'язань і договорів (на суму до 300 крб.), а також справ, пов'язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 крб., позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння.

Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із гр - лови і членів суду. Новим інститутом, введеним реформою на рівні першої ланки загальної судової системи (окружних судів), були присяжні засідателі.

Закон підкреслював, що вирок винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним.

При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів, на закріплених за ними дільницях.

Судові палати розглядали справи щодо скарг і протестів на вироки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій інстанції.

Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення «прямого змісту законів», прохання про перегляд за новими обставинами вироків, що вступили в законну силурі справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства). Департаменти Сенату були касаційними органами для, всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку.

Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства щодо посадових осіь, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації - все це послаблювало ефективність проведеної реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.

Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від розгляду справ, якщо мали політичний характер. Ці та інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт коктрреформ, які були здійснені пізніше.

Злам у житті Барвінкової слободи

З цього часу і до 1914 року вона бурхливо розвивається. Першим наслідком реформи було масове обезземелення селян. «Голодна воля», за висловом Панаса Мирного, швидше визволила поміщиків від селян, аніж навпаки, адже інститут кріпацтва повис важкою гирею на тілі імперії. «Звільняючи» селян, уряд звільняв поміщиків від необхідності сяк-так, але все ж дбати про кріпака. Землевласники отримували величезні викупні суми від селян, а оскільки переважна більшість знедолених не мала грошей, то за них це робила держава. Небезкорисно, звичайно. Своєрідна розстрочка платежів була удавкою на шиї селянства ще майже півстоліття. Юридичних тонкощів реформи неписьменне селянство не знало, що стало причиною перекручень і зловживань на місцях. Усе це викликало гнів і протест обдурених та пограбованих. Ось як скаржився у 1861 році генерал-майор Богданович Харківському губернаторові:"…У маєтках… Мартинових (колишніх власників села Курульки), Коростовцевої і Ботвинникова якийсь писар Морошенко своїм умисним читанням царського маніфесту (виходить, маніфест надрукували для того, щоб його «умисно не читали» селянам?) про визволення селян збудив дуже розуми у селян згадуваних маєтків, які свавільно покинули роботу, управителів не визнають і брутально з ними поводяться…» Справа доходила до спалення маєтків, як, наприклад, маєтку Фідлера у селі Богодаровому.

Другим важливим наслідком було глибоке розшарування селянства. Частина, викупивши свої наділи, стали господарями, але більшість обезземелилася і змушена була за безцінь продавати свою працю, дехто залишав сільську місцевість і виїжджав у всепоглинаючі робочу силу промислові центри Донбасу. Саме тоді народжується у Барвінковій горезвісна «полежаївка» - своєрідна біржа праці, що знаходилася на луках коло базару (там, де зараз розташувалася автомобільна стоянка).

З усіх усюд сходилися сюди бідняки, особливо перед сезонами сільгоспробіт, у надії, що якийсь заможний селянин або купець найме їх на роботу. Тут збиралися десятки й сотні знедолених, які в очікуванні лежали й сиділи на землі, звідки й пішла назва «полежаївка». Ця ганебна прикмета слободи існувала до 1914 року, аж поки війна не поклала їй край.

І все ж реформи 60-70-х років у цілому сприяли бурхливому розвитку капіталістичних ринкових відносин. Звернемо увагу на той важливий факт, що в окрузі навколо слободи кількість землевласників значно збільшується - у 1903 році таких із земельними наділами від 300 до 2000 десятин налічувалося близько півсотні. Ще більшою була кількість заможних селян (котрі йменувалися в радянській літературі куркулями) із наділами до 300 десятин. Натомість зменшується кількість «суперпоміщиків» типу Фідлера, Циглера, Пашкова. У результаті зростає конкуренція, що вимагає впровадження нових методів господарювання (до яких «латифундисти» у більшості не звикли і тому із жалем розпродували свої землі), а значить - зростає ефективність сільськогосподарського виробництва, що не забарилося позначитися на загальній економічній ситуації. Барвінківщина стає важливим хліборобським краєм губернії.

Але найпотужнішим за всю історію поштовхом до розвитку слободи стало проведення через неї залізниці. Одержавши у ході реформи величезні грошові компенсації, поміщики шукали застосування своїм капіталам. Найвигіднішим вкладенням у другій половині ХІХ ст. було придбання акцій залізничних компаній. Країну буквально охопила залізнична лихоманка. У лічені десять-двадцять років імперія вкрилася досить густою і розвиненою мережею залізниць. Стратегія будівництва на першому етапі полягала у тому, щоб з'єднати центр держави із портами Чорного та Азовського морів. Таким чином, по території України майже одночасно пролягли дві перші залізничні лінії: Москва-Київ-Одеса та Курськ-Харків-Азов. Саме Курсько-Харківсько-Азовська залізниця у 1869 році пройшла через Історія Барвінківщини.

У побудові цього шляху сполучення активну роль відіграли особи і сім'ї, безпосередньо пов'язані з Барвінківщиною, наприклад, батько й син Герсеванови, П. Рерберг. До речі, останній вкладав гроші не лише в цей проект. На його кошти була збудована і утримувалася школа в селі Нікополь; значні суми виділив він і на побудову церкви Успення Пресвятої Богородиці в Барвінковій.

Залізниця зробила Барвінкову слободу важливим транспортним і торгівельним центром. З округи не менш як у 50-60 кілометрів від залізничної станції звозилося зерно, яке потім доставлялося у порти Азовського моря. Це сприяло розвитку місцевого візничого промислу і привело у повний занепад чумацтво. Можна сказати, що залізничне сполучення стало могильником чумацтва. У самій слободі, а особливо на під'їздах до неї, виникають характерні ознаки тогочасного пейзажу - «зсипки». В урожайні роки зерна було так багато, що зерносховища його не вміщали, а вагонів на вивіз не вистачало. От і сипали зерно на спеціальних майданчиках на брезенти просто неба. Ось як описує це явище М. Карпов: «Батько мій працював на «зсипці» - коморі зернозакупника багатія Татаринова приймачем хліба. Була вона розташована кілометрів за 12-14 від Барвінкової, поблизу від німецьких колоній. Вважалося, що в гарячий час хлібороб воліє за краще продати збіжжя дещо дешевше, ніж везти його до Барвінкової. Очевидно, вони мали рацію, бо такі зсипки стовбичили на всіх під'їздах до слободи». Отже, зернозакупники багатіли на різниці цін, а ще, звичайно, обважували, обраховували довірливих селян, що було причиною конфліктів і колоритних бійок. У 1907 році, коли почався пік в економічному розвитку слободи (1907-1914), зі станції Барвінкова було вивезено 5 тисяч вагонів зерна на суму в 3 мільйони карбованців! У 1908 році із Барвінкової було вивезено 805 тисяч пудів різних вантажів і відправлено 38 911 пасажирів. За цим показником серед станцій Ізюмського повіту вона займала 4 місце, поступаючись лише станції Краматорській і двом Слов'янським.

Зрозуміло, що значні кошти осідали в кишенях барвінківських купців і селян, що, з одного боку, стимулювало розвиток економіки слободи, а з іншого - приваблювало переселенців. Кількість населення неухильно зростає, у тому числі за рахунок приїжджих німців, бельгійців, греків, вірмен, росіян - найчастіше енергійних підприємливих ділків. У 1899 році у слободі налічується вже 1 619 дворів, а населення сягає 12 000 чоловік. Щоб зрозуміти, багато це, чи мало, треба порівняти з кількістю населення інших міст України. На рубежі XIX-XX ст. найбільшим містом України із населенням трохи більше 400 тисяч чоловік була Одеса. Харків у 1881 році мав 128 тисяч населення, а у 1901 році - 198 тисяч. За нинішніми мірками - показник посередній. Щодо міст Донбасу, то більшість з них мала показники на рівні Барвінкової. Отже, беручи до уваги вигідне географічне положення, на старті індустріалізації слобода мала непогані шанси стати великим містом, проте, з низки обставин цим шансом не скористалася. Однією з цих обставин була недолугість волосного правління. Наприклад, 11 травня 1900 року у газеті «Харьковские губернские ведомости» було вміщено оголошення такого змісту: «При станції Барвінкова Курсько-Харківсько-Азовської залізниці здається 14000 десятин землі, що належить Барвінківській сільській громаді… під розвідку мінералів». Одне з акціонерних товариств зацікавилось оголошенням і провело розвідувальні роботи. На північній околиці міста було знайдено поклади піску, придатного для виготовлення скла. Товариство звернулося до волосного правління з проханням побудувати у районі залізниці скловарний завод.

В період первісного накопичення капіталу виключна роль належить торгівлі. Саме торгівля є тією галуззю, якій після проведення залізниці зобов'язана слобода своєму зростанню. Якщо у 1871 році у слободі налічувалося 39 лавок, 4 зсипки, то з кожним наступним роком їхня кількість неухильно зростає. З'являється клас барвінківських купців. Це батько і син Казьміни, С. Іщенко, І. Гайдаєв, С. Шамраєв, інші. Хтось накопичив великі багатства, хтось збанкрутував (Гайдаєв, Семененко, Лашини), а то й наклав на себе руки - такою жорстокою була дійсність.

З 1871 року веде відлік торгово-споживча кооперація у Барвінковій. Зачинателями її стали батько і син - Іван та Авксентій Казьміни, які першими зрозуміли вигоди паювання і зуміли залучити кошти пайовиків до торгівлі, а потім і до виробництва. Було затверджено «Формуляр» (тобто, статут) товариства; один з пунктів його проголошував головою товариства І. Казьміна, який заставляв своє майно на випадок банкрутства. Злиття капіталів місцевих купців, ремісників, робітників і заможних селян дало змогу розвиватися торгівлі і заготівлі, забезпечити зростаючі потреби населення у товарах і послугах. Звичайно ж, зростав капітал і голови товариства, який відкрив у слободі не лише магазини, а й кінотеатр, казино, мав винокурний завод (ґуральню). Отже, наслідком розвитку торгівлі був розвиток виробничої галузі. Як правило, купці були власниками не лише магазинів, а й млинів, ґуралень, крупорушок, олійниць і т.д., направляючи нагромаджені капітали у виробництво.

Так, купець Дипштейн запустив у дію завод із виробництва газованої води «Фіалка», брати Колесникови відкрили дві крамниці на Великій вулиці, Гульбанян у районі залізничного вокзалу мав крамницю, в якій торгували посудом, годинниками, швейними машинами. На другому поверсі цього закладу була обладнана друкарня. Калмиков і Петров мали декілька лавок на базарі, а також шорну, кравецьку і швейну майстерні. Усе це - в останній чверті ХІХ ст.

Починаючи з кінця століття, крупний капітал поступово витісняє дрібних підприємців з торгівлі. У слободі відкривається низка великих магазинів з обігом у кілька тисяч карбованців щороку кожний. У 1905-1907 роках це: галантерейний магазин Борща; шорний магазин Шамраєва і Бусарєва; залізо-скоб'яні магазини Труфманова, Калмикова, Шиліна; магазин посуду Маменка; магазин готового одягу і мануфактури Петрова, Гордієнка, Пономаренка, Шуткова, Фінченка, Петухова, Аксініна, Чайки; готового взуття - два магазини братів Колесникових і магазин Азарова; мучні лабази Жирякова, Петерса, Фрезе, Шмідта, Плаксієва; м'ясні лавки Свиридова, Жира, Жужми, Федоренка-Цимбала; рибно-гастрономічні магазини Амадопуло, Біланова, Рубана і два - братів Липовських; винно-гастрономічна торгівля Яценка, Гернера, Філіппова; хлібопекарські, кондитерські і пряничні заклади Гукосова, Ярошенка, Плиса, Міщенка, Тимченка; ковбасні Тідде, Свиридова, Михайличенка; цукеркове виробництво і торгівля Зайцева, Міщенка та інші.

Але й на цьому фоні виділялися найбільші й найпотужніші. Таким був, наприклад, магазин С. Плаксієва, який торгував бакалійними, «колоніальними» галантерейними, скоб'яними і шорними товарами, різного ґатунку залізом. Не менш вражаючим був магазин Єлизара Федоровича Іщенка - одного з найбагатших, якщо не найбагатшого, і найпідприємливіших ділків не лише Барвінкової, а й округи. Іщенко мав мережу магазинів, а крім того - солевиварочний і цегельний заводи у Слов'янську, крейдяний і вапняний заводи у Шидлівці, фабрику олійних фарб у Барвінковій, склади і бази нафтопродуктів, солі, пороху та інших товарів і виробів.

Великим був (звичайно, до банкрутства) магазин Г. Гайдаєва. Тут торгували мануфактурою, галантереєю, бакалійними, гастрономічними товарами.

Відомим на всю округу був магазин Софрона Івановича Шамраєва, в якому продавалися різні будівельні матеріали і товари для дому: залізо-скоб'яні, пічні прилади, дверні і віконні блоки, покрівельне залізо.

Неперевершеним за асортиментом та обсягом товарообігу був універсальний магазин Унру. В ньому можна було придбати все - від голки до автомобіля.

Більшість магазинів розташовувалася на центральній площі слободи, Великій вулиці, а також у районі базару і залізничного вокзалу. Але, крім них, по всій слободі було розкидано десятки дрібних лавок, які осідали не зайняті крупним капіталом торгові «ніші».

Найбільш виразним осередком торгового життя Барвінкової був базар. Це був неофіційний центр слободи, де бився її пульс у базарні і ярмаркові дні. Тут можна було спостерігати майже усі сторони життя нащадків запорожців і найколоритніші типажі. В усі роки існування Барвінкового базар завжди знаходився на одному і тому ж місці - на луках поблизу головного русла річки між північною і південною частинами міста. Крім звичайних базарних днів у слободі проводилося на рік шість ярмарків: Іллінський, Миколаївський, Похвальський, Георгіївський, Троїцький та Параскеви п'ятниці. «Тривали вони від двох до п'яти днів на пустирі ліворуч від великого мосту поруч із водокачкою, - пише М. Карпов. - До слободи приїжджали у ці дні балагани, «звіринці», каруселі тощо. Йшла жвава торгівля, гріли руки купці, баришники, цигани-конокради, «шпагоковтачі» і багато інших «дурисвітів». А ось яку яскраву картину весняного барвінківського ярмарку змальовує Г. Данилевський: «Село розкинулося на косогорах і видолинку (навпіл перерізане річкою), окремими купами хат примостилося по прямовисних схилах ярів, а провулками і ярами сповзло в долину… У день ярмарку… воно, як вулик, гуде людьми. День тільки-но почався. Одні в довгополих святкових свитах виходять без шапок із церкви, побожно балакаючи про свято і проповідь. Інші вже поспішають на торг, зупиняються і перегукуються у ще безлюдних вулицях. Перед будинком волосного правління насипано купу свіжого червонуватого піску. Старшини з довгими ціпками юрмляться біля ґанку. Місцеві чумаки, з багатих, живуть, звичайно, біля церкви, хоча б бочком на майдані до правління. Дух общини і властолюбства сповнює їх. Багатії з інших сіл з чумацькою поважністю в'їжджають в околицю першими, лишають волів або тарадайку з конем у знайомих і вливаються у натовп. А натовп дедалі прибуває: околишні і дальні гончарі, скотарі, гуртівники, теслі й усякі робітники та ремісники везуть і несуть сюди свої товари. Біля наметів на базарному майдані височать купи нового глиняного посуду, щойно виготовлені відра, колеса, осі, голоблі, ярма, ряди смушкових і сукняних шапок. З наметів виглядають розвішані ситець, стрічки, намисто, кожухи, тут же продається в ящиках і сіль. У барилах і бочках дьоготь та всіляке зілля… Шум і гамір наростають. Продавець дьогтю у широких шароварах стоїть над бочкою і з примовками, потішаючи натовп, цідить чумакові у мазницю дьоготь…»

Землеробство, торгівля і наявність залізниці спонукали появу у слободі промислових підприємств. Звичайно, назвати так більшість майстерень і артілей кінця XIX - початку XX ст. можна з великою натяжкою. Передусім, це були підприємства з переробки сільськогосподарської продукції: млини, олійниці і т. п. В 1911 році у Барвінковій працювали парові млини Фрезе (зайнято було 30 робітників), Еппа (15 робітників), Классена (10 робітників), Фінченка (7), Тіссена (4), Любарського, Романенка (по 3), Хараждаєва та ін. Слід до цього додати близько 60 вітряних млинів, розкиданих по окрузі, здебільшого на узвишшях. Так, уся північна околиця слободи була уставлена вітряками - Гармащина гора та пагорб, на якому нині розташована лікарня. Із значної кількості олійниць виділялася олійниця В. Педенка (4 робітники). В слободі і окрузі існувала мережа цегельних заводів - Іщенка, Педенка, з яких найбільшим був завод Большакова (18 робітників). Працювали також ґуральні Зайцева, Орлова, Антонова.

Існували й інші невеликі підприємства, наприклад, миловарня Казьміна, альбумідний завод Лашина, завод з виробництва лаків і фарб Іщенка. Виникають металообробні підприємства: чавуноливарний завод Лемберга, ливарний завод Горбаненка, механічний завод Соломахи, на якому працювало 35 робітників. Але найбільшим і найпотужнішим металообробним підприємством був завод «Луч» компанії Йогана Фрезе, Йогана Классена та Герхарда Діка. Завод випускав і ремонтував сільськогосподарські машини - жниварки, молотарки, локомобілі та іншу техніку. Вже у 1910 році на ньому працювало близько 200 робітників.

Одночасно з цим у слободі працюють десятки ремісників-кустарів - бондарів, колісників, слюсарів і т. п. Сюди ж можна включити і кравців, ювелірів, людей «вільних» професій.

Багато прізвищ із цього списку зараз не знайти в Барвінковому, хоча за історичними мірками часу минуло не так вже й багато - немає й сотні років. Саме по цих людях, які здебільшого своєю працею і мозолями заробляли на хліб і створювали славу слободі, але не вписалися у чорно-білу схему більшовиків, пройшовся каток ХХ ст. - єврейські погроми, розкуркулення, «експропріація непманів», висилки представників «неблагонадійних» націй (скажімо, німців у 30-і роки)…

Картина економічного життя дореволюційного Барвінкового буде неповною, якщо не згадати про банківський капітал. Наявність на початку ХХ ст. у слободі банків та їхніх філій свідчить про її досить великий економічний потенціал і наявність значної кількості заможних людей. У 1913 році в Барвінковій функціонували філії Санкт-петербурзького і кредитного банків, приватний банк Фрезе.

Залізнична станція і вокзал відігравали усе більшу роль в житті Барвінкової. Навколо них поступово формувалася промислова зона - підприємства, склади, пакгаузи. Станція була і своєрідною товарною біржею. З вокзального телеграфу можна було взнати найсвіжіші новини. Неподалік вокзалу у 1884 році було збудовано Успенську церкву для зручності приїжджаючих із близьких околиць прихожан. Поступово складається принципова генеральна схема міста з двома центрами: північним адміністративно-торговим і південним промисловим, які органічно з'єднував базар. Духовний розвиток Барвінкової йшов також у повній відповідності з часом. Слід відзначити, що Україна в цілому і Запоріжжя зокрема відзначалися досить високим рівнем освіти порівняно з сусідніми районами імперії. Це неодноразово відзначали і в XVI-XX ст. співвітчизники та іноземці: «Запорожье никак не может считаться страной дикой и некультурной, несомненно, оно стояло ниже культурной Польши, но настолько же превосходило Великороссию».

Написані ці слова у 1903 році, коли бути українофілом було важко. Незаперечним фактом є те, що на території України саме Слобожанщина і Харків у кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. були освітнім і культурним центром українського відродження. Вже згадуваний синодик Святогорського монастиря засвідчує, що в Барвінковій стінці від самого початку існувала школа для дітей. Можна сказати, що вільне, неупереджене, гармонійне навчання дітей було потребою наших предків. В межах тогочасних, зрозуміло. Однак, із часом справа освіти все більше концентрується в руках держави. У ХІХ ст. в Російській імперії сформувалася і була застосована на практиці освітня і виховна доктрина графа Уварова: «Самодержавство, православ'я, народність». З цього часу починають чахнути українські народні освітні традиції, замінені ортодоксальною монархічною схоластикою. І хоча існувала досить розгалужена мережа церковно-приходських шкіл, які давали необхідну початкову освіту, - все ж далеко не всі діти вчилися в них. Ось як описував М. Карпов церковно-приходську школу в Барвінковій: «Одноповерхове з червоної цегли приміщення її стовбичило на околиці слободи, на горі коло шляху на Петрівку (зовсім неподалік від сучасної ЗОШ №1). Школа вразила мене брудом, казенністю, нудотою. Вчили читати церковнослов'янськими літерами. День починався і кінчався зазубрюванням молитов, в яких ми майже нічого не розуміли, пізніше - читанням часослова і псалтиря».

У 1889 році було відкрито сільське народне училище, яке за браком коштів згодом реорганізоване у церковно-приходську школу. Ось розрахунок навчальних годин училища на 1899-1900 навчальний рік: російська мова - 132 уроки, Закон Божий - 105 уроків, арифметика - 99 уроки, співи - 21 урок, всього - 352 уроки. І все. Ніяких історій і географій. Тим більше, ніякої рідної мови та літератури. Учням навіть заборонялося говорити в школі звичним для них слобідським діалектом - «мужицькою» або «хохляцькою» мовою. Таким чином, школа була не просто головним інструментом русифікації - вона калічила дітей, робила з них духовних мутантів (декілька прикладів такої мутації далі).

І не дивно, що кількість учнів у школах зменшувалася. В уже названій школі у 1901 році навчалося 96 учнів, у 1903 - 67, у 1908 - 63 учні. Крім неї в слободі функціонувало ще дві церковно-приходські школи і школа для дівчаток.

У 1909 році за рішенням повітового земського зібрання в Барвінковій було відкрито комерційне училище і виділено 6 тисяч карбованців на будівництво приміщення для нього. У 1912 році приміщення збудували, центральна частина його збереглася до наших днів (в ньому в 70-і роки містилося відділення державного банку). У цьому престижному середньому навчальному закладі вчилися діти поміщиків, купців, заможних селян. Незадовго до революції училище «демократизувалося», і в нього почали брати на навчання «кухарчиних дітей». Головою опікунської ради комерційного училища був П. Горпинченко (Кукса). У 1899 році з ініціативи вчителів народних шкіл була відкрита народна читальня, книжковий фонд якої становив спочатку близько 700 примірників художньої літератури.
У 1909 році в слободі були відкриті вечірні курси для дорослих у віці від 16 до 40 років. На курсах навчався 51 слухач. Курси проіснували недовго: за браком асигнувань їх довелося закрити. Маса барвінківчан, таким чином, залишилась неписьменною і обмеженою.

У 1900 році в Барвінковій було збудовано лікарню на 12 ліжок, яка мала обслуговувати населення чотирьох волостей - Барвінківської, Гаврилівської, Олександрівської та Данилівської. Ця тендітна і несхожа за архітектурою на інші будови споруда до наших днів не збереглася. Персонал лікарні складався з лікаря П. Попова, фельдшерів П. Мацегори та О. Свиридова і акушерки С. Рокитнянської.

Барвінкова входила до 5-ї медичної дільниці Ізюмського повіту. Серед захворювань мали місце такі, як скарлатина, черевний тиф, дифтерія, дизентерія, коклюш. В 1903 році спалахує епідемія віспи, від якої померло близько ста чоловік. Протягом ХІХ - першої половини ХХ ст. в слободі лютує малярія.

Цікавою є статистика захворювань в Барвінківській волості за 1897 рік: хвороби органів дихання - 1263 випадки, травлення - 2074, шкірні - 1867, почесуха - 841, малярія - 849, сифіліс - 23, інші венеричні захворювання - 31. Загальна кількість амбулаторних хворих на рік становила 13 601 чоловік. У 1909 році в лікарні було прийнято 18 436 пацієнтів. Серед хірургічних операцій такі: пластична - 1, черевосічення - 1, грижосічення - 12, видалення каменів - 3, операції на жіночих статевих органах - 4, видалення кісток та секвестротомія - 1, допомога при пологах - 72. За рік здійснено 1 676 щеплень проти віспи.

У 1910 році двома черницями-паломницями, що прийшли до Барвінкової з Палестини, була занесена холера. Першими жертвами її стали самі черниці, потім ті, хто прощався з ними під час поховання. Згодом епідемія набула загрозливих розмірів. Лише завдяки жертовній роботі медичного персоналу лікарні та допомозі харківських студентів-медиків епідемію, яка забрала 87 людських життів, було ліквідовано.

У 1912 році лікарню реконструювали і побудували два нових приміщення. Містечко прикрашали два православних храми.
Перший з них - церква Успення Пресвятої Богородиці - збудований у 1884 році у районі залізничного вокзалу. Настоятелем тієї церкви довгий час був Олексій Навродський - людина, якій ми багато чим зобов'язані і про яку майже нічого не знаємо. О. Навродський, без сумніву, є першим краєзнавцем Барвінкового і Барвінківщини. Це був палкий патріот, котрий з любов'ю ставився до запорізької минувщини, до міста і його мешканців, про що свідчать «Заметки из истории Барвенково». Охоплюють вони визначні події протягом 1651-1922 років. Із «Заметок» Навродського дізнаємося: «В Барвенково в 1884 году освящена церковь П.Б.М. (Пресвятої Богородиці Марії), построенная во славу русского оружия в память избавления Болгарии русскими войсками от турецкого ига, где барвенковцы от-личились в ратных подвигах, как потомки славных запорожцев. Церковь строили всем миром. Среди иконографических росписей - произведения художников Крамского, Васнецова, Поленова и других. На престоле - да-рохранительница серебряная, вызлощенная, тонкой ювелирной работы; это дар императорского двора, на ней выгравированы слова, восхваляющие подвиги барвенковчан в освобождении Болгарии. Немало содействовал в строительстве церкви зам. командующего Южной Армией генерал Рерберг, проживающий здесь в с. Герсеваново (Никополь)».

Успенській церкві пощастило. Вона єдина з усіх церков району вціліла в бурях ХХ ст. і дожила до наших днів. Можливо, її врятувала залізниця - адже нею могли проїжджати іноземці, а думкою іноземців радянська влада все ж дорожила. Вціліла таким же чином розташована церква у Слов'янську. Втім, це лише припущення.

Не кращу, за незначними винятками, читали барвінківчани й літературу: різноманітні гороскопи, сонники, посібники з чорної та білої магії; лубочна література користувалася великим попитом. А втім, через майже сто років ми можемо спостерігати таку ж картину. Популярними були твори Конан-Дойля, Бульвер-Літтона, Купера та інша пригодницька й детективна література. І, звичайно, ви б не знайшли жодної української книжки. Однак, за свідченням того ж М. Карпова, вдома, у колі сім'ї, багато мешканців села читали Шевченка, Некрасова.

Картина показного добробуту і процвітання охоплювала лише центр села. Варто було відійти трохи вбік - і ви потрапляли у XVIII ст.: ті ж брудні, тісні, криві вулички Копилівки, Івашинівки, Бобухівки та інших «сотень»… Калюжі тут не висихали навіть серед літа, а на вулицях-стежках грілися у багні під сонцем гуси і свині. Мешканці кривобоких, критих очеретом хатинок цих районів - нащадки запорожців - були приречені на жебрацьке або напівжебрацьке існування. Це був інший світ, зворотна сторона медалі.

Працювали мешканці цих халуп аби підтримати своє животіння. Відпочивали відповідно: у кращому випадку у більярдній або кіно «Експрес», а найчастіше пиячили і билися. У 1914 році Історія Барвінківщини за кількістю карних злочинів займало в Ізюмському повіті друге місце, поступаючись «золотом» лише Слов'янську. З настанням сутінків село, за винятком центру, поглинав непроглядний морок.

Надвечір хлопчики-помічники прикажчиків запалювали перед магазинами і лавками гасові ліхтарі. В 1910 році біля магазину А. Казьміна та Великого мосту були встановлені газово-накалювальні ліхтарі. У 1916 році центр села електрифіковано. Невелика електростанція була збудована з ініціативи інженера Скурського, техніків братів Журавльових і механіка-самоучки Є. Барана.

Звичайно ж, ні про яке тверде дорожнє покриття не йшлося. Лише Велика вулиця та майдан залізничного вокзалу були бруковані. Усі інші вулиці з настанням осені перетворювалися на невилазні болота.

Перед початком війни у 1914 році Історія Барвінківщини мало і унікальний строкатий етнічний склад населення. В ньому, поруч із українцями - нащадками запорожців і слобожан, жили росіяни, євреї, німці, вірмени, греки та представники інших національностей.

Висновок

Селянська реформа 1861 року - система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Безпосередніми причинами реформи були поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 років та загострення у зв'язку з цим соціально-економічного становища в цілому.

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про відміну кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 міліонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно з спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях - за інвентарними правилами 1847-1848, і повинності тут були менші.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 міліонна - від 1 до З десятин на душу.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 міліонна мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

Використана література

1. Всеобщая история государства и права. 1995.

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.: Харків. Право,

1999.

3. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі,

1995.

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994.

5. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ,

1995.

6. Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000.

7. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001.

Размещено на Allbest.ru